Історико-культурна спадщина Львівщини та Світу. Лабораторна робота з Спеціалізований туризм. Робота № 525524

Перехід до торгівельного партнера Binance

Історико-культурна спадщина Львівщини та Світу

Інформація про навчальний заклад

ВУЗ:

Національний університет Львівська політехніка

Інститут:

Не вказано

Факультет:

Не вказано

Кафедра:

Не вказано

Інформація про роботу

Рік:

2013

Тип роботи:

Лабораторна робота

Предмет:

Спеціалізований туризм

Завантажити

Частина тексту файла (без зображень, графіків і формул):

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ «ЛЬВІВСЬКА ПОЛІТЕХНІКА» ІНТИТУТ ЕКОЛОГІЇ, ПРИРОДООХОРОНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ТА ТУРИЗМУ ІМ. В. ЧОРНОВОЛА (ІЕПТ) КАФЕДРА ТУРИЗМУ Лабораторна робота №2 З дисципліни : «Спеціалізований туризм» На тему:Історико-культурна спадщина Львів 2013 Національні та державні історико-культурні, архітектурні та археологічні заповідники України. Назва заповідника Місце розташування Історико-культурна цінність Основні об’єкти Можливості туристичного використання Рік створення Алупкинський історико-архітектурний заповідник Вишгородський державний історико-культурний заповідник вул. Шкільна, 58, м. Вишгород (Київська область) У теперішній час у складі Вишгородського державного історико-культурного заповідника діють: - Археологічна виставка «Давній Вишгород» і краєзнавчий відділ - Музей гончарства - Вишгородсь ий історичний музей Археологічна виставка «Давній Вишгород» і краєзнавчий відділ ( вул. Шкільна, 58) — в експозиційних залах заповідника створено постійно діючу виставку заматеріалами археологічних розкопок «Давній Вишгород». Тут представлені раритетні експонати — археологічні знахідки, які виявили під час розкопок на території міста від початку 40-х років ХХ століття. Відвідувачі мають можливість побачити найстаріше в Україні кам'яне яйце, прясельця, фібули часів Київської Русі, прикраси князів, монети Давньої Русі та багато інших маловідомих та рідкісних речей руської доби. Крім того, в експозиції перебуває копія ікони Вишгородської (Володимирської) Божої Матері. У краєзнавчому відділі створено 3 експозиційні зали, де відвідувач може ознайомитися з історією Вишгорода та околиць з найдавніших часів. У залах розміщено значну частину фондових, археологічних, етнографічних матеріалів, творів народного декоративно-вжитковогомистецтва: кераміки, ткацтва, вишивки. Музей.гончарства (вул.Межигірського Спаса, 11) — знайомить із Вишгородом як значним історичним осередком гончарських традицій — від доби Київської Русі, Литви, Царської Росії (під Вишгородом, у Межигір'ї, був закладений перший порцеляновий завод Росії, чиї вироби славилися по всій Європі) і до сьогодення. Зараз у музеї працює справжній гончарний круг, а щочетверга відвідувачі можуть пройти майстер-клас разом із досвідченими гончарами і зробити собі глечика, тарілку, іграшку абощо — на приємну згадку про відвідання Вишгородського Музею гончарства; Вишгородський історичний музей (вул. Грушевського, 1) — музейна експозиція присвячена археологічній спадщині Вишгородського району, починаючи від часів палеоліту. Відвідувачі можуть побачити унікальний макет Ольжиного граду, почути історію славнозвісного козацького Межигірського монастиря, помилуватися копією ікони Володимирської Божої Матері. 1994 Державний історико-архітектурний заповідник «Стародавній Київ»(ДІАЗ «Стародавній Київ») м. Київ, вул. Андріївський узвіз, 5/31, (Київська область) Заповідник займає територію у 175 га, на якій розміщено 74 пам'ятки архітектури, 15 — історії, 22 — археології, 2 — монументального мистецтва. Північно- східний виступ Старокиївської гори; Старий Поділ; Ландшафтні об'єкти Ряд окремих пам'яток архітектури Старого Міста (храми і келії Свято-Покровського монастиря, пам'ятник князю Володимиру, Магдебурзькому праву, Григорію Сковороді та багато інших). Пам’ятки архітектури: Ансамбль Іллінської церкви; Ансамбль Братського монастиря; Ансамбль Флорівського монастиря, Відбудовані пам’ятки; Михайлівский Золотоверхий монастир; ЦеркваБогородиці Пирогощої; Фонтан Самсон; Церква Різдва Христового Музеї; Музей історії Михайлівського Золотоверхого монастиря Постійно діюча виставка «Будиночок Петра І в літопису київської благодійності» Постійно діюча виставка «До історії самоврядування в Києві» (, Поштова пл., 2) Виставкова експозиція «Історія церкви Богородиці