Соціалізація молодших школярів через зміст і методи початкового навчання. Курсова робота з Педагогіка. Робота № 528239

Перехід до торгівельного партнера Binance

Соціалізація молодших школярів через зміст і методи початкового навчання

Інформація про навчальний заклад

ВУЗ:

Рівненський державний гуманітарний університет

Інститут:

Не вказано

Факультет:

ЗІ

Кафедра:

Не вказано

Інформація про роботу

Рік:

2015

Тип роботи:

Курсова робота

Предмет:

Педагогіка

Завантажити

Частина тексту файла (без зображень, графіків і формул):

Міністерство освіти і науки України Рівненський державний гуманітарний університет Кафедра педагогіки початкової освіти КУРСОВА РОБОТА з загальних основ педагогіки та дидактики на тему: Соціалізація молодших школярів через зміст і методи початкового навчання Студентки 3 курсу групи ПП-31 Напрямку підготовки 0101 Педагогічна освіта Спеціальності 6.010102 «Початкова освіта» Диняк Олена Сергіївна Керівник: канд.пед.наук, доц. Яковишина Т.В. Національна шкала _________________ Кількість балів: ____ Оцінка ECTS ____ Члени комісії: ________ ____________________ (підпис) (прізвище та ініціали) ________ ____________________ (підпис) (прізвище та ініціали) ________ ____________________ (підпис) (прізвище та ініціали) Рівне 2015 Зміст Вступ…………………………………………………………………………………..3 Розділ 1. Теоретичне обґрунтування сутності соціалізації молодших школярів Суть та структура процесу соціалізації молодших школярів………….7 Чинники соціалізації молодшого школяра……………………………..15 Розділ 2. Вивчення проблеми соціалізації учнів початкової школи Діагностика соціалізації молодших школярів………………………….22 Рольова гра як засіб соціалізації молодших школярів…………………27 Методичні засади соціальної компетентності молодшого школяра…34 Висновки……………………………………………………………………….…….41 Список використаних джерел…………………………………………………….43 Додатки……………………………………………………………………………….46 Вступ Актуальність дослідження полягає в підготовці підростаючої особистості до вступу в доросле життя, до життєдіяльності в оточуючому її середовищі, яке має тенденцію до постійної зміни. Тому випускник початкової школи, має не тільки постійно пристосовуватися до конкретних умов, а й бути готовим до їх змін. Проте школа на даний час все таки основну свою увагу концентрує на наданні учневі необхідних знань, виробленні вмінь та навичок, але недостатньо навчає школярів приймати відповідальні рішення, критично мислити, використовувати інформаційні та комунікаційні технології, вирішувати конфлікти. Мова йде про вміння відповідно самостійно діяти в конкретних ситуаціях, що чекають на людину в соціумі. Отже, створення умов для формування основ соціалізації особистості школяра, є актуальною проблемою сучасної загальноосвітньої школи. В останні десятиліття в соціокультурному просторі України відбуваються докорінні зрушення, які обумовлюють активне врахування людського виміру суспільного буття, і перш за все, такого важливого фактора соціального оновлення, яким є виховання [23, с.96]. Соціокультурні зміни у сучасному українському суспільстві по-різному впливають на процес соціалізації особистості: з одного боку, підвищуються вимоги до її загального і культурного рівня, поглиблення й розширення світогляду, розвитку вмінь і здібностей, які забезпечували б не лише адаптацію до нової соціальної реальності, а й сприяли свідомому вибору життєвого поступу, а з іншого, продукують різновекторність життєдіяльності, ускладнюють процес соціалізації, спричинюючи проблеми в сфері соціальної взаємодії та соціальних відносин. Чинні міжнародні та державні нормативно-правові документи (Конвенція ООН про права дитини, Національна доктрина розвитку освіти України у ХХІ столітті, Закони України «Про освіту», «Про соціальну роботу з дітьми та молоддю», «Про охорону дитинства») одним із основних напрямів визначають стратегічний курс на забезпечення життєздатності дитини, що передбачає успішну її адаптацію та функціонування в соціальному середовищі, починаючи з перших років життя. У процесі соціалізації дитина адаптовується до змінних умов життя, навчається дотримуватися норм та вимог, почуватися членом певної спільноти, зважати на відмінність власних бажань від вимог довкілля, засвоювати доцільні правила, переносити свої знання в нові умови. Характеризуючи сучасну освіту, вже неможливо уникнути поняття соціалізації особистості, знехтувати розкриттям змісту соціально-педагогічної роботи з дітьми та молоддю. Проблема активного входження особистості у суспільство була предметом досліджень ще філософів античності. З розвитком суспільства вона не втратила своєї актуальності, навпаки, стала більш різноплановою, набула глибшого змісту. Уже у працях Т. Кампанелли, Ш. Фур’є, Р. Оуена, Ж. Руссо, С. Френе, М. Монтессорі є положення про соціальний характер виховання людини, про педагогізацію соціального середовища, про оптимізацію взаємодії людини і соціума. У практиці сучасних наукових досліджень проблему соціалізації особистості розглядають у двох напрямах: по-перше, формування особистості, яка засвоює національні традиції, звичаї, норми моралі свого народу і здатна виконувати функції громадянина держави; по-друге, формування особистості, яка використовує засвоєний соціальний досвід у своїй практичній діяльності як конкретне «Я». У дослідженнях науковців ця проблема вирішується в кількох аспектах: філософському (Н.