Подякувати Студентському архіву довільною сумою
Admin
26.02.2023 12:38
Дякуємо, що користуєтесь нашим архівом!
Uосподарське законодавство
Інформація про навчальний заклад
ВУЗ:
Національний університет водного господарства та природокористування
Інститут:
Не вказано
Факультет:
Економіка і підприємництво
Кафедра:
Кафедра економіки підприємств та інвестицій
Інформація про роботу
Рік:
2012
Тип роботи:
Курсова робота
Предмет:
господарське законодавство
Частина тексту файла (без зображень, графіків і формул):
1. Правовий статус господарських товариств.Поняття господарського товариства.
Господарські статутні товариства кваліфіковано законом як організаційно-правову форму підприємства, заснованого на колективній власності. Ця форма має суттєві особливості що до створення, діяльності та юридичного статусу. Тому товари ства діють на підставі Закону України від 19 вересня 1991 р. "Про господарські товариства", який визначає поняття, види, правила створення і діяльності товариств, а також права і обов'язки їхніх засновників та учасників. Статутні товариства є різновидом підприємств, тому вони діють також на підставі законодавства про підприємства.
Основною особливістю, за якою товариство відрізняється від інших суб'єктів права (не товариств), є об'єднання на підставі угоди майна та зусиль учасників для спільної госпо дарської діяльності. Товариство становить собою об'єднання на засадах угоди майна та підприємницької діяльності фізичних та/або юридичних осіб у формі підприємства (уста нови, організації) для спільної діяльності з метою отримання прибутку. Всі товариства згідно із законом є юридичними осо бами, діють на підставі установчих документів, затверджених учасниками, мають власні назви із зазначенням організаційно-правової форми товариства (акціонерне тощо).
Статутні товариства мають й інші ознаки суб'єкта права ти пу підприємства, які визначені ст. 1 Закону "Про підпри ємства в Україні". Підприємства, які стали учасниками това риств, не ліквідовуються як юридичні особи.
Акціонерним визнається засноване на установчому договорі товариство, статутний фонд якого поділений на визначену кількість акцій рівної номінальної . Права та обов'язки акціонерів визначені ст. 10, 11 Закону "Про господарські това риства".Особливою ознакою акціонерного товариства є обмеження відповідальності акціонерів. Акціонери відповідають за зобов'язаннями товариства тільки в межах на лежних їм акцій. За ознакою відповідальності акціонерів акціонерне товариство належить до товариств з обмеженою відповідальністю.
Юридичний статус акціонерного товариства характери зується і деякими іншими рисами. Так, товариство має за сновницькі права щодо створення господарських об'єднань (участі в існуючих об'єднаннях). Акціонерне товариство має право створювати дочірні підприємства, наділяти їх майном, яке належить товариству, призначати керівника та реалізувати інші права власника дочірнього підприємства.
Законодавством передбачено, що акціонерне товариство має фірмову марку та товарний знак. Ці реквізити затверджу ються правлінням товариства і реєструються в Торгово-про мисловій палаті України.
Види акціонерних товариств. За способом функціонування акцій закон розрізняє відкриті та закриті акціонерні то вариства. Акції відкритих товариств можуть розповсюджувати ся як шляхом відкритої підписки, так і шляхом купівлі-продажу на біржі (ст. 6—8 Закону "Про цінні папери і фондову біржу", ст. ЗО Закону "Про господарські товариства"). В за критому акціонерному товаристві акції розподіляються між за сновниками і не можуть розповсюджуватися шляхом перед плати або купівлі-продажу на біржі.
Засновниками та учасниками акціонерного товариства є фізичні та юридичні особи, які згідно із ст. 2 Закону "Про підприємництво" та іншими законодавчими актами можуть бути су’єктами підприємницької діяльності. Стосовно акціо нерних товариств їх коло визначене ст. З і 26 Закону "Про господарські товариства". Стаття 26 спеціально визначає функції засновників і тим самим відмежовує цих осіб від учасників. Основна особливість їхнього правового статусу полягає в тому, що вони несуть відповідаль ність як перед тими, хто підписався на акції, так і перед третіми особами за зобов'язаннями, що виникли до реєстрації товариства.
Громадяни України можуть бути засновниками та учасниками акціонерних товариств згідно з правилом "крім випадків передбачених законодавчими актами України", тобто якщо вони не мають обмежень підприємницької правосуб'єктності згідно із ст. 2 Закону "Про підприємництво", ст. 16 Закону Про державну службу" та ін.
Іноземні юридичні особи, міжнародні організації можуть бути засновниками та учасниками товариств нарівні з ук раїнськими юридичними особами (відповідно до законодавст ва про іноземні інвестиції).
