Подякувати Студентському архіву довільною сумою
Admin
26.02.2023 12:38
Дякуємо, що користуєтесь нашим архівом!
Сорбційні процеси
Інформація про навчальний заклад
ВУЗ:
Інші
Інститут:
Не вказано
Факультет:
КН
Кафедра:
Не вказано
Інформація про роботу
Рік:
2024
Тип роботи:
Теорія
Предмет:
Хімія
Частина тексту файла (без зображень, графіків і формул):
Сорбційні процеси
Перехід речовини із зони меншої концентрації у зону більшої концентрації, що відбувається на межі поділу фаз називається адсорбцією. По іншому- накопичення однієї речовини на поверхні іншої. Концентрація однієї речовини в об’ємі іншої називається абсорбцією.
Обидва ці процеси, які протікають разом, називаються сорбцією (поглинання). Речовина, на поверхні якої проходить сорбція (адсорбція), називається адсорбентом, або сорбентом, а речовина, що адсорбується – адсорбтивом чи сорбтивом.
Процес, зворотній до адсорбції, називається десорбцією. Якщо він протікає при допомозі розчинників – елюція, а суміш розчинників – елюєнтом. В залеж-ності від того, що адсорбується – молекули чи йони, розрізняють відповідно молекулярну чи йонну адсорбцію. За природою сил взаємодії розрізняють хімічну адсорбцію (хемосорбцію) чи фізичну адсорбцію.
При хімічній адсорбції має місце хімічна взаємодія адсорбенту і адсорбтиву, при чому продукти реакції не виділяються в окрему фазу, а адсорбція, як правило, необоротна і збільшується з підвищенням температури, як і звичайна реакція.
При фізичній адсорбції задіяні слабкі міжмолекулярні сили взаємодії між адсорбентом і адсорбтивом. Фізична адсорбція відбувається повільніше, ніж хімічна. Вона оборотна і зменшується з підвищенням температури. В чистому виді хімічної чи фізичної адсорбції не буває, вони супроводжують одна іншу.
Кількісну залежність величини адсорбції на поверхні розчин – повітря від концентрації ПАР і поверхневого натягу описує рівняння Гіббса (1876р.)
де - поверхнева активність, зміна поверхневого натягу зі зміною концентрації
Г – адсорбція, молярний надлишок чи недостача розчинної речовини на 1 м2
поверхні: моль/м2;
с – загальна концентрація розчину, моль/л.
R – універсальна газова стала, Дж/моль·К;
Т – абсолютна температура, К.
Рівняння Гіббса є математичним обгрунтуванням загального правила: речовина, яка зменшує поверхневий натяг, концентрується в поверхневому шарі і навпаки.
Якщо поверхневий натяг зменшується при збільшенні концентрації речовини,
то - <0, а адсорбція Г>0, то таку адсорбцію називають позитивною.
Якщо ж >0, тобто поверхневий натяг збільшується із зростанням концентрації розчинної речовини, то Г<0, а така адсорбція називається негативною.
Для визначення адсорбції необхідно побудувати ізотерму поверхневого натягу. По ізотермі поверхневого натягу можна визначити тангенс кута нахилу дотичної до цієї ізотерми. . Це значення підставляють в рівняння Гіббса як значення поверхневої активності.
Аналіз ізотерми адсорбції Гіббса для ПАР свідчить,що при низьких концентраціях адсорбція пропорційна концентрації, при високих значеннях досягає свого граничного значення Гмакс і потім не змінюється. Гмакс постійна для всіх членів гомологічного ряду.
Поверхнева активність дифільних молекул залежить від довжини вуглеводневого радикалу. Біолог П. Дюкло та фізіолог І.Траубе сформулювали правило: Поверхнева активність жирних кислот, спиртів і інших дифільних сполук у водних розчинах однакової концентрації збільшується у 3 – 3,5 рази зі збільшенням довжини вуглеводневого радикалу на одну – СН2 – групу.