Абрамова, В.Москаленко, В.Нестеренко, Ю.Сичов); психологічному (Л.Бондаренко, І.Кон, Є.Кузьмін, В.Мухіна); педагогічному (Г.Андрєєва, Ю.Васількова, В.Іванов, Н.Лавриченко, А.Мудрик); соціологічному ( В.Андрущенко, В.Піча, П.Сорокін) [11, с. 45]. Дослідники в галузі педагогічної науки (Н.Бібік, І.Звєрєва, А. Капська, Л. Коваль, Н. Миропольська, Г.Тарасенко та ін.) розробляють механізми соціалізації особистості молодшого школяра. Пошуку гармонії розвитку дитини у природному та соціальному середовищі присвятив свою педагогічну діяльність В.Сухомлинський. У педагогіці і віковій психології накопичена низка досліджень, присвячених вивченню проблеми становлення соціальної зрілості особистості на різних вікових етапах (К.Абульханова-Славська, В.Мухіна, В.Петровський, Д.Фельдштейн, Е.Еріксон). Наголошується, що молодший шкільний вік є сензитивним для виникнення і становлення таких новоутворень, як формування «образу Я», «Я-концепції» (Р.Берні, І.Кон); виникнення «універсальної цінності» (Н.Нєпомняща); поява мислення рефлексії, «відкриття Я» (В.Давидов, Г.Цукерман). Для дітей 7-8 років характерна поява в самосвідомості цілей і перспектив життя (Е. Еріксон); становлення соціальної зрілості (А.Гудзовська); оволодіння соціальним досвідом (Н.Голованова); виникнення суспільних мотивів (Я.Коломінський) [19, с.10]. Аналіз філософської, соціологічної, педагогічної, психологічної літератури засвідчив, що проблема соціалізації людини досліджується досить широко. Водночас і в науково-методичній літературі, і у практиці існує неадекватно тлумачення процесу соціалізації дітей молодшого шкільного віку. Таким чином, актуальність теми дослідження обумовлюється створенням умов для формування основ соціалізації особистості молодшого школяра. Мета дослідження – окреслити сутність поняття соціалізація та її реалізація через зміст і методи початкового навчання. Об’єкт дослідження – процес соціалізації молодших школярів. Предмет дослідження – зміст, форми і методи соціалізації молодших школярів у початковому навчанні. У відповідності до мети вирішуються наступні завдання дослідження: Проаналізувати рівень дослідження процесу соціалізації у науковій літературі. Розкрити суть, структуру та чинники соціалізації учнів початкових класів. Розглянути діагностику соціалізації молодших школярів. Визначити методичні засади соціальної компетентності молодшого школяра. Загальний обсяг курсової роботи склав 76 сторінок, з яких основний текст – 39 сторінок. У дослідженні використано 25 найменувань літератури. Розділ 1. Теоретичне обґрунтування сутності соціалізації молодших школярів Суть та структура процесу соціалізації молодших школярів Соціалізація як процес засвоєння і відтворення індивідом соціального досвіду свідчить про нормальне, безболісне входження людини в суспільне життя. Соціалізація дитини передбачає набуття нею досвіду співжиття в суспільстві з іншими людьми. Процес формування особистості невід’ємний від соціального середовища, в якому вона живе і діє. Функції соціалізації пов’язані з її роллю в відтворені суб’єкта соціально-історичного процесу, в забезпечені наступності культури і цивілізації, в підтримці безконфліктного існування суспільства як інтегрованої системи. Сутність соціалізації полягає в тому, що в її процесі людина формується як член того соціуму, до якого належить. І. Кон трактує, що соціалізація – це «сукупність усіх соціальних процесів, завдяки яким індивід засвоює і відтворює певну систему знань, норм, цінностей, що дає йому змогу функціонувати як повноправному члену суспільства» [13, с. 225]. До того ж, вчений концентрує увагу на тому, що «в реальному процесі соціалізації індивіди не просто адаптуються до середовища і засвоюють соціальні норми і правила, які їм пропонуються в готовому вигляді, а й опановують науку створювати щось нове, перетворюючи самих себе і навколишній світ» [14, с. 218]. Особистість має сприймати спосіб життя, який складається, тобто, культуру праці, побуту, дозвілля, відносини в суспільстві та державі та активно діяти з метою власного зростання та перетворень у суспільстві [16]. Як зазначають А.Богуш, Н.