Створення акціонерного товариства покладається на заснов ників, які мають у зв'язку з цим спеціальну засновницьку компетенцію (ст. 26, ЗО, 31, 35 Закону "Про господарські то вариства"). Процес створення акціонерного товариства — це ряд послідовних стадій, передбачених законом.
.
Майнова і фінансова структура акціонерного товариства становить собою врегульовані правом відносини щодо об'єднання вкладів засновників та учасників у статутний фонд товариства як колективну власність акціо нерів, щодо випуску та обігу акцій, щодо розподілу майна у фонди товариства та виплати дивідендів на акції.
Закон "Про власність" визнає дві основні юридичні підстави виникнення колективної власності товариства. Загальним правилом для всіх товариств є добровільне об'єднання майна засновників і учасників для діяльності товариства. Отже, однією з юридичних підстав виникнення права колективної власності є умови відповідних договорів, згідно з якими утворюється статутний фонд товариства (засновники вносять свої вклади згідно з установчим договором акціонерного товариства, інші акціо нери — на умовах договорів купівлі-продажу акцій). Право ко лективної власності виникає в результаті перетворення державних підприємств в акціонерні товариства, тобто в порядку прийняття власником рішень про їх корпоратизацію і приватизацію. Державне підприємство перетворюється в акціонерне товариство на підставі спільного рішення трудового колективу і уповноваженого державного органу про випуск акцій на всю вартість майна підприємства. Згідно з цим рішенням створюється статутний фонд акціонерного товариства (ст.. 25 Закону ”Про власність").
Об'єкти права власності акціонерного товариства різні. Товариство визнається власником, по-перше, майна, яке заснов ники і учасники згідно з установчим договором передають йому у власність. Загальний розмір статутного фонду, а також номінальної вартість та кількість акцій визначаються засновникам відповідно до мети, предмета діяльності, мінімального легального розміру статутного фонду акціонерних товариств. Засновники визначають в установчих документах і вид вкладів до статутного фонду:цінні папери та грошові кошти в національній та іноземній валюті, а також майнові права.
Оцінку вкладів у статутний фонд акціонерного товариства, внесених у натуральній формі, затверджують установчі збори товариства. Ці правила безпосередньо стосуються вкладів фізичних і недержавних юридичних осіб-акціонерів.
Крім вкладів, товариство виступає власником й іншого май на, яке на відміну від статутного фонду називається власним капіталом товариства. Це виготовлена в процесі господарю вання продукція, доходи від продажу облігацій, інших цінних паперів. Це також кредити банків, інвестиції під державні контракти, надходження від продажу акцій, що належать дер жаві, пожертвувань тощо.
Фонди акціонерного товариства — це передбачені нормами права види або частини майна товариства відповідно до їхнього цільового призначення. Кожен фонд має певний пра вовий режим.
Законом України "Про господарські товариства" встановлено мінімальний розмір статутного фонду акціонерного товариства як суму еквівалентну 1250 мінімальним заробітним платам, виходячи з ставки мінімальної заробітної плати діючої на момент ство рення акціонерного товариства. Як спільна часткова власність статутний фонд акціонерного товариства поділений на визначену установчими документами кількість акцій рівної номінальної вартості.
Збільшення статутного фонду можливе лише за умови повної оплати акціонерами усіх раніше випущених акцій. Збільшується він у порядку, встановленому Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку, зокрема шляхом випуску нових акцій і реалізації їх за рахунок додаткових грошових, матеріальних або інших внесків акціонерів. Вона здійснюється у тому порядку, що і випуск акцій. Акціонери користуються переважним правом на придбання акцій додаткового випуску перед іншими особами. Збільшення статутного фонду може здійснюватись також завдяки збільшенню номінальної вартості вже випущених акцій, а також шляхом обміну облігацій на акції. Прийняття рішення про збільшення статутного фонду належить до компетенції загальних зборів (статутом товариства може бути передбачено збільшення статутного фонду не більше ніж на 1/3 за рішенням правління товариства). У голосуванні про затвердження результатів підписки на додатково випущені акції беруть участь особи, які підписалися на ці акції.
Зменшення статутного фонду можливе шляхом зменшення номінальної вартості випущених акцій та викупу акціонерів акцій для їх анулювання.
Рішення товариства про зміну статутного фонду впливає на майнові інтереси акціонерів, тому діє правило: товариство зобов’язане відшкодувати власнику акцій збитки у зв'язку зі зміною статутного фонду. Порядок відшкодування збитків по винні визначати загальні збори з питань зміни статутного фонду. Спори про відшкодування збитків цієї категорії вирі шують суд, арбітражний суд.
