Подякувати Студентському архіву довільною сумою
Admin
26.02.2023 12:38
Дякуємо, що користуєтесь нашим архівом!
Модуль Історія України
Інформація про навчальний заклад
ВУЗ:
Національний університет Львівська політехніка
Інститут:
О
Факультет:
РТ
Кафедра:
Не вказано
Інформація про роботу
Рік:
2014
Тип роботи:
Завдання до модульного контролю
Предмет:
Історія України
Частина тексту файла (без зображень, графіків і формул):
1. Поясніть що є предметом, метою курсу “Історія України”, дайте періодизацію та проаналізуйте джерела та історіографію курсу.
Історія України вивчає політичні, соціально-економічні та культурні аспекти розвитку українського народу протягом усього періоду його існування, від часів появи людини на її території і до сьогодення. Студентам необхідно уявляти coбі історичне минуле українського народу як суцільний і неперервний історичний процес, в ході якого створювалися відповідні форми його соціального існування, починаючи від первісного суспільства до розвинених форм державного життя. Історія України вивчає історію землі (території), на якій постійно перебував український етнос, її відповідну еволюцію, а також історію тих інституцій, що були створені українським народом на всіх етапах його розвитку.
Головні завдання курсу:
Вивчення студентами історичного минулого своєї Батьківщини дозволить краще усвідомити своє місце і роль у суспільно-політичному житті, зайняти активну громадянську позицію.
Ознайомлення з історичним процесом в Україні в контексті європейської історії.
Поглиблення професійних знань студентів.
Ознайомлення з методологією сучасних історичних досліджень.
Прищеплення студентам принципів історизму в оцінці тих чи інших суспільно-політичних явищ.
6. Формування національної свідомості й відповідної соціокультурної та політичної орієнтації.
Періодизація української історії відповідає її найважливішим періодам – первісного суспільства; початок і розвиток української держави з центром у Києві - Pycі; піднесення Галицько-Волинської державності, панування Литви й Польщі на українських землях, Українська козацька держава, боротьба за національно-культурне відродження; визвольні змагання I9I7-I921 рр., панування тоталітарної системи на основних українських землях; Друга світова війна; післявоєнний період, створення cyвереннoї держави - Україна.
Протягом багатьох віків український народ був поділений між сусідніми державами: Польщею, Туреччиною, Pocією, Австрією. На захоплених територіях України існували одночасно різні державно-політичні інститути як власні, так і чужинні, що поглиблювало специфіку історичного розвитку того чи іншого регіону (зокрема - Гетьманщини, Запорожжя та Правобережної України у ХVІІІ ст.). Однак усі землі України – центральні, східні, західні, південні - були заселені одним українським населенням, яке об’єднували спільність мови, культури і зрештою прагнення існувати в одній дepжaві. Боротьба за українську державність була змістом діяльності багатьох поколінь різних соціальних верств українського народу.
Джерела та історіографія. Вивчення вітчизняної icтopiї в Україні було започатковане літописами, що велися спочатку як записи подій за роками, і поступово перетворилися на літературно-наукові твори. Найдавнішим літописом є «Повість врем’яних літ», яка охоплює події від найдавніших часів до початку ХІІ ст. Вона збереглась у багатьох літописних списках, найдавнішими з яких є т.зв. Лаврентіївський (XIV ст.) та Іпатіївський (ХV ст.). Останній з них, який найповніше зберігає перші твори давньої української історіографії, вміщує також Київський літопис, що охоплює все Хll ст. та Галицько-Волинський літопис 1209-1292 рр. Кожен з цих літописів є яскравим відображенням бурхливих подій епохи, утвердженням ідеї політичної незалежності Старокиївської держави. Літописна традиція України Русі була продовжена у т.зв. захiдноруських літописах, тобто творах переважно білоруського походження, які водночас були близькими до української історіографії. Серед них виділяється т.зв. Короткий Київський літопис, що входить до Супрасльського рукопису і вміщує опис подій кінця ХV - початку ХVI ст.
Поява на історичній apeнi українського козацтва зумовила перші спроби з’ясувати питання його походження, розкрити зв’язок його воєнної доблесті із звитягами предків, стародавніх pyciв у боротьбі з ворогами (Густинський літопис). Період від 1240 до 60-х рр. ХVI ст. висвітлює збірник «Літописці Волині і України». Бурхливі події визвольної боротьби українського народу проти польсько-шляхетського панування, за відродження української державності покликали до життя т.зв. козацькі літописи. Найяскравішими з них є літописи Самовидця, Самійла Величка і Григорія Граб’янки. В ряді історичних творів ХVIII ст. було втілено козацько-старшинську концепцію тісного зв’язку старокиївського і козацько-гетьманського періодів української історії. Праці П.Симоновського, В.Рубана, О.Рiгельмана стали першими спробами систематичного викладу історії України. Прагнення зберегти українську національно-політичну традицію виразно простежується у творах зачинателів нової української історіографії - батька і сина Полетик, Я.Марковича, О.Мартоса автора «Історії Pyciв» – «вічної книги незалежності українського народу», за висловом О.Оглоблина.
