Подякувати Студентському архіву довільною сумою
Admin
26.02.2023 12:38
Дякуємо, що користуєтесь нашим архівом!
Державна політика у сфері поводження з відходами
Інформація про навчальний заклад
ВУЗ:
Інші
Інститут:
Не вказано
Факультет:
УІ
Кафедра:
Не вказано
Інформація про роботу
Рік:
2010
Тип роботи:
Контрольна робота
Предмет:
Екологія
Частина тексту файла (без зображень, графіків і формул):
Державна політика у сфері поводження з відходами.
Одним із найважливіших напрямів державної політики України усфері поводження з відходами є захист навколишнього природного середовища і здоров’я людини від негативного впливу відходів, забезпечення бережливого використання мінерально-сировинних і енергетичних ресурсів, науково обґрунтоване узгодження екологічних, економічних і соціальних інтересів суспільства відносно утворення і використання відходів з метою забезпечення його сталого розвитку. В Основних засадах (стратегії) державної екологічної політикиУкраїни на період до 2020 року, які затверджено Законом України від 21 грудня 2010 року № 2818-VI [1], зазначено, що гострою природоохоронною проблемою є поводження з побутовими відходами. Питомі показники утворення відходів у середньому становлять 220 -250 кілограмів на рік на одну особу, а у великих містах досягають 330 -380 кілограмів на рік відповідно. Тверді побутові відходи (ТПВ) в основному захороняються на 4157 сміттєзвалищах і полігонах загальною площею близько 7,4 тисячі гектарів і лише близько 3,5 відсотка твердих побутових відходів спалюються на двох сміттєспалювальних заводах у містах Києві та Дніпропетровську. За розрахунками, близько 0,1 відсотка побутових відходів є небезпечними. Завдяки різноманітним відходам ми маємо нині техногенно деградовані землі, забруднені води, а в атмосферу продовжують надходити шкідливі речовини із старих та нових джерел антропогенного походження. Адже ці три складники і визначають у цілому екологічну ситуацію, а також сучасний стан навколишнього природного середовища України [2]. Тому ці екологічні питання і вимагають прийняття невідкладних рішень на державному рівні. Значний внесок у вивчення проблем поводження з ТВП зробили Балацький О. Ф., Данилишин Б. М., Галушкіна Т. П., Ігнатенко О. П., Мороз О. В., Мельник Л. Г., Міщенко В. С. [3; 7]. Їх напрацювання є підґрунтям для подальших досліджень шляхів раціонального поводження з твердими побутовими відходами.
У більшості випадків у сучасному світі як промислові, так і побутові відходи підлягають захороненню, проте такі методи фактично вирішують проблему в кращому випадку лише в часовому вимірі. Звичайне побутове сміття вже давно не складається тільки з харчових відходів та інших органічних речовин, які швидко нейтралізуються природнім шляхом. Зростаюча хімізація побутових відходів служить джерелом забруднення повітря, ґрунту та вод. Здебільшого звалища і полігони розміщують у вироблених кар’єрах і в них складають тверді побутові відходи. Під впливом атмосферного повітря, води і біоти в наскладованих твердих побутових відходах проходять різні біохімічні і хімічні реакції, у результаті яких виділяється тепло, а також утворюються біогаз і фільтрат. Останні є основними постачальниками токсичних речовин у підземні води і приземну атмосферу [3]. Під час енергетичної кризи в середині 70-х років ХХ ст. окремі країни розпочали повторно використовувати відходи для отримання енергії. Вигода здається очевидною – майже на 90 % зменшилася кількість сміття, яке мало надійти на сміттєзвалища. Останнім часом дедалі частіше постає питання про екологічну доцільність використання сміттєспалювальних заводів для утилізації побутових відходів, оскільки у процесі спалювання сміття відбувається досить значне забруднення навколишнього середовища, зокрема діоксинами. Зараз, після введення обмежень на викид діоксину в західних країнах, багато фірм намагаються позбавитися від невідповідних сміттєспалювальних установок, і пропонують свої послуги з будівництва сміттєспалювальних заводів та встановлення на них даних установок у країнах СНД [4]. Сучасні тенденції розвитку галузі збору та утилізації твердих побутових відходів стають дедалі більше спрямованами у бік вторинного ресурсокористування (рециклінг). Вторинні ресурси – це відходи виробництва та споживання, придатні для повторного виготовлення з них готової продукції, з чого випливає їх економічне значення як:
– великого резерву економії матеріальних витрат;
– резерву поліпшення навколишнього середовища;
– ефективного методу виховання ощадливості людей [3].
