Подякувати Студентському архіву довільною сумою
Admin
26.02.2023 12:38
Дякуємо, що користуєтесь нашим архівом!
ОБРАЗ ДИТИНИ У ТВОРЧОСТІ ЧАРЛЗА ДІККЕНСА
Інформація про навчальний заклад
ВУЗ:
Національний університет Львівська політехніка
Інститут:
Не вказано
Факультет:
Не вказано
Кафедра:
Не вказано
Інформація про роботу
Рік:
2024
Тип роботи:
Курсова робота
Предмет:
Іноземна література
Частина тексту файла (без зображень, графіків і формул):
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ «ЛЬВІВСЬКА ПОЛІТЕХНІКА»
ІНТИТУТ ЕКОЛОГІЇ, ПРИРОДООХОРОНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ТА ТУРИЗМУ
ІМ. В. ЧОРНОВОЛА (ІЕПТ)
Курсова робота:
На тему:
ОБРАЗ ДИТИНИ У ТВОРЧОСТІ ЧАРЛЗА ДІККЕНСА
.
Львів 2014
ЗМІСТ
ВСТУП…………………………………………………………….....стор. 3-7
РОЗДІЛ І. ОБРАЗ ДИТИНИ У РОМАНІ “ОЛІВЕР ТВІСТ”…стор. 8-14
РОЗДІЛ ІІ. ОБРАЗ ДИТИНИ У РОМАНІ “ДЕВІД КОПЕРФІЛД”…
стор.15-22
ВИСНОВКИ………………………………………………………стор. 23-25
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ…………………стор. 26
ВСТУП
Чарлз Діккенс – письменник, один з найвідоміших представників реалізму. Він відкриває собою новий етап в історії класичного реалізму і є представником реалістичного роману, головним завданням якого було знайти в повсякденному житті конфлікти достатньої глибини, які могли показати справжнє обличчя сучасного суспільства.[ ] До англійського класичного реалізму належали також Дж. Остін, сестри Бронте, Е.Гаскел, В. Теккерей, Е. Троллоп, Б Дізраелі та ін. Творчість представників цього художнього напряму вирізняла широка палітра проблем, що піддавалися аналізу: психологічні прояви людських характерів, соціальне життя героїв, світ речей і природи. Представники цього напряму шукали не красу, а правду. Їх творчості притаманний більший аналітизм, чіткість і конкретність у висловлюваннях, жорстке руйнування ілюзій, тісний зв’язок з конкретною ситуацією і обставинами. Реалісти ХІХ ст. підкреслювали соціальну зумовленість суспільних взаємовідносин. Вони досліджували зв’язок людини і середовища, вплив влади та грошей на формування характерів. Творам представників класичного реалізму притаманні гуманізм та ідейність [ 9,58].
Реалізмові як напряму, який утвердився в літературі 30 – 40х років ХІХ ст., відповідала певна система жанрів: прозові жанри (роман, повість, фізіологічний нарис). У цей час реалізм набуває чітко визначених ознак, що дало підставу дослідникам назвати його класичним. Найбільш помітним представником англійського класичного реалізму є Чарлз Діккенс.
Чарлз Діккенс відразу заявив про себе як письменник - урбаніст, твори якого читали представники всіх прошарків суспільства. Серед прихильників Ч. Діккенса можна знайти багато дітей, що не є дивним, адже “він є одним з тих письменників, які з чарівливою майстерністю вміють зображати долі дітей, їхні
характери, внутрішній світ, глибину й різноманітність переживань, їхню зворушливу чуйність, інстинктивну неприязнь до брехні, лицемірства, фальші” [ 5, 231]. Головне, що допомогло Діккенсу стати письменником, людиною з невичерпною вірою в добро і справедливість, - це оптимізм і стійкість в умінні переносити життєві негаразди. А їх випало на долю родини Діккенсів чимало. Все, що потім ввійшло в його романи, було вистраждано, відчуто і оцінено самим письменником.
