Подякувати Студентському архіву довільною сумою
Admin
26.02.2023 12:38
Дякуємо, що користуєтесь нашим архівом!
Військові дії на Правобережній Україні (1658-1681рр.)
Інформація про навчальний заклад
ВУЗ:
Інші
Інститут:
Не вказано
Факультет:
Не вказано
Кафедра:
Не вказано
Інформація про роботу
Рік:
2024
Тип роботи:
Інші
Предмет:
Інші
Частина тексту файла (без зображень, графіків і формул):
Диплом на тему:
Військові дії на Правобережній Україні (1658-1681рр.)
План
Вступ
Розділ І. Російсько – польська війна 1658-1667 років.
§ 1. Дипломатична і військова підготовка до війни.
§ 2. Чуднівська кампанія. Андрусівський мир.
Розділ ІІ. Польсько – турецька війна 1667-1676 років.
§1 Дипломатична підготовка до війни.
§2 Військові операції 1671-1672 років. Бучацький мирний договір.
Розділ ІІІ. Турецько-російська війна 1674 – 1681 рр.
§1. Військова операція 1674 року.
§2. І Чигиринський похід.
§3. ІІ Чигиринський похід. Бахчисарайський мирний договір.
Висновки.
Вступ.
Розпад Радянського Союзу та Акт проголошення незалежності України поставили перед українським народом нелегкі, але надзвичайно великі й доленосні завдання – актуалізацію національної свідомості, національного відродження та процес державотворення. У контексті виконання цих завдань набувають великої актуальності цінності української давнини і далекої минувщини. Минуле кожної країни і кожної нації в історичній пам’яті ототожнюється з епохальними періодами. Такою подією в історії України стала Національно-визвольна революція, що започаткувала нову сторінку в історії нашого народу. Революція завершилась для нашої нації поразкою: не вдалося ні створити державу в етнічних межах України, ні відстояти незалежність козацької України. Українці в агонії ще добрих півстоліття намагались втримати здобутки. Однак колесо історії було немилосердне. Велике значення, для усвідомлення помилок українського минулого, мають події, що відбувались на теренах Правобережної України у другій половині ХVІІ століття.
Історично територія Правобережжя обмежується Подільським (західна частина Вінницької, східна половина Хмельницької і південна частина Тернопільської областей), Волинським (Волинська і Житомирська області), Брацлавським (Вінницька, західна частина Черкаської і Кіровоградської, південні частини Миколаївської і Одеської областей), Київським (Київська, Черкаська, північний-схід Ровенської, кут в центрально-східній частині Хмельницької, Житомирська без південно-західної частини, північ Вінницької і північ Кіровоградської областей) воєводствами.
Військові дії, що відбувались на Правобережній України в другій половині ХVІІ століття, як самостійна дослідницька тематика, не є представлена у вітчизняній і зарубіжній історіографії. Лише локальні явища та поодинокі аспекти цієї проблеми висвітлені в наукових працях.
Дореволюційна історіографія військових кампаній на Правобережжі, представлена працею В.Герасимчука “Чуднівська кампанія”, в якій подається детальний аналіз військових дій під час російсько-польської війни 1658 1667 рр. У ній автор дає свої оцінки постаті та діям Ю.Хмельницького та В.Шереметєва. Дане дослідження В.Герасимчука, що базується на російських, польських, французьких і німецьких джерелах, об’єктивно змальовує картину тогочасних подій на Україні і резонанс, який вони мали у Європі.
Воєнні аспекти Чуднівської кампанії, з позиції російської сторони, висвітлені у праці А.Барсукова “Род Шереметевых”. Політичний аспект проблеми досліджений А.Павліщевим у праці “Польская анархия при Яне Казимире и война за Украину”. Серед причин, що спонукали поляків до боротьби за панування над Україною, дослідник відносить небажання польської верхівки змиритись з тим, що Україна відійшла з орбіти впливу Польської держави.
В умовах тоталітарного режиму військові дії на Правобережній Україні другої половини ХVІІ століття у вітчизняні історіографії не розроблялись. Це було зумовлене тим, що з погляду офіційної ідеології та імперської політики її дослідження неминуче вело до “українського буржуазного націоналізму”, оскільки основним у постановці питання була національна і державна незалежність. Всі праці написані в даний період торкались лише відносин Москви з іноземними державами, а проблеми України, більшість дослідників, старались оминати. Ці дослідження для нас становлять лише фактологічну цінність.
