Подякувати Студентському архіву довільною сумою
Admin
26.02.2023 12:38
Дякуємо, що користуєтесь нашим архівом!
Інформація про навчальний заклад
ВУЗ:
Інші
Інститут:
Не вказано
Факультет:
Не вказано
Кафедра:
Не вказано
Інформація про роботу
Рік:
2024
Тип роботи:
Лекція
Предмет:
Політологія
Частина тексту файла (без зображень, графіків і формул):
Лекція №5
ПОЛІТОЛОГІЯ
ПОЛІТИКА І ГРУПИ ІНТЕРЕСІВ
5.1. Суб’єкти політики
5.2. Соціальна структура суспільства
5.3. Групи інтересів
5.1. Суб’єкти політики
Розкриваючи суть політики як суспільного явища, функціонування політичної системи, зміст і ефективність політичної діяльності пересічного громадянини та політичного лідера, не можна обійтись без поняття суспільного інтересу.
Інтереси – це об’єктивні відносини між потребами й середовищем, у якому потреби реалізуються внаслідок певної діяльності.
Суспільний інтерес – спонукальні сили діяльності соціальних груп, мас людей, спираючись на які суспільство може вдаватися до необхідних управлінських впливів на цю діяльність. Соціальний інтерес спрямований на соціальні інститути, установи, норми взаємовідносин у суспільстві, від яких залежить розподіл предметів, цінностей і благ, що забезпечують задоволення потреб.
Вихідним пунктом аналізу суспільних інтересів є категорія суспільних потреб. Потреби як спосіб реалізації суспільних відносин становлять іманентну сутність особистості; інтереси являють собою ’’зовнішню’’ форму суспільних відносин. Зміст інтересів формується на основі як потреб, так і соціальних засобів, залучених до реалізації останніх.
Людина задовольняє свої потреби тільки в суспільстві, і можна сказати, що інтереси реалізуються тоді, коли вирішуються протиріччя, спричинені потребами різних соціальних верств і груп. Інтереси мають об’єктивний характер, тому одним із суттєвих питань є їх усвідомлення. Успішність реалізації інтересів різних соціальних верств, класів, груп безпосередньо пов’язана зі ступенем їх усвідомленості: якщо об’єктивні інтереси не усвідомлені або усвідомлені незадовільно, будь-яка соціальна група може або досягти мети, яка об’єктивно не відповідає її інтересам, або взагалі не прагнути вигідного для себе рішення.
Усвідомлення інтересів передбачає також їх диференціацію на поточні й фундаментальні. Перші відображають умови існування суб’єкта, пов’язані з задоволенням елементарних потреб; другі тісно пов’язані з основними умовами існування індивіда, з суттю даного соціально-економічного ладу.
Абсолютизація інтересів у масовій свідомості сприяє появі політичних лідерів, які в своїй діяльності можуть виявити певні інтереси, але не осягнути суспільно значущих цілей. У цілому слід відзначити, що функціонування політичної влади – складний процес, який базується на усвідомленні соціальних інтересів. Воно необхідне для того, щоби зуміти винести рішення, адекватні ситуації, а також ті, що в майбутньому служитимуть інтересам різних соціальних груп.
Визначення суб’єктів та об’єктів політики в суспільстві на тому чи іншому етапі історичного розвитку дає можливість наблизитися до розуміння суті політичних відносин між ними, розкрити форми їх політичної поведінки, способи політичної діяльності, засоби перетворення політичного середовища.
Графічні засоби дають змогу зв’язувати сутність понять суб’єкта і об’єкта політики за схемою 5.1.
Суб’єктами політики є окремі особи, організації чи суспільні рухи, які постійно і відносно самостійно беруть участь у політичному житті відповідно до своїх інтересів, впливають на політичну поведінку інших суб’єктів, викликають своїми діями ті чи інші зміни в політичній системі.
Загальну класифікацію суб’єктів та об’єктів політики відображено на схемах 5.2., 5.3., 5.4. Проте суб’єктів та об’єктів не існує так би мовити в ”чистому” вигляді й тому їх розгляд як окремих категорій носить умовний характер і потрібен лише для характеристики особливостей кожного з них.
Передумови та мотиви участі суб’єктів у політичному житті показані на схемі 5.5.
Суб’єкти політики поділяються на індивідуальні та групові.
Особа виступає як учасник політичного процесу, представником якоїсь групи або як громадянин, наділений політико-правовою суб’єктивністю. Виділяється декілька рівнів політичної суб’єктності особи:
громадянин, який бере участь у політиці через виконання громадських обов’язків або через громадську організацію;
член політичної партії;
громадсько-політичний діяч;
адміністратор;
депутат;
політичний лідер.
