Подякувати Студентському архіву довільною сумою
Admin
26.02.2023 12:38
Дякуємо, що користуєтесь нашим архівом!
Основи лісознавства
Інформація про навчальний заклад
ВУЗ:
Інші
Інститут:
Не вказано
Факультет:
Не вказано
Кафедра:
Не вказано
Інформація про роботу
Рік:
2013
Тип роботи:
Інші
Предмет:
Інші
Частина тексту файла (без зображень, графіків і формул):
Науково – пошукова робота
на тему:
«Основи лісознавства»
Львів 2013
Анотація до науково-дослідної роботи.
Прізвище І.Б. Основи лісознавства. – Львів, 2013.- 33 с.
В даній роботі висвітлюються питання завдання лісової науки, фітоценозу, лісу та середовища. Звернено увагу на формування лісу, також на розмноження деревних рослин та проблеми сучаного лісознавства. В роботі вказується інформація про лісову типологію. В роботі вказується на законодавчо – правові акти щодо охорони та збереження лісу.
План
Вступ.
1. Завдання лісової науки. Поняття про фітоценоз як природну систему ……....
2. Ліс і середовище ………………………………………………………………….
3. Характерні особливості розмноження деревних рослин ……………………....
4. Формування лісу ………………………………………………………………….
5. Лісова типологія ………………………………………………………………….
6. Проблеми сучасного лісівництва ……………………………………………….
7. Законодавчо-нормативна база охорони та використання лісів ………………
Висновки.
Список використаної літератури.
ВСТУП
Лісознавство розглядає питання росту і розвитку лісових насаджень, особливост і їхнього складу і структури в зв'язку з умовами зростання. Основ ними об'єктами лісознавства як науки є природні системи – лісові фітоценози. Тому в лісознавстві велику увагу приділяють вивченню впливу на лісові рос лини факторів зовнішнього середовища (вологи, температури, фізичного і хімічного складу компонентів ґрунтового середовища і т.д.). Лісознавство – вчення про ліс, науково-теоретична основа лісівництва. В основі його вивчення лежать екологічні методи. Лісознавство як вчення про природу лісу сформувалося на початку 20 в. завдяки видатному російському лісівнику Георгію Федоровичу Морозову (1867-1920). У розвитку лісівництва велику роль зіграли ідеї основоположника біогеоценології В.Н Сукачева. Значний вне сок у розвиток цієї науки внесли Г.Н Висоцький, Л.А Іванов, П.С. Погребняк, М.Е. Ткаченко, А.В. Тюрін і ін. Вивчаючи питання лісознавства, у майбутніх фахівців зеленого будівництва по винні формуватися базові знання в області особливостей розвитку і функціонування природних ценозів деревних і чагарникових рослин. Знання екології і біології природних лісових насаджень украй важливі при рішенні практичних завдань створення і формування зелених насаджень населених пунктів. Поліпшувати структуру і підвищувати декоративність і довголіття пакрових насаджень (культурфітоценозів) можна на основі глибоких знань особливостей розвитку і функціонування природних фітоценозів. Приступаючи до розгляду проблем лісознавства, лісівництва та лісового госпо дарства, треба перш за все відзначити, що лісова галузь у нашій країні має потужну наукову основу, закладену плеядою видатних вітчизняних лісознавців і лісівників, перелічити й охарактеризувати яких в одній короткій розвідці неможливо. Але не згадати хоча б провідних із них також було б невиправдано. Це, передовсім, академіки Г.М. Висоцький і П.С. Погребняк, професори О.Л. Бельгард, Д.В. Воробйов, С.С. П'ятницький, П.С. Пастернак, Б.Ф. Остапенко, Д.Д. Лавриненко, брати І.І. та М.І. Гордієнки, П.І. Молотков, С.В. Шевченко, С.А. Генсірук, С.М. Стойко, М.М. Горшенін, О.С. Скородумов, багато їхніх учнів і послідовників. Їхніми працями створена теоретична база цієї галузі знань.
Завдання лісової науки. Поняття про фітоценоз як природну систему.
Перед лісівниками України стоять важливі завдання з підвищення продуктивності лісів, передбачені основними положеннями лісового кодексу України, відповідними постановами уряду та інших директивних органів. Цьому сприятимуть, перш за все, якнайповніше використання потенційних можливостей лісорослинних умов, ведення лісового господарства на типологічній основі, практичне застосування принципів лісової типології. Для втілення в життя багатогранних завдань підвищення продуктивності лісів потрібні висококваліфіковані виконавці – фахівці лісового господарства.