Серед праць вітчизняних істориків, що цікавились військовими операціями другої половини ХVІІ століття, слід виділити дослідження М.Марченка “Боротьба Росії і Польщі за Україну (1654 – 1664)”. Розглядаючи Україну як арену бойових дій Росії і Польщі, він висловлює думку про те, що єдиною причиною політичного і військового протистояння цих держав було прагнення домінувати у даному регіоні. Не спеціальним, але цікавим в плані оцінок і коментарів, щодо нашої тематики, є дослідження І.Крип’якевича “Петро Дорошенко”, в якій автор глибоко аналізує причини, що спонукали П.Дорошенка до розв’язання відкритої війни з Річчю Посполитою, а також обставини, що спричинили поразку у цьому протистоянні. Серед найновіших досліджень варто зазначити статтю М.Крикуна “Турецький похід у Правобережну Україну 1674 р.”. Опираючись на джерельні матеріали, автору вдалось детально реконструювати похід турецьких військ 1674 року на Правобережну Україну.
З-поміж інших слід виділити роботу І.Галактінова “Из истории русско-польского сближения в 50-60-их годах ХVІІ века”, в якій детально описується події російсько-польського протистояння 1658-1667 рр. Всю відповідальність за розв’язання війни, автор покладає на Річ Посполиту, яка відмовилась виконувати взяті на себе зобов’язання.
Представники польської історіографії Д.Колодзейчик, Я.Волінський і З.Войцик, дотримуючись традицій національної історичної школи, намагались обґрунтувати польське право на територію Правобережної України.
З-поміж загальних праць, використаних при написанні дипломної роботи, варто згадати працю “Всемирная история войн” Р.Дюпуї і Т.Дюпуї, Т.Корзона “Історія Польщі”, Н.Полонська-Василенко, М.Грушевського, Г.Вернадський, Лорд Кинросс, Л.Д.Новичев і інші.
Основу джерельної бази дипломного дослідження складають“Акты относящиеся к истории Южной и Западной Росси собранные и изданные археографическою комиссиею”, “Архив Юго-Западной России, издаваемый временной комиссией для разбора древних актов, высочайше учрежденною при Киевском, Подольском и Волынском генерал-губернаторстве”, а також козацькі літописи Григорія Граб’янки, Самійла Величка, Самовидця.
За методологічну основу дослідження взято загальні принципи наукового пізнання – об’єктивність, єдність історичного і логічного, комплексний підхід до висвітлення проблеми. Для підтвердження дослідницької гіпотези використано джерелознавчий, описовий метод і метод системного синтезу. Відповідно до них сформульовано мету і завдання даного дослідження. Через призму висвітлення ходу військових дій на теренах Правобережної України другої половини ХVІІ століття висвітлити трагедію українців, які в жорстоких реаліях боротьби часто ставали заручниками і жертвою воєнних дій польської, кримської, російської і турецької армій.
Мета і завдання дослідження, його концептуальна основа і зміст зумовили таку структуру дипломної роботи: вступ, три розділи, висновки.
У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, проаналізовано її опрацювання в науковій літературі, сформульовано мету і основні завдання. Перший розділ “Російсько-польська війна 1658-1667 рр.”, стосується дипломатичного і військового протистояння між Росією і Польщею за сфери впливу в Україні. В другому розділі “Польсько-турецька війна 1667-1676 рр.”, досліджено події до яких призвело Андрусівського перемир’я, а саме турецько-польська війна. Третій розділ “Російсько-польська війна 1674-1681 рр.” – завершує тему військових дій на Правобережній Україні. В ньому відбуваються події війни між Московською державою і Османською імперією 1674-1681 рр.
До додатків ми залучили копію Андрусівського договору і карти військових операцій, які описані в цій дипломній роботі.
Розділ І.
Російсько – польська війна 1658-1667 років.
§ 1. Дипломатична і військова підготовка до війни.
Віленський договір не перетворив російсько-польське зближення в тісний союз слов’янських країн. Вже в 1657 році польська шляхта почала виступати проти умов Віленського договору з новою силою. Антиросійська партія в уряді Яна Казимира, яка підтримувалась французькими і австрійськими дипломатами, саботувала умови Віленського договору і настоювала на війні з Росією. На Варшавському сеймі влітку 1658 року ці угрупування шляхти почали вимагати повернення всіх земель, які відійшли до Росії за статтями Віленського договору, і відмови царю в наданні йому польського трону.