У грудні 1833 р. у газеті «Манслі мегезін» було опубліковане його перше оповідання «Обід на Топлар-Вок», підписане іменем «Боз». Ім'я Боза дуже швидко зажило слави. Його оповідання 30-х pp. були об'єднані у збірці «Нариси Боза» («Sketches by Boz», 1836—1837). Вони привабили читача своєю дотепністю і влучністю характеристик; у них проявився демократизм автора, притаманний йому гумор, тонка спостережливість. Книжка складається із циклів: «Наш прихід», «Картинки з натури», «Лондонські типи», «Оповідання». Усі вони — про Лондон, про мешканців бідних кварталів великого міста. Діккенс намагався дати «замальовки справжнього життя і звичаїв». І він досяг успіхів в цьому, проявивши себе як письменник-урбаніст, знавець Лондона зі всіма властивими йому контрастами. Мальовничі описи багатолюдних зборищ — Грінвічського ярмарку, циркових вистав, спектаклю в театрі «Естлі». У нарисах містяться багато тем і образів майбутніх романів Діккенса, вони стали прологом до творчості Діккенса-романіста. Його перший роман «Посмертні записки Піквікського клубу» (“Th Posthumous Papers of The Pickwick Club”, 1837) приніс Діккенсу славу і любов читачів, він виріс із жартівливих підписів до малюнків художника Роберта Сеймура. Структура роману багато в чому визначалася первісним задумом: чергування сцен, зміна епізодів, кожен із яких змальовує Піквіка та його супутників, котрі мандрують Лондоном й Англією з метою дослідження «людей і звичаїв». Усі піквісти, разом із президентом їхнього клубу містером Піквіком, есквайром, далекі від життя, багато в чому наївні, смішні і навіть недоладні, але кожен на свій лад привабливий, а всі ті ситуації, в яких вони опиняються, викликають веселий сміх. У романі звучать і соціальні мотиви — сцени виборів у парламент, описи суду та встановлених у ньому порядків, епізоди у в'язниці. Роману в цілому притаманний м'який і життєрадісний гумор.
Наприкінці 30-х pp. вийшли друком романи Діккенса «Пригоди Олівера Твіста» («The Adventures of Oliver Twist», 1838) та «Життя і пригоди Ніколаса Нікльбі» («The Life and Adventures of Nicholas Nickleby», 1839). Ці твори написані у формі життєписів героїв, в них письменник звертається до проблеми взаємовідносин особистості і суспільства. В історіях Олівера Твіста і Ніколаса Нікльбі відображена доля багатьох знедолених. І тому, й іншому доводиться багато пережити, зіткнутися зі злом і несправедливістю.У ранніх романах Діккенса добро торжествує над злом, письменник звертається до совісті та добрих почуттів читачів, комічна стихія його романів зливається з вирішенням проблем, які глибоко хвилювали його сучасників. Тема самотності маленької беззахисної істоти в жорстокому світі, починаючи з «Олівера Твіста», посяде важливе місце у творчості Діккенса, котрий умів із великою проникливою силою розповісти про страждання дитини.
Серед своїх попередників, традиції яких він продовжує, Діккенс називає романіста XVIII ст. Г. Філдінга та англійського художника Хогарта. На полотнах і гравюрах Хоґарта, як писав Діккенс, «буде вічно відображуватися і століття, в якому він жив, і людська природа всіх часів».
Новим і важливим періодом у творчості Діккенса стали 40-і pp. У ці роки поглибився реалізм Діккенса, з особливою повнотою проявився його талант публіциста та нарисовця. До цього періоду належать: «Американські нотатки» («American Notes for General Circulation», 1842), «Картини Італії» («Pictures from Italy», 1846), роман «Крамниця старожитностей» — «The Old Curiosity Shop», 1841), історичний роман «Барнабі Радж»(«Bamaby Rudge», 1841), цикл «Різдвяних оповідань» («Christmas Tales», 1843—1845), романи «Життя і пригоди Мартіна Чезлвіта» («The Life and Adventures of Martin Chuzzlewit», 1844) і «Домбі та син» («Dealings with the Firm of Dombey and Son Wholesale, Retail and for Exportation», 1848). 