Для покриття витрат, пов'язаних з відшкодуванням збитків позаплановими видатками товариства, останнє створює резервний фонд. Це фонд визначеного законодавством розміру. Він має бути не менше 25 відсотків статутного фонду товари ства. Формується резервний фонд за рахунок чистого прибут ку шляхом щорічного відрахування 5 відсотків прибутку до от римання необхідної суми. Кошти фонду зараховуються на спеціальний рахунок в установі банку. Рішення про викори стання фонду приймає вищий орган управління товариства. Резервний фонд має цільове призначення, тому ці кошти на інші цілі не використовуються.
Обов'язковим фондом у товаристві є також фонд сплати дивідендів. Це майновий фонд, який теж формується з чистого прибутку товариства.
Інші фонди створюються, якщо це передбачено статутом товариства (наприклад, житловий фонд, валютний фонд, стра ховий фонд тощо).
Акціонер несе майнові обов'язки стосовно товариства. Він зобов'язаний вносити вклади, сплачувати основні та додаткові акції у розмірах, передбачених установчими документами то вариства. Акціонер зобов'язаний сплатити повну вартість акцій у строки, визначені установчими зборами, але не пізніше року після реєстрації товариства. У разі несплати в ус тановлений строк акціонер сплачує за час прострочки 10 відсотків річних від суми простроченого платежу, якщо ста тут товариства не передбачає іншої санкції. При несплаті пла тежів по акціях протягом трьох місяців після встановленого строку платежу товариство має право реалізувати ці акції у порядку, передбаченому статутом.
Акціонери відповідають за зобов'язаннями товариства, якщо його майна недостатньо, в межах належних їм акцій.
Правовий режим дивідендів можна визначити як врегульо ваний правом колективної ("акціонерної") власності порядок визначення розміру, оголошення та виплати акціонерам до ходів по акціях з чистого прибутку акціонерного товари ства. Він має законодавчу основу. Це ст. 4 "Основні характе ристики акцій", ст. 9 "Виплата доходу по акціях" Закону "Про цінні папери і фондову біржу" і ст. 15 "Прибуток товариства" Закону "Про господарські товариства". Стаття 10 останнього закону визначає право акціонера на дивіденди, а ст. 41 відносить порядок розподілу прибутку (отже, і визначення дивідендів) до компетенції вищого органу (загальних зборів) товариства. Окремі акти і статті законодавства про товариства деталізують правовий режим дивідендів.
За правовим режимом дивіденд відрізняється від інших вип лат (дистрибуцій) товариства, зокрема від процента (доходу) на облігації. З юридичної точки зору процент завжди є боргом товариства облігаціонеру, який підлягає задоволенню із всього майна товариства і забезпечується позовним захистом.
Дивіденд стає боргом товариства акціонеру лише після його оголошення і виплачується тільки з чистого прибутку.
Майно товариства, стосовно якого визначаються і з якого сплачуються дивіденди акціонерам, закон називає в імперативній формі. Основний принцип акціонерного права полягає в даному разі в тому, що діюче акціонерне товариство не має права сплачувати дивіденди за рахунок статутного фонду й іншого капіталізованого майна підприємства (принцип недоторканності статутного фонду діючого товари ства). Тому дивіденди по акціях виплачуються за рахунок чис того прибутку товариства, тобто прибутку, "що залишається у розпорядженні товариства після сплати встановлених законо давством податків, інших платежів у бюджет та процентів за банківський кредит" (ст. 9 Закону "Про цінні папери і фондо ву біржу", ст. 15 Закону "Про господарські товариства").
Юридичною підставою одержання дивідендів акціонерами за загальним правилом визначено купонні листи на вип лату дивідендів (ст. 4 Закону "Про цінні папери і фондо ву біржу"). Купон є правовим актом, що додається до акції і посвідчує права акціонера на одержання дивідендів. Реквізи тами купона визначено порядковий номер купона, порядко вий номер акції, до якої він належить, найменування акціо нерного товариства, рік виплати дивідендів. Оподаткування сум дивідендів регулюється чинним законодавством про по датки.
Господарські функції і права акціонерного товариства як суб'єкта права у правовідносинах реалізують його органи управління.
Акціонерне товариство є підприємством з найбільш склад ною управлінською структурою, що обумовлено так званою акціонерною власністю, тобто тим, що акціонерне товариство є об'єктом і суб'єктом права колективної (спільної) часткової власності акціонерів, права на частки якої за загальним пра вилом є трансфертними, можуть вільно передаватися ними іншим особам.
З урахуванням такої особливості виду спільної часткової власності світова теорія акціонерного товариства (компанії, корпорації) виробила три основні принципи організації управління товариством, які традиційно застосовуються за гальним і статутним акціонерним законодавством та практи кою. За відомою аналогією можна говорити, що йдеться про правове розмежування у формі управлінської структури това риства трьох влад: вищої, контрольної і виконавчої.
