Подякувати Студентському архіву довільною сумою
Admin
26.02.2023 12:38
Дякуємо, що користуєтесь нашим архівом!
Інформація про навчальний заклад
ВУЗ:
Національний університет Львівська політехніка
Інститут:
Не вказано
Факультет:
Не вказано
Кафедра:
Кафедра менеджменту і міжнародного підприємництва
Інформація про роботу
Рік:
2013
Тип роботи:
Контрольна робота
Предмет:
Національна економіка
Частина тексту файла (без зображень, графіків і формул):
Міністерство освіти і науки України
Національний університет «Львівська політехніка»
кафедра менеджменту і
міжнародного підприємництва
Контрольна робота
з дисципліни «Національна економіка»
Варіант - 23
Зміст
Вступ……………………………………………………………………………….3
Розділ 1. Основні складові лісопромислового комплексу України……………4
Розділ 2. Методи державного регулювання економіки……………………….10
Розділ 3. Сутність інноваційно-інвестиційної складової структурної політики…………………………………………………………………………..16
Розділ 4. Розв’язок задач………………………………………………………...22
Висновок………………………………………………………………………….24
Список використаної літератури………………………………………………..26
Вступ
Дана контрольна робота є досить актуальною, оскільки досліджені питання є достатньо важливими, для того, щоб знайти напрямки, які допоможуть стабілізувати національну економіку України та обрати найкращий шлях її розвитку. Україна порівняно молода держава, тому у неї невеликий досвід проведення певних змін чи впровадження нових ідей.
Національна економіка – це економічно й організаційно єдина система взаємопов’язаних галузей і сфер діяльності людей, яким властива відповідна пропорційність, взаємообумовлене розміщення на території, обмеженій державними кордонами. Сучасну національну економіку характеризують низка ознак, які можна звести у декілька груп: національний суверенітет; ресурсо-виробничі; господарсько-організаційні; товарообмінні. В цілому національна економіка виступає як досягнутий під впливом сукупності факторів цілісний організм, який функціонує за певними законами.
Суб'єктами національної економіки є: держава, господарські підприємства, домашні господарства тощо.
Об'єктами національної економіки є: сукупність галузей, регіонів країни, соціально – економічних процесів та природно-господарських процесів та явищ, які відбуваються в межах країни.
Національна економіка характеризується певним рівнем розвитку продуктивних сил, типом економічної системи, характером суспільного відтворення, специфічним господарським механізмом, рівнем життя населення, зовнішньоекономічними зв'язками. Дана контрольна робота складається з чотирьох розділів. Перші три розділи – теоретична частина, а четвертий розділ – практична частина. У теоретичній частині розглянуто такі питання: основні складові лісопромислового комплексу України; методи державного регулювання економіки; сутність інноваційно-інвестиційної складової структурної політики.
Розділ 1. Основні складові лісопромислового комплексу України Лісопромисловий комплекс - це міжгалузеве утворення в межах України, що об'єднує лісові галузі (від вирощування й експлуатації лісу до глибокої переробки деревини) з метою раціонального використання сировини і відходів. Різні галузі та підгалузі лісопромислового комплексу розвиваються на базі основної сировини - деревини, вони пов'язані з багатьма міжгалузевими комплексами.
Головну роль в заготовках лісу в світі відіграють Росія, США, Канада, Швеція. У багатьох країнах деревина є головною або однією з головних статей експорту. Такі країни, як Фінляндія, Канада, Швеція, Норвегія, Австрія, Конго, Габана, Росія, Білорусь та інші забезпечують світовий ринок деревиною та виробами з неї. У Європі найбільш лісисту площу мають Швеція та Фінляндія. Переважання виробництва над споживанням мають Австрія та Норвегія.
Ліси в світі займають майже 3,8 млрд.га, але придатні для використання 2,3 млрд.га. Запас деревини в світі оцінюється в 330 млрд.м.куб.
Україна не відноситься до країн, що мають достатні площі лісових масивів. Загальна площа лісового фонду країни становить близько 10 млн. га, втому числі зайнята лісом – 8,6 млн.га [1].
Лісистість території України становить понад 14 %, що значно менше, порівняно з лісистістю багатьох країн Європи. Так, у Польщі ліси займають 28,7 % площі території, Німеччині - 29, Румунії - 28,1, Франції - 27,8.
Ліси розміщені дуже нерівномірно. До найбільш лісистих належать карпатські області (Закарпатська, Івано-Франківська та Чернівецька), області мішано-лісової зони (Волинська, Рівненська, Житомирська). В Українських Карпатах лісами зайнято понад 40 % площі, а в Кримських горах - 32 %. У зв'язку з тим, що у повоєнні роки інтенсивно вирубувались ліси, сьогодні їх площа значно менша. На сьогодні стиглий ліс займає площу лише 7 %,
пристигаючий - 10, середньовіковий - 38, а молодняк - 45 %. У порідному складі лісів переважають хвойні (сосна, ялина, ялиця) та твердолистяні породи (дуб, бук, явір, ясен, клен). У меблевій промисловості використовується деревина черешні та груші [2].
