Подякувати Студентському архіву довільною сумою
Admin
26.02.2023 12:38
Дякуємо, що користуєтесь нашим архівом!
Інформація про навчальний заклад
ВУЗ:
Інші
Інститут:
О
Факультет:
УІ
Кафедра:
Не вказано
Інформація про роботу
Рік:
2024
Тип роботи:
Інші
Предмет:
ОБД
Частина тексту файла (без зображень, графіків і формул):
Зміст
ВСТУП…………………………………………………………………….……... 3
РОЗДІЛ 1. ОСОБЛИВОСТІ СПОРУДЖЕННЯ ДЕРЕВ’ЯНИХ ЦЕРКОВ ЧЕРНІВЦІВ У КОНТЕКСТІ РОЗВИТКУ САКРАЛЬНОГО МИСТЕЦТВА…………………………………………………………………….6
РОЗДІЛ 2. СОКРАЛЬНІ ТУРИСТИЧНІ ОБ’ЄКТИ м. ЧЕРНІВЦІВ……15
2.1.Перший мурований храм…………………………………………….15
2.2. Храми Чернівців……………………………………………………...23
РОЗДІЛ 3. ОЦІНКА ТУРИСТИЧНОГО ПОТЕНЦІАЛУ М. ЧЕРНІВЦІВ З ВИКОРИСТАННЯМ САКРАЛЬНИХ ОБ’ЄКТІВ («ПЕРЕПЛЕТІННЯ РЕЛІГІЙ У ЧЕРНІВЦЯХ» (ОГЛЯДОВА ЕКСКУРСІЯ)……………………………………………………………………27
ВИСНОВКИ……………………………………………………………………..41
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ………………………………44
ДОДАТКИ
ВСТУП
Населення міста нараховує понад 240 тисяч осіб, серед них: українці – 80%, росіяни – 11%, румуни – 4,5%, молдовани – 1,6% та інші національності.
Чернівці варті уваги туристів з багатьох причин. Засновані на пагорбах мальовничої долини річки Прут, вони притягують тією дивовижною цілісністю, тією єдністю, яка притаманна містам, що сформувались у недалекому минулому, виросли, ніби несподівано, стараннями багатьох поколінь зодчих, які майстерно втілили архітектурні смаки свого часу.
Місто надзвичайно гарне. Його планування при значних перепадах у рельєфі місцевості створює розмаїття пейзажів, які розкриваються у своїй безперервній мінливості й неповторності. Вгору від ріки Прут тягнуться старовинні вулички, звивисті, зламані крутими поворотами. На пологій частині схилу вони утворюють густу вуличну мережу, прорізану широкими магістралями, що ведуть до Центральної площі міста.
Сучасні Чернівці є важливим центром освіти, науки та культури. У місті майже немає важкої промисловості, що робить його екологічно чистим; натомість розвинута сфера послуг, багато магазинів і ресторанів. Музично-драматичний театр, численні мистецькі клуби та палаци культури, філармонія, кінотеатри, бібліотеки та музеї роблять дозвілля чернівчан і гостей міста цікавим і насиченим.
Чернівці — значний культурний центр Прикарпаття. Чернівецький державний університет, медичний інститут, 11 середніх спеціальних навчальних закладів готують кадри висококваліфікованих спеціалістів для різних га¬лузей народного господарства. Великий колектив науко¬вих працівників міста займається розробкою важливих тем та проблем з техніки, медицини, природознавства, економіки та історії Буковини.
Український музично-драматичний театр імені О. Кобилянської, 18 клубів та палаців культури. Державна обласна філармонія, Будинок народної творчості, 7 кіно¬театрів, у тому числі широкоформатний кінотеатр «Жовтень», 150 бібліотек та 3 музеї знайомлять жителів міста й області з історією і революційною діяльністю радян¬ського народу, його культурою, з кращими творами ра¬дянського та світового мистецтва. В 1958 р. в приміщен¬ні краєзнавчого музею відкрито планетарій.
Сьогодні Чернівці – це адміністративний центр Чернівецької області або ще як називають цей край – Буковина. Місто розташоване на південному заході України у передгір’ї Буковинських Карпат на пагорбах мальовничої долини річки Прут. Територія міста становить 153 кв. км, а населення – понад 240 тис. осіб.
Перша документальна згадка про Чернівці датується 8 жовтня 1408 р. в грамоті молдавського господаря Олександра Доброго, коли тут було засновано митницю.
Впродовж віків Чернівці сформувались як місто з унікальною різноплановою архітектурою, багатою культурною спадщиною, а також толерантною атмосферою, що є наслідком розвитку міста на стику різних культур. Саме ця атмосфера зробила Чернівці схожими на «Вавилон», де розквітли культурні та релігійні традиції різних народів.
Об’єктом дослідження є сакральні об’єкти м. Чернівців як передумови для розвитку туризму.
Предметом дослідження є сучасні аспекти використання сакральних об’єктів для туризму в контексті перспективи розвитку туризму на тлі загальнонаціональних та регіональних процесів.
Метою дослідження є розкриття туристичного потенціалу м.Чернівців та формування на його основі туристичних ресурсів та їх представлення широкому загалу.