Гавриш, процес соціалізації відбувається у взаємодії дитини з соціальними інститутами у процесі набуття знань та досвіду соціально схвалюваної поведінки. У процесі соціалізації дитина оволодіває уміннями й навичками практичної й теоретичної діяльності: перетворення наявних відносин у якості особистості, засвоює досвід суспільного життя і суспільних відносин, адже дитина вчиться жити з іншими дітьми, дорослими в колективі, в соціумі, ефективно взаємодіяти з іншими. На думку вчених, соціалізація – це поступове набуття дитиною соціального досвіду спілкування і діяльності, це процес розвитку самосвідомості, саморегуляції, самовираження, становлення активної життєвої позиції у процесі життєдіяльності та життєтворчості дитини[11,с.158]. Уявлення про властивості й можливості кожного вікового періоду, в тому числі й щодо соціалізації, психологи пов’язують із віковою стратифікацією, тобто «системою організації взаємодії вікових прошарків (страт), що існують у даному суспільстві». При цьому між віком та соціальними можливостями індивіда існує певна взаємозалежність: хронологічний вік, а точніше «передбачений ним рівень розвитку індивіда прямо чи опосередковано передбачає його суспільне становище, характер діяльності, діапазон соціальних ролей тощо» [13, с. 7]. Вікова стратифікація включає також систему пов’язаних із віком соціально-психологічних очікувань і санкцій. У реальності це виявляється в тому, що, з одного боку, суспільство повсякчас «керує» перерозподілом індивідів певного віку відповідно до соціальних систем і ролей, а з іншого, – соціалізація спонукає індивіда до засвоєння на кожному віковому етапі нових соціальних ролей і відмови від попередніх. До фундаментальних новоутворень дитини молодшого шкільного віку, які створюють позитивні передумови для її соціалізації, сучасні науковці відносять суб’єктність та індивідуалізацію. Суб’єктність забезпечується рефлексією щодо мислення і діяльності (усвідомлення власних дій, самого себе), комунікації і кооперації (вихід у позиції „над” і „поза”, які забезпечують координацію дій, організацію взаєморозуміння), самосвідомості (самовизнання внутрішніх орієнтирів і способів розмежування «Я» – «не-Я»). Для успішності соціалізації дітей молодшого шкільного віку важливе значення має те, наскільки їхня суб’єктність відносин з навколишнім соціальним світом визнається дорослими, наскільки вони мають змогу її проявляти [3, с. 674]. Незважаючи на формування суб’єктності, дитина молодшого шкільного віку сприймає соціальну реальність як спільну з іншими людьми – дорослими й однолітками, досвід яких має для неї велику значущість. Однак цей досвід не просто акумулюється, а й типізується – дитина запам’ятовує певну систему дій і здатна відтворювати її в аналогічній ситуації. При цьому типізується не будь-який досвід, а лише той, який дитина вважає доступним для себе і таким, що може принести їй успіх. Тобто, вона „відбирає і привласнює лише можливі для себе способи дій, норми і цінності” [8, с. 280]. Індивідуалізація молодшого школяра проявляється в його прагненні виокремити своє «Я», протиставити себе іншим, висловити власну позицію стосовно інших людей, дістати від них визнання, посівши активне місце в різноманітних соціальних відносинах, де «Я» дитини виступає нарівні з «Я» інших людей. Як наслідок, вона переходить на новий рівень самоусвідомлення в суспільстві. Відбувається розгортання певної позиції дитини стосовно людей, що зумовлює появу можливості й необхідності реалізації накопиченого соціального досвіду в діяльності, адекватній загальному рівню особистісного розвитку. Цей рівень індивідуалізації дає імпульс розвитку потенційних особистісних можливостей дитини, який реалізується в різних видах предметної діяльності. Дитина усвідомлює оточення не просто як сукупність знайомих людей, а як «соціальну організацію, що об’єктивно існує, де її «Я» виступає нарівні з дорослими» [3, с. 674]. «Образ себе» формується завдяки здатності аналізувати свій внутрішній світ і вибудовувати картину своїх станів. Для педагогіки важливе значення має розуміння такої закономірності: дитина входить у соціум, у культуру суспільства не лише під впливом батьків, учителів, а й за рахунок власних зусиль, за рахунок самовизначення в культурі. В індивідуалізації дитини молодшого шкільного віку можна виокремити дві позиції: «я в суспільстві» та «я і суспільство». Позиція «я в суспільстві» передбачає наявність у дитини прагнення пізнати своє «Я», свої можливості, якості. Найбільш активно ця позиція вибудовується у період від 6 до 9 років. Позиція «я і суспільство» розгортається в умовах діяльності, спрямованої на засвоєння норм людських відносин (соціальних і моральних), в умовах визнання індивідуальності дитини, її самостійності. Ця позиція орієнтує молодшого школяра на соціальні контакти [8, с. 279]. Особливістю сприйняття молодшими школярами навколишнього світу є певна його ідеалізація, що може спотворювати реальну картину соціальної дійсності, утруднюючи соціалізацію. Для подолання цього недоліку необхідно в процесі організованого виховання наповнювати найважливіші соціальні явища, події, цінності змістом, який би забезпечував їх сприйняття дітьми аналогічно до його сприйняття іншими людьми. У молодших школярів розвивається більш глибоке, порівняно з дошкільним віком, усвідомлення своїх почуттів, розуміння їх прояву оточуючими. Значний вплив на ці процеси справляє приклад дорослих, яких діти намагаються наслідувати в процесі соціалізації. Однак загалом почуттєва сфера, особливо в