Рослинне угруповання (або фітоценоз) — це сукупність рослин на відносно однорідній ділянці, які перебувають у складних взаємовідносинах між собою і з навколишнім середовищем. Рослинні угруповання — результат тривалого історичного розвитку, в них підбирається певний комплекс видів, який складається внаслідок тривалого природного добору за певних кліматичних умов середовища, при постійній взаємодії між рослинами та іншими живими істотами. Прикладом рослинних угруповань можуть бути: степи, болота, дубові ліси. Для кожного фітоценозу характерні певні умови існування, видовий склад рослин, зовнішній вигляд, внутрішня будова, грунт, рельєф місцевості та взаємозв'язки організмів.
Фітоценоз як система являє складне утворення, яке слід розглядати як своєрідну природну систему. Будь-фітоценоз складається з різних компонентів, якимось чином пов'язаних один з одним. Ці зв'язки між різними видовими групами бувають різні і тому мають певну стійкість системи. При дуже слабких зв'язках, система може бути зруйнована і такі фітоценози не можна назвати стійкими, вони можуть бути приречені на зміну. Структура і склад фітоценозів залежить від взаємин рослин між собою і з навколишнім середовищем. Під середовищем проживання розуміють комплекс абіотичних, біотичних, антропогенних факторів. Абіотичні фактори (неживої природи) поділяють на кліматичні, орографічні, гідрологічні, біотичні - на фітогенні (вплив рослин) і зоогенние (вплив тварин) і грунтові. Антропогенні фактори - прямі і непрямі впливи, що надаються людиною в результаті своєї діяльності. Абіотичні, біотичні і антропогенні фактори, що впливають на організм в процесі його онтогенезу, називають екологічними чинниками, а науку, що вивчає взаємовідносини організму з середовищем - екологією. Крім поняття «середовище проживання», є поняття «умови існування», що означає сукупність життєво необхідних чинників середовища (світло, тепло, волога, поживні речовини). У геоботаніці часто використовують терміни «місцепроживання» і «місцезнаходження», введені ще А. Декандоля. Під місцем життя він розумів сукупність природних умов даної місцевості, де виростає вивчалася особина або вид рослин. Місцезнаходження - географічний пункт, місцевість, де знайдена особина або вигляд. Екотопія - певна територія або акваторія з властивими особливостями грунтів, грунтів, мікроклімату та інших факторів у незміненому організмами вигляді. У результаті впливу на екотопів рослин, тварин, мікроорганізмів екотопів перетворюється на біотоп. Кожному біоценозу властивий свій біотоп. При одному екотопів в різних біоценозах формуються різні біотопи. Рослини представляють вимоги до життєвого середовища у відповідності зі своєю спадковістю, обумовленої їх походженням з певних природних зон.
Ліс та середовище.
Взаємини між рослинами можуть бути корисними, спрямованими на процвітання виду, і антагоністичними, конкурентними. Рослини потребують живлення, що знаходиться в грунті. Споживанню рослиною окремих поживних речовин часто сприяють життєдіяльність грунтових мікроорганізмів, що живуть в кореневій сфері (грунтовому просторі, зайнятому кореневими системами), або мікориза, розташована безпосередньо на корінні. Це корисне співжиття зелених рослин, грибів і мікробів називається симбіозом. У лісі часто спостерігається паразитизм, коли один із співмешканців - паразит живе за рахунок іншого, віднімаючи у останнього значну долю поживних речовин. Наприклад, різновидом підлозі паразитизму являється омела. Вона поселяється на стовбурах дерев, живе і розвивається за рахунок, як дерева, так і сонячного світла.
До абіотичних умов життя лісу відносяться кліматичні і едафо-орографічні чинники. Кліматичними чинниками є тепло, світло, волога, повітря, вітер. Едафо-орографічні чинники включають грунт (механічний склад, її вологість, потужність, температуру, повітряний режим, вміст кисню і вуглекислого газу в грунті), а також рельєф місцевості (висоту над рівнем моря, крутизну схилу, експозицію), стан гірської материнської породи і рівень грунтових вод.
У природі усі екологічні чинники постійно знаходяться у взаємодії, постійно змінюються у своїй інтенсивності і залежать один від одного.