Пирогощої» 1987 Державний історико-культурний запові́дник «Поле Полтавської би́тви» м. Полтава, вул. Шведська Могила, 32, (Полтавська область) десять гранітних обелісків на місці колишніх редутів (1939 р.), шведам від росіян (1909 р.), шведам від шведів (1909 р.), на місці переправи російської армії через Ворсклу (1959р,), пам'ятний знак па місці командного пункту Петра I (1973 р.), Братська могила загиблих російських воїнів (1894 р.), Сампсоніївська церква (1852—1856 рр., реконструйована 1895 р.), Петру I перед будинком музею Історії Полтавської битви (1915 р.), захисникам фортеці Полтава і коменданту Олексію Келіну (1909 р.), пам'ятник Слави (1811 р.), на місці відпочинку Петра I (1849 р.), Спаська церква(1705 — 1706 рр., реконструйована 1845 р.). Хрестовоздвиженський монастир (1650 р., де була штаб-квартира Карла XII), українським загиблим козакам (1994 р.). 1981 Державний історико-культурний заповідник «Посулля» с. Пустовійтівка, (Роменський район, Сумська область). 2007 У Роменському районі: Роменський краєзнавчий музей; пам'ятник Тарасові Шевченку в Ромнах; археологічне городище «Монастирище» в районі Ромен; Меморіальний комплекс останнього кошового Запорізької Січі Петра Калнишевського в селі Пустовійтівка, що включає: дерев'ян Свято-Троїцьку церкву — вперше збудовану 1773 року коштом уродженця села Петром Івановичем Калнишевським й відновлену в наш час за ініціативи Президента України Віктора Ющенка та освячену на Покрову 14 жовтня 2006 року; пам'ятни Петру Калнишевському (автори — В. З. Бородай, Р. О. Синько), встановлений у 1991 році з нагоди 300-річчя від дня народження кошового отамана, як домінанта майбутнього меморіалу; Музей Петра Калнишевського — заснований у 2005 році на базі діючої виставки Роменського краєзнавчого музею «Легендарний кошовий»; Посульські кургани — група скіфських курганних некрополів; у Недригайлівському районі: Недрига лівський краєзнавчий музей — новостворене (заклад заснований у 2006році) невелике зібрання матеріалів з історії та культури Недригайлівського краю, що працює в райцентрі Недригайлові; літописне місто Поташ поблизу Недригайлова. у селі Хоружівка: садиба поета Олекси Ющенка; Меморіал жертвам Голодомору; пам'ятник мамонту в селі Кулішівці. Державний історико-культурний заповідник «Стародавній Володимир» (ДІКЗ «Стародавній Володимир») вул. Ковельська, 29. м. Володимир-Волинський (Волинська область) 2001 Державний історико-культурний заповідник міста Дубно м. Дубно, Рівненська область На балансі заповідника перебуває: Дубенський замок (XV—XVIII ст.) Луцька брама Спасо- Преображенська церква(XVI ст.) Свято Юріївська церква (XVII ст.) Монастир кармеліток (XVIII ст.) Костел бернардинів та його келії (XVII ст.) Костел Святого Яна Непомуки (XIX ст.) Синагога (XVI—XVII ст.) Свято Іллінська церква (початок XX ст.) Світські будівлі XVIII-XIX ст. у центральній частині Дубно Краєзнавчий музей. 14 чернвя 1993 Історико-археологічний музей–заповідник «Верхній Салтів» імені В. О. Бабенка м. Верхній Салатів Вовчанський район, (Харківська область) 1899 Державний історико-культурний заповідник «Буша» село Буша в Ямпільському районі Вінницької області Всі пам'ятки комплексу «Буша» об'єднані загальною територією. Це 8 об'єктів: 4 пам'ятки археології від ІІІ тис. до н.е. до ХІІ ст. н.е., залишки фортеці та підземних ходів XVI—XVII ст. міська ратуша XVI ст. (розташована на території приватної садиби) дохристиянс кий та християнський скельний храм V—XVI ст. н. е. з унікальним художнім рельєфом цвинтар XVIII—XIX ст. На території заповідника також розташований парк історичної скульптури, де щорічно проводяться міжнародні зустрічі скульпторів-каменотесів, та музеї: археології, етнографії, оборони Буши та музей подільської кераміки. 18 серпня 2000 Державний історико-культурний заповідник «Путивль» Сумська область, місто Путивль, вулиця Радянська, 70. 