Подякувати Студентському архіву довільною сумою
Admin
26.02.2023 12:38
Дякуємо, що користуєтесь нашим архівом!
Інформація про навчальний заклад
ВУЗ:
Інші
Інститут:
Не вказано
Факультет:
Не вказано
Кафедра:
Не вказано
Інформація про роботу
Рік:
2024
Тип роботи:
Дипломна робота
Предмет:
Інші
Частина тексту файла (без зображень, графіків і формул):
Міністерство освіти і науки україни
ОРГАНІЗАЦІЯ БАНКІВСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ТА ОРГАНІЗАЦІЙНА СТРУКТУРА БАНКУ
дипломна робота з банківської справи
ЗМІСТ
Вступ 3
Розділ 1. Основні засади функціонування комерційних банків 5
1.1. Банки в кредитній системі перехідної економіки України 5
1.2. Поняття, призначення та класифікація комерційних банків 7
1.3. Основні принципи функціонування комерційних банків 11
1.4. Основи організації та специфіка діяльності окремих видів комерційних банків 13
Розділ 2. Особливості організації діяльності комерційних банків 17
2.1. Управління банком – центральна ланка банківського менеджменту 17
2.2. Банківський менеджмент в умовах перехідної економіки 22
Розділ 3. Особливості побудови організаційної структури комерційного банку 25
3.1. Принципи організаційної побудови банку 25
3.2. Основні типи організаційних структур у банках 28
3.2.1. Організаційні структури за принципом бюрократії 29
3.2.2. Адаптивні структури 33
3.2.3. Організаційні структури, що відрізняються ступенем централізації 35
3.3. Особливості реорганізацій у структурі банку 36
3.4. Організація управління регіональною мережею банку 37
Висновки 42
Література 44
Додатки 46
ВСТУП
Актуальність теми дослідження. Менеджмент – це самостійний вид професійно здійснюваної діяльності, спрямованої на досягнення в ході будь-якої господарської діяльності комерційного підприємства, що діє в ринкових умовах, певних намічених цілей шляхом раціонального використання матеріальних і трудових ресурсів із застосуванням принципів, функцій та методів економічного механізму менеджменту. Інакше кажучи, менеджмент – це управління в умовах ринкової економіки.
Отже, банківський менеджмент – це управління банком в умовах ринку, що означає:
орієнтацію банку на попит і потреби ринку, на запити клієнтів й організацію таких банківських продуктів і послуг, які користуються попитом і можуть дати банкові запланований прибуток;
постійне прагнення до підвищення ефективності банківської діяльності з метою зменшення витрат і одержання оптимальних результатів;
коригування цілей, завдань і програм банку залежно від кон'юнктури ринку;
необхідність використання сучасної інформаційної бази (комп'ютерних мереж та зв'язків з валютною і фондовою біржами, іншими кредитно-фінансовими інститутами) з метою здійснення багатоваріантних розрахунків для прийняття обґрунтованих і оптимальних рішень;
раціональний добір персоналу і його ефективне використання.
Важливу роль в організації наведених вище процесів відіграє правильна організація діяльності банку, а також правильна і адекватна побудова його організаційної структури.
Все сказане вище зумовлює актуальність теми даної курсової роботи, а також об’єкт, предмет та мету дослідження.
Об’єкт дослідження. Об’єктом дослідження даної курсової роботи виступає банківський менеджмент як науково обґрунтована система управління банком.
Предмет дослідження. Предметом дослідження даної курсової роботи є організація діяльності та організаційна структура банку.
Мета дослідження. Мета дослідження полягає в теоретичному розгляді проблеми організації діяльності та організаційної структури банку.
Мета роботи зумовлює виконання таких завдань:
дослідити основні засади функціонування комерційних банків;
дослідити особливості організації діяльності комерційних банків;
визначити особливості побудови організаційної структури комерційного банку.
РОЗДІЛ 1. ОСНОВНІ ЗАСАДИ ФУНКЦІОНУВАННЯ КОМЕРЦІЙНИХ БАНКІВ
1.1. Банки в кредитній системі перехідної економіки України
Кредит в умовах переходу економіки України до ринку являє собою форму руху позичкового капіталу, тобто грошового капіталу, який надається у вигляді позики. Кредит забезпечує трансформацію грошового капіталу в позичковий і виражає стосунки між кредиторами і позичальниками. За його допомогою вільні кошти підприємств, приватного сектора й держави акумулюються, перетворюючись у позичковий капітал, котрий передається за плату в тимчасове користування.
Кредит у ринковій економіці необхідний, передусім, як еластичний механізм переливання капіталу з одних галузей в інші та згладжування норми прибутку. Він дає змогу подолати обмеженість індивідуального капіталу. У той же час кредит є необхідним інструментом (засобом) для підтримки неперервності кругообігу фондів діючих підприємств, обслуговування процесу реалізації товарів, що є особливо важливим в умовах становлення в Україні ринкових відносин. Без кредитної підтримки неможливо забезпечити швидке та цивілізоване становлення фермерських господарств, підприємств малого бізнесу, впровадження інших видів підприємницької діяльності як на національному ринку, так і в зовнішньоекономічному просторі. Держава може використовувати кредит для стимулювання капітальних вкладень, житлового будівництва, підтримки експорту товарів, підтримки окремих регіонів тощо.