Груповим суб’єктом політики може бути будь-який елемент соціальної структури (етнонаціональної, соціально-класової, професійної, територіальної, конфесійної), який усвідомлює власні групові інтереси й намагається їх виразити на державному рівні, а також групи тиску, громадські організації, політичні партії та владні структури різного рівня (державного, регіонального, місцевого).
Залежно від сили впливу суб’єктів на процес прийняття політичних рішень вони поділяються на первинні (базові), вторинні і безпосередні.
До первинних суб’єктів політики відносяться соціальні групи, етноси, класи, територіальні, демографічні, професійні і релігійні об’єднання, які,
по-перше, виникли природно-історичним шляхом, спонтанно, а не внаслідок цілеспрямованої дії,
по-друге, втрачають власні інтереси (соціально-економічні, територіальні, професійні і культурні) не прямо, а опосередковано через політичні організації;
по-третє, створюють різноманітні політичні організації, надають їм усіляку підтримку;
по-четверте, через власні соціальні інтереси визначають зміст і вектори сучасної політики, забезпечують утвердження принципу політичного плюралізму.
Серед цих суб’єктів найбільш впливовими у політичному житті є етноси, нації і соціально-класові групи.
Етноси і нації виступають суб’єктами політики за таких обставин:
на етапі боротьби за національну державу або національно-територіальну автономію;
при визначенні національних пріоритетів у період становлення політичних інститутів;
у міжнародних відносинах;
у процесі захисту на державному рівні етнокультурної специфіки національних меншин.
Соціально-класові групи – це спільноти, які різняться між собою за матеріальним становищем, владою, престижем, освітою, способом життя (звичками, манерами, звичаями). За цими ознаками класи поділяються на вищі, середні, нижчі та люмпенізовані верстви. Вони мають різні інтересів (часто діаметрально протилежні) і різні можливості виявити ці інтереси на державному рівні.
Скажімо, якщо вищі і середні класи зацікавлені у зниженні державних видатків на соціальні потреби, то нижчі, навпаки, у їх збільшенні. У цих класів також різні можливості у реалізації власних інтересів через політику, адже вищі класи мають кращі фінансові, організаційні й інтелектуальні передумови для відстоювання вигідних позицій, ніж нижчі чи навіть середні класи. У країнах колишнього соціалістичного табору вищим панівним класом виступала номенклатура (перелік посад, затверджений вищими партійними органами). У сучасному західному цивілізованому світі відбувається процес вирівнювання можливостей різних соціально-класових груп у їхній здатності впливати на розподіл влади у суспільстві.
Вторинні суб’єкти створюються як специфічні інститути здійснення влади або впливу на неї задля захисту інтересів базових суб’єктів, реалізації їхніх цілей і цінностей. Ці суб’єкти мають специфічні політичні інтереси щодо здобуття і здійснення державної влади. До вторинних суб’єктів політики відносяться групи тиску і партії.
Групи тиску включають всі об’єднання громадян (профспілки, промислові і торгівельні асоціації, культурні товариства тощо), які безпосередньо не борються за владу, але відстоюють власні інтереси при здійснення політики. Різновидом груп тиску є лобістські групи.
Лобі в політиці – це неформальні кулуарні об’єднання високооплачуваних агентів тих суспільних груп, які домагаються пріоритетного врахування своїх інтересів в політиці. Сьогодні лобізм у західних демократіях, особливо в США й Англії, набув статусу легітимності: його діяльність регулюється законодавством. Групи тиску впливають на законодавчий процес, виборчі кампанії, адміністративні органи, виходячи з інтересів соціальних груп, які висунули їх на політичну арену, надають їм фінансову й ідеологічну підтримку.
Партії як вторинні суб’єкти політики безпосередньо борються за владу, тісно взаємодіючи з різними групами тиску й електоратом.
До безпосередніх суб’єктів політики належать владні структури, керівні органи політичних і громадських організацій, політичні лідери, які беруть безпосередню участь у прийнятті і виконанні політичних рішень. На цьому рівні виникає і функціонує політична еліта, під якою розуміють групу людей, що займає провідні позиції у різних структурах політики. Для здобуття й збереження влади, престижу політичної еліти використовують партії, групи тиску, соціальні групи і масові спільноти, виражаючи дійсні або уявні їхні інтереси. Проте справжні наміри еліт для більшості залишаються не зрозумілими.
5.2. Соціальна структура суспільства
Визначальну роль у політичному процесі відіграють великі і малі групи людей. Суспільні групи формуються або природним чином, на основі соціальної диференціації (розшарування) суспільства, або свідомим об’єднанням людей у громадські організації чи створенням певних інститутів із специфічним становищем та інтересами.