Для досягнення мети дослідження були поставлені такі завдання:
- визначити характерні риси сакральних об’єктів м. Чернівці.
- з’ясувати головні проблеми у забезпеченні матеріально-технічною базою;
- проаналізувати перспективи розвитку туризму в області;
- охарактеризувати найбільш придатні об’єкти для туризму.
Методологія дослідження. На всіх етапах написання роботи застосовувалися універсальні методи. Метод дедукції дозволив визначити предмет дослідження, щодо методу індукції, то його використано у висновках.
Структура роботи складається з вступу, 3-ьох розділів, списку використаних джерел, висновків та додатків.
РОЗДІЛ 1. ОСОБЛИВОСТІ СПОРУДЖЕННЯ ДЕРЕВ’ЯНИХ ЦЕРКОВ ЧЕРНІВЦІВ У КОНТЕКСТІ РОЗВИТКУ САКРАЛЬНОГО МИСТЕЦТВА
Чернівці, столиця Буковини – це одне з найцікавіших міст України. Архітектура міста відображає його непросту історію: лише з 1944 року місто ввійшло до складу України, а до того, як і значна частина Буковини, було під владою іноземних загарбників. Після розподілу Польщі Буковина входила до складу молдавсько-турецького князівства та з 1774 р. була територією багатонаціональної Австро-Угорської імперії й залишилась у ній до 1918 року. Обидва ці етапи відображені в архітектурі міста.
Відомості про місто Чернівці, про сотні подій, історій, людей знаходимо у книзі Ф.Кайндля “Історія Чернівців” [1]. У праці проведено детальний опис розвитку культурних відносин із сусідніми державами, а також розвиток окремих галузей міського управління й торгівлі.
Над висвітленням основних етапів історії Буковини від найдавніших часів до сьогодення працювали також В.Федорак та Н.Черкач [8]. Автори простежили взаємозв’язок історії рідного краю з історією України та подіями всесвітньої історії. Результатом досліджень є підручник для 7–11 класів “Історія рідного краю”. Детальніше про історію міста Чернівців, його вулиці, про неповторні архітектурні шедеври та історичні пам’ятки й пам’ятники в основному подано в газетних статтях мистецтвознавцями краю.
Краєзнавці М.Никирса [2; 3], І.Снігур [6], І.Чеховський [9; 10; 11], В.Селезінка [4; 5] та ін. у своїх дослідженнях висвітлюють історико-культурні надбання Буковинської столиці, торкаються й стилістики архітектури, розкривають проблеми містобудівної політики Чернівців. Ігор Чеховський доречно зауважує: “стара Буковина була краєм направду рідкісної, як для минулої епохи, толерантності в питаннях віросповідання” [9] . Поряд із православними русинами, які становили більшість у доавстрійських Чернівцях, тут проживали віруючі євреї, німці, поляки, вірмено-католицькі і вірмено-православні сім’ї.
Мистецтвознавці краю детально провели дослідження історії дерев’яних пам’яток, проте не зроблено чіткого аналізу становлення, особливостей розвитку дерев’яної архітектури та впливу православних дерев’яних церков на подальше храмобудування краю.
Мета статті: виявити особливості розвитку традиційних дерев’яних церков Ι половини ХVΙΙΙ ст.
Виходячи із цього, окреслимо такі завдання: - висвітлити історико-культурну ситуацію в Чернівцях на початку ХVΙΙΙ ст.; - дослідити становлення дерев’яного будівництва в Чернівцях; - виявити вплив дерев’яного сакрального будівництва початку ХVΙΙΙ ст. на розвиток мурованого будівництва ХΙХ ст.
Перша документальна згадка про Чернівці пов’язана з піднесенням торгівлі з кінця XІV ст.
Відразу після зміцнення молдавського князівства почали розвиватися торгівельні відносини, особливо з німецькими містами в Семигороді і Польщі. Унаслідок політичного зближення Молдавії і Польщі в наступні роки торгівельні відносини ставали більш сприятливими. Передусім цьому вельми сприяло мирне правління воєводи Олександра Доброго, який правив тоді Північною Буковиною (1400–1433 рр.). Він був тим князем, який після тривалих переговорів із львівськими купцями надав їм 8 жовтня 6916 року за молдавським літочисленням, тобто 8 жовтня 1409 року, грамоту про порядок ведення торгівлі. У цьому документі вперше згадуються Чернівці з чітким визначенням дати. Грамота написана церковнослов’янською мовою, яка тоді використовувалась у Молдавії як мова діловодства. Вона знаходилася раніше у Львівському міському архіві, проте згодом пропала.
На жаль, Чернівцям не вдалося розвинутися до значного торгівельного пункту. Грамота 1408 року надалі часто підтверджувалася, і відповідно до неї м. Чернівці залишалося митною станцією до кінця молдавської влади [1, с.45].