Перший принцип — це розмежування компетенційними, правовими нормами (законодавчими, статутними) функцій ко лективного власника (акціонери) і функцій централізованого управління діяльністю товариства. Іншими словами — розме жування економічної влади колективної власності і функції управління майном товариства в процесі звичайної ділової ак тивності. Цей принцип втілює організацію і виражає діяль ність та управлінську компетенцію вищого органу товариства, яким закон визначив його загальні збори. Це орган влади й управлінської компетенції всіх акціонерів товариства.
Другий принцип — централізація керівництва поточною (звичайною) діяльністю товариства в руках компетентного ви конавчого органу на чолі з керівником, який без доручення діє від імені товариства. Централізацію втілюють і виражають виконавчі органи, якими закон за загальним правилом визна чив правління товариства, голову і членів правління. Статутом товариства можуть бути передбачені інші органи, наприклад рада директорів. Це виконавська управлінська влада в това ристві, яка складається з посадових осіб. Згідно зі ст. 48 Зако ну "Про господарські товариства" головою та членами правління товариства можуть бути особи, які перебувають з товариством у трудових відносинах. Тобто, ці посадові особи можуть мати у товаристві правовий статус не тільки акціонерів (співвласників підприємства), а й найманих працівників.
Третій принцип — вищий і постійний поточний контроль акціонерів (як засновників і співвласників товариства) за управлінською та фінансово-господарською діяльністю прав ління. В організаційній структурі зазначені підконтрольні сфе ри традиційно розділені. Тому товариство, за загальним пра вилом, має два контрольні органи — вищий і контрольний.
Вищий контроль управлінської діяльності правління товари ства здійснює спостережна рада (рада) товариства. Це неза лежна від правління контрольна влада, яка є однією з форм реалізації економічної влади колективної власності акціонерів. Контроль фінансово-господарської діяльності правління здійснює ревізійна комісія товариства, яку обирають загальні збори з числа акціонерів. Членами ревізійної комісії не мо жуть бути члени правління, ради акціонерного товариства (спостережної ради) та інші посадові особи.
Як функції, так і повноваження (компетенцію) трьох назва них влад у товаристві нормативно розмежовані компетенційними (законодавчими та статутними) нормами.
В законодавстві функції та компетенцію органів товариства врегульовано методом виключення. Так, діє відкритий перелік питань компетенції загальних зборів, їхнім рішенням, згідно із статутом товариства, виконання окремих функцій (з делегу ванням відповідних повноважень) цього органу може бути по кладено на спостережну раду та правління. До компетенції правління належать будь-які питання діяльності товариства.
Функції, компетенція та порядок діяльності загальних зборів
врегульовані безпосередньо Законом "Про господарські това риства" (ст. 41—46). Залежно від змісту їхні функції треба поділяти на організаційні та фінансово-господарські.
Правовий статус неакціонерних товариств
Одним з найпоширеніших видів господарських товариств економічній сфері України є товариства з обмеженою відповідальністю. Відповідно до ст. 50 Закону України "Про господарські товариства" товариством з обмеженою відповідальністю визнається товариство, що має статутний фонд, поділений на частки, розмір яких визначається установчими документами.
Називаючи цей вид товариства товариством "з обмеженою відповідальністю", законодавець не має на увазі обмежені відповідальності товариства як суб'єкта господарського права (юридичної особи) якимись певними розмірами майна та грошових коштів (наприклад, лише розміром статутного фонду). Насправді йдеться про обмеження статутного фонду. Установчими документами товариства з обмеженою відповідальністю може бути передбачено, що учасники, які не повністю внесли вклади, відповідають за зобов'язаннями товариства також у межах невнесеної частини вкладу.
У товаристві з обмеженою відповідальністю створюється статутний фонд, розмір якого повинен становити не менше суми, еквівалентної 625 мінімальним заробітним платам, виходячи зі ставки мінімальної заробітної плати, діючої на момент створення товариства.
Однією з особливостей змісту установчих документів товариства з обмеженою відповідальністю є те, що вони, крім відомостей, загальних для всіх видів господарських товариств повинні містити відомості про розмір часток кожного з учасників, розмір, склад та порядок внесення ними вкладів.
До моменту реєстрації товариства з обмеженою відповідальністю кожен з учасників зобов'язаний внести не менш 30 відсотків вказаного в установчих документах вкладу, що підтверджується документами, виданими банківською установою.
Учасник зобов'язаний повністю внести свій вклад не пізніше одного року після реєстрації товариства.
