Подякувати Студентському архіву довільною сумою
Admin
26.02.2023 12:38
Дякуємо, що користуєтесь нашим архівом!
Інформація про навчальний заклад
ВУЗ:
Інші
Інститут:
Не вказано
Факультет:
Не вказано
Кафедра:
Не вказано
Інформація про роботу
Рік:
2024
Тип роботи:
Дипломна робота
Предмет:
Інші
Частина тексту файла (без зображень, графіків і формул):
Міністерство освіти та науки україни
ВКЛАДНІ ОПЕРАЦІЇ КОМЕРЦІЙНОГО БАНКУ
дипломна робота з банківської справи
Вступ 3
Розділ 1. Суть і види вкладних операцій комерційних банків 4
1.1. Суть вкладних операцій банків 4
1.2. Види та класифікація вкладних операцій 5
1.3. Відкриття і ведення поточних рахунків суб'єктів господарювання 8
1.4. Особливості депозитів фізичних осіб 12
Розділ 2. Управління вкладними операціями комерційних банків 17
2.1. Депозитна політика банку 17
2.2. Управління залученими коштами 18
2.3. Порядок здійснення операцій з поточними рахунками та ощадними вкладами фізичних осіб 24
2.5. Управління ризиками вкладних операцій 30
Розділ 3. Стимулювання розвитку вкладних операцій комерційних банків 33
3.1. Важелі заохочення при залученні банками заощаджень фізичних осіб 33
3.2. Методи стимулювання збуту банківських послуг 34
3.3. Організація рекламної діяльності і її ефективність 36
Висновки 42
Література 44
ВСТУП
З історії розвитку банківської справи відомо, що початковою формою депозитних операцій було збереження на монетних дворах у міняйлів золотих монет. За збереження цих монет власник платив тому, хто зберігав, певну винагороду, а останній гарантував, на бажання клієнта, повернення саме тих монет, які було передано на зберігання. Отож, на таких умовах міняйли не могли здійснювати позичкові операції з отриманими монетами, не могли мати прибутку, з якого вони виплачували б власникам грошей проценти. Надалі історично склалося так, що власники грошей перестали вимагати повернення власне монет, поверталася тільки сума грошей, що їм відповідала. Міняйли отримали можливість до власного капіталу додати залучені на збереження кошти і надавати за їх рахунок кредити. Так з'явилися перші депозити. У наш час джерела коштів, які розміщують на депозити, різноманітні: це – кошти на рахунках підприємств, установ усіх форм власності, організацій, кошти на ощадних вкладах і на рахунках кредитно-фінансових установ.
Таким чином, практична значимість вказаних проблем і об`єктивна необхідність розвитку вкладних операцій в Україні зумовили актуальність теми дослідження даної курсової роботи, мету і завдання, предмет та об`єкт дослідження.
Об’єкт дослідження. Об’єктом дослідження даної курсової роботи виступає проблема вивчення менеджменту банківської сфери в Україні.
Предмет дослідження. Предметом дослідження даної курсової роботи є менеджмент вкладних операцій комерційних банків і стимулювання їх розвитку в Україні.
Мета дослідження. Метою роботи є дослідження управління вкладними операціями комерційних банків і стимулювання їх розвитку в Україні.
Мета роботи передбачає виконання таких завдань:
Розкрити суть і види вкладних операцій комерційних банків.
Дослідити основні засади менеджменту вкладних операцій комерційного банку.
РОЗДІЛ 1. СУТЬ І ВИДИ ВКЛАДНИХ ОПЕРАЦІЙ КОМЕРЦІЙНИХ БАНКІВ
1.1. Суть вкладних операцій банків
Згідно Закону України "Про банки і банківську діяльність" вклад (депозит) – це кошти в готівковій або у безготівковій формі, у валюті України або в іноземній валюті, які розміщені клієнтами на їх іменних рахунках у банку на договірних засадах на визначений строк зберігання або без зазначення такого строку і підлягають виплаті вкладнику відповідно до законодавства України та умов договору. Вкладні операції банків є пасивними.
Відповідно до ст. 47 згаданого Закону на підставі банківської ліцензії банки мають право здійснювати такі банківські операції:
1) приймання вкладів (депозитів) від юридичних і фізичних осіб;
2) відкриття та ведення поточних рахунків клієнтів і банків-кореспондентів, у тому числі переказ грошових коштів з цих рахунків за допомогою платіжних інструментів та зарахування коштів на них;
3) розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик [1].
Пасивні операції – це операції, за допомогою яких банки формують свої грошові ресурси для проведення кредитних, інвестиційних та інших активних операцій. Ресурси комерційних банків – це сукупність грошових коштів, що перебувають у його розпорядженні і використовуються для виконання певних операцій. Їх поділяють на власні, залучені і позичені. Власний капітал становить майже третину усіх ресурсів, залучені і позичені – близько 70% [10, 538].