Ліси України виконують водоохоронні, захисні, санітарно-гігієнічні та оздоровлювальні функції. Значні їх площі відведені під заповідники, природні національні парки, заказники. Деревину в лісах заготовляють під час проведення лісовідновних рубок стиглого лісу та різних лісогосподарських заходів. Більшість лісових масивів мають обмежене експлуатаційне значення.
Лісопромисловий комплекс України об'єднує такі підкомплекси: лісогосподарський, деревообробний, целюлозно-паперовий та лісохімічний. Кожен підкомплекс охоплює низку галузей, що функціонують у процесі виробництва різних видів продукції.
У лісогосподарському підкомплексі виокремлюють лісове господарство та лісозаготівельну промисловість. Лісове господарство нині особливо актуальне, воно забезпечує розширене лісовідтворення, лісовпорядкування та захист і охорону лісів. Однак Україна задовольняє свої потреби у лісосировини на третину, тому змушена щорічно закуповувати деревину та її продукти в сусідніх країнах. Лісозаготівельна промисловість заготовляє деревину та здійснює її первинну переробку. Головними лісозаготівельними районами є Українські Карпати та Полісся [2].
Потребу в деревині за рахунок власних ресурсів Україна задовольняє лише на 20-25 %, а решту - шляхом ввезення лісу з північної частини європейської території Росії та Сибіру. Гостра нестача деревної сировини змушує підприємства шукати резерви з метою підвищення ефективності використання лісових ресурсів на основі поглиблення їх механічної та хімічної переробки.
Майже половина працюючих у лісопромисловому комплексі зайнята у меблевій промисловості. Найбільшими центрами галузі є Київ, Харків, Львів, Ужгород, Мукачеве, Одеса, Дніпропетровськ, Донецьк. Виробництво деревостружкових плит сконцентроване в Костополі, Сваляві, Тересві, Брошневі, Києві та ін. Центри виробництва будівельних матеріалів з дерева - Київ, Харків, Запоріжжя, Кривий Ріг, Чернівці та ін [1].
Деревообробний підкомплекс представлений лісопильною, фанерною, меблевою галузями, а також виробництвом деревостружкових і деревоволокнистих плит та будівельних деталей з дерева. Ці галузі розвинені на всій території України, але основна їх частина зосереджена в межах карпатських та поліських областей. Найбільшими центрами лісопильної промисловості є Чернівці, Берегомет, Вигода, Надвірна, Брошнів, Рожнятів (Прикарпаття); Рахів, Тересва, Свалява (Закарпаття); Сколе, Стрий (Львівщина); Ківерці, Костопіль, Сарни, Ковель, Камінь-Каширський (Полісся). Підприємства фанерної промисловості зосереджені у Львові, Оржеві, Костополі, Чернівцях та Києві.
Фанерна промисловість зосереджена в основному у Львові, Києві, Чернівцях, Оржеві та Костополі. Україна значно відстає від розвинутихкраїн у виробництві фанери. Сировинна база деревопереробнихпромисловості складається з місцевої деревини [2].
Меблева промисловість є однією з найпотужніших галузей деревообробки (приблизно 50% зайнятих у деревообробці). Найкращівеликі меблеві підприємства розміщені в Києві, Харкові, Львові, Ужгороді, Мукачеві, Одесі, Луганську, Дніпропетровську, Донецьку, Івано- Франківську, Чернівцях та інших містах, тобто в районах найбільш масовогоспоживання. Підприємства меблевої промисловості, що знаходяться в західних районахкраїни, орієнтовані на місцеві сировинні ресурси. Звідси меблі вивозять вінші райони України і країн близького зарубіжжя.
Підприємства, розташовані у великих містах середній та східній частині країни, працюють на привізній сировині і орієнтуються на споживача [2].
Окрему підгалузь лісопромислового комплексу становить лісохімічний підкомплекс, який об'єднує підприємства, які виробляють деревне вугілля, оцтової кислоти, каніфоль, скипидар, ефірну олію,формалін, карбамід, метиловий спирт, кормові дріжджі. Сировиною для лісохімічного виробництва є дрова листяних видів, сосноваживиця, Пневи сосновий осмолу, дубова кора та ін. Основні центри лісохімії зосереджені в західній частині України: Коростень (Житомирська обл.), Славута (Хмельницька обл.), Великий Бичків, Свалява, Перечин (Закарпатської обл.), Вигода (Івано-Франківська обл.), Київ. Целюлозно-паперова промисловість розвинена в Україні недостатньо. До найбільших підприємств належать Жидачівський картонно-паперовий комбінат (Львівська область), Рахівська картонна фабрика (Закарпатська область), Херсонський целюлозний завод. Виробництво целюлози в Україні, починаючи з 1991 р., значно скоротилось, зменшився також випуск паперу і картону (табл. 1).