Ліс - явище географічне. Поширення лісів на земній кулі і в межах однієї країни залежить від кліматичних умов. На земній кулі згідно кліматичної класифікації виділяють наступні типи клімату :
* клімат тундри з середньою температурою найтеплішого місяця від 0 до 10-12°З і типовою низькорослою рослинністю і осіданнями менше 300 мм в рік;
* клімат тайги з температурою найтеплішого місяця від 10 до 20°З і осіданнями 300-600 мм в рік з переважанням їх в літній час; тут ростуть хвойні і листяні ліси;
* клімат змішаних хвойних і листяних лісів помірної зони з середньою температурою чотирьох теплих місяців від 10 до 22°З;
* мусонний клімат помірних широт з малосніжною зимою і випаданням опадів в теплу пору року (85-90% річної суми опадів);
* клімат степів з температурою літніх місяців 20-33°З і кількістю опадів 200-400 мм; переважає степова рослинність;
* клімат середземноморський з печенею і сухим літом, теплої і вологої зими;
* клімат зони субтропічних лісів з температурою найхолоднішого місяця вище 2°Із з великою кількістю опадів.
Окрім цих типів клімату, виділяють клімат внутрішньоматерикових пустель помірного поясу, субтропічних пустель, саван, або тропічного лісостепу, вологих тропічних лісів.
Класифікація кліматів має пізнавальне значення. Вона ілюструє залежність поширення лісів і іншої рослинності від температури і вологості. В результаті несприятливого клімату в деяких країнах спостерігаються незначні площі лісів. У вологих теплих районах ростуть переважно листяні ліси з великою різноманітністю деревних порід. У холодних і помірно холодних районах земної кулі переважають хвойні ліси, що складаються з обмеженого числа порід.
3. Характерні ознаки розмноження деревних рослин.
Способи вегетативного розмноження
Під вегетативним розмноженням розуміють утворення з окремих вегетативних органів рослин - коренів, стебел, листків або їх частин -самостійних рослин з ознаками і властивостями материнської особини. За природних умов вегетативне розмноження найяскравіше проявляється у рослин, що ростуть за несприятливих для насінного розмноження умов. Способи вегетативного розмноження деревних рослин у природі різноманітні: порослю із сплячих бруньок на кореневищах (липа, дуб); кореневими паростками з бруньками на коренях (слива, осика); відводками (ялина, калина); порослю з пня або стовбура зі сплячих бруньок (для багатьох порід). При штучному вегетативному розмноженні застосовують усі види природного вегетативного розмноження а також інші, які можна поділити на такі групи: - розмноження невідділеними від рослин частинами.
- розмноження відділеними від рослин частинами. - розмноження щепленням. Клональне мікророзмноження. Метою вегетативного розмноження є одержання рослин з певними якостями; це стосується росту, форми крони, забарвлення та форми листя, тобто якостей, які при насіннєвому розмноженні потомству не передаються, або передаються незначною мірою. Вегетативне розмноження широко застосовується в декоративному садівництві. Останнім часом у зв'язку з інтенсивним розвитком лісові селекції та проведення насінництва на селекційно - генетичну основу роль вегетативного розмноження у практиці лісового господарства зросла. У лісівництві вегетативне розмноження застосовують для: - промислового розведення сортів-клонів цінних за продуктивністю, якістю деревини, врожайністю, за декоративними якостями та іншими ознаками; - збереження цінних спадкових форм деревних рослин, які рідко зустрічаються у природі. Одержання масової кількості однорідного садивного матеріалу. Розмноження не відділеними від рослин частинами базується на природних способах вегетативного розмноження: - відводками; - кореневими паростками; - кореневищними паростками. Розмноження відводками застосовують для розмноження бузку, троянди, липи, обліпихи, спіреї, форзиції, бузини та витких рослин. Розрізняють способи розмноження: вертикальними відводками, горизонтальними відводками, відведенням пагонів в канавки дужкою та змійкою. Розмноження вертикальними відводками - найпростіший спосіб розмноження порічок, айви та інших порід. На спеціальній плантації маточні кущі рано весною зрізають на пень. Пагони, які появилися на пні в червні місяці окучують пухкою, родючою землею на Vi їх висоти. По мірі росту пагонів проводять друге, а іноді і третє окучення з таким розрахунком, щоби загальна товщина окучуваної землі була 20-30 см (рис. 42).
Осінню, з коли настає період спокою, землю відгрібають і всі укоріненні пагони відділяють садовим ножем або секатором від материнського куща. Після їх прикопують на зиму, а весною висаджують в шкілку.