Залучені кошти банку – це сукупність коштів на поточних, депозитних та інших рахунках банківських клієнтів (юридичних та фізичних осіб), на рахунках громадських організацій, різноманітних суспільних фондів, які розміщуються в активи з метою отримання прибутку чи забезпечення ліквідності банку. Основну суму залучених коштів становлять тимчасово вільні грошові капітали, що виникають на основі кругообороту промислового і торгового капіталу, грошові накопичення держави, особисті грошові накопичення населення.
Залучені кошти формують переважну частину ресурсів, які використовуються для виконання активних операцій банків. Як основний елемент грошової маси залучені кошти банків відіграють важливу роль в економіці, тому вони є об'єктом державного регулювання, яке здійснюється у формах обмеження виплачуваної винагороди (процентів), установлення норм обов'язкового резервування і деяких нормативів регулювання банківської діяльності (платоспроможності, ліквідності тощо). Залучені кошти банків поділяються на депозитні й недепозитні [10, 539-540].
Залучені кошти є найбільш вагомою частиною ресурсів банку, яка в кілька разів перевищує його власні кошти. Частка залучених коштів в різних банках коливається від 75 % і вище. Фактично залучені кошти – це основне джерело формування ресурсів комерційного банку, які спрямовуються на проведення активних операцій. З розвитком ринкових відносин структура залучених ресурсів зазнала істотних змін, що обумовлено появою нових, не традиційних для старої банківської системи способів акумуляції тимчасово вільних коштів фізичних і юридичних осіб [4, 383].
1.2. Види та класифікація вкладних операцій
Депозит (від латинського – річ, віддана на збереження) – це економічні відносини щодо передачі коштів клієнта в тимчасове користування банку. Особливість депозиту полягає в його роздвоєності в практичному застосуванні. По-перше, депозит є для вкладника потенційними грошима, вкладник може виписати чек і спрямувати відповідну суму в обіг. Але в той же час "банківські гроші" приносять вкладникові дохід, виступають уже в ролі капіталу. Перевага депозиту перед готівкою в тому, що депозит приносить дохід у формі процента, а недолік у тому, що процент депозиту нижчий порівняно з тим, який виплатять на капітал, якщо його позичити. Тому саме при депозитних операціях дуже виразно виступає сутність комерційної діяльності банків – платити за депозит дешевше, а розміщувати його за вищу плату [16, 50-51].
Суб'єктами депозитних операцій є банки, що виступають як позичальники, і власники коштів, які виступають кредиторами.
Об'єктами депозитних операцій є кошти, що передані банку на умовах, визначених двосторонньою угодою.
Класифікація депозитів може бути проведена за різними ознаками (Рис. 1.1).
Рис. 1.1. Класифікація депозитів [16, 52]
Активні депозити – це розміщення банківських коштів на рахунках в інших банках, пасивні – це залучення банками коштів від своїх клієнтів.
Депозити до запитання, які у світовій банківській практиці називають трансакційними, – це кошти, які можуть бути вилучені клієнтами в будь-який час, тобто їх термін зберігання не обумовлюється, і за цими рахунками банки здійснюють платежі на доручення їх власників. Ці депозити можуть бути як безпроцентними, так і з виплатою процентів. Умови виплати процентів за цими депозитами обумовлюються у двосторонніх угодах. Залишки коштів на цих рахунках постійно змінюються, тому банки цей вид залучених коштів можуть використовувати тільки для короткострокових вкладень, постійно стежачи при цьому за поточною ліквідністю балансу.
У більшості банків депозити до запитання мають найбільшу питому вагу в структурі залучених коштів.
У зарубіжних банках до безстрокових депозитів відносять також контокорентний рахунок – активно-пасивний рахунок, що поєднує поточний і кредитні рахунки. Кредитове сальдо цього рахунку означає, що клієнт має власні кошти, дебетове – що їх необхідно позичити йому для розрахунків. Банк одноразово встановлює ліміт на суму кредиту під дебетове сальдо і кредитує клієнта. Цей кредит називають контокорентним.
Певну схожість з контокорентним рахунком має поточний рахунок з овердрафтом, який застосовують вже і вітчизняні банки.
Поточний рахунок з овердрафтом – рахунок, на якому на підставі угоди між банком і клієнтом допускається в певному розмірі перевищення суми списання з рахунку над величиною залишку коштів, що означає надання кредиту.
У чому ж полягає їх схожість і відмінність? При овер-драфті кредити не завжди виникають, іноді мають нерегулярний характер, відповідно, і залишок цього рахунку – частіше пасивний (кредитовий). Наявність поточного рахунку з овердрафтом не виключає відкриття для клієнта депозитних або кредитних рахунків, тоді як на контокоренті зосереджуються всі операції, що здійснює банк для клієнта. Контокорент відкривається господарським організаціям – юридичним особам, тоді як рахунок з овердрафтом може дуже часто відкриватись і фізичній особі для покриття її розрахунків.