Період перебування Буковини в складі Молдавського князівства був суперечливим. На першому етапі, доки Молдавське князівство не було васалом Туреччини, тут відчувався сильний вплив давньоруських традицій. Панувала соціальна стабільність та певна солідарність різних верств українського і молдавського народів, їхніх церков. З переходом під протекторат Туреччини розвиток краю загальмувався. Високі податки, часті війни та стихійні лиха суттєво негативно вплинули на населення, господарство, культуру краю [8, с.33].
Погано розвивалися ремесла. Як найстаріший ремісник в одному документі від 1630 року згадується кравець Стірбул. У більш пізніші часи зустрічаються кравці, шевці, кушнірі й ремісники з виготовлення головних уборів із хутра, гончарі. Ніякої пошти не було. Тільки в часи окупації міста шведами 1713 року існувала кінна пошта з Тендерів через Ясси, Чернівці і Вікно. Однак вона виконувала тільки спеціальні завдання.
Ще менш розвиненою була духовна культура. Вона майже виключно обмежувалася релігійними обрядами в церквах [1, с.55–57].
Більшість серед храмів доавстрійських Чернівців становили православні церкви. Це, загалом, природно для краю, де впродовж віків переважали православні й де ця віра мала неабияку підтримку з боку можновладців – молдавських воєвод-господарів.
Найдавніші писемні свідчення про чернівецькі церкви сягають ще кінця ХV ст.: у грамоті воєводи Стефана Великого від 15 березня 1490 р. згадано про дві церкви. Вони були дерев’яними й, очевидно, загинули в полум’ї воєнних лихоліть, що раз по раз насувалися на Буковину.
Зате більше відомо про святині пізнішого періоду – безкупольні дерев’яні храми молдавсько-буковинського типу ХVΙ – ХVΙΙΙ ст. Вони подовжені в плані й мають трискладовий об’єм, який сттворюють розміщені послідовно від заходу на схід притвор, нава і вівтар. Центральна частина (нава) зазвичай є ширшою від інших, зовні ледь виступає п’ятистінний вівтар; нерідко таку форму має й притвор. Специфічним є влаштування входу до церкви: не за головною віссю споруди, а від південного боку притвору. Стіни храму складені переважно з брусів, взруб, без випусків на кутах.
Випуски верхніх вінців зрубу утворюють невеличкі кронштейни, що підтримують покрівлю. Дах зазвичай був покритий дранкою.
Характерну прикмету церков “хатнього типу” – відсутність купола, яка з’явилася в період турецького панування, інколи пов’язують з обов’язковими обмеженнями висоти християнських храмів, що запроваджувалися завойовниками-мусульманами на підвладних теренах.
Саме такі дерев’яні церкви й становили архітектурну окрасу доавстрійських Чернівців. Одна з таких міських споруд стояла на пагорбі, трохи вище Старого Ринку. Церква була споруджена коштом боярина Леки й освячена 1724 р. на честь св. Параскеви. Така присвята була даниною культу цієї святої великомучениці, чиї мощі спочивали в Яссах.
Церква Параскеви відома ще під однією назвою, неофіційною, – як “Митна”, оскільки в молдавсько-турецькі часи поблизу розташовувалася митниця [9, с.22–23].
11 вересня 1831 р. священиком у Церкві став Георгій Янович. Уже тоді в церкві зробили невеликий ремонт, відновили стропи для підвішування дзвонів. Однак проведені роботи не змогли зберегти для богослужінь невелику ветху церкву, що перебувала у вкрай аварійному стані.
Утриманням церков займався православний релігійний фонд. Проте коштів зазвичай не вистачало,тому довелося підключатися й самим парафіянам. За відправу церковних обрядів сплачувався податок. Кошти збиралися як на ремонт, так і на утримання церкви, і тому витрачалися дуже
економно. Стара дерев’яна споруда з часом зруйнувалася та була закрита наприкінці 1835 року. Група парафіян звернулася до Галицького намісництва з проханням відмінити рішення про закриття старої церкви до спорудження нової. Цісарський радник намісництва Свобода з резолюцією передав скаргу на розгляд Буковинській окружній управі, яка негайно прореагувала. Відбулося спеціальне засідання з розгляду цього питання, і в протокол було занесено таке: “Вищий нагляд над розробкою плану і кошторису для спорудження парафіяльної мурованої церкви на місці зараз закритої церкви
Святої Параскеви, згідно з рішенням від 4 лютого 1836 року, доручається крайовому інженеру Маріну, який повинен якомога швидше організувати роботи” [2, с.6].
Оскільки церква на початку ХΙХ ст. була в підупалому стані й до наших днів не збереглася, ми маємо лише приблизне уявлення про об’ємно-просторове вирішення цієї культової споруди. Зокрема, з протоколу канонічної візитації дерев’яної церкви св. Параскеви за 1837 р. дізнаємося, що довжина храму становила 8½ саженя, а ширина – 4 сажені.
Дерев’яна церква Параскеви в Чернівцях простояла до початку 40-х років ХΙХ ст. 1844 року на тому самому місці розпочалося спорудження мурованого храму. Нова церква отримала в спадок ім’я великомучениці Параскеви.
