Подякувати Студентському архіву довільною сумою
Admin
26.02.2023 12:38
Дякуємо, що користуєтесь нашим архівом!
Управління регіональним розвитком
Інформація про навчальний заклад
ВУЗ:
Хмельницький інститут економіки і підприємництва
Інститут:
Не вказано
Факультет:
РТ
Кафедра:
Не вказано
Інформація про роботу
Рік:
2014
Тип роботи:
Готова модульна робота
Предмет:
Регіональна економіка
Частина тексту файла (без зображень, графіків і формул):
1. Нові форми відносин соціально-економічного розвитку регіону.
Соціально-економічний розвиток адміністративного району має бути комплексним -це вимога часу. її виконання нині пов'язане не лише з традиційним економіко-географічним . .Налізом виробництва і життя населення, а й з кардинальною зміною виробничих відносин.
Сучасне уявлення про комплексний соціально-економічний розвиток території охоплює процес відтворення всього її потенціалу — природу, населення і господарство та господарський механізм їх взаємодії.
Започаткування економічної реформи показує, що оновлення господарського механізму неможливе без зміни відносин форм власності. З їх перебудовою безпосередньо пов'язана поява конкуруючих вільних товаровиробників — суб'єктів ринкових відносин.
Певні види власності регіоналізуються і можуть бути об'єднані в групу регіональної власності. До складу регіональної власності входять природні об'єкти, предмети матеріальної і духовної культури, майнові комплекси та результати їх господарського використання, крім власності окремих громадян, підприємств і організацій.
Адміністративний район у загальній системі відносин власності реально розвивається _у^двох «вимірах». З одного боку, він є полем спільного функціонування і розвитку всіх можливих видів і суб'єктів власності, з другого — це одиниця місцевого самоврядування, яка включає населення певного району і саму управлінську ланку, є безпосереднім суб'єктом власності. Тому першочерговими є питання формування і реалізації власності адміністративного району, співвідношення її з іншими формами власності, взаємодія різних власників з органами місцевого самоврядування. Йдеться про муніципальну власність. Поки що цей термін не дістав визнання в офіційних документах, проте використовується у деяких документах та науковій літературі для позначення власності району, міста, селищної і сільської рад. Терміном «комунальна власність» логічно позначати майно одиниць громадського територіального самоврядування (мікрорайонів, вулиць, частин сільських рад), тобто громад. Роль муніципальної власності в комплексному розвитку регіону визначається потребою створення реальних умов і прав життєдіяльності населення та чкіцнення фінансово-економічної основи господарювання.
Основною економічною формою реалізації муніципальної власності є орендний договір на надання в користування земельних ділянок та інших природних ресурсів. Договірні відносини можуть бути впроваджені також при реалізації інших форм власності. У цілому ж ефективність їх реалізації визначається характером привласнення. Саме цим зумовлена потреба у перетворенні державної власності, роздержавленні.
Основними напрямами роздержавлення, поряд з регіоналізацією, є колективізація і приватизація. Вони відображують розвиток колективної, групової і приватної власності. Для діючих підприємств пропонуються такі форми групової власності, як разовий і поступовий викуп, оренда з наступним викупом і без нього.
Заслуговує на підтримку продаж трудовим колективам у колективну власність нових підприємств, що профінансовані державою. Вона сприяє розширенню перспективи сектора колективної власності за рахунок найбільш продуктивних і прибуткових групових самоврядних підприємств і організацій, змінює зміст державної інвестиційної політики. В адміністративному районі цю функцію може виконувати місцевий орган управління, який надає для продажу трудовим колективам муніципальні підприємства або бере участь у створенні колективних підприємств на правах організатора.
Практичний досвід переходу до ринку виявляє дедалі нові форми приватизації. Ці форми привласнення варто шукати не лише за межами державної власності, а й усередині її. При цьому зросте роль податкової і цінової політики, функції і внески підприємств різних типів у комплексний розвиток району треба визначати не стільки за характером власності, скільки за ефективністю їх спеціалізації і якістю податкової системи. Податки мають бути єдиними для всіх підприємств: це податок на прибуток і територіальний (податок на нерухоме майно). Для деяких підприємств і територій доцільно розробити економічні заходи щодо протекційної, або обмежувальної власності.
Потенційна різноманітність власників ставить нові питання територіального розвитку. Головне з них — як організувати самостійні господарські суб'єкти для реалізації загального територіального інтересу, забезпечити їх спрямовану й ефективну взаємодію з метою комплексного соціально-економічного розвитку. Суттєвою формою такої взаємодії може бути лише самоорганізація, а зовнішньою — територіальна асоціація власників на економічній основі. У цій формі не передбачається «усуспільнення» майна учасників рс іонального розвитку. Місцеві органи управління виступають лише ініціатором і рівноправним членом такої асоціації.