Депозити на визначений строк – це кошти, що зберігаються на окремих депозитних рахунках у банку протягом установленого строку, який визначається при відкритті. До них належать: рахунки з обліку ощадних сертифікатів, строкові і цільові рахунки фізичних осіб, рахунки для збереження бюджетних коштів та для фінансування капітальних вкладень.
Строкові депозити – це також кошти на рахунках, що залучені банком на певний строк. Ці депозити, порівняно із депозитами до запитання, не використовуються для здійснення платежів, кошти клієнти вкладають для одержання досить високих процентів, а банки можуть використовувати їх для вкладень на триваліші строки [16, 53].
Сума, строки та умови приймання строкових депозитів визначаються банком відповідно до його фінансових можливостей за погодженням із вкладником.
Спинимось тепер на власне строкових депозитах і депозитах з попереднім повідомленням про вилучення.
Власне строкові депозити повертаються власнику в заздалегідь обумовлений термін (термін найчастіше від 30 до 89 днів, від 90 до 179 днів, від 180 до 359 днів і більше ніж 360 днів). Протягом цього терміну рахунок "заблокований" і банк має кошти повністю у своєму розпорядженні. Якщо вкладник продовжує зберігати кошти на цьому рахунку після обумовленого терміну, то надалі розпоряджається ним як поточним рахунком. Розмір процентів за цим депозитом залежить від строку і суми вкладу [16, 54].
Строкові депозити з попереднім повідомленням про вилучення потребують від вкладника попереднього оформлення спеціальної заяви про вилучення коштів. Звичайно строки повідомлення такі: від 1 до З місяців, від 3 до 6 місяців, від 6 до 12 місяців, понад 12 місяців. Для кожної із цих груп вкладів установлюються відповідні розміри процентних ставок.
1.3. Відкриття і ведення поточних рахунків суб'єктів господарювання
До залучених коштів банків на депозити до запитання відносяться залишки на поточних і поточних бюджетних рахунках суб'єктів господарювання, установ, організацій.
Поточні рахунки відкривають підприємства всіх видів та форм власності, а також їх відокремлені підрозділи для зберігання грошових коштів та здійснення всіх видів операцій за цими рахунками відповідно до чинного законодавства України.
Поточні бюджетні рахунки відкривають підприємства (їх відокремлені підрозділи), яким виділяються кошти за рахунок державного або місцевого бюджету для цільового їх використання.
Рахунки відкриваються в будь-яких банках України за вибором клієнта і за згодою цих банків, окрім цього, дозволяється відкриття двох і більше поточних рахунків у національній валюті.
Для відкриття поточних та поточних бюджетних рахунків підприємства подають установам банків такі документи:
заяву на відкриття рахунку встановленого зразка. Заяву підписують керівник та головний бухгалтер підприємства. Якщо в штаті немає посади головного бухгалтера чи іншої службової особи, яка виконує обов'язки головного бухгалтера, заяву підписує лише керівник;
копію свідоцтва про державну реєстрацію в органі державної виконавчої влади, іншому органі, уповноваженому здійснювати державну реєстрацію, завірену нотаріально чи органом, який видав свідоцтво про державну реєстрацію. Бюджетні установи та організації замість свідоцтва про державну реєстрацію подають копію довідки про внесення до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України, засвідчену нотаріально;
копію належним чином зареєстрованого статуту (положення), завірену нотаріально;
копію документа, що підтверджує взяття підприємства на податковий облік, засвідчену податковим органом, нотаріально або уповноваженим працівником банку;
картку із зразками підписів осіб, яким відповідно до чинного законодавства чи установчих документів підприємства надано право розпорядження рахунком і підпису платіжних та інших розрахункових документів. У картку включається також зразок відбитка печатки підприємства. Картка завіряється нотаріально або вищим керівним органом;
довідку про реєстрацію в органах Пенсійного фонду У країни;
довідку про реєстрацію у Фонді соціального страхування [16, 60-61].
При відкритті поточних рахунків відокремленим підрозділам підприємств в установу банку, в якій буде відкрито цей рахунок, подаються такі документи:
заява на відкриття поточного рахунку встановленого зразка з усіма попередньо зазначеними вимогами;
копія довідки про внесення окремого підрозділу до Єдиного державного реєстру підприємств і організацій, засвідчена нотаріально або органом, що видав відповідну довідку;
копія свідоцтва про державну реєстрацію юридичної особи в органі державної виконавчої влади, засвідчена нотаріально або цим органом;
копія належним чином оформленого положення про відокремлений підрозділ, засвідчена нотаріально чи органом, що створив відокремлений підрозділ;
картка з відбитком печатки та зразками підписів службових осіб підрозділу, засвідчена нотаріально чи керівником підприємства – юридичної особи, до складу якого входить відокремлений підрозділ;
клопотання підприємства або відповідного органу приватизації (щодо структурних підрозділів, які виділяються в процесі приватизації) до банку про відкриття рахунку із зазначенням місцезнаходження підприємства, його ідентифікаційного номера, номера основного поточного рахунку, номера податкового органу, в якому підприємство стоїть на обліку;
довідка про реєстрацію в органах Пенсійного фонду України [16, 61-62].