Згідно з цим правилом змінюється і лікувальна дія препаратів. Із правила Дюкло – Траубе можна зробити важливий висновок: площа, яка припадає на 1 молекулу максимально насиченого ПАР адсорбційного шару залишається сталою в межах одного гомологічного ряду. Для спиртів вона 0,25нм2 , для кислот – 0,205нм2. Можна навіть розраховувати розміри ПАР за Гмакс .
Поперечний переріз полярної групи , а
звідки , тоді
Молекули фосфоліпідів клітинних мембран мають також дифільну будову і цим самим обумовлюють специфіку будови біомембран. Згідно сучасних уявлень в мембрані є два шари молекул фосфоліпідів, які гідрофільними групами спрямовані назовні, а гідрофобними - до центру мембрани. На полярних групах молекул фосфоліпідів адсорбовані шари білків. Білки, що входять до складу мембрани, складають 70 – 76 % її маси.
З усіх адсорбційних явищ найбільше використовується адсорбція на поверхні твердого тіла. Так у медицині використовується гемосорбція, ентеросорбція, аплікаційна терапія і ін. При гемосорбції кров очищається від токсинів середньої молекулярної маси пропусканням її через адсорбент – активоване вугілля. Можна використовувати шматки селезінки тварин. Апарати для гемосорбції називають “штучною печінкою”. Вони є в реанімаційних відділеннях лікарень і застосовуються при нирковій чи печінковій недостатності, для лікування бутулізму, отруєння грибами, ліками, білій гарячці, атеросклерозу і псоріазу.
Різновидом ентеросорбції є використання активованого вугілля (карболену) і інших адсорбентів всередину для зв’язування отрут та токсинів в шлунково-кишковому тракті.
Аплікаційна терапія, що застосовується при лікуванні опіків та інших поверхневих патологій, також заснована на адсорбційних явищах.
Теоретична інтерпретація адсорбційних явищ на твердих адсорбентах дана в теорії Ленгмюра, що заснована на таких молекулярно-кінетичних засадах:
Адсорбція зумовлена фізико-хімічною взаємодією адсорбента і адсорбтива.
Адсорбція проходить не на всій поверхні, а на активних центрах. Активними центрами можуть виступати нерівності твердої поверхні, що характеризуються незкомпенсованими міжмолекулярними силами.
Адсорбція протікає до утворення мономолекулярного шару адсорбтиву.
Адсорбційний процес є рівноважний:
А+М АМ,
де А – активні центри адсорбенту
М – молекули адсорбтиву
АМ – комплекс молекул адсорбтиву з активним центром адсорбенту. Рівняння Ленгмюра виражає залежність величини адсорбції на поверхні твердого адсорбенту від концентрації адсорбтиву, а у випадку газів - від тиску газів при постійній температурі:
або
де
де х - кількість молів адсорбтиву,
m - маса адсорбента, так як питому поверхню його практично неможливо визначити.
- гранична максимальна адсорбція, що відповідає повному заповненню всіх активних центрів молекулами адсорбтиву з утворенням моношару.
К – константа адсорбційної рівноваги;
С і р – відповідно концентрація і тиск адсорбтиву.
Це рівняння дозволяє розрахувати величину адсорбції на одиницю маси адсорбенту. Воно добре описує експериментальні дані і пояснює лінійну залежність адсорбції при малих концентраціях і прямування її до насичення при високих концентраціях.
Якщо С((К, то значенням С у знаменнику можна знехтувати, тоді пряма залежність Г від С.
Якщо С(( К, то можна знехтувати К: Г= тобто адсорбція набуває граничного значення і не залежить від концентрації адсорбтиву.