Територіальна асоціація власників становить економічну основу районних економічних об'єднань, характер і напрям діяльності яких визначається специфікою і рівнем розвитку району. Особливості регіонального розвитку країни відображує просторово-економічна категорія — регіональний госпрозрахунковий механізм. Вона виражає єдність форм і методів господарювання, які застосовуються на конкретній території.
2. Регіональний господарський механізм.
Суть регіонального господарського механізму розкривається через конкретні форми виробничих відносин, тобто через такі категорії, як територіальні програми, територіально-диференційовані нормативи, оцінка ресурсів, госпрозрахунок, ціна, прибуток, місцеві бюджети, плата за користування ресурсами, фінанси, кредит, податок, стимули, санкції, штрафи за завдані збитки і т. д. Основними напрямами формування господарського механізму управління територіальним розвитком є: докорінне поліпшення комплексних регіональних програм (прогнозів) соціально-економічного розвитку території; створення системи економічних важелів виконання програм; формування нових організаційно-управлінських структур; цільова спрямованість розвитку регіону; широке впровадження госпрозрахункових відносин у господарську діяльність. Визначальним у взаємовідносинах місцевих органів управління з підприємствами територій є механізм формування місцевих бюджетів(це сукупність економічних відносин, які забезпечують фінансову базу місцевих органів управління) . Повне уявлення про фінансові ресурси, що акумулюються на території, дає аналіз зведеного фінансового балансу регіону. Такий баланс містить інформацію про надходження, формування, перерозподіл і використання в регіоні всіх фінансових ресурсів як з централізованих, так і з децентралізованих джерел, а також перерахування їх за межі країни. Важливим джерелом фінансування реалізації соціальних програм мають стати позабюджетні фонди регіону, які можуть формуватися з доходів суб’єктів господарської і комерційної діяльності в регіоні, а також з коштів, добровільно переданих підприємствами, організаціями і громадянами.
3. Регулювання підприємницької діяльності в регіоні
Підприємництво є самостійною ініціативою, систематичною , на власний ризик д-тю в галузі в-ва п-ції, виконання робіт, надання послуг та заняття торгівлею з метою одержання прибутку. Підприємництво – це засіб підвищення якості життєдіяльності населення регіону, тому мають бути розроблені заходи щодо його підтримки і стимулювання. В кожному регіоні повинен бути розроблений сценарій р-ку підприємницької д-ті відповідно до прийнятих законодавчих і нормативних актів.
У сценарії передбачають р-ток вільного п-цтва та економіки регіону в таких напрямках:
формування ринкової інфраструктури;
створення умов для роздержавлення і приватизації великих і середніх д-них п-в та вкл..їх у ринкові відносини відповідно до законодавчих і нормативних актів;
формування регіональних ринків і на їх основі р-ток та підтримка вільного підприємництва;
створення зон технополісу і підготовки кадрів нової формації.
Розвиток підприємництва в регіоні означає:
− збільшення кількості самостійних, незалежних від державних структур підприємств, закладів та інших утворень, які є носіями ринкових відносин; збільшення кількості підприємств у регіоні;
− розширення підприємницької діяльності; зростання значення результатів підприємницької діяльності;
розвиток правових засад основи підприємницької діяльності; підвищення престижності підприємницької діяльності.
Для створення ефективного ринкового середовища потрібна розгалужена ринкова інфраструктура — інститути, заклади, що нагромаджують і оперативно опрацьовують інформацію, яка фіксує рух капіталу, робочої сили, товарної маси та ін. Відповідні інститути і заклади ринкової інфраструктури повинні постійно подавати інформацію про зміну основних параметрів ринкових відносин, а саме: прогноз попиту і пропозицій на основні види продукції виробничо-технічного призначення і товарів народного споживання; про ринки збуту; про ціни, рівень життя і зайнятості; про заходи, вклади, акції, курси грошових одиниць і цінні папери, банківські ставки, інвестиції тощо, без знання яких нормальний ринок і економічно обґрунтована підприємницька діяльність неможливі. Така інформація потрібна кожному підприємцеві, господарському суб'єкту. Вона використовується також в регулюванні ринку органами місцевої виконавчої влади через створену ринкову інфраструктуру, проте без прямого адміністрування.
4. Спеціальні економічні зони.
Спеціальна (вільна) економічна зона являє собою частину території України, на якій встановлюються і діють спеціальний правовий режим економічної діяльності та порядок застосування і дії законодавства України. На території спеціальної економічної зони запроваджуються пільгові митні, валютно-фінансові, податкові та інші умови економічної діяльності національних та іноземних юридичних і фізичних осіб.
Можуть створюватися спеціалізовані економічні зони таких різних функціональних типів:
вільні митні зони і порти; експортні; транзитні; митні склади; технологічні парки; технополіси; комплексні виробничі зони; туристсько-рекреаційні зони; страхові зони; банківські зони.