Ці історичні праці стали підґрунтям для нової наукової історичної літератури першої половини XIX ст. Початки українського національно-культурного відродження посилили науково-дослiдницьку працю в галузі української історіографії. М.Максимович, І.Срезнєвський, О.Бодянський, М.Костомаров, П.Куліш, М.Маркевич у cвоїx історичних творах спиралися на властиве для 30-40-х рр. доба романтизму, зацікавлення народним життям, досліджуючи насамперед козаччину як його найяскравіший вияв. Властиве українським історикам 30-40-х рр. захоплення етнографізмом переходить у формування т.зв. народницького напряму в історioгpафiї, найбільш визначними представниками якого були П.Куліш, М.Костомаров, В.Антонович. Для них є характерним ідеалізація стихійних народних рухів, козаччини в цілому, що певною мірою залишало поза увагою державотворчі процеси в українській історії, участь у ньому шляхетської верстви.
Суттєві зрушення в українській історичній науці сталися в 70-х роках ХІХ ст. Вони пов’язані з посиленням вивчення соціальних та економічних відносин, дослідженням окремих станiв-класiв: шляхти, міщанства, селянства, козацтва та icтopiї міст, землеволодіння. Найкращі наукові сили зосереджуються навколо таких центрів, як Київська Археографічна Комісія, Товариство Нестора Літописця у Києві, журнал «Киевская Старина» та ін. У працях В.Антоновича, Ор.Левицького, І.Новицького, І.Каманіна, Я.Шульгіна значну увагу було приділено вивченню соціально-економічних процесів на Правобережній Україні. О.Лазаревський, О.Єфименко, Д.Багалiй, М.Василенко та ін. розробляли переважно історію Лівобережної України, насамперед Гетьманщини. Важливе місце в історичних дослідженнях посідало вивчення icтoрiї княжої Pyci-Укpaїни та Великого князівства Литовського, яке здійснювалось учнями В.Антоновича - М.Дашкевичем, П.Голубовським, Д.Багалієм, М.Грушевським, М.Стороженком, М.Довнар-Запольським, В.Данилевичем, І.Линниченком, Ол.Грушевським, а також самим В.Антоновичем. Історики народницького напряму, хоча й мали чимало здобутків у дослідженні багатьох проблем історії України, нехтували власною національно-державницькою традицією, а це негативно позначилось на формуванні політичного світогляду багатьох діячів українського руху.
Якісно новим етапом у розвитку історичних досліджень стала діяльність М.Грушевського та його школи, яка сформувалася під час його пpaці як голови Наукового Товариства ім. Шевченка у Львові. Ним була видана фундаментальна десятитомна Історія України-Руси, а також організовано публікацію глибоко наукових історичних праць у таких виданнях, як «Записки Наукового Товариства імені Шевченка», «Джерела до історії України», «3аписки Українського» Наукового Товариства» та ін. Серед учнів М.Грушевського - визначні українські історики Б.Барвiнський, Б.Бучинський, В.Герасимчук, В.Доманицький, І.Джиджора, М.Кордуба, І.Кревецький, І.Крип’якевич, М.Чубатий, С.Томашівський та ін.
Могутній імпульс дальшому розвитку української історіографії дали визвольні змагання 1917-1921 рр. Важливу роль відіграло створення т.зв. державницького напряму в українській історіографії на чолі з В.Липинським. В радянський період вивчення історії України мало суперечливий характер. Значно зросли масштаби досліджень, що організуються як в Українській Академії Наук, так і у багатьох навчальних закладах, спеціальних установах. В Україні видано величезну кількість праць, присвячених різним аспектам українського історичного процесу. Однак слід мати на увазі, що на початку 30-х років радянська історіографія зазнає деструктивного впливу тоталітарної системи та її ідеологічної машини, який визначив пропагандистський, антинауковий характер переважної більшості видань радянських часів.
З широким виходом на арену суспільно-політичного життя нових соціальних сил, насамперед козацтва, міщанства, дрібної шляхти й духовенства, активною участю у національно-визвольній боротьбі селянства, відходить на задній план й національно-державна термінологія старої князівсько-дружинної еліти України. Близький народним масам термін «Україна» все частіше вживається у суспільному житті. Він усуває з ужитку всі інші назви, хоча терміном «Русь», «руський» ще тривалий час користуються в Галичині і на Закарпатті. Саме під іменем Україна наша Батьківщина вписалась у світову історію, а український народ займає своє місце поряд з іншими європейськими народами.
2. Охарактеризуйте що являло первісне громадянство на теренах сучасної України та покажіть основні здобутки трипільської культури і її роль у подальшому розвитку цивілізації на теренах сучасної України.
Територія України заселена людьми з найдавніших часів. Близько 800 тис. років, тому вони з’явились у Закарпатті (Королеве), понад 300 т. років у Подністров’ї (Лука-Врублівецька), а потім у інших районах України. Процес розселення людей тривав на всіх етапах кам’яного віку – давньому (палеоліт), середньому (мезоліт) і новому (неоліт).