Розрізняють дві форми кредитної системи [14, 11]:
множина кредитних відносин, форм і методів кредитування (функціональна форма);
сукупність кредитно-фінансових установ, що акумулюють вільні грошові кошти і надають їх у позику (інституційна форма).
У першому аспекті кредитна система представлена кредитами: банківським, споживчим, комерційним, державним, міжбанківським.
Усім цим видам кредиту властиві специфічні форми відносин і методи кредитування. Реалізують та організують ці відносини спеціалізовані установи, які утворюють кредитну систему в другому (інституційному) розумінні. Провідною ланкою інституційної структури кредитної системи є банки.
Банк – це комерційна установа, котра залучає грошові кошти юридичних та фізичних осіб і від свого імені розміщує їх на умовах повернення, платності, забезпеченості й терміновості, а також здійснює розрахункові, комісійно-посередницькі та інші операції [14, 12].
Поряд із банками переміщення грошових коштів на ринках здійснюють і інші фінансові та кредитно-фінансові установи: інвестиційні фонди, страхові компанії, брокерські, дилерські фірми тощо. Але банки як суб'єкти фінансового ринку мають дві суттєві ознаки, що вирізняють їх з-поміж усіх інших суб'єктів.
По-перше, характерною ознакою банків є подвійний обмін борговими зобов'язаннями: вони розміщують свої власні боргові зобов'язання (депозити, вкладні свідоцтва тощо), а мобілізовані таким чином кошти розміщують у боргові зобов'язання й цінні папери, випущені іншими юридичними та фізичними особами. Це відрізняє банки від фінансових брокерів і дилерів, які здійснюють свою діяльність на фінансовому ринку, не випускаючи (не емітуючи) власних боргових зобов'язань.
По-друге, для банків характерне прийняття на себе безумовних зобов'язань з фіксованою сумою боргу (перед юридичними та фізичними особами). Наприклад, при розміщенні коштів клієнтів на рахунки та у вклади, при випуску депозитних сертифікатів тощо. Цим банки відрізняються від різноманітних інвестиційних фондів, що мобілізують ресурси на основі випуску власних акцій. Фіксовані за сумою боргу зобов'язання несуть у собі найбільший ризик для посередників (банків), тому що ці зобов'язання повинні бути сплачені в повній сумі (повному обсязі) незалежно від ринкової кон'юнктури, тоді як інвестиційна компанія (фонд) усі ризики, пов'язані зі зміною вартості її активів і пасивів, розподіляє серед своїх акціонерів [14, 12].
В Україні створення та функціонування комерційних банків ґрунтується на Законі України "Про банки та банківську діяльність", низці інших законів, положень та інструкцій Національного банку України.
1.2. Поняття, призначення та класифікація комерційних банків
Комерційні банки – кредитні установи, що здійснюють універсальні банківські операції для підприємств, установ і населення головним чином за рахунок грошових коштів, залучених у вигляді внесків і депозитів. Комерційні банки здійснюють на договірних умовах кредитне, розрахунково-касове та інше банківське обслуговування юридичних і фізичних осіб. Приймають і розміщують грошові вклади своїх клієнтів, ведуть рахунки банків-кореспондентів, а також можуть виконувати всі або деякі з таких операцій:
фінансування капітальних вкладень за дорученням власників, або розпорядників капіталів, що інвестуються;
випуск платіжних документів та інших цінних паперів (чеків, акредитивів, векселів, акцій, сертифікатів, облігацій тощо);
купівля, продаж і зберігання державних цінних паперів, а також цінних паперів інших емітентів;
видача доручень, гарантій та інших зобов'язань за третіх осіб, які передбачають їх виконання у грошовій формі;
касове виконання державного бюджету;
придбання права вимоги з постачання товарів і надання послуг, прийняття ризиків виконання таких вимог та їх інкасування (факторинг);
купівля у підприємств і громадян та продаж їм іноземної валюти;
купівля і продаж у держави і за кордоном дорогоцінних металів, природних дорогоцінних каменів, а також виробів з них;
довірчі операції (залучення і розміщення коштів; управління цінними паперами тощо) за дорученням клієнтів;
надання консультативних та інших послуг, пов'язаних з банківською та іншою комерційною і господарською діяльністю [11, 528-529].
Комерційним банкам в Україні забороняється займатися діяльністю у сфері матеріального виробництва і торгівлі матеріальними цінностями, а також діяльністю з усіх видів страхування. Їм забороняється використовувати свої союзи та інші об'єднання для досягнення згоди, спрямованої на монополізацію ринку банківських послуг, установлення монопольних ставок і комісійних винагород, обмеження конкуренції у банківській справі.