Порядок створення, функціонування та ліквідації таких зон, загальні правові і економічні основи їх статусу, а також загальні правила регулювання відносин суб'єктів економічної діяльності цих зон з органами державної, виконавчої влади та органами місцевого самоврядування визначаються Законом України "Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон" (1992 р.) та наступних змін та доповнень до цього закону.
Спільні економічні зони створюються Верховною Радою України за ініціативою Президента України, Кабінету Міністрів України або органів місцевої державної влади.
Специфічні пільгові умови митної, фінансово-банківської діяльності та кредитно-страхової системи суттєво відрізняються від тих, що діють на іншій території України, що визначає економічну перевагу в створенні самостійних, вільно функціонуючих економічних зон.
Відповідно до законодавства, в Автономній Республіці Крим та 12 областях України функціонувало 12 спеціальних економічних зон (СЕЗ) та 72 території пріоритетного розвитку (ТПР) зі спеціальним режимом інвестиційної діяльності. На даний час функціонує тільки 10 СЕЗ.
Спеціальні (вільні) економічні зони: "Азов" (м. Маріуполь); "Донецьк"; "Закарпаття"; "Інтерпорт Ковель" (Волинська область); "Курортополіс Трускавець" (Львівська область); "Миколаїв" (Миколаївська область); "Порто-франко" (м. Одеса); "Порт Крим" (Автономна Республіка Крим); "Рені" (Одеська область); "Славутич" (Київська область); "Яворів" (Львівська область); "Сиваш" (Автономна Республіка Крим)
Території пріоритетного розвитку із спеціальним режимом інвестиційної діяльності: В Автономній Республіці Крим; У Волинській області; В Донецькій області; В Закарпатській області; В Житомирській області; Луганській області; В Чернігівській області; В м. Харків; В м. Шостка Сумської області.
Зупинимось детальніше на спеціальних економічних зонах нашої країни.
Спеціальний правовий режим економічної діяльності запроваджено в адміністративно-територіальних межах міста "Славутич" Київської області терміном до 20 років. Метою створення спеціальної економічної зони (СЕЗ) "Славутич" є залучення інвестицій для створення нових робочих місць у місті
На території Одеського морського торговельного порту створено спеціальну економічну зону СЕЗ "Порто-франко" на строк 25 років. Загальна довжина периметра території СЕЗ "Порто-франко" становить 3км.СЕЗ "Порто-франко" створена з метою залучення інвестицій у пріоритетні галузі виробництва, сприяння розвитку зовнішньоекономічних зв'язків і підприємства, завантаження потужностей портового комплексу та розвитку його інфраструктури. В результаті буде забезпечено впровадження новітніх технологій, буде сформована сучасна виробнича та транспортна інфраструктура, збільшення поставок високоякісних товарів, збереження існуючих та створення нових робочих місць. Спеціальна економічна зона "Миколаїв" створена для залучення інвестицій у пріоритетні галузі виробництва, підвищення ефективності використання виробничих потужностей суднобудівних підприємств, впровадження новітніх технологій. Це дозволить забезпечити населення новими робочими місцями, розвинути можливості для експорту продукції суднобудівних підприємств, збільшити поставки на ринок високоякісних товарів.
На території Закарпатської області на строк 30 років створено спеціальну економічну зону "Закарпаття" з метою залучення інвестицій, сприяння розвитку зовнішньоекономічних зв'язків, збільшення поставок високоякісних товарів і послуг, створення сучасної виробничої, транспортної і ринкової інфраструктури.
Спеціальна економічна зона "Яворів" створюється на період до 1 січня 2020 року в адміністративно-територіальних межах Яворівського району Львівської області. СЕЗ "Яворів" поєднує в собі функції комплексної виробничої зони, вільної митної зони та технологічного парку.
Спеціальна економічна зона туристсько-рекреаційного типу "Курортополіс Трускавець" створена на період 20 років в адміністративно-територіальних межах міста Трускавець Львівської області.
Спеціальні економічні зони "Донецьк" та "Азов", а також спеціальний режим інвестиційної діяльності запроваджені на території Донецької області.
Спеціальна економічна зона "Порт Крим" створюється на строк ЗО років на території міста Керчі загальною площею 27 га. Ця територія не включається до територій пріоритетного розвитку.
Спеціальна економічна зона "Рені" була створена в кінці 2000-го року і вже працює. Масштабний інвестиційний проект, сумою капіталовкладень на 26 мільйонів доларів - завод по переробці сої з елеватором одноразового зберігання на 60 тисяч тонн. Як юридична особа зареєстрована фірма "Реніліс", інвестором якої виступає українсько-російська інвестиційна компанія "Агропромінвест". Це - третій завод по переробці лісу, але - не єдиний, тому що існує у стадії розробки ще один проект виробництва по лісопереробці. Розвертаються проекти по виробництву кам'яновугільної смоли, упаковці солі і ряд інших. Генеральний план розвитку Рені на 30 років розроблений за замовленням міськради інститутом "Діпромісто". Унікальність цього проекту полягає в тому, що він враховує можливості трансграничної співпраці, формування міста європейського типу, з відробітком європейської моделі місцевого самоврядування, проведення соціально-економічного експерименту на території Рені.