Уся система вторинного ресурсокористування пов’язана з наявністю у відходах певних корисних елементів. Відповідно будь-яка схема поелементної переробки твердих побутових відходів залежить, перш за все, від їх складу. У середньому по Україні до ТПВ входять такі компоненти: паперові відходи – 14,8 %, ПЕТФ – 19,7 %, поліетилен – 14,5 %, пластикова упаковка – 9,9 %, харчові відходи – 22%, скло – 5,3 %, метал – 4,3 %, рослинні відходи – 2,6 %, упаковка терапак – 3,6 %, інше – 3,3 %. Те, що частину загальної кількості побутових відходів накопичених в Україні становлять відходи, до складу яких входять багато цінних речовин свідчить про необхідність їх переробки. При цьому витрати на збирання і сортування твердих побутових відходів у кілька разів нижчі, ніж на виробництво збагачення первинних матеріалів, з яких отримано папір, текстиль, полімерні матеріали, скло, різні метали, що містяться у побутовому смітті [5]. Щорічне використання 400 тисяч тонн макулатури дає змогу компенсувати Україні 350 тисяч тонн целюлози і зберегти понад 100 тисяч гектарів лісових угідь. Алюміній, отриманий із використаних банок з-під напоїв, у 20 разів дешевший від одержаного з бокситів, і при цьому не гіршої якості. Лише за рахунок збирання й переробки використаної тари та пакувальних матеріалів можна щороку додатково одержати понад 5 мільйонів тонн цінних виробів та матеріалів. В Україні тисячі тон використаних ПЕТФ-пляшок вивозяться на полігони та сміттєзвалища, в той час як у США та багатьох країнах світу уже впроваджено технології переробки цієї використаної тари [6]. У країнах Західної Європи кампанія за скорочення відходів ведеться давно і в основному спрямована проти зайвої упаковки, оскільки значна частина ТПВ складається з пакувальних матеріалів. Чим більша різноманітність пакувальних матеріалів, тим складніше організувати програми вторинного використання і переробки. Наприклад, у Данії та Норвегії на законодавчому рівні дозволено використовувати не більше 20 типів пляшок для напоїв [6]. Для України однією з проблем повторного використання склотари є наявність великої різноманітності форм та розмірів цього пакувального матеріалу. У зв’язку з високим ресурсним потенціалом та неухильним зростанням обсягів утворення відходи упаковки за європейським досвідом підлягають особливому технічному регулюванню (регламенту). Їх збирання та утилізація розглядаються як завдання державного рівня, а відповідні організаційно-економічні системи створено зараз у більшості розвинених країн світу.
За розподілом відповідальності щодо збору та переробки відходів упаковки можна виділити п’ять типів систем управління відходами:
1) промисловий сектор відповідає за збирання, сортування, рециклінг та відновлення упаковки і сплачує повну вартість виконання цих робіт (Німеччина, Австрія);
2) муніципалітети відповідають за організацію збирання та сортування відходів, але виробники тари зобов’язані повністю відшкодувати витрати на збирання, сортування й утилізацію (Бельгія, Люксембург, Чехія,Польща);
3) промисловий сектор та муніципалітети поділяють витрати й обов’язки: перший займається рециклінгом відходів упаковки, другі відповідають за збирання (іноді за сортування), а їх витрати частково сплачує промисловий сектор (Франція, Швеція);
4) промисловий сектор та муніципалітети розподіляють обов’язки: муніципалітети організовують збирання та сортування відходів і оплачують їх, промисловий сектор організовує рециклінг та сплачує виконання цих робіт. Муніципалітети отримують прибуток від продажу вторинних матеріалів (Велика Британія, Нідерланди);
5) держава встановлює податки на пакування, а на органи місцевої влади покладається відповідальність за фінансування збирання та рециклінгу відходів упаковки (Данія). Головними проблемами, з якими стикаються організації поводження з відходами, є: розмір затрат на збирання, сортування, рециклінг відходів та подальше розподілення вторинної сировини на різні цілі, відсоткове співвідношення внесків виробників продукції та інших організацій, а також відповідність між завданнями з переробки відходів та доступними потужностями з переробки [6].