30 грудня 1986 Державний історико-культурний заповідник «Старий Луцьк» вул. Драгоманова, 23, м. Луцьк, (Волинська область, 1985 Кам'янець-Подільський державний історичний музей-запові́дник м. Кам'янець-Подільський Хмельницької області На сьогоднішній день музей обслуговує 9 об’єктів: Ратуша – колишній Польський магістрат (пам’ятка архітектури XIV-XVIII ст.) Картинна галерея – приміщення колишньої духовної семінарії (пам’ятка архітектури XVIII ст.) Відділ старожитностей – в минулому Вірменський торговий дім (пам’ятка архітектури XVII ст.) Кафедральний костел св. Апостолів Петра і Павла (пам’ятка архітектури XV-XVIII ст.) Фортеця (пам ятка архітектури ХІІ-XVIII ст.) Вірменська (Міська) криниця Фонди музею Виставкова зала - вул. Соборна, 29 а Кам'янець Подільський Туристично-Інформаційний Центр На об’єктах музею проводять екскурсії, семінари, святкують урочисті події, організовують театралізовані виступи (найвідомішим є театралізоване дійство “Нічна екскурсія в Старій фортеці” – проект, презентований відвідувачам 2006 року; за основу театралізованого дійства взяті історичні події та персонажі XVI-XVII ст.). Національний історико-культурний запові́дник «Чигирин» Чигиринський район, Черкаська область 7 березня 1989 Національний історико-культурний заповідник «Качанівка» селище Качанівка Ічнянського району Чернігівської області на берегах річки Смош. 1770-ті роки Корсунь-Шевченківський державний історико-культурний заповідник м. Корсунь-Шевченківський Черкаська область Серед пам'яток Корсунь-Шевченківського державного історико-культурного заповідника є об'єкти, що занесені до Державного реєстру національного культурного надбання: пам'ятки архітектури XVIII—XIX століть — будівлі колишньої садиби князів Лопухіних-Демидових; пам'ятка садово-паркового мистецтва XVIII—XIX ст.ст. — ландшафтний парк; історична пам'ятка — могила І. М. Сошенка. Структурні підрозділи заповідника: Музей Корсунь-Шевченківської битви; історичний музей; художня галерея; Меморіальний музей К. Г. Стеценка у селі Квітках; відділи: охорони природи; фондовий; науково методичний освітньої роботи; охорони й пожежної безпеки; філіал: Літерату но-меморіальний музей І. С. Нечуя-Левицького у смт Стеблеві. 8 лютого 1994 Кременецько-Почаївський державний історико-архітектурний заповідник міста Кременець і Почаїв, Тернопільська область 29 травня 2001 Національний архітектурно-історичний заповідник «Чернігів стародавній» (НАІЗ «Чернігів стародавній») Національний державний історико-культурний заповідник «Батьківщина Тараса Шевченка» 25 березня 1992 Національний державний історико-культурний заповідник «Глухів» вул. Шевченка, 30, м. Глухів (Сумська область) До складу заповідника входять: Міський краєзнавчий музей — розташований у будинку колишнього Дворянського зібрання і є пам'яткою архітектури XIX ст., (1811 рік); Київська брама — пам'ятка історії, архітектури та містобудування XVIII ст., (1766—1769роки); Миколаївська церква — пам'ятка історії та архітектури національного значення XVII ст., (1693—1695 роки). Найдавніший пам'ятник архітектури в Глухові, створений майстром М. Єфимовим. У гетьманські часи біля церкви знаходився Радний майдан, на якому обирали гетьманів та вирішували різні державні питання; Трьох Анастасіївська церква (1884—1897) — споруджена завдяки місцевим меценатам братам М. Л. та Ф. А. Терещенкам і наразі є найбільшим храмом Глухова; Центральний корпус Глухівського національного педагогічного університету — збудований у 1874 році; Водонагнітна вежа, що є пам'яткою місцевого значення, (1927—1928 роки); Спасо Преображенська церква — мурована церква збудована в 1765 р. замість дерев'яної, що згоріла під час пожежі1748 р. У 1979 році вона оголошена пам'яткою архітектури; Вознесенська церква — збудована в 1767 році архітектором А. В. Квасовим та перебудована у 1811 році; Будинок П. Лютого — пам'ятка архітектури кінця XIX століття; Будинок банку М.Терещенка — значна історико-архітектурна пам'ятка мурованої цивільної архітектури Глухова кінця XVIII століття; «Старий» корпус Глухівського коледжу — збудований на кошти родини терещенків у 1899 році; «Тюремний замок» — споруджений на початку XVII ст. Садибний будикок Кочубеїв 1904 року спорудження; Будинок А. Я Терещенка — 1870-ті роки; Трикласне міське училище Ф. Терещенка — збудоване 1903 року. 1994 Національний заповідник «Замки Тернопілля» вул.Б.Хмельницького, 6, м. Збараж (Тернопільська область) Основний об'єкт заповідника — замок князів Збаразьких, у 40 залах якого впродовж 10 років експонували понад 100 художніх виставок; тут відкрито органний зал. У казематах палацу — ресторан «Легенда». Було створено дві філії заповідника: 1999 року на базі пам'ятки архітектури національного значення - палацово-паркового комплексу XIV-XIX ст. - Вишневецьку філію, а 2004 року на базі пам'ятки архітектури національного значення — Скалатського замку XVII ст. - Скалатську. Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 5 листопада 2008 року до складу заповідника ввійшли: замок 1631 року у м. Теребовля замок XVI XVII століть в селищі Микулинці Теребовлянського району замок XVII століття в селищі Золотий Потік замок 1600 року в селі Підзамочок замок XIV XVIII століття в селі Язловець Бучацького району замок XVI XVIII століть в селищі Скала-Подільська замок XVII століття в селі Кривче Борщівського району 2005 Херсонеський Історико-Археологічний Музей-Заповідник м. Херсонес Таврійський 1892 Національний історико-археологічний заповідник «Ольвія» я в Миколаївській області біля села Парутине, Очаківський район 1926 Національний історико-архітектурний запові́дник «Кам'янець» (скорочено —НІАЗ «Кам'янець»). м. Кам'янць-Подільський Хмельницька області 18 травня 1977 Національний історико-культурний заповідник «Гетьманська столиця» «Національний Києво-Печерський історико-культурний заповідник» вул. Лаврська 9, м. Київ, (Київська область) 1922 Етнографічне районування України Етнографічне районування - це поділ території на локальні культурно-побутові групи населення, які мають спільні риси мовного, звичаєвого, господарського характеру, зумовлені природним середовищем та історичним розвитком кожної групи, а також етнокультурними взаємозв'язками з сусідніми народами. Нині прийнято поділяти Україну на шість історико-етнографічних зон: Полісся, Карпати, Поділля, Середня Наддніпрянщина, Слобожанщина, Південь. Однак слід зазначити, що між етнографічними районами України не існує чітких меж, тому такий поділ має досить умовний характер. Крім того, науково-технічний прогрес, масове поширення стандартизованих форм культури, а також процеси міжетнічної інтеграції згладжують етнографічні особливості окремих регіонів. ПОЛІССЯ І ВОЛИНЬ Враховуючи те, що точних меж між етнографічними районами не існує і що в різних працях вони іноді мають різні назви, слід зазначити, що цей регіон має ще назву Північного, або Полісько-волинського. Ареали поширення мовних особливостей не завжди збігаються з ареалами тих чи інших особливостей культури та побуту, а також з адміністративно-територіальним поділом України. Тому слід уточнити, що за етнографічними дослідженнями до цього району належать: Волинська (крім південно-західної її частини), Рівненська, північна частина Житомирської, Київської, Чернігівської, Сумської та Хмельницької областей. Полісся поділяється на три територіальні групи: лівобережне, центральне і західне, а також має дві етнографічні групи. Населення середньої течії Десни іноді називають литвинами, що в давнину означало належність їх до Литовської держави. Литвинами також називають поліщуків Білорусі. Поліщуки-українці - це переважно населення, що живе на північ від Любомля, Ковеля, Луцька, Рівного до кордону з Білоруссю. На Поліссі збереглися дуже архаїчні культурно-побутові риси, успадковані ще від племен древлян та сіверян. На жаль, чорнобильське лихо не обминуло як людей - носіїв цієї давньої культури, так і пам'яток, створених ними. Масове переселення в інші регіони України, змішування їх з іншими групами населення закономірно має призвести до втрати їхньої етнографічної цілісності. Основні особливості Полісся виявляються в типі поселень: це переважно вуличні (без провулків) з невеликою кількістю дворів села. Хати з великими сіньми. В умовах ведення лісового скотарства розвинувся тип замкнутого двору, схожий до гуцульського. В інших регіонах, особливо степових, худоба навіть взимку утримувалася в загонах, тому тут не виробився замкнутий тип двору. А в бойків та лемків замкнутий двір був іншої форми. Поліське ткацтво - найархаїчніше явище української культури. Тут пряли на веретені з пряслицем. Такий спосіб прядіння зустрічався на початку ХХ ст. лише у гуцулів. Свої особливості мала й кожна з трьох територіальних груп Полісся: лівобережне (Чернігівщина), центральне (північ Київської області) та західне (північні райони Волинської області). Чернігівське Полісся близьке за культурою до Полтавщини. Тут, як і на Полтавщині, жінки носили плахти, які не відомі на Волині. Одноколісний плуг затримався тільки на Чернігівщині. Цікавими етнографічними особливостями відзначається Волинь. Землі, що межують з Поліссям, Галичиною й Поділлям, з VI ст. належали племенам дулібів, волинян, бужан, які вже мали розвинуті традиції ювелірного ремесла, ковальського, гончарного виробництва. Основними