5. Території пріоритетногорозвитку.
Територія пріоритетного розвитку — це спеціально визначена частина території держави, межі якої, найчастіше збігаються з межами існуючих адміністративно-територіальних утворень і на якій запроваджується особливий (пільговий) режим інвестиційної діяльності, спрямований на залучення інвестицій та забезпечення соціально-економічного розвитку регіону.
Території пріоритетного розвитку (ТПР) створюються для: подолання депресивного характеру господарства; зміни нераціональної галузевої структури; вирішення проблем зайнятості; збереження і відтворення науково-технічного потенціалу; подолання наслідків техногенних і природних катастроф.
Ефективному використанню інвестиційного чинника має сприяти створення виробництв на територіях пріоритетного розвитку. Проте спеціального законодавства, яке б визначало загальні питання створення і функціонування ТПР із спеціальним режимом інвестиційної діяльності, у нашій країні й досі немає.
На ТПР формується особливий режим здійснення підприємницької діяльності, який передбачає податкові, митні, валютно-фінансові, організаційні пільги. Причому структура і норми спеціального режиму ТПР встановлюються окремо для кожної території.
Як правило, ТПР - це «проблемні» або «депресивні» регіони, що характеризуються монополізацією або стоять перед перспективою примусового зростання регіоноутворюючих виробництв; є трудонадлишковими, з недостатнім розвитком сфери прикладання праці, високим (порівняно із середнім по державі чи області) рівнем безробіття та низьким (порівняно із середнім по державі чи- області) рівнем доходів населення; зазнали впливу природної чи техногенної катастрофи; мають у своїй структурі наукомісткі галузі та істотний науково-технічний потенціал, а також перспективний (з огляду на поточну кон'юнктуру) виробничий і ресурсний потенціал.
Можна очікувати, що активізація підприємницької діяльності на ТПР в Україні дасть відповідний прямий і опосередкований ефект. Прямий ефект має виявитися у залученні інвестицій, збільшенні податкових надходжень, створенні нових, збереженні та модернізації наявних робочих місць, зростанні зайнятості та доходів населення, а опосередкований — в активізації підприємницької та зовнішньоекономічної діяльності, підвищенні ефективності та інноваційної якості економіки.
6/ Регіональні науково-технологічні парки
Технопарк - компактно розташований науково-технологічний комплекс, до складу якого входять наукові установи, вищі навчальні заклади, комерційні банки, консалтингові, інформаційні та інші сервісні служби і який функціонує на засадах комерціалізації науково-технологічної діяльності (рис. 6.9).
Керівництво технопарком з боку держави і місцевої влади здійснюється за трьома основними напрямами: законодавство, програми фінансування і розвитку, безпосередня участь. Уряд розробляє великомасштабні програми підтримки малого і середнього бізнесу, заохочує розвиток нових технологій, сприяє кооперації науки і промисловості. Крім фінансової і законодавчої допомоги держава надає різні квоти та субсидії фірмам-клієнтам, а також малим наукомістким підприємствам. Місцеві влади забезпечують умови, які сприяють залученню фахівців до роботи над інноваційними проектами і створення на цій основі малих наукомістких фірм.
/
Перевагою для організацій - учасників технопарку є:
o їх участь у програмах державного фінансування інноваційних процесів через технопарк;
o інформаційно-комунікаційне, інженерно-технічне, матеріально-технічне забезпечення їх діяльності на пільгових умовах технопарку;
o ширші можливості участі у виставковій діяльності;
o переваги в одержанні фінансування від фінансово-кредитних установ, венчурних фондів через зменшення ризиків виконання інноваційних проектів в умовах технопарку.
Визначальними характеристиками технопарку як системної організації є відпрацьовані механізми:
o введення до господарського обігу об'єктів прав інтелектуальної власності;
o технологічного трансферу;
o фінансового і маркетингового менеджменту;
o налагодженого співробітництва з науковими центрами, університетами, промисловими підприємствами, фінансово-кредитними установами, органами влади, громадськими організаціями.
Крім того, як свідчить світова практика, держава надає технопаркам різноманітну підтримку у вигляді прямих інвестицій, державного замовлення, запровадження режимів пільгового оподаткування діяльності технопарку тощо.
З технопарками пов'язують розв'язання таких проблем інноваційної політики:
1) прискорене впровадження науково-технологічних досліджень у виробництво, насамперед у галузі високих технологій, і просування інноваційної продукції, виробленої на їх основі до ринку споживання;
2) комерціалізація значного накопиченого багажу науково-технічних розробок, напрацювань у сфері науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт, отже, вирішення питань реалізації науково-технічного потенціалу;
3) реалізація активної регіональної інноваційної політики, спрямованої на технологічне переоснащення регіональних виробництв на базі новітніх технологій, зокрема, енерго- і ресурсозберігаючих та екологічно безпечних, зменшення техногенного навантаження на регіональну екосистему, підвищення ефективності використання місцевої сировини тощо;
4) формування тісних взаємовідносин і посилення співробітництва між вузами, науковими центрами та промисловістю;
5) залучення інвестицій, венчурного капіталу для реалізації проектів технопарку;
6) становлення і розвиток науково-виробничих підприємств малого та середнього бізнесу, які мають високу інноваційну спроможність.