40-і роки — період зрілості письменника, поглиблення критичного начала в його творчості. Вся атмосфера тогочасної Англії сприяла загостренню соціального критицизму Діккенса, зміні характеру його сміху: сумні нотки, гнів й обурення змінюють веселий сміх; м'який гумор переростає в сатиру. У «Різдвяних оповіданнях» Діккенс поєднує реальність із казкою, правду з вигадкою, фантастичне і буденне, чудовий образ скнари Скруджа («Різдвяна пісня в прозі»), який перевтілюється в доброго та чуйного дідка; Скрудж, котрий був утіленням егоїзму, бездушності та жорстокості, котрий зневажав бідняків і думав лише про своє збагачення, перетворюється під впливом духів минулого, теперішнього і прийдешнього, які відвідали його у Різдвяну ніч, у добросердного дядечка. Він приносить радість іншим і сам стає щасливим. У 40-х pp. Створений також один із найзначніших романів Діккенса — «Домбі та син» (повна назва — «Торговий дім Домбі та син. Торгівля гуртом, вроздріб і на експорт») З його сторінок постає сама Англія, представлена великою кількістю персонажів, характерів, розмаїттям суперечностей, контрастів, подій. Через сімейні стосунки в домі містера Домбі розкриваються зв'язки і взаємовідносини людей в сучасному письменникові суспільстві. Якщо свої попередні романи Діккенс вибудовував як ряд епізодів, що почергово змінюють одне одного, то в «Домбі та сині» все спрямоване до єдиного центру, з ним пов'язане й підпорядковане розкриття його суті. Таким центром роману стає постать Домбі, особливості характеру та інтереси фірми якого впливають на долі інших людей. Він і сам спочатку відчуває себе центром Всесвіту. Домбі позбавлений внутрішнього тепла, від нього віє холодом. Використовуючи прийом гіперболи, Діккенс розвиває тему «холоду», розкриваючи суть такого феномену, як Домбі, типово англійського буржуа з властивим йому снобізмом, бундючністю, самовпевненістю. Проте впевненість Домбі у своїй непохитності зникає. Він залишається один у своєму холодному і похмурому домі. Утверджуваний у романі моральний ідеал об'єднує в собі риси соціального та естетичного ідеалу письменника. У романі «Домбі та син» висловлена думка про антигуманний характер «механічної» цивілізації: це втілено у зловісному образі залізничної колії та поїзда, що несеться нею, несучи смерть. Могутня сила творчої уяви письменника поєдналася в романі з художнім аналізом життя суспільства, романтичний політ фантазії злився з могутньою силою реалістичного змалювання дійсності. 50-і роки — новий етап у творчості Діккенса. У 50-х pp. він написав романи «Життя Девіда Копперфілда, розказане ним самим» («The Personal History of David Copperfild», 1850), «Холодний дім» («Bleak House», 1852), «Важкі часи»(«Hard Times», 1854), «Крихітка Дорріт» («Little Dorrit», 1857), «Повість про два міста» («A Tale of Two Cities», 1859). Це чудові художні полотна, в яких Діккенс аналізує важливі проблеми, розвиває тему народу. Сміх Діккенса набуває пристрасних і гнівливих інтонацій; як і в інших сучасних йому великих сатириків (В. Теккерей, Г. Гайне, М. Гоголь), у сміхові Діккенса відчуваються сумні та серйозні нотки. Романам Діккенса 50-х pp. притаманні сміливість узагальнень, розмаїття форм сатиричної типізації. Використовуються гострі в соціальному плані зіставлення і символічні паралелі, гіперболізовані образи, інколи навмисне позбавлені індивідуальних рис, але які передають найхарактерніше з того, що властиво державним закладам, вельможним особам. Своєрідність пізньої творчості Діккенса проявилася в романі «Великі сподівання» («Great Expectations», 1861), «Наш спільний друг»(«Our Mutual Friend», 1864), в незакінченому романі «Таємниця Едвіна Друда» («The Mystery of Edwin Drood»). Загальний тон пізніх романів сумний. Усе важче було зберегти віру у можливість здійснення свого ідеалу, але віру в людей Діккенс зберіг до кінця життя.[12] Письменник увійшов у світову літературу як чудовий гуморист і сатирик, як один з творців соціального реалістичного роману ХІХ ст. Соціальні романи Діккенса – ціла енциклопедія англійського життя. Він продовжив традиції письменників XVIII ст. - Філдінга і Смолетта, традиції романтиків, органічно включивши їх в свою художню систему. Реалістичний роман виник з побутової літератури. Соціальні романи Діккенса зображують правдиві і яскраві картини життя капіталістичної Англії. Завдання соціального роману полягало у важкості знайти в повсякденному житті конфлікти достатньої глибини, які могли показати справжнє обличчя сучасного суспільства. Визначальною рисою такого роману було те, що добро завжди перемагало зло і головний герой, будучи високоморальною людиною, вкінці досягав своєї мети. Діккенс один з перших зобразив життя людей в жахливих умовах тогочасної буржуазної цивілізації, викриваючи в своїх творах волаюче протиріччя між бідністю і багатством. Він писав про те, що добре відомо кожному: про сімейне життя, про сварливих дружин, про картярів і боржників, про знедолених дітей, про хитрих і спритних жінок, які зваблюють легковажних чоловіків.