Розмноження горизонтальними відводками - використовують при вирощуванні жасмину, калини бульденеж, бузку звичайного, бересклета бородавчастого та багатьох інших порід. Рано весною однорічні сильні пагони (не відділяючи їх від материнського куща), врізнобіч укладають горизонтально на попередньо розчищену, добре розпушену поверхню грунту. Щоби пагони утримувалися в горизонтальному положенні та були щільно притиснуті до землі, їх дерев'яними або дротяними шпильками у 2-3 місцях притискають до землі
При цьому нижні бруньки, які стикаються з грунтом, виламуються. Із залишених бруньок появляються молоді пагони. По мірі росту молоді пагони також присипають вологою землею на 1/3 висоти 2-3 рази за сезон, щоби загальний її шар досягав 20 см. За вегетаційний період пагони добре укорінюються і осінню або весною їх відокремлюють від материнського куща і висаджують в школу для дальшого дорощування. Відведення пагонів в канавки дужкою - розмножують переважно аґрус. Весною навколо куща на віддалі 20 см викопують канавки глибиною 10 см. На дні канавок дерев'яними гачками закріплюють однорічні пагони від материнського куща. Вершечки їх загинають вверх і вертикально підв'язують до кілка. Канавки засипають родючою землею та поливають. До осені на пагонах в канавках появляються корені. Такі пагони відокремлюють від материнського куща та висаджують в школу. Відведення пагонів у канавки змійкою застосовують при розмноженні винограду дикого, лимоннику китайського та інших ліан, які мають довгі гнучкі пагони. Цей спосіб називають ще «далемський». Таке розмноження відрізняється від попереднього тим, що в канавці роблять не один, а декілька вигинів. При цьому від одного пагона отримують стільки відводів, стільки було зроблено вигинів.
Розмноження відділеними від рослин частинами
Вихідним матеріалом для розмноження є відділені від рослин частини, які називають живцями. Живці розділяють на кореневі, стеблові здерев'янілі (зимові), стеблові напівздерев'янілі (зелені) та листові. У розсадниках переважно використовують стеблові живці, рідше - кореневі та листкові. Нові рослини одержують шляхом укорінення живців у відкритому або закритому грунті. Розмноження зимовими здерев 'янілими стебловими живцями. Це найлегший і найдешевший спосіб вегетативного розмноження. Його широко використовують для вирощування багатьох деревних порід (тополя, верба, смородини, виноград). Перевагу надають осінній заготівлі пагонів із середини крони. Розмноження зеленими (літніми) напівздерев 'янілими живиями використовують у декоративному садівництві при вирощуванні туй, троянд, ялин, самшиту, ялівців, спірей, жасмину, клематисів, форзиції, калини звичайної, смородини, бузку. Використовують живці з пагонів поточного року, які закінчили або закінчують свій приріст і не встигли здерев'яніти. Зелені живці більшості порід нарізають завдовжки 5-7 см з одним (бузок), двома (троянда) міжвузлями. Верхній зріз - над брунькою, нижній - під брунькою. У рослин із супротивним розміщенням листків нижній зріз роблять прямим. Для зменшення випаровування - укорочують листову пластинку. Живці ялини, ялівця заготовляють з "п'яткою". У деяких порід добре вкорінюються живці тільки верхньої частини пагона (скумпія, гортензія, більшість шпилькових). Кореневими живиями розмножують багато деревних та чагарникових порід (сливу, вишню, осику, тополі сріблясту та білу, бересклети, дерен, акацію білу, маслинки, скумпії, обліпиху та ін.). Краще всього живці брати із дворічних коренів, які відновлюються значно швидше, ніж чотири - та п'ятирічні. Корені для живців заготовляють весною або осінню. Для цього навколо маточної рослини від стовбура до периферії розкопують кореневу систему. Коріння, яке зустрічається з діаметром 0,5-1,5 см відокремлюють секатором з наступним зберіганням його в траншеях або погребі у* вологому піску. Перед висадкою коріння ріжуть на живці довжиною 10-15 см і по 50 шт. зв'язують в пучки. Щоби при посадці правильно розмістити живці в грунті, верхні кінці зрізають перпендикулярно до довжини, а нижні - косо. Живці загортають в землю так, щоби верхній кінець був злегка присипаний землею. В подальшому на кожному живці розвиваються декілька пагонів, із яких залишають тільки один найбільш розвинений, а інші виламують, коли їх довжина досягне 3-5 см. Пересаджують укорінені живці, якщо вони утворили добре розвинену кореневу систему. У рік укорінення пересаджують дерен білий, ялівець, тую. Більшість залишають у теплицях (парниках) на зиму. Живці ялини тримають на місці укорінення два роки.