галузями господарства були орне землеробство, скотарство, рибальство, бджільництво. Назву ці землі отримали від назви міста Волинь, яке вважалося центром регіону. Волиняни були могутнім племенем, мали 70 міст типу замків. Це єдиний район, мешканці якого зберегли свою назву ще з князівської доби. Архітектура Волині зазнала значних змін, які тут відбуваються швидше, ніж в інших місцевостях: хата, кухня і присінок уже схожі з південними зразками. Дахи хат мають фронтони різної форми. Архаїчний тип ярма траплявся на початку ХХ ст. тільки на північній Волині. Жінки носили кольорові вовняні спідниці-літники та кольорові фартухи. Деякі елементи одягу тут подібні до подільських та галицьких. Так жіноча сорочка і чоловіча шапка схожі на подільські. Архаїчний звичай відтинання коси у молодої на весіллі зберігався в західній Волині, як і в гуцулів та галичан, ще на початку ХХ ст. КАРПАТИ І ПРИКАРПАТТЯ, ГАЛИЧИНА, БУКОВИНА, ПОКУТТЯ До Карпатського етнографічного району належать Львівська, Івано-Франківська, Закарпатська (крім східної частини), Чернівецька, більша частина Тернопільської областей. В Карпатському етнографічному районі виділяються три основні підгрупи: Прикарпаття, Власне Карпати, Закарпаття. Так історично склалося, що, перебуваючи у складі різних держав, українці зберегли свою етнокультуру, хоча і не уникли деяких взаємовпливів з культурами словаків, угорців та поляків. Мешканці гірських районів Карпат зберегли найархаїчніші риси культури, які дещо відмінні від поліських. У Карпатському регіоні є три етнографічні групи: лемки, бойки, гуцули. Розглянемо особливості культури і побуту кожної з них. Лемки живуть по обидва схили Бескиду, між річками Саном (Сяном) та Попрадом. Це автохтонні жителі Карпат: перші згадки про них у писемних джерелах з'являються в VI ст. До лемків за етнографічними особливостями культури належать русини, які через різні історичні обставини опинилися на територіях різних держав: Угорщини, Польщі, Словаччини, України. Значна частина цих українців асимілювалася місцевим населенням. Так у Словаччині їх було близько 200 тисяч, нині лишилося близько 40 тис.; у Польщі під час операції "Вісла" в 1947 p. русинів було примусово вивезено з рідних земель і розселено по всій країні. Тому визначити місця їхньої локалізації нині важко, хоча приблизно можна вважати: в Словаччині - Пряшівщина (по с. Остурно), в Польщі - по Білу Вежу є місцевості, заселені українцями-русинами. Отже, лемки є найзахіднішою групою українців. Назву свою вірогідно отримали від сусідніх народів за вживання поширеної тут діалектної частки лем, що означає "тільки, лише". За гіпотезою М. Худаша, назва лемків походить від давньослов'янського імені Лемко. Самоназва їх - русини або лемаки. Народний одяг Лемківщини має специфічні риси, що лишилися, [вірогідно], з князівської доби - плащоподібна чуга з широким коміром та шнурками. Інші стародавні види одягу: сіряк, лейбик, опанча, сірманя (одяг з пелериною). Тільки у лемків лишився обрус, який накидається (а не пов'язується) на голову, а також чоловіча сорочка з розрізом іззаду. Культурно-побутові особливості населення Закарпаття позначені деяким впливом сусідніх народів: так звана волоська сорочка з чотирикутним вирізом нагадує молдавську (не слід плутати волохи - молдовани і валахи - румуни). На Закарпатті до початку ХХ ст. збереглися будівлі кількох сімей в одному подвір'ї, відомі ще з описів ХVІІІ ст. Типовим для закарпатців є народний верхній одяг з ворсу гуня, який має плащеподібну форму і поширений також серед угорців. Збереглося також кілька видів короткого чоловічого і жіночого верхнього одягу: уйош, сірак, кожух (губа) без рукавів. Дівчата носили гірляндочки з квітів (косиці) над вухами - традиційна прикраса. Набедреним одягом жінок є лише фартух (плат), який закриває сорочку тільки спереду. З їжі тут цікаві ячні коржики. Землеробство, як і в горах, підсічно-вогневе. Бойки живуть на Івано-Франківщині; у південно-західній частині Рожнятівського району та в Долинському районі (за винятком його північної частини); на Львівщині: у Воловецькому, на півночі Міжгірського і Великоберезнянського районів; в Закарпатській області. Самі бойки цю назву не люблять, дехто вважає її глузливою, тому віддають перевагу назві верховинці. Дослідник С. Верхратський виводить назву бойків від діалектної частки бойє, яку вони вживають у значенні "так". "Руська трійця" - Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич та Яків Головацький - вважали бойків нащадками кельтських племен, які з VI ст. до н.