Письменник досить часто використовував у своїй творчості тему знедоленого дитинства, для того, щоб ще яскравіше показати, наскільки жахлива й бідна доля сиріт, кинутих напризволяще. Із самого дитинства письменник відчув на собі всю гіркоту соціальної нерівності й жорстокої несправедливості сучасної йому суспільної системи, і це багато в чому визначило демократизм його переконань та симпатій.
Саме ця палка віра в працьовиту людину і щире співчуття до її положення в суспільстві робили твори письменника близькими до найширших кругів читачів як в Англії так і за її межами. Популярність Діккенса завжди була на найвищому рівні; його твори ніколи не припиняли перевидаватися. Багато з його романів вперше з’являлися як популярні на той час періодичні видання або розбивалися на частини, які публікувалися в різних журналах. Слід зауважити, що дотепність Діккенса вплинула на національний характер і образ мислення, відомого в світі як “англійський гумор” [ 1,63]
Дослідниками творчості Діккенса були Джон Форстер, Джордж Гіссінг, Дж. Г. Міллер.
“Реалізм Діккенса проявляється не тільки в картинах народного горя і бідності, але й в умінні автора з великим життєвим переконанням зобразити співіснування найрізноманітніших сторін життя, буденного і незвичайного, комічного і трагічного. Новел з похмуро – драматичним сюжетом, як і з повністю комічним, порівняно небагато. В більшості похмурі сторони життя співіснують в одному й тому ж нарисі чи розповіді зі світлими чи побутово- комічними” [ 7,27]. Карл Маркс відносив Діккенса до числа тих письменників, які “… розкрили світові більше політичних і соціальних істин, ніж це зробили політики, публіцисти й моралісти, разом узяті…”
Об’єкт наукового дослідження курсової роботи “Образ дитини у творчості Ч. Діккенса” – роман “Пригоди Олівера Твіста” та роман “Девід Коперфілд”. Предметом дослідження є особливості та образи дитини у творах письменника.
Мета роботи – аналіз образу дитини і знедоленого дитинства в творчості письменника. Ця мета зумовлена завданням провести аналіз образу Олівера Твіста і Девіда Коперфілда.
Курсова робота складається з таких частин: вступу, двох розділів, висновків, списку літератури.
У вступі обгрунтовано актуальність вибраної теми, сформульовано завдання, предмет і об’єкт дослідження, наведено наукову новизну одержаних результатів та їх практичне значення.
У першому та другому розділах основної частини мова йде про образ дитини. Творчість Чарлза Діккенса – це дивовижний світ дитинства, показаний зовсім не так, як його звикли бачити більшість письменників. Тема дитинства у творчості Діккенса – це унікальний погляд на життя, це погляд дитини, яка занадто рано дізналася, що таке світ дорослих, негаразди, злидні і сум, самотність і біль. Маленькі герої Діккенса – це не звичайні діти, виховані у звичних і зрозумілих умовах батьківського піклування і ласки, а жертви підступних життєвих поворотів. У цих розділах зображується образ дитини у романах “Пригоди Олівера Твіста” та “Девід Коперфілд”. Це два різні твори, проте тема дитинства їх поєднує.
Особливістю роботи є спроба проаналізувати образ дитини та знедоленого дитинства в творчості Діккенса. Вивчення художніх засобів письменника дозволило розширити уявлення про своєрідність його творчого методу та внесок у дитячу літературу.
Для з’ясування вищесказаного використано такі методи наукового дослідження: теоретичний аналіз наукових літературних джерел, синтез, узагальнення, порівняння, абстрагування, спостереження.