дітей 6–7-річного віку, має фрагментарний характер, що спричинює дещо спотворене сприйняття ними деяких почуттєвих проявів (наприклад, страху, гніву). До того ж, деякі із запозичених «зразків», що їх дитина переносить у власну емоційну поведінку, можуть мати апріорі помилковий характер. Усе це потребує своєчасного виявлення і педагогічного коригування. Адже неадекватність розуміння й реагування на емоційні прояви інших людей може стати передумовою виникнення міжособистісних конфліктів, утруднюючи соціалізацію. «Образ себе» дитини молодшого шкільного віку наповнюється уявленнями щодо своїх особистісних якостей. Діти починають розмірковувати про ті з них, які проявляються в іграх, навчальній діяльності, у відносинах з однолітками і дорослими. Кращому усвідомленню піддаються якості, пов’язані з навчальною діяльністю, меншому – ті, що стосуються морально-вольової сфери [8, с. 287]. Останнє зумовлюється притаманною молодшим школярам нестійкістю моральної структури, що виражається в нестійкості моральних переживань, мінливому ставленні до одних і тих самих подій. Це зумовлюється двома основними причинами. Перша причина полягає в тому, що моральні настановлення, які визначають вчинки дитини, не мають достатньо узагальненого характеру, а друга, – в тому, що моральні настановлення, які ввійшли в свідомість дитини, ще не стали її стійким надбанням. Найчастіше такі настановлення репрезентуються мимовільно, за умов виникнення ситуації, яка вимагає прояву морального ставлення. Але, не будучи міцно закріпленими, вони можуть і не проявлятися в реальних діях і вчинках. Тому для формування адекватного «образу Я» діти цього віку потребують постійного оцінювання різних аспектів їхньої діяльності і поведінки з боку педагогів і батьків. При цьому особливу значущість має не стільки їх заперечення чи схвалення, скільки розгорнуті якісні оцінки дорослих: що дитині вдається і завдяки яким якостям, що виходить гірше і чому, на які свої сильні якості вона може спертися, щоб подолати наявні недоліки. Важливою ознакою дітей молодшого шкільного віку є розходження між наявними в них домаганнями і реальними можливостями їх задоволення, прагненням одержати від оточуючих високу оцінку своїх якостей і дійсним ставленням до них однокласників. У несприятливих ситуаціях молодший школяр може виявляти грубість, запальність, інші форми емоційної нестійкості. крім того, у прагненні наслідувати інших молодші школярі часто обирають «сміливих» і «відважних» однолітків і дорослих, не усвідомлюючи повною мірою, що в цій «сміливості» і «відважності» є гарним, а що – поганим. Це відбувається через те, що моральні критерії у дітей ще недостатньо сформовані, тому вони потребують допомоги з боку вчителя і батьків [22, с. 163]. Якщо такі прояви залишити без належної уваги, вони можуть призвести до формування в дитини негативних якостей, які стануть передумовою її ізоляції у класному колективі, який є важливим агентом соціалізації дітей цієї вікової категорії. Відносини між дітьми молодшого шкільного віку в класі складаються переважно за сприяння вчителя. Більшість дітей, особливо тих, які навчаються в 1-х і 2-х класах, відтворює у своїх ставленнях до однокласників ставлення до них педагога, не усвідомлюючи повною мірою критерії оцінки ним тих чи інших учнів. Отже, успішність соціалізації дитини в класному колективі багато в чому залежить від ставлення вчителя, яке може активізувати або, навпаки, знижувати інтерес до неї з боку однокласників. У 3–4-х класах діти починають об’єднуватися в короткочасні групи; деякі з них у наступні роки можуть перетворитися у досить стійкі мікроколективи. Такі групи є відносно неформальними, характеризуються незначною кількістю правил для їх учасників, а структура відзначається гнучкістю й швидкозмінністю. Перевага у групі зазвичай надається дітям з хорошою адаптованістю, контактністю, а також з високою навчальною успішністю. Учні з протилежними якостями ігноруються, група їх не помічає або вони стають об’єктами насмішок. До груп, які створюються молодшими школярами, не приймаються як надзвичайно агресивні, так і надто сором’язливі діти. Останні відчувають найбільші труднощі у встановленні міжособистісних відносин з однолітками, що негативно позначається на їхніх почуттях. Почуття соціальної самотності в групі чи колективі часто продукує неадекватне ставлення до однолітків і самого себе. Оскільки однолітки, з якими дитина навчається в класі, є важливими агентами соціалізації, неприйняття її у групу негативно позначається на перебігу цього процесу. Тому такі діти мають перебувати у фокусі уваги вчителів і батьків, підтримка яких може допомогти їм одержати визнання однолітків [22, с. 171]. Важливість класного колективу для соціалізації дитини молодшого шкільного віку спричинюється ще й тим, що усталені в ньому відносини відіграють вагому роль у формуванні в дітей самооцінки, самокритичності та інших проявів самосвідомості. Вступаючи у взаємодію з членами класного колективу, порівнюючи себе з ними, молодший