Державна політика України щодо вторинного ресурсокористування відображена у відповідних нормативних актах, а саме у постанові Кабінету Міністрів України від 26 липня 2001 р. № 915 "Про впровадження системи збирання, сортування, транспортування, переробки та утилізації відходів як вторинної сировини". У 2009 році пройшов перше читання проект закону «Про упаковку та відходи упаковки».
Серед основних положень законопроекту такі:
– запровадження оператора системи поводження з відходами упаковки як недержавної, некомерційної організації, що створюється суб’єктами господарської діяльності, які імпортують, виробляють упаковку чи продукцію в упаковці, займаються торгівлею продукції в упаковці;
– встановлення планових показників утилізації відходів упаковки (перший рік – 15%; кожного наступного року частка збільшується на 5%; після перших п’яти років норми встановлюються щорічно);
– забезпечення утилізації відходів упаковки суб’єктами господарювання самостійно або шляхом укладання договорів з оператором системи. Підприємствам, установам та організаціям, по суті, надається можливість виконувати обов’язки щодо утилізації відходів найбільш вигідним (організаційно та фінансово) для них способом.
Контролювання діяльності виконання послуг із боку промисловості і звітності про виконання норм утилізації відходів упаковки покладається на спеціально вповноважений центральний орган виконавчої влади у сфері поводження з відходами.
Законом декларується його гармонізація з європейською практикою і, зокрема, Директивою 94/62/ЄС. Однак це не зовсім коректно як з погляду на зміст окремих норм, так і у зв’язку з відмінністю середовища впровадження закону. Щодо останнього йдеться про існування в Україні своєрідної альтернативної системи збирання і заготівлі вторинної сировини. На сьогодні в Україні існують два напрямки в системі збирання вторинної сировини. Перший напрям здійснюється значною мірою через населення, яке частину відходів не викидає у контейнери для сміття, а здає у пункти заготівлі. Інший напрям роздільної заготівлі забезпечується через договори з підприємствами, на яких у виробничому циклі формуються великі потоки відходів. Можливості цього етапу в Україні не вичерпані, про що свідчить невпинне зростання заготівлі вторинної сировини в останні 5–6 років. Це ті відходи, які за відсутності заготівельних організацій потрапили б на звалища побутових відходів, і помітна частка в них належить використаній упаковці (близько 20%). Необхідно очікувати, що в найближчі 5–10 років в Україні переважно збережеться існуюча система збирання і вивезення твердих побутових відходів (ТПВ) – без їх сортування та з подальшим захороненням на полігонах. Продовжать роботу та скоріше за все розширять свою мережу приймальні пункти підприємств ВЕО "Укрвторма" – зі збирання вторинної сировини, а також локальні мережі окремих підприємств, які мають потужності з переробки відходів [7].
Відсутність досконалої системи поводження з ТПВ, спрямованої на переробку відходів для використання їх як вторинної сировини та паливно-енергетичних ресурсів, є причиною стрімкого збільшення обсягів невідсортованих побутових відходів, що вивозяться на звалища. Внаслідок цього в Україні існує невирішена проблема порушення природного балансу та значного забруднення навколишнього середовища твердими побутовими відходами.Основним напрямом державної політики України у сфері охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки є мінімізація накопичення відходів і повернення їх у виробництво з метою вилучення цінних компонентів і використання їх як вторинних ресурсів. Однак сьогодні розрив між обсягами накопичення відходів, їх утилізацією та знешкодженням поглиблює екологічну кризу. Водночас відбувається невпинне зростання витрат на одержання первинної сировини для промислового виробництва. Усе це свідчить про важливість вторинного використання твердих побутових відходів. Нормативно-правові акти, що регулюють політику управління твердими побутовими відходами в Україні, та затверджені на регіональному рівні програми охорони навколишнього природного середовища виявляються недостатніми економічними інструментами, які б забезпечили використання ТПВ як вторинні ресурси. Розвиток законодавчого забезпечення і, зокрема, прийняття закону "Про упаковку та відходи упаковки" покликані стимулювати зазначений процес. Однак при створенні відповідної системи поводження з відходами доцільно більш глибоко розробити питання інтеграції діючої системи з новою за європейським зразком, відпрацювати механізм її взаємодії з муніципальними органами влади, більш чітко розробити систему фінансування, а також ініціювати введення державної статистичної звітності щодо використання упаковки і рециклінгу її відходів.
