Подякувати Студентському архіву довільною сумою
Admin
26.02.2023 12:38
Дякуємо, що користуєтесь нашим архівом!
Інформація про навчальний заклад
ВУЗ:
Національного університету водного господарства та природокористування
Інститут:
Навчально науковий інститут економіки менеджменту і права
Факультет:
Економіка підприємства
Кафедра:
Кафедра фінансів
Інформація про роботу
Рік:
2013
Тип роботи:
Конспект лекцій
Предмет:
Економіка природокористування
Частина тексту файла (без зображень, графіків і формул):
Міністерство освіти і науки України
Національний університет водного господарства та природокористування
Навчально-науковий інститут економіки, менеджменту та права
Кафедра фінансів і економіки природокористування
06-03-20
КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ
з дисципліни
«Банківська справа»
для студентів за напрямами підготовки
6.030504 «Економіка підприємства», 6.030509 «Облік і аудит»,
6.030507 «Маркетинг» для всіх форм навчання
Рівне – 2013
Конспект лекцій з дисципліни «Банківська справа» для студентів за напрямами підготовки: 6.030504 «Економіка підприємства», 6.030509 «Облік і аудит», 6.030507 «Маркетинг» заочної форми навчання / Павлов К.В., Свердлюк І.В. – Рівне: НУВГП. – 2013. 61 с.
Упорядник: Павлов К.В., к.е.н., доцент кафедри фінансів і економіки природокористування
Свердлюк І.В., асистент кафедри фінансів і економіки природокористування
Відповідальний за випуск: В.І. Павлов, д.е.н., проф., завідувач кафедри фінансів і економіки природокористування.
Зміст
Стор.
Тема 1. Роль банківської системи в ринковій економіці……………………..
3
Тема 2. Роль Національного банку в економічній системі держави…………
7
Тема 3. Ресурси комерційних банків………………………………………....
14
Тема 4. Кредитні операції банків……………………………………………..
20
Тема 5. Операції банків з цінними паперами…………………………………
28
Тема 6. Вексельні операції банків…………………………………………….
33
Тема 7. Валютні операції банків……………………………………………...
41
Тема 8. Розрахункові операції комерційних банків…………………………
51
Тема 9. Результати комерційної діяльності банків та оцінка їхнього
фінансового стану………………………………………………….....
55
© Павлов К.В., 2013
© НУВГП, 2013
ТЕМА 1. РОЛЬ БАНКІВСЬКОЇ СИСТЕМИ В РИНКОВІЙ ЕКОНОМІЦІ
ТА ОСНОВИ ОРГАНІЗАЦІЇ БАНКІВСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ
1.1. Сутність банків та їх роль у функціонуванні економіки.
1.2. Історія виникнення та розвитку банків.
1.3. Види банків.
1.4. Організаційна структура комерційного банку.
1.5. Класифікація банківських операцій.
1.1. Сутність банків та їх роль у функціонуванні економіки
Банк – юридична особа, яка має виняткове право на підставі ліцензії НБУ здійснювати у сукупності такі операції: залучення коштів фізичних і юридичних осіб, розміщення цих коштів від свого імені на власний ризик, а також відкриття та ведення рахунків фізичних і юридичних осіб.
При цьому комерційним банкам (КБ) заборонена діяльність у сфері матеріального виробництва, торгівлі (крім торгівлі валютними цінностями), а також діяльність у всіх видах страхування.
Комерційні банки є фінансовими посередниками. Вони залучають капітали, заощадження населення й інші незадіяні грошові кошти, що вивільняються в процесі господарської діяльності, й надають їх у користування іншим економічним агентам, які відчувають потребу в додатковому капіталі.
Принципи банківської діяльності:
робота в межах реально наявних ресурсів та залучених ресурсів;
повна економічна самостійність;
банк діє відповідно до ринкових критеріїв прибутковості ризику, та ліквідності;
діяльність банку регулюється тільки непрямими економічними методами.
1.2. Історія виникнення та розвитку банків
Банківська справа зародилися ще в рабовласницькому суспільстві (7-6 ст. до н.е. - Вавилонське царство), коли виникли лихварство та обмінні операції. Значного розвитку вона набула у Стародавній Греції, де банківські операції здійснювали храми - як найнадійніші сховища багатства.
У період раннього Середньовіччя банківська справа занепала, що було зумовлено натуралізацією господарства і послабленням ролі товарно-грошових відносин.
Феодальна роздробленість європейських країн, у кожної з яких була власна грошова одиниця, зумовила потребу в грошових - валютообмінних операціях. Найбільшого поширення банки набули в Італії, де 1407 р. в м. Генуї виник перший банк у сучасному його розумінні - Банк св.Георгія.