Комерційні банки класифікуються за різними критеріями:
формою власності, організаційною формою, розміром капіталу;
філійною мережею; діапазоном операцій, що ними виконуються, та сектором ринку, де вони функціонують [11, 529].
За формою власності комерційні банки поділяються на унітарні і колективні.
Унітарні банки мають одного власника в особі держави чи приватної особи. В Україні функціонують два унітарні комерційні банки з державною формою власності: Ощадбанк і Ексімбанк. Статутні фонди цих банків створені за рахунок бюджетних коштів і коштів бюджетних установ. Інші вітчизняні комерційні банки – це банки з колективною формою власності, тому що частка капіталу кожного із засновників законодавче обмежена 35% статутного фонду банку, тобто кількість засновників банку не може бути меншою трьох юридичних чи фізичних осіб.
Залежно від організаційної форми комерційні банки з колективною формою власності представлені на банківському ринку акціонерними товариствами відкритого і закритого типу (акціонерні банки) та товариствами з обмеженою відповідальністю (пайові банки) [11, 529].
Акціонерні банки відкритого і закритого типу (вони становлять 84% загальної кількості банків України) формують свій капітал за рахунок об'єднання індивідуальних капіталів засновників і учасників за допомогою випуску і розміщення акцій банку. Власником капіталу виступає само акціонерне товарис тво, тобто банк. Акціонери, як правило, не мають права вимагати від банку повернення своїх внесків. Тому акціонерні банки вважаються більш стійкими і надійними. В Україні більшість комерційних банків – це акціонерні товариства відкритого типу (59%). Найбільшим акціонерним товариством закритого типу (їх частка становить 25% загальної кількості) є Промінвестбанк [11, 530].
Пайові банки формують свій капітал за рахунок внесків грошових коштів (паїв) у статутний фонд. За кожним з учасників зберігається право власності на його частку капіталу, тобто банк не є власником капіталу. Пайові комерційні банки організовуються на принципах товариств з обмеженою відповідальністю. Тут відповідальність кожного учасника обмежена розміром його внеску у капітал банку. Комерційні банки у формі товариств з обмеженою відповідальністю в Україні становлять близько 16% від загальної їх кількості.
Залежно від розміру активів комерційні банки поділяються на малі, середні та найбільші. На банківському ринку України більшість банків – середні (активи понад 10 млн. грн.). У сімку найбільших банків (активи понад 1 млрд. грн.) входять: Промінвестбанк, Укрсоцбанк, Приватбанк, банк "Аваль", Ощадбанк. На ці банки припадає майже половина активів банківської системи України, що свідчить про високу концентрацію банківського капіталу.
Залежно від наявності філій комерційні банки можна кваліфікувати на багатофілійні, малофілійні, безфілійні. Більш широку мережу філій нараховує Ощадбанк (близько 15 000 одиниць), який має відділення у всіх адміністративних районах країни. До багатофІлійних банків відносять "Аваль" (понад 200 одиниць), Укрсоцбанк (понад 100 одиниць). Більшість вітчизняних банків є мало- і безфілійними [11, 530].
Залежно від діапазону операцій, що виконують комерційні банки, і сектора ринку, де вони функціонують, розрізняють: універсальні банки; банки з клієнтською спеціалізацією; банки з галузевою спеціалізацією; банки з функціональною спеціалізацією.
Універсальні банки виконують широкий спектр операцій та надають різноманітні послуги своїм клієнтам. В Україні більшість комерційних банків можна вважати універсальними, бо майже всі вони мають потенційні юридичні можливості для впровадження всіх банківських продуктів і залучення до обслуговування різних типів клієнтів.
До банків із клієнтською спеціалізацією належать кооперативні банки, в яких основними засновниками і переважними клієнтами є кооперативи. Процес створення таких банків в Україні особливо помітним був у період 1990-1993 рр. Пізніше більшість кооперативних банків або припинили свою діяльність, або втратили клієнтську спеціалізацію.
У країнах з розвинутою ринковою економікою дуже помітна деталізація і диференційованість банків залежно від спеціалізації з обслуговування конкретного типу клієнтури. Зокрема, функціонують біржові банки, які обслуговують операції біржових структур; страхові – страхових інститутів; кооперативні – кооперативів тощо. На вітчизняному банківському ринку помітними представниками банків з клієнтською спеціалізацією (малий і середній бізнес) є Правексбанк, Олбанк, банк "Альянс" та ін. Можна вважати, що подальша клієнтська спеціалізація є невикористаним резервом розвитку системи комерційних банків України.
Банки із галузевою спеціалізацією обслуговують переважно юридичних та фізичних осіб у межах певної галузі господарства. Ступінь спеціалізації галузевих банків значною мірою залежить від сфери їх діяльності, а також особливостей господарської діяльності галузевої клієнтури, що можуть бути пов'язані із сезонними чи іншими процесами. Характерними представниками банків з галузевою спеціалізацією є Промінвестбанк, Укрсоцбанк, Легбанк, Енергобанк, банк "Надра", Автозазбанк, Укрнафтогазбанк та деякі інші.