2. Економічний механізм управління природоохоронною діяльністю
Удосконалення методів екологізації економіки здійснюється не тільки шляхом застосування природозберігаючих технологій та формування екологічних обмежень (стандартів), але й внаслідок створення і вдосконалення системи управління, тобто управлінських процедур (схем, принципів, рекомендацій, прийомів). Вдала управлінська схема, що позитивно себе зарекомендувала, дає змогу впроваджувати її повторно у різних регіонах, уникаючи можливих прорахунків. Процедури економічного управління закріплюються і удосконалюються в процесі повторного їх застосування, враховуючи місцеві особливості в ході поширення на інші регіони країни.
В нинішніх умовах господарювання державна організаційна система управління охорони довкілля, раціонального природокористування та екологічної безпеки ставить собі за мету:
формування і впровадження державної політики у природоохоронній сфері;
створення наукового і технічного потенціалу;
створення і впровадження ефективного законодавства у сфері екологічної діяльності;
удосконалення організаційно-технічного механізму реалізації завдань у галузі природокористування;
підготовка кадрів для забезпечення природоохоронної діяльності та здійснення політики регулювання екологічної та ядерної безпеки.
Сьогодні суспільство має реальну можливість переломити наявні негативні тенденції та розпочати радикальне поглиблення ринкових реформ з урахуванням екологічного чинника. Це передбачає реалізацію політики цілеспрямованого сприяння розвитку ефективних вітчизняних виробництв, активної підтримки створення в Україні сучасної конкурентоспроможної екологобезпечної економіки. її формування вимагає посиленої державної екологічної політики в створенні ефективних правових, економічних та організаційних умов для надання регіонам можливостей, використання наявних матеріальних і фінансових ресурсів для здійснення природоохоронних заходів та проведення комплексу управлінських дій щодо зміни галузевої і технологічної структури виробництва у напрямі зменшення його впливу на стан навколишнього середовища. Реалізація цієї політики здійснюється на трьох рівнях управління: державному, регіональному та місцевому. Головні питання, що вирішуються на державному рівні, такі: розроблення та впровадження методологічного, нормативно-методичного та організаційно-правового забезпечення (розроблення політики регулювання ядерної безпеки, проведення державної екологічної експертизи, формування економічного механізму природокористування, регулювання використання природних ресурсів та запобігання забрудненню навколишнього природного середовища, ліцензування екологічно небезпечних видів діяльності); державна політика щодо зон надзвичайних екологічних ситуацій; регулювання і організація використання ресурсного потенціалу державного значення; встановлення державних нормативів якісного стану природних ресурсів; формування та використання позабюджетних фондів охорони довкілля; державний контроль і відповідний вплив за дотриманням природоохоронного законодавства; організація взаємодії Мінекоресурсів України з іншими міністерствами та відомствами стосовно виконання вимог природоохоронного законодавства; проведення єдиної науково-технічної політики щодо охорони, раціонального використання та відновлення природних ресурсів; організація і проведення державної політики щодо збереження біорізноманіття; забезпечення екологічної безпеки як складової національної безпеки; реалізація міжнародних угод та підтримання міждержавних стосунків у природоохоронній сфері; прийняття державних рішень з урахуванням екологічних вимог (організація моніторингу, впровадження інформаційних технологій, ведення обліку забруднень, прогнозування тощо); удосконалення екологічної освіти та виховання.
У системі управління екологічною безпекою навколишнього природного середовища все більше уваги приділяється її регіоналізації. Нині поступово центр ваги у системі управління переноситься на регіональний рівень. Тому назріла необхідність відпрацювати ефективні механізми встановлення суб'єктів відповідальності за екологічний стан у регіоні. До функцій регіонального рівня управління входять такі питання, які необхідно вирішувати:
регулювання і організація контролю за використанням природних ресурсів місцевого значення;
визначення нормативів забруднення навколишнього природного середовища (встановлення нормативів гранично допустимих стоків (ГДС), гранично допустимих викидів (ГДВ) та розміщення і захоронення відходів); впровадження ефективного економічного механізму природокористування; проведення моніторингу та обліку об'єктів природокористування і забруднення навколишнього природного середовища;проведення державної екологічної експертизи об'єктів, розміщених на території регіону; здійснення державного контролю за дотриманням природоохоронного законодавства; розроблення програм впровадження природоохоронних заходів, визначення та реалізація інвестиційної політики; інформування населення та зацікавлених суб'єктів з економічних питань.