Розмноження щепленням
У результаті щеплення прищепи з щепою утворюється єдиний організм, кожна частина якого зберігає своє функції. Коренева система підщепи постачає рослину водою й мінеральними речовинами, а крона, забезпечує її продуктами фотосинтезу. Розмноження щепленням найширше застосовується в садівництві для збереження сортових особливостей, прискорення початку плодоносіння, посилення росту, підвищення стійкості. У лісовому господарстві щеплення використовують для створення насінних плантацій, архівно-клонових культур та вирощування декоративного садивного матеріалу для озеленення. За технікою виконання способи щеплення поділяють на 3 основні групи: - аблактування або щеплення зближенням двох кореневласнихрослин. - окулірування - щеплення однією брунькою (вічком). - копулювання - щеплення живцями з 2-3 бруньками. Аблактування застосовують переважно для порід, що важко зростаються: берези, каштана, бука. При аблактуванні підщепу і прищепи вирощують поруч, потім їх зближують без відділення прищепи від материнської рослини до повного зростання компонентів. Перед зближенням на пагонах обох рослин роблять неглибокі поздовжні надрізи кори з тонким шаром деревини завдовжки 4-5 см однакових розмірів, суміщають оголеними поверхнями та обв'язують. Окулірування найпоширеніший спосіб вегетативного розмноження плодових і деяких листяних порід. Він простий і надійний. Проводять його у два строки: навесні і у другій половині літа. У період весняного сокоруху - проростаючим вічком, а літом сплячою брунькою. У першому випадку - окулянт розвивається у рік проведення щеплення, а у другому - на наступний рік. При окуліруванні у літній період зрізання бруньки проводять із напівздерев'янілого пагона.
Клональне мікророзмноження
Один із перспективних шляхів розмноження та одержання високоякісного садивного матеріалу є метод культури ізольованих тканин і органів - вирощування нових рослин з груп клітин, генотип якого визначається материнською особою. Цей метод дозволяє розмножувати рослини, які важко або зовсім не розмножуються вегетативно. При мікророзмноженні можна використовувати всі тканини і органи рослин.
Формування лісу.
Молоде покоління лісу в своєму розвитку проходить ряд стадій, які потребують від лісовода значних зусиль та уваги. Це — фази індивідуального росту, хащі та жердняка, які формуються під впливом дії закону смертності, тобто за законом виживання більш пристосо ваних до конкретних екологічних умов деревних рослин і відмирання менш пристосованих. У кінцевому результаті формується лісостан, який не завжди задовольняє людину, бо не відповідає цілям, поставленим при лісовирощуванні, тобто, може бути деревостан небажаного складу порід, низької якості стовбурів і т.п.
Такі недоліки у якійсь мірі усуваються при штучному лісопоновленні, але не повністю. Адже, посадивши ліс на вирубці, лісовод не матиме повної гарантії того, що дорослий лісостан матиме бажаний породний склад, можливу для даних лісорослинних умов продуктивність та високу якість стовбурної деревини. Потрібно мати на увазі, що процес формування лісостанів штучного походження дещо відрізняється від насаджень природного походження. Справа в тім, що лісоводи, вирощуючи штучні насадження, практикують відбір кращих екземплярів сіянців або саджанців, які, у свою чергу, вирощені з кращого насіння, а самі рослини — стандартні. Отже, при штучному лісопоновленні рослини до їх розміщення на постійному місці проходять мінімум потрібний відбір. Саме розміщування рослин на площі також носить інший харак тер у порівнянні з природним. Указані заходи вносять зміни у дію закону смертності, частина рослин довше залишаються живими, не відми рають. Але і не ростуть нормально.
Ставлячи за мету отримання якомога більшої кількості високо якісної деревини (певних сортиментів), люди вже кілька століть тому назад почали втручатися в життя лісу, починаючи з ранніх стадій його формування. І, якщо спочатку у цій справі переважали господарські дії, які носили суто практичний підхід, проводилися інтуїтивно, то згодом, коли у багатьох країнах деревина набула характеру цінного товару, життя лісу зацікавило різних представників науки (фізіологів, ґрунтознавців), почала формуватися лісова наука, мета якої полягала як у вивченні складної природи лісу, так і наслідків господарської діяльності людини у лісі.