е. жили в Центральній Європі, а близько І ст. н.е. перейшли на Балкани. Археологи стверджують, що в басейнах рік Тиси, Дністра, Західного Бугу, а також Прип'яті, Дніпра, в Криму є пам'ятки кельтського походження. Як видно, територія бойків також позначена кельтськими пам'ятками. Мовознавці назву бойків пов'язують з антропонімом (прізвище чи ім'я) Бойко, яке в слов'ян було поширене з дуже давнього часу. Для поселень бойків дуже характерний замкнутий двір, де будівлі розташовані в одну лінію. Клуня називається боїско. Оригінальний стародавній звичай мали жінки для укладання волосся. У буденні дні заміжні жінки від закладених під очіпок кіс відділяли по пасму волосся з обох боків так, щоб воно спускалось на груди. На свята ж волосся повністю розпускалося на спину, навіть якщо воно було довшим, ніж до пояса. Розпущене волосся покривали півкою, давнім видом намітки (прямокутне полотно або перкаль з вишивкою на одному з країв). Чоловіки також носили довге розпущене волосся, яке іноді заплітали в дві коси - це було дуже архаїчне явище, зафіксоване тільки у бойків. Жіночі сердаки без рукавів такі ж, як і в лемків та болгар. Жіноча сорочка складається з двох частин: верхня дуже коротка, відокремлена від нижньої - подолки. Чоловічий сердак довший від гуцульського, з вусами, більше схожий на свиту. Гуцули живуть на Івано-Франківщині: південь Надвірнянського, Косівського та Верховинського районів; в Чернівецькій області: в Путильському та на півдні Вижницького районів; в Закарпатській області переважно в Рахівському районі. Походження назви гуцулів досі викликає дискусії серед вчених. Найпоширеніші гіпотези - від молдавського гуц, гоц, що означає "розбійник". У ХVІІ-ХVІІІ ст. серед гуцулів було чимало опришків - повстанців, народних месників. На думку Дмитра Зеленіна це слово позначало партизанів, тобто "благородних розбійників". Мовознавці пов'язують цю назву з дієсловом кочувати через форми кочул, гочул, що не зовсім переконливо. Немає також достатніх аргументів на підтвердження гіпотез про походження цієї назви від назви тюркського племені уци, або давньоруського племені уличі. Отже, назва досі лишається не зовсім зрозумілою. Самі гуцули не називають себе цим словом, яке, можливо, в давнину було для їхніх предків образливим. Володимир Шухевич писав: "Всім укладом свого життя, своїми нравами і звичаями гуцули відрізняються від своїх співвітчизників, що живуть у Карпатах і далі на захід. Зокрема, гуцульський костюм являє собою особливе й видатне явище; більш за все він відзначається великою кількістю металічних прикрас, що дуже красиво виділяються на темно-червоному фоні їхнього одягу".2 Оригінальність культури гуцулів стала причиною гіпотез про походження їх від кавказців, котрі змішалися з українцями (Федір Вовк), або фракійців. Володимир Січинський знаходить в гуцульській архітектурі чимало спільних рис із культурою давніх етрусків. Архаїзм давніх гуцульських будівель полягає насамперед у типовому замкненому подвір'ї - своєрідній фортеці, яка має тільки ворота і хвіртку. Кожна гуцульська хата нагадує своєрідний музей народного мистецтва: всі речі повсякденного вжитку (посуд, меблі, килими, одяг, зброя) прикрашаються різноманітними візерунками, різьбою, вишивками, художнім розписом тощо. Живучи в горах, гуцули не забули землеробства, тим більше, що в жнива вони спускалися в долини на заробітки. Землеробська термінологія гуцулів уся слов'янського походження, тоді як термінологія тваринництва має багато слів волоського (молдавського) походження: бербениця - діжка; бриндзя, будз - назви сирів; деякі назви рослин і тварин. Типові гуцульські прикраси клокічки - намисто з плодів, яке носять як жінки, так і чоловіки. Можливо, в давнину воно було ритуальним або оберегом. Нараквиці - чоловічі та жіночі прикраси у вигляді браслетів, плетених з вовни, прикрашених геометричним орнаментом. З часів Київської Русі збереглися жіночі чільця - налобні прикраси. Згарди - литі з металу хрести, нанизані на ремінець, які носять жінки, не зустрічаються більше ніде в Європі. Лише в гуцулів зберігся плащевидний ритуальний одяг нареченої гугля, який нагадує давньоруське корзно. Особливі й гуцульські штани: холоші вишиваються із зворотного боку яскравою