Проте пізніше було встановлено, що адсорбція не закінчується утворенням моношару, а протікає далі, тобто є багатошарова. Тому точніше описують адсорбцію S – подібні ізотерми Брунауера – Еммета – Тейлора (скорочено БЕТ). Оскільки ізотерма адсорбції на вигляд нагадує параболу, то Фрейндліх запропонував емпіричне рівняння:
-емпіричний показник ступеня, що відображає ступінь кривизни ізотерми.
Логарифмічна форма цього рівняння:
де К – константа, яка залежить від хімічної природи адсорбента та адсорбтива,
а с – рівноважна концентрація адсорбтива.
Тоді К і знаходять із графіка прямої лінії в координатах lg - lg C.
Рівняння Фрейндліха справедливе при середніх значеннях тиску. Коли значення тиску малі, адсорбція зростає прямо пропорційно тиску, тоді результати одержані з рівняння Фрейндліха, будуть занижені. Коли значення тиску великі, тоді адсорбція не залежить від тиску, тому результати одержані з рівняння Фрейндліха, будуть завищені.
Якщо розчинник змочує поверхню адсорбенту, то цим самим він зменшує адсорбцію адсорбтиву. Так силікагель, глина, що добре змочуються водою, погано адсорбують із водних розчинів і добре адсорбують розчинені речовини із неполярних розчинників. Неполярні адсорбенти, наприклад вугілля, є добрим поглиначем речовин із полярних розчинників, зокрема із води. Це відомо, як правило вирівнювання полярностей Ребіндера: розчинена речовина тим краще адсорбується, чим більша різниця полярностей між адсорбентом і розчинником.
Адсорбція електролітів на твердих адсорбентах здійснюється як за рахунок адсорбційних (молекулярних), так і електричних сил взаємодії, причому йони краще адсорбуються на поверхнях, які складаються із полярних молекул чи йонів.
Адсорбція електролітів.
При обмінній адсорбції електролітів відбувається вибіркове поглинання одного із йонів електроліту за рахунок витіснення із поверхні йонообмінника йонів того ж знаку. Тобто, в залежності від природи адсорбенту, відбувається обмін катіонів з поверхні на катіони з розчину, або аніонів на аніони з розчину. Тому йонообмінники, що є синтетичними полімерами, смолами діляться на катіоніти і аніоніти. Катіоніти містять в своєму складі йоногенні функціональні групи – СООН, - ОН, - SО3Н, -РО4Н, що можуть обмінювати катіони водню на катіони металу. Аніоніти містять групи, що здатні обмінювати аніони, наприклад: -NH3OH.
Особливістю йонообмінної адсорбції є те, що вона протікає в строго еквівалентних кількостях. Тому це може бути використано для кількісного визначення. Крім того використовується для очистки ліків та біологічно активних речовин: вітамінів, антибіотиків, білків, декальцинування крові і коров’ячого молока, а також пом’якшення і обезсолювання води.
У цьому випадку йонний обмін відбувається за схемою:
2Н – катіоніт + СаСl2 ( Са(катіоніт)2 + 2НСl
Аніоніт – ОН + НСl ( Аніоніт – Сl + Н2О
За допомогою йонообмінників очищають різні речовини: пепсин, трипсин, антитіла, гормони, антибіотики, вітаміни, алкалоїди. За допомогою йоніонітів визначають кислотність шлункового соку, регулюють склад йонного середовища у шлунково-кишковому тракті, зв’язують у ньому отруйні речовини, токсини, тощо.
Йонообмін має надзвичайно велике значення для очистки стічних вод, для розробки безвідходних виробництв, для вилучення забруднень із навколишнього середовища.
Для регенерації відпрацьованих йоніонітів їх обробляють відповідно розчинами кислот і лугів.
Якщо адсорбція однієї речовини перевищує адсорбцію іншої, то можна говорити про вибіркову, специфічну адсорбцію.
Правила вибіркової адсорбції сформульовані Панетом і Фаянсом:
1 правило: Кристалічну гратку адсорбенту добудовують ті йони, що входять до її складу, ізоморфні з її йонами, утворюють з йонами цієї гратки важкорозчинні сполуки.