На теренах сучасної України за часів Ярослава Мудрого в Київській Русі діяли установи, які надавали кредити і здійснювали депозитні операції. В ХVIII ст. банківництво розвивалося під впливом Російської імперії. Зокрема, в 1781 р. Російський асигнаційний банк, відкрив свої контори у Києві, Ніжині, Харкові, а 1782 р. і у Херсоні.
Значного поширення банківництво набуло в першій половині 19 ст., що пов'язано з розвитком ярмаркової торгівлі. Тоді створено мережу приватних банківських установ які почали здійснювати біржові операції та надавати різні форми кредитів, а саме:
Херсонський земський банк, що діяв на підставі взаємного кредитування для надання довготермінових позик під заставу земельної власності;
Харківський земельний банк, який видавав позики під заставу нерухомості в українських і російських губерніях;
Київський приватний комерційний банк;
Київський промисловий банк;
Катеринославський комерційний банк;
Бессарабсько-таврійський земельний банк;
Одеський обліковий банк, котрий займався обліком векселів.
На початку ХХ ст. в Україні діяли три контри Державного банку Росії та його філії, існувала розгалужена мережа акціонерних банків, значного поширення набули «товариства взаємного кредиту» та інші фінансові посередники. Крім того функціонували приватні банківські контори, які здійснювали значну кількість суто банківських операцій.
Під час Першої світової війни банківська справа в Україні переживала кризу. У період державності 1917-1919 рр. Центральна рада після утворення Української Народної Республіки зробила спробу реорганізувати чинний банківський сектор та сформувати національну грошову систему – було ухвалено Закон «Про утворення Українського державного банку». Цим документом на території УНР припинено діяльність відділень російського Державного земельного банку і Селянського поземельного банку.
У складі колишнього СРСР Україна не мала власної банківської системи, а на її території функціонувала мережа установ Державного банку СРСР.
Банківська система СРСР була надто обмеженою і неефективною. Діяла державна монополія на банківські грошові операції, не існувало ринку цінних паперів. Відповідно, банківська система була нездатна сплачувати і мобілізовувати великі грошові кошти. Крім того, Держбанк СРСР, функціонуючи як орган уряду, був залежний від нього, що позначалося на ефективності його діяльності.
Фундамент української банківської системи закладено створенням перших кооперативних комерційних банків на підставі Закону СРСР «Про кооперацію» (1988р.)». Відразу ж було створено перший кооперативний банк «Таврія» - зареєстровано в листопаді 1988р.
Становлення незалежної банківської справи в сучасній Україні бере свій початок від 20 березня 1991 р. коли ухвалили Закон України «Про банки і банківську діяльність». Цей закон був юридичною підставою для створення класичної дворівневої банківської системи на чолі з центральним банком, яким юридично і став Національний банк України, заснований на базі українського республіканського відділення Державного банку колишнього СРСР.
Початком 2-го етапу формування банківської системи України була перереєстрація з 2 жовтня 1991 р. українських банків в Українській книзі реєстрації банків. В цей же час відбулася зміна організаційно-правової форми та власників.
У 1992-1993 рр. створено банки так званої «нової хвилі», які мали в своєму розпорядженні залучений приватний капітал.
У 1994-1996 рр. було проведено Державну грошову реформу.
У 1996 році Національний банк України впровадив регулюючі правила щодо діяльності комерційних банків. Почали створюватися банки з участю іноземного капіталу.
Законодавчими актами, які утворили правову основу для функціонування банківської системи України стало прийняття 20 травня 1999 р. Закону України «Про Національний банк України», а 7 грудня 2000 р. нової редакції Закону України «Про банки і банківську діяльність».
1.3. Види банків
Банки класифікують:
За видами операцій:
1.Універсальні;
2. спеціалізовані: ощадні; іпотечні; інвестиційні; клірингові.
Залежно від територіального розміщення:
міжнародні (транснаціональні), що діють на території кількох держав;
національні, що обмежують діяльність територією однієї країни;
міжрегіональні та регіональні, що діють в одному чи кількох регіонах;
місцеві (муніципальні), що обслуговують місцеву общину, місто.
За формою власності: приватні; державні – з повною власністю держави; зі змішаною формою власності; за організаційно-правовою формою господарювання:
публічні акціонерні товариства; кооперативні банки.
1.4. Організаційна структура комерційного банку
Організаційна структура комерційного банку має два головних елементи:
1) органи управління (регламентовані ЗУ «Про банки і банківську діяльність»);
2) функціональні підрозділи і служби банку.
Найвищий орган управління – Загальні збори учасників (засновників). Загальні збори учасників (засновників) мають право:
ухвалювати рішення щодо основних напрямів діяльності банку і затвердження звітів про їхнє виконання;
внесення змін та доповнень до статуту банку;
зміни розміру статутного капіталу банку;
призначення та звільнення голів і членів спостережної ради банку, ревізійної комісії;
затвердження річних результатів діяльності банку, затвердження звітів і висновків ревізійної комісії та зовнішнього аудитора;
розподіл прибутку;
припинення діяльності банку, призначення ліквідатора, затвердження ліквідаційного балансу.