Найтривалішим був палеоліт (від появи людини до ХІ–Х тис. до н.е.). Цей період характеризується в історії людства як час первісного людського стада. Мезоліт (ІХ–VI т. до н.е.) – кам’яний вік, формується племенна організація людей, з’являються відмінності в способі життя. Неоліт (VI– IV тис. до н. е.) цей вік був надзвичайно динамічним, переломним в історії людства. В цей період відбувається виготовлення і поширення нових способів знарядь праці, штучних продуктів, перехід до осілого способу життя та інш. Енеоліт (IV–ІІІ тис. до н.е.) мідно-кам’яний вік був перехідним від кам’яного періоду до епохи металу. У цей період розпочинається перший великий суспільний поділ праці – відокремлення скотарства від землеробства.
Велике значення для вивчення епохи енеоліту на Україні має “Трипільська культура". Свою назву вона отримала завдяки археологічним знахідкам 1893-1896 років поблизу с. Трипілля на Київ щині, які здійснив дослідник В. Хвойка. Ареал поширення трипільської культури охоплює територію сучасної Румунії, Молдови й України. Центром трипільської культури є Румунія.
У вивченні здобутків трипільської культури як світова, так і вітчизняна іс торична наука стикається з проблемою відсутності письмових джерел. За таких умов ретроспектива трипільського життя відтворюється лише на підставі речових джерел (археологічних знахідок) та деяких новітніх методів (аерофотозйомка, ге омагнітна зйомка тощо). Досліджуючи численні артефакти, науковці висувають різноманітні версії. Взагалі, історія трипільської культури залишається недостат ньо вивченою, а в її науковій інтерпретації дивним чином сплітаються як доведені факти, так і гіпотетичні твердження.
На підставі речових джерел можна говорити, що племена трипільців вели осілий спосіб життя і досягли значних зрушень у різних галузях: вони першими в Україні почали використовувати метал (мідь) і фарбувати гончарні вироби (через що трипільську культуру називають культурою мальованої кераміки). Трипільці були знатними землеробами, адже знали і вирощували 9 злакових культур, корис туючись кістяними і роговими сапами, дерев’яними ралами і серпами з мідними або бронзовими наконечниками. Південні трипільці, які жили між Дністром і Прутом, займалися садівництвом і виноградарством. Важливою галуззю трипіль ців було скотарство: вони розводили корів, коней, овець, кіз, свиней. Трипільські ремісники уміли виготовляти гігантські (заввишки у 1,5 метра) керамічні вироби, на пізньому етапі трипільці освоїли ткацтво. Високого рівня досягли трипільські будівельники: вони започаткували в Україні містобудівництво. Трипільські пра- міста функціонували впродовж півстоліття, потім їх спалювали і будували нові. Житлові будинки трипільців мали каркасну основу (дерев’яний каркас обмазува ли глиною). Із глини також виготовлялася підлога, дах вкривався соломою або очеретом. Площа жител нерідко сягала 150 кв. м, є підстави говорити про існу вання у трипільців і двоповерхових будинків.
Ймовірно, трипільці знаходилися на етапі зародження приватної власності і міжплемінних об’єднань, що сприяло утворенню енеолітової протодержави, яку, на погоджену думку вчених, називають Трипілля.
Найбільш переконливим доказом можливого існування державотворчої традиції у трипільців є наявність у них великих міст із виразним оборонним приз наченням (площа трипільських міст сягала 250-450 га, а кількість населення коли валась у межах 20-40 тис. осіб). Серед досліджених на сьогоднішній день посе- лень-гігантів можна назвати Доброводи (250 га), Майданецьке (270 га), Чечерко- зівку (300 га), Тальянки (450 га). Таке значне скупчення населення, що усвідом лювало значення власної території і захищало її, водночас підтримуючи стосунки з географічними сусідами, безумовно, свідчить про високий рівень суспільної ор ганізації трипільців.
Трипільські житла розташовувалися по колу, що також підтверджує їх за хисну (фортифікаційну) функцію. Так, Майданецьке поселення мало чотири кола забудови: внутрішній овал утворено 225 будівлями, поставленими впритул одна до одної, лише подекуди залишено проходи; на відстані 100 м розташовано дру гий овал, що містить 500 будівель; через 60 м розташовано третє коло забудови, яке оперізувало поселення не повністю і містило 670 будівель, у четвертому колі нараховувалося 130 будівель. Крім того, в Майданецькому поселенні була 100- метрова кільцева вулиця у вигляді літери «0», яка не була заселеною.
Отже, трипільська культура є яскравим явищем історичного минулого України, від якого бере початок наше вітчизняне державотворення.
Найвищу оцінку трипільській культурі поставив сучасний український іс торик В. Бебик, який стверджує, що вона являла собою землеробсько-кочову ци вілізацію, яка через землеробський (орійський) компонент визначила розвиток єв ропейської цивілізації, а через кочовий (арійський) компонент вплинула на схід.
Епоха бронзи (ІІ–І тис. до н.е.) ця епоха характеризується подальшим розвитком продуктивних сил і виробничих відносин, поступовим переходом від первісного ладу до станово-класового, розвитком ремесла. У першому тисячолітті до нашої ери на Україні з’являються перші залізні знаряддя праці. Відбувається другий суспільний поділ праці – відокремлення ремесла від землеробства. Бронзова епоха на території України була фактично завершальною стадією первісного ладу.