школяр навчається більш об’єктивно оцінювати власні якості і здібності, свою діяльність. Нова освітня парадигма розглядає виховання як процес створення дорослими оптимальних умов для реалізації дитиною свого природного потенціалу, формування базису її особистісної культури, системи ціннісних ставлень до світу, до самої себе, задоволення потреби у «самопізнанні, самовиявленні, самоствердженні, самовизначенні, самоуправлінні, самореалізації за допомогою специфічного змісту, методів і форм, які забезпечують перехід від виховання до самовиховання» [21, с. 10]. Тобто, провідна роль відводиться сутнісним силам самої дитини, яка постає активним суб’єктом власного життя. Окрема увага має надаватися розвитку в дітей потреб самовираження, пізнання інших і навколишнього світу, усвідомлення сенсу буття (враховуючи вікові особливості дітей молодшого шкільного віку). Для більшості дітей не існує проблеми у спілкуванні з однолітками, але є й такі, які не можуть установити з ними контакт і залишаються збоку. Такі діти побоюються не сподобатися однокласникам, вони вважають, що не цікаві іншим. Ці діти зазвичай відходять убік, самоізолюються. Для подолання таких проявів, формування і закріплення вмінь виявляти увагу до іншого у нагоді стануть інсценізації наведених у проблемних ситуаціях сюжетів, але вже зі зміною поведінкових дій на правильні. Діти мають самостійно обирати адекватні запропонованим ситуаціям способи поведінки, слова, невербальні прояви уважного і ввічливого ставлення. Адекватна самооцінка молодших школярів формується зазвичай під впливом усвідомлення ними своїх умінь у різних видах діяльності та можливостей їх прояву. В іншому випадку, дитина почувається невпевнено, розгублено, що призводить до виникнення в неї заниженої самооцінки, створює перешкоди для адаптивного вступу в соціальні відносини, гальмує набуття особистісного досвіду, формування ціннісних орієнтацій. Важливість адекватної самооцінки для успішної соціалізації зумовлюється ще й тим, що самооцінка відіграє визначальну роль у формуванні соціометричного статусу дитини в класі, що безпосередньо відбивається на її соціальних відносинах, спроможності здійснювати «ціннісний обмін», набувати особистісного і соціального досвіду. Активне залучення до життєдіяльності класу допомагає дитині долати труднощі, вирішувати проблеми, що постають перед нею у процесі соціалізації. Однак, у силу характерної для багатьох початківців значно завищеної або невиправдано заниженої самооцінки, невміння розуміти стан іншої дитини, адекватно реагувати на нього (залишаються байдужими до переживань однокласників), вони зазнають негативного до себе ставлення, відторгуються групою. Таким чином, розширенню досвіду дитини щодо сутності такої ролі сприяє спеціально організований виховний процес, який передбачає не лише передачу їй необхідних знань, а й демонстрацію відповідних поведінкових правил, вправляння у їх виконанні. З огляду на це, актуалізується необхідність надання дітям цього віку педагогічної підтримки, яка могла б забезпечити формування у них емоційно-усвідомленого ставлення до певних норм моральної культури суспільства, запобігати втраті контакту дитини з однолітками, порушенню відносин між ними [13, с. 672]. За умов педагогічно правильного, організованого виховання, притаманна дітям цього віку активність стає для них не тільки джерелом знань і вироблення вмінь, а й ефективним засобом набуття особистісного й соціального досвіду. Досягненню цього сприятиме врахування в змісті навчально-виховної діяльності різноманітних інтересів дітей, потреб, які є актуальними для окремих вікових груп школярів у плані соціалізації; створення гуманного середовища (запровадження відносин співробітництва, партнерства, співтворчості всіх учасників педагогічного процесу); розвитку в дитини впевненості у власних силах, самоповаги, творчого розкріпачення; поглиблення і закріплення соціальних і моральних знань, виховання адекватних емоційних ставлень, формування вмінь і навичок соціально схвалюваної поведінки. 1.2 Чинники соціалізації молодшого школяра У науковій літературі термін соціалізація вважається переважно в контексті «…історичного становлення і відтворення соціуму і водночас самовідтворення, і розвитку людини як родової істоти, як соціокультурного феномена…» [2]. У зв’язку з тим, що людина є активним суб’єктом, взаємодія її з середовищем пов’язана не лише із засвоєнням його вимог, але із можливістю змінювати середовище, впливати на нього. Взаємодія індивіда та соціального середовища в процесі соціалізації відбувається у формі адаптації та інтеріоризації. Адаптація передбачає пасивне пристосування людини до соціального середовища, а інтеріоризація активну взаємодію індивіда із середовищем, у якому людина робить свідомий вибір. Особливістю процесу соціалізації є динамічний перехід об’єктивного в суб’єктивне і, навпаки, діалектика організованого і стихійного, довільного і того, що зумовлене приписами певного соціуму. Таким чином, соціалізація постає