Подякувати Студентському архіву довільною сумою
Admin
26.02.2023 12:38
Дякуємо, що користуєтесь нашим архівом!
Інформація про навчальний заклад
ВУЗ:
Інші
Інститут:
Не вказано
Факультет:
Не вказано
Кафедра:
Не вказано
Інформація про роботу
Рік:
2024
Тип роботи:
Білет
Предмет:
Політологія
Частина тексту файла (без зображень, графіків і формул):
Білет №18
Політологія
Білет №18
1 рівень
1. 2 Головною метою зовнішньої політики України є досягнення домінування в європейському регіоні.
2. 2 Суб’ктом міжнародних відносин може бути лише національні держави:
3. 2
4. 1
2 рівень
5. 2,3,5,6
6. 2,5
7. 5
8. 3
9. 1,2,5
10. 2,3,5,6
11. 1,3,4 Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на:
12. 2,6 Назвіть різновиди не альтернативних партійних систем.
A)Політична система суспільства
У науковій літературі побутують різні погляди, як на тлумачення поняття “політична система” суспільства, так і на сутність цього феномена. Система — одне з основних понять політології, яке дає змогу скласти уявлення про суспільство у вигляді його абстрактної, спрощеної моделі чи окремих елементів. Поняття це запозичили з електроніки й кібернетики американські вчені Г. Алмонд, Д. Істон, В. Мітчел, вважаючи його універсальною категорією наукового аналізу, яка охоплює певну кількість взаємопов'язаних елементів, що утворюють стійку цілісність, мають певні інтегративні особливості, притаманні саме цій спільноті, дотичних до вироблення політичних рішень.
Структура політичної системи — сукупність владних інститутів, що пов'язані між собою і створюють стійку цілісність.
Головний єднальний компонент системи — політична влада — зосереджена в державі, політичних партіях і громадських організаціях. Важливою функцією влади є створення внутрішніх, зв'язків системи, врегулювання конфліктів політичними засобами і регламентація поведінки людини, тобто можливість впливати на неї з допомогою певних засобів — волі, авторитету, права, сили. Отже, влада — це елемент, джерело управління, основа розвитку й функціонування політичних систем.
Структуру політичної системи становлять:
1. Політичні відносини.
2. Політична організація суспільства.
3. Засоби масової інформації.
4. Політичні принципи та норми.
5. Політична свідомість і культура.
Політичні відносини. Вони формуються в суспільстві щодо завоювання та здійснення політичної влади. Це —
· міжкласові, внутрікласові, міжнаціональні та міждержавні відносини;
· вертикальні відносини у процесі здійснення влади між політичними організаціями (державою, партіями, трудовими колективами);
· відносини між політичними організаціями та установами (адміністрацією, інститутами).
З політичних відносин виростає політична організація суспільства, охоплюючи його стабільні політичні організації та установи, які здійснюють політичну владу. Їх поділяють на три види:
· власне політичні організації (держава, політичні партії, політичні рухи);
· політизовані організації (народні рухи, профспілки);
· неполітичні організації (об'єднання за інтересами).
Визначальним елементом політичної організації суспільства, її ядром є держава з усіма її складовими: законодавчою, виконавчою та судовою гілками влади, збройними силами. Будучи головним інститутом політичної системи, держава здійснює управління суспільством, охороняє його економічну, соціальну і культурну сфери. Взаємозв'язок між різними рівнями й гілками державної влади, між державою та громадянським суспільством здійснюють політичні партії — певні групи людей, яких єднають спільні цілі та інтереси. Головним призначенням партій є досягнення державної влади; оволодіння апаратом управління для реалізації соціальних інтересів, які вони представляють; участь у розробці політичного курсу країни та вплив на висування і призначення державних лідерів. Поступово розширюється також впливовість трудових колективів на функціонування політичної організації суспільства. Трудові колективи створені для виконання виробничих завдань, але за певних умов вони можуть стати й політичними суб'єктами. Вирішальну роль у політичному житті суспільства відіграють громадські організації та рухи, які мають на меті вирішення політичних проблем, задоволення й захист потреб та інтересів своїх членів. Кожне з професійних, молодіжних, творчих та інших добровільних об'єднань має статут із чітко визначеними завданнями в межах чинних державних законів.