Господарські товариства, договірні об'єднання, товарні біржі, редакції, видавництва, крім документів, що зазначені вище, подають нотаріально засвідчену копію установчого договору.
Колективні сільськогосподарські підприємства, товариства споживчої кооперації, політичні партії та громадські організації, релігійні організації подають у банки ще протокол загальних зборів про їх створення або копію протоколу, засвідчену нотаріально.
Профспілкові організації для відкриття поточного рахунку подають ще статут відповідної профспілки, засвідчений нотаріально або вищим керівним органом, та витяг з рішення загальних профспілкових зборів про обрання профспілкового комітету, засвідчений нотаріально або вищим профспілковим органом.
Орендні підприємства, крім цих документів, подають копію договору оренди, завірену нотаріально.
Статут для відкриття рахунків в установах банків не подається повними товариствами, командитними товариствами, селянськими (фермерськими) господарствами, підприємцями (без створення юридичної особи), установами та організаціями, які перебувають на державному бюджеті.
Фізичним особам – суб'єктам підприємницької діяльності (без створення юридичної особи) поточний рахунок відкривається на їх ім'я за умови наявності паспорта чи іншого документа, що засвідчує особу. Для відкриття рахунку фізична особа подає банку:
заяву встановленого зразка;
копію свідоцтва про державну реєстрацію, засвідчену нотаріально або органом, що його видав;
копію документа, що підтверджує взяття підприємця на податковий облік, засвідчену нотаріально або податковим органом;
довідку про реєстрацію в органах Пенсійного фонду У країни;
картку із зразком підпису, що подається в присутності працівника банку, який відкриває цей рахунок, та засвідчується цим працівником або нотаріально [16, 63].
Документи на відкриття банківських рахунків суб'єктів господарювання особисто подають у банк особи, які мають право першого та другого підписів і повноваження яких перевіряються уповноваженим працівником банку.
Рахунки відкриваються з письмового дозволу керівника установи банку, що проставляється на заяві про відкриття рахунку.
При відкритті поточного рахунку банк зобов'язаний повідомити про це податкову адміністрацію за місцем реєстрації власника рахунку в триденний строк. Копія повідомлення залишається в справі про відкриття рахунку.
З юридичною чи фізичною особою укладається договір щодо розрахунково-касового обслуговування, в якому передбачені всі умови розрахунково-касових операцій і комісійна винагорода за їх надання. Для обліку операцій відкриття (закриття) рахунків юридичним і фізичним особам – суб'єктам підприємницької діяльності – та для обліку операцій змін реєстраційних даних усіх видів відкритих рахунків Національний банк України веде зведений електронний реєстр власників.
Одночасно з відкриттям рахунку юридичній чи фізичній особі-підприємцю видають чекову книжку для оформлення видаткових операцій з готівкою.
Для отримання чекової книжки в банк подається заява встановленого зразка. Керівники банку після перевірки правильності оформлення заяви підписують дозвіл на видачу чекової книжки і передають її операційному працівникові під його розписку, що проставляється в талоні заяви. У чековій книжці перевіряється наявність усіх чеків, на внутрішньому боці обкладинки проставляється найменування власника та номер його рахунку. Номери чеків реєструються в картці із зразками підписів даного клієнта. За видачу чекової книжки стягується плата, яка зараховується в дохід банку.
1.4. Особливості депозитів фізичних осіб
Депозити фізичних осіб класифікуються таким же чином, як і депозити юридичних осіб. У банківській практиці України депозити фізичних осіб поки що об'єднують поняттям "ощадні вклади" і класифікують за формою вилучення коштів як депозити на визначений термін.
Ощадні вклади служать їх власникам для нагромадження грошових заощаджень і підтверджуються видачею їм на руки вкладних документів (ощадних книжок). Кошти на ощадних вкладах зберігаються в банках тривалий період і є стабільними ресурсами для довгострокового кредитування банківських клієнтів [16, 83].
У момент відкриття депозиту між фізичною особою (вкладником) і відповідним банком виникають правові відносини, які перестають діяти лише після закриття рахунку. Відносини можуть бути обумовлені в договорі, якщо ж договір не укладається – правовий режим закріплено в Законі України "Про банки і банківську діяльність" [2].
Вкладниками банків можуть бути громадяни України, іноземні громадяни й особи без громадянства. Вклади громадян мають добровільний і цільовий характер, не обмежуються сумами і кількістю рахунків у банку.
Таємниця вкладів, зберігання їх і видача на першу вимогу вкладників гарантується державою або банком. Дохід, що виплачується вкладникам за вкладами, не оподатковується. Усі документи, пов'язані з переходом вкладів до спадкоємців, вільні від сплати державного мита.