Представницький орган банку – Рада банку чи спостережна Рада, яка обирається із учасників та виконує такі функції:
-призначає і звільняє голову й членів правління та контролює їхню діяльність;
-готує пропозиції щодо питань, які виносять на обговорення загальних зборів учасників;
-визначає зовнішнього аудитора;
-встановлює порядок проведення ревізій та контролю за фінансово-господарською діяльністю банку;
-приймає рішення щодо покриття збитків;
-приймає рішення щодо створення реорганізації та ліквідації дочірніх підприємств, філій та представництв банку, затвердження їхніх статутів і положень;
-затверджує умови оплати праці й матеріального стимулювання членів правління банку;
Виконавчий орган - Правління, або Рада директорів, що реалізує стратегію визначену Радою банку.
Орган внутрішнього контролю - Ревізійна комісія:
контролює дотримання банком законодавства;
розглядає звіти внутрішніх і зовнішніх аудиторів та готує відповідні пропозиції загальним зборам учасників.
Служба внутрішнього аудиту є органом оперативного контролю спостережної ради банку і виконує такі функції:
наглядає за поточною діяльністю банку та перевіряє її результати;
за результатами перевірок надає спостережній раді висновки та пропозиції;
контролює дотримання законів, нормативно-правових актів тощо;
Кандидатура керівника служби внутрішнього аудиту погоджується з Національним банком України.
Функціональними підрозділами, що безпосередньо здійснюють банківські операції та обслуговують клієнтів, є управління банку.
До організаційної структури банку також належать різні служби: відділ кадрів, бухгалтерів, юридичний відділ, адміністративно – господарський відділ та інші. Структура конкретного банку залежить від специфіки його діяльності.
1.5. Класифікація банківських операцій
Згідно Закону України «Про банки і банківську діяльність» банки України на підставі банківського ліцензії мають право здійснювати такі базові операції:
приймати вклади і депозити від фізичних та юридичних осіб;
відкривати і вести поточні рахунки клієнтів;
розміщувати залучені кошти від свого імені, на власних умовах та на власний рахунок.
Також банки виконують наступні операції:
операції з валютними цінностями;
емісія власних цінних паперів;
організація купівлі–продажу цінних паперів за дорученням клієнтів;
- надання гарантій і поруки;
- факторинг і лізинг;
- випуск, купівля–продаж і обслуговування чеків, векселів та інших платіжних документів;
- здійснення інвестицій;
- довірчі операції.
- та інші.
За змістом банківські операції поділяються на активні, пасивні та комісійно-посередницькі.
ТЕМА 2. РОЛЬ НАЦІОНАЛЬНОГО БАНКУ УКРАЇНИ В ЕКОНОМІЧНІЙ СИСТЕМІ ДЕРЖАВИ
2.1 Правові засади діяльності НБУ.
2.2. Структура управління НБУ.
2.3. Роль НБУ в забезпеченні стабільності національної грошової одиниці
2.1. Правові засади діяльності НБУ
Юридичний статус, завдання, функції, повноваження і принципи організації НБУ (правова основа) діяльності НБУ базується на положеннях Конституції України, Законів України «Про НБУ» № 679-ХІУ від 20.05.1999р. та «Про банки і банківську діяльність» № 2121-ІІІ від 07.12.2000 р.
Національний банк України підзвітний Президенту України та Верховній Раді України та не підзвітний Кабінету міністрів України.
Національному банку України забороняється надавати прямі кредити як у національній так і в іноземній валюті на фінансування витрат Державного бюджету України.
Голова НБУ, його заступники, члени Правління НБУ та інші службовці НБУ не можуть бути народними депутатами, членами уряду, займатися підприємницькою діяльністю, виконувати роботу за сумісництвом, крім викладацької, входити до керівних органів та бути акціонерами комерційних банків, отримувати позики в інших кредитних установах крім НБУ.
Керівними органами НБУ є Рада НБУ та Правління НБУ.
До складу Ради НБУ входять 15 чоловік:
голова НБУ;
сім членів, яких призначає Президент;
сім членів, яких призначає ВР України.
Термін повноваження членів Ради НБУ, крім голови НБУ складає 7 років. Достроково повноваження Ради НБУ припиняється у разі оголошення їй недовіри Верховною Радою України або Президентом України, але не раніше ніж через рік після обрання.
Члени Ради НБУ, крім Голови НБУ, виконують свої повноваження на громадських засадах.
Голова Ради НБУ та його заступник обираються терміном на 3 роки.