Конкретне вирішення зазначених проблем відбувається в технопарку найменшими витратами завдяки оптимальній інтеграції наукового потенціалу стратегічного засновника технопарку в особі провідної наукової організації або вузу, виробничого потенціалу підприємств-виконавців інноваційних проектів, венчурного капіталу, а також підприємницької ініціативи всіх суб'єктів інноваційного процесу.
Виділяють три основні способи створення технопарків:
1) створення малих підприємств у межах університету його співробітниками, які прагнуть комерціалізувати результати власних наукових розробок, отже, до них приєднуються інші дрібні фірми;
2) створення власних спеціалізованих дрібних фірм науково-технічним персоналом великих промислових об'єднань. Як правило, великі фірми не перешкоджають цьому, а навпаки, сприяють, оскільки дістають можливість приєднатися до виробництва найновішої продукції, якщо вона виявиться перспективною;
3) створення внаслідок реорганізації діючих підприємств, які хочуть скористатися пільговими умовами, що надаються для науково-технологічних парків за чинним законодавством.
7.Нові виробничі системи у розвитку регіональної економіки – кластерні об’єднання.
Кластерні об’єднання – на сьогоднішній день є однією з найефективніших форм організації інноваційних процесів, форм регіонального розвитку, за якої на ринку конкурують вже не окремі підприємства, а цілі комплекси, які скорочують свої витрати завдяки спільній технологічній кооперації компаній. Об’єднання у кластери формують специфічний економічний простір з метою розширення сфери вільної торгівлі, вільного переміщення капіталу та людських ресурсів, а отже, виконують функції структуроутворюючих елементів глобальної системи.
Економіка, що формуються на основі кластерів, - це модель конкурентноздатної та інвестиційно привабливої економіки, що забезпечує високий рівень та якість життя населення. Кластери потрібні бо: процеси інновації вимагають ресурсів і компетенції, які перебувають часто за межами окремо взятої компанії; кластери - це: сполучення конкуренції та співробітництва, “колективна ефективність”, “гнучка спеціалізація”; використання ефектів масштабу; полюси зростання; кластери - частина більш широкої концепції конкурентноздатності. Кластерні механізми або локальні мережі територіально-виробничі системи – є джерелами та факторами економічного зростання територій.
Однак, щоб проводити дослідження кластерів і робити висновки для економічної політики, існує потреба в більш точній концептуалізації того, що являють собою кластери та пов'язані з ними явища.
З англійської мови термін “cluster” переводиться як гроно, букет, щітка, або як група, скупчення, зосередження (наприклад, людей, предметів), або як бджолиний рій, буквально – “зростати разом”. Кластер – це також, крім всього іншого, і математичний термін, що позначає фізично близьке розташування логічно пов'язаних об'єктів у межах однієї області. Подібне значення вкладається і в економічний зміст (визначення, поняття) цього слова.
Так, американський вчений Майкл Портер, фахівець в області кластерів, дає наступне визначення: “Кластери - це зосередження в географічному регіоні взаємозалежних підприємств та установ у границях окремої області”. Далі М.Портер доповнює визначення тим, що кластери охоплюють значну кількість різного роду підприємницьких структур, важливих для конкурентної боротьби, а саме: постачальників спеціального оснащення, нових технологій, послуг, інфраструктури, сировини, додаткових продуктів і т.п. Крім того, “...багато кластерів включають органи влади та інші установи - такі, як університети, центри стандартизації, торговельні асоціації, які забезпечують утворення, спеціалізоване перенавчання, інформацію, дослідження та технічну підтримку” [1, c.26].
Кластери – це сконцентровані за географічною ознакою групи взаємозалежних компаній, спеціалізованих постачальників, постачальників послуг, фірм у споріднених галузях, а також пов’язаних з їх діяльністю організацій (наприклад, університетів, агентств по стандартизації, торговельних об’єднань) у певних областях, що конкурують, але при цьому ведуть спільну роботу [2, c.258].
Кластер – це географічно близькі групи взаємопов’язаних компаній та пов’язаних з ними організацій, асоційованих установ в окремій галузі, сфері що пов’язані спільними технологіями та навичками, характеризуються спільністю діяльності та які взаємодоповнюють один одного Вони звичайно існують в географічній зоні, де комунікації, логістика та людські ресурси є легкодоступними. Кластери зазвичай розміщуються в регіонах, а іноді - в окремому місті. Розенфельд підкреслює, що кластери повинні мати активні канали для бізнес-транзакцій, діалогу та комунікацій. “Без активних каналів, навіть критична маса відповідних фірм не є місцевим виробництвом або соціальною системою і, таким чином, не функціонує як кластер” [2, с. 258 ; 4].