Довідки про вкладників і про операції з вкладами видають (крім самих вкладників та їх законних представників):
судам, органам прокуратури, службі безпеки, міліції в справах, що є в їх провадженні та за якими відповідно до чинного законодавства може бути застосована конфіскація майна, а також судам із цивільних справ, що випливають із кримінальних і є в їх провадженні;
судам з цивільних справ про стягнення аліментів або про розподіл вкладу, що є спільним майном подружжя;
державним нотаріальним конторам і народним судам щодо спадкових справ про вклади померлих вкладників, що є в їх провадженні. Підставою для видачі довідки можуть бути лише письмові запити суддів, прокурорів, слідчих прокуратури, органів внутрішніх справ і служби безпеки та державних нотаріусів [16, 84].
Довідку про наявність вкладу на ім'я відповідного вкладника підписують керівник і головний бухгалтер банку. В довідці вказується, кому і з якого приводу її видано.
Вклади не підлягають арешту чи стягненню інакше, як за присудами чи постановами судів. Це ж стосується і конфіскації вкладів.
Вкладники комерційних банків мають право:
розпоряджатися вкладом як особисто, так і через представника;
вказувати осіб, яким вклад повинен бути виданий після їх смерті;
зараховувати на вклади суми заробітної плати чи інших доходів;
списувати з вкладних рахунків суми за різними видами платежів [16, 91].
Розглянемо деякі особливості розпоряджень вкладами:
особа, яка внесла вклад на ім'я іншої особи, не має права розпоряджатися цим вкладом;
представником вкладника є особа, котра має від нього письмове уповноваження-доручення на розпорядження вкладом чи на його одержання;
представником повнолітнього вкладника, дієздатність якого обмежена, є його опікун або піклувальник;
вкладами, внесеними будь-ким на ім'я неповнолітніх, які не досягли 18 років, розпоряджаються: до досягнення неповнолітніми 15 років – їхні батьки чи опікуни, а при досягненні 15 років – вони особисто, але з дозволу своїх батьків чи опікунів;
вкладами, що внесені неповнолітніми на своє ім'я самостійно, розпоряджаються самі неповнолітні;
громадяни України, котрі працюють за кордоном, а також члени їхніх сімей можуть розпоряджатися вкладами за дорученнями через своїх представників [16, 91].
Доручення на розпорядження вкладом мають бути оформлені згідно з чинним законодавством.
Доручення на вклади мають право оформляти тільки повнолітні вкладники; вони можуть бути одноразові і на тривалий термін, оформлені як поза установою банку, так і в банках безпосередньо на особових рахунках вкладників. Доручення на вклад не можна оформляти на неповнолітню особу. На дорученні має бути вказана дата видачі і обов'язково підпис вкладника. Доручення оформляється на одну чи кілька осіб терміном не більше ніж три роки (якщо термін не вказаний – доручення дійсне протягом року) у присутності представника вкладника або без нього.
Якщо вкладник оформляє доручення в присутності представника, то в особовому рахунку він записує [16, 92]:
Коли доручення оформляється у відсутності представника вкладника, то в особовому рахунку записується [16, 92]:
Операційний працівник банку, перевіривши правильність оформлення доручення та підписи вкладника в особовому рахунку та на дорученні, завіряє його своїм підписом.
Доручення, оформлене поза установою банку, повинно бути завірене нотаріусом або підписом керівника підприємства, організації, установи за місцем праці вкладника, навчання чи лікування; відбитком відповідної гербової печатки.
Заповідальні розпорядження на вклади оформляються в установах банків на особових рахунках вкладників, якщо ж вони оформлені поза банками – то обов'язково завіряються нотаріально.
Вклади можуть заповідатися будь-якій особі (групі осіб), які входять чи не входять в коло спадкоємців згідно із законом, а також різноманітним організаціям чи державі.
У заповідальних розпорядженнях на кількох осіб вказуються частки вкладу кожній із них.
У тексті заповідального розпорядження на особовому рахунку вкладник вказує [16, 93]:
Текст заповіту засвідчується працівником банку. Вклад, на який не оформлено заповіт, видається спадкоємцям згідно із законом через шість місяців з дня смерті вкладника. Спадкоємці повинні подати в банк свідоцтво про спадщину, ощадну чи вкладну книжку, особисто пред'явити паспорти.
Деяка сума вкладу на похорон може видаватись і без пред'явлення права на спадщину, згідно із правилами, установленими чинним законодавством.
Отже, до залучених коштів банку належать залишки коштів на поточних, бюджетних та розрахункових рахунках клієнтів, ощадні та строкові вклади фізичних та юридичних осіб, вклади до запитання, різні види депозитних рахунків, таких як умовні, заставні, брокерські, цільові депозити, депозити в іноземній валюті, а також кошти на кореспондентських рахунках інших банків (лоро-рахунки). У банківській практиці всі рахунки клієнтів, відкриті в банку, у цілому називають депозитами, а залучені кошти – депозитними зобов'язаннями.