Засідання Ради НБУ правомірні при наявності не менше 10 членів Ради. Рішення Ради приймаються простою більшістю присутніх на засіданні. Про засідання Ради її члени повинні бути повідомлені не пізніше ніж за 5 днів до початку засідання.
Функції і обов’язки Ради НБУ:
- розробляє, вносить Верховній Раді України на затвердження та контролює виконання “Основні засад грошово-кредитної політики”;
- затверджує рішення Правління НБУ, та вносить йому свої рекомендації;
- має право застосовувати відкладне вето, щодо рішень Правління НБУ з найважливіших питань грошово-кредитної політики держави;
- дає оцінку діяльності Правління НБУ щодо виконання основних засад грошово-кредитної політики держави;
- у разі неодноразового не виконання її рішень Правлінням НБУ, Рада НБУ може звернутися до Голови НБУ, Президента України та Верховної Ради України.
Рішення Ради НБУ є обов’язковими для правління НБУ, але Рада не має права вмішуватися в поточну діяльність банку. Правління НБУ протягом 5 днів зобов’язане дати вмотивовану відповідь на рекомендації Ради НБУ.
Відкладне вето Ради НБУ щодо рішення Правління, може бути скасоване, якщо за нього не пізніше п’яти днів від дати застосування вето проголосує 2/3 загального складу Правління НБУ.
Склад Правління НБУ:
голова правління, призначається та звільняється Верховною Радою України за поданням Президента України терміном на 5 років більшістю від конституційного складу ВР України (226 голосів).
чотири заступники.
Заступників та персональний склад Правління НБУ затверджує Рада НБУ за подання Голови НБУ.
Правління НБУ забезпечує реалізацію грошово-кредитної політики НБУ та здійснює управління поточною діяльністю НБУ.
Правління НБУ приймає рішення:
- про емісію валюти України та вилучення банкнот;
- про зміну відсоткової ставки НБУ;
- про умови допуску іноземного капіталу до банківської системи України;
- про диверсифікацію активів НБУ та їх ліквідність;
- про формування резервів для покриття фінансових ризиків НБУ;
- щодо розподілу прибутку та порядку відрахування доходів до Державного бюджету України;
- щодо мінімального розміру золотовалютних резервів НБУ;
- про розмір та порядок формування обов’язкових резервів комерційними банками;
- про застосування заходів впливу до комерційних банків та фізичних осіб, які порушили банківське законодавство.
Правління НБУ визначає організаційну структуру, затверджує штатний розпис НБУ та подає на затвердження Раді НБУ річний звіт.
Рис. 2.1. Структура управління НБУ
Структура організації НБУ:
- центральний апарат;
- філії (територіальні управління);
- розрахункові палати;
- банкнотно-монетний двір;
- фабрика банкнотного паперу;
- Державна скарбниця України;
- Центральне сховище;
- банківські навчальні заклади.
2.3. Роль НБУ в забезпеченні стабільності національної грошової одиниці
Виникнення центральних банків історично пов'язане з централізацією банкнотної емісії в небагатьох найнадійніших комерційних банках, чиї банкноти могли успішно виконувати функцію загального кредитного знаряддя обігу. Такі банки почали називати емісійними. Держава, видаючи відповідні закони, активно сприяла процесу відокремлення таких банків.
Наприкінці XIX - на початку XX ст. у більшості країн емісія всіх банкнот була зосереджена в одному емісійному банку, який став центральним банком.
Згідно із Законом України "Про Національний банк України", НБУ є центральним банком України, особливим економічно самостійним центральним органом державного управління. Відповідно до Конституції України, основною функцією Національного банку є забезпечення стабільності грошової одиниці держави. При виконанні своєї основної функції з 01 січня.2011р. НБУ має виходити з пріоритетності досягнення та підтримки цінової стабільності в державі, тобто збереження купівельної спроможності національної валюти шляхом інфляційного таргетування.
Національний банк виконує також інші важливі функції:
- визначає та проводить грошово-кредитну політику;
- монопольно здійснює емісію національної валюти України та організовує її обіг;
- є кредитором останньої інстанції для банків і організовує систему рефінансування;
- здійснює банківське регулювання та нагляд;
- складає платіжний баланс, здійснює його аналіз та прогнозування;
- є бухгалтером та порадником уряду.
Основа розвитку, надійного, стійкого функціонування банківської системи - формування гнучкого механізму грошово-кредитного регулювання економіки, що дозволяє державі ефективно впливати на господарську активність, контролювати діяльність банківських інститутів, досягати стабілізації грошового обігу.