вовною, а потім вивертаються вишивкою наверх. Сорочка носиться поверх штанів. Онучі та шкарпетки (капчурі) вишиваються по краях. Жінки носили доколінниці - ногавиці з білого сукна (в холодну пору року). Доколінниці - стародавніші від жіночих штанів. Гуцулки також носили головні перемітки - убруси. Безрукавний одяг називався: гугля, гуня, манта, чуга. Характерна дівоча налобна прикраса, схожа на давньоруські рясна, потребувала багато праці і була святковою. Її готували всі дівчата й жінки для старшої дочки: поки старша не виходила заміж, молодші не мали права вдягати цей головний убір. Етнографічний район Карпат і Прикарпаття має ще історичну назву Галичина. У Х-ХІ ст. вона входила до складу Київської Русі. В ХІІ ст. тут було Галицьке князівство, а ХІІІ-XIV ст. Галицько-Волинське. Отже, нині територія Галичини точно не визначена. Крім того, Галичиною називалися у пізніші часи й землі, що входили до інших держав (Польщі, Австрії). Нині Галичиною прийнято вважати території Івано-Франківської, Львівської, Тернопільської, Чернівецької областей. Частину етнографічних груп цих областей ми вже розглянули, тому далі мова піде про райони, перехідні між Поділлям і Гуцульщиною. Назву Галичина пов'язують з племенами Геродотових алазонів (галізонів). Геродот розмістив їх у межиріччі Дніпра й Південного Бугу, нині це територія Вінницької та Київської областей. Отже, така гіпотеза була б правомірною, якщо припустити, що ці племена перемістилися на захід. Цікавою гіпотезою є думка Олексія Стрижака про кельтське походження назви і самого населення Галичини. Це підтверджується багатьма топонімами та етнонімами спільного походження як у Галичині в Україні, так і в Галлії у Франції, в Галатії у Малій Азії, тобто на всьому шляху, який подолали ці племена. Греки називали кельтів галатами, римляни - галлами. Цікаво й те, що в південній Галлії є історична провінція Руссийон, столицею якої було місто Русцино, а трохи північніше - м. Рутени (теперішнє Родез), населення якого ще і нині називає себе рутенами. Галицьке Прикарпаття є перехідним етнографічним районом між Карпатами та Поділлям. Зберігаючи основні риси культури, спільні з населенням Карпат, Галицьке Прикарпаття має й свої оригінальні особливості. До наших днів у Чернівецькій області збереглися хати-мазанки, які можна вважати поліпшеним варіантом трипільських будівель: стіни, стеля, піл для спання, двері й лави - все це виплетене з лози. На Тернопільщині переважають садиби на кількох терасах: на верхній - хата, на нижній - господарські будівлі. Такого типу забудови характерні також і для Поділля. Одяг жінок відрізнявся від одягу інших регіонів тим, що жінки тут не носили керсета, замість нього була коротенька безрукавка з перехватом на талії - камізелька. Чоловічий одяг - полотнянка, опанча з відлогою - особливо не відрізнявся від подільського. Жіночий кожушок кабат - кофтоподібний одяг приталеного крою, близький до закарпатського сіряка. Дівчата заплітали коси в дрібушки. На весіллі у молодої відтинали косу - звичай дуже архаїчний. Головний убір дівчат вінчик. У цьому регіоні можна виділити дві етнографічні території: Буковину і Покуття, які мають свої локальні особливості. Назва Буковина походить від назви дерева бук, буковий ліс. Така назва зафіксована у грамотах молдавських господарів з XIV ст. Нині південна Буковина належить до Сучавського повіту в Румунії, а її населення є нащадками волохів і слов'ян. Північна Буковина - це переважно територія Чернівецької області. Господарство Буковини має такі ж особливості, як і середнє Подніпров'я (Правобережжя): тут переважає землеробство, поширений безколісний плуг, який застосовувався аж до початку ХХ ст. Житло таке ж, як і на Правобережжі, але були відомі рублені хати, в яких стіни мазали широкою смугою тільки посередині від верху до низу. В необмазаній частині стіни нагадують гуцульську хату. Чоловіки-буковинці носять широкі шкіряні пояси та кольорові торбинки через плече, як і гуцули. Жіночі сорочки двох типів: тунікоподібна та волоська. Запаска називається горбаткою. Вона схожа на гуцульську, але має горизонтальний крій, як молдавська катринца. Верхній одяг - кирея або манта. Назва Покуття походить від назви смт Кути Косівського району Івано-Франківської області. На думку польського етнографа Оскара Кольберга, автора збірки "Покуття", "Гуцульщина" та ін., поляки, захопивши значну частину