Соціальна структура суспільства – це сукупність усіх соціальних груп і спільнот даного суспільства, що певним чином взаємодіють між собою. Поняття групи охоплює множину людей різного рівня консолідації, які об’єднані:
спільними ознаками;
суспільними взаємозв’язками;
спільними інтересами і діяльністю;
організацією.
Важливо відрізняти групи низького рівня консолідації, коли вони ще не є „групами інтересів” і відповідно суб’єктами політики, від згуртованих самосвідомих „груп інтересів”, які починають відігравати роль базового суб’єкта політичної діяльності.
Джерелом спонтанного утворення груп – елементів соціальної структури – є соціальна диференціація: горизонтальна і вертикальна.
Наслідком горизонтальної диференціації є групи людей, що відображають розмаїтість форм суспільного життя, його різнобарвність. Вони можуть співіснувати паралельно, не підпорядковуватися одна одній, і не класифікують людську свідомість в ієрархічному порядку (від нижчого до вищого). Це етноси, нації, демографічні групи, регіональні спільноти тощо. В них різні інтереси, але за кожною з цих груп визнається рівне право на їх реалізацію.
Найчисельнішими групами інтересів, що уособлюють горизонтальний поділ суспільства і людства загалом є нації та інші етноси. В перекладі з грецької „етнос” означає народ та використовують у суспільних науках для позначення стійких історичних спільнот різного ступеня консолідації, що належать до однієї культури. Ширше його можна визначити як спільноту людей, об’єднаних спільним походженням, культурою, мовою, історією, традиціями і звичаями, самосвідомістю та етнонімом (назвою). Усвідомлення етносом своїх специфічних інтересів та необхідності їх захисту політичними методами перетворює його в націю, яка стає суб’єктом політичного життя.
Нація є вищою, модерною формою етнічно-політичної спільноти людей. Порівняно з етносом для нації характерні вищий рівень консолідації та самоусвідомлення, який виявляється у творенні (або прагненні до творення) власної держави.
Нації вступають у політичний процес як його суб’єкти задля задоволення своїх соціально-культурних потреб (збереження і вільного розвитку своєї мовної і культурної самобутності), а також політичних та економічних інтересів, передусім рівноправності на арені політичних та економічних змагань. Суб’єктами політики всередині держав можуть також виступати частини націй чи етносів, що з певних причин опинилися в іншому етнічному середовищі – національні групи та меншини. Вони є об’єктами етнополітики як одного з напрямів державної політики, що покликана розв’язати всі ці проблеми співжиття етносів і національних груп.
Вертикальну диференціацію творять класи, соціальні верстви, соціально-демографічні спільноти, що формуються унаслідок соціальної нерівності, тобто неоднакового володіння людьми деякими важливими матеріальними і духовними благами, від яких залежить їхній суспільний статус – можливості особистого розвитку та розвитку своїх дітей, перспективи зайняття певного суспільного становища (вищого або нижчого), яке, своєю чергою, розширює або звужує їхні життєві можливості.
Суспільство, яке поляризується на два протилежні табори – привілейовані й політично впливові „верхи” і знедолені та безправні „низи”, називають дихотомічним, тобто двополюсним. На відміну від нього, у плюралістичному суспільстві за владу, матеріальні й духовні цінності змагаються багато різноманітних груп із специфічними інтересами.
Оскільки підставою для утворення класів і соціальних верств є нерівне володіння засобами до життя, нерівні можливості, то їх інтереси стосуються передовсім розподілу матеріальних ресурсів.
Уособленням вертикальної диференціації суспільства є класи та соціальні верстви (страти). Їх утворення, взаємодію та вплив на політичне життя пояснюють у термінах трьох основних теорій: теорії класів, теорії соціальної стратифікації та теорії еліт.
Хоча саме поняття класів виникло ще у 18 ст., теоретичне обґрунтування їх ролі в політичній боротьбі належить марксизму. Марксистська теорія класів і класової боротьби виникла в період загострення соціальних суперечностей у Європі внаслідок двох головних причин:
по-перше, утворення капіталізму і відповідних йому ліберально-демократичних режимів відбувалося в умовах жорсткого протиборства з деспотичними режимами. Суспільство розколювалося на два протилежні табори, що вели гостру боротьбу за владу.
по-друге, сам капіталізм у період свого становлення характеризувався поляризацією бідності і багатства, гострими конфліктами між найманими неімущими робітниками (пролетаріатом) і власниками підприємств (капіталістами). Ці обставини й зумовили марксистський погляд на класи як основні суб’єкти історії і політичного процесу та на першопричину їх утворення: суспільний розподіл праці і приватну власність на засоби виробництва.