Головними економічними засобами і методами грошово-кредитної (монетарної) політики є регулювання обсягу грошової маси через:
визначення та регулювання норм обов'язкових резервів для комерційних банків;
відсоткову політику;
рефінансування комерційних банків;
управління золотовалютними резервами;
операції з цінними паперами на відкритому ринку;
регулювання імпорту та експорту капіталу;
емісію власних боргових зобов'язань та операції з ними.
Вибір і поєднання інструментів, що їх використовують у певній економічній ситуації, залежать від стратегії центрального банку. Проте можна назвати вимогу до інструментарію центрального банку будь-якої розвиненої країни - це дієвість.
Для регулювання обсягу грошової маси вживають заходи або зі стимулювання зростання грошової маси (експансивна кредитна політика), або із заборони її збільшення (рестрикційна кредитна й антиінфляційна політика).
Національний банк встановлює комерційним банкам норматив обов'язкового резервування коштів у відсотковому відношенні до загальної суми залучених банком коштів у національній та іноземній валюті. Цей норматив може диференціюватися залежно від категорії вкладників (фізичні чи юридичні особи) та видів рахунків.
Вимоги мінімальних резервів виникли як засіб страхування ліквідності кредитних інститутів. Цей мотив використання мінімальних резервів діє і сьогодні.
Як інструмент грошової політики, мінімальні резерви виконують подвійну роль: забезпечують поточне регулювання ліквідності на грошовому ринку й одночасно скорочують емісію кредитних грошей комерційними банками. У деяких країнах мінімальні резерви вже практично не використовують як інструмент "жорсткого" регулювання, оскільки центральні банки віддають перевагу гнучкішій політиці відкритого ринку - операціям із цінними паперами.
Правління НБУ приймає постанови "Про окремі питання регулювання грошово-кредитного ринку". Цим документом Національний банк визначає обсяг обов'язкових резервів, що повинен щодня перебувати на кореспондентському рахунку кожного банку в НБУ до початку операційного дня. НБУ з 1 березня 2007 р. знизив цей норматив з 90 % до 70 %, а на рівні 100 % останнього разу він був до 1 жовтня 2005 р. Станом на травень 2010 р. банки зберігають на рахунку в НБУ 100% сформованих резервів і отримують за це винагороду - 0,3 облікової ставки.
НБУ Положенням "Про порядок формування обов'язкових резервів для банків України" запровадив нормативи з формування обов'язкових резервів. Обов'язковому резервуванню підлягають усі кошти юридичних та фізичних осіб, залучені комерційними банками як у національній, так і в іноземній валюті. З березня 2009 р. нормативи резервування такі: в національній валюті за вкладами до запитання та поточними рахунками - 0 %, за терміновими вкладами - 0 %; в іноземній валюті за вкладами до запитання та поточними рахунками - 7 %, за терміновими вкладами - 4 %, кошти, залучені банками від нерезидентів - 20 % (без нарахування відсотків за зберігання).
Через норму резервування НБУ регулює обсяг грошової маси в обігу. Обов'язкові резерви гарантують своєчасність платежів на вимогу клієнтів. Рішення про зміни норм обов'язкових резервів приймає Правління НБУ.
Розміри ставок мінімальних резервів істотно коливаються в різних країнах. Зокрема, в Японії ставка мінімальних резервів не перевищує 2,5 %. Банк Англії, який практично не використовує мінімальних резервів як інструмент грошової політики, вимагає від кредитних інститутів лише 0,45 % зобов'язань, що підлягають обов'язковому резервуванню.
В інших країнах Євросоюзу норма обов'язкового резервування застосовується диференційовано щодо терміну: для депозитів та боргових зобов'язань терміном до 2 років - 2 %, для депозитів і боргових зобов'язань понад 2 роки - 0 %.
У Білорусії диференціювання проводять за видами валют і вкладниками: кошти фізичних осіб у національній валюті - 7 %, кошти юридичних осіб у національній валюті - 10%, кошти в іноземній валюті - 10 %.
Ставка, за якою центральний банк надає позики комерційним банкам і передисконтовує їхні векселі, називається офіційною обліковою ставкою, або обліковою ставкою центрального банку. Національний банк встановлює порядок визначення облікової ставки та інших відсоткових ставок за своїми операціями.
Система управління відсотковими ставками за умов ринку ґрунтується на ринковому механізмі формування банківського відсотка, що гнучко відображає динаміку попиту і пропозиції на банківський капітал, а також враховує показник інфляції у країні. З 13 серпня 2013 р. розмір облікової ставки – 6,5%.
Національний банк забезпечує управління золотовалютними резервами держави, здійснюючи валютні інтервенції шляхом купівлі-продажу валютних цінностей на ринку, щоб вплинути на курс національної валюти щодо іноземних валют і на загальний попит та пропозицію грошей в Україні.