Функціональна спеціалізація полягає в тому, що комерційні банки виконують переважно вузьке коло спеціалізованих операцій. Це, наприклад, інвестиційні, інноваційні, ощадні, іпотечні та інші банки. Функціональна спеціалізація принципово впливає на характер діяльності банку, визначає особливості формування активів і пасивів, а також специфіку роботи з клієнтурою. В Україні функціональна спеціалізація комерційних банків розвинута ще недостатньо. Тому поки що функціонує єдиний банк з інвестиційною спеціалізацією. Це Укрінбанк, який є первістком українських банків нового типу. Дуже актуальною є проблема створення інвестиційних, інноваційних, іпотечних банків [11, 531].
Відомими представниками банків з функціональною спеціалізацією є Ощадбанк, Ексімбанк. У пасиві Ощадбанку близько 90% – це кошти фізичних осіб, а активні операції в основному спрямовані на споживче кредитування. Ексімбанк обслуговує переважно зовнішньоекономічну діяльність клієнтів. Функціональна спеціалізація названих банків не заважає їм виконувати інші операції, притаманні універсальним банкам.
У системі комерційних банків відбувається процес залучення іноземного капіталу. Кількість банків, створених за участю іноземного капіталу на початок 2000 р., досягла 18% від загальної кількості діючих банків, з них майже третину становлять банки зі 100-процентним іноземним капіталом [11, 531].
1.3. Основні принципи функціонування комерційних банків
Першим системотвірним принципом діяльності комерційного банку е функціонування в межах наявних (реальних) ресурсів. Комерційний банк може здійснювати безготівкові сплати на користь інших банків, надавати іншим банкам кредити та отримувати гроші готівкою в межах залишків коштів на своїх кореспондентських рахунках. Можливості щодо самостійного створення грошових коштів на розрахункових рахунках своїх клієнтів понад наявні у них ресурси є досить обмеженими.
Робота в межах реальних (наявних) ресурсів означає, що комерційний банк повинен забезпечувати не лише кількісну відповідність між своїми ресурсами та активами (вкладеннями), а й домагатися відповідності характеру банківських активів специфіці мобілізованих ним ресурсів (пасивів). Передусім це стосується термінів активів і пасивів. Так, якщо банк залучає кошти, головним чином на короткі терміни (вклади короткострокові чи до запитання), а вкладає їх переважно в довгострокові позики, то його здатність без затримки розраховуватися за своїми зобов'язаннями (тобто його ліквідність) виявиться під загрозою (ризик ліквідності надто великий) [14, 13].
Наявність в активах банку великої кількості позик з підвищеним ризиком вимагає від нього збільшення питомої ваги власних коштів у загальному обсязі його ресурсів. Жорстка залежність обсягу чи структури активів банку від обсягу та структури його пасивів має враховуватися при визначенні економічних нормативів (лімітів) у діяльності банків і при регулюванні їхніх операцій. Тому, розробляючи умови цих операцій, необхідно приділити належну увагу джерелам формування відповідних пасивів.
У межах наявних у банку ресурсів він вільний у проведенні своїх активних операцій (за умови виконання встановлених економічних нормативів).
Принцип роботи у межах реально залучених ресурсів, як фундамент коме р ці йної діяльності банку, вимагає і відповідних акцентів: зростає зацікавленість банку в залученні депозитів, розвивається жорстка конкуренція за залучення коштів. Гостра боротьба за залучення пасивів стимулює пошук банками найефективніших сфер використання (розміщення) своїх ресурсів. Відбувається реальне переливання банківського капіталу в найбільш рентабельні й динамічні галузі. Більше уваги приділяється питанням ефективного й адекватного викори стання в діяльності банків сучасних методів та інструментарію менеджменту і маркетингу. Радикально змінюється кредитне планування в банках. Комерціалізація не означає ухилення від кредитного планування, навпаки, його значення (як поточного планування, так і перспективного) зростає [14, 13-14].
Другим важливим принципом, на якому ґрунтується діяльність комерційних банків, є відносно повна економічна самостійність, що передбачає й економічну відповідальність банку за наслідки своєї діяльності. Економічна самостійність передбачає свободу щодо розпорядження власними коштами банку та залученими ресурсами, вільний вибір клієнтів і вкладників, розпорядження доходами (прибутками), котрі залишаються після сплати податків. Чинне банківське законо дав ство надало усім комерційним банкам економічну свободу щодо розпоряд же н ня чистим прибутком банку. Прибуток банку, що залишився в його розпоряджен ні після сплати податків, розподіляється відповідно до рішення загальних зборів акціонерів. Збори встановлюють відповідні норми та обсяги відрахувань у різноманітні фонди банку, обсяги дивідендів за акціями тощо. За свої зобов'язання комерційний банк відповідає усіма належними йому коштами та майном, на котрі згідно з чинним законодавством може бути накладено відповідні штрафи та санкції. Увесь ризик від своїх операцій комерційний банк бере на себе [14, 14].