РОЗДІЛ І. ОБРАЗ ДИТИНИ У РОМАНІ “ОЛІВЕР ТВІСТ”
Роман “Олівер Твіст” відкриває низку соціальних романів Діккенса, в центрі кожного з яких показано образ простої людини, чиє життя і злигодні зображують типічний вихід людей з народу. [ 6, 65 ]
“Олівер Твіст” – перший соціальний роман Діккенса, який був написаний в період загострення громадянських протиріч і класової боротьби в Англії. “Питання про стан простих людей хвилює Діккенса. Він не може пройти повз волаючі соціальні контрасти; виснажлива праця і бідність незаможних трудяг не залишаються схованими від пильного погляду письменника. Його глибоко обурює антинародний характер буржуазних законів.” [ 9,27]
“Герой цього роману – хлопчик Олівер – не спостерігач життя, а його учасник. Він є не лише свідком несправедливості існуючих порядків, але й жертвою цієї несправедливості. Він зазнав і голод, і бідність, і біль, і приниження. Йому доводиться на кожному кроці стикатися з суворою дійсністю, відстоювати своє людське достоїнство. В долі центрального героя - Олівера Твіста – Діккенс відобразив важке життя багатьох тисяч знедолених. Діккенс провів героя через притулки вбогості, він познайомив його з життям грабіжників і злочинців; він зобразив глухі закутки міста, квартали, жалюгідні хатини, брудні крамниці, таверни, робітні доми.”[9, 28] Робітні доми представлялися як доволі пристойні притулки для старих і дітей – сиріт. Діккенс швидко і відважно викрив цю неправду.
Уже на початку роману, в момент знайомства з Олівером, автор неодноразово вказує, що героєві виповнилося дев’ять років, тим самим наголошуючи, що той – ще зовсім дитина. Але ця істина не збігається з уявленням про Твіста представників влади. Для них він не дитя, а робоча одиниця. Та автор і далі продовжує повторювати, вводячи нові деталі, що герой «був блідою, чахлою дитиною, низькорослим і беззаперечно худим». Діккенсові було важливо це заявити, що Олівер – один із багатьох, щоб наголосити типовість долі свого героя. Водночас письменник не обмежується загальною характеристикою хлопчика, поспішає означити в ньому й індивідуальне: на всі зміни в своєму житті, аж до зустрічі з Феджином, Олівер реагує лише сльозами. Це не лише віддзеркалення умов його життя, а й вияв характеру героя. Сльози хлопчика дають змогу побачити в ньому стражденну, самотню, ніжну душею дитину, котра на всі удари долі може відповісти лише плачем.[10, 116]
На сторінках “Олівера Твіста”, цього своєрідного роману виховання розгортається історія життя знедоленого хлопчика, який залишився сиротою після смерті матері: “ She imprinted her cold white lips passionately on its forehead; passed her hands over her face; gazed wildly round; shuddered; fell back – and died. They chafed her breast, hands, and temples; but the blood had stopped forever.” [3, 4]
Маленькому Оліверу з перших років життя довелося зіштовхнутися з голодом, побоями, незаслуженою кривдою та образами. Стара доглядальниця та похмурий лікар були єдиними свідкамийого народження. Поява Олівера на світ нікому не принесла радості. Але суворе життя, в яке він вступив, і місце Олівера в житті було визначене відразу існуючим соціальним порядком: “ Wrapped in the blanket which had hitherto formed his only covering, he might have been the child of a nobleman or a beggar; it would have been hard for the haughtiest stranger to have assigned him his proper station in society. But now that he was enveloped in the old calico robes which had grown yellow in the same service, he was badged and ticketed, and fell into his place at once – a parish child – the orphan of a workhouse – the humble, half – starved drudge – to be cuffed and buffeted through the world – despised by all, and pitied by none. Oliver cried lustily. If he could have known that he was an orphan, left to the tender mercies of church – wardens and overseers, perhaps he would have cried the louder.”[3,6]
Діккенс зображує дитинство Олівера Твіста на “фермі” місіс Менн – уповноваженої особи робітного дому. Він проводить аналогію між місіс Менн та досвідченим філософом: "...the story of another experimental philosopher who had a great theory about a horse being able to live without eating, and who demonstrated it so well, that he had got his own horse down to a straw a day, and would unquestionably have rendered him a very spirited and rampacious animal on nothing at all, if he had not died, four-and-twenty hours before he was to have had his first comfortable bait of air.”[3,13] Наглядач Містер Бамбул та місіс Менн, які наглядали за дітьми, зовсім не хвилювалися за своїх вихованців, але робили все можливе, аби відібрати одяг та їжу, яка надходила для цих сиріт. Діти або вмирали від побоїв та постійного недоїдання, або перетворювалися в безпорадних та заляканих істот. '' Oliver Twist and his companions suffered the tortures of slow starvation for three months: at last they got so voracious and wild with hunger, that one boy, who was tall for his age, and hadn't been used to that sort of thing ( for his father had kept a small cook-shop), hinted darkly to his companions, that unless he had another basin of gruel per diem, he was afraid he might some night happen to eat the boy who slept next to him, who happened to be a weakly youth of tender age. He had a wild, hungry eye; and they implicitly believed him.[3,15]