2 правило: На твердій поверхні адсорбенту адсорбуються тільки ті йони, знак заряду яких протилежний знаку заряду поверхні адсорбенту.
Хроматографія.
Хроматографія – це метод розділення і аналізу сумішей речовин, оснований на різному розподілі їх між двома фазами рухомою (РФ) і нерухомою (НФ). При контакті з НФ компоненти суміші розподіляються між рухомою і нерухомою фазами у відповідності з їх властивостями. Хроматографія ділиться в залежності від агрегатного стану фаз, типу взаємодії і технікою виконання (схема 7.8)
Цікава історія розвитку хроматографії. В 1903 р. російський ботанік М.С. Цвет відкрив спосіб розподілу окремих речовин в суміші – хлорофілів на колонці, заповненій крейдою. Від слова “ хроматос “ колір, назвав метод хроматографічним.
Це зараз те, що зробив Цвєт назвали рідинною адсорбційною хроматографією. І хоч Цвєт створив проявлювальний варіант і заклав основи багатоступінчатого розподілу складних сумішей , цей метод не знайшов застосування до 40-х років.
Були розроблені колонки заповнені цеолітом, але застосування вони набули з появою нових синтетичних йонообмінників. Ізмайлов в 1938 р. розробив новий вид хроматографії, який назвали тонкошаровою хроматографією. Суть методу була в нанесенні на скяну пластинку тонкого шару оксиду алюмінію. Цим методом були розділені алкалоїди деяких лікарських рослин.
Початком бурхливого розвитку хроматографічного аналізу були роботи лауреатів Нобелівської премії Мартина і Сінджа. Ними був застосований метод розподільчої хроматографії. Для опису розмивання хроматографічної зони використали модель теоретичних тарілок, які раніше застосовувались в теорії дистиляції.
Коли Мартіном (1952 р.) були одержані перші результати по газо-рідинній хроматографії, то ці роботи поклали початок дослідженням, спрямованим на розвиток методу. За короткий час були вдосконалені конструкції систем вводу проби, створені чутливі детектори. Метод газової хроматографії був першим, який дістав інструментальне забезпечення.
Схема 7.8. Типи хроматографії.
Створення капілярної газової хроматографії дозволило збільшити ефективність газохроматографічного методу. Сучасний газовий хроматограф в поєднанні з масс–спектрометром, який застосовують як детектор, дав добрі результати.
Починаючи з 70-х років проходить бурхливий розвиток рідинної хроматографії. Створені нові сорбенти, які дозволяють аналізувати складні суміші. Зараз це один із методів аналітичної хімії, що найбільш інтенсивно розвивається.
Адсорбційна хроматографія
Згідно з теорією Ленгмюра на поверхні сорбенту находиться силове поле, яке здатне притягувати молекули інших речовин, причому утворюється мономолекулярний шар адсорбованих молекул. Між поверхнею адсорбенту і середовищем встановлюється рухома рівновага, яка визначається рівністю швидкостей адсорбції і десорбції молекул.
Кожній концентрації адсорбованої речовини відповідає певна адсорбційна рівновага при відповідній температурі. Залежність кількості адсорбованої речовини визначається ізотермою адсорбції.
Г=f(c,T) , при T=const Г=f(c)
При цьому залежність може зображатися різною формою кривих:
де M- кількість речовини; L - довжина колонки.
При 1-й і 2 ізотермах спостерігають “хвости” хроматограм при промиванні, а у випадку лінійної ізотерми – концентрації розподіляються симетрично.
Рідинна колоночна хроматографія.
В класичному варіанті рідинної колонкової хроматографії через хроматографічну колонку , що являє собою скляну трубку, діаметром 0,5-5 см і довжиною 20-100 см, заповнену сорбентом (НФ), пропускають елюєнт (РФ).