Управління регіональною екологічною політикою тісно пов'язане з функціями місцевого самоврядування. На місцевому рівні управління включають вирішення таких питань:
♦ державний контроль за дотриманням природоохоронного законодавства;
♦ проведення локального та об'єктного моніторингу;
♦ впровадження екологічного аудиту на території місцевого самоврядування;
♦ організація розроблення місцевих екологічних програм;
♦ організація і контроль за екологічним розвитком системи комунального господарства.
Охорона навколишнього природного середовища і екологічна безпека, згідно з законодавством України, полягають у здійсненні функцій: планування, дослідження, прогнозування, контролю, екологічної експертизи, інформування та іншої виконавчо-розпорядчої діяльності. Перелічені функції спрямовані на охорону, збереження, відтворення та раціональне використання природних ресурсів і забезпечення необхідної якості життєвого середовища для нормального функціонування природних та природно-антропогенних екосистем.
Державне управління в сфері охорони довкілля здійснює Кабінет Міністрів України, державна адміністрація, виконавчі комітети місцевих Рад народних депутатів, а також спеціально уповноважені державні органи. До останніх належить Мінекоресурсів України. До спеціально уповноважених державних органів також належать:
органи з охорони навколишнього природного середовища і використання природних ресурсів (обласні управління екологічної безпеки, міські та районні екологічні інспекції, які входять до системи управління Мінекоресурсів України);
міські та районні санітарно-епідеміологічні станції Міністерства охорони здоров'я України;
органи з використання та охорони водних ресурсів Державного комітету України з водних ресурсів;
органи з використання та охорони земельних ресурсів Державного комітету України з змелених ресурсів;
органи геологічного контролю Державного комітету України з геології та використання надр;
органи гірничого нагляду Державного комітету з нагляду за охороною праці;
лісова охорона Міністерства лісового господарства України.
Як бачимо, національна екологічна політика реалізується через вищеозначені відповідні Міністерства та державні комітети. Координацію діяльності всіх органів у сфері природокористування здійснюють органи екологічної безпеки Мінекоресурсів України. Останнє також проводить комплексне надвідомче управління в галузі охорони довкілля, державний контроль за використанням природних ресурсів і додержанням норм екологічної безпеки. Контроль за дотриманням санітарних норм навколишнього середовища виконує Міністерство охорони здоров'я.
Певну роль відіграють у охороні довкілля громадські природоохоронні об'єднання. Вони самостійно розробляють і пропагують власні природоохоронні програми, створюють фонди охорони природи, здійснюють разом з державними органами управління у галузі охорони довкілля перевірки виконання підприємствами та організаціями природоохоронних планів і заходів, дотримання вимог екологічного законодавства.
Управління екологічним ризиком
В останні роки визначилася тенденція регулювати екологічний ризик законодавчим шляхом, причому на найвищих рівнях. Так, в 1995 р. Конгрес США ухвалив, щоб всі майбутні законодавчі акти у сфері охорони здоров'я та екологічної безпеки грунтувалися на таких наукових даних, які, по-перше, містять оцінки відповідних ризиків, і в яких, по-друге, поєднуються ефективні заходи зниження ризиків з лежачими в розумних межах витратами (Kunreuther, 1996) .
Управління ризиками - це процеси, пов'язані з ідентифікацією, аналізом ризиків та прийняттям рішень, які включають максимізацію позитивних і мінімізацію негативних наслідків настання ризикових подій).
Управління екологічними ризиками промислового підприємства повинно здійснюватися в рамках системи екологічного менеджменту на стадіях планування, організації та реалізації екологічних дій та заходів, сприяючи оптимізації прийнятих управлінських рішень.
Об'єктивною основою для побудови системи управління екологічними ризиками на підприємстві є концепція прийнятного ризику. В основу змісту даної концепції входять три різночасових рівня екологічного ризику:
початковий рівень екологічного ризику, тобто рівень ризику ідеї, задуму з розвитку господарської діяльності без урахування заходів щодо його аналізу; це ризик непізнаний, неоцінений і, отже, досить високого рівня внаслідок неготовності менеджера до виникаючих екологічним подіям;
оцінений рівень екологічного ризику з урахуванням заходів щодо його аналізу, в результаті яких отримана реальна оцінка рівня ризику; це ризик проаналізований і, отже, більш низького рівня внаслідок готовності менеджера до екологічних наслідків;
кінцевий (фінальний, прийнятний) рівень екологічного ризику з урахуванням розроблених і проведених активних і пасивних заходів щодо зниження його початкового рівня.