На іншому пагорбі в межах доавстрійських Чернівців, біля теперішньої Турецької криниці, за розпорядженням молдавського воєводи-господаря Миколая Олександра Маврокордата 1735 р. було зведено ще одну дерев’яну церкву – Успенську. Церква Успення Богородиці отримала від правителів князівства ряд привілеїв, тож її називали “Господарською” чи “Княжою”. Господарська грамота від 1743 р. зобов’язувала чернівецьку митницю передавати церкві щомісяця два ока олії й певну кількість ладану. Настоятелі храму звільнялися від податків і зборів на користь господаря. За австрійських часів Успенська церква втратила своє привілейоване становище, і 1876 року її було перенесено від турецької криниці на міську околицю Калічанку, де вона стоїть і понині.
Архітектурний устрій Успенської церкви позначений рисами безкупольних дерев’яних храмів “хатнього” типу [9, с.23–24].
За своєю архітектурно-просторовою композицією, це тризрубна споруда з квадратним у плані притвором, трохи ширшою навою та п’ятигранною вівтарною частиною. Під високим, критим дранкою дахом, заховані пірамідальні верхи зрубів. Над покрівлею височить декоративна маківка, трішки відсунута на схід унаслідок перебудови, яка змінила загальні пропорції будівлі. У ХΙХ ст.кронштейни зрубів, що підтримували виноси даху, замінили дерев’яними стовпами. Це надало господарській церкві оригінального вигляду [11, с.79].
З-поміж усіх старовинних храмів Чернівців молдавсько-турецької доби на своєму первинному місці до наших днів залишилася дерев’яна церква св. Миколая, яка постала 1748 року на міській околиці Селище, нині вул. Петра Сагайдачного.
Міські легенди та замилувані в старовині місцеві краєзнавці роблять Миколаївську церкву давнішою майже на півтора століття й називають її “козацькою”. Доводиться чути й читати, буцімто тут у різні часи молилися великі гетьмани Петро Сагайдачний під час Хотинської війни 1621 р. та Іван Мазепа після Полтавської катастрофи 1709 р. А ктитором церкви св. Миколая, як засвідчують документи, виявлені істориками, був боярин Строєску, на той час – чернівецький староста. Значна ділянка землі в Селищі якраз належала цій заможній родині [9, с.24–25].
Наприкінці ХVΙΙΙ ст., 1779 р., церкву св. Миколая було суттєво перебудовано завдяки турботам церковного епітропа Георгія Дмитровича. У ході цієї перебудови парафіяни підвели під споруду кам’яний підмурок.
У 1864 р., після освячення кафедральної церкви Зішестя Св. Духа в Чернівцях, Миколаївська церква стала її філією. 1885 року турботами настоятеля храму протопресвітера Леона Попеску релігійна громада перекрила церковний дах, що вже кілька років поспіль протікав. У 90-х рр. ХΙХ ст. стіни церкви зовні потинькували. Спершу біля храму стояла дерев'яна дзвіниця. Згідно з протоколом обстеження церкви за 1834 р., вона мала три дзвони, але через її занедбаний стан 1868 року ліворуч від церковної будівлі було зведено муровану дзвіницю [11, с.80].
Стильові ознаки Миколаївської церкви є характерними для буковинських храмів “хатнього” типу. За архітектурною композицією, це безверха, накрита високим спільним спадистим дахом тризрубна споруда з прямокутною в плані навою й вужчими полігональними зрубами притвору та
п'ятистінного вівтаря, який зовні ледь виступає. Стіни храму складені з дубових брусів, взруб. Дах покритий дранкою. Гребінь покрівлі увінчано трьома кованими хрестами. Вхід влаштовано з південного боку притвору, як в інших церквах цього ж типу.
За часів наступу войовничого атеїзму церкву св. Миколая вичистили всередині й віддали школі під спортзал для тренувань важкоатлетів. Але з’ясувалося, що там незручно займатися спортом, і її закрили зовсім. А приблизно років 15 тому в цій церкві виступали “фантазери” та “чудотворці” – церква стала театром [6, с.10]. Пізніше у церкві мав бути музей Писанки, проте згодом вирішили, що це буде музей культових споруд, де будуть виставлятися ікони, інші речі та фотографії культових споруд, які є на Буковині.
Будівлі повернули її первинне призначення лише за доби національного й духовного відродження. Але 14 листопада 1992 р. у церкві сталася пожежа, яка неабияк зруйнувала пам'ятку.
Проте завдяки зусиллям церковної громади та громадськості міста й краю храм удалося відбудувати й реставрувати, і 4 грудня 1995 р. його було знову освячено [4, с.241].
Наприкінці молдавсько-турецької доби, у 1774 р., на так званій “Магалі”, було споруджено дерев’яну церкву Св. Трійці. Ктиторами храму стали радівецький єпископ Досифій Хереску та його брат, чернівецький староста й великий медельнічер Ілля Хереску з дружиною Катериною. Саме в цій церкві 12 жовтня 1777 р. владика Досифій відправив урочисте богослужіння з нагоди принесення населенням Буковини присяги на вірність австрійській імператриці Марії-Терезії та її сину, цісарю Йосифу ΙΙ. У троїцькому храмі (упродовж 1781 – 1864 рр. він був кафедральною церквою
православної громади) з 29 червня до 7 вересня 1783 р. перебували мощі св. вмч. Іоана Нового під час їх повернення із Жовкни до Сучави.