Рубки догляду за лісом є основним лісівничим заходом, спря мованим на вирощування високопродуктивних і якісних лісових насаджень, лісів майбутнього. Цілеспрямоване вирощування лісових насаджень передбачає періодичне вирубування частини дерев, які втратили якість та стійкість, заважають росту кращих екземплярів тощо. Все це підвищує якість деревостану, а залишені на корені кращі за ростом дерева у майбутньому підвищують його продуктивність. У різних лісорослинних умовах рубками догляду формуються різні за характером лісостани: чисті, мішані, складні за формою. Техніка проведення рубок догляду відпрацьована на практиці залежно від наявних машин і механізмів. Досить часто застосування машин і механізмів іде всупереч законам розвитку лісових насаджень, що шкодить лісові. Тому при проведенні рубок догляду завжди потрібно на перше місце ставити не питання зручності виконання тих чи інших робочих операцій, а питання, пов'язане зі зміною лісового середовища цими рубками. Потрібно завжди пам'ятати, що рубки догляду за лісом носять виховний характер, що, вирубуючи частину дерев у лісі, ми не лише упереджуємо хід природного зрідження деревостану, а змінюємо освітленість, потік теплової енергії, режим зволоження ґрунту і т.п. Це, у свою чергу, викликає зміну найважливіших фізіологічних процесів у деревних рослинах, що впли ває на їх ріст та розвиток. Розуміння саме цієї сторони впливу рубок догляду на насадження дозволяє лісоводу грамотно підходити до розв'язання задач Лісовирощування.
Дослідженнями багатьох вчених у нашій країні і за рубежем вияв лені закономірності впливу рубок догляду на активізацію життєво важливих процесів у деревних рослинах, що в кінцевому результаті і забезпечує їх успішний ріст та підвищує продуктивність деревостанів. Оскільки основною проблемою лісівницької науки було пізнання про цесів росту та розвитку, спрямованого управління даними процесами, то значна частка досліджень виконувалася вченими — фізіологами (Івановим, Гунаром, Разумовим, Уткіним та ін.). Лісоводи давно помітили, що за ростом і структурою дерева у лісі різні. Було запропоновано ряд класифікацій за ростом та розвитком дерев (Крафтом, Даниловим, Нєстєровим, Воропановим, Жилкіним, Дерябіним та ін.). Пізніше було встановлено, що форма дерева та її мінливість є результатом ряду взаємопов'язаних фізіологічних процесів. Останні залежать від життєвих умов деревних рослин — температури середовища, освітленості, мінерального живлення, вологості тощо, причому ці умови забезпечують оптимальний ріст і розвиток рослин тільки в тому випадку, якщо вони певним чином поєднуються.
Якщо господарські заходи не узгоджуються з напрямком природних процесів у лісі, то вони не приводять до бажаних результатів через дію механізму саморегуляції лісових екосистем. Особливо це відчутно про являється у мішаних хвойно-листяних насадженнях та дібровах. Тому взаємодію між окремими деревними породами потрібно розглядати залежно від лісорослинної зони, типу лісорослинних умов, віку лісового насадження та частки окремих порід у ньому. При цьому потрібні дослі дження не тільки в надземній частині лісових насаджень, а й у підземній, бо окремі деревні породи чинять неоднаковий вплив на ґрунт у його коренезаселеній товщі, потребують для нормального росту та розвитку певних показників фізико — хімічних властивостей ґрунту тощо.
5. Лісова типологія.
Складність природи та різноманітність лісів зумовлюють необхідність їх розщподілу нга більш або менш однорідні категорії -типи лісу. Такий розподіл необхідний не ільки для цілей лісового кадастру ,оцінки земель лісового фонду, лісовпорядкування але й для розв’язання інших проблем організації раціонального веення лісового господарства, для пізнання законів життя лісу.
Класифікація типів лісу, вивченням їх характеру і специфічних особливостей, закономірності просторового розподілу і мінливості, часової динаміки займається лісова типологія. Класифікація лісів базується на комплексному вивченні біологічних особливостей деревних порід і екологічних умов їх місцезростання (характеристику деревостану, грунтового покриву,умовами зволоження, рельєфу та інших факторів). При розробці лісової типології екосистемним підходом до вивчення природи. Лісова типологія – це вчення про класифікацію типів лісу (класифіацію лісових ділянок), однорідних за комплексом кліматичних і лісорослинних потенційних можливостей, одинакових за лісівничими ознаками і які вимагають однорідних лісогосплдарських заходів. Лісова типологія вивчає причини, які різноманітнять склад,структуру,продуктивність та життєстійкість лісів у просторі та часі. Лісова типологія започаткована в кінці ХІХ століття. Вперше ідею лісотопологічної класифікації висунули А.А. Нартов, .Я. Добровлянський, О.