контрольна робота. Контрольна робота з Основи промислових технологій та матеріалознавства. Робота № 526193

Перехід до торгівельного партнера Binance

контрольна робота

Інформація про навчальний заклад

ВУЗ:

Національного університету водного господарства та природокористування

Інститут:

Іінститут економіки і менеджменту

Факультет:

Економіка підприємства

Кафедра:

Кафедра експлуатації гідромеліоративних систем

Інформація про роботу

Рік:

2014

Тип роботи:

Контрольна робота

Предмет:

Основи промислових технологій та матеріалознавства

Група:

ЕП 21

Варіант:

Завантажити

Частина тексту файла (без зображень, графіків і формул):

План Виробництво чавуну: Мастильні матеріали. Особливості оформлення комплектів документів на одиничні технологічні процеси. Виробництво чавуну Історія та промислове застосування Перша згадка про чавун зустрічається у китайському літописі «Цзочжуань» у записі, що стосується 513 р. до Р. Х. Перший європейський чавун виплавляли на теренах Священної Римської імперії наприкінці XIV ст., майже одночасно в австрійській Штирії та Північній Італії З 1500 р. до 1700 р. світова виплавка чавуну зросла приблизно з 60 тис. т до 104 тис. т. (в 1,7 разів), а за все XVII ст. з 104 тис. т до 278 тис. т (1790), тобто в 2,67 разів. А за наступні 80 років з 1790 по 1870 виплавка чавуну склала 12 млн т, що в 43 рази більше ніж у 1790. На частку Англії припадало в 60 роках XIX ст. понад 50% всього виплавленого чавуну. Але в другій половині XIX ст. Англію за темпами розвитку чорної металургії обігнали США та Німеччина Залізо мало промислове застосування вже до нашої ери. У древні часи його одержували в пластичному стані в горнах. Шлак відокремлювали, видавлюючи його з губчатого заліза, ударами молота. В міру розвитку техніки виробництва залоза поступово підвищувалася температура, при якій вівся процес. Метал і шлак сталі плавитися; стало можливим розділяти їх набагато повніше. Але одночасно в металі підвищувався зміст вуглецю й інших домішок, - метал ставав тендітним і нековким. Так з'явився чавун. Пізніше навчилися переробляти чавун; зародився двоступінчастий спосіб виробництва заліза з руди. У принципі він зберігається дотепер: сучасна схема одержання сталі складається з доменного процесу, у ході якого з руди виходить чавун, і сталеплавильного переділу, що приводить до зменшення в металі кількості вуглецю й інших домішок. Сучасний високий рівень металургійного виробництва заснований на теоретичних дослідженнях і відкриттях, зроблених у різних країнах, і на багатому практичному досвіді. Чимала частка в цьому процесі належить росіянином ученим. Наприклад, російські вчені першими широко застосували природний газ для доменної плавки. Завдання чорної металургії виробляти залізо у вигляді сплавів – чавуну і сталі, які називаються чорними металами. В чистому вигляді залізо отримують і споживають в незначній кількості. Чорна металургія займає друге місце (після енергетики) за загальною кількістю викидів в атмосферу серед галузей промисловості. Переважно викиди складаються з оксидів вуглецю (67,5% сумарного викиду), твердих речовин (15,5%), діоксиду сірки (10,8%) та оксиду азоту (5,4%). Щорічно у поверхневі водні об’єкти скидається до 1,0 млн.м3 стічних вод, з яких 85% містять значну кількість забруднюючих речовин, включаючи сульфіди, хлориди, сполуки заліза, важких металів тощо. За даними аерокосмічних знімків снігового покрову, зона дії підприємств чорної металургії простягається на відстань до 60 км від джерела забруднення Чавун - найважливіший первинний продукт чорної металургії. Він використовується як ливарний сплав, але, основне, як сировина для виготовлення сталі. Широкому використанню чавуну сприяє його міцність та добрі ливарні якості. В машинобудуванні на долю чавунних деталей припадає 75 % від загальної маси заготовок. Заводи з виробництва чавуну та сталі в Україні здебільш прив’язані до залізорудних гірничодобувних комбінатів і до джерел виготовлення коксу. Найбільша кількість їх розташована в районах: Наддніпрянщина (Дніпропетровськ, Дніпродзержинськ, Запоріжжя); Криворіжжя (Кривий Ріг); Донбас (Донецьк, Макіївка, Алчевськ, Костянтинівка, Енакієво, Краматорськ); Приазов’я (Маріуполь, Керч). Виготовлення чавуну Чавун одержують в доменних печах. Металургійний цикл розпочинається з підготовки руди, з якої виготовляють чавун. Первинна підготовка руди має велике значення: чим ретельніше підготувати руду до доменної плавки, тим вища продуктивність печі, нижчі витрати палива та вища якість чавуну, що виплавляється. Схема підготовки руди складна і має таку послідовність: подрібнення, магнітна сепарація, флотація, усереднення, окускування залізної сировини, отримання окатишів. Шихта-суміш, що подається в лійку доменної печі, складається з таких основних частин, які беруться у відповідних співвідношеннях: руда у вигляді червоних, бурих, магнітних залізняків або залізного шпату (40...70%), колошниковий пил (20...30%), чавунний брухт (5...10%). Для виплавляння чавуну з руди потрібно в доменній печі підтримувати температуру близько 1500°С. Для цього в печі зпалюють різні види палива, основним з яких є кам’яновугільний кокс. Але з метою зниження витрат коксу та підвищення інтенсивності виплавки чавуну в доменну піч вдувають природний газ, а також додають мазут та вугільний пил. В залізних рудах і в золі від коксу містяться кремнезем та глинозем у надмірних кількостях, тому в шихту як флюс додають вапняк або доломіт. Вони сприяють шлакуванню сірки – шкідливої домішки в чавуні. Отримання чавуну можна описати такою загальною схемою: підготовка шихти – завантаження печі – доменний процес – розлив чавуну. Підготовка шихти перед завантаженням в доменну піч заключається в її агломерації (спіканні) або у виготовленні з неї окатишів. Але ці процеси супроводжуються виділенням значної кількості пилу і шкідливих газів. Так виробництво 1 т агломерату супроводжується виділенням 2500…4000 м3 газів, які містять 5…60% г/м3 пилу, 0,3…3% оксиду вуглецю, 4…10% діоксиду вуглецю, 12…17% кисню, 0,01…0,60% діоксидів сірки, азот та інертні гази. При виробництві окатишів з 1 м2 корисної площі машини виділяються 63…69 м3/хв газів, які містять 2,2…3,7% діоксиду вуглецю, 75...78% азоту, 15…20% кисню, 1,6…5,7% водню, 0,1 оксиду вуглецю, 0,03…0,2 діоксиду сірки, 2,5…4% пилу. Подрібнені шматки агломерату або окатиші за допомогою скипів подаються у верхню частину доменної печі – лійку, відкіля вони через колошниковий затвор потрапляють в шахту. Шахта має конусоподібну форму, що дозволяє шихті внаслідок розширення при нагріванні вільно рухатись вниз до розпару. На рівні розпару та заплечиків утворюється губчасте залізо, яке поступово навуглецьовується, плавиться і стікає в горно. Разом з чавуном в горно потрапляє рідинний шлак, який є побічним продуктом плавки. Він утворюється в доменній печі з флюсів, золи коксу, пустої породи та агломерату. Чим бідніша шихта на вміст заліза, тим більший вихід шлаку з печі. В середньому в Україні на кожну тонну чавуну припадає 0,3…0,6 т шлаку. Так як рідинний чавун має густину (6900 кг/м3) набагато більшу ніж густина рідинного шлаку (2500 кг/м3), то в нижній частині горну збирається чавун, а у верхній – шлак. Для випуску їх з печі в кожній зоні горну влаштовують дві леткі: нижня для чавуна, верхня для шлаку. Добова продуктивність потужної домни становить 2000 т чавуну і навіть більше. Доменна піч після її пуску працює безперервно 5—6 років, а інколи навіть і до 10 років. Потім її ремонтують і знову пускають у роботу. Операції з підготовки шихти, завантаженні її в домну, випуску чавуну і шлаку механізовані. Шихту завантажують через верхню частину домни (колошник). Спочатку засипають шар коксу, потім шар суміші руди з коксом і флюсами, потім знову шар коксу і т. д. Кокс служить джерелом тепла для підтримання потрібної температури в домні і для одержання відновника — монооксиду вуглецю CO, а флюси (найчастіше CaCO3) — для перетворення пустої породи (SiO2, глини тощо) в легкоплавкі сполуки — шлак. Горіння коксу підтримується вдуванням у нижню частину домни (горно) попередньо нагрітого до 800–1000°С повітря. Найвища температура (до 1500 °C і навіть більше) досягається в нижній частині домни у зоні горіння коксу, а найнижча (до 200 °C) — у найвищій частині. Види чавуну Сучасне виробництво дозволяє виробляти чавун різної якості, що визначає його різне використання в народному господарстві. Це такі різновиди чавуну: 1) сірий використовують в машинобудуванні, будівельних конструкціях і сантехніці; 2) половинчастий – використовують як фрикційний матеріал (гальмівні колодки) і для деталей підвищеної зносостійкості (прокатні валки); 3) високоміцний – використовують для заміни стальних, ливарних та ковких деталей в машинобудуванні; 4) білий – використовують для виготовлення деталей, що працюють в умовах підвищеного абразивного зношування; 5) ковкий – переважно використовується в автомобільному, тракторному і сільськогосподарському машинобудуванні; 6) легований знаходить застосування в середовищах з підвищеною агресивністю і перенавантаженням. Заходи боротьби з викидами забруднюючих речовин та відходів доменним виробництвом Для покращання та прискорення процесу плавки у верхню частину горну під заплечики через фурми вдувають природній газ в об’ємі 60…100 м3 на одну тонну чавуна, повітря в кількості 8 млн. м3/добу і кисню в кількості 0,5 млн.