Хоча в марксистській теорії класового поділу було немало слушного, але у головному соціально-політичному прогнозі щодо подальшої поляризації капіталістичних суспільств між багатством і бідністю та щодо неминучого загострення класової боротьби у промислово розвинених країнах аж до вибуху всієї системи соціалістичною революцією К. Маркс помилився. А так званий „класовий підхід” був перетворений у СРСР (у рамках відкоригованого Сталіним „марксизму-ленінізму”) в ідеологічне підґрунтя терору і політичного насильства тоталітарної держави.
У Західній Європі, зокрема, досить поширеними нині є так звані неовеберіанські концепції класів. Їх автори намагаються так поєднати ідеї К. Маркса і М. Вебера, щоб вони відповідали потребам і можливостям соціального аналізу (Е. Гідденс, Ф. Паркінс). Неовеберіанці визнають економічні корені класів, але основну увагу звертають на визначення умов і закономірностей їх структурування як соціальних спільнот, підкреслюють такі ознаки класового поділу, як „соціальна закритість”, відокремленість класів від інших груп значними соціальними перегородками; стабільність класової приналежності протягом декількох поколінь; їх самовідтворюваність тощо.
Та найпопулярнішою сьогодні, без сумніву, є теорія соціальної стратифікації. Головна її перевага полягає у тому, що вона бере до уваги все розмаїття критеріїв соціального становища людей і пропонує, на основі їх кількісного виміру, картину вертикального розміщення груп – від тих, що перебувають на верхніх щаблях уявної соціальної драбини, і до тих, що розміщені біля її основи. Термін „стратифікація” власне й означає вертикальне розшарування. Серед показників соціального становища враховуються багатство і доходи, влада, рід занять, освіта, спосіб життя, престиж, етнічна, расова та релігійна приналежність, стать, вік та інше. Пізніше, на перетині цих характеристик за допомогою досить складних методик виділяються класи – ширші категорії, що безпосередньо вказують на суспільне становище людей: від вищого класу до підкласу, тобто люмпенів, декласованих елементів. У рамках теорії стратифікації класи, проте, розглядаються не як суспільні групи – реальні або потенційні суб’єкти політичної діяльності, а лише як статистичні категорії, що дозволяють узагальнити матеріал і зробити картину соціального розшарування менш строкатою.
Аналіз соціальної структури України потребує урахування попереднього радянського досвіду управляння соціальними процесами. Згідно із твердженням радянських науковців, соціально-класова структура (формула ’’2+1’’ – два основних класи (робітники та колгоспники) та суспільна верства (прошарок) (трудова інтелігенція)) Радянського Союзу визначалася тенденцією зближення їх соціального становища та інтересів, поступовим усуненням відмінностей між розумовою та фізичною працею, містом та селом на шляху утвердження соціально однорідного безкласового суспільства.
Проте цю концепцію заперечувала не лише більшість західних науковців, але окремі дослідники з країн так званого соціалістичного табору, добре обізнані із особливостями нової системи. Одним із перших це зробив колишній югославський партійний та державний керівник М. Джилас у книзі „Новий клас” (1956 р.). Він переконливо показав, що правляча верхівка (партійно-державна номенклатура) у так званих соціалістичних країнах перетворилася на відірваний від народу клас із своїми специфічними інтересами і що головна лінія розмежування проходить тут саме між партійною бюрократією і народом
Такого погляду дотримувались відомі західні дослідники (Р. Арон, Г. Арендт). Найпоширенішою на Заході схемою соціально-класового поділу СРСР була дихотомічна (двополюсна) модель суспільства, що відображала протистояння панівної еліти (партійно-державної та виробничо-управлінської номенклатури) і аморфної, неструктурованої маси. Еліта виконувала не лише владні, а й розподільчі функції, що в умовах одержавлення власності й відсутності незалежних від держави засобів до існування у решти населення робили її могутньою як політично, так і економічно.
Найпридатнішим інструментом для вивчення такої аморфної перехідної структури, якою сьогодні є соціальна структура українського суспільства, може бути теорія соціальної стратифікації. Вона пропонує різноманітні критерії для виділення реально існуючих соціальних груп, зосереджуючи увагу на роді занять, доходах, статусі, доступі до влади.
Якщо виходити передусім із роду занять, то можна виділити такі верстви: робітники, селяни, інтелігенція, службовці, підприємці, студенти, пенсіонери та ін. Кожна з названих груп має певний соціальний статус, переважно пов’язаний з родом занять та його традиційним престижем у нашому суспільстві.
За умов різкої соціально-економічної диференціації населення гостро постає проблема формування „середнього класу” як основи стабільності та життєдіяльності українського суспільства. Проте узгоджених критеріїв цієї соціальної групи досі не вироблено, і в соціологічних дослідженнях респонденти переважно виходять із власної суб’єктивної оцінки свого майнового стану як ознаки приналежності (чи не приналежності ) до „середнього класу”.