двобічним процесом, завдяки якому індивід засвоює соціальний досвід, інтегруючись у соціальне середовище, в систему наявних у ньому соціальних зв’язків, а з іншого – активно відтворює ці зв’язки, реалізуючи себе як особистість. Соціалізація досліджується як стихійний процес. Він може здійснюватися у референтних групах шляхом контакту людини з іншими в різних обставинах. Великою мірою соціалізація в суспільстві здійснюється цілеспрямовано через нормативні установки, інші регулятиви: закони, правила, приписи. Їй належить значна питома вага в соціалізуючій практиці молодого покоління. Процес соціалізації відбувається в первинних і вторинних групах. Більшість дослідників вважають, що визначальну роль відіграє первинна соціалізація, яку здійснює сім’я. Сім’я виконує функцію посередника між дитиною та іншими соціальними системами. Рівень відповідності родинних і загальних цінностей, що пропонуються дитині для засвоєння, може бути різним. У зв’язку з тим, що сім’я є деякий час єдиним джерелом інформації про систему цінностей, які панують у суспільстві, вона й формує модель поведінки, характеру, адаптації чи інтеграції індивіда в суспільство. В основі соціалізації лежить процес засвоєння рольової поведінки, який значною мірою залежить від якості рольової поведінки рідних. Отже, первинна соціалізація – це сфера міжособистісних відносин. Вторинна соціалізація – сфера соціальних відносин. До соціалізації у вторинних групах індивід підходить зі сформованою самосвідомістю (ієрархією цінностей, зразками поведінки, уявленнями про суспільство тощо). У цей час індивід стає членом різних соціальних груп, змінюється характер його взаємодії з цими групами. Вершиною процесу соціалізації може стати свідома життєтворчість людини щодо самого себе [1, 35]. Соціалізація співвідносна з життєвими циклами. Життєві цикли пов’язані: із зміною соціальних ролей, з набуттям нового статусу, із відмовою від попередніх звичок, оточення, дружніх зв’язків, зі зміною способу життя. Починаючи новий життєвий етап, людина змушена переучуватись. Цей процес, який складається з двох етапів, безпосередньо пов’язаних між собою, – учені визначають як десоціалізацію та ресоціалізацію. Під десоціалізацією розуміють процес відмови від старих цінностей, норм, ролей і правил поведінки, а під ресоціалізацією – засвоєння нових цінностей, норм, ролей та правил поведінки замість втрачених [1, 40]. Можливості освоєння молодим школярем соціальності полягають у розширенні ступеня свободи і самостійності в виборі цінностей, в поглибленні свідомого у власній активності, в характері занурення у світ соціальних відносин [4, 95]. Як свідчать результати досліджень і практика освітньої діяльності шкіл, ефективність і цілеспрямованість цього процесу в масовому педагогічному досвіді забезпечується за основними параметрами соціалізації (видова, родова, статева, національна, етнічна). Найбільш відомими чинниками соціалізації молодшого школяра визначено предметно-тематичні, що передбачають нормативне вивчення спеціального змісту. У сучасній початковій школі це предмети це предмети «Я і Україна», «Основи здоров’я». У першому з них, тобто «Я і Україна», розгорнуто взаємодію учня у системах соціалізації: «я – я», «я – інша людина», «я – суспільство», «я – світ». Мета цього курсу, як зазначено у Програмі, – сприяти формуванню в учнів потреби до пізнання світу і людини в ньому як біологічної і соціальної істоти. У процесі навчання в учнів формуються уявлення та поняття про цілісність світу; природне і соціальне оточення як середовище життєдіяльності, її належність до природи і суспільства; засвоюються емпіричні та узагальнені уявлення і поняття, які розширюють і впорядковують соціальний та пізнавальний досвід учня. Суспільствознавча складова програми 1-4 класів (людина як особистість; людина і суспільство; людина серед людей; культура) охоплює знання про людину як складно організовану моральну і самооцінну істоту; знання про українське суспільство, довкілля, в якому живе дитина; способи пізнання й орієнтації в навколишньому житті; сприяє поетапному усвідомленню єдності компонентів: «Я» – сім’я – школа – рідний край – Україна; розкриває взаємодію людей у сім’ї, колективі, суспільстві; передбачає активне спілкування дітей з природним і соціальним оточенням, накопичення досвіду особистісного ставлення до системи цінностей українського суспільстіва, зокрема, етнічних, загальнонаціональних, загальнолюдських. Курс «Основи здоров’я» спрямований на формування не лише фізичного, але й духовного і соціального здоров’я, включення учня в ситуації, які передбачають використання поведінкових стандартів у спілкуванні, різноманітній діяльності. Соціальна складова здоров’я визначається як узгоджена взаємодія дитини з природним і соціальним середовищем, розв’язання нею різних життєвих ситуацій у навколишньому середовищі. Міжпредметна модель соціалізації молодшого школяра забезпечується використанням міжпредметних завдань і узагальнених способів діяльності певного виду (наприклад, рефлексивних, оцінних тощо). Таких завдань чимало в методичному апараті «Читанки» О.