Третій принцип полягає в тому, що взаємовідносини комерційного банку зі своїми клієнтами та контрагентами будуються як звичайні ринкові стосунки. Надаючи позику, комерційний банк керується перш за все ринковими критеріями прибутковості, ризику та ліквідності. Ефективність управління має фундаментальне значення для будь-якого суб'єкта ринкової економіки. Особливо значною є роль ефективності управління у механізмі функціонування комерційних банків. Важлива особливість банківського бізнесу полягає в тому, що велика роль належить такій системній характеристиці як ризик. Тому будь-яка управлінська помилка веде до зростання ступеня ризику, втрати ліквідності, платоспроможності, а в кінцевому підсумку – й до банкрутства.
Четвертий принцип функціонування комерційного банку полягає в тому, що зовнішнє регулювання його діяльністю може здійснюватися лише опосередкова ними правничими та економічними (а не адміністративними) методами [14, 14].
Держава визначає "правила гри" для комерційних банків, але не в змозі нака зувати їм. Звичайно, якщо ці правила гри часто змінюються, то це також обтяжує банк суттєвим ризиком, який в екстремальних випадках може призвести до банкрутства.
1.4. Основи організації та специфіка діяльності окремих видів комерційних банків
Комерційні банки різних видів і форм власності створюються у вигляді акціонерних товариств або товариств з обмеженою відповідальністю відповідно до Законів України "Про банки і банківську діяльність", "Про господарські товариства", "Про цінні папери і фондову біржу", "Про підприємництво", інших законодавчих актів України. Банк вважається створеним і набуває статусу юридичної особи з моменту його реєстрації в Національному банку України. Його засновниками можуть бути вітчизняні та іноземні юридичні і фізичні особи за винятком Рад народних депутатів та інших виконавчих органів влади, політичних та профспілкових організацій, спілок, партій, громадських фондів. У створенні банку не можуть брати участі військовослужбовці та посадові особи органів суду, прокуратури, держбезпеки, внутрішніх справ, держарбітражу, а також посадові особи органів державної влади та управління.
Ці обмеження спрямовані на усунення можливості адміністративного впливу на банківську діяльність з боку окремих категорій посадових осіб, а також недопущення відволікання їх від виконання державних службових обов'язків.
Статутний фонд новостворюваного комерційного банку формується тільки за рахунок власних коштів засновників у грошовій формі, що виключає можливість використовувати розподільний механізм для залучення бюджетних і кредитних ресурсів у банківську власність. Розмір статутного фонду визначається засновниками банку, але не може бути меншим за нормативні вимоги НБУ. Ці вимоги спрямовані на те, щоб забезпечити певний рівень надійності банку і його спроможності відповідати за своїми зобов'язаннями. Згідно з діючим положенням, прийнятим 31 січня 1998 p., мінімальний рівень статутного фонду комерційного банку, створеного з участю національного капіталу, повинен відповідати сумі, еквівалентній 1 млн. євро [11, 534-537].
Якщо банк створюється у формі СП (спільне підприємство) і частка іноземного капіталу у статутному фонді становить 50% і більше, то вимоги до його мінімального розміру підвищуються у 5 разів, а стосовно банку із 100-процентним іноземним капіталом ці вимоги збільшуються у 10 разів. Вищі вимоги до мінімального розміру статутного капіталу новостворених банків з участю іноземного капіталу пов'язані з необхідністю створення більш високих банківських гарантій для клієнтів-нерезидентів, які є переважною клієнтурою таких банків. Частка кожного засновника (учасника) у статутному фонді банку не може перевищувати 35% [11, 534-537].
Для реєстрації орган управління комерційного банку подає до регіонального управління (РУ) НБУ пакет необхідних документів. Але до цього необхідно зібрати певну суму грошей і акумулювати її на тимчасовому рахунку в НБУ. Ця сума випливає з установчого договору, але не може бути меншою від мінімальних вимог НБУ. РУ НБУ розглядає пакет реєстраційних документів про створення комерційного банку і з відповідним висновком передає його в центральний апарат НБУ, де вони розглядаються відповідними структурними підрозділами. Остаточне рішення про можливість створення комерційного банку з національним капіталом приймає комісія з питань нагляду і регулювання діяльності банків, а банку з участю іноземного капіталу – Правління НБУ.