Учасник товариства з обмеженою відповідальністю може за згодою решти учасників відступити свою частку (її частину) одному чи кільком учасникам цього ж товариства, а якщо інше не передбачено установчими документами, то і третім особам. Учасники товариства користуються переважним пра вом придбання частки учасника, який її відступив, про порційно їхнім часткам у статутному фонді товариства, або в іншому, погодженому між ними, розмірі.
У разі передачі частки (її частини) третій особі відбувається одночасний перехід до неї всіх прав та обов'язків, що належа ли учаснику, який відступив її повністю або частково.
Частка учасника товариства (після повного внесення ним вкладу) може бути придбана самим товариством, яке протягом одного року зобов'язане передати її іншим учасникам або третім особам.
Будь-який з учасників має право вийти з товариства із спла тою йому вартості частини майна товариства, пропорційної його частці у статутному фонді. На вимогу учасника та за зго дою товариства вклад може бути повернений повністю або ча стково в натуральній формі.
Вищим органом товариства з обмеженою відповідальністю є збори учасників, що складаються з учасників або призна чених ними представників. До компетенції зборів учасників товариства з обмеженою відповідальністю належить:
1) визначення основних напрямів діяльності товариства і затвердження його планів та звітів про їх виконання;
2) внесення змін до статуту товариства;
3) обрання та відкликання членів виконавчого органу та
ревізійної комісії;
4) затвердження річних результатів діяльності товариства, звітів і висновків ревізійної комісії, порядку розподілу
прибутку;
5) створення, реорганізація та ліквідація дочірніх під приємств, філій та представництв, затвердження їхніх статутів та положень;
6) винесення рішень про притягнення до майнової відпові дальності посадових осіб товариства;
7) затвердження правил процедури та інших внутрішніх документів товариства, визначення його організаційної
структури;
8) встановлення розміру, форми і порядку внесення учас никами додаткових вкладів;
9) вирішення питання про придбання товариством частки учасника;
10) виключення учасника з товариства;
11) визначення умов оплати праці службових осіб товарист ва;
12) затвердження договорів (угод), укладених на суму, що перевищує вказану в статуті товариства;
13) прийняття рішення про припинення діяльності товари ства.
Статутом товариства до компетенції зборів учасників мо жуть бути віднесені й інші питання.
З питань, зазначених у п. 1), 2), 13), у вищому органі не обхідна одностайність. З решти питань рішення приймаються простою більшістю голосів (учасники мають кількість голосів, пропорційну розміру їхніх часток у статутному фонді).
Збори учасників товариства з обмеженою відповідальністю скликаються не рідше двох разів на рік, якщо інше не пере дбачено установчими документами. Такі збори вважаються повноважними, якщо на них присутні учасники (представни ки учасників), що володіють у сукупності більш як 60 від сотками голосів, а з питань, що потребують одностайності, — всі учасники.
У товаристві з обмеженою відповідальністю створюється виконавчий орган: колегіальний (дирекція) або одно особовий (директор). Дирекцію очолює генеральний дирек тор. Членами виконавчого органу можуть бути також і особи, які не є учасниками товариства.
Дирекція (директор) вирішує всі питання діяльності товари ства, за винятком тих, що входять до виключної компетенції зборів учасників, її повноваження при цьому визначені ст. 62 Закону "Про господарські товариства" та установчими доку ментами товариства.
Контроль за діяльністю виконавчого органу товариства з об меженою відповідальністю здійснює ревізійна комісія, що утворюється зборами учасників товариства з їх числа у кількості не менше трьох осіб, її діяльність регламентована ст. 63 Закону "Про господарські товариства".
Правовий статус, аналогічний статусу товариства з обмеже ною відповідальністю, має товариство з додатковою відпові дальністю. Особливість його (і головна відмінність від товариства з обмеженою відповідальністю) полягає в тому, що учас ники товариства з додатковою відповідальністю відповідають за його боргами своїми внесками до статутного фонду, а при недостатності цих сум — додатково належним їм майном в однаковому для всіх учасників кратному розмірі до внеску
кожного учасника.
Граничний розмір відповідальності учасників передбача ється в установчих документах.
Повним товариством згідно зі ст. 66 Закону "Про госпо дарські товариства" визнається таке товариство, всі учасники якого займаються спільною підприємницькою діяльністю і не суть солідарну відповідальність за зобов'язаннями товариства усім своїм майном.
Повне товариство створюється і діє на підставі установчого договору (статуту цей вид товариств не має). Крім загальних вимог щодо змісту установчих документів господарських това риств, установчий договір про повне товариство повинен ви значати розмір частки кожного з учасників, розмір, склад та порядок внесення вкладів, форму участі у справах товариства. Такі вимоги випливають з особливого характеру товариства, зокрема з ведення його справ, яке здійснюється за загальною
згодою всіх учасників.