1874 року коштом Буковинського православного фонду за підтримки чернівецького торгівельного інспектора Леона фон Рея та церковної громади, церкву Св. Трійці перенесли із центральної частини міста до передмістя Клокучка.
Своїми архітектурними формами Троїцький храм у загальних рисах нагадував церкву св.Миколая. Однак, на відміну від останньої, його притвор був не гранчастий, а квадратний. Окрім головних вхідних дверей із південного боку притвору, церква мала додатковий вхід із заходу.
Пірамідальні перекриття зрубів ховалися під площинами високого спадистого даху, увінчаного трьома кованими хрестами. Поблизу церкви височіла дерев’яна дзвіниця.
З 1966 р. ця історико-архітектурна пам’ятка Чернівців зберігається в експозиції Львівського музею народної архітектури і побуту. До речі, чернівецькій мерії до 600-річного ювілею першої документальної згадки про Чернівці варто було б поставити питання про повернення цієї споруди на територію міста [11, с.81–82].
Звертаючись до духовної культури Чернівців за час австрійського оволодіння, розглянемо церковні відносини. На час окупації всі християнські жителі Чернівців належали до православної віри. Крім того, тут проживала значна кількість віруючих євреїв. Лише з того часу з’явилися інші обряди, тому що поселялися вірмено-католицькі й вірмено-православні вірмени, римо-котолицькі німці й поляки, греко-католицькі русини. Православні віруючі під час окупації мали кілька церков і парохів, які підпорядковувалися радівецькому православному єпископу. З душпастирством у римо-католицьких віруючих спочатку було погано. Богослужіння відправляли військові священики. Число вірмено-католиків росло дуже повільно [1, с.240].
На початку ХΙХ ст. постало питання про спорудження храмів та проведення богослужінь для людей різних релігійних конфесій. Із цього часу починається будівництво нових святинь – уже не дерев’яних, а мурованих. Та все ж в об’ємно-просторових рішеннях мурованих храмів збережена основна центральна частина церкви – нава. Не змінилося розміщення та призначення вівтаря, іконостаса, престолу. Основною окрасою дерев’яних церков були образи святих на склі та дереві.
Традицію навішування образів перейняли храми ХΙХ ст., але, крім того, інтер’єр доповнюють настінні розписи. Внутрішній простір дерев’яних церков дещо стислий. Це пояснюється тим, що святині “хатнього” типу зведені в часи, коли християнам не дуже дозволялося вибудовувати величні храми. По-іншому вирішені інтер’єри мурованих святинь, в яких співвідносяться принципи глибинного й високого розкриття внутрішнього простору. Найбільше враження на гостей міста справляли стосунки між представниками різних конфесій у старих Чернівцях і загалом на Буковині. Протягом століть не було зафіксовано практично жодного кривавого конфлікту на релігійному ґрунті – на відміну від багатьох інших сусідніх і далеких багатонаціональних країв Європи. Суперечки та проблеми, які виникали між конфесіями, вирішували здебільшого шляхом переговорів і компромісів.
Таким чином, подані для огляду пам’ятки становлять непересічну цінність: і як стильні зразки старовинної культової архітектури Буковини, і як вцілілі очевидці майже легендарної епохи в історії міста і краю. Звісно, святині поступаються величним мурованим храмам, які “виросли” в наступному столітті й стали головними домінантами архітектурного ансамблю австрійських Чернівців. Дерев’яні церкви ХVΙΙΙ ст. визначають архітектурне обличчя міста. Непоказні на вигляд старожитні дерев’яні храми поклали початок розвитку сакрального мистецтва в Чернівцях. Муровані храми ХΙХ ст. деякою мірою перейняли від дерев’яних тип побудови. Вони подовжені в плані й мають трискладовий об’єм: притвор, наву й вівтар. Можемо простежити й традиційне обрамлення інтер’єру церков килимами та рушниками. Об’ємно-просторове рішення культових споруд ХΙХ ст. доповнюють образи та різьблені свічники.
РОЗДІЛ 2. СОКРАЛЬНІ ТУРИСТИЧНІ ОБ’ЄКТИ м. ЧЕРНІВЦІВ
2.1.Перший мурований храм
У кожному населеному пункті є своя центральна вулиця. Зазвичай знайомство з містом починається саме з неї. У Чернівцях такою є нинішня Головна, до речі, найдовша, яка складається із колишніх чотирьох вулиць.
Рис 2.1.Перший мурований храм в Чернівцях
Ми поведемо мову про ту частину Головної, яка ще до часу входження Буковини до складу Австрії мала назву Львівська, згодом була перейменована на Енценберґ ґ ауптштрассе (тобто Енценберґова Головна вулиця). Так вона називалася до 1918 року. А до 1940-го іменувалася Реджеле Фердинанд – на честь румунського короля Фердинанда. Згідно з постановою Чернівецької міської ради № 253 від 24 серпня 1944 року „Про перейменування назв площ та вулиць міста Чернівці” отримала спільно з вулицею Реджіна Марія (до 1918-го – Ратушна) назву ім. Леніна. Згодом (рішення виконавчого комітету Чернівецької міської ради № 406/24 від 24 вересня 1991 р.) їй повернено історичну назву – Головна.