За таких умов переважна більшість українського населення потрапляє у специфічний клас, який умовно можна назвати основним, для якого характерні наступні риси:
професійна гетерогенність (він складається із значної частки інтелектуалів та робітників промисловості, сфери обслуговування і сільського господарства, які поки що не знайшли свого належного, стабільного місця в нових умовах, мають дуже низькі доходи від зайнятості, незалежно від сектора); частково до цієї групи входять безробітні, котрі залежать від періодичних доходів, що їх дає тимчасова зайнятість у різних сферах;
він постійно існує в умовах крайньої непевності та невизначеності;
психологічно поділяється на дві групи: тих, хто ще має надію підвищити свій життєвий рівень, і тих, хто вже втратив таку надію.
Головною причиною низького рівня життя основної частини населення України є незадовільні темпи і глибина економічних реформ, обумовлені панування тісно взаємопов’язаних представників старої партійно-державної номенклатури та представників нового вищого підприємницького прошарку. За таких умов політична та економічна влада загалом залишаються невідокремленими одна від одної, сконцентрованими у руках декількох надпотужних політико-бізнесових груп. Їхні політичні інтереси вимагають збереження максимально недоторканого становища в державі, оскільки серйозні зміни, насамперед у сфері власності на найприбутковіші підприємства та галузі, можуть викликати непрогнозовані процеси взаємного поборювання та конфронтації. У стабільності політичної ситуації також зацікавлена частина представників середнього та малого бізнесу, інтелектуальної еліти, які змогли адаптуватися до нових умов.
5.3. Групи інтересів
Соціальна структура суспільства породжує складну конфігурацію різноманітних групових інтересів. Основоположником теорії груп інтересів вважають американського політолога А. Бентлі, який перший визначив групи інтересу та їх діяльність як предмет політологічного аналізу. Проте А. Бентлі та Д. Трумен трактували групи інтересів та їх вплив на соціально-політичні процеси як виключно американський феномен, де групи виступали як єдині рушії політичного процесу.
Група інтересів – це свідоме об’єднання людей на ґрунті спільності потреб та інтересів, що прагне здійснювати вплив на владу заради відображення своїх інтересів у курсах державної політики.
Одну із перших класифікацій груп інтересів запропонував Г. Алмонд, який поділяв їх на:
дезорієнтовані групи, які не мають жодних інституційних основ та об’єднують людей, які протестують проти конкретної політики;
групи, які не мають характеру асоціацій, тобто ті, які ґрунтуються на класовій, культурній або етнічній ідентичності, які висловлюють свої інтереси безпосередньо через індивідів, сім’ю та релігійні інституції;
інституційні групи інтересу – групи, які фактично існують у більших організаціях, зокрема політичних партіях і законодавчих органах влади;
асоціації – специфічні групи інтересу висловлення інтересів (профспілки, організований бізнес).
Політологи також виділяються спонтанні, організовані та інституційні групи інтересів. За ступенем гласності в їх функціонуванні групи поділяються на відкриті (явні) та приховані (латентні); за тривалістю існування – на стійкі і тимчасові.
Прилучаючись до політичної діяльності, спонтанні групи інтересів виступають базовими суб’єктами політики, на основі яких створюються вторинні суб’єкти – асоціації, спілки, об’єднання, які,
по-перше, забезпечують функціональне представництво інтересів спонтанних груп,
по-друге, захищають власні, значно вужчі інтереси, котрі з часом можуть отримати домінуюче значення в їх діяльності.
Ці групи називають організованими групами інтересів. Коли вони чинять безпосередній тиск на владні структури, то водночас виступають і як групи тиску.
Групи тиску – це такі об’єднання громадян, які безпосередньо не борються за владу, але наполягають на врахуванні своїх інтересів при здійсненні політики (профспілки, підприємницькі об’єднання тощо).
Західні політологи під групами інтересів розуміють саме ті, вторинні утворення, що проявляють політичну активність, репрезентуючи і захищаючи певні інтереси за допомогою різноманітних акцій тиску. Визнаючи, що в деяких випадках ці два поняття повністю або частково збігаються, очевидно, доцільно розмежувати „групи інтересів” як ширші спільноти людей, що усвідомлюють специфіку своїх інтересів і ставлять завдання їх захистити, та „групи тиску” – організації та об’єднання, що безпосередньо зайняті захистом групових інтересів за допомогою активних дій у сфері політики.
Серед організованих груп інтересів і груп тиску виділяють:
захисні групи, що створюються заради захисту власних матеріальних та професійних інтересів або інтересів ширшої соціальної групи, яку вони репрезентують (профспілки, об’єднання підприємців, творчі спілки, організації ветеранів тощо).