Ведення справ товариства може здійснюватися або всіма учасниками, або одним чи кількома з них, які виступають від імені товариства. Учасники, яким було доручено ведення справ повного товариства, зобов'язані надавати решті учас ників на їхню вимогу повну інформацію про дії, виконувані від імені та в інтересах товариства.
Учасник повного товариства має право передати свою част ку або її частину іншим учасникам товариства або третім осо бам тільки за згодою всіх учасників. З передачею частки (її частини) третій особі до останньої переходять всі права та обов'язки, що належали учаснику, який вибув.
Оскільки всі учасники повного товариства займаються спільною підприємницькою діяльністю, вони не мають пра ва від свого імені та в своїх інтересах здійснювати угоди, од норідні з цілями діяльності товариства, а також брати участь у будь-яких товариствах (крім акціонерних), які мають однорідну з повним товариством мету діяльності. У разі пору шення цієї вимоги, учасник товариства зобов'язаний компен сувати збитки, заподіяні товариству.
Законодавством (ст. 71 Закону "Про господарські товари ства") встановлено особливий порядок виходу учасника з пов ного товариства. Якщо товариство було створено на невизначений строк, його учасник може в будь-який час вийти з това риства, попередивши про це не пізніш як за 3 місяці. Вихід з товариства, створеного на визначений строк, можливий лише з поважних причин та з попередженням не пізніш як за 6 місяців. Учаснику, який вибув, сплачується вартість його внеску та належна йому частина прибутку, одержана товари ством у цьому році.
Як уже зазначалося, учасники повного товариства несуть солідарну відповідальність за зобов'язаннями товариства усім своїм майном. Механізм такої відповідальності конкретизова но у ст. 74 Закону "Про господарські товариства": якщо при ліквідації повного товариства виявиться нестача наявного майна для сплати всіх боргів, за товариство у недостатній час тині несуть солідарну відповідальність його учасники усім своїм майном, на яке відповідно до законодавства України може бути звернено стягнення. Важливим є те, що учасник товариства відповідає за борги останнього незалежно від того, чи виникли вони після або до його вступу до товариства.
Якщо борги товариства повністю сплатить один з учасників, він має право звернутися з регресною вимогою у відповідній частині до решти учасників, які несуть перед ним відповідаль ність пропорційно своїй частці у майні товариства.
Командитне товариство можна кваліфікувати як товариство змішаного типу, в якому разом з одним або більше учасників, які здійснюють від імені товариства підприємницьку діяль ність і несуть відповідальність за зобов'язаннями товариства всім своїм майном (повні товариші), є один або більше учасників, відповідальність яких обмежується вкладом у майні товариства (вкладників або командитистів).
Якщо у командитному товаристві беруть участь два або більше повних товаришів, вони несуть солідарну відповідаль ність щодо боргів товариства.
Правовий статус командитного товариства визначається нормами ст. 67—74 Закону ''Про господарські товариства" - (тобто законодавством про повні товариства) з урахуванням особливостей, передбачених у спеціальних статтях (ст. 78—83) Закону "Про господарські товариства", безпосередньо присвячених командитним товариствам. Зокрема, установчий договір про командитне товариство, крім відомостей, які містить установчий договір про повне товариство, має відображати участь вкладників у такому товаристві, а саме: стосовно вкладників вказується тільки сукупному майні товариства.
Оскільки правовий статус повних товаришів було розгляну то в попередньому параграфі, тут доцільно зупинитися на особливостях участі вкладників у командитному товаристві.
Вкладник може вступати до командитного товариства шля хом внесення грошових або матеріальних вкладів.
Вкладники командитного товариства мають право:
• діяти від імені командитного товариства тільки у разі на явності доручення і згідно з ним;
• вимагати першочергового повернення вкладу (ніж учас никам з повною відповідальністю) у випадку ліквідації
товариства;
• вимагати подання їм річних звітів і балансів, а також за безпечення можливості перевірки правильності їх скла дення.
Вкладники командитного товариства повинні вносити вкла ди й додаткові внески у розмірі, способами й порядком, пе редбаченим установчим договором, проте сукупний розмір їхніх часток не повинен перевищувати 50 відсотків майна то вариства, зазначеного в установчому договорі. На момент реєстрації командитного товариства кожний з вкладників повинен внести не менше 25 відсотків свого внеску. Таким чином, вкладники беруть участь у діяльності коман дитного товариства лише своїми вкладами, розмір яких визначає суму отримуваного ними прибутку. Будь-якої участі в управлінні товариством вони не беруть.
Управління справами командитного товариства здійснюється тільки учасниками з повною відповідальністю (повними товаришами).Вкладники не мають права перешкоджати діям повних то варишів з управління справами товариства.