Отже, у первісній культурі діяльність людини мала синкретичний, неподільний характер, що обумовило формування своєрідного образу природи. Ця діяльність характеризувалась:
єдністю людини і природного середовища; неусвідомленням різниці між реальністю і вимислом; відсутністю розвинених форм соціальної самосвідомості; домінуванням чуттєвого сприйняття й уяви, що ґрунтується на ньому.
Практичне освоювання природи проходило у двох формах господарства: привласнюючого і відтворюючого. Привласнююча – сама перша історична форма спілкування людини з природою (люди споживали те, що давала природа). Другий тип пов’язаний з використанням знарядь праці для обробки землі й природних матеріалів.
Земля уявлялась первісній людині живою. З землі походили боги, демони, люди. Демони уявлялись як лиха сила, що не мала певного образу. Пізніше вони в уяві людини набули тілесної оболочки, антропоморфного образу. У давніх греків боги і демони набули найвищого оформлення. Природа перетворюється людиною, і вона вже не уявляється небезпечною. З’являється систематизація богів, міфологічна картина світу, яка склалася у наслідок переносу кровно-споріднених відносин на всю природу і світ в цілому. Людина не протистоїть природі, а мислиться як одна з її складових.
3. Які державні утворення існували до Київської Русі на території сучасної України. Проаналізуйте передумови утворення Київської Русі.
Державотворення на українських землях пройшло довготривалий кочовий період. Так, на території України впродовж віків, змінюючи одна одну, існу вали держави кочових народів - Кіммерія (ІХ-УІІ ст. до н.е.), Велика Скіфія (VII-III ст. до н.е.), Мала Скіфія (ІІІ ст. до н.е. - ІІІ ст. н.е.), Сарматія (III ст. до н.е. -IV ст. н.е.).
На відміну від Трипілля, у дослідженні кочових держав використовуються писемні джерела. Так, про кіммерійців і скіфів писав прославлений Геродот (він носить титул «батька історії»). Про сарматів можна прочитати у працях давньо римських істориків Полібія та Плінія. Скіфо-сарматська доба залишила після себе численні археологічні «сліди» - кургани, переважна більшість яких зосереджена на території сучасних Дніпропетровської та Запорізької областей.
Першими кочовиками на українських землях були кіммерійці. Давньогре цький поет Гомер називав кіммерійців «кобилодойцями», натякаючи на скотарсь кий характер їх господарства. Кіммерійці займали величезну територію між річками Дністер і Дон, а та кож Кримський і Таманський півострови. У період грецької колонізації Північно го Причорномор’я та Півдня України Керченська протока носила назву «Боспор Кіммерійський».
Кіммерійці виплавляли залізо з болотяної руди й виробляли залізну зброю. Вони займалися кочовим скотарством. Захищаючи свої пасовиська та завойовую чи чужі, кіммерійці перетворилися на войовничий, жорстокий народ. Пересувний характер їх життя сприяв ознайомленню з державотворчими традиціями народів Малої Азії. Внаслідок чого, державотворчий досвід Урарту, Ассирії, Лідії, з якими кіммерійці воювали, був застосований і в самій Кіммерії.
Малоазійські державотворчі традиції затвердили у Кіммерії монархічну форму правління. Кіммерійцями правили царі, однак їх влада була слабкою і не змогла вистояти перед потужною навалою скіфів.
У порівнянні з кіммерійцями, скіфи накопичили значно більший досвід у справі державотворення. Перш ніж створити державу на українських землях, вони організували державу на завойованих землях у Мідії (остання проіснувала 28 ро ків). У другій половині VII ст. до н.е. скіфи утворили Велику Скіфію, яка розта шовувалася на території між Дунаєм та Доном і проіснувала до III ст. до н.е. Ге родот стверджував, що Велика Скіфія мала на карті форму чотирикутника.У VI ст. до н.е. Скіфія поділялася на три царства, кожне з яких мало свого царя, але одне з царств було головним. Цар останнього мав титул головного царя Великої Скіфії. Важливою ознакою скіфської держави був її адміністративно-територіальний устрій, що являв собою номи (округи), які очолювали номархи.
Центром Великої Скіфії та одночасно місцем перебування царських скіфів була територія сучасної Дніпропетровщини, про що свідчать унікальні археологі чні знахідки, зроблені українським археологом Б. Мозолевським: це, зокрема, всесвітньовідома «Скіфська пектораль» (нагрудна чоловіча прикраса із золота вагою понад 1 кг, знайдена у кургані «Товста могила»). Скіфські коштовності неоднора зово знаходили і на Криворіжжі (наприклад, у 1982 році - на території місцевої вовно-прядильної фабрики).
Скіфське суспільство було неоднорідним: пануюча його частина - царські скіфи - вважали своїми рабами інші його частини: скіфів-пахарів, скіфів-орачів (орачі, на відміну від пахарів, виробляли зерно на продаж) та скіфів-скотарів. Як і в Кіммерії, у Скіфії була монархічна влада правління, однак скіфські царі не мали абсолютної влади й нерідко мусили підкорятися раді царів скіфських племен та народним зборам воїнів. Найчастіше влада царя обмежувалася «радою скіфів», що могла ініціювати усунення монарха і заміну його відповідним спадкоємцем.