Таблиця 1
Виробництво продукції деревообробної та целюлозно-паперової промисловостей
Вид продукції
Роки
1990
1995
1998
1999
2000
2007
Пиломатеріали, млн. м³
7,4
2,9
2,3
2,1
2,1
2,5
Фанера, тис. м³
169
37,9
35,8
44,2
56,3
178
Папір, тис.тонн
369
98
104
81,7
102
168
Картон,тис.тонн
543
206
189
229
309
853
Целюлоза (без хімічної деревної маси), тис. тонн
104
60,8
29,5
37,3
38,6
140,8
Лісохімічний комплекс охоплює низку галузей, що займаються хімічною переробкою деревини і тяжіють переважно до лісосировинних районів. На основі гідролізного виробництва одержують гідролізний спирт (гідроліз деревини), а також цінні побічні продукти - фурфурол, білкові (кормові) дріжджі, метиловий спирт і скипидар. Лісохімічні виробництва ґрунтуються на термічному розкладанні деревини (суха перегонка), в результаті чого одержують деревне вугілля, підсмольну воду, з якої виділяють такі продукти, як оцтова кислота і метиловий спирт. Найпотужніша група лісохімічних підприємств сформувалася в Закарпатській області (Свалявський, Перечинський, Великобичківський лісохімічні комбінати). Великі підприємства працюють у Кневі, Запоріжжі, Білгороді-Дністровському. Вони використовують відходи сільсько-господарського виробництва (качани кукурудзи, лушпиння соняшнику) в гідролізній промисловості та виробляють кормові дріжджі й іншу продукцію. Значними центрами лісохімії є також Славута (Хмельницька область) та Вигода (Івано-Франківська область). Галузі лісовиробничого комплексу України зосереджені переважно у двох великих районах - Поліському і Карпатському, а також у деяких центрах, розташованих за межами цих районів [1]. Поліський район охоплює територію північних областей правобережної частини України із сосновими, дубовими, березовими і вільховими породами дерев. Тут розвиваються лісопильна, меблева, целюлозно-паперова, лісохімічна, каніфольна, хвойно-переробна галузі. Головні лісопромислові центри району - Костопіль, Житомир, Київ, Чернігів, Новоград-Волинський. Целюлозно-паперова промисловість розвивається у Понінці та Малині. Карпатський район сформувався на базі лісових ресурсів Карпат, що простягаються на території Закарпатської, Івано-Франківської, Чернівецької та Львівської областей. Основними промисловими галузями району є: меблева, целюлозно-паперова, лісохімічна, фанерна, виробництво оцтової кислоти, клею для меблевої і фанерної промисловостей. Найбільші лісопромислові центри району: Жидачів (виробництво целюлози, паперу і картону); Івано-Франківськ, Ужгород, Чернівці, Брошнів, Свалява (виробництво меблів); Свалява, Перечин, Великий Бичків (лісохімія), Рахів (виробництво картону) [1]. Отже, розвиток лісопромислового виробництва у перспективі великою мірою залежатиме від наявності деревної сировини. В Україні запаси деревини незначні, тому потрібно вишукувати резерви шляхом вивільнення частини ресурсів і використання у виробничому циклі різноманітних замінників. Це дасть можливість збільшити виробництво найнеобхідніших напівфабрикатів та готових виробів.
Розділ 2. Методи державного регулювання економіки
Державне регулювання – діяльність держави з метою здійснення заходів спрямованих на задоволення соціально-економічних потреб суспільства, створення правових, соціальних, економічних передумов для ефективного функціонування механізму.
Втручання владних структур у ринкові механізми здійснюється через використання певного набору методів державного регулювання. Під методами державного регулювання економіки слід розуміти способи впливу держави на суб'єктів ринкової економіки з метою забезпечення сприятливих умов їх ефективного функціонування відповідно до прийнятої економічної політики держави [3].
За сферою впливу методи бувають прямого і непрямого впливу. Методи прямого регулювання використовують з метою безпосереднього втручання держави в економічні процеси та економічну діяльність суб'єктів. Такий вплив передбачає здійснення заходів із застосуванням інструментів адміністративного регулювання та використання бюджету в частині державних асигнувань. До них, зокрема, відносять: визначення стратегічних цілей розвитку економіки; державне цільове фінансування; надання цільових дотацій; встановлення та обмеження цін; встановлення квот на виробництво, ввезення і вивезення продукції; ліцензування діяльності та операцій з експорту та імпорту; проведення державної експертизи та встановлення державних стандартів; встановлення нормативних вимог до якості та сертифікації технологій і продукції і т. ін. Прямі методи державного регулювання економіки не пов'язані зі створенням додаткового матеріального стимулу і базуються на силі державної влади.