Однією з перших мурованих споруд міста, що знаходиться на вулиці Головній, була римо-католицька церква. Її історія розпочинається з часу входження Буковини до складу Австрії у 1774 році. До Чернівців разом із австрійськими військовослужбовцями прибули і два військові капелани – Прокоп Мунц і Венцель Кекерт. Вони підпорядковувалися безпосередньо Львівському військовому настоятелеві Крилаті та опосередковано – військовому єпископові Керенсу. Таким чином, у Чернівцях у 1776-му було створено римо-католицьку парафію. До неї належало місто з передмістями, камеральні маєтки: Чагор, Коровія, Кучурів Великий, Мамаївці, Остриця, Волока і громади сіл Біла, Бурдей, Кам'яна та Михальча. Парафія входила до складу Львівської католицької архідієцизії й об'єднувала віруючих римо-католицького віросповідання. Очолював її парох, котрий призначався єпископом. На час приєднання Буковини до Австрії у краї не було римо-католицьких храмів. Перша свята меса, в якій взяла участь тільки невелика кількість римо-католиків, відбулася у дерев'яному будинку генерала Габріеля фон Сплені – першого австрійського управителя Буковини. Офіцери та солдати прибували до Чернівців із різних місцевостей Австрії. Для військовослужбовців гарнізону в теплу погоду богослужіння проводилося під відкритим небом. Згодом на римо-католицьку капличку переобладнали споруду, в якій представники Буковини раніше приймали присягу на вірність правлячій династії Габсбургів. Вона була темною, невисокою, над входом – добудована вежа. Римо-католицьку віру сповідували народи, що прибували на Буковину: німці, поляки, угорці, чехи, словаки та інші. У 1777 році Венцель Кекерт став настоятелем церкви і отримав у підлеглість декілька військових капеланів. А 5 травня 1787-го його призначили першим Чернівецьким римо-католицьким священиком і деканом Буковини. У відповідь на прохання Галицького намісника від 28 грудня 1786 року цісар Йосиф Другий декретом від 22 лютого 1787-го повелів збудувати у Чернівцях римо-католицьку церкву з твердих матеріалів. План розробив цісарсько-королівський обервахмістр інженерного корпусу австрійських військ Фердинанд Фенріх. У міського судді Василя Паладі за 1,5 тисячі ринських було придбано земельну ділянку, що знаходилася між будинками військової адміністрації, гауптвахтою та дерев'яною римо-католицькою капличкою. Будівництво розпочалося під керівництвом інженера Фенріха. Згодом, у зв'язку з його відкликанням із Буковини, у 1788 році роботи зі спорудження храму перебрав крайовий інженер Нойсснер. Вони просувалися повільно: не вистачало кваліфікованих робітників і будівельних матеріалів. За півроку вдалося спорудити тільки цоколь. Крім того, необхідно було відремонтувати дерев'яну капличку, де молилися римо-католики. Одночасно продовжувалися роботи і на новобудові. До осені 1793-го завершили майже всі склепіння та вежу. Проте в жовтні цього ж року остання завалилася і зруйнувала частину склепінь. Будівництво призупинили і почали шукати причину завалу та винних. Проте документально жодних висновків зроблено не було. Майже через десятиліття (аж у 1804-му) почали розбирати пошкоджені склепіння та завали. Роботами керував крайовий інженер фон Бангольц. У 1806-му рештки заваленої церкви обстежив представник навігаційної будівельної дирекції Остерлам, котрий наказав знести все повністю. Наступного року руїни повторно оглянув представник Галицької будівельної дирекції фон Чіусс. Він розпорядився відбудувати церкву: зберегти старий фундамент та звести нові стіни. Ці роботи розпочалися у 1808-му під його безпосереднім керівництвом. Зносили старі бічні стіни і водночас зводили нові. Оскільки висновки представників будівельних дирекцій Чіусса і Остерлама були прямо протилежними, прийняти остаточне рішення з цього питання доручили цісарсько-королівському раднику, представникові будівельної дирекції Крайни Шмауссу фон Ліванеґґу, який скористався своїми повноваженнями на власний розсуд. Він дозволив укріпити старий фундамент і зовнішні стіни на один градус чотири хвилини та подовжити церкву на три градуси. Роботи проводилися під керівництвом крайового інженера Духослава із Язлова. Фундамент поглибили на два клафтери. До кінця 1811-го спорудили зовнішні стіни і зробили пояс, проте бічні ще не знесли. У 1812-1813 роках будівництво завершили під вищим керівництвом ад'юнкта будівельної дирекції Маркеля. У 1814-му храм освятили. Проте вже через чотири роки у церкві з'явилися перші дефекти: почали осідати стіни та фундамент. У 1855-1856 роках храм відремонтували. Відповідно до угоди будівельного відділу Буковинської крайової управи 10 вересня 1855-го роботами займалися підприємці Мозес Мердінґер та Самуель Сальтер. Вартість робіт склала 886 флоринів і мала виплачуватися частинами. Від Буковинської крайової управи договір підписав інженер Рьолль. Було проведено мулярські, теслярські, столярні, склярські та малярські роботи, склепіння церкви вичищено до самого хреста, для чого використовували підйомні стовпи і кошики для майстрів. Для церкви придбали нове кадило з посрібленої