Велика Скіфія була рабовласницькою ранньомонархічною держа вою. Найбільшого розквіту і піднесення вона досягла у IV ст. до н.е., під час пра вління царя Атея. Тоді Велика Скіфія перетворилася на могутню централізовану державу. Цар Атей карбував монети, у союзі з Філіппом ІІ Македонським завойо вував Балканський півострів. Однак, після загибелі Атея Велика Скіфія занепала і почала поступатися своїми територіями сарматам.
Останньою скіфською державою на українських землях була Мала Скіфія, що існувала впродовж ІІІ ст. до н.е. - ІІІ ст. н.е. Вона займала незначну територію Кримського півострова зі столицею Неаполь (поблизу сучасного Сімферополя). Незважаючи на тривале існування, Малій Скіфії не вдалося відродити славу Ве ликої Скіфії, хоча у неї й були періоди піднесення: так, у ІІ ст. до н.е. Мала Скіфія перемогла давньогрецьку колонію Ольвію, що розташовувалася на території су часної Миколаївської області, і встановила свій контроль над Тавридою (півднем сучасної України).
Наступні кочовики на українських землях - сармати — у справі державот ворення відчутно поступалися скіфам. Сармати мали вождів, однак останні не ко нтролювали державу з її мобільними кордонами, а займалися численними завою ваннями. До того ж, сарматське суспільство було етнічно неоднорідним. У ньому виокремлювалися племена царських сарматів, язигів, роксоланів, аланів та ін.
Вітчизняні історики стверджують, що сарматам не вдалося створити пов ноцінної держави. Водночас, у стародавніх джерелах є згадки про сарматських цариць - Томирис, Амагу та ін., які у своїй поведінці схожі з міфічними амазон ками: «Вони мали войовничий характер, їздили верхи, володіли зброєю, нарівні з чоловіками ходили у походи, не вступали у шлюб, доки не вб’ють першого воро га». За легендою, переказаною Геродотом, сармати народилися від амазонок і скіфів.
Отже, в історії вітчизняного державотворення спостерігається довготрива лий монархічний період, пов’язаний із перебуванням на українських землях пле мен кіммерійців, скіфів і сарматів. У цих народів існував рабовласницький устрій, а царська влада носила обмежений характер. Найбільших здобутків у справі дер жавотворення досягли скіфи.
У І тис. до н. е. українські землі прийняли й розвинули античні традиції державотворення. Це сталося внаслідок великої грецької колонізації, яка розпоча лася у VII ст. до н.е. Греки-переселенці облаштувались у Північному Причорно мор’ї та на Кримському півострові, заснувавши там свої численні поселення. Пе ршим грецьким поселенням в Україні стало місто Борисфеніда на острові Бере зань у пониззі Південного Бугу. Згодом були засновані Ольвія (Миколаївщина), Ніконій (Одещина), Офіусса, пізніше перейменована на Тіру (сучасне місто Біл- город-Дністровський), Пантікапей (сучасне місто Керч), Фанагорія (Таманський півострів), Тірітака, Кіммерік (Керченський півострів), Феодосія (східний Крим), Херсонес Таврійський (поблизу міста Севастополь), Керкінітіда (сучасне місто Євпаторія) та ін. За висловом давньогрецького філософа Платона, «греки обсіли Чорне море, неначе жаби ставок».
На нові освоєні землі греки-колоністи привезли традиційну для Стародав ньої Греції форму організації суспільства - поліс (місто). Поліс як модель суспі льного устрою являв собою самостійну державу, до якої входило безпосередньо місто і навколишні сільськогосподарські території.
Античні міста-держави мали республіканську форму правління: своїх вла дних керманичів греки обирали. Окрім того, у греків вже існував поділ влади на три гілки (законодавчу, виконавчу та судову). Законодавча влада в античних міс тах-державах була представлена народними зборами або демократичними радами, а виконавча - магістратами. До складу магістрату входила колегія архонтів на чо лі з першим архонтом. Ці посадовці обиралися строком на 1 рік.
Серед рабовласницьких республік, що їх утворили греки-колоністи на пів денних землях України, були аристократичні (наприклад, Ольвія) і демократичні (наприклад, Херсонес) держави. Аристократична форма правління являла собою владу «найкращих» членів суспільства, тобто виборні посади займали лише пред ставники найдавніших родів. Демократична форма правління формувалася шля хом загальних виборів і у «виборчі бюлетені» міг потрапити будь-який вільний громадянин поліса. Однак, на практиці різниця між цими формами правління була номінальною. Адже претенденти на виборні посади мали сплачувати чималий по даток - а це було по кишені лише грошовитим громадянам.
Окрім республіканської форми правління, греки мали досвід і монархічної моделі держави. Саме така, монархічна форма правління, була реалізована на Ке рченському та Таманському півостровах, коли у 480 р. до н.е. там виникає Бос- порське царство. У складі цього царства правляча династія Археанактидів об’єднала міста Пантікапей, Фанагорію та ін.