функціональні (проблемні) групи, що створюються задля просування певних програм на політичну арену, привернення до них уваги громадськості та урядів. Вони об’єднують суспільно активних людей, котрі прагнуть розв’язати проблеми, що зовсім не обов’язково стосуються їхніх власних інтересів (захист прав людини, захист довкілля та ін).
Серед організованих (захисних і проблемних) груп інтересів є як стійкі, так і тимчасові утворення. Останні виникають переважно тоді, коли людей об’єднує якась одна особливість їх суспільного становища, яку вони хочуть змінити або нейтралізувати політичними засобами, або хвилює якесь одне конкретне питання, спонукаючи їх до політичної участі (біженці, прихильники проведення референдуму з якогось конкретного питання тощо).
Проміжне становище між спонтанними та організованими групами інтересів займають так звані інституційні групи інтересів (військові, бюрократія, церква).
Усі охарактеризовані раніше групи відкрито заявляють про свої інтереси, пропагують свої програми, прагнуть мобілізувати якомога ширшу підтримку громадськості і вплинути на уряд. Функціонування структурованих відкритих інтересів становить інституційну основу громадянського суспільства.
Поряд із ними в будь-якому суспільстві існують приховані (латентні) групи інтересів (клани, кліки, мафії, родинно-земляцькі об’єднання).
Клан – це мала група, що існує у рамках великої, виникає стихійно і тому належить до системи неформальних зв’язків. Він намагається за допомогою закулісних дій так сформувати певну суспільну (політичну) структуру, щоб зайняти в ній панівне становище й отримати якнайбільшу матеріальну вигоду. Мета клану – повне панування над структурою без її зміни. Приховуючи методи своєї діяльності, він одночасно афішує свій вплив для розширення кола своїх прихильників.
Мафія – це група осіб, які намагаються досягнути корисливих і владолюбних цілей не тільки в рамках певної організації, а й суспільства загалом. Для того вони налагоджують зв’язки з владними структурами і здійснюють тиск на владоможців з використанням як законних, так і незаконних засобів. Мафія прагне вливати чи навіть формувати внутрішню та зовнішню політику держави задля задоволення своїх незаконних інтересів.
Об’єднання людей на основі родинно-земляцьких зв’язків впливають на суспільну думку, організовують підтримку певних політичних сил та акцій на основі різноманітних контактів між людьми певного кола, незалежно від різниці у світогляді, політичних поглядах, освіті, соціальному статусі.
Приховані групи інтересів існують у будь-якому суспільстві, особливо активізуючи свою діяльність у кризові періоди. За загальним правилом, вплив прихованих угрупувань на політику тим більший, чим менш структурованими є основні, відкриті елементи соціальної структури. В посткомуністичних державах, в тому числі й Україні, до цього додається безпрецедентно сприятливий ґрунт для їх виникнення і функціонування: перерозподіл одержавленої власності при неусталених інститутах влади, слабкість та залежній судової влади, відсутність дієвого впливу з боку переважної більшості суспільства на прийняття важливих політичних та економічних рішень.
Попри помітні відмінності між різними видами груп інтересів і груп тиску, можна констатувати, що вони орієнтуються переважно на однакові напрями та способи впливу. Основними напрями їх діяльності є :
вплив під час виборчих кампаній;
вплив на законодавчий процес;
вплив на кадрові питання;
вплив на прийняття і виконання управлінських рішень;
вплив на суд і судові рішення.
Найчастіше використовуються такі безпосередні способи взаємодії з владними структурами:
особисте послання політичному лідерові (главі держави) або верховному органові правління;
забезпечення собі прямого представництва у правлячій еліті;
контакти між елітами , використання персональних знайомств і зв’язків з людьми при владі;
вплив через бюрократичний (адміністративний) апарат.
лобі (неформальні кулуарні об’єднання високооплачуваних представників або агентів груп, які чинять тиск на владні структури використовуючи політичні, економічні, ідейно-психологічні засоби).
Поряд із прямим впливом на владні структури групи інтересів звертаються і до непрямого тиску, діючи через партії або через громадську думку, яка формується за допомогою засобів масової інформації.
Якщо охарактеризовані раніше способи для певних груп є недостатніми або неефективними, тоді вони вдаються до масових акцій протесту (демонстрацій, пікетувань, страйків). Якщо ж влада і далі продовжує ігнорувати їх вимоги, справа може дійти до збройних конфліктів, повстань, революцій.
Політологи називають такі основні фактори, що визначають впливовість заінтересованих груп:
тип політичного режиму;
рівень легітимності групи, що заявляє про свої вимоги;
здатність групи звернутися до певних санкцій;
ресурси, якими володіє група (фінансове становище, рівень організованості, кількість членів).
Існує два основних підходи до вивчення (дві дослідницькі парадигми) впливу групових інтересів на політику: марксистська теорія класів і класової боротьби та теорія плюралістичного суспільства.