Щоб торгувати валютою, центральному банку необхідно мати валютні рахунки в центральних банках відповідних країн. Коли виникає потреба втримати обмінний курс від падіння, центральний банк знімає зі золотовалютного рахунку відповідну суму і купує на неї національну валюту, змінюючи баланс попиту та пропозиції (валютна інтервенція). І навпаки, центральний банк скуповує валюту, якщо ухвалене рішення уповільнити зростання обмінного курсу національної валюти. У першому випадку втручання лімітоване наявністю національної валюти на рахунках центрального банку, в другому - наявністю відповідної іноземної валюти.
Ще одна важлива складова валютної політики - впровадження механізму регулювання платіжного балансу України, що є одним із найважливіших макроекономічних аспектів діяльності НБУ. Для визначення стратегії проведення валютної та грошово-кредитної політики, реформування зовнішнього сектора економіки Національний банк України розробляє також прогноз платіжного балансу, що використовується і як основа для переговорів із міжнародними організаціями про надання країні фінансової допомоги та визначення тиску обслуговування зовнішнього боргу на національну економіку.
Одним з головних індикаторів ефективності проведення валютної політики є курс національної грошової одиниці. Валютно-курсова політика держави має зберігати стабілізаційну спрямованість, забезпечуючи гнучку динаміку курсу гривні.
Операціями відкритого ринку Національного банку є купівля-продаж казначейських зобов'язань, а також інших цінних паперів (окрім цінних паперів, що підтверджують корпоративні права) та боргових зобов'язань, визначених Правлінням Національного банку.
Операції на відкритому ринку проводять у формі аукціонних торгів, під час яких НБУ пропонує комерційним банкам продати йому цінні папери за умовами, визначеними на підставі аукціонних торгів, переважно зі зобов'язанням їх зворотного продажу (наприклад, через 4-12 тижнів). Предметом торгів слугує ставка відсотку, яку комерційні банки сплачують за користування коштами, отриманими від продажу цінних паперів на визначений термін.
Регулювання імпорту та експорту капіталу є інструментом впливу на грошову масу в обігу, який НБУ застосовує через:
реєстрацію імпорту й експорту капіталу;
встановлення максимальних і мінімальних розмірів відсоткових ставок за іноземними депозитами в українських банках;
визначення для осіб, які мають борги перед нерезидентами, обов'язкового безвідсоткового вкладення певної частини від суми цих боргових зобов'язань в уповноважених банках України.
Відчутно впливають на стан грошового обігу в країні іноземні фінансові інвестиції. Особливо це стосується вкладень іноземними інвесторами свого капіталу в боргові зобов'язання держави. Якщо привабливість державних цінних паперів знижується, то відбувається відплив іноземного капіталу з країни, що спричиняє зниження курсу національної валюти. Як наслідок, виникає необхідність вживання з боку НБУ та Міністерства фінансів певних заходів, серед яких - підвищення відсоткової ставки й рівня дохідності емітованих державою цінних паперів. Одночасно Національний банк України не повинен допускати відпливу за кордон національної валюти, що може виникнути внаслідок порівняно заниженої депозитної відсоткової ставки в країні.
Використання державних цінних паперів дозволяє залучати до фінансування дефіциту Державного бюджету неемісійні кошти, значно знижуючи інфляційний тиск дефіциту бюджету на економіку. Державні боргові зобов'язання є найпривабливішим фінансовим інструментом для вкладання коштів юридичними та фізичними особами, в тому числі нерезидентами. Облігації використовуються як застава для вчасного повернення коштів.
Національний банк здійснює операції з власними борговими зобов'язаннями шляхом емісії депозитних сертифікатів на термін один день (овернайт), до 90 днів.
Депозитні сертифікати овернайт розміщують через постійно діючу лінію проведення тендерів із розміщення депозитних сертифікатів щоденно. Депозитні сертифікати терміном до 90 днів розміщують шляхом проведення кількісного або відсоткового тендеру щотижня.
Розміщення та розрахунки за депозитними сертифікатами НБУ здійснюються лише в безготівковій формі у національній валюті України.
Депозитні сертифікати НБУ мають право обігу на відкритому ринку лише серед банків, а також можуть використовуватися як застава на міжбанківському кредитному ринку та як забезпечення кредитів рефінансування Національного банку.
Банки, котрі бажають придбати депозитні сертифікати, подають заявку на участь у тендері. Національний банк самостійно визначає прийнятну для залучення коштів відсоткову ставку і розміщує депозитні сертифікати в межах оголошеного обсягу на цей тендер, починаючи з найменшої відсоткової ставки.
Депозитні сертифікати погашає Національний банк у безготівковій формі шляхом перерахування на кореспондентський рахунок банку номінальної вартості депозитного сертифіката і відсоткового доходу за ним на дату погашення відповідно до термінів та умов, передбачених для розміщення депозитних сертифікатів.