Розвиток античних міст-держав у давніх грецьких традиціях тривав до се редини І ст. до н.е., допоки у регіон не втрутився «римський» фактор. Військові перемоги Рима викликали відверту геополітичну переорієнтацію античних міст-держав Північного Причорномор’я, внаслідок чого деякі з них увійшли до складу Римської імперії (наприклад, Тіра, Ольвія, Херсонес).
Остаточний занепад античної державності в Україні був пов’язаний з набігами варварів (готів у ІІІ ст. н.е. та гунів у IV ст. н.е.). У цей період припини ли своє існування майже всі грецькі міста-держави, вціліли лише Пантікапей та Херсонес, які з часом потрапили під владу Візантійської імперії.
З V ст. н.е. почалося візантійське проникнення на територію України. На Південному узбережжі Криму візантійці заснували кілька фортець, зокрема, Алу-стон (сучасна Алушта), Гурзувіти (сучасний Гурзуф), Сугдею (сучасний Судак). Однак, на державотворчі процеси в українських землях ці події не мали відчутно го впливу.
Отже, найбільш вагомий внесок у розвиток державотворення на українсь ких землях у дослов’янську добу здійснили стародавні греки, які у період великої грецької колонізації заснували у Північному Причорномор’ї чималу кількість міст-держав. Поліс, як форма суспільної організації, пристосувався до різних форм правління: аристократичної республіки, демократичної республіки, монар хії. Греки були першими, хто приніс в Україну традиції демократії та поділу дер жавної влади на три гілки.
Впливовим чинником державотворення на українських землях стали різноманітні варварські племена. Першим і найбільш відомим серед варварських племен були готи. На по чатку нашої ери уроджені на Скандинавському півострові готи почали швидко просуватися на материк і досягли територій, що їх займає сучасна Україна. З кін ця ІІ до початку V ст. готи жили на українських землях, створивши Державу Германаріха. Остання являла собою нетривке політичне об’єднання підкорених слов’янських, пізньоскіфських, дакійських та сарматських племен. Археологічним підтвердженням цієї державності є вельбарська і частково черняхівська культури.
Готи були завойовниками, однак на початку ІІІ ст. їх войовничий дух зане падає й вони переходять до мирної праці. Відтак, держава, яку у IV ст. вони ство рили на території України, носила цілком мирний характер.
На межі І - ІІ ст. із-за Дону на територію України просунулися племена аланів. Разом із готами вони заснували державу — Кримська Готія. На південному схилі гори Демерджи і досі зберігся гото-аланський могильник. Кримська Готія розташовувалася на Керченському півострові, південному та південно-західному берегах Кримського півострова. Близькість до християнської Візантії призвела до того, що на півострові були засновані Готська і Сугдейська православні єпархії.
Наприкінці IV ст. з Монголії та Китаю на територію України увірвалися гуни - кочовий тюркомовний народ. Згодом гуни розгромили іраномовних кочовиків (сарматів, аланів тощо) і відкрили епоху Великого переселення народів. Відкинувши врешті-решт усіх своїх воро гів за Дунай, гуни створили у Північному Причорномор’ї міцне державне об єднання. Останнє розташовувалося на території сучасної України і було части ною могутньої Гунської держави. Її найвідомішим лідером був полководець Аттіла. Після поразки на Каталаунських полях у 451 р., що її зазнав Аттіла від римлян, імперія гунів розпалася. Гуни залишили Подунав’я і переселилися у степи Украї ни, де асимілювалися із місцевим населенням.
Після етнічного розчинення гунів на території України посилилися позиції антів - праслов’янських племен, яких історик М. Грушевський називав першими українцями. У ІІІ ст. була заснована войовнича Держава антів. Остання вела ви снажливі балканські війни із Візантією за сфери впливу у Придунав’ї. Імператори Візантії були змушені надати дозвіл антам селитися на Балканському півострові.
Однак, на шляху зростання могутності антів постали авари (давньорусь кою - обри) - тюркомовні кочові племена, які прийшли з території Дагестану. У VI ст. у басейні річки Дунай авари заснували державу — Аварський каганат. На території України, а саме у Північному Причорномор’ї, авари вперше з’явилися у 588 р. Вони спустошували землі слов’ян, грабували і забирали у полон людей. З появою аварів пов’язане остаточне зникнення з історичної арени антів, які в останній раз згадуються у першоджерелах, датованих 602 р. Отже, Держава антів проіснувала до початку VII ст.
Таким чином, за часів «великого переселення народів», коли значною мі рою сформувалася сучасна політична карта Європи, територія України перебува ла в епіцентрі східноєвропейського державотворення, яке відрізнялося від захід ноєвропейського значним впливом Сходу і постійним тиском з боку войовничих кочових племен. Останні принесли на українські землі свої традиції правління та державного устрою, зокрема, східну форму деспотії та військову організацію центральної (царської) влади.