Кластер - це територіальне об'єднання взаємозалежних підприємств та установ у межах відповідного промислового регіону, що направляють свою діяльність на виробництво продукції світового рівня. [3, с. 2].
Кластер - це географічно локалізована сукупність виробничо-активних суб'єктів економічної діяльності з мотивованими та стійкими коопераційними відносинами [4, с. 12;6].
Кластер - це територіально-галузеве добровільне об'єднання підприємств, які тісно співробітничають із науковими установами та органами місцевої влади з метою підвищення конкурентноздатності власної продукції та економічного зростання регіону [1, c. 4].
Тобто слово “кластер” має багато тлумачень в українській і російській мовах, але характерною ознакою його сутності є об'єднання окремих елементів (складових часток) у єдине ціле для виконання певної функції, або реалізації певної мети.
Аналіз всіх аспектів і властивостей кластера дозволив сформулювати наступне авторське трактування даної поняттєво-термінологічної конструкції. Кластер - це локалізована територіально-виробнича форма інтеграції взаємодіючих суб'єктів господарювання, банківського, приватного сектору, освітніх закладів, органів влади та суміжних, допоміжних, конструкторських, інноваційних підприємств/організацій, об’єктів інфраструктури, що характеризується виробництвом конкурентноздатних товарів або послуг, наявністю погодженої стратегії розвитку, спрямованої на реалізацію інтересів кожного з учасників і території локалізації кластера, на якій вона перебуває, і що має істотну соціально-економічну значимість для регіону.
Позитивні ефекти кластерної взаємодії: зростання продуктивності; підвищена сприйнятливість до можливостей інновації та високої спеціалізації; розширений доступ до ринків збуту, спеціалізованим постачальникам, послугам, кваліфікованій робочій силі, технологічним знанням; підвищений рівень формування нових підприємств; більша гнучкість та ефект великого масштабу; спільна діяльність; колективна ефективність.
Можливі труднощі: недоліки фізичної інфраструктури; нестача доступного капіталу; слабка структура технологічних інститутів; регіональна ізольованість і замкнутість; недолік кваліфікованої робочої сили; ієрархія кластерів - труднощі для постачальників “нижнього” рівня; “несвоєчасні” кластери можуть бути неконкурентоспроможні.
Таким чином, на сьогоднішній день застосування кластерного підходу в Україні є необхідною умовою для відродження вітчизняного виробництва, підвищення ефективності інноваційного розвитку регіонів, досягнення високого рівня економічного розвитку та конкурентоспроможності. Кінцева мета – зайняття Україною гідного місця у глобальній системі економічного та політичного розвитку. Саме для України, особливо в умовах все зростаючої глобалізації та конкуренції, питання скорішого створення та сприяння ефективному розвитку кластерних об’єднань набувають особливої актуальності та мають безумовну перспективу, особливо в умовах змін, що відбуваються у світовій економіці, у якій на перший план виходить володіння якісно новим видом ресурсів, а саме інформацією, інноваціями та інтелектом.
У останнє десятиріччя кластери та регіональна політика, що заснована на них, слугують найбільш успішним інструментом економічного розвитку регіонів у західних країнах. Кластерні ініціативи, що підтримують форми кооперації між підприємствами, державним сектором та інституціями (університетами, дослідницькими центрами), є рушійними силами економічного зростання та зростання зайнятості в багатьох регіонах світу. Для України, яка тільки починає будувати свою регіональну політику представляється особливо актуальним вивчення регіональної політики розвинених країн, заснованої на кластерному підході у світлі орієнтації на європейську інтеграцію.
8. Сутність соціально-економічного розвитку
Соціоеколого-економічна система (СЕЕ) – являє собою трьох векторну систему, в якій: соціальна система спрямована на забезпечення всебічного розвитку особистості та належного рівня життя; ЕКОсистема – на відтворення навколишнього середовища і трудових ресурсів у сприятливих природних умовах; економічна – на виробництво матеріальних благ та послуг, достатніх для забезпечення соціально-економічних цілей.
СЕЕ розвиток суспільства – це об’єктивний багатовимірний процес змін у господарстві, соціальних і економічних сферах, який характеризується цілеспрямованістю, тривалістю, незворотністю, структурними і функціональними зрушеннями в суспільстві на основі використанні трудових, матеріальних, фінансових, природних та інших ресурсів для забезпечення потреб і безпеки населення.