Мабуть, найбільш похмурими сторінками в романі виглядають ті, які присвячені робітним домам. Рідка вівсянка тричі на день, дві цибулини на тиждень і пів булки по неділях – ось той убогий раціон, який підтримував вічно голодних хлопчиків робітного дому. Діккенс розповідає, як доведені до відчаю голодні діти просять ще їжі. Олівер, який швидко з’їв мізерну порцію каші, просить ще: “ Please, sir, I want some more.” Після цього наглядач б’є хлопчика по голові ложкою, а через кілька днів за рішенням комітету його віддають на навчання до трунаря. Коли Олівера самого залишають ночувати в його магазині, він з жахом оглядає це місце, і намагається перебороти страх, який наганяє ця гнітюча обстановка: ''Oliver, being left to himself in the undertaker's shop, set the lamp down on a workman's bench, and gazed timidly about him with a feeling of awe and dread, which many people a good deal older than he will be at no loss to understand. An unfinished coffin on black tressels, which stood in the middle of the shop, looked so gloomy and death-like that a cold tremble came over him, every time his eyes wandered in the direction of the dismal object: from which he almost expected to see some frightful form slowly rear its head, to drive him mad with terror. Against the wall were ranged, in regular array, a long row of elm boards cut in the same shape: looking in the dim light, like high-shouldered ghosts with their hands in their breeches pockets… The shop was close and hot. The atmosphere seemed tainted with the smell of coffins. The recess beneath the counter in which his flock mattress was thrust, looked like a grave.”[3,24] .Олівер був слухняним хлопчиком і завжди допомагав та слухав трунаря. Проте незаслужені образи заставляють Олівера Твіста бігти від свого нового господаря. Зазнаючи щодня голоду, холоду та моральних принижень, маленький хлопчик мріє про свободу: “ London! – that great place! – nobody - not even Mr. Bumble could ever find him there! He had often heard the old men in the workhouse, too, say that no lad of spirit need want in London; and that there were ways of living in that vast city, which those who had been bred up in country parts had no idea of.”[3,52].
Проте, утікши з приюту, Олівер Твіст опиняється на самісінькому дні Лондона. Неприязно зустрічє його місто, в жахливих нетрищах столиці Великобританії, він стає жертвою злодія Сайкса та потрапляє до ватаги злодіїв і вбивць, очолюваній користолюбним розпещувачем душ Феджіном. Життя відкривається перед Олівером своїм похмурим виглядом. Коли Олівер, вперше зустрівшись з Доджером, приймає його запрошення і слідом йде за ним, хлопчика вже настільки лякають квартали, по яким його ведуть, що він уже ладен був втекти: “ A dirtier or more wretched place he had never seen. The street was very narrow and muddy, and the air was impregnated with filthy odours. There were a good many small shops; but the only stock in trade appeared to be heaps of children, who, even at that time of night, were crawling in and out at the doors, or screaming from the inside. The sole places that seemed to prosper amid the general blight of the place, were the public-houses; and in them, the lowest orders of Irish were wrangling with might and main. Covered ways and yards, which here and there diverged from the main street, disclosed little knots of houses, where drunken men and women were positively wallowing in filth; and from several of the door-ways, great ill-looking fellows were cautiously emerging, bound, to all appearance, on no very well-disposed or harmless errands.[ 3, 47] Цей опис подає чітке уявлення про нетрища, в яких живе Фейджин та його зграя. Зображуючи страшне помешкання старого злодія, Діккенс підкреслює, що безлюдність та занедбаність будинку лякають Олівера, але безумовно влаштовують його жителів: “ It was a very dirty place. The rooms up stairs had great high wooden chimney-pieces and large doors, with paneled walls and cornices to the ceilings; which, although they were black with neglect and dust, were ornamented in various ways. Spiders had built their webs in the angles of the walls and ceilings; and sometimes, when Oliver walked softly into a room, the mice would scamper across the floor, and run back terrified to their holes. With these exceptions, there was neither sight nor sound of any living thing; and often, when it grew dark, and he was tired of wandering from room to room, he would crouch in the corner of the passage by the street-door, to be as near living people as he could; and would remain there, listening and counting the hours, until the Jew or the boys returned” [3,95]. Криві вулиці, брудні, напівзруйновані будинки, дивні люди, закутані в темний одяг, які проходять повз темні переходи, показують злодійське кубло, їх мешканців і ту обстановку, в якій живе злочинний Лондон. Саме в такій обстановці і виживав маленький хлопчик.