Згідно з марксистським ученням про класи, процес соціальної диференціації діє тільки в напрямі поляризації суспільства на два основних класи (експлуататорів та експлуатованих); кожне класове суспільство має одну головну суперечність – суперечність із приводу володіння засобами виробництва; політична влада завжди є явним або прихованим пануванням (диктатурою) одного класу над іншим. Вирішити цю основну класову суперечність, що має непримиренний (антагоністичний) характер можна тільки за допомогою революції.
Протилежним до охарактеризованого є ліберально-демократична теорія групових інтересів та їх ролі у політичному життя, що знайшла свій вираз у теорії плюралістичного суспільства. Плюралісти погоджуються, що тенденція до дихотомізації суспільного поділу могла діяти в період раннього капіталізму, але заперечують її дії у сучасних розвинених суспільствах. Останні характеризуються складною соціальною структурою, наявністю різних групових інтересів (економічних, соціальних, культурних, професійних), тобто соціальним плюралізмом. Групи перебувають у стані перманентного протистояння, яке не тільки не підриває стабільність соціальної і політичної системи, а й сприяє їй. Адже в такій ситуації представникам заінтересованих груп доводиться постійно шукати шляхів до примирення, вести переговори, укладати союзи, тобто відмовлятися від політики силового тиску й формувати політичну культуру компромісів.
Перевагою плюралістичного суспільства є те, що суспільні групи мають можливості захищати свої інтереси, виступаючи на політичній арені як організовані сили. Р. Дал зазначає, що категорією політології є не соціальний чи культурний плюралізм у розумінні ”багатоманітність”, а саме „організаційний плюралізм”, здатний перетворити групи інтересів на суб’єктів політичного процесу. Організаційний плюралізм у сфері громадського життя веде до утворення партій, які є подальшою ланкою представництва й захисту специфічних групових інтересів політичними засобами.
Способи взаємодії організованих групових інтересів між собою та з владними структурами визначаються багатьма факторами, у тому числі й характером самих інтересів. З погляду їх сумісності існує три типи інтересів:
спільні, або такі, що об’єднують різні групи;
взаємозаперечуючі, або такі, що протиставляють групи одна одній;
паралельні, або такі, що не впливають на взаємовідносини між групами.
Перший тип інтересів переважає там, де виникає спільна для усіх або багатьох груп потреба в розв’язанні певної проблеми. Особливий випадок становить збіг інтересів у подоланні загрози існування суспільства, що спонукає до спільних дій населення під час війни, чужоземної інтервенції, природної катастрофи. Такі інтереси задовольняються об’єднаними зусиллями різних заінтересованих груп на підставі тимчасової або довготривалої згоди (консенсусу).
Другий тип інтересів – це ті, які взаємно заперечують один одного. Сам зміст цих інтересів, зіткнення інтересів створює бар’єрів на шляху їх взаємного зіткнення. У таких випадках зустрічаємося з різними формами силового протиборства.
Третій тип інтересів – такі, що існують паралельно, не перетинаючись, що й дає змогу задовольняти одні з них без особливих втрат для інших.
Враховуючи цю класифікацію, логічно припустити, що можливі дві форми взаємодії групових інтересів – конфлікт і згода (консенсус).
Політичний конфлікт – зіткнення, протиборство різних соціально-політичних сил, суб’єктів політики в їх прагненні реалізувати свої інтереси і цілі, пов’язані насамперед з боротьбою за здобуття влади, її перерозподіл, зміну свого політичного статусу, а також з політичними перспективами розвитку суспільства.
Політичні конфлікти виконують низку функції (схема 5.6.).
Джерела політичних конфліктів, їх цілі та наслідки легше пояснити, якщо мати на увазі класифікацію конфліктів на три основних типи: конфлікт цінностей, конфлікт ідентифікацій, конфлікт інтересів.
Конфлікт цінностей – це боротьба навколо уявлення про те, що є правильним або важливим, до яких цілей треба прагнути.
Конфлікт ідентифікацій – це суперечності стосовно вільного визначення громадянами своєї етнічної чи громадянської приналежності.
Конфлікт інтересів пов’язаний із зіткненням різних, насамперед політичних і соціально-економічних інтересів.
Більшість конфліктів можуть бути оптимізовані на будь-якому рівні та стадії, а головне інструментальне завдання щодо конфлікту повинно бути визначене як управління ним. Управління конфліктом - врегулювання, розв’язання, придушення, а також ініціювання певних конфліктних ситуацій в інтересах суспільства в цілому чи окремих його суб’єктів.