Я. Саченко, «Я і Україна» Н.М. Бібік, Н.С. Коваль. Проектна форма соціалізації є інноваційною за суттю і змістом. Соціальні проекти типу: «Аукціон добрих справ», «Чи варто бути правдивим», «Куточок друга» сприяють усвідомленню учнями суть загальнолюдських цінностей, виробленню стандартів взаємин у колі однолітків, рідних, інших дорослих. Інституційна форма соціалізації школяра спрацьовує за умови моделювання всього стилю навчально-виховної роботи [17, 43]. Забезпечення соціалізації через певну організацію освітнього середовища передбачає створення таких умов навчально-виховного процесу, в якому відбувається набуття і трансформація соціального досвіду. Школа стає полем соціальної практики; за певних умов дає можливості учневі набути досвіду взаємин і поведінки в суспільстві. Розвиток власного «Я» не може здійснюватися без інших людей, тобто без соціального оточення. Кожна людина, зокрема учень молодшого шкільного віку будує своє «Я» на сприйнятих реакціях інших людей з якими вона вступає в контакт. Через відносини з іншими, через їх оцінки людина розуміє, якою вона є (теорія дзеркального «Я» особистості). Розвиваючись, особистість стає більш вимогливою у виборі індивідів, які виконують роль дзеркала, та здійснює добір зразків, що впливають на неї. Сутність процесу сприйняття індивідом інших особистостей знаходимо в теорії «узагальненого іншого». Узагальнений інший це загальні цінності та стандарти поведінки групи, що формують у членів цієї групи індивідуальний образ. Усвідомлення «узагальненого іншого» відбувається через процеси «прийняття» ролі та «виконання» ролі. Під час прийняття ролі відбувається спроба перейняти на себе поведінку особистості в іншій ситуації чи в іншій ролі, наприклад, у дитячих іграх у сім’ю. Виконання ролі – це дії, пов’язані з реальною рольовою поведінкою. Сучасний погляд на освітнє середовище ґрунтується на розумінні його як системи, що охоплює різноманітні умови, які моделюють соціокультурну ситуацію проживання. Водночас є полем для різних діяльностей особистості, засвоєння нею полірольової поведінки, яка відповідає віку дитини, її актуальним зв’язкам з навколишнім світом. Під соціокультурним середовищем школи розуміємо взаємодію таких складових: предметно-просторової і духовно-емоційної. Друга – духовна, особистісна, оцінна, що забезпечує комфортність інтелектуально-пізнавальної і дозвіллєвої діяльності учня. Водночас є чинником і показником ефективності соціалізаційного впливу школи [1, 84]. Середовище як явище педагогічне досліджуєтьсяза результатами впливе на особистість. Школа – яскравий приклад соціокультурного середовища, в якому відбувається інтеграція дитини в систему соціальних взаємин, в різні типи соціальних спільнот (учнівський колектив школи, класний колектив) і їх підтримання протягом тривалого часу. Особливо актуально це для учнів початкових класів, для яких школа є новим соціальним середовищем. Ефект середовища вчені розглядають на перцептивному й інтерактивному рівнях. Вони проходять кілька стадій: взаємодії із середовищем немає, є лише готовність прагнення взаємодіяти; співвіднесення предметного наповнення із власним досвідом; прагнення змінити середовище; орієнтація на нове. Узагальнення зарубіжного досвіду свідчить, що провідними цілями соціалізації у західноєвропейських країн є розвиток комунікативних групових навичок поведінки школярів, формування та коригування уявлень про себе та навколишній світ [17, 78]. Основні напрямки соціалізації школярів здійснюються за такими параметрами: особистісний; соціально-груповий; політично-правовий; економічний; екологічний; універсальний. Психологи, педагоги особливу увагу приділяють онтогенетичним аспектам соціалізації. У результаті виділяється світ дитинства як невід’ємний атрибут способу життя і культури народу. Дитинство і суспільство взаємопов’язані. Суспільство не може пізнати себе, не зрозумівши закономірностей свого дитинства. Водночас воно не може зрозуміти світ дитинства, не знаючи особливостей дорослої культури. Світ дитинства співвідноситься з загальними властивостями і цінностями відповідного суспільства. Відбувається «заглядання вперед», на перспективу. У процесі навчання поступово формуються особистісні передумови для виконання завдань наступного етапу розвитку. Водночас у процесуальних блоках навчання домінують «знання в дії», коли учням дається можливість оцінювати, пробувати себе в різноманітних ролях, на практиці пересвідчуватися у раціональності моральних правил. Організація пошуків особистості в світі етичних цінностей, визначення ідеалів, вибір мети і засобів соціального впливу становлять важливе педагогічне завдання. Вихідним у цьому процесі є положення як про діагностику рівнів сформованості окремих елементів досліджуваної якості, так і врахування їх взаємозв’язку, взаємоузгодженості з метою поєднання цілеспрямованих і стихійних впливів [7, 217]. Оскільки у початкових