Діккенс реалістично зображує життя в робітних домах і в лондонських трущобах. Письменник вірний життєвій правді в описах побуту та характерів людей, які опинилися на дні життя. На прикладі образів Олівера та Ненсі, Діккенс показує трагізм становища людей, які знаходяться в полоні жахливої дійсності, яка поставила їх в положення жертв негідників та злочинців. Трагічною є доля молодої дівчини, добра і чуйна по натурі, Ненсі як і Олівер, з дитинства потрапила у злодійську банду. Життя скалічило її, заставило жити за законами злочинного світу. Вона змушена виконувати накази ватажка банди – злодія Сайкса. Ненсі намагається допомогти Оліверу Твісту, вона щиро хоче вирвати його з згубного для беззахисної дитини оточення злочинців. Але порушення законів злочинного світу закінчується для Ненсі трагічною смертю. Олівер Твіст, пройшовши життєву школу Фейджина, який навчав його злодійському мистецтву, залишається доброчесною і чистою дитиною. Він відчуває свою непридатність до ремесла, на яке штовхає його старий шахрай. Та все ж стерпівши наруги та страждання, доля усміхнулася йому. Випадкова зустріч з добрим містером Браунлоу змінює його життя: “Speaking the truth, the heart of Mr. Brownlow is so big, that it would be enough for a half-dozen old gentlemen.”[3,128] Олівер знаходить помешкання у добрих людей, у нього з’являються нові друзі: Роза Флемінг та Гаррі Мейлі, місіс Мейлі, а також містер Браунлоу, який всиновив хлопчика. З’ясовується таємниця його походження, а саме те, що він та Монкс – брати по-батькові, проте вони не рідняться. Олівер стає вельми забезпеченою людиною, поділившись з “братом” Монксом, котрий заподіяв йому чимало зла.
Примітно, що зображуючи Олівера, Діккенс завідомо відмовляється від якого би то не було психологічного реалізму. Переживання Олівера здебільшого не властиві звичайному хлопчику девяти-десяти років. Олівера анітрохи не дивує те, що повинно би було викликати сум’яття в душі дитини його віку, а його моральні норми та оцінки, підійшли б скоріш за все дорослій людині. І все ж Діккенсу якимось чином вдається достовірно зобразити муки не по віку страждаючої дитини, його дитячий жах. В деякій мірі це досягається завдяки використанню того ж засобу, за допомогою якого змальовані й інші персонажі, підкреслено перебільшеної, майже гротескної спрощенності, а в деякій мірі завдяки тому, що Олівер сприймається нами як символічна фігура. Саме тому, що Олівер є уособленням всіх сиріт робітного дому, відсутність переконливого психологічного трактування його образу немає значення.
У цьому романі Діккенс рішуче виступив проти порушення життєвої правди, проти спроби зобразити життя злодіїв, негідників, злочинців, як щось привабливе, а навпаки показати “сувору правду” злочинного світу. Бути вірним життєвій правді – основний принцип Діккенса. І одна з цілей роману “Олівер Твіст” полягає в тому, щоб правдиво зобразити життя злочинного світу, без жодних прикрас, пробудити в читача добрі почуття і назавжди відштовхнути його від цього порочного шляху.[10, 53]
Таким чином, в романі розвернулося велике художнє полотно, що охоплює різні сторони сучасного англійського життя, поставлені різні, притому важливі і актуальні проблеми. Серед них на першому плані — становище бідноти, стан шкільної освіти, доля дитини в сучасному суспільстві. Цьому й присвячені сторінки «Олівера Твіста». Але головне, що у цьому романі Діккенс знову доводить, що “Добро” завжди перемагає “Зло”.
РОЗДІЛ ІІ. ОБРАЗ ДИТИНИ У РОМАНІ “ДЕВІД КОПЕРФІЛД”
"Девід Коперфілд" – соціально-психологічний роман, роман –виховання. Чарлза Діккенса, написаний від першої особи. В більшості це його автобіографія, розповідь про його дитинство і юність, про те як він став письменником. Тут багато особистого, глибоко пережитого, Діккенс зізнається, що цей роман особливо дорогий йому. Це – історія молодої людини, готової подолати будь-які перешкоди, і зазнати будь-яку втрату.