При підвищенні рівня СЕЕ розвитку країни або суспільства в цілому:
Позитивні аспекти:
Збільшення пропозиції матеріальних благ, необхідних для задоволення попиту населення, що впливає і на соціальний розвиток країни;
Зростає продукування духовних благ, розвиток освіти, культури;
Підвищення вимоги до функціонування системи охорони здоров’я;
Збільшується частка національного доходу, що дає можливість виконувати значну природоохоронну роботу і покращити екологічну складову.
Негативні аспекти:
Збільшення обсягів виробництва матеріальних благ при умові недалекоглядного господарювання, пропорційно зростає і навантаження на природне середовище, що при нераціональному відношенні може призвести до непоправних втрат;
При зменшенні рівня соціально-економічного розвитку країни:
Позитивні аспекти:
Зменшення рівня забруднення довкілля від джерел розміщення на даній території;
Можливе скорочення у зв’язку з цим захворюванням населення цієї території.
Негативні аспекти:
Низький матеріальний добробут населення;
Скорочення валового національного продукту;
Збільшення кількості безробітних;
Незадовільний рівень життя населення;
Послаблення та занепад держави.
9. Принциписоціально-економічногорозвитку.
- цілісність – означає, що розвиток соціо-еколого-економічної системи існує як ціле, яке можна членувати на компоненти і дані компоненти існують лише за рахунок існування цілого;
- неадитивність – означає, що кожен елемент розвитку може розглядатись лише у взаємозв’язку з ін. елементами, функціонування системи не може бути зведена до функціонування окремого елемента;
- синергічність – означає, що взаємодія дій елементів посилює ефективність функціонування системи;
- емерджентність – означає, що цілі елементів системи не завжди співпадає з цілями системи;
- взаємоузгодженість цільових орієнтирів розвитку – вимагає побудову дерева цілей соц.-ек. розвитку;
- ієрархічність – означає, що кожен елемент системи може розглядатись як підсистема більш глобальної системи;
- виокремленість – означає, що х-ка системи у зв’язку з її складністю та неможливістю пізнання всіх параметрів та властивостей вимагає вив. його окремих сторін або аспектів;
- адаптивність – прагнення системи до стану рівноваги, який пердб. адаптацію параметрів сис. до зміни зов. сер. або конк. ситуацій;
- альтернативність шляхів функціон-ня і розвитку – визн-ся як об’єктивними так і суб’єктивними факторами і дає можлисть вибору напрямів розвитку;
- спадковість – х-є закономірності передачі позитивних ознак на окремих ознаках на окремих етапах розвитку від минулого покоління до нового;
- пріоритет якості – при функціонуванні соціо-еколого-екон. системи має приділятись особлива увага якості;
- взаємоузгодженість інтересів розвитку сусп.-ва з інтересами його індивідумів або соц. груп.
10. Державне регулювання інвестиційної діяльності.
Державне регулювання інвестиційної діяльності здійснюється з метою реалізації економічної, науково-технічної і соціальної політики. Воно визначається показниками економічного і соціального розвитку України, державними і регіональними програмами розвитку народного господарства, державним і місцевими бюджетами, передбачуваними в них обсягами державного фінансування інвестиційної діяльності. Суть державного регулювання інвестиційної діяльності полягає в наступному: управлінні державними інвестиціями; регулюванні умов інвестиційної діяльності; контролі за її здійсненням усіма інвесторами та учасниками. До чинників державного регулювання інвестиційної діяльності відносяться державні гарантії та захист прав інвесторів.
Державне регулювання інвестиційної діяльності здійснюється в таких формах:
а) управління державними інвестиціями;
б) регулювання умов інвестиційної діяльності;
в) контроль за здійсненням інвестиційної діяльності усіма інвесторами та учасниками інвестиційної діяльності.
11. Інвестиційна привабливість регіонів України.
При формуванні та реалізації державної регіональної політики доцільним є врахування оцінки та прогнозів інвестиційної привабливості регіонів країни.
Під інвестиційною привабливістю розуміють надійне і своєчасне досягнення цілей інвестора на основі економічних результатів діяльності виробництва у яке здійснювались інвестиції.
Інвестиційна привабливість визначається комплексом різноманітних чинників, перелік та ступінь впливу яких залежить від складу інвесторів та виробничо-технічних особливостей виробництва, що інвестується, та ін. факторів.
Визначення інвестиційної привабливості за методикою Бланка
1.Рівень загального аналізу розвитку регіону (частка регіону у ВВП та виробленому національному доході; обсяг виробленої промислової продукції на душу населення; рівень самозабезпеченості регіону основними продуктами харчування, тобто обсяг виробництва сільськогосподарської продукції на душу населення; середній рівень заробітної плати в країні; обсяг і динаміка капітальних вкладень у регіон в розрахунку на одного жителя; число компаній і фірм всіх форм власності в країні; частка збиткових підприємств в загальній кількості функціонуючих компаній та фірм).
2. Рівень розвитку інвестиційної інфраструктури регіону (кількість підрядних будівельних компаній і фірм всіх форм власності; обсяги місцевого виробництва основних видів будівельних матеріалів; виробництво енергетичних ресурсів на душу населення; кількість залізничних шляхів сполучення у розрахунку на 100 км2 території; щільність автомобільних шляхів з твердим покриттям на 100 км2 території).