Взявши курс на поновлення війни з Росією, уряд Речі Посполитої відправив своїх послів до Криму і Туреччини з метою, щоб вони підтримали Річ Посполиту у війні з першою. Щоб розпочати війну з Росією, Польща повинна була врегулювати відносини з сусідами на західному і північному кордонах. Річ Посполита заключила договори з Австрією і Бранденбургом, за яким передавала останньому протекторат над Прусією. Уряд Яна Казимира не прийняв пропозицію Москви про спільну боротьбу проти Швеції і через французьких послів посилено добивався миру з Карлом Х Густавом, після недовгих переговорів був укладений Олівський мир. Переяславська угода 1654 року не створила приязних відносин між українським урядом і Москвою й не вирішила українського питання. Для того, щоб анулювати Гадяцький договір і опанувати Правобережну Україну, треба було витримати нову війну з Польщею, яка спиралась на сильну пропольську українську партію на правому березі Дніпра.
Після Гадяцького договору укладеного гетьманом І.Виговським в березні 1658 року з Польщею війна між Московщиною і Річчю Посполитою стала невідворотною.
Щоб не допустити війни на два фронти, російський уряд в 1658 році відновив переговори з Швецією, і 20 грудня 1658 року перемир’я було підписане. Дві держави, Річ Посполита і Росія, готувались до війни.
Військова кампанія розпочалась восени 1658 року в Литві з наступу литовської армії. 11 жовтня 1658 року воєвода Ю.Долгорукий організував контрудар і розгромив під Вільно наступаючу литовську армію. Російські війська розбили, також, загони білоруського шляхтича Кунцевича і, на початку 1660 року, оволоділи Брестом. 28-29 червня 1659 році спільна українсько-польсько-татарська армія завдала нищівної поразки російській армії А.Трубецького під м. Конотопом. Кілька московських воєвод попали в полон, серед них князь Пожарський, якому за зухвалі слова в вічі самому ханові татари відрубали голову. Росія ще довго не могла відійти від цієї поразки. Проте поляки, через внутрішні чвари, не зуміли використати цієї перемоги і, через певний час, вона втратила свою значимість.
В перші дні січня 1660 року розпочала діяльність комісія в Борисові (Білорусь), на якій Польща і Росія намагались домовитись про встановлення кордонів між обома державами, при чому царська Росія ставила собі завдання повернутись до становища визначеного Віленською угодою.
Для того, щоб вплинути на хід переговорів, Московська держава, як і Річ Посполита, супроводжувала їх активними воєнними діями. Так, у січні 1660 року російське військо, на чолі з боярином князем І.Хованським, розгорнуло успішний наступ на польські території.
Одночасно з цим, польські загони добиваються значних успіхів на Волині, де польське військо, вирушивши від Дубна на Кременець і Збараж, чинило великі спустошення. В лютому 1660 року А.Потоцький вдерся на Поділля і дуже його зруйнував.
Військові дії на польсько-російському фронті поновились влітку 1660 року. Об’єднані польсько-литовські війська, на чолі з С.Чернецьким і П.Сапегою розбили російську армію воєводи І.Хованського в Литві і в кінці 1660 року вийшли до Дніпра і Західної Двіни.
Проти наступу польської шляхти, що облягла разом з татарською ордою Могилів, В.Шереметєв вислав з військом князя Козловського. Російське військо, пішовши на Могилів, примусило польські військові сили відійти в Польщу, а татар на чолі з Кайбей-мурзою відходити через Волощину в Крим.
На початку травня 1660 року, в Олівському монастирі (поблизу Гданська), між Польщею і Швецією було підписано мир. Незабаром Річ Посполита уклала угоду про військову допомогу з Кримським ханством.
В травні В.Шереметєв через посланця М.Головіна одержав царську грамоту з наказом скликати раду разом з козаками і гетьманом і обміркувати наступні дії проти Польщі.
Царський уряд вирішив дати бій полякам на їх території. На військовій раді, що відбулась у липні 1660 року в урочищі Кодаку, поблизу Василькова, було вирішено розпочати похід.
Польські агенти не переставали намовляти молодого гетьмана Юрія Хмельницького перейти на бік Польщі. Польський агент Бенєвський намагався умовити і залякати гетьмана тим, що Річ Посполита спроможна виставити достатню кількість війська для зруйнування України. Ю.Хмельницький уже в листуванні з Бенєвським виявляв схильність перейти на бік Речі Посполитої.
Головний напрямок походу російських і українських військ був в глиб Польщі; що ж до союзника Речі Посполитої, Кримського хана, то відносно нього було поставлено завдання: забезпечити оборону українських земель і захист головних військ від цілком ймовірного й можливого нападу з боку Криму.