Можливе дострокове погашення депозитних сертифікатів з ініціативи як комерційного, так і Національного банку. Інформація про таку можливість є на сертифікаті. Про стан грошово-кредитної політики Національний банк інформує Президента України та Верховну Раду України.
ТЕМА 3. РЕСУРСИ КОМЕРЦІЙНИХ БАНКІВ
3.1. Власний капітал: джерела формування, структура та функції.
3.2. Порядок формування статутного капіталу.
3.3.Резервний та інший фонди.
3.4. Сутність та джерела залучених коштів та різновиди депозитів банку.
3.5. Формування та реалізація депозитної політики в банку.
3.1. Власний капітал: джерела формування, структура та функції
Власний капітал банку - це кошти, внесені акціонерами, а також кошти, сформовані у процесі подальшої діяльності банку. Призначення власного капіталу банку виражене в його функціях:
захисній;
оперативній;
регуляторній.
Суть захисної функції полягає в тому, що капітал слугує для захисту коштів вкладників і кредиторів, оскільки збитки від кредитних, інвестиційних, валютних операцій банку, зловживань, помилок списують із резервів, які входять до складу капіталу. Капітал банку - це своєрідний буфер, котрий покриває втрати, пов'язані з банківськими ризиками. Ця функція передбачає також гарантування вкладів, мета якого - захист інтересів вкладників при ліквідації чи банкрутстві банку і забезпечення функціонування банку в разі збитків від поточної діяльності, які покриваються, зазвичай, із поточних прибутків.
Функція забезпечення оперативної діяльності - має важливе значення під час створення та на початкових етапах функціонування банку, коли за рахунок власного капіталу формується його інфраструктура і розгортається діяльність (фінансується придбання або оренда основних фондів, комп'ютерної та оргтехніки, організаційні заходи щодо створення систем безпеки банку, впровадження банківських технологій і систем зв'язку). На відміну від підприємств сфери матеріального виробництва, де функція забезпечення оперативної діяльності є головною упродовж усього періоду діяльності, у банку вона надалі стає другорядною.
Зміст регуляторної функції капіталу полягає в тому, що через фіксування його розміру або окремих складових наглядові органи впливають на банківську діяльність та обмежують рівень банківських ризиків. У цій функції проявляється зацікавленість держави у підтриманні стабільності й надійності банківської системи.
Згідно зі Законом України "Про банки і банківську діяльність", банківський капітал - це залишкова частка активів після відрахування всіх зобов'язань банку.
Відповідно до зазначених рекомендацій, капітал складається з основного (капітал першого рівня) і додаткового (капітал другого рівня) (рис. 3.1). В Україні склад основного і додаткового капіталу регулює Національний банк України, який має право визначати і затверджувати перелік елементів для включення у відповідні категорії капіталу, а також умови та порядок такого включення.
Загальний розмір основного капіталу визначають із урахуванням величини можливих збитків за невиконаними зобов'язаннями контрагентів і зменшують на суму:
1. Недеформованих резервів під можливі збитки за:
кредитними операціями;
операціями з цінними паперами;
дебіторською заборгованістю;
протермінованими (понад 30 днів) та сумнівними щодо отримання нарахованими доходами за активними операціями банку;
коштами, розміщеними на кореспондентських рахунках у банках, які визнано банкрутами і які перебувають у процесі ліквідації;
2. Нематеріальних активів за мінусом суми зносу;
3. Капітальних вкладень у нематеріальні активи;
4. Збитків попередніх років і поточного року.
Додатковий капітал – є постійною частиною капіталу, вартість якої може змінюватись залежно від інтенсивності здійснюваної банком політики формування резервів та отриманих результатів діяльності.
3.2. Порядок формування статутного капіталу банку
Головною складовою власного капіталу є статутний капітал, механізм формування якого визначений організаційно-правовою формою господарювання. В акціонерних товариствах статутний капітал формується як сума номінальної вартості акцій, розміщених серед акціонерів.
Згідно з українським законодавством акції можна купувати тільки за власні кошти підприємства або фізичної особи після сплати податків.
Для відстеження порушень і контролю за джерелами коштів, спрямованих на придбання акцій банку, Національний банк України забороняє банкам випускати акції на пред'явника.
Власники звичайних акцій беруть участь в управлінні банком, поділяють збитки і ризики його діяльності та отримують доходи у вигляді дивідендів. Вони вкладають свій капітал на весь час.
Привілейовані акції дають право їхнім власникам на отримання фіксованих дивідендів незалежно від прибутку банку, але не дають права на участь у його управлінні.
Перший випуск акцій банку має складатися тільки зі звичайних акцій, а їхній продаж звільнено від оподаткування. Додаткові емісії можуть включати і звичайні, й привілейовані акції. Банки надають перевагу привілейованим акціям, щоб запобігти розширенню кола власників банку та втраті контролю за ним, проте обсяг привілейованих акцій не може перевищувати 10 % статутного капіталу.