Основні положення концепції прийнятного ризику можна представити таким чином:
екологічний ризик - це часто керований параметр, на рівень якого можна і потрібно надавати дію;
високий рівень початкового екологічного ризику не повинен служити підставою для відмови від прийняття будь-якого господарського рішення;
детальний аналіз екологічного ризику і розробка заходів, що зменшують його негативні наслідки, як правило, дозволяють приймати господарські рішення, фактично реалізовані при прийнятному або допустимому рівні екологічного ризику;
завдання екологічного ризик-менеджменту полягає в тому, щоб врівноважити отримувану від реалізації господарського рішення вигоду і можливі при цьому втрати.
Таким чином, управління екологічним ризиком промислового підприємства - це балансування між рівнем можливих втрат і потенційною вигодою від реалізації екологічно ризикового господарського рішення за допомогою застосування різноманітних способів впливу на рівень екологічного ризику .
Використання в законодавстві параметрів ризику вимагає точного кількісного визначення двох найважливіших понять - 10(максимально допустимого ризику і пренебрежимо малого (безумовно прийнятного) ризику. Ризик визнається Пренебрежимо, якщо його рівень в силу своєї малості не може бути надійно виявлений на тлі вже наявних ризиків. Верхня межа допустимого ризику (максимально допустимий ризик) різна у населення та персоналу, що працює у шкідливих умовах. У Росії максимально допустимий індивідуальний ризик для техногенного опромінення осіб з персоналу прийнятий рівним 1,0 3( 10(за рік, а для населення - 5,0 5( за рік (остання величина в 50 разів перевищує рівень пренебрежимо ризику, який у Російської Федерації прийнято рівним 10 6( за рік).
Значення допустимого ризику використовуються в якості критеріїв в процесі управління екологічними ризиками. Мета цього процесу - знизити рівень ризику до прийнятного.
Процес управління ризиком базується на результатах кількісного оцінювання ризику, яке дозволяє :
зіставляти альтернативні проекти потенційно небезпечних об'єктів та технологій
виявляти найбільш небезпечні фактори ризику, що діють на даному об'єкті
створювати бази даних і бази знань для експертних систем підтримки прийняття технічних рішень і розробки нормативних документів
визначати пріоритетні напрямки інвестицій, спрямованих на зниження ризику і зменшення небезпеки.
Спочатку здійснюється порівняння результатів оцінки ризику для ситуації, що розглядається і відповідних критеріїв. Після цього порівняння знаходяться варіанти зниження ризику, кожен з яких оцінюється з урахуванням витрат на його реалізацію. Оцінка варіантів є итеративной операцією, вона повторюється до тих пір, поки не буде вибрано оптимальне рішення.
Система управління ризиком може забезпечувати виконання цілого ряду управлінських цілей організації. Вона може виступати в якості основи всієї управлінської діяльності, на її базі будується управлінська стратегія і система контролю. Система управління ризиками передбачає всебічний аналіз сукупності наявних ризиків, їх ідентифікацію, оцінку і вироблення механізмів контролю.
Проблема управління ризиками не може бути ефективно вирішена набором окремих заходів та послуг. Дане завдання вирішується виключно впровадженням комплексної технології управління ризиками, яка зачіпає всі аспекти діяльності компанії. В основі технології повинен лежати принцип, згідно з яким жодне бізнес-рішення не може бути прийняте без усвідомлення ступеня ризику, адекватного приймати рішення.
Ефективне функціонування системи управління ризиками вимагає дотримання ряду принципів, які повинні бути закладені в неї на етапі її проектування і побудови:
максимальне охоплення сукупності ризиків передбачає прагнення до найбільш повного охоплення можливих сфер виникнення ризиків, що дозволяє звести ступінь невизначеності до мінімуму;
мінімізація впливу ризиків вимагає зусиль у напрямках мінімізації спектру можливих ризиків і ступеня їх впливу на діяльність компанії;
адекватність реакції на ризики припускає можливість адекватної і швидкої реакції на всі зміни в сукупності ризиків;
прийняття обгрунтованого ризику, тобто прийняття ризику можливо лише в тому випадку, якщо він ідентифікований і оцінений, вироблений і впроваджений механізм його моніторингу.