м3/добу. В процесі згоряння палива в печі утворюється доменний газ (другий побічний продукт доменного процеса) в кількості 2000 м3 на 1 т чавуну. Газ виходить з печі через її верхню частину – колошник, звідки він отримав назву "колошниковий”. Колошниковий газ складається з оксиду вуглецю (25...34%), водню (1…3%), вуглекислого газу, азоту і метану. Після очищення від пилу його використовують як паливо для підігріву насадок повітронагрівачів, через які повітря надходить до печі. Температура підігрітого повітря повинна становити 900…1200°С. хоч основна маса доменного газу спалюється, але частина її з продуктами горіння через димар викидається в атмосферу. Тому ця частина газу підлягає очищенню. В процесі виготовлення на спеціальних коксохімічних заводах основного виду палива – коксу утворюється коксовий газ, який є побічним продуктом даного виробництва. Використовують його на внутрішні потреби металургійного виробництва. Але на 1 т переробленого вугілля виділяється 0,75 кг діоксиду сірки, 0,03 кг різних вуглеводнів та аміаку, оксид і діоксид вуглецю. Хоч цехи коксохімічних заводів обладнані повітроочисними електрофільтрами, усе ж таки частина забруднюючих речовин проходить через них і, таким чином, вміст сірководню у вихідних газах сягає 0,13 мг/м3, діоксиду азоту 0,9 мг/м3. є також в їх складі сірчаний газ і аерозоль сірчаної кислоти. Окрім газів коксохімічне виробництво викидає в атмосферу велику кількість пилу – на 1 т переробленого вугілля виділяється 3 кг вугільного пилу. Крім того значна кількість пилу утворюється ще й при розвантаженні вугілля. У ливарному цеху виробництва чавуну повітря забруднюється, головним чином, пилом, оксидом вуглецю та сірчаним ангідридом. Цех з програмою 100 тис.т литва, який обладнаний пиловловлювачами, що працюють з ефективністю очистки 70…80% , викидає в повітряний басейн до 100 т пилу щорічно. Джерелами інтенсивного утворення пилу є таке обладнання як решітки, барабани, дробарки, сита. Вентиляційні гази підбункерних приміщень, де встановлюють це обладнання, містять 2…5 г/м3 пилу. Хоча для очищення цих повітряних потоків застосовують електрофільтри, але в атмосферу потрапляє до 60…80 мг/м3 пилу. Доменне виробництво скидає 17,5% від загальної кількості стічних вод металургійного комплексу. Джерелами забруднення стічних вод при виробництві чавуну доменним шляхом є: очистка доменного газу, гідравлічне збирання осадженого пилу та просипи в підбункерному приміщенні, грануляція доменного шлаку, розливання чавуну та охолодження доменної печі. Забруднені стічні води утворюються: на розливних машинах в кількості 350 м3/т, в газопроводах коксового та змішаного газу у вигляді конденсату – 20…40 л на 100 м3 газу, при грануляції доменного шлаку – 2 м3/т, гідроприбиранні пилу в підбункерному приміщені – 300…600 м3 на 1 т чавуну. При очищенні 1000 м3 газу утворюється 4…6 м3 стічних вод, які містять пил, хімічні сполуки та розчинені гази. Для охолодження доменної печі потрібно до 4000 м3/год води. Однак очистити таку кількість води від забруднювачів практично неможливо. Тому тут організується зворотня система водопостачання. Доменне виробництво утворює при випусках і розливках чавуну по канавах та в чавуновізних ковшах до 1% брухту. За видами продукції ці відходи розподіляються таким чином: виробництво чавуну – 7…10 кг/т; чавунного литва – 350 кг/т; відливка чавунних труб – 170..200 кг/т. Шлак, що утворюється разом з чавуном, якщо зразу не гранулюється, розміщується у відповідних відвалах, які несуть загрозу забруднення токсичними речовинами прилеглим землям. Для зменшення впливу чавунного виробництва на навколишнє середовище потрібно, перш за все, змінити технологію виробництва сталі, на виготовлення якої йде основна частина виплавленого чавуну. Сталь повинна вироблятися з руди і брухту минаючи доменний процес, тобто чавунне виробництво. В даний час розроблена технологія одержання заліза шляхом відновлення його з руди за допомогою водню або конвертерного газу, що дає можливість позбутись від доменного і коксохімічного виробництв. Покращити екологічну ситуацію в зоні дії чавунного виробництва можна також заміною очисних споруд на нові більш продуктивні і модернізовані; зменшенням утворення брухту і шлаку і розробкою заходів по їх утилізації і рекуперації. 