Наступ на Польщу мав розпочатись з походу на Львів, двома шляхами: Василь Шереметєв мав іти великим шляхом через містечко Котельню, по річці Гуйві, на південний-схід від Житомира, а Юрій Хмельницький, з козацьким військом, – Гончарихою, або Гончарівським шляхом, тобто по місцевості, розташованій на півдні Житомирщини, на Бердичів. Біля Слободищ, на ріці Гнилоп’яті на Житомирщині, обидва потоки військ – козацький і московський – мали з’єднатись, відкинути Потоцького, що стояв під Межибожем, і разом рушити на Львів.
Російські бояри, зокрема В.Шереметєв, після Кодацької ради намагались швидко виступити в похід. Проте молодий гетьман не поспішав виступати: гордий московський боярин ставився до нього зневажливо, та й взагалі між українським головним штабом і московським не було взаємного довір’я.
Тим часом, кримський хан пустив у хід набіги татарських орд на Україну, які, нападаючи на українські міста і містечки, дуже нищили людність, а це давало змогу українській стороні відтягнути похід, мотивуючи це потребою боротьби проти татар.
Лише 17 серпня, тобто більше ніж через місяць після ради, В.Шереметєв разом з російським військом і приєднаним до нього лівобережними козацькими полками: Переяславським – з наказним гетьманом Т.Цюцюрою, і Київським – з полковником В.Дворецьким, вирушив з Києва. Інші козацькі полки Лівобережної України, що прибули пізніше, – Полтавський, Миргородський, Чернігівський і Лохвицький, – приєднались до них далі від Києва.
З перших днів походу Польщі було відомо все, що робилось в українсько-московському таборі. Агентура її працювала добре. Польським керівникам були відомі і кількість військ, що готувалось проти Польщі, і шляхи, і плани походу. У В.Шереметєва ж відомості про становище в польському таборі, були надзвичайно обмеженні, а ті які він мав , були дуже неточні.
Про кількість війська на боці як Росії, так і Речі Посполитої, існують різні протилежні дані.
В.Герасимчук в своїй праці наводить такий склад російського війська:
Кінноти – 11.200 чол.
Іноземної піхоти – 3.000 чол.
Драгунів – 4.000 чол.
Стрільців – 1.000 чол.
Тобто разом 19.200 чоловік. Проте, щодо кількості московського війська, як і козацького, то дані, подані різними авторами, розходяться між собою в межах від 30.000 до 100.000 війська. Сам В.Шереметєв писав 9 вересня в Москву царю, що з ним і його товаришами є царських ратних людей близько 15.031 чол., з наказним гетьманом Т.Цюцюрою – 6 кінних і піших полків, а в них 20.000 козаків. Є згадки, що під командою трьох військових керівників – В.Шереметєва, князів Щербатова і Козловського було понад 19 тис. озброєного війська. Стільки ж було і козацького війська (20 тис.); воно йшло разом з армією В.Шереметєва, на чолі з наказним гетьманом Т.Цюцюрою. Таким чином, усі військові сили Шереметєва становили 40.000 чоловік, хоча є документи, в яких Ю.Хмельницький повідомляв царя, що з В.Шереметєвим вирушило близько 60.000 чоловік. Дмитро Дорошенко наводить такі цифри, що московський уряд виставив 20-тисячну, добре озброєне й вимуштруване, чужоземними офіцерами, військо. До неї був прилучений 20.000 український корпус Тимоша Цюцюри, а по дорозі до них мав прилучитись гетьман Юрій Хмельницький із 30.000 військом. Військо було розділене на 3 дивізії.
Перша була залежна безпосередньо від В.Шереметєва і в її склад входили:
Надвірна рота гетьманська (кінна), яка налічувала 3.000 чоловік;
8 хоругв дворян та 100 коней – 800 чоловік;
Рейтарі з найкращою зброєю – 300 чоловік.
Тобто разом кінноти 4.100 війська.
Крім того:
2.000 піхоти поділеної на два регіменти по 1.000 чоловік, один з яких знаходився під керівництвом полковника фон Стаден, а другий під керівництвом полковника Краффорта.
2.800 драгунів, а саме: відділ з 500 чоловік під командуванням Яндера, 500 чоловік – під керівництвом фон Говеном, 8 драгунських частин – під командуванням Силича.
1.000 стрільців – під Лєвонтевичем.
Отже, разом в дивізії В.Шереметєва було близько 9.900 солдат.
Другою дивізією командував князь Щербатов. Вона складалась:
Надвірна кінна рота – 200 чол.
2.500 дворян на конях.
2.700 рейтарів і 1.200 драгунів.