Сучасна банківська практика характеризується великою розмаїтістю вкладів депозитів і депозитних рахунків. Це пояснюється прагненням банків в умовах сегментованого висококонкурентного ринку найповніше задовольнити попит різних груп клієнтів на банківські послуги і залучити їх заощадження та вільні грошові капітали на банківські рахунки. За економічним змістом депозити можна розділити на групи:
депозити до запитання;
строкові депозити;
ощадні вклади;
цінні папери [4, 383].
Депозити можна також класифікувати й за іншими ознаками: за термінами, за видами вкладів, умовами вкладання і вилучення коштів, виплачуваними відсотками, можливістю одержання пільг щодо активних операцій банку тощо.
Депозити до запитання представлені різними рахунками, з яких їх власники можуть одержувати готівку на першу вимогу шляхом виписування грошових і розрахункових документів. До депозитів до запитання у банківській практиці належать:
кошти, які зберігаються на розрахункових і поточних рахунках державних, акціонерних підприємств, різних малих комерційних структур;
кошти фондів різного призначення в період їх витрачання;
кошти в розрахунках;
кошти місцевих бюджетів і на рахунках місцевих бюджетів;
залишки коштів на кореспондентських рахунках інших банків [4, 384].
Строкові депозити й ощадні вклади становлять найстійкішу частину депозитних ресурсів. Строкові депозити – це кошти, внесені в банк на фіксований термін. Вони поділяються на:
власне строкові депозити;
депозити з попереднім повідомленням про вилучення коштів [4, 384].
РОЗДІЛ 2. УПРАВЛІННЯ ВКЛАДНИМИ ОПЕРАЦІЯМИ КОМЕРЦІЙНИХ БАНКІВ
2.1. Депозитна політика банку
Депозитна політика банку – це стратегія і тактика банку щодо залучення грошових коштів вкладників та інших кредиторів і визначення найефективнішої комбінації їх джерел. Оптимізація депозитної політики банку – не просте завдання, при його вирішенні необхідно врахувати інтереси економіки країни в цілому, банку як суб'єкта економіки, клієнта і персоналу банку. Цілком зрозуміло, що їх інтереси далеко не завжди збігаються, тому оптимальна політика має на меті перш за все узгодити їх. Депозитна політика підпорядковується загальним банківським вимогам, тобто поєднанню ліквідності, дохідності і ризику. Можна навести загальні критерії оптимальності депозитної політики.
Критерії оптимальної депозитної політики:
зв'язок депозитних, кредитних та інших операцій банку між собою для підтримки його стабільності, надійності, фінансової стійкості;
диверсифікація ресурсів банку з метою мінімізації ризику;
сегментування депозитного портфеля (за клієнтами, послугами, ринками);
диференційований підхід до різних груп клієнтів;
конкурентноздатність банківських депозитних продуктів тощо [16, 56].
Специфічні критерії оптимізації депозитної політики визначаються кожним банком індивідуально (залежно від розміру банку, кваліфікації його персоналу, собівартості операцій і послуг, що ним виконуються).
У роботі банків із залучення депозитів (вкладів) важливу роль відіграє процентна політика, оскільки одержання доходів від вкладених коштів є для клієнтів суттєвим стимулом до активізації внесків. Процентна політика є одним з показників надійності і стабільності ресурсної бази банку і повинна вкладатися в рамки двох протилежних граничних вимог: по-перше, процентна ставка за депозитами повинна бути достатньо привабливою для потенційних вкладників; по-друге, процентна ставка не повинна різко перевищувати нижню межу процентної маржі між активними і пасивними операціями банку. Розмір депозитного процента банк встановлює самостійно, виходячи з облікової ставки НБУ, стану грошового ринку і власної депозитної політики.
Можна зробити висновок про те, що більш стійкі у фінансовому плані банки, які турбуються про підтримку своєї ліквідності і платоспроможності, пропонують процент за депозитами не вищий за середньогалузевий (зазвичай, середньогалузевим береться процент за вкладами в Ощадному банку).
Високий процент за строковими депозитами юридичних осіб і вкладами фізичних осіб свідчить, насамперед, про те, що банк володіє нестабільною ресурсною базою, недостатньою для ефективних кредитних вкладень. Такий банк намагається розширити і стабілізувати свої ресурси шляхом залучення депозитів, пропонуючи вкладникам підвищену процентну ставку. Але залучення ресурсів за такою процентною ставкою вимагає здійснення вкладень під вищий процент, тобто вкладення, як правило, більш ризиковані, і вкладники замість доходу можуть втратити і сам депозит у разі банкрутства банку.
Рівень доходів за різноманітними видами депозитних рахунків різний. Нижчі проценти банки сплачують за рахунками до запитання. Відсутність або незначні доходи стимулюють власників рахунків до запитання скорочувати до мінімуму залишки коштів на них, тому деякі банки намагаються стимулювати клієнтів виплатою премій або безплатним обслуговуванням цих рахунків. При встановленні розміру процентної ставки за строковими депозитами визначальним чинником є термін, на якій розміщені кошти. Що триваліший термін, то вищі процентні ставки. Процентна ставка за строковим депозитом може залежати і від частоти виплати доходу (що рідше здійснюються виплати, то вищий рівень процентної ставки) [16, 57].