Характер героя зображений в русі, в процесі становлення і розвитку, в його суперечках і внутрішній боротьбі. Девід Коперфілд проходить важкі життєві випробування, але не розчаровується в житті, зберігає чуйність серця і віру в людей. Розповідаючи про дитинство Девіда, його роботі на винному складі , про розчарування і нездійсненні надії, Діккенс зображує історію свого безрадісного дитинства. Автобіографічні та й інші епізоди - робота Девіда клерком і парламентським репортером, його звертання до літературних занять, історія одруження і деякі сторінки сімейного життя. І все ж таки "Девід Коперфілд" - це не тільки погляд в минуле і не тільки автобіографія. Це роман про становлення особистості, формування характеру молодої людини, яка вступає в життя і знаходить своє покликання. Велика увага тут зосереджена на проблемах виховання. [8,89]
Девід Коперфілд народився наполовину сиротою - через пів року після смерті свого батька. Трапилося так, що при його появі на світ була присутня тітка його батька, міс Бетсі Тротвуд, - її шлюб був таким невдалим, що вона стала чоловіконенависницею, повернула дівоче прізвище і поселилася в глушині. “An aunt of my father’s, and consequently a great-aunt of mine, was the principal magnate of our family. Miss Trotwood, or Miss Betsey, as my poor mother always called her…had been married to a husband younger than herself, who was very handsome, except in the sense of the homely adage, “handsome is, that handsome does” – for he was strongly suspected of having beaten Miss Betsey, and even of having once, on a disputed question of supplies, made some hasty but determined arrangements to throw her out of a two pair of stairs’ window. These evidences of an incompatibility of temper induced Miss Betsey to pay him off, and effect a separation by mutual consent.”[4,7]
До одруження племінника Міс Бетсі дуже любила його, але примирилася з вибором і приїхала познайомитися з дружиною лише через півроку після його смерті. Вона висловила бажання стати хресною новонародженій (їй хотілося, щоб народилася неодмінно дівчинка), попросила назвати її Бетсі Тротвуд Коперфілд і намірилась виховати її, оберігаючи від всіх можливих помилок. Але дізнавшись, що народився хлопчик, вона була така розчарована, що, не попрощавшись, покинула будинок свого племінника назавжди.“ My aunt said never a word, but took her bonnet by the strings, in the manner of a sling, aimed a blow at Mr. Chillips’s head with it, put it on bent, walked out, and never came back. She vanished like a discontented fairy; or like one of those supernatural beings whom it was popularly supposed I was entitled to see; and never came back any more.”[4,11] В дитинстві Девід був оточений піклуванням і любов'ю матері і няні Пеготі. Мати Девіда – Клара Коперфілд, добра, чуйна жінка. Вона була турботливою мамою і завжди старалась заміняти Девіду й батька. Клара Пеготі – няня та опікунка Девіда, ніжна і самовіддана, вона відкриває себе і свою сім’ю, коли він цього потребує. Вона вірна Девіду і його родині все своє життя, ніколи йому не відмовляючи, а навпаки старається підтримати в важких ситаціях. У творі Пеготі контрастує з жорстокою і ненависною Міс Мардстон..
“I was born at Blunderstone, in Suffolk, or 'there by', as they say in Scotland. I was a posthumous child. My father's eyes had closed upon the light of this world six months, when mine opened on it. There is something strange to me, even now, in the reflection that he never saw me; and something stranger yet in the shadowy remembrance that I have of my first childish associations with his white grave-stone in the churchyard, and of the indefinable compassion I used to feel for it lying out alone there in the dark night, when our little parlour was warm and bright with fire and candle, and the doors of our house were - almost cruelly, it seemed to me sometimes - bolted and locked against it.”[4,13] Щаслива пора дитинства Девіда порушується вторгненням в будинок "нового тата" - містера Мардсона і цілковитою зміною мами після одруження. Тепер вона боїться обняти його, приласкати і у всьому підкоряється чоловіку. Коли в них ще поселяється і сестра містера Мардсона, життя хлопчика стає зовсім нестерпним
11.01.2014 01:01-
Ділись своїми роботами та отримуй миттєві бонуси!
0%
Оголошення від адміністратора