Тобто разом кінноти - 3.900 чол.
В третій девізії, під командуванням князя Козловського, було:
Надвірна рота – 200 чол.
Дворян на конях – 3.100 чол.
Рейтарів – 1.100 чол.
Піхота – 1.000 чол.
Отже, кінноти було 4.400 і 1.000 піхоти – разом 5.400 солдат. На основі цього, всі дивізії складали армію, яка нараховувала 19.200 чоловік.
Зі всіх родів військ найбільше використання мали війська “нового устрою”, на яких ми б хотіли зупинитись детальніше – це солдати, рейтари і драгуни.
Драгуни використовувались для кінної і пішої служби. Озброєння драгун складалось з піщалі, проте з’являється і важкий мушкет, і шпаги. Крім того, були і драгунські списи, які швидше всього, заміняли собою шпаги. Російський уряд недооцінив переваги драгун, і на початку 80-их років їх ліквідували як самостійний рід військ. На відміну від Західної Європи, де драгуни переросли в кінноту, російські драгуни були переведені в солдати.
Озброєння солдат складалось з піщалі, пізніше мушкетів з замками. З холодної зброї, солдати мали шпаги, піки, бердиші. Шпаги використовувались головним чином для навчання солдат. Також дуже часто використовувалось цілеспрямоване поділення одної частини солдат піками, а другої – бердишами.
Рейтари до середини XVII століття набирались виключно з дворян і боярських дітей. З кінця 1650-их років на рейтарську службу можна було брати тих боярських дітей, які були безпомісні і не були на державній службі. Рейтарське озброєння складалось з карабіну і пари пістолів. З холодної зброї рейтари мали шпаги, частіше шаблі, а з захисту – лати. На голові рейтари носили шишаки.
Перевага нових полків перед старою військовою організацією полягала в тому, що ці полки становили регулярну військову силу. Ратні люди цих полків проходили систематичну військову підготовку і були на повному державному забезпеченні. Тобто, ці полки були регулярним військом і воно підпорядковувалось В.Б.Шереметєву.
Проте, перед Чуднівською кампанією, таких військових частин було дуже мало, а всі решта війська користувались старою військовою організацією.
Козацьке військо не було більшим від московського і нараховувало близько 20.000 козаків. Сюди входили полки: Київський, Переяславський, Ніжинський, Полтавський, Миргородський, Чернігівський, Лохвицький. Командував цими полками наказний гетьман Т.Цюцюра разом з підкомандними – миргородським полковником Павлом Апостолом і київським полковником Кирилом Дворецьким.
Артилерія московського війська налічувала 20 великих гармат і значну кількість менших. Козакам Т.Цюцюри наказано було мати лише 6 гармат. Вирушивши з такими силами в похід, В.Шереметєв зупинився біля Котельні, де мав зустрітись з козаками Ю.Хмельницького.
Річ Посполита теж збирала немалі військові сили шляхти і найманих військ. Крім того, І.Виговський розгорнув на Правобережній Україні кампанію на підтримку боротьби з наступаючими московськими військами.
На військовій раді у Варшаві, що зібралась після повернення короля з Оливського монастиря, де був підписаний мирний договір з Швецією, повинно було вирішитись питання – чи можливо наступати Речі Посполитій з південного-сходу, тобто через Україну. На цей похід було призначено дивізію С.Потоцького, а король разом з Ю.Любомирським мав стати на чолі лівого крила, який мав бути резервним корпусом.
В другій половині червня був скликаний сейм на якому було вирішено що три армії, під проводом Чарнецького, П.Сапіги, Ю.Любомирського, були призначені атакувати Москву з Литви, а С.Потоцький і татари з південного-сходу, з України. На зміну цьому плану вплинула звістка з Литви про перемогу під Полонкою, десь в перших числах липня, польської армії над московською. Отже, тепер відпала потреба виставляти армії в Литві, а швидше треба на Україні.
4 серпня 1660 року на військову раду до Львова прибув король, з своїм двором, і гетьмани. Там же Юрій Любомирський, після смерті Лянцкоронського, став польним гетьманом. Приїхав також і екс-гетьман України, а тепер київський воєвода, Іван Виговський.
У Львові мусів бути розроблений, за участю короля, детальний план походу на Україну. З цієї ради було вислано посольство, на чолі поручника (з хоругви Я.Собеського) Стефана Бідзінського, до татар, з закликом до об’єднання з польським військом. І вже в 20 числах серпня татарська орда стояла між Гусятином і Фельштином, де чекала польських військ.