класах є спеціальні предмети, які слугують ядром соціалізації учнів («Я і Україна», «Основи здоров’я»), то створюються умови для включення в процес навчання моральних переживань. Освітній зміст навчального предмета за умовами середовищного підходу не передається учням прямо, а вирощується в них у ході навчальної діяльності: під час вивчення явищ, під час колективної комунікації, зіставлення одержаних результатів з культурно-історичними аналогами. Тому ефективними вважаються методи рольового моделювання, різноманітні сюжетні ігри, соціальна практика. Ці методи забезпечують активну участь учня. Його діяльність і спілкування, як універсальні засоби виховання, послідовно розширюють зону актуального розвитку, вводять його в систему відносин, які все більше ускладнюються, дають змогу виявити і закріпити соціально значущі якості особистості [2]. Розділ 2. Вивчення проблеми соціалізації учнів початкової школи 2.1. Діагностика соціалізації молодших школярів У сучасній освіті склалась проблемна ситуація, зовнішнім вираженням якої стало збільшення соціалізаційних відхилень серед школярів, а внутрішнім змістом – прагнення до усвідомлення соціальної сторони цього дисбалансу. Це відбилось у спробах деяких фахівців, які працюють у галузі освіти, відновити колишні інструменти виховання або впровадити зарубіжні методики й технології, елементи традиційних національних і релігійних виховних систем і т. ін. Як свідчать соціально-психологічні й соціально-педагогічні дослідження, молодший шкільний вік є сензитивним для процесу соціалізації. У зв’язку з цим гостро постає проблема соціального виховання молодших школярів, яка передбачає безперервну педагогічно обґрунтовану організацію виховного процесу з урахуванням специфіки соціальної ситуації розвитку особистості на цьому віковому етапі. Традиційні підходи до проблеми соціального виховання молодших школярів не можуть сьогодні задовольнити потреб суспільства й утруднюють процес соціалізації дітей. Це актуалізує наукову розробку проблем соціального виховання як контрольованої частини процесу соціалізації, що знаходить відображення у філософській, соціологічній, соціально-педагогічній і психолого-педагогічній літературі. Запропонована діагностика служить для оцінки соціалізованості дітей молодшого шкільного віку, і включає наступні елементи: критерії, показники, рівні та методики виміру. Першим критерієм соціалізованості молодшого школяра вважається сформованість у нього ціннісних орієнтацій, до показників якого ми відносимо: 1) наявність цілісної картини світу; 2) наявність відносно сформованої «Я-концепції»; 3) сформованість ціннісних уявлень [5, с. 27]. Наявність у дитини повноцінно розвинутої (для її віку) щодо змісту й принципів побудови картини світобудови можна вважати одним з аспектів успішної соціалізації, оскільки картина світобудови становить собою суттєву частину фонового знання, вона є системою уявлень людини про складові частини, організацію й функціонування навколишнього світу, про свою роль і місце в ньому. Завдяки наявності цілісної картини світу дитина отримує можливість взаємодіяти з людьми, які її оточують, на основі діалогу, культурних способів пізнання й перетворення реальності на основі цінностей культури. У психології картина світу постає центрованою на «Я», її основу становлять події власного життя. Зміст «Я-концепції», як вважають психологи (У. Джеймс, І. Кон, Р. Бернс, М. Лісіна, В. Мухіна), – один з найважливіших результатів виховання й навчання, тобто того, що становить зміст процесу соціалізації дитини. «Я-концепція» є підсумковим продуктом роботи самосвідомості. «Я-концепцію» молодшого школяра можна охарактеризувати як систему уявлень дитини про саму себе, яка містить: а) образ «Я» – ті слова, яка дитина використовує для опису свого характеру, власних якостей особистості; б) самооцінку – емоційно ефективну оцінку того уявлення, яке дитина складає про себе; в) поведінкову реакцію – конкретні дії, які можуть бути викликані образом «Я» й самооцінкою. Цілісна картина світу та «Я-концепція» базуються на відповідних ціннісних уявленнях. Вітчизняні вчені-педагоги (І. Бех, Г. Горська, І. Добронравова, П. Дроб’язко та ін.) вважають, що провідними ідеями-ознаками, для молодших школярів, мають стати: любов, доброта, спілкування, щастя, достоїнство, творчість. Ефективність соціалізації молодшого школяра

Курсова робота Педагогіка

lenadyniak

18.05.2016 23:05-

Коментарі

Ви не можете залишити коментар. Для цього, будь ласка, або зареєструйтесь.

Ділись своїми роботами та отримуй миттєві бонуси!

Маєш корисні навчальні матеріали, які припадають пилом на твоєму комп'ютері? Розрахункові, лабораторні, практичні чи контрольні роботи — завантажуй їх прямо зараз і одразу отримуй бали на свій рахунок! Заархівуй всі файли в один .zip (до 100 МБ) або завантажуй кожен файл окремо. Внесок у спільноту – це легкий спосіб допомогти іншим та отримати додаткові можливості на сайті. Твої старі роботи можуть приносити тобі нові нагороди!

поділитись