2. Мастильні матеріали Мастильні матеріали — це речовини, які використовуються для змащування і охолодження деталей машин та механізмів, що призводить до зменшення сили тертя і вилучення зношених частинок. Крім того, мастильні матеріали захищають метал від корозії, виконують функцію робочої рідини, яка охолоджує різні частини при їхній взаємодії. Основна частина мастильних матеріалів мінерального походження отримується у результаті переробки нафти. Органічні мастила (рослинні і тваринні), хоч і володіють хорошими властивостями щодо змащування, чутливі до дії підвищеної температури, тому застосовуються, головним чином, як добавки до мінеральних олій. Недоліками мастильних матеріалів (мінеральних і органічних) є те, що вони застигають при охолодженні до температури нижче -20°С, випаровуються і окислюються при нагріванні до температури вище 150—200°С. Синтетичні мастильні матеріали, які виробляються на основі спиртів, ефірів і кремнійорганічних з'єднань, відзначаються високими експлуатаційними властивостями (у тому числі і термостійкістю), однак мають поки обмежене застосування, тому що вони дорожчі нафтових олій. Ощадливе використання нафтопродуктів — важливий важіль інтенсифікації паливно-енергетичного комплексу нашої країни, підвищення його ефективності. Тим часом витрати нафтопродуктів, які виникають у процесі транспортування, приймання, видавання, зберігання та експлуатації, ще значні і підрозділяються на дві основні групи в залежності від випаровування і від витікання через нещільності з'єднань. Для зниження втрат від випаровування використовуються резервуари з герметизованими кришками і шлангами для відводу пари нафтопродукту, газовирівнювальні системи, що регулюють внутрішній тиск у резервуарах й ін. Щоб уникнути втрат від витікання встановлюється строгий контроль за транспортуванням, прийманням, видачею і зберіганням нафтопродуктів. При цьому не допускається перевищення затверджених норм втрат на всіх основних навантажувально-розвантажувальних і транспортних операціях. Мастильні матеріали — продукти переробки нафти або різні синтетичні речовини. їх вводять між поверхнями що труться для зменшення сили тертя та уповільнення зноса.Крім цього вони захищають матеріали від корозії, охолоджують поверхні тертя, видаляють продукти зносу, виконують функції робочої рідини в гідравлічних системах, працюють як теплоносії тощо. За походженням мастильні матеріали бувають органічними, неорганічними та елементоорганічними (складаються з органічних та неорганічних речовин ) а за агрегатним станом — рідкими, консистентними і твердими Мастильні матеріали які при нормальній температурі (+20 °С) знаходяться у рідкому стані називають оливами. їх класифікують за певними ознаками.Спосіб виготовлення мастил впливає на певні властивості і визначає область їх використання:Дистилятні — продукти перегонки мазуту;Залишкові— очищені залишки перегонки нафти після виділення всіх видів моторного палива. Найпростіший представник — очищений мазут;Компаундовані ( змішані, комплексні) — суміш дистилятних і залишкових масел:Полімеризаційні (синтетичні) — органічні або елементоорганічні високомолекулярні сполуки (кремнійорганічні, поліметилсілоксанові, поліметил-фенілсілоксанові тощо);Регенеровані — матеріали з відновленою якістю відпрацьованих масел. За складом і фізико — хімічними властивостями вони наближаються до базових.Мастильні матеріали які при нормальній температурі знаходяться у мазеподібному стані, а при нагріванні переходять у рідкий називають консистентними (пластичними) змазками (мастилами) (від лат. consisto-гуснути).їх класифікують за температурою краплепадіння та за призначенням (мал.10.10). Тверді змазки (мастила) використовують для змащування механізмів, що працюють у вакуумі при температурах від -70°С до + 500°С, кріогенних рідинах (зріджений кисень, азот тощо), в агресивному середовищі, в устаткуванні де присутність рідких або консистентних мастильних матеріалів не припустимі (харчове обладнання, електронні прилади тощо).Рідкі мастильні матеріалиНайважливішими властивостями та якісними характеристиками рідких мастильних матеріалів являються :— маслянистість;— хімічна стійкість;— температура застигання;— коксуємність; — температура спалахування ;— зольність;— в'язкість та її залежність від температури ;— наявність механічних домішок ; Для характеристики рідких мастильних матеріалів користуються одиницями кінематичної та динамічної в'язкості яку визначають при температурі +100, +50, -15, -20, -35°С Для мастильних матеріалів які працюють в широкому діапазоні температур дуже велике значення має залежність в'язкості від температури. Вона характеризується індексом в'язкості або температурно — в'язкізним коефіцієнтом:Ив = В50 / В100 ; К = (Во – В100) / B50 де В0 В50, В100 — в'язкість випробуємого матеріалу відповідно при 0, +50, +100°С. Маслянистість (змащувальна здатність, липучість) — здатність мастильного матеріалу прилипати до твердої поверхні та утворювати на ній тонку міцну маслянисту плівку. Ця характеристика дуже важлива для механізмів які працюють при великих навантаженнях і малих швидкостях. Температура застигання — здатність гуснути при низьких температурах. Визначається як температура при якій досліджуваний мастильний матеріал гуснр так, що при нахилі пробірки на 45° його рівень залишається нерухомим протягом 1 хвилини. Цю характеристику враховують при транспортуванні, зберіганні та заправці систем змащування. Хімічна стійкість (стабільність) — здатність не окислюватись під впливом температур вищих за +50°С і кисню повітря. Утворені продукти окислення змінюють склад і погіршують якість мастильних матеріалів. Коксуємість — здатність мастильних матеріалів утворювати кокс під впливом високих температур і тиску без доступу повітря. Температура спалахування — температура при якій пари мастильних матеріалів утворюють із повітрям суміш яка спалахує при контакті з полум'ям Ця характеристика визначає умови зберігання та використання мастильних матеріалів. Зольність — тверді продукти згоряння дрібні частки яких прискорюють знос поверхонь тертя. Ця характеристика жорстко обмежена і знаходиться у межах 0,005...0,2%. Механічні домішки — викликають швидке руйнування поверхонь тертя. Вони складаються з мінеральних часток та металевого пилу. Для високоякісних мастильних матеріалів їх присутність недопустима. Волога, лужні, кислотні та сірчані сполуки — викликають корозію металевих деталей. Наявність кислотних і лужних сполук характеризується кислотним числом, яке показує кількість їдкого калію необхідного для нейтралізації кислих сполук. Для підвищення експлуатаційних властивостей мастильних матеріалів до їх складу вводять присадки. За призначенням вони поділяються на групи: В'язкізні — для поліпшення в'язкізних характеристик мастильних матеріалів: КП-20 (концентрований розчин поліізобутилена в індустріальному маслі И 12А), вініпол (продукт полімеризації вінілбу- тиленового ефіра), поліметакрелати В-І та В-2 (продукти полімеризації ефірів метакрилової кислоти); Маслянисті — для поліпшення мастильних властивостей: олеїнова, стеаринова та інші жирні кислоти, кісткове або рицинове масло, природні жири тощо; Депресорні — для пониження температури застигання мастильних матеріалів: АФК (триалкілфенолят кальцію у розчині масла), А3НИИ — ЦИАТИМ — 1 (хлорований парафін з фенолом), ПМА (продукт полімеризації ефірів метакрилової кислоти);миючі (антинагарні) — для попередження утворення нагара, коксів тощо: СБ-3 та СК-3 (барієва та кальцієва солі суфокислот), АСК (розчин алкісаліцілата кальцію), АСБ-50 (розчин алкілсаліці- лата барію) тощо;антиокислювальні — для підвищення хімічної стабільності мастильних матеріалів: ДФ — 1 (розчин диалкілдитиофосфата барію у веретенному маслі), ДФ-11 (розчин диалкілдитиофосфата цинку у веретенному маслі), АзНИИ-10, АзНИИ-11 тощо;багатофункціональні — багатокомпонентні композиції. Асортимент рідких мастильних матеріалів складають: Моторні оливи призначені для зменшення зносу деталей двигунів внутрішнього згоряння, зниження втрат енергії на тертя та виконують функції охолоджувача між поршневими кільцями і стінками циліндрів. В залежності від типу двигуна вони поділяються на автомобільні (карбюраторні та дизельні), авіаційні, автотранспортні та реактивні.Масла в двигунах внутрішнього згоряння працюють в умовах динамічної зміни температури і тиску. Тому до них ставлять вимоги стабільності, оптимальної в'язкості, високої температури спалаху, низької кислотності та зольності.Випускаємі автомобільні оливи класифікують за ступенем форсованості двигуна та за в'язкістю при +100°Є Класифікація і маркування автомобільних моторних олив Клас в’язкості оливи при +100С сСт Група масел А Б В Г Д Є 6 М6А М6Б М6В - - - 8 М8А М8Б М8В М8Г - - 10 - М10Б М10В М10Г - - 12 - М12Б М12В М12Г М12Д - 14 - М14Б М14В М14Г М14Д М14Е 16 - М16Б М16В М16Г М16Д М16Е 20 М20А М20Б М20В М20Г М20Д М20Е Оливи групи А, Б, В та Г призначені відповідно для нефорсова- них, мало-, середньо- і високофорсованих карбюраторних і дизельних двигунів. Олива групи Д — для високофорсованих дизельних двигунів, що працюють у важких умовах. Олива групи Е — для тихохідних дизельних двигунів з спеціальною системою змащування які працюють на паливі з високим вмістом сірки (до 3,5%). Розроблені та застосовувані мастильні матеріали класифікуються на цілий