Засоби масової інформації(Мас-медіа). Вони є активним і самостійним елементом політичної системи суспільства і в демократичних країнах відіграють роль четвертої влади. Засоби масової інформації — це розгалужена мережа установ, що займаються збиранням, обробкою та поширенням інформації. Вони впливають на регулятивно-управлінську діяльність усіх ланок управління, сприяють реалізації цілей політики, пропагують вироблені політичні й правові норми. Засоби масової інформації намагаються звільнитися з-під державного й політичного диктату, але їхня незалежність не забезпечує нейтральності. Інтереси певних соціальних сил завжди домінують у викладі масової інформації.
Політичні принципи й норми. Їх призначення полягає у формуванні політичної поведінки та свідомості людини відповідно до цілей і завдань політичної системи. Закріплені в Конституції, законах, кодексах, законодавчих актах політичні принципи й норми регулюють політичні відносини, визначають дозволене й недозволене під кутом зору зміцнення правлячого режиму.
Політична свідомість і політична культура. Будучи важливими елементами політичної системи, вони формуються під впливом соціальної та політичної практики. Політична свідомість постає як сукупність політичних ідей, уявлень, традицій, відображених у політичних документах, правових нормах, як частина суспільної свідомості, а політична культура як сукупність уявлень про різні аспекти політичного життя. Політична культура сприяє формуванню ставлення людини до навколишнього середовища, до головних цілей і змісту політики держави. Значущість політичної культури визначається її інтегративною роллю, яка передбачає сприяння єднанню всіх прошарків населення, створення широкої соціальної бази для підтримки системи влади, політичної системи загалом.
Всі елементи політичної системи взаємодіють і утворюють політичну цілісність. Політична система взаємодіє із зовнішнім середовищем (суспільством), прагне забезпечити стабільність і розвиток цього середовища. Специфіка функціонування будь-якого суспільства виявляється через функції політичної системи:
1. Регулятивна – виражається в координації поведінки індивідів, груп, спільнот на основі введення політичних і правових норм, дотримання яких забезпечується виконавчою та судовою владою.
2. Інтеграційна – вироблення політичного курсу держави та визначення цілей і завдань розвитку суспільства; організація діяльності суспільства щодо виконання спільних завдань і програм.
3. Дистрибутивна (розподільницька) – передбачає розподіл системою матеріальних благ, соціальних статусів і привілеїв інститутам, групам і індивідам. Окремі соціальні галузі вимагають централізованого фінансового розподілу: кошти для покриття потреб армії, соціальної сфери і управління отримуються з економіки через оподаткування.
4. Реагування – відбивається у здатності системи сприймати імпульси, що надходять з зовнішнього середовища. Вони набувають форми вимог, що висуваються до влади різними соціальними групами.
5. Легітимізації – діяльність, спрямована на узаконення політичної системи, на досягнення в її межах взаємної відповідності політичного життя, офіційної політики і правових норм.
6. Політичної соціалізації – залучення людини до політичної діяльності суспільства.
7. Артикуляції інтересів – пред'явлення вимог до осіб, які виробляють політику.
8. Агрегування інтересів – узагальнення та впорядкування інтересів і потреб соціальних верств населення.
9. Політичної комунікації – припускає різні форми взаємодії та обміну інформацією між різними структурами політичної системи, лідерами і громадянами.
10. Стабілізації – забезпечення стабільності та стійкості розвитку суспільної системи загалом.
Головним для функціональності системи є забезпечення стану динамічної рівноваги шляхом адекватної переробки імпульсів.
Б)Республіканські та монархічні
Демократичні політичні режими не є повністю тотожними і, насамперед тому, що існують різні форми державного правління. Виходячи з характеристик, що визначають форму правління (порядку формування вищих органів державної влади, їх правового статусу та співвідношення між ними) можна виділити наступні різновиди форм демократичного правління:
Конституційні монархії:
а) дуалістичні монархії;
б) парламентські монархії;
Президентські республіки;
Парламентські республіки;
Парламентсько-президентські республіки
В дуалістичних монархіях (Йорданія, Кувейт, Марокко) державна влада поділяється між двома суб’єктами (монархом і парламентом – звідси й назва „дуалістична”). Законодавчі повноваження монарха обмежені. Він підписує прийняті парламентом закони, а також має право видавати укази, які мають силу закону. У сфері виконавчої влади повноваження монарха більш широкі – він призначає і звільняє уряд. Проте уряд відповідальний не тільки перед монархом, але й перед парламентом, який може висловити йому недовіру.