Організація комерційного банку, крім реєстрації, передбачає ліцензування банківської діяльності. Воно полягає в наданні офіційного дозволу на здійснення певних банківських операцій. Цей дозвіл видає НБУ. Ліцензування здійснюється з метою допущення на ринок банківських послуг України комерційних банків, умови діяльності яких відповідають установленим НБУ обов'язковим вимогам і не загрожують інтересам їхніх клієнтів. При ліцензуванні враховується обсяг капіталу банку, його фінансовий стан, дотримання економічних нормативів регулювання банківської діяльності, професійна придатність керівників, висновки незалежного аудиту, термін діяльності банку на фінансовому ринку. НБУ видає банкам ліцензії на здійснення низки операцій з готівкою, розрахункових, активних, пасивних, операцій з валютними цінностями та ін. [11, 534-537]
Організаційна структура та управління комерційним банком визначається функціональними підрозділами і службами та керівними органами. Вищим органом управління банку є загальні збори акціонерів (учасників), які вирішують стратегічні завдання в його діяльності. Вищий орган банку реалізує свої завдання та функції безпосередньо через виконавчі та контрольні органи, які повністю йому підзвітні. Виконавчим органом акціонерного банку є правління, а пайового – дирекція. Роботою правління керує голова, а дирекції – генеральний директор, які обираються чи призначаються згідно зі статутом банку. Контроль за діяльністю правління (дирекції) банку здійснює ревізійна комісія, склад якої затверджується загальними зборами акціонерів (учасників). За рішенням зборів акціонерів (учасників) створюється спостережний орган з метою загального керівництва роботою банку і контролю за роботою правління та ревізійної комісії. Таким органом є спостережна рада, яка захищає інтереси акціонерів у перерві між проведенням загальних зборів. Рада вирішує стратегічні завдання управління та розвитку банку.
Організаційна структура комерційного банку включає функціональні служби та підрозділи, кожен з яких виконує певні операції і має свої права та обов'язки. Основним критерієм організаційної побудови банку є економічний зміст та обсяг операцій, які він виконує. Департаменти, управління, відділи формуються відповідно до класифікації окремих банківських операцій або їхніх груп за функціональним призначенням. Тому їх кількість і конкретна назва у різних комерційних банків можуть бути неоднаковими. Великі банки мають певну мережу філій і відділень і територіальні органи управління ними (дирекції). В Україні до таких банків, які в центральному апараті мають відповідні функціональні департаменти, широку мережу відділень і територіальні дирекції, належать Промінвестбанк, Ощадбанк, Укрсоцбанк та деякі інші.
Комерційні банки бувають універсальними і спеціалізованими. Найбільш поширеними спеціалізованими банками є ощадні, інвестиційні й іпотечні.
Ощадні банки у країнах з розвинутою ринковою економікою – це, як правило, невеликі кредитні установи, які функціонують у регіональному просторі (у межах міста, землі, штату тощо). Діяльність ощадних банків, як правило, контролюється державою, яка в особі місцевої влади є гарантом за їх операціями. Головним клієнтом цих банків є населення. Вклади населення залучаються на поточні, інвестиційні та інші рахунки. Розміщення коштів здійснюється у формі надання споживчих, іпотечних, бланкових (незабезпечених) кредитів, купівлі акцій та облігацій. Ощадні банки широко кредитують населення за допомогою кредитних карток.
В Україні функціонує спеціалізований банк для обслуговування населення – Ощадбанк. Він має державну форму власності і цим гарантує громадянам їх вклади. Але з різних причин, головною з яких є низька платоспроможність населення, активні операції Ощадбанку ще недостатньо спрямовуються на креди тування людей. Споживчі кредити розвинуті слабо, перелік об'єктів споживчого кредитування, порівняно з банками інших країн, обмежений [11, 534-537].
Інвестиційні банки здійснюють мобілізацію довгострокового позичкового капіталу і надають його підприємницьким структурам і державі. Механізмом за лу чення коштів клієнтів є емісія і розміщення облігацій та інших видів зобов' я за нь (сертифікатів, векселів). Інвестиційні банки вивчають фінансові потреби клієн тів, узгоджують умови позичок, визначають строки випуску і види цінних паперів з урахуванням стану ринку, їх емісію і наступне розміщення серед інвесторів. Інвестиційні банки виконують не тільки посередницьку функцію між позичаль ни ка ми та інвесторами, а й продають великі пакети акцій та облігацій за власний рахунок, надають кредит покупцям цінних паперів. Законодавство багатьох країн відносить такі банки до небанківських фінансово-кредитних установ.
Іпотечні банки спеціалізуються на видачі довгострокових позичок під заставу нерухомості – землі і міських будівель. Ресурсами іпотечних банків є власні накопичення та іпотечні облігації [11, 534-537].
В Україні класичних інвестиційних та іпотечних банків поки що немає. Причинами такої ситуації є відсутність ринку нерухомості і землі (перебуває в стані становлення), а також обмеженість довгострокових капіталів, однією з причин якої є нестабільність національної валюти.
Отже, в Україні створення та функціонування комерційних банків ґрунтується на Законі України "Про банки та банківську діяльність", низці інших законів, положень та інструкцій Національного банку України. Специфіка їх діяльності і організаційної побудови ґрунтується на наявності їх різновидів.
РОЗДІЛ 2. ОСОБЛИВОСТІ ОРГАНІЗАЦІЇ ДІЯЛЬНОСТІ КОМЕРЦІЙНИХ БАНКІВ
2.1. Управління банком – центральна ланка банківського менеджменту
Органи управління й організаційна побудова банків у чомусь збігаються, а в чомусь відрізняються від інших установ. Головним органом управління банком є загальні збори акціонерів. Вони приймають найважливіші рішення – затверджують статут, вибирають раду банку чи раду директорів (далі – рада), затверджують баланси і звіти, визначають напрямок і цілі політики банку тощо.