Елюєнтом найчастіше є суміш розчинників, або один розчинник, який рухається під дією сили тяжіння. Швидкість регулюється краном внизу колонки. Пробу досліджуваної речовини поміщають у верхню частину колонки. По мірі просування проби по колонці проходить розділення компонентів. Через певні проміжки часу відбирають фракції елюєнту, які піддаються аналізу.
Склад і швидкість подачі елюєнту може мінятися лінійно, експоненційно чи якось інакше, залежно від умов. Для підвищення швидкості створюють тиск до 40 МПа. Проба вводиться через інжектор, безпосередньо в потік елюенту, після проходження через колонку речовини детектуються високочутливим детектором, сигнал якого обробляється мікро-ЕВМ. При необхідності в момент виходу піку відбираються фракції.
Колонка являє собою трубку з нержавіючої сталі з внутрішнім діаметром 2-6 мм; довжиною 10-25 см відполірованою всередині. Колонка заповнюється частинками сорбенту розміром 3,5-10 мкм, звичайно сферичної форми. Заповнення проводять прокачуючи суспензію сорбенту в спеціально підібраному розчиннику під тиском 50-80 МПа. Такі колонки мають високу роздільну здатність (40-150 тисяч теоретичних тарілок на 1 м) в сотні раз перевищують аналогічні відкриті колонки.
Детектори. Як детектори використовують високочутливі спектрофотометри, які дозволяють виявляти до 10-10 М сполук, які поглинають в УФ чи видимій області спектра (190 – 800 нм). Для незабарвлених речовин можна використовувати диференціальний рефрактометр. При аналізі сполук, які здатні до окислення чи відновлення застосовують електрохімічний детектор, який є мініатюрним полярографом. Використовуються флюоресцентні детектори і детектори по електропровідності.
Нерухомі фази (НФ)– це речовини, які не повинні змішуватись з рухомими фазами (РФ), повинні бути механічно і хімічно стійкі і в умовах аналізу забезпечувати потрібну селективність і ефективність.
Найбільше поширені НФ:
Силікагель – гель кремнієвої кислоти з загальною формулою SiO2·Н2О. Це специфічний адсорбент. Адсорбція проходить внаслідок утворення водневих зв’язків речовини, що адсорбується з поверхневими силанольними групами ( Sі–ОН. Для хроматографії використовується силікагель з площею поверхні 100 – 700 м2/г. Поверхня має слабокислий характер (рН=3 – 5). Основні речовини сорбуються на силікагелі краще, ніж на основних сорбентах. Використовується для розділення різних класів сполук: вуглеводнів, органічних кислот, амінів і ін.
Оксид алюмінію. Поверхня цього сорбенту, створена йонами Аl3+ і О2- здатна створювати сильне електростатичне поле, що має поляризуючі властивості. На Аl2О3 сорбуються сполуки, які мають систему легко зміщуваних електронів (ненасичені, ароматичні і ін.).
Модифіковані сорбенти. Набули широкого застосування, коли прививають різні групи до основної маси адсорбенту:
(Si – O – Si – (CH2)7 – CH3 (Si – O – Si – (CH2)17 – CH3
(Si – O – Si(- CH2)7 – С6Н5 (Si – O – Si – (CH2)3 – NH2
Такій модифікації піддають силікагель. Силанольні групи заміняють на різні органічні сполуки, які змінюють селективність.
Йонообмінна хроматографія.
В основі лежить процес йонного обміну
рА + Ві Аі + Вр
р – до розчинника
і – до йонообмінника
Розділення в йонообмінній хроматографії грунтується на різниці спорідненості аналізованих йонів до йонів протилежного знаку, жорстко закріплених в йонообміннику. Такі йони називають фіксованими, а йони що компенсують їх заряд – протийонами, які входять в склад рухомої фази.