Незважаючи на те, що за загальним правилом відповідаль ність вкладника обмежується вкладом у майні товариства, в окремих випадках, передбачених законодавством (ст. 82 Зако ну "Про господарські товариства"), він також несе повну відповідальність. Приміром, якщо вкладник здійснює угоду від імені і в інтересах товариства без відповідних повноважень, то у разі схвалення його дій командитним товариством він ра зом з повними товаришами відповідає за угодою перед кредиторами усім своїм майном, на яке відповідно до законо давства може бути звернено стягнення. Якщо ж схвалення не буде одержано, вкладник відповідає перед третьою особою самостійно усім своїм майном. Крім загальних підстав припинення діяльності господарських товариств (ст. 19 Закону "Про господарські товариства") командитне товариство при пиняється також у разі вибуття всіх учасників з повною відповідальністю. При вибутті з товариства всіх вкладників повні товариші мають право замість ліквідації командитного товариства перетворити його на повне товариство.
Договір купівлі-продажу — це угода, за якою продавець (одна сторона) зобов'язується передати майно у власність покупцеві (друга сторона), а покупець зобов'язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму (ст.224 ЦК України).
Однак не всі учасники цивільних правовідносин можуть набу вати майно у власність. Так, відповідно до Закону України «Про власність» (1991 р.) майно, що є державною власністю і закріп лене за державним підприємством, належить йому на праві пов ного господарського відання, крім випадків, передбачених зако нодавством України, а майно, що є державною власністю і за кріплене за державною установою, яка перебуває на державному бюджеті, — на праві оперативного управління (ст.ст.37, 39).
Таким чином, за договором купівлі-продажу продавець зобо в'язується передати покупцеві майно у власність або повне гос подарське відання чи оперативне управління, а останній зобо в'язується прийняти це майно і сплатити за нього обумовлену угодою грошову суму. Це оплатний, двосторонній і консесуальний договір. Він спрямований на безповоротне відчуження продавцем майна і перехід його у власність (повне господарське відання чи оперативне управління) покупця, і, отже, є юридичною підставою виникнення такого зобов'язального правовідношення, яке обумовлює появу у покупця абсолютного речового права.
Договір купівлі-продажу, як правило, має одноразовий харак тер і укладається переважно на те майно, яке є в наявності і підготовлене для відчуження. При цьому продавцеві сплачуєть ся вартість відчужуваного майна лише у грошовому вираженні. В окремих випадках для покупця становить інтерес не саме прид бане майно (як матеріальний об'єкт), а зафіксоване в ньому те чи інше право вимоги, наприклад, у разі купівлі цінних паперів. Оплата придбаного майна повинна здійснюватися у національній валюті України, за винятком випадків, передбачених законом.
Двосторонній характер купівлі-продажу обумовлює взаємне ви никнення у кожної із сторін прав і обов'язків. Так, з укладенням такого договору продавець приймає на себе обов'язок передати покупцеві певну річ і водночас набуває права вимагати її опла ти, а покупець, у свою чергу, зобов'язаний здійснити оплату придбаної речі і водночас набуває права вимагати від покупця її передачі. Іншими словами, в договорі купівлі-продажу відповід ним правам і обов'язкам продавця кореспондуються відповідні права і обов'язки покупця і навпаки.
Договір купівлі-продажу є консесуальним, оскільки права і обо в'язки сторін виникають у момент досягнення ними згоди щодо усіх істотних умов. Настання цього моменту може мати ряд особ ливостей, зумовлених тим, що для окремих видів договорів купівлі-продажу законодавець передбачає спеціальні вимоги до їх оформлення, без додержання яких укладена угода не може вважатися дійсною.
Правове регулювання відносин купівлі-продажу здійснюється Цивільним кодексом України (ст.ст.224—240), Законами Украї ни «Про захист прав споживачів», «Про цінні папери і фондову біржу», «Про товарну біржу», «Про приватизацію майна держав них підприємств», «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)», численними підзаконними нормативними актами.
З урахуванням особливостей організаційно-правових форм торгівлі, що використовуються на території перебування сторін договору купівлі-продажу, особливостей відчужуваних об'єктів, особливостей способу укладення та виконання договору існує кілька різновидів договору купівлі-продажу, зокрема:
а) договори купівлі-продажу в оптовій і роздрібній торгівлі,які укладаються на біржах і аукціонах;
б) договори купівлі-продажу, які укладаються у внутрішньому і в зовнішньоекономічному обігу;
в) договори купівлі-продажу земельних ділянок, валютних цінностей, жилих будинків, квартир, автомашин;
г) договори купівлі-продажу на умовах комісії, консигнації та поставки;
д) договори купівлі-продажу об'єктів приватизації;
е) форвардні і ф'ючерсні угоди купівлі-продажу.