ряд груп, в залежності від ряду ознак, таких як: походження або вихідна сировина для одержання; зовнішній стан; призначення, вихідні умови застосування й ін. За походженням або вихідною сировиною розрізняють такі мастильні матеріали: - мінеральні або нафтові, які виробляються шляхом відповідної переробки нафти і є основною групою вироблених мастил (більш 90%). Вони у свою чергу в залежності від способу одержання класифікуються на дистилятні, залишкові і компаундіровані або змішані; - рослинні і тварини, що мають органічне походження. Рослинні масла одержують шляхом переробки насінь певних рослин, у числі яких найбільш широке застосування в техніці одержали касторове, гірчичне і ріпакове. Тваринні масла одержують шляхом переробки тваринних жирів, серед яких знаходять застосування такі як: бараняче і яловиче сало, технічний риб'ячий жир, кісткові і спермацетові масла й ін. Слід зазначити, що органічні масла мають більш високі змащувальні властивості, але мають низьку термічну стійкість у порівнянні з нафтовими маслами. У зв'язку з цим їх застосування обмежене і частіше за все їх використовують у суміші з нафтовими; - синтетичні, які одержують з різної вихідної сировини різними методами, серед яких: каталітична полімеризація рідких або газоподібних вуглеводнів як нафтової, так і ненафтової сировин; синтез кремнійорганічних з'єднань (полісиліконів), одержання фторвуглеродних - масел і т.д. Синтетичні масла мають задані властивості і застосовуються для цілого ряду високовідповідальних вузлів тертя, але в силу високої вартості їх виробництва, вони мають обмежене застосування. За зовнішнім станом мастильні матеріали поділяються на: - рідкі мастила, що у звичайних умовах є рідинами, які володіють плинністю (нафтові і рослинні масла); - пластичні або консистентні масла, що у звичайних умовах знаходяться в мазєподібному стані (технічний вазелін, солідмасла, консталіни, жири й ін.). У свою чергу пластичні мастила підрозділяються на антифрикційні, консерваційні, ущільнювальні й ін.; - тверді мастильні матеріали, що не змінюють свого стану навіть під дією ряду факторів (температури, тиску тощо). До них відносяться графіт, слюду, тальк, які звичайно застосовують у суміші з рідкими або пластичними мастильними матеріалами. За призначенням мастильні матеріали поділяються на: - моторні масла, призначені для двигунів внутрішнього згоряння, що у свою чергу підрозділяються на масла для карбюраторних, дизельних, авіаційних і ін. двигунів; - трансмісійні масла, призначені для мастило механізмів трансмісії тракторів, автомобілів, комбайнів, самохідних машин; - індустріальні масла, призначені для гідравлічних систем різних машин; - компресорні, приладові, циліндрові, електроізоляційні, вакуумні та ін. В свою чергу розглянуті масла можуть бути підрозділені на: - низькотемпературні, які застосовуються як мастило для вузлів при температурних умовах не вище 50-60°С (приладові, індустріальні масла й ін.); - середньотемпературні, які застосовуються при температурах 150-200°С (турбінні, компресорні, циліндрові й ін.); - високотемпературні, які застосовуються для вузлів, що піддаються впливу температур до 300°С і більше (головним чином моторні масла). 3.Особливості оформлення комплектів документів на одиничні технологічні процеси. Технологічний процес складає основу будь-якого виробничого процесу, є найважливішою його складовою . Технологічним процесом називають логічно упорядкований послідовний набір завершених ланок якісних змін предмета праці (сировини, матеріалів, заготовок тощо), в результаті яких отримують проміжну або готову продукцію з певними властивостями. Зміни якісного стану стосуються всіх можливих хімічних і фізичних властивостей матеріалів; форми, розмірів і відносного розташування деталей; якості і вигляду поверхні; зовнішнього вигляду предмета праці; біологічних властивостей живих організмів в біотехнологіях тощо. Наприклад, всі види механічної обробки слугують в основному для зміни розміру і форми матеріалу, заготовки або деталі. Термічна обробка пов’язана зі зміною фізичних властивостей матеріалу, його фізичного стану. Хімічна обробка пов’язана зі зміною хімічних властивостей матеріалу. Зборка має за мету зміну форми і відносного розташування елементів – деталей у вузли і готові машини. Технологічні процеси прийнято на виробництві і в літературі називати за основною технологічною дією, що відбувається з предметом праці. Терміни та визначення основних понять в галузі промислових технологічних процесів установлені державними нормативними документами – стандартами. Розрізняють сотні технологічних