Після закінчення наради 15 серпня король з двором поїхав в місто Самбір, а гетьмани роз’їхались до своїх військ: Ю.Любомирський – до своєї армії яка стояла над Бугом біля Крилова, а С.Потоцький виїхав під Тернопіль.
Найшвидше приготувалась до походу дивізія польного гетьмана і маршала Ю.Любомирського, яка прийшла з Прусії в кінці липня і зупинилась між містами Грубнилівом і Сокалем.
2 серпня піхота і кавалерія перейшла річку Буг. Піхота зайняла квартири по селах і містах Волині, а кінноту Ю.Любомирський наказав львівському хорунжому відправити в місто Луцьк. 19 серпня вся піхота мала стати в Крилові для перегляду.
27 серпня вже об’єднані сили піхоти і кавалерії виступили з Луцька. Ю.Любомирський ішов через Острожок, 28 серпня він вже був, в зруйнованій резиденції Бенєвських, Дубно. Далі попри Сураж перейшов річку Вілію, а близько 3 вересня під містечком Ляхівцями, що над Гориню, приєднався до нього Іван Виговський з 2.000 козаків, великий хорунжий Я.Собеський, Ян Сапіга, коронний польний писар Дмитро Вишневецький, белзький воєвода і луцький староста Самійло Ліщинський.
5 вересня військо переправилось через річку Горинь і вийшло на Подільські рівнини, а 8 вересня перейшовши річку біля Старокостянтинова з’єдналось з військом С.Потоцького.
Коронний гетьман С.Потоцький вибрався з своєю дивізією з під Тернополя трохи пізніше. 30 серпня він дійшов до села Медини і тут довідавшись про татар, які пішли до Острога і Корця, вислав свого сина, щоб той їх повернув. 31 серпня він, об’єднавшись з татарами під Чорним Островом, вирушив до Старокостянтинова, куди прибув вже 6 вересня (додаток 1).
В двадцятих числах серпня головне польське військо, разом з татарською ордою, під командуванням Ю.Любомирського і С.Потоцького налічувало 77 підрозділів у кількості близько 70.000 чоловік, з них: 30.000 добре вимуштруваного, в довголітній війнах в Прусії і на Україні, польського війська, 40.000 татарської орди під командуванням Нурадін і Сефер-Гірея. Число найманої піхоти було близько 10.000-13.000 чоловік, і вона була поділена на 13 регіментів: 9 – під командуванням Ю.Любомирського, а відповідно 3-4 – під командуванням С.Потоцького. Кавалерія налічувала 17.000 чол. і була поділена на 18 полків: 7 полків – під Ю.Любомирським і 11 полків – під С.Потоцьким. Під командуванням Ю.Любомирського було 9 регіментів, якими командували його генерали: 1.000 жовнірів – під командуванням Костянтина Гізи, 900 чол. – під сандомирським воєводою Іваном Замойським; 300 піхоти і 60 драгунів – під командуванням генерал-майора Целярія; 800 чол. – під генерал-майором Гротгаузом; 900 чол. – під командуванням обершта Стефана Немирича; 600 чол. - обершта Христофора Корецького; 900 жовнірів і 100 драгунів – під командуванням обершта де Буї; 200 чол. – литовського підчашого Михайла Радзівіла; 200 чол. – обершта Чарноцького.
Під командуванням С.Потоцького були такі керівники як: коронний конюший Олександр Любомирський, коронний писар Ян Сапіга, командувач всієї артилерії – Фрогмольд де Лїднггайзен. Вольфа. Разом – 77 сотень, які налічували 7160 чол..
Якщо ці дві армії оцінити мірою стратегічних вимог ХVІІ століття, то треба сказати, що російська армія що до якості і боєздатності стояла набагато нижче від польської. Передусім поляки мали 13.000 іноземної піхоти, яка була одним з вагоміших чинників цього війська. Російська армія її мала лише 3.000. Що ж до кінноти, то польське військо була ще в кращому становищі: польські гусари мали європейську славу, коли російська кавалерія набрана з дрібної шляхти, синів збіднілих бояр і ні якої підготовки не проходила, була швидше баластом, ніж користю. Не треба також забувати про 40.000 татар, які помагали полякам. Якщо брати до уваги лівобережних козаків, то вони могли б мати якусь вартість, якщо б мали до цієї кампанії якийсь моральний інтерес. На користь Москви можна віднести лише невелику армію В.Б.Шереметєва, що була першою реальною спробою військової реформи за західним зразком. В цій армії ми бачимо в більшій кількості іноземну піхоту, рейтарів, драгунів, на місці давніх піщальників видно досить боєздатних стрільців. От тільки бракувало цій армії добрих керівників. Крім В.Б.Шереметєва, здається, весь штаб завдячував своїм посадам більше суспільному становищу, ніж військовому вмінню.