Другою важливою формою взаємодії заінтересованих груп у політиці можна вважати консолідацію на основі консенсусу. Консолідація – це форма політичної взаємодії, що веде до об’єднання заінтересованих груп для досягнення спільних цілей. Консолідація може набувати форми виборчого блоку, об’єднання фракцій у парламенті на підтримку того чи іншого питання порядку денного, узгодження масових дій заради здійснення тиску на уряд чи парламент тощо.
Політична консолідація як форма взаємодії виникає на основі консенсусу. Консенсус – згода між суб’єктами політики з певних питань, на основі базових цінностей і норм, спільних для всіх основних соціальних і політичних груп суспільства; прийняття рішення без голосування за виявленням всезагальної згоди.
Консенсус є важливою умовою політичної стабільності. Він дозволяє управляти суспільством ненасильницькими методами і дає підстави говорити про політичну консолідацію (єдність) суспільства. Проте загальна згода є передумовою і серцевиною консенсусного стану суспільства, не піддається точному визначенню і кількісному виміру. Зафіксувати консенсус можна тільки на підставі його наслідків, головним з яких є: стабільне функціонування системи, відсутність системних конфліктів. Іншими словами, конфлікт виникає, коли порушується консенсус; останній з’являється, коли врегульовується конфлікт.
Найсприятливіші умови для досягнення політичного консенсусу виникають при пануванні норм терпимості, компромісу, визнання чужих інтересів як гарантії здійснення власних інтересів, котрі набувають розповсюдження в умовах громадянського суспільства і є його ознаками. Важливу роль у досягненні консенсусу відіграють і політичні інститути – законодавчі органи, суди, коаліційні партійні системи, що об’єднують плюралістичне суспільство.
Схема 5.1.
Поняття суб’єкта і об’єкта політики
Схема 5.2.
Соціальні спільноти-суб’єкти
Схема 5.3.
Суб’єкт політики
Схема 5.4.
Об’єкт політики
Схема 5.5.
Передумови та мотиви діяльності суб’єктів у політичному житті
Схема 5.6.
Словник найбільш уживаних термінів
Група інтересів – це свідоме об’єднання людей на ґрунті спільності потреб та інтересів, що прагне здійснювати вплив на владу заради відображення своїх інтересів у курсах державної політики.
Група тиску – це таке об’єднання громадян, яке безпосередньо не бореться за владу, але наполягає на врахуванні своїх інтересів при здійсненні політики
Клан – це мала група, що існує у рамках великої, виникає стихійно і тому належить до системи неформальних зв’язків.
Консенсус – згода між суб’єктами політики з певних питань, на основі базових цінностей і норм, спільних для всіх основних соціальних і політичних груп суспільства; прийняття рішення без голосування за виявленням всезагальної згоди.
Консолідація – це форма політичної взаємодії, що веде до об’єднання заінтересованих груп для досягнення спільних цілей.
Мафія – це група осіб, які намагаються досягнути корисливих і владолюбних цілей не тільки в рамках певної організації, а й супільства загалом.
Політичний конфлікт – зіткнення, протиборство різних соціально-політичних сил, суб’єктів політики в їх прагненні реалізувати свої інтереси і цілі, пов’язані насамперед з боротьбою за здобуття влади, її перерозподіл, зміну свого політичного статусу, а також з політичними перспективами розвитку суспільства.
Суб’єкт політики - окрема особа, організація чи суспільна група, яка постійно і відносно самостійно беруть участь у політичному житті відповідно до своїх інтересів.
Суспільний інтерес – спонукальні сили діяльності соціальних груп, мас людей, спираючись на які суспільство може вдаватися до необхідних управлінських впливів на цю діяльність.
Соціальна структура суспільства – це сукупність усіх соціальних груп і спільнот даного суспільства, що певним чином взаємодіють між собою.
Питання для самоконтролю
Які умови сприяють успішній реалізації інтересів певної соціальної групи?
Які критерії використовують для поділу суб’єктів політики на первинні, вторинні та безпосередні?
Дайте загальну характеристику соціальної структури сучасного українського суспільства.
Назвіть характерні ознаки групи тиску.
Як би Ви оцінили вплив прихованих груп інтересів на економічне та політичне життя України?
Які типи політичних конфліктів можна виділити в сучасній Україні?
Література
Боренько Я. Інтерпретація концепції груп інтересу у дослідженні політичного процесу в Україні // Вісник Львівського університету. Серія: Філософські науки. – 2000. - Вип. 2. – С. 373-379.
Головатий М. Ф. Мистецтво політичної діяльності: Навчальний посібник. – Київ: МАУП, 2002. – 176 с.
Котельников В. С. Определение национальных интересов: версия государственного строительства в Украине в контексте мирового опыта // Полис. - № 6. – С. 136-146.
Мацієвський
29.04.2013 16:04-
Ділись своїми роботами та отримуй миттєві бонуси!
0%
Оголошення від адміністратора