В той же час збори акціонерів недостатньо інформовані про поточні справи банку і в багатьох випадках просто підтримують рішення, запропоновані радою банку. У зв'язку з політикою випуску дрібних акцій у великих банках на щорічних зборах акціонерів не присутня основна маса дрібних власників акцій, які передають право голосу виборним особам.
Основні питання діяльності банку вирішує рада. Вона є представницьким органом власників банку, його акціонерів, і відстоює їхні інтереси. Найпершим обов'язком ради є забезпечення необхідного рівня прибутку на вкладений капітал. Водночас рада має також піклуватися і про захист інтересів інших зацікавлених сторін – клієнтів банку тощо [12, 58].
Рада формує вищі керівні органи, що провадять практичну діяльність відповідно до її рекомендацій і вказівок. Основні функції ради такі:
Визначення стратегічних цілей банку і формування політики.
Визначення стратегічних цілей банку належить до сфери його довгостро кової стратегії. У великому банку цілі та завдання і програма конкретних дій для їхнього досягнення викладається в спеціальному меморандумі, що готується радою спільно з керівниками структурних підрозділів [12, 59].
Меморандум про політику банку має визначати такі важливі моменти:
1. Завдання або місію банку, яка є відправним пунктом при стратегічному плануванні; вона визначає, до чого банк прагне в своїй діяльності, і торкається рівня організаційних підрозділів, визначаючи коло їхніх обов'язків.
2. Цілі, які розшифровують завдання в часі та кількісному вираженні і можуть визначатися в балансових статтях, деяких розрахункових показниках та в конкретніших показниках, таких, як обсяг, ефективність і якість послуг.
5. Початкове становище ринку, яке має віддзеркалювати стан середовища в цілому та окремих сегментів, у яких діє банк. Дослідження кожного сегмента, здійснюване при аналізі початкового становища ринку, дозволяє відобразити в стратегічному плані чинники, що характеризують ступінь принадності ринку, і зробити відповідні висновки щодо якості тих чи інших сегментів та доцільності їхнього обслуговування.
4. Оцінку чинників, що впливають на стратегію банку. По суті – це оцінка конкурентоспроможності банку. Ця оцінка провадиться на етапі аналізу ринкових можливостей, а саме – при аналізі мікросередовища банку; при цьому має бути об'єктивна оцінка сильних і слабких сторін банку в порівнянні з конкурентами стосовно частки ринку, що обслуговується, якості і цін наданих послуг.
5. Оцінку небезпек і можливостей. Оцінка і розгляд чинників мікроекономічного та макроекономічного порядку, що впливають на стратегію банку, дає можливість виявити ті з них, які відкривають перед банком нові можливості і які таять у собі зовнішню небезпеку. Слід оцінити їхню відносну важливість і ступінь впливу на установу, виявляючи тим самим потенційні ринкові можливості і небезпеки.
6. Стратегію розвитку господарського портфеля для кожної ділянки ринку, де діє банк, визначає пріоритетні напрямки інвестицій. Стратегічний план має відображати чітко сформульовані цілі для кожної з таких ділянок ринку та розмір коштів, необхідних для їхнього досягнення.
7. Стратегічні зміни в регульованих чинниках. Оскільки ринкові умови змінюються часто й несподівано, то все передбачити в стратегічному плані не має змоги. У зв'язку з цим у ньому відображується набір змінних, що можуть коригуватися в процесі виконання вказаного плану. На втілення цих змін спрямовані цілі й завдання планів дій, вибір яких провадиться особливо старанно для досягнення бажаних результатів.
8. Очікувані фінансові результати – це можливий результат діяльності банку за період, виражений у вартісній оцінці. Розрахунок очікуваних фінансових результатів ґрунтується на кількісно визначених цілях банківської стратегії, які коригуються чинниками, що впливають на організацію і розглядаються на всіх етапах банківського планування [12, 59-60].
У дрібних банках письмовий меморандум про цілі політики звичайно не складається. Для банку, який не має філій, легше сформулювати принципи політики, ніж для великого банку з розгалуженою мережею філій, оскільки існує певна специфіка місцевих умов клієнтури.
Добір людей на керівні посади – ще одна важлива функція ради. Сучасний банк являє собою надзвичайно складне підприємство з високим ступенем ризику. Тому для забезпечення його успішної роботи необхідні досвідчені, професійно підготовлені й відповідальні працівники.
Створення комітетів. Робота банку покладає велику відповідальність на людей, які приймають рішення. Помилки можуть дорого коштувати. Тому в банку звичайно створюється декілька постійних комітетів, куди входять члени ради директорів і спеціалісти банку. Більшість директорів не є банкірами, зате вони добре знають місцеві умови, специфіку галузей тощо. В комітетах вони можуть надати велику допомогу. Комітети збираються звичайно щотижня для розгляду поточних справ. Крім того, можуть створюватися спеціальні комітети для вирішення екстраординарних питань [12, 60].