Щодо форми випуску акцій, то вони можуть бути документарними і бездокументарними. У разі документарної форми акціонери отримують сертифікати акцій, де є інформація про їхню кількість, реквізити, а також підтверджується сукупність прав, що належать їхньому власникові. Бездокументарною формою випуску є обліковий запис, здійсненний зберігачем цінних паперів, який підтверджує право власності на акції.
Усі випуски цінних паперів банку, незалежно під розміру випуску та кількості інвесторів, підлягають державній реєстрації. Мета цієї процедури - підвищити відповідальність банків-емітентів перед покупцем цінних паперів і знизити ризики, пов'язані з фінансовими зловживаннями та махінаціями. Для реєстрації випуску акцій банк-емітент складає проспект емісії.
Проспект емісії - це документ, у якому зазначено відомості про випуск і розміщення цінних паперів. Готується він засновниками банку (при першій емісії) та правлінням банку (у випадку наступних емісій). У проспекті емісії повідомляється про банк, його фінансове становище, вичерпні відомості про майбутній випуск цінних паперів. Формувати та збільшувати статутний капітал банк може тільки у формі грошових внесків.
Збільшення статутного капіталу акціонерного товариства можливе шляхом:
- додаткової емісії акцій: старі акціонери мають переважне право викупу акцій нової емісії (щоб не допустити розмивання їхньої частки у статутному капіталі);
- збільшення номінальної вартості акцій: старі акціонери здійснюють доплату до нової номінальної вартості або обмінюють старі акції на меншу кількість нових; якщо такі варіанти не влаштовують акціонера, емітент зобов'язаний викупити акції у власника;
конверсії боргу у власність: обмін облігацій банку на прості іменні акції, тобто колишні кредитори банку стають його співвласниками - змінюється структура пасивів. Для цього банки випускають так звані конверсійні облігації, умовами випуску яких передбачено можливість обміну за визначеним співвідношенням на акції банку.
Рішення про збільшення чи зменшення статутного капіталу ухвалюють на загальних зборах акціонерів 3/4 голосів акціонерів, присутніх на зборах.
3.3. Резервний та інші фонди банку
Резервний фонд використовується для забезпечення непередбачених витрат, покриття збитків від банківської діяльності, а також виплати дивідендів за привілейованими акціями, якщо для цього недостатньо прибутку. Він формується у розмірі не менше 5 % від річного прибутку банку до досягнення 25 % регулятивного капіталу.
У разі повного або часткового використання коштів резервного фонду відрахування з прибутку до нього - відновлюють.
Відрахування до резервного фонду від чистого прибутку звітного року здійснюються після затвердження загальними зборами учасників банку річного бухгалтерського звіту та прийняття рішення щодо розподілу прибутку. Резервний фонд банку може бути використаний тільки на покриття збитків банку за результатами звітного року згідно з рішенням спостережної ради банку та в порядку, визначеному загальними зборами його учасників.
Окрім того, в банку можуть формуватися:
фонд економічного стимулювання (для мотивації працівників);
фонд економічного розвитку (для оновлення основних засобів);
страховий фонд (для фінансування витрат на усунення наслідків стихійного лиха або інших неочікуваних обставин у діяльності банку).
Спеціальні фонди призначені для виробничого і соціального розвитку банку. їхня відмінність від резервного фонду полягає в тому, що вони мають конкретне призначення (наприклад, для виплати премій працівникам).
3.4. Сутність і джерела залучених коштів та різновиди депозитів банку
Залучені кошти - основне джерело формування банківських кредитних та інвестиційних ресурсі». Вони існують у двох формах: депозитній (депозити) і недепозитний (короткострокові боргові цінні папери).
Клієнт, вкладаючи кошти у банк, отримує прибуток у вигляді відсотків та гарантію їхнього збереження. Банк отримує різницю між процентами за депозитами і процентами, отриманими від позичальників капіталу. Ця різниця (маржа) є винагородою банку за виконану роботу зі залучення вільних грошових коштів і розміщення позикового капіталу.
Вигоду, хоча й опосередковану, від залучення коштів на рахунки отримує і держава, адже банк у процесі вкладання залучених коштів в економіку розширює її ресурсні можливості, а отже, здатність до зростання та оновлення, що є метою діяльності держави.
Під депозитом розуміють кошти, передані на зберігання у фінансово-кредитну установу з відповідним режимом їхнього використання, що регулюється банківським законодавством.
Є такі види вкладів:
депозити до запитання (безстрокові
16.10.2014 21:10-
Ділись своїми роботами та отримуй миттєві бонуси!
0%
Оголошення від адміністратора