2.2. Управління залученими коштами
Метою банківського менеджменту у сфері управління зобов'язаннями банку є залучення достатнього обсягу коштів з найменшими витратами для фінансування тих активних операцій, які має здійснити банк. Отже, у процесі формування фондів менеджмент має враховувати два основні параметри управління – вартість залучених коштів та їх обсяг.
Для забезпечення бажаної структури, обсягів та рівня витрат за депозитними зобов'язаннями менеджмент використовує різні методи залучення коштів, які загалом зводяться до двох груп – цінові та нецінові методи управління залученими коштами.
Сутність цінових методів полягає у використанні відсоткової ставки за депозитами як головного важеля в конкурентній боротьбі за вільні і грошові кошти фізичних і юридичних осіб. Підвищення пропонованої банком ставки дозволяє залучати додаткові ресурси. І навпаки, банк, перенасичений ресурсами, але обмежений декількома прибутковими напрямками їх розміщення, зберігає або навіть зменшує депозиті ставки [4, 384].
Нецінові методи управління залученими коштами банку базуються на використанні різноманітних прийомів заохочення клієнтів, які прямо не пов'язанні зі зміною депозитних ставок. До таких прийомів належать реклама, поліпшений рівень обслуговування, розширення спектра пропонованих банком рахунків та послуг, комплексне обслуговування, додаткові види безкоштовних послуг, розташування філій у місцях максимально наближених до клієнтів, пристосування графіка роботи до потреб клієнтів тощо. В умовах загострення конкурентної боротьби в банківській сфері менеджмент велику увагу приділяє саме неціновим методам управління, оскільки підвищення депозитних ставок має обмеження, і не завжди такий метод управління можна застосовувати. У боротьбі за клієнтів банки вдаються до таких прийомів як проведення лотереї серед клієнтів, безкоштовне розсилання виписок з рахунків, відкриття депозитів новонародженим як подарунок від банку, обладнання безкоштовних автомобільних стоянок біля банку, розташування банкоматів у громадських місцях. Проведення безготівкових розрахунків за допомогою пластикових карток, надсилання клієнтам привітань та подарунків до свят від імені керівництва банку тощо [4, 385].
Нецінові методи управління базуються на маркетингових дослідженнях того сектора ринку, який обслуговується банком, вивченні потреб клієнтури, розробці нових фінансових інструментів та операцій, що пропонуються клієнтам. У цілому застосування нецінових методів потребує деяких (іноді й значних) витрат. Тому обираючи метод управління залученими коштами, менеджмент банку має порівняти витрати, пов'язані з підвищенням депозитної ставки та витрати, які супроводжуватимуть впровадження нецінових прийомів. На практиці ці методи можуть застосовуватись паралельно.
У практиці роботи українських банків перевага надається ціновим методам управління, оскільки депозитні ставки не підлягають регулюванню і встановлюються менеджментом банку самостійно залежно від потреби в залучених коштах. Депозитні ставки значно відрізняються як у динаміці, так і від банку до банку. Нецінові методи управління ще не досить популярні у вітчизняній банківській практиці, але загострення конкурентної боротьби та зниження загального рівня прибутковості спонукає банки до пошуку нових прийомів заохочення клієнтів [4, 385].
Як правило, зобов'язання у формі депозитів пов'язані з оплатою двох різних сум:
основної (або початкової) суми боргу;
процентів, нарахованих на основну суму [16, 58].
Проценти – це вартість користування грошима за визначений період часу:
Проценти = Основна сума × Ставка × Час.
Вартість користування грошима протягом часу ґрунтується на тому, що гривня, яка отримана сьогодні, дорожча за гривню, отриману через рік (чи будь-коли в майбутньому). Якщо гривня, отримана сьогодні, може бути інвестована під 20% річних, через рік вона зросте до 1 грн. 20 коп. І навпаки – якщо гривню буде отримано через рік, то втрачено можливість заробити 20 копійок процентів. Різниця між 1 грн. і 1 грн. 20 коп. – це проценти, які можна отримати протягом року, якщо банк виступає інвестором; і навпаки – якщо банк залучає кошти інших клієнтів (інвесторів), то проценти – це сума, яку банк сплачує за користування коштами клієнтів [16, 58].
Банки встановлюють диференційовані ставки залежно від виду депозитного рахунка, строку розміщення коштів на депозиті та суми вкладу. Ціноутворення за депозитними зобов'язаннями банку базується на аналізі співвідношення між депозитною ставкою, яка відображає ринкову вартість залучення коштів та витратами банку, пов'язаними з обслуговуванням кожного виду депозитних рахунків. Якщо операційні витрати банку за рахунком значні, наприклад для розрахункових рахунків клієнтів, то ставка буде низькою, або взагалі відсотки не виплачуватимуться. Іноді банк покриття витрат з обслуговування депозиту перекладає на клієнта, стягуючи фіксовану комісійну винагороду або встановлюючи вартість проведення кожної операції за рахунком, і одночасно виплачує відсотки за залишок коштів на клієнтському рахунку [4, 386].