У великому банку, як правило, створюються такі комітети: адмініс тра тивний (поточні питання), обліково-позичковий (висновки про видачу кредиту), комітет з довірчої діяльності (інвестування коштів), тарифний (встановлення тарифних ставок), ревізійний (перевірка фінансового стану відділів банку).
Контроль за позичковими та інвестиційними операціями. Рада директорів періодично контролює структуру портфеля кредитів і цінних паперів відповідно до затверджених цілей політики банку. У випадку зміни кон'юнктури (падіння попиту на кредит, підвищення процентних ставок тощо) може бути змінена й сама політика [12, 61].
Консультації. Значна частина часу ради директорів банку іде на виконання консультативних функцій. До ради, як уже сказано, входять представники бізнесу, що мають великий досвід і знають стан справ у регіоні. Вони консультують керівництво банку з різних питань поточної політики.
Періодична перевірка діяльності банку. Директори здійснюють загальний контроль над операціями банку. На засіданнях (один раз на місяць або частіше) заслуховуються звіти керівників відділів і обговорюється стан справ банку.
Директори займають ключові позиції в органах управління банку і несуть всю повноту відповідальності за свої дії. Директор може бути притягнутий до кримінальної відповідальності за подання недостовірних звітів, крадіжку і розтрату грошей, подання неправдивих відомостей державним органам, необґрунтовану видачу позичок посадовим особам тощо. Директори можуть нести відповідальність також за збитки, що утворилися внаслідок помилкових рекомендацій або халатності.
Для керівництва і здійснення практичних операцій рада директорів формує управлінські структури банку. За ступенем самостійності й обсягом повноважень управлінський склад має три рівні [12, 61]:
вищі менеджери (top management);
адміністратори (administrators');
особи, наділені наглядовими та ревізійними функціями (supervisors).
Вищі менеджери мають більший ступінь самостійності при прийнятті рішень, і коло їхніх повноважень поширюється на всі сфери діяльності банку. Керівники цього рівня зосереджують увагу не на виконанні окремих банківських завдань і функцій, а прагнуть забезпечити кінцеві результати діяльності банку. Головне в їхній роботі – координація діяльності окремих служб, визначення конкретних програм, консультації, оцінка результатів роботи відділів тощо.
До категорії адміністраторів належать керівники окремих функціональних підрозділів, відповідальні за свою ділянку роботи. Вони діють у рамках затверджених програм і повноважень. Головна мета їхньої діяльності – забезпечити нормальну роботу свого підрозділу.
Персонал третього рівня – наглядачі – це найкваліфікованіші оперативні працівники, яким доручається керівництво вузькоспеціалізованою групою або ділянкою і які допомагають в роботі рядовим працівникам, вирішують спірні і складні питання, дають консультації в конкретних випадках, займаються навчанням персоналу.
До числа вищих посадових осіб банку, що управляють його поточною діяльністю, належать [12, 62]:
голова ради директорів (Chairman of the Board of Directors),
президент (President);
скарбник (Cashier);
контролер (Controller).
Крім того, до числа вищих посадових осіб належить ревізор.
Голова ради директорів звичайно не займається оперативною роботою. Він скликає і проводить раду директорів, бере участь у виробленні стратегічних рішень, репрезентує банк на різноманітних форумах тощо. У деяких банках він сполучає свою посаду з посадою президента.
Президент – це керуючий усім діловим життям банку. Як правило, він визначає характер поточної діяльності банку. Іноді він може зосередити головні зусилля на налагодженні зв'язків банку із владою, громадськими організаціями та іншими фінансовими установами. Але частіше він бере участь у виробленні оперативних рішень, дає вказівки про видачу значних кредитів, оцінює перспективних клієнтів тощо.
Як правило, у великих банках є також певна кількість віце-президентів, які відповідають за роботу найбільших функціональних чи регіональних підрозділів банку.
Дуже важлива у банку посада скарбника. Він відповідає за безпосереднє здійснення всіх оперативних функцій, будучи сполучною ланкою між головними підрозділами банку. За його вказівкою і з його дозволу провадиться облік і продаж векселів, акцептування тратт, індосування різноманітних документів. Він дає дозвіл на видачу позичок, прийом депозитів, видачу ощадних книжок, здійснює купівлю цінних паперів для банку, контролює касові операції, відповідає за достовірність банківської документації і звітності.
Скарбник є обов'язковим членом ради директорів. Основні відмінності між функціями президента банку і скарбника полягають у тому, що президент здійснює загальний контроль і нагляд, а скарбник практично керує виконанням операцій. Президент і віце-президенти при цьому мають більшу самостійність у прийнятті стратегічних рішень, а повноваження скарбника жорстко обмежені статутом банку. Навіть у невеликому банку скарбник не може особисто контролювати весь обсяг операцій. Він має заступників, яким передоручає частину функцій [12, 63].
Ще дві важливі посадові особи – кон...
24.05.2013 12:05-
Ділись своїми роботами та отримуй миттєві бонуси!
0%
Оголошення від адміністратора