При хроматографії йон А, який входить в колонку, буде обмінюватись згідно рівняння обміну з рухомим протийоном йоніоніту В. Оскільки йонний обмін проходить при безперервному русі елюенту, що містить В, рівновага буде зсуватись в бік десорбції йону А. Він буде заміщатись на йон В, який поступає з розчину. Почнеться обернена реакція. За цей час зона проби посунеться на колонці. Зона йонів з великою спорідненістю до фіксованих йонів протилежного знаку буде відставати від зони йонів з меншою спорідненістю.
Нерухомою фазою є мінеральні матеріали: цеоліти, глинисті матеріали (каолін, монтморилоніт, слюди і інші), синтетичні неорганічні йоніти і спеціально приготоване сульфоване вугілля.
Тонкошарова хроматографія
Тонкошарова хроматографія (ТШХ) – вид хроматографії, в якій розділення забезпечується переміщенням рухомої фази (РФ) через нанесений на поверхню тонкий шар сорбенту. Рух по пластинці забезпечується капілярними силами.
Є кілька видів ТШХ, які відрізняються способом подачі розчинника. Найбільш поширена є (висхідна) хроматографія. Для її здійснення елюєнт наливають на дно камери, а нижній край пластинки з нанесеними пробами поміщають в розчинник, який підіймаючись по пластинці знизу вверх, розділяє при цьому компоненти суміші, які слабо рухаються по шару.
Для нисхідної хроматографії розчинник подають зверху. При цьому до капілярних сил додаються ще й сили гравітації. Тут розділення проходить швидше.
Досить ефективною є радіальна хроматографія, для якої пробу наносять в центр пластини і знизу за допомогою фітиля подають елюєнт, який розносить пробу у всіх напрямках. При цьому хроматограма має вид концентричних кіл, кожне із яких відповідає окремому компоненту.
Хроматограми мають вид.
висхідна нисхідна
В залежності від режиму подання елюєнта, розрізняють ТШХ безперервного, багаторазового, ступінчатого, градієнтного і двохмірного хроматографування.
При безперервному хроматографуванні розчинник постійно подається на пластину, а досягнувши кінця шару, або випаровується, або поглинається паперовим фільтром. Для покращення розділення компонентів суміші можна багатократно повторяти одним і тим же розчинником, висушуючи пластину перед кожним послідуючим хроматографуванням. Ступінчате хроматографування проводять різними розчинниками так, що новий розчинник піднімається по пластинці вище рівня попереднього. Якщо компоненти суміші забарвлені, то їх можна побачити візуально.
Незабарвлені суміші необхідно проявляти. При цьому в залежності від визна-чуваних речовин їх можна виявити:
1) в світлі УФ плями речовин можуть самі світитись, або гасити люмінісценцію, якщо пластинки оброблені люмінісціюючими речовинами (UV-250 Silufol).
2) в парах йоду – виявляються речовини, які мають подвійні зв’язки.
3) обприскування проводити спеціальними обприскувальними реагентами. Застосування реагента залежить від того, які речовини виявляють.
4) застосування свідків (точно відомих речовин) – є надійним методом виявлення компонентів.
Хроматографія на папері.
Механізм - розподільчий. Нерухомою фазою служить спеціальний хромато-графічний папір. Це один з видів фільтрувального паперу, який виконує як роль колонки, так і тонкого шару по якому суміш і елюєнти піднімаються за допомогою капілярних сил. Види цієї хроматографії такі як і в тонкошарової, виявлення - теж. Перевагами може служити доступність такого паперу, а також те, що одержану пляму можна вирізати і відділити від інших. Це можна використати в будь-якій лабораторії.
Градієнтне елюювання полягає у зміні полярності елюєнту в певному напрямку. Найчастіше всього рухаються від менш до більш полярного розчинника.
Двохмірною хроматографією називають такий спосіб, коли спочатку пропускають елюєнт в одному напрямку, а потім в іншому.
Для ТШХ використовують пластинки, з закріпленим шаром адсорбенту – силікогелем, або Al2O3.