Активна екологічна стратегія з управління екологічними ризиками включає в себе:
Оцінка екологічних ризиків і розробка комплексу заходів з управління ними
Впровадження систем екологічного менеджменту та їх сертифікація за стандартом ІСО 14001
Ініціативні заходи по взаємодії з постачальниками і споживачами з питань впровадження екологічно чистих технологій
Ефективна взаємодія з громадськістю, державою та іншими зацікавленими сторонами (Алексєєва, 2006)
В умовах дії різноманітних зовнішніх і внутрішніх факторів ризику можуть використовуватися різні способи зниження ризику, що впливають на ті чи інші сторони діяльності підприємства. Ухилення від екологічних ризиків означає відмову від техніко-технологічних дій і заходів, що тягнуть за собою реалізацію неприйнятного рівня ризиків. Методи ухилення від ризику найбільш поширені в господарській практиці, ними користуються підприємці, які віддають перевагу діяти напевно. Цей метод може проявлятися у вигляді: відмови від ненадійних партнерів (прагнення працювати тільки з надійними, перевіреними партнерами, не розширення кола партнерів), відмови від ризикованих проектів (відмова від проектів, реалізованість або ефективність, яких викликає сумнів), пошуку гарантів (ризику на яку третю особу), звільнення некомпетентних працівників.
Збереження екологічних ризиків на існуючому рівні може означати: 1) відмова від будь-яких дій, спрямованих на компенсацію виникає при реалізації ризиків збитку («без фінансування»), 2) створення на підприємстві спеціальних резервних фондів (фондів самострахування або фондів ризику), з яких буде вироблятися компенсація збитків при настанні несприятливого екологічного події, 3) отримання державних дотацій, кредитів і позик для компенсації збитків та відновлення виробництва.
Передача екологічних ризиків на увазі збереження їх існуючого рівня з перенесенням повністю або частково на третіх осіб. Сюди належить страхування (майнове, особисте, страхування відповідальності), яке передбачає передачу техніко-екологічних ризиків за певну плату страхової компанії, а також різного роду фінансові гарантії та поруки. Передача екологічних ризиків може бути здійснена і шляхом внесення в текст документів (наприклад, договорів на поставку продукції) спеціальних застережень, що зменшують власну відповідальність підприємства при настанні непередбачених несприятливих подій або передавальних ризики контрагенту після реалізації екологічних ризиків. Повна передача екологічних ризиків може відбутися в результаті аутсорсингу, що означає, в даному випадку, продаж небезпечних в екологічному плані сфер бізнесу.
З усіх вище перерахованих способів впливу на рівень техніко-екологічних ризиків визначальну роль грає їх зниження, яке має на увазі зменшення або розмірів можливого екологічного збитку, або ймовірності настання екологічних подій, і базується на екологізації промислового виробництва, пов'язаної із здійсненням превентивної екологічної діяльності та організацією екологічно чистого виробництва, яке являє собою логічне завершення багатоетапного процесу перетворень у системі екологічних заходів: технології «кінця труби» - маловідходні, ресурсозберігаючі технології - виробництво, орієнтоване на запобігання утворення відходів у місцях їх виникнення.
В якості способів впливу на рівень соціально-екологічних ризиків промислового підприємства виступають: Сигналінг; реалізація стратегії поліпшення екологічного іміджу підприємства; створення двох-і багатосторонніх трансакційних відносин.
Під Сигналінг розуміється поведінка підприємства, яке дозволяє переконати зацікавлені сторони в його готовності вирішувати будь-які екологічні проблеми. Прикладами сигналінгу можуть служити так звані перевіряються самообмеження або зобов'язання в екологічній сфері, довгостроково зв'язують підприємство екологічні інвестиції, екологічний спонсоринг, умовні договори (наприклад, зобов'язання переобладнати транспорт в разі введення в країні більш жорстких стандартів на вихлопні гази) і т. п. Всі ці сигнали повинні підтвердити серйозність екологічних намірів і дій промислового підприємства і тим самим вплинути на сприйняття суспільством екологічних ризиків, пов'язаних з його діяльністю.
10.01.2014 15:01-
Ділись своїми роботами та отримуй миттєві бонуси!
0%
Оголошення від адміністратора