мессенської бляхи, червоне сукно для покриття східців, що вели до вівтаря, поновили дві старі хоругви. Єпископ Львівської римо-католицької дієцизїї Лукас 10 вересня 1856 року звернувся до Буковинської крайової управи зі зверненням щодо термінового спорудження у Чернівцях ще однієї римо-католицької церкви. Проблема, на його думку, стала нагальною з тих причин, що діюча за проектом була розрахована на 1200 осіб, а насправді вміщала не більше двох третин від запланованої кількості. Загалом тут могло знаходитися 789 віруючих, ще 11 – розміститися на хорах. Проте кількість римо-католиків, які належали до храму, збільшилася, особливо за рахунок військових гарнізону та учнів навчальних закладів міста, і досягла на той час 6640 осіб. Єпископ писав, що магістрат міста Чернівці готовий надати безкоштовно земельну ділянку під будівництво нової церкви, попередньо навіть було визначено місце новобудови на вулиці Велико-Кучурівській – неподалік приміщення карного суду. Та незважаючи на численні спроби, спорудити нову римо-католицьку церкву в Чернівцях не вдалося. Після будівництва у 1894 році, за планами директора Чернівецької промислової школи Йозефа Лейцнера, імпозантного Єзуїтського Храму Серця Ісусового питання само собою відпало. Невдовзі (10 листопада 1857р.) комісією, до складу якої увійшли римо-католицький прелат Антон Кунц, член цісарсько-королівської будівельної дирекції інженер Рьолль, міський архітектор Фіала та представник забудовника Павловський, було складено протокол про стан існуючої римо-католицької церкви у Чернівцях. У ньому зазначено, що „відхилення виска від вертикалі після повного закінчення будівництва значно зросло, з'явилося багато нових тріщин і розривів. Всі вони були замуровані і заштукатурені. Всередині церкви на бічних стінах і склепіннях виявлено значні тріщини, одна з яких простягається через всю товщину кам'яної кладки. Розміри щілин від 1/4 до 1/12 цоля. Деякі тріщини ниткоподібні. Пошкодження кам'яної кладки і відхилення від виска вертикалі пов'язано зі значним нерівномірним осіданням фундаменту, причина якого – неоднакове розподілення маси споруди, геологічні та хімічні властивості ґрунту і негативний вплив підземних вод”. Було складено спеціальну таблицю відхилення від виска вертикалі порівняно з 1826 роком: вони склали від 4 1/4 до 1/4 одиниці. Оскільки усунути дефекти і вади будівництва було неможливо, цілком закономірно могло постати питання про знесення споруди церкви. Її стан розцінювався як поганий, проте будівлю не можна було назвати старою. Вона гармонійно вписувалася в архітектурний ансамбль нині зниклої площі Святого Хреста, яку на той час вже забудували. У західному та частково північному боках від церкви знаходилися церковний сад та вільні земельні ділянки. На її фундамент шкідливо впливали підземні води. Тому необхідно було вжити заходів, аби зберегти будівлю від зношення та передчасного аварійного стану. Для цього біля стін церкви з південного, східного та частини північного боків виклали з каменю водовідвідні канави, вулицю Головну поруч із храмом забрукували і засипали щебенем. Але невдачі на цьому не припинилися. Величезна пожежа, що сталася з 6 на 7 вересня 1866 року, повністю знищила будинок гауптвахти і дуже пошкодила приміщення церкви – згорів дах і вежа. Її вже вкотре реставрували: замінили дах і вежу, фасаду надали елементів класичного стилю. Автором проекту був інженер Рьолль.
30 квітня 1885 року прелат церкви д-р Корніцький звернувся до Буковинської крайової управи з приводу незадовільного стану церкви та виділення коштів на її ремонт. За його словами „церква не відповідала вимогам часу: відкрита від шостої ранку до полудня вона не могла вмістити всіх парафіян”. У великі свята, такі як Різдво та Великдень, тільки частина віруючих могла зайти до храму, не поміщалися представники державних установ, офіцерського корпусу, численних товариств і корпорацій. Коли церква була переповнена, в ній нічим було дихати: конструкція вікон не передбачала їх відчинення. Висока вологість спричинила налипання на мокрих стінах пилу, в результаті чого на розписах з'явилися брудні плями. Для утримання церкви необ-хідно було чимраз більше коштів. А католицький дотаційний фонд упродовж 20 років не надавав жодної фінансової допомоги. Єдиним виходом зі скрутного становища стали пожертви та дрібні дарунки. Проте витрати постійно зростали: необхідно було прикрашати й утримувати у належному стані облаштування, відновити брудні та пошкоджені розписи, придбати церковну парчу і новий одяг для священнослужителів. Прелат римо-католицької церкви звертав увагу влади на те, що споруда храму, який би відповідав кількості парафіян римо-католицького обряду, – справа далекого майбутнього, та й розширення існуючої церкви на нинішньому місці неможливе, адже для цього необхідно щонайменше 30 тис. флоринів. Тому найкращий вихід із ситуації, що склалася, – встановлення у храмі вентиляції, заміна вікон та проведення реставрації всередині церкви, зокрема відновлення надзвичайно цінного розпису, який недопустимо втратити.