процесів. У кожній галузі промисловості застосовують свої, характерні для неї технологічні процеси. Так, наприклад, в машинобудуванні існують технологічні процеси лиття, кування, штампування, пресування, зварювання, склеювання; термічного, хімічного та механічного оброблювання заготовок, складання виробів. В будівництві технологічні процеси називають роботами, в наслідок яких з’являються будівельна продукція у вигляді частин будинків і споруд. Це земляні роботи, бетонні і залізобетоні роботи, кам’яні, будівельно-монтажні, опоряджувальні та інші роботи. Роботи з улаштування покрівель, захисних покриттів, підлог, штукатурні, столярні, лицювальні та інші. Технологічний процес як система поділяється на декілька частин і формується із завершених окремих ланок. Такими ланками є стадії, що в свою чергу поділяються на операції. В технологічних процесах основною складовою є технологічна операція. Технологічною операцією називають завершену частину технологічного процесу, яку виконують на одному робочому місці один або декілька працівників над одним або кількома об’єктами праці використовуючи постійний характер дій і постійні знаряддя праці. Об’єктом праці може бути будь-що, заготовка, матеріал, ґрунт, цегла, руда, тканина, дошка та інше. Основною ознакою операції є її закінченість. Тому технологічну операцію можна уявити як елементарний технологічний процес, подальше спрощення якого неможливе із-за втрати характерних ознак технологічного процесу. Назви операцій походять від способу дії на предмет праці. Наприклад в машинобудуванні при механічній обробці матеріалів можливі операції точіння, свердління, шліфування, нарізання, фрезерування. Під кожну операцію підбирається відповідна техніка і технічні засоби праці. Деякі трудомісткі операції виконує не один робітник, а група робітників, що діють взаємоузгоджено, деякі операції виконуються тільки машинами, без участі людини. Наприклад монтажні будівельні роботи (процеси) виконують декілька працівників, а подрібнення руди, плавлення руди, просіювання матеріалів, хімічні процеси – виконуються без участі людини в самому процесі. Операції в технологічному процесі ув’язані послідовно, тому кожна операція є лімітуючим елементом в процесі, а операція з найменшою швидкістю (продуктивністю) визначає швидкість (продуктивність) технологічного процесу в цілому. Технологічну операцію також можна розділити на окремі складові. Найповніший набір складових мають технологічні операції механічної обробки, операції в будівельних процесах. Операція, як правило, охоплює всі дії робітника та рухи технічних засобів – верстатів, машин, устаткування. В загальному випадку в технологічних операціях виділяють дві складові – технологічний (ТП) та допоміжний (ДП) переходи. Технологічна документація. Технологічна підготовка виробництва здійснюється шляхом розробки документів, які мають назву технологічні. За нею виготовляються вироби в цехах основного виробництва, інструмент та інше технологічне оснащення в цехах допоміжного виробництва, а також здійснюється оперативне управління виробничими процесами. Технологічна документація – це комплекс текстових, графічних. електронних та інших документів, які визначають окремо або у сукупності порядок виготовлення чи ремонту продукції (виробів) та оперативне планування технологічними процесами. Комплектність технологічної документації, призначення документів, правила їх оформлення та виконання викладені у державних і галузевих стандартах. У промисловому виробництві діє єдина система технологічної документації. Єдина система технологічної документації (ЄСТД) – це комплекс державних стандартів і рекомендацій, які встановлюють єдині, взаємопов’язані правила і положення щодо порядку розроблення, комплектації, оформлення і використання технологічної документації, що застосовуються при виготовленні і ремонті виробів. ЄСТД - є складовою єдиної системи технологічної підготовки виробництва, а вона, в свою чергу, реалізується через застосування ЄСТД. В цілому комплекс документів ЄСТД передбачає: · загальні правила з оформлення текстових і графічних документів на паперових і електронних носіях; · єдині терміни і визначення основних понять; · єдину систему позначення документів; · єдині форми документів і правила їх заповнення; · єдину систему умовних позначень на документах; · єдину класифікацію документів; · єдині правила відображення техніки безпеки і безпеки життєдіяльності в документах; Єдині принципи і підходи при розробці технологічних документів забезпечують сумісність і однозначність трактування інформації незалежно від методів створення