3. Демографічна характеристика регіону (співвідношення міських і сільських жителів в країні;частка населення, які зайняті в суспільному виробництві напідприємствах всіх форм власності;рівень кваліфікації робітників, зайнятих у сільському виробництві).
4. Рівень розвитку ринкових відносин і комерційної інфраструктури регіону (частка приватизованих підприємств у загальній кількості підприємствкомунальної власності;частка компаній і фірм недержавних форм власності у загальнійкількості виробничих підприємств країни;кількість спільних компаній і фірм із зарубіжними партнерами;кількість банківських установ, страхових компаній та товарних бірж натериторії країни).
5.Рівень криміногенних, екологічних та інших ризиків (рівень економічної злочинності в розрахунку на 100 тис. жителів;частка підприємств зі шкідливими викидами, що перевищуютьгранично допустимі норми, в загальній кількості промисловихпідприємств;середнійрадіаційний фон у містах країни;частка незавершених будівельних об’єктів у загальній кількостірозпочатих будівельних об’єктів за останні 3 роки).
На основі отриманих результатів оцінки вищезазначених показників регіони за рівнем інвестиційної привабливості можна згрупувати наступним чином:
1. Рівень пріоритетної інвестиційної привабливості (35-40% вище ніж в цілому по країні).
2. Рівень досить високої інвестиційної привабливості (15-20%).
3. Рівень середньої інвестиційної привабливості (на рівні показника по країні).
4. Рівень низької інвестиційної привабливості (20-30% нижче ніж в середньому по країні).
12. Сутність природно-ресурсного потенціалу регіону.
Природно-ресурсний потенціал території – це об’єктивна реальність, що хар-є дійсний стан ПР. З одного боку це об’єкти сили природи яким притаманні певні закони функ-ння, а з другого боку це елементи що відбивають економ відносини і впливають на рівень продуктивності праці.
В суч умовах дослідження сталого розвитку актуальним є поняття еколого-економ. потенціалу, який в повній мірі відображає основні процеси в системі «природа-господарство-населення тереторія».
Сучасний стан природно-рес потенціалу хар-ся дотриманням принципів його використання з урахуванням широкого впровадження у практику управління еколог-економ підходу.
До осн принципів раціонального природокористування можна віднести:
Збалансованість ПР;
Необхідність обміну взаємного впливу компонентів навколишнього середовища;
Оптимальне співвідношення між екстенсивним та інтенсивним використанням території та ПР;
Створ сис-ми природо охорони території, які спроможні підтримати місцевий екологічний баланс;
Процес формування механізму уп-ння, використання природно-рес-го потенціалу потребує врахування закономірностей навкол сер, відповідно до яких можна сформувати основні принципи раціонального використання прир-рес потенціалу .
Принципи:
стадійності освоєння природних ресурсів – суть полягає у диференційованому підході до їх використання, охорони та відтворення ;
терит диференціації – врахування ступеня впливу регіональних чинників на розвиток регіональної економіки;
оптимальності – який регулює співвідношення антропогенних змін навколишнього середовища.
13. Соц інфраструктура регіону як об’єкт регіон управл.
Соц інфраструктура – сфера, що забезпечує обслуговування різних потреб л. і її можна х-зувати як комплекс галузей ек-ки, що виконують соц.-екон ф-ції по задоволенню матер і духов потреб насел і створ нормальних умов диттєдіял насел.
Класифікація СІ: 1) в-но до р-ня о-ї с-ва: соц. інфрастр країни; СІ адмін.-територ-го р-ня; СІ п-ва; 2) у в-ності до форм інфрастр: лінійна – мережа авто і залізнич доріг; точична – учбові лікув заклади, заклади к-ри; 3) з урахув проблемно-цільов принципу: часова – для реаліз часових структурних програм; постійна; 4) в залеж від задовол потреб л: повсякденних потреб; виникають у визначені періоди життя (садочок, школа); 5) у в-ності до видів ді-ності л: інфрастр труд діял ; інфрастр суспіл-політ ді-сті; освіти і к-ри; охор здор і оточуюч серед; соц.-побут інфрастр.
В складі СІ виділ 2 галузі: 1) соц. побут інфрастр – включає торгівлю і громадс харчув, побут обслуговув, пасажирський трансп і зв'язок. 2) соц. – духов інфрастр – освіта, охор здор, наука, к-ра, фіз. к-ра і спорт.
СІ формують дві ф-ціонально взаємопов'язані підсистеми: матеріально побутова (житлово-комунальне господарство, побутове обслуговування, внутрішня торгівля, громадське харчування) та соціально-культурна підсис...
05.05.2014 10:05-
Ділись своїми роботами та отримуй миттєві бонуси!
0%
Оголошення від адміністратора