На рівень депозитної ставки впливають такі чинники, як попит і пропозиція грошових коштів на ринку, рівень ліквідності банку, структура та умови вкладу, правила обліку і оподаткування доходів тощо. Але в основу формування депозитних ставок покладено визначення базової ринкової ставки, яка показує той мінімальний рівень прибутковості, що задовольнить інвестора у разі вкладення власних коштів у конкретний банк.
На рівень базової депозитної ставки впливають основні чинники:
реальні темпи економічного росту в країні;
очікуваний рівень інфляції протягом періоду вкладання коштів;
ризик не повернення коштів, що пов'язується з конкретною банківською установою [4, 386].
За економічним змістом відсоткова ставка – це вартість (ціна) грошей протягом певного часу, яка відображає альтернативні варіанти їх розміщення та ризики. Депозитна ставка є компенсацією власникові тимчасово вільних грошових коштів за їх використання протягом певного періоду часу. Власник розглядає різні варіанти вкладення коштів у підприємницьку діяльність, купівлю реальних активів, надання кредитів, придбання цінних паперів тощо. При виборі одного з напрямків вкладення інвестор прагне компенсувати втрачені можливості одержання прибутку, які передбачалися в інших варіантах. Щоб зацікавити вкладника у розміщенні грошей у банку і змусити його відмовитися від інших варіантів, позичальники мають компенсувати йому середній рівень дохідності в економіці даної країни в цілому. Цей рівень майже дорівнює реальним темпам економічного росту за визначений період часу. В такий спосіб визначається початкова, або основна, вартість позикових коштів, яка відбиває дійсне зростання, на противагу інфляційному росту цін на товари та послуги, і тому відома як реальна відсоткова ставка. За підрахунками економістів реальні темпи росту для стабільних економік перебувають у межах 2,5-5 %. Вищі темпи економічного росту можуть бути досягнуті деякими економіками на певних етапах розвитку, але періоди такого інтенсивного підйому, як правило, не тривалі.
Реальна відсоткова ставка для будь-яких вкладень – це ставка на майбутній період, і в момент інвестування вона не відома. Отже, розрахунки відсоткових ставок за депозитом ґрунтуються на оцінці чи прогнозі рівня реального економічного росту, який очікується на період вкладення коштів.
Розрахунки виконуються за формулою визначення майбутньої вартості грошей FV[4, 387]:
де PV – теперішня вартість інвестицій;
r – відсоткова ставка (річна, %);
п – кількість періодів вкладання коштів (роки).
Наступна проблема, з якою стикається інвестор, це втрата купівельної спроможності грошових коштів протягом періоду вкладення внаслідок інфляційних процесів. Якщо гроші після повернення будуть частково знецінюватися, то інвестор з кожним новим вкладенням одержуватиме дедалі меншу реальну суму коштів і зрештою їх втратить. Отже, у процесі визначення базової депозитної ставки необхідно враховувати також очікувані темпи інфляції. Втрата купівельної спроможності грошей стосується не лише основної суми інвестицій, а й відсоткових реальної ставки. Тому на очікувані темпи інфляції необхідно скоригувати як основну суму, так і виплати за реальною ставкою. Розрахунки виконують за попередньою формулою.
Рівень відсоткової ставки з урахуванням темпів економічного росту та інфляції називають номінальною безризиковою ставкою. Взаємозв'язок між номінальною і реальною відсотковими ставками та рівнем очікуваної інфляції відомий як ефект Фішера. Номінальна безризикова ставка визначається за формулою[4, 387]:
Вкладаючи в той чи інший банк, інвестор приймає на себе певний ризик, пов'язаний з імовірністю неповернення грошей. Рівень ризику неповернення коштів визначається статистичними методами і показує кількість вкладень, які не будуть вчасно (або взагалі) повернуті, в розрахунку на кожну сотню зароблених інвестицій. З огляду на ризик неповернення інвестор змушений підвищити вимоги до рівня дохідності тих вкладень, які повернуться вчасно і з виплатою відсотків, а також компенсувати втрати інфляційної премії та реальної ставки. Премія за ризик може включати компенсацію інших видів ризику, таких як зміни відсоткової ставки, ризик тривалості періоду інвестування і т. ін. Розрахунок базової ринкової ставки, з урахуванням реальних темпів економічного росту, інфляції та ризику, виконують за попередньою формулою, але при цьому під PV розуміють суму коштів, які будуть точно повернені в строк, тобто приймають до уваги ризик.
У практичній діяльності банки не завжди мають змогу скористатися запропонованим методом визначення депозитної ставки, оскільки для одержання достовірних результатів необхідна інформація про прогнозні значення темпів економічного росту та інфляції. На рівні окремого банку розрахунок цих
24.05.2013 12:05-
Ділись своїми роботами та отримуй миттєві бонуси!
0%
Оголошення від адміністратора