Д-р Корницький просив Буковинську крайову управу належним чином сприйняти інформацію з описом більшості вад і проблем римо-католицького храму та надіслати компетентну комісію для перевірки наведених фактів. У зв'язку з неможливістю отримати кошти дотаційного фонду він просив крайовий уряд звернутися до Міністерства освіти та віровизнань Австрії щодо отримання субсидії, „адже не личить римо-католицькій церкві – оплоту католицизму в краї та крайовій столиці, щоби Божий дім римо-католиків стояв позаду інших, не завжди чисельніших, конфесій краю”. Парафіяни самотужки зайнялися збереженням та примноженням церковного майна. Так, наприклад, вони подбали про встановлення у храмі нового органу. Та спершу для обстеження старого запросили директора музичного товариства Адальберта Гржімалі. Він зробив висновки про неможливість його подальшого використання через технічні несправності. Римо-католицька громада зібрала необхідні кошти для придбання нового органу, який було спроектовано майстром зі Львова Йоганном Слівінським, доставлено залізницею у Чернівці та зібрано безпосередньо у приміщенні церкви. І з того часу по сьогоднішній день він супроводжує богослужіння. Римо-католицькій церкві, крім названого вище Вінцента Кекерта, який помер у 1818 році, присвятили своє життя численні представники римо-католицького духовенства. Серед них – Антон Кунц, який став наступником Кекерта і в 1835-му отримав титул почесного каноніка, в 1837-му – право носити мітру, а 29 лютого 1860-го удостоєний лицарського звання. Складена ним і відредагована Йоганном Полеком „Хроніка римо-католицької церкви” протягом довгих років служила цінним джерелом для вивчення історії Чернівців. Після смерті прелата Кунца (1864 р.) з 1865 до 1888 року церкву очолював д-р Ігнац Корницький. Його змінив Карл Тобішек, який помер через чотири роки після призначення на службу. Найвідомішим серед чернівецьких римо-католицьких священиків був Йозеф Шмідт, який 20 листопада 1893 року очолив храм у Чернівцях. Народився він 20 квітня 1850-го у Сучаві. Навчався в місцевій гімназії, у Львові закінчив теологічні студії, був кооператором церкви у Сереті. До 1893-го Йозеф Шмідт займав посаду військового католицького священнослужителя Боснії, Львова, Кракова і Перемишля. Він чудово володів більшістю мов краю: німецькою, польською й українською, непогано знав румунську. Вже через два роки після прибуття в Чернівці отримав звання капелана, а 24 квітня 1899-го був названий Апостольським протонатором. Йозеф Шмідт нагороджений Золотим Хрестом за Заслуги з Короною, орденом Франца Йосифа та Орденом Залізної Корони ІІІ ступеня. Коли почалася Перша світова війна, його призначено генеральним вікарієм всієї території Австро-Угорщини, зайнятої росіянами. Завершив свою службову діяльність із входженням Буковини до складу Румунії. Помер у 1921 році. Після Йозефа Шмідта священиком римо-католицької церкви став Карл Свобода. Адальберт Грибовський був останнім священнослужителем, призначеним Львівським єпископом. У церкві служило дуже багато допоміжних священиків, які називалися кооператорами. Згідно з даними Леополенської (Львівської) архідієцизії латинського обряду перед Першою світовою війною кооператорами церкви були Аеміліанус Веліш, Йозефус Круповський, Казимир Якубовський, Алоізіус Кухарський, Йозефус Лучко, Александер Опольський та інші.
5 серпня 1930 року чернівецька римо-католицька церква перейшла у підпорядкування Ясської дієцизії. Останній німецький священик Йоганн Райтмайєр переселився „додому – в рейх” разом з усім німецьким населенням Буковини згідно з договором Молотова-Ріббентропа. Після нього у храмі працював польський священик Віктор Шкрабель, який переселився з більшою частиною поляків до Польщі. На долю його наступників Йозефа Єнджиєвського та Франца Краєвського випало чимало випробувань, адже працювати їм довелося у радянський час.
Згідно з рішенням Чернівецької міської ради № 71 від 7 лютого 1945 року „Про увічнення пам'ятників архітектури” церкву прийняли на облік як пам'ятку архітектури місцевого значення.
Римо-католицький костьол Воздвиження Святого Хреста – найдавніший, збережений до сьогодення, кам'яний мурований храм міста. Він завжди був відчинений для віруючих і не припиняв своєї діяльності навіть у радянський час. Тут і нині правиться служба Божа українською
Ділись своїми роботами та отримуй миттєві бонуси!
0%
Оголошення від адміністратора