Кожен з них має певні особливості щодо умов укладення та виконання, визначення прав і обов'язків сторін та правових наслідків невиконання (неналежного виконання) договору.
Відповідно до цивільного законодавства сторонами в договорі купівлі-продажу виступають продавець і покупець. Ними мо жуть бути будь-які суб'єкти цивільних правовідносин: громадя ни, юридичні особи, держава. Однак умови участі кожного з цих суб'єктів у договорі купівлі-продажу не завжди однакові, що зале жить від обсягу правоздатності і дієздатності конкретного суб'єкта цивільних правовідносин, форми власності відчужуваного май ка, його правового режиму та інших обставин.
Законом можуть визначатися певні спеціальні умови щодо участі відповідних юридичних осіб у товарообігу з урахуванням статутних цілей їхньої діяльності (наприклад, щодо комерційної діяльності політичних партій, громадських, релігійних об'єднань). В умовах переходу до ринкових реформ держава відмовилася від монополії на зовнішньоекономічну діяльність. Відтепер суб'єкта ми зовнішньоекономічної діяльності (в тому числі торговельної) можуть бути як фізичні, так і юридичні особи на засадах, визна чених спеціальним законодавством, зокрема Законом України «Про зовнішньоекономічну діяльність».
За статтею 225 ЦК України право продажу майна, крім ви падків примусового продажу, належить власникові. Іншими словами, це положення закону означає, що приймати рішення про відчуження майна (визначати його правову долю) має право лише його власник, оскільки за договором купівлі-продажу продавець зобов'язаний передати покупцеві не лише саме майно, а й право власності на нього (право повного господарського відання чи оперативного управління). Тільки за такої умови у покупця може виникнути відповідне право. Продавець не може передати по купцеві те, на що він сам не має права.
У законодавстві не розкривається зміст поняття «примусовий продаж», визначаються лише підстави для здійснення примусо вого продажу майна. До таких підстав належать продаж описа ного у боржника майна з метою задоволення вимог кредиторів (ст.388 Цивільного процесуального кодексу України), продаж заставленого майна в порядку, встановленому Законом України «Про заставу», продаж майна відповідно до Закону України «Про банкрутство», реалізація конфіскованих предметів, які стали зна ряддям або безпосереднім об'єктом адміністративного правопо рушення (ст-315 Кодексу України про адміністративні правопо рушення), тощо.
Від примусового продажу майна необхідно відмежовувати інші можливі випадки відчуження майна за відсутності на це волі власника. Так, Цивільним кодексом України, окремими законодавчими актами встановлюється особливий порядок ре алізації невитребуваних за договором побутового замовлення виготовлених підрядчиком речей, невитребуваних на транс порті вантажів і багажу, майна, відправленого через органи зв'язку. У наведених випадках продаж зазначеного майна не є примусовим, а лише здійснюється без згоди власника, оскіль ки такий невідомий або не виявляє інтересу до належного йому майна, що може завдати охоронцю майнової шкоди. Звідси можна зробити висновок, що коло підстав для продажу майна невласником значно ширше, ніж це передбачено стат тею 225 ЦК України.
Власникові не обов'язково особисто брати участь в укладенні договору купівлі-продажу. Він може здійснити ці повноваження через свого представника або комісіонера. В такому випадку покупець досягає тієї самої мети, що і при купівлі майна безпо середньо у власника, хоча й з певними особливостями. Так, при продажу майна, зданого на комісію, продавцем виступає комісі онер, а не власник такого майна. Тому у разі виявлення відхи лень від умов договору купівлі-продажу покупець звертається з претензіями до комісіонера (продавця), а не до комітента (влас ника). При укладенні договору купівлі-продажу продавцем через свого повіреного (на підставі договору доручення) стороною в ньому є власник, а не повірений.
У статті 225 ЦК України визначено також наслідки продажу майна невласником за відсутності в останнього належних пов новажень на здійснення дій по відчуженню майна. Якщо прода вець, зазначено в цій статті, не є його власником, покупець на буває права власності лише у тих випадках, коли відповідно до закону власник не вправі витребувати від нього майно (ст.145 ЦК України).
Якщо продавцем майна може бути лише певна особа, тобто, як правило, власник, то покупцем може бути будь-яка особа. Обов'язковою умовою участі громадян стороною в договорі купівлі-продажу є наявність у них достатньої дієздатності (ст.11—16 ЦК України). Підприємства (організації, установи) повинні мати статус юридичної особи, а угоди, що ними уклада ються, не повинні супере...
22.04.2013 21:04-
Ділись своїми роботами та отримуй миттєві бонуси!
0%
Оголошення від адміністратора