§ 2. Чуднівська кампанія. Андрусівський мир.
Перед самим походом, після об’єднання двох польських армій, відбулась військова рада. Під час неї була принесена звістка, що В.Шереметєв з великою армією виступив в похід, і вже, навіть, була сутичка між з російським авангардом полковників Скорнякова-Писарева і фон Голена біля міста Бердичева в урочищі Гончариха , яких було вислано дізнатись про дії поляків і гетьмана Ю.Хмельницького. З однієї і другої сторони були полонені. Полонені поляків зізнались, що при В.Шереметєві знаходиться близько 80.000 російського війська і 20.000 козаків і стверджували, що він погано проінформований про польське військо і нічого не знає про прихід Ю.Любомирського з Прусії, а кількість татар, на його думку, не перевищує 6.000. Також поляки дізнались, що Шереметєв хоче йти через м. Чуднів на Тернопіль, щоб там розгромити незначне військо С.Потоцького і татар.
Саме ця звістка спонукала польську старшину скликати військову раду, на якій мали укласти подальший план походу. Під час суперечок над планом майбутніх дій, голоси розділились на дві частини: одна частина старшини вважали за краще зараз же на місці отаборитись і чекати російсько-козацьке військо; друга частина, яких було більше, хотіла йти далі, а коли б Шереметєв, довідавшись про справжню чисельність польського війська, захотів би повернути назад, не дати йому цього зробити. Видно, що поляки вже тут бачили свою перевагу. На цій раді, нарешті, домовили обидва гетьмани(, щодо своєї влади. Отже, С.Потоцький, на основі цієї угоди, мав отримати верховне командування, а Ю.Любомирський, як помічник, отримував командування над лівим крилом і мав виконувати накази головнокомандуючого. Було визначено, що військо піде на м. Любар, через Гончариху, для того, щоб відрізати В.Шереметєва від гетьмана Ю.Хмельницького.
9 вересня, за іншими даними 10 вересня, польсько-татарська армія вирушила з Старокостянтинова і пішла вздовж річки Случ. Близько 11 вересня військо прибуло до Острополя, звідки вступило в степ який називався Гончарихою.
Перехід через степ був важкий і тривав два дня. Вдень військо проходило не більше двох миль, а піхота і артилерія дуже відстали. 13 вересня від розвідки прийшла звістка, що козацько-російська армія підходить до Любара. 14 вересня частина польської армії, а саме кавалерія і піхота стали наближатись до Любара в бойовому порядку. Правим флангом командував гетьман С.Потоцький, а лівим – маршал Ю.Любомирський. По середині була розташована легка артилерія і піхота, а з переду і з боків просувалась татарська кіннота.
Близько середини дня 14 вересня розвідка доповіла, що бачила, в північно східній стороні від Любара, якихось людей, які знаходились в хащах під лісом. Краківський воєвода вислав ротмістра Клопотовського з однією хоругвою**, щоб тим людям перегородити дорогу до відходу. Як він справився, з російським авангардом невідомо. Відомо лише, що гетьман С.Потоцький послав ротмістра Боруховського до татар з звісткою, що бачив ворогів і просив послати якусь частину своєї орди. Татари зайшовши з лівого крила зустрілись з передовим загоном московського війська, який під натиском татар відступив в ліс і нашвидкуруч зложеному таборі почав захищатись. В лісі татари не могли їм нічого зробити і Нурадін-хан послав прохання до гетьманів прислати йому драгунів. С.Потоцький вислав київського воєводу Івана Виговського з коронним писарем Яном Сапігою на чолі 2.000 відділу (2 полки кавалерії), додавши їм на допомогу обершта Бокума з 4 частинами королівських і гетьманських драгунів. Вони злізши з коней здобули цей таборець і витіснили росіян в чисте поле, де на них зі всією силою вдарили татари.
Як вже згадувалось, В.Шереметєв будучи погано проінформованим про те, що робилось в польсько – татарському таборі, не знав, що на його шляху стоїть велика сила, що з Прусії повернувся Ю.Любомирський із своїм військом. Йому здавалось, що пройшовши через Чуднів на Тернопіль, легко буде впоратись з перебуваючим там військом Потоцького і дорога на Львів буде відкрита. Помилка В.Шереметєва була ще в тому, що його сили були розпорошенні: головні війська на чолі з Шереметєвим і наказним гетьманом Т.Цюцюрою стояли на Волині під Котельнею, недалеко від Чуднова, а Ю.Хмельницький знаходився біля містечка Слободищ.