Пластинку з нанесеними пробами поміщають в камеру для хроматографування. Камера – це посудина, що закривається. Важливе значення має атмосфера камери яка повинна бути насиченою парами розчинника. Елюєнт треба вибирати так, щоб розділення було оптимальним. Для цього в довідниках є , так звані, елюотропні ряди, в яких розчинники розміщені в порядку зростання розділяючої сили, а також їх здатності взаємодіяти з рухомою і нерухомою фазами. Такі ряди можна знайти в “Довіднику хіміка.”
Для оцінки ступеня затримування застосовують величину Rf, яка рівна відношенню довжини шляху речовини Х1, до довжини шляху розчинника від лінії старту до лінії фронту Xфр:
Газова хроматографія (ГХ).
Назва її від того, що як рухома фаза використовується газ , який називають газом - носієм. Обов’язковою умовою є перевід речовин, які хроматографують в газову фазу.
Аналіз ГХ виконують на газовому хроматографі, який має таку принципову схему:
1 - балон з газом-носієм ( найкраще Н2, або Не, може бути N2)
2 - дозатор в який має поступати проба.
Пробу вводять спеціальним шприцом і вона підхоплюється газом–носієм. При цьому вона повинна бути підігріта до такої температури, при якій проходить випаровування проби.
3 - колонка - найчастіше це стальна трубка з внутрішнім діаметром 3-6 см. Довжина 1-3 м у вигляді спіралі, яка проходить у термостаті. В колонці відбувається основна дія: проба ділиться на компоненти, які по черзі поступають в детектор.
4 - детектор, один із основних вузлів ГХ, адже він служить для безперервної фіксації залежності концентрації на виході із колонки від часу. Є різні види детекторів. Найбільш поширені: по теплопровідності, йонізації полум’я, електронному захопленню.
Принцип дії детектора по теплопровідності (катарометр) застосовується на зміні опору спіралевидної металічної нитки (вольфрам, платина), яка включена в плече так званого моста Уінстона, який вимірює її опір.
Зміна складу газової суміші приводить до зміни опору, що і фіксується детектором. Катарометр - простий і надійний в роботі, однак він має низьку чутливість і не визначає мікродомішок.
В детекторі з йонізації полум’я речовини, що виносяться газом- носієм попадають в полум’я водневого пальника. В результаті термічної дисоціації утворюються йони, концентрація яких прямо пропорційна кількості вуглецю, що входить в склад молекули. Цю концентрацію визначають вимірюючи провідність полум’я. Для цього в детекторі є анод і катод між якими накладають високу напругу (біля 300 В ). Вимірювання йонного струму дозволяє виміряти до 1 нг (10-9г) вуглецю. Цей детектор чутливий лише до речовин, які йонізуються в полум’ї, тобто сполук, що містять С – С ; С – Н зв’язки, і не чутливий до неорганічних сполук.
В детекторі по електронному захопленню газ-носій азот йонізується під дією частинок від радіоактивного джерела. Концентрацію визначають за допомогою системи електродів, яка фіксує зміну струму при попаданні речовин, які захоплюють вільні електрони. Такий детектор чутливий до речовин, які містять галогени, фосфор, металоорганічні сполуки. Тому їх використовують для визначення галогенів і фосфорвмісних пестицидів. Детектор теж находиться в термостаті при певній температурі.
5 – регістратор, фіксує сигнал детектора ;
6 - обчислювальний інтегратор обробляє одержані дані .
В найсучасніших приладах є міні ЕВМ, яка видає інформацію в необхідній формі.
Етапи кількісного аналізу :
1). Відбір і обробка проб.
2). Введення проби в хроматографічну систему.
3). Хроматографування (саме розділення).
4). Реєстрація хроматограми.
5). Обробка хроматограми.
18.09.2013 19:09-
Ділись своїми роботами та отримуй миттєві бонуси!
0%
Оголошення від адміністратора