Ф.Рудський,І.І. Гуторович, П.П. Серебряніков, які для неї використали народні назви лісів і уяви які вкладали в них місцеві жителі.В Україні дубовий ліс на багатих грунтах отримав назву діброви,буковий ліс – бучини, смерековий – смеричини. Засновником лісової типології, як галузі лісівничих знань, був професор Г.Ф. Морозов (1867-1920рр)- професор лісівництва Петербурзького лісового інституту. Він розробив класифікацію дібров лісостепової зони на основі даних отриманих при вивченні дібровних масиві Шипового лісу, Теллермановської рощі,Тульських засік, Чорного лісу. За Г.Ф. МОРОЗОВИМ,”тип насаджень є сукупність насаджень, об’єднаниих в одну обширну групу спільністю умов місцезростання… Тип насаджень формується під владою землі. При визначенні природи лісу необхідно на думку Г.Ф. Морозова враховувати численні географічні фактори : відповідний склад лісу,його форма та взаємні поєднання,довговічність окремих компонентів лісу, щільність деревних насаджень, сутність боротьби за існування . ріст і плодоношення, діяльність людини та інші фактори. Він пропонував не дивитися на лічс, як на групу дерев А враховувати , що ліс є функцією умов місцезростання і може мінятися тільки під впливом останніх. Серед відомих лісівників соратників Г.Ф. Морозова чильне місце в становлення лісової типології належить також А.А. Крюденеру (1869-1957рр), Є.В. Алексєєву (1869-1930рр). А.А. Крюденер запропонував використовувати рослинність для оцінки умов середовища, започаткувавши індикаційну геоботаніку (фітоіндикацію). Є.В. Алексєєв в книзі “Типи українського лісу. Правобережжя” розвинув екологічний напрямок в лісовій типології. В основі класифікаційної системи лісівничої типології покладена едафічна сітка і класифікаційна система екологічної типології які розроблені П.С. Погребняком (1900-1976рр) та Д.В. Воробйовим (1900-1975рр). Поділ лісів за умовами їх місце зростання, за різноманітністю грунтово-гідрологічних умов, за складом і ростом рослинностіП.С. Погребняк представив у вигляді едафічної сітки(табл.5.1).
Таблиця 5.1 Едафічна сітка.
А
B
C
D
бори
субори
сугруди
груди
0 (дуже сухі)
А0
B0
C0
D0
1 (сухі)
A1
B1
C1
D1
2 (свіжі)
A2
B2
C2
D2
3 (вологі)
A3
B3
C3
D3
4 (сирі)
A4
B4
C4
D4
5 (мокрі)
A5
B5
C5
D5
В едофічній сітці П.С. Погребняка враховано багатство місцезростання (трофогенний ряд) та вологість (гігрогенний ряд). При визначенні трофогенного ряду враховано дію трьох факторів місцезростання: хімізму грунту, його фізичні властивості, доступна для коріння глибина грунту (механічний склад і глибина залягання грунтових вод за думкою П.С. Погребняка не є класифікаційними, а додатковими ознаками). Для індекації грунтової родючості використано поділ рослин на екологічні групи за вимогливістю до вологи і багатства грунту, так звану лісівничу “шкалу вимогливості” та екологічне групування рослин в геоботаніці. Лісова кадастрова карта основний планово-картографічний земельно обліковий документ. На лісовій кадастровій карті, крім меж лісових масивів контурів таксаційних відділів населених пунктів, рік, доріг, наносять елементи лісового кадастру, характеристики деревостану та лісових грунтів (тип лісу ,його вік ,тип умов росту лісу, породи дерев і т і). Вихідними матеріалами для складання лісових кадастрових карт служать матеріали польової таксації, плани лісонасаджень, грунтові та топографічні карти. Лісова кадастрова карта складова частина кадастрової карти району.
6. Проблеми сучасного лісу.
Ситуація з лісами України не безнадійна, попри надмірну, рукотворну зрідженість лісів у групах пристигаючих, стиглих і перестійних лісостанів та наведені цифри щодо продуктивності таких лісів. Важливим є той факт, що стан молодняків та середньовікових насаджень близький до стану нормального лісу. Отже, в цілому лісове господарство України має хороші перспективи, пов’язані з наявністю доброго старту для правильного господарювання у майбутньому. Вирощування лісостанів, близьких до нормальних, має стати стратегічним напрямом розвитку лісівництва України.
Неефективна організація ведення лісового господарства, поєднання функцій державного управління і контролю у сфері використання, охорони, захисту лісового фонду і відтворення лісів із підприємницькою діяльністю призводить до неефективного господарювання, зростання витрат, відсутності інвестицій та, зрештою, до втрати перспектив розвитку не лише лісового господарства, а й деревообробної, меблевої та целюлозно-паперової галузей промисловості, які стають заручниками непрозорого менеджменту лісового господарства.
Лісове господарство для держави, як власника лісових ресурсів, є збитковим. Видатки державного бюджету на ведення лісового господарства значно перевищують надходження від плати за спеціальне використання лісових ресурсів.