Отже, на українських землях, перш за все у степовій зоні і Причорномор’ї, задовго до появи власне слов’янських племен вже існувала ціла низка державних утворень: Трипілля, Кіммерія, Велика та Мала Скіфія, Сарматія, античні міста- держави. У ІІІ ст. н.е. розпочався процес праслов’янського державотворення, за початкований племенами антів. Одночасно з ними на історичній арені активно ді яли численні варварські племена готів, аланів, гунів, аварів тощо. Безпосередньо на українських землях варвари заснували такі державні утворення, як Держава Германаріха та Кримська Готія. Окрім того, українські землі стали частиною ве ликої Гунської держави та Аварського каганату.
Проаналізуйте передумови утворення Київської Русі.
Протягом VII—IX ст. слов'яни розселилися на значній території Східної Європи. Згідно з літописом «Повість минулих літ» вони об'єднувалися в союзи племен. Поляни жили навколо Києва на Середньому Подніпров'ї; їхніми сусідами були сіверяни, що мешкали понад Десною. На захід від полян мешкали древляни та дреговичі. Західні межі розселення сягали Прикарпаття, де жили білі хорвати; а вздовж ріки Західний Буг були землі волинян і дулібів. Уличі і тиверці жили в басейнах Дністра та Південного Бугу біля Чорного моря. На межі VIII—IX ст. у східних слов'ян почали формуватися засади державності. Формування державності є підсумком тривалого і складного розвитку суспільства. Передумови для неї виникли й у слов'ян.
Передумови:
Економічні: перехід до орного землеробства; відокремлення ремесла від землеробства; зосередження ремесла в містах; розвиток обміну.
Політичні: потреба родоплемінної знаті у захисті своїх привілеїв і захопленні нових багатств; формування союзів племен; загроза нападу зовнішніх ворогів; достатня військова організація. Соціальні: зміна родової общини сусідською, виникнення нерівності, поява експлуатації людини людиною.
Руська земля утворилася внаслідок державного об'єднання союзів східнослов'янських племен у другій половині І тис. н. е. На великій території Руської землі із союзів племен утворювались князівства і засновувались міста — Київ, Новгород, Чернігів, Переяслав та ін. Більшість з них стали центрами князівств.
Головним містом Української - Руської землі визначився Київ. Це місто виникло майже в центрі слов'янських земель на правому березі Дніпра. За легендою це місто, що знаходилося у землях полян, було засновано трьома братами: Києм, Щеком, Хоривом та їхньою сестрою Либіддю на нинішній Старокиївській горі. Місто дістало назву на честь старшого брата Кия — полянського князя.
Отже, Київ був центром племені полян, що жили в Середньому Подніпров'ї. Спочатку він був укріпленим поселенням, огородженим ровом та земним валом. Він був столицею Полянського князівства, в ньому стояли князівський палац, житлові будинки, основні господарські та культові споруди.
Про Кия ж відомо, що, закінчивши спорудження міста на Дніпрі наприкінці V ст., він здійснив похід на Візантію, вів переговори з візантійським імператором, уклав торгову угоду з Візантією, а повертаючись назад, на Дунаї заклав місто Києвець. Сусідами слов'ян на північному заході були племена балтів та норманів (варягів), на сході та на півдні — хозари й печеніги та інші кочові племена. Між слов'янами та їхніми сусідами відбувалися сутички за володіння річковими шляхами для ведення торгівлі з країнами Сходу та Візантією. У IX ст. на слов'янських землях з'явилися варяги, чиї морські походи не давали спокою всій Західній Європі. У IX—XI ст. вони як найманці були на службі у руських князів і візантійських імператорів.
У VIII ст. на сході від Руської землі з'явилася держава хозарів — Хозарський каганат. Войовничі хозари підкорили собі і обклали даниною полян, сіверян і в'ятичів. Але хозарське поневолення тривало недовго. Поляни за допомогою варягів на початку IX ст. змогли повернути собі незалежність.
Наприкінці IX ст. в південноукраїнських степах з'явився новий небезпечний ворог — печеніги, тюркські племена, основним заняттям яких були набіги на сусідні племена і країни. Протягом X—XI ст. русичі вели з ними тривалу боротьбу.
Передумовою створення Київської Русі був розклад родоплемінного ладу у слов'ян: виокремлення правлячої верхівки, що складалася з князів — вождів союзів племен, князівських дружинників, старійшин. Поступово занепадає роль віча, на якому і раніше вирішувались найголовніші справи. Воно почало скликатися тоді, коли це було потрібно князеві. Втрачається значення народного ополчення, оскільки навколо князів формуються постійні дружини — об'єднання бойових соратників, друзів князя. За допомогою дружин князі завойовували нові землі, збирали данину, голос дружини міг бути вирішальним у питаннях війни та миру, вирішенні інших важливих проблем. Знатні дружинники і родова знать становили при князі боярську раду, що була дорадчим органом. Поступово виникала верства великих землевласників — бояр, які отримували від князя за службу вотчини (великі земельні маєтки, що передавались у спадщину).
У IX ст. київські князі поширили свою владу на сусідні землі. Коли у середині IX ст. правителем Києва був князь Дір, арабський історик, географ і мандрівник Хасан аль Масуді писав, що Дір — «перший серед слов'янських царів», який володів «великими містами і багатьма населеними країнами».