В монархіях парламентського типу (Бельгія, Великобританія, Іспанія, Японія та ін.) король чи імператор виконує лише представницькі повноваження, виступає як символ держави і єдності нації. Вся повнота влади належить парламенту та сформованому ним уряду. У разі, якщо монарх за конституцією наділяється державними повноваженнями, то реалізує їх не інакше як за згодою уряду. В Конституції Японії, наприклад, записано: „Всі дії імператора, що стосуються справ держави, можуть бути здійснені не інакше як за порадою і за згоди Кабінету, і Кабінет несе за них відповідальність”.
Президентська республіка (США, Філіппіни, Мексика тощо) як форма правління базується на концепції незалежності органів законодавчої, виконавчої та судової влад, їх взаємної непідпорядкованості і невідповідальності однієї перед одною, при наявності, однак, механізмів взаємних стримувань і противаг. Президентська форма врядування не визнає поняття вищого державного органу, з повноважень якого могли б виводитись повноваження інших державних органів.
Президент обирається на всенародних зборах (в США – колегією виборщиків, обраних всенародно), є главою держави та виконавчої влади. Президент формує уряд (самостійно, або за згодою парламенту стосовно декількох ключових посад) очолює його і несе персональну відповідальність за його діяльність. Керівники міністерств і департаментів фактично не утворюють колективного виконавчого органу з самостійними повноваженнями. Рішення приймається президентом і проводяться в життя міністрами за його дорученням. Міністри і держсекретарі призначаються і звільняються президентом і звітують лише перед ним. Весь апарат державного управління працює в умовах жорсткого підпорядкування президентові.
Сильна виконавча влада в президентській республіці врівноважується наявністю також сильного і незалежного органу законодавчої влади. Притаманний президентським республікам чіткий поділ влад досягається за допомогою механізмів взаємного контролю, стримувань і противаг. Ось декілька їх прикладів:
законодавча влада належить парламентові, президент позбавлений права законодавчої ініціативи, але йому належить право відкладального вето і, щоб його подолати, парламент повинен набрати 2/3 або 3/4 голосів на підтвердження свого попереднього рішення. На практиці це вдається дуже рідко і суперечність між президентом і парламентом, переважно, долається через компроміс.
президент очолює виконавчу владу і виступає ініціатором національних програм, але питання про їх фінансування вирішуються тільки парламентом.
Парламент приймає закони, а президент і інші структури виконавчої влади – виконавчі розпорядження. Проте, право ухвалення рішень щодо їх конституційності належить Верховному (Конституційному) судові та уповноваженим на те іншим судам, які діють на незалежній основі. Їх рішення мають обов’язковий характер як для законодавчої так і для виконавчої влади.
Парламентська республіка (Австрія, Італія, Португалія та ін.) характеризується наявністю вищого органу державної влади. Верховна влада належить представницькому законодавчому органу (парламенту). Спираючись на делегований виборцями суверенітет
парламент формує уряд, який є відповідальним перед ним. В разі втрати довіри парламенту до створеного ним уряду і висловлення йому недовіри останній змушений піти у відставку.
Отже, на відміну від президентської форми врядування в парламентській республіці виконавча гілка влади не є самостійною, її влада виводиться з влади законодавчого органу, який передає частину свого владного суверенітету урядові. Парламентська форма правління передбачає поділ виконавчої влади.
Керівництво виконавчою владою покладається на прем’єр-міністра, а представницькі – на президента. Глава держави (президент) обирається парламентом або спеціальними зборами.
Парламентським республікам притаманна більш послідовна реалізація такого демократичного принципу як виборність державних органів та їх відповідальність. Наявність в більшості парламентських республік коаліційних урядів дозволяє репрезентувати в них більш широкий спектр політичних сил. Ця перевага, проте, може перетворюватися у серйозний недолік, якщо жодній з політичних сил не вдається отримати стійку більшість або сформувати тривалу партійну коаліцію. Таке становище викликає часту зміну урядів і дестабілізує ситуацію у країні.
17.04.2013 09:04-
Ділись своїми роботами та отримуй миттєві бонуси!
0%
Оголошення від адміністратора