Незаперечний той факт, що за використання державної власності, якою, по суті, є лісові ресурси, власникові, тобто державі, необхідно платити.
За право на заготівлю деревини шляхом рубок головного користування у 2003 році до бюджету надійшло 58 млн. грн. плати за спеціальне використання лісових ресурсів. За той самий період держава витратила на фінансування лісового господарства і мисливства вдвічі більше — 108 млн. грн. Тому як власник лісових ресурсів держава мала збитки, оскільки доходи від використання власності були вдвічі меншими за кошти, витрачені на підтримку власності у нормальному стані. Це свідчить про неефективне використання державної власності.
З погляду операцій на внутрішньому ринку, це може частково пояснюватися низькою купівельною спроможністю українських споживачів. Але ж значна частина української ділової деревини експортується, отже, продається за цінами світового ринку.
Відразу зауважимо, що ситуація в лісовому господарстві не гірша й не краща, ніж в інших галузях економіки країни. Тут, як і будь-де, є свої позитиви й негативи. Понад те, часті та плідні зустрічі з фахівцями й науковцями засвідчили, що біля керма галузі стоять достойні люди, а лісівнича наука динамічно розвивається.
Проблема полягає в тому, що лісове господарство і сьогодні існує в рамках старої соціалістичної системи господарювання, яка найбільш потворно вмонтувалась у ринкове оточення. В лісовому господарстві складається ряд особливостей, які роблять цю галузь дуже привабливою для зловживань та порушень. Неефективна, непрозора організація лісових відносин не сприяє ані підвищенню продуктивності лісів, ані динамічному розвитку галузі.
7. Законодавчо-нормативна база охорони та використання лісів
Основним законом України про ліси й ведення господарства в них є її Лісовий кодекс (21.01.1994 р. № 3852-ХІІ). Правові аспекти лісового господарства як суб’єкта землекористування визначено Земельним кодексом.
Відповідні норми щодо збереження й відтворення лісів регулюються законами України „Про охорону навколишнього природного середовища” (25.06.1991 р. № 1264-ХІІ), „Про мораторій на проведення суцільних рубок на гірських схилах в ялицево-букових лісах Карпатського регіону” (10.02.2000 р № 1436-ІІІ), „Про загальнодержавну програму формування національної екологічної мережі України на 2000–2015 роки” (21.09.2000 р. № 1989-ІІІ), „Про природно-заповідний фонд України” (16.06.1992 р. № 2456-ХІІ) та інші.
Земельний кодекс України (25.10.2001 р. № 2768-ІІІ) регулює земельні відносини при використанні лісів, а також рослинного й тваринного світу. Він базується на принципах поєднання особливостей використання землі як територіального базису, природного ресурсу, основного засобу виробництва, забезпечення раціонального використання й охорони земель, пріоритету вимог екологічної безпеки, невтручання держави в здійснення громадянами, юридичними особами та територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування й розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом.
Закон України „Про мораторій на проведення суцільних рубок на гірських схилах в ялицево-букових лісах Карпатського регіону” від 10 лютого 2000 року №1436-III.
Завданнями Закону є забезпечення екологічно збалансованого лісокористування, запобігання проявам згубних наслідків природних явищ, посилення водоохоронних, захисних, кліматорегулювальних, санітарно-гігієнічних та інших корисних властивостей лісів, охорона здоров’я населення Карпатського регіону та його естетичне виховання.
Законом установлені жорсткіші вимоги щодо обмеження окремих способів рубок, впровадження природозберігальних технологій розробки лісосік (обмеження суцільних і перехід на поступові, вибіркові й вузьколісосічні), здійснення трелювання деревини з 2005 року лише з використанням колісних тракторів і повітряно-трелювальних установок.
У регіоні значно збільшилися площі деревостанів із обмеженим режимом лісокористування та площі, де повністю заборонені рубки головного користування. В цілому зменшені обсяги рубок.
Площа заповідних територій по 4-х областях Карпатського регіону вже перевищує 20% земель лісового фонду.
Закони України „Про загальнодержавну програму формування національної екологічної мережі України на 2000–2015 роки” та „Про природно-заповідний фонд України” визначають вимоги щодо формування екологічної мережі України з метою збереження, відтворення та охорони природних комплексів, територій із природним станом ландшафтів.
Відповідно до цього Закону та з урахуванням переважно екологічного значення лісів України, Держкомлісгосп проводить роботу зі збільшення площі лісів з обмеженим режимом лісокористування, заповідання лісових територій.
28.12.2014 23:12-
Ділись своїми роботами та отримуй миттєві бонуси!
0%
Оголошення від адміністратора