6 вересня В.Шереметєв дістав лист від Ю.Хмельницького, в якому він повідомляв боярина про те, що поляки і татари, з великими силами наступають на українські міста. Він просив Шереметєва, щоб боярин виступав своїми військами і йшов під Меджибіж, куди також і він прийде зі своїми козаками.
7 вересня В.Шереметєв вирушив з Котельні в напрямку Меджибожа де мав з’єднатись з гетьманом Ю.Хмельницьким. 12 вересня В.Шереметєв з своїм військом дійшов до Чуднова і там одержав від козацьких полковників (уманського М.Ханенка, брацлавського М.Зеленського, подільського О.Гоголя і кальницького І.Вертилицького) листа, в якому говорилось, що вони, разом зі своїми полками, стоять під м. Баром у Манівцях, в 26 верстах від Меджибожа і чекають там від боярина В.Шереметєва і від полковника Т.Цюцюри листа. Полковникам було наказано 15-16 вересня бути з полками в Меджибіжі.
Проте, коли 14 вересня московсько-козацьке військо знаходилось між Любаром і Краснополем, і йшло у напрямку до Меджибожа, прийшла звістка, що йому на зустріч йде польсько-татарська армія. В.Шереметєв був змушений швидко змінити усі плани. Він повернув на Любар, а наперед себе вислав загін квартирмейстерів, які мали підготувати місце для табору і все, що для того треба, підготувати.
Виникає таке питання – чому В.Шереметєв не повернув і не пішов на злуку з гетьманом Ю.Хмельницьким? Напевно через те, що поляки знаходились вже дуже близько, і він, з стратегічних міркувань, хотів опертись на Любар.
Російсько-українські війська стали таким чином, що фронтом були повернуті на південний-захід, звідки йшли поляки, тобто – правим крилом – до Любара, а лівим – до Чуднова. Позиція була вибрана добре – ззаду і з боків їх прикривав ліс і болота. Лише з боку від російсько-українського табору була височина, яка відділяла обидві армії і закривала огляд як одній, так і другій армії. Польський табір був розташований на південь, з другої сторони цієї височини. Російсько-український табір був краще захищений природними умовами, на відміну від польського який знаходився на рівній місцевості, і в разі захоплення ворогом височини, був легкодоступним. Про місце яке зайняли татари докладних згадок немає. Учасник походу Патрік Гордон, про якого згадує Василь Герасимчук, пише, що вони отаборились з правої сторони височини, недалеко від річки Случ. Отже, татари знаходились напроти правого крила російсько-козацької армії, а саме напроти козаків. Після 19 вересня поляки перенесли свій табір ближче до російського на відстань ј милі, і стали на схід від російсько-українського війська.
В.Шереметєв не думав довго залишатись під Любаром і 15 вересня хотів вирушити далі в напрямку Чуднова, проте сильний дощ йому перешкодив це зробити. Він був змушений залишитись на ніч на місці і окопати табір, під обстрілом польської артилерії.
14-15 вересня в польському таборі відбулась нарада на якій було вирішено всіма силами вдарити на російсько-українські війська. З ранку 16 вересня польські війська стали в бойовому порядку: в центрі знаходилась артилерія і піхота, по боках була розміщена кавалерія – з лівого флангу Ю.Любомирського, з правого – С.Потоцького, а по самих краях обидвох флангів розташувалась німецька кавалерія, татари і драгуни. За під комендантів були визначені: Ю.Любомирському – Іван Виговський, Іван Сапіга і Іван Собеський; С.Потоцькому – Дмитро Вишневецький. Близько 12 години дня 16 вересня польське військо підійшло до московського табору. На зустріч йому вийшло близько 4.000-5.000 чоловік і рушило у напрямку правого крила польського війська і вистріливши з рушниць швидко повернулись назад. Жорстокий бій розгорнувся за найвищий пагорб, що знаходився між лівим крилом російського війська і правим – польського війська, тобто війська С.Потоцького. Володіння цим горбом давало змогу Шереметєву обстрілювати польський табір, який був майже не захищений. Розгорілась завзята боротьба. Бій йшов з перемінним успіхом, проте вкінці російська кіннота, з великими втратами, була змушена відступити. Ще якийсь час оборонялась піхота, але й та була
23.05.2013 21:05-
Ділись своїми роботами та отримуй миттєві бонуси!
0%
Оголошення від адміністратора