України, говорили: "Наша держава по Кути", що пізніше оформилося в Покуття. Нині Покуттям прийнято вважати рівнинну частину Івано-Франківщини між Дністром і Прутом. Отже, це південно-східний кут Галичини. Етнографічні особливості Покуття мають багато спільного з Буковиною та Гуцульщиною, проте є й оригінальні риси. Подвір'я має своєрідне планування типу "дворядної зв'язі". Інтер'єр хати відзначається великою кількістю барвистих тканин, вишивок. На ліжках викладають по кілька вишитих подушок, на жердках вивішують рушники, а над ліжком - одяг. Мальовнича кераміка також була окрасою покутської хати: миски, глечики різної форми і різного призначення. Одяг відрізняється від гуцульського і буковинського переважно візерунками, вишивками, але не кроєм. Чоловіки носять сорочку поверх штанів, одягають торбинку через плече. Жінки підтикають запаску, як на Буковині. Сердак тут носили довгий, опанчу - подільського типу. ПОДІЛЛЯ Поділля відоме в українських літописах під назвою Пониззя, тобто "Русь нижня", а з XIV ст. ця назва оформилась як Поділля, тобто "Русь долішня". З кінця ХVІІІ ст. до початку ХХ ст. тут була Подільська губернія, до якої входило 12 повітів. Нині це території між Південним Бугом і Дністром: Вінницька область, південь Хмельницької і Житомирської, північ Одеської, східні частини Чернівецької й Тернопільської областей. Особливості культури та побуту Поділля зумовлені історичною долею цього краю. На рубежі ХVІ-ХVІІ ст. постійні напади татар призвели до руйнування поселень, господарства, занепаду економіки та культури. Крім того, тривале проживання на Поділлі поляків спричинилося до взаємовпливів у культурно-побутовій сфері. За свідченням деяких етнографів польські жінки запозичили в українок чимало прийомів та візерунків вишивок, крою сорочок та інших елементів одягу. Поділля умовно можна поділити на три етнографічні групи: Західне, Східне Поділля та Подністров'я. Кожна з цих груп має свої локальні особливості. Пагорбистий рельєф цієї місцевості створив неповторну картину подільських поселень: житла розташовують на різних рівнях, щось схоже до карпатських сіл. Іноді садиби вивищуються над вулицею на 10 метрів. Подільські житла мають дуже мальовничі настінні розписи, нанесені на свіжовимазані глиною і побілені стіни, піч, сволок тощо. Стіни також прикрашаються різноманітною розписною керамікою. Одяг подолян надзвичайно барвистий і, мабуть, найбагатший у різноманітності візерунків. Жіноче вбрання складалося з таких елементів: сорочка, спідниця або плахта, фартух, пояс або крайка. Фартухи, на відміну від польських (ХVІІ ст.) вишивалися. Голову жінки пов'язували наміткою, рантухом, які кілька разів складали і обвивали голову під підборіддям, закриваючи чоло, а обидва кінці опускали через плечі. Як на Гуцульщині і на Західній Волині, заміжні жінки мали втяте волосся, тому вони одягали кибалку - дерев'яний обручик, що гарно тримав хустку. Чоловічі сорочки були тунікоподібні з високим стоячим коміром. Взимку жінки й чоловіки носили кожухи з приталеною спинкою, вишиті кольоровим шовком. Нашийними жіночими прикрасами були пацьорки (скляне намисто), ланцюжки, гердани (плетені з бісеру прикраси), монети, хрестики. СЕРЕДНЯ НАДДНІПРЯНЩИНА Цей регіон ще називають Центральною Україною, або Подніпров'ям (хоча остання назва може стосуватися всієї течії Дніпра). Тому точнішою назвою краще вважати саме Середня Наддніпрянщино. Мова йде як про Лівобережжя, так і про Правобережжя. Сюди належать південні райони Київщини й Чернігівщини, південно-західні райони Полтавщини, північні Кіровоградщини, Черкащина та північно-західні райони Дніпропетровщини. Це території, де найактивніше відбувалися процеси етнічного формування українців. Середня Наддніпрянщина завжди

Лабораторна робота Спеціалізований туризм

stahiv

10.01.2014 14:01-

Коментарі

Ви не можете залишити коментар. Для цього, будь ласка, або зареєструйтесь.

Ділись своїми роботами та отримуй миттєві бонуси!

Маєш корисні навчальні матеріали, які припадають пилом на твоєму комп'ютері? Розрахункові, лабораторні, практичні чи контрольні роботи — завантажуй їх прямо зараз і одразу отримуй бали на свій рахунок! Заархівуй всі файли в один .zip (до 100 МБ) або завантажуй кожен файл окремо. Внесок у спільноту – це легкий спосіб допомогти іншим та отримати додаткові можливості на сайті. Твої старі роботи можуть приносити тобі нові нагороди!

поділитись