документів, комп’ютеризацію процесів створення документів, можливість швидкого трансферу технологій і технологічної документації. Єдина система документації поширюється не тільки на виробничу документацію, а і навчальну літературу, навчальні програми у вищих навчальних закладах, коледжах, училищах тощо. В умовах промислового виробництва застосовують різноманітний склад технологічної документації. Ще у 1988 році була розроблена методологія її класифікації. В основі класифікації технологічної документації використано фасетний метод, що полягає на розділенні множини документів на незалежні групи за різними ознаками та багатоступеневій структурі коду документа: за призначенням; за видом носія інформації; за видом інформації, що вноситься в документ; за принципом побудови форми документа; за видом документа по стандарту (ГОСТ 3.1102-81); за видом технологічного методу (операції), що застосовується при виготовленні чи ремонту виробу. За призначенням технологічні документи поділяються на основні, допоміжні і похідні від основних. Основні – призначені для вирішення одної чи декількох інженерно-технічних задач з технологічної підготовки виробництва для виготовлення нових виробів. В них надається інформація про комплектуючі складові частини виробу і застосовані матеріали; про засоби технологічного оснащення; про дії виконавців в технологічних процесах і операціях; про наладку технологічного оснащення і режими його роботи; про розрахунок трудових затрат, затрат матеріалів; про технологічні маршрути виробу, про вимоги до робочих місць; про екологічні вимоги тощо. До них належить, наприклад, «відомість матеріалів». Допоміжні – додатково застосовують до основних з метою покращення і оптимізації робіт, що виконуються у розвиток технологічної підготовки виробництва. Це акти впровадження, акти погодження, замовлення на проектування оснастки тощо. Похідні технологічні документи – застосовують для вирішення вузьких окремих завдань, пов’язаних з основними, наприклад, з поопераційним нормуванням трудових затрат, видачею і здаванням матеріалів, напівфабрикатів, комплектуючих частин виробів. До них відносяться – робочий наряд, накладна, супроводжуючі документи. За видом носія документи поділяють на паперових носіях, на магнітних дисках, на магнітних стрічках, на перфострічках, на перфокартах. За видом інформації, що вноситься – на текстові, з текстом розбитим на графи і графічні. За принципом побудови форми документа – на блочно-модульні, блочні, елементно-блочні, елементні. За видом – на дві великі групи: основні і допоміжні. Основні, в свою чергу, на зведені і документи для процесів (операцій), останні – на документи загального призначення і документи спеціального призначення . Допоміжні документи також поділяють на документи загального і спеціального призначення. У зведених документах наводяться зведені дані по матеріалах, по засобам технологічного оснащення, по складу технологічних документів. Документи для розробки процесів і операцій надають опис усіх дій, що виконуються в технологічній послідовності з наданням інформації про матеріали, засоби технічного оснащення, трудові затрати (затрати часу), режими роботи обладнання, налаштування обладнання, інше. Документи загального призначення застосовують незалежно від методів виготовлення виробів. До них відносяться, наприклад, карта ескізів, технологічна інструкція. Документи спеціального призначення застосовують для розробки технологічних процесів і операцій, що спеціалізовані за технологічними методами виготовлення виробів або їх частин. До них належать, наприклад, операційна карта, карта технологічного процесу, карта технологічної інформації. Застосування тих чи інших технологічних документів, вміння їх читати, вимагає спеціальних знань щодо правил їх кодування. Достатньо знати, для початку, що перша цифра визначає вид документа за призначенням. Наприклад, цифра 1 – означає, що цей

Контрольна робота Основи промислових технологій та матеріалознавства

_kulbaba_

27.05.2014 18:05-

Коментарі

Ви не можете залишити коментар. Для цього, будь ласка, або зареєструйтесь.

Ділись своїми роботами та отримуй миттєві бонуси!

Маєш корисні навчальні матеріали, які припадають пилом на твоєму комп'ютері? Розрахункові, лабораторні, практичні чи контрольні роботи — завантажуй їх прямо зараз і одразу отримуй бали на свій рахунок! Заархівуй всі файли в один .zip (до 100 МБ) або завантажуй кожен файл окремо. Внесок у спільноту – це легкий спосіб допомогти іншим та отримати додаткові можливості на сайті. Твої старі роботи можуть приносити тобі нові нагороди!

поділитись