Становлення Київської держави пов'язане і з ім'ям князя Аскольда. Він проводив сміливу і далекоглядну політику, чим зміцнив свою державу. Для посилення авторитету своєї влади він прийняв титул кагана, що тоді був рівний титулові імператора, чим поставив Руську державу на один щабель з Візантією та Хозарією — найсильнішими тогочасними державами. Аскольд проводив активну зовнішню політику. За його правління Київська держава міцно утвердилась на узбережжі Чорного моря. Головним напрямом політичних інтересів Аскольда був південь та південний схід, де знаходились найрозвинутіші на той час країни. Найважливішою, акцією Аскольда були його походи на Візантію, які закінчилися вигідними для князя мирними угодами з візантійцями. За Аскольда відбулася перша спроба поширення у східнослов'янських землях християнства, яка відноситься до 860 р. Але в той час воно не стало панівною релігією, бо хрестилася лише невелика частина суспільної верхівки на чолі з князем. Нова релігія зустрічала опір не тільки народу, а й панівної верхівки, в тому числі й волхвів. Саме вони запросили на допомогу новгородського князя Олега, який у 882 р. з Новгорода здійснив похід на Київ і, розбивши дружину Аскольда, захопив місто, звівши нанівець прогресивні діяння цього князя, якого вбили за наказом Олега. Об'єднавши свої володіння на півночі з київськими, князь Олег сприяв утворенню єдиної східнослов'янської держави, що дістала назву Київська Русь.
4. Розкрийте основні ознаки суспільного ладу, характерні для східнослов’янських племен і поясніть чому східні слов’яни перейшли від первіснообщинного ладу до феодального, минаючи рабовласницький устрій?
Суспільний лад ранніх слов’ян характеризувався переходом від первісного демократизму до військово-племінного угрупування, за якого влада концентрується в руках сильних вождів (князів). Спершу ті обираються разом зі старшиною на народних віче, а далі їх влада пеpедається у спадок.
Життя і праця східних слов’ян були тісно пов’язані зі своєю сім’єю і природою. Це і визначило два основних культи – обожнення сил природи і культу пращурів. Систему вірувань ранніх слов’ян, коли вклоняються Сонцю, Місяцеві, вогневі, дощеві, називають язичництвом. Поступово формується пантеон богів, серед яких найбільш шанованими були: Дажбог – бог Сонця й добра; Перун – бог грому; Сварог – бог неба; Дана – богиня води; Стрибог – бог вітрів; Велес – бог худоби.
Служителями язичницької релігії були жерці, їх називали волхвами. Ці люди володіли, окрім релігійних, ще й медичними, астрономічними знаннями.
Вірили східні слов’яни і в духів – домовиків, водяників, лісовиків, мавок, русалок тощо.
Уже в ті часи, ґрунтуючись на природних спостереженнях, наші пращури створили календар, який складається із 12 місяців і чотирьох пір року. Новий рік починався у березні – тоді, коли день починав переважати ніч.
Розвивалось у східних слов’ян й ужиткове мистецтво зі „звіриним” і „геометричним” жанровими стилями. Вдосконалювалась й музична творчість.
Східні слов’яни створили високу культуру, яка поступово стала першоосновою духовного розвитку майбутньої України.
Протягом VIII–IX ст. слов’яни розселилися по території Східної Європи. Найбільшими слов’янськими племенами були: поляни, що жили на Середній Наддніпрянщині, сіверяни – на р. Десна, в’ятичі – на Оці, на заході від полян – дреговичі та древляни. По течії р. Західний Буг лежали землі волинян і дулібів. У цей час основною формою суспільного ладу були спілки племен, які часто переходили у більш складні об’єднання.
На північному заході сусідами східних слов’ян були варяги (племена балтів і норманів), на сході й півдні – кочові племена хозарів, печенігів, булгар, з якими у східних слов’ян часто виникали зіткнення за контроль над річками, що слугували торговими шляхами до Візантії та країн Сходу.
Поступово племінні спільноти трансформувалися у племінні князівства, які властиві перехідному етапові до феодального суспільства. Знизилася роль народного віча, довкола князів формувалися дружини – групи професійних вояків. Дружина є головним інструментом, за допомогою якого князь збирав данину, завойовував нові землі. Найбільш знатні дружинники складали дорадчий орган при князеві – боярську раду.
Починається формування верстви великих землевласників – бояр, які отримували землю (вотчину) за службу в князя. Тепер земля могла передаватись у спадок. Основна ж частина селянства – смерди – платили князеві данину й виконували різні повинності. Таким чином наявним було соціальне розшарування. Але в цей період ще не було держави як легалізованого апарату примусу.
Формування державності у східних слов’ян зумовлювалося низкою соціально-економічних і політичних чинників.
Підвищення продуктивності праці, яке спричинило виникнення додаткового продукту, привело до різких змін у соціальній сфері. Передусім зменшилась необхідність спільного обробітку землі. Земля стала переходити у власність окремих сімей. За соціальним розшаруванням почалась класова диференціація: землевласники перетворюються на феодалів, а вільні общинники – на феодально залежне населення.
Розвиток ремесла зумовив поглиблення суспільного розподілу праці, розширення...
02.11.2014 22:11-
Ділись своїми роботами та отримуй миттєві бонуси!
0%
Оголошення від адміністратора