Методи непрямого регулювання використовують з метою формування сприятливого економічного середовища, яке змушує суб'єктів ринкової економіки діяти в потрібному для держави напрямі. Опосередковане регулювання - це вплив держави на економічні інтереси інструментами фінансово-бюджетної, грошово-кредитної, цінової, інвестиційної та іншої політики. Серед основних засобів можна виокремити: встановлення системи податків, рівнів оподаткування, пільг в оподаткуванні, диференціювання податків; надання пільг у кредитуванні; маніпулювання обліковою ставкою, ставкою рефінансування; регулювання валютного курсу національної грошової одиниці; митне регулювання експорту й імпорту; встановлення валютних курсів та умов обміну валют тощо [1].
За суб’єктами впливу: державні, ринкові, громадські. За часом впливу: довго-, середньо- та короткотермінові. За масштабом є загальні і локальні методи. За характером є: стимулюючі, стримуючі і комплексні. За рівнем впливу: державні, місцеві.
За способами впливу вони поділяються на правові, адміністративні, економічні, пропагандистські[4].
Правові методи полягають у становленні обов’язкових для виконання юридичних норм поведінки. Їх використовують з метою створення правового поля функціонування суб'єктів ринку через прийняття законодавчих та нормативних актів, передбачаючи механізми їх реалізації та контролю за виконанням. Отже, правове регулювання - це діяльність держави щодо встановлення обов'язкових норм (правил) поведінки суб'єктів ринку. В Україні правове регулювання здійснюється за допомогою системи таких законодавчо-нормативних актів: Конституція України; закони України; укази та розпорядження Президента України; постанови та інші нормативні акти Верховної Ради України і Кабінету Міністрів України (програми, концепції, прогнози); нормативні акти центральних органів виконавчої влади (накази, розпорядження, інструкції, методичні рекомендації); нормативні акти місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування.
У ринковій економіці закони виконують функцію довгострокового правового регулювання, інші правові акти мають короткостроковий характер і приймаються з метою врегулювання тих економічних процесів, які не відображені в законодавчих актах [1].
Адміністративні методи ґрунтуються на силі державної влади і поділяються на заходи заборони, дозволу і примусу. У країнах з розвинутою ринковою економікою сфера використання адміністративних методів обмежується, головним чином, охороною навколишнього середовища (екологічні норми, ліміти, штрафи, санкції), підтриманням мінімальних параметрів рівня життя населення (мінімальна зарплата, прожитковий мінімум, соціальні нормативи, соціальні стандарти), ліквідацією негативних наслідків ринкової конкуренції (монополізму - шляхом встановлення квот на виробництво, обмеження цін, рентабельності, стандартизації) та боротьбою з тіньовим бізнесом [3].
У свою чергу, в країнах з економікою, що розвивається, адміністративні методи доволі поширені та мають на меті, крім зазначеного, задовольнити потреби споживачів і захистити їхні права (державні замовлення, стандарти, сертифікація, соціально-економічні норми і нормативи, ліцензування діяльності); захистити національні інтереси в зовнішньоекономічній діяльності (квоти на ввезення, ліміти, митні обмеження, державна експертиза, реєстрація); забезпечити реалізацію цільових комплексних програм. Застосування адміністративних методів доцільне лише тоді, коли ринкові механізми та економічні засоби державного регулювання є недостатніми або діють надто повільно. У країнах з розвинутими ринковими механізмами використання адміністративних методів обмежене і відіграє другорядну роль.
Адміністративні методи реалізуються системою інструментів адміністративного регулювання і передбачають такі механізми, як квотування, лімітування, ліцензування, нормування, стандартизацію, державні замовлення тощо
Квотування – встановлення державою для суб'єктів ринку частки у виробництві, споживанні, експорті або імпорті товарів і послуг. Передбачає створення конкурентного середовища, захисту внутрішнього ринку, стабілізацію цін тощо.
Ліцензування – надання спеціальних дозволів на здійснення окремих видів підприємницької діяльності. Спрямоване на захист економічних інтересів країни, інтересів споживачів товарів і послуг, гарантування безпеки.
Система санкцій і штрафів – це заходи держави, спрямовані проти порушення (або невиконання) суб'єктами умов чи правил діяльності. Як економічні санкції, можуть використовуватися сплата неустойки, штрафи, пеня або вилучення на користь держави виручки від незаконної діяльності.
Стандартизація – це встановлення єдиних норм за типами, марками, параметрами, розмірами, методами контролю, організацією змісту робіт, а також за величинами виміру, правилами маркування та зберігання продукції. Дотримання стандартів обов'язкове для всіх суб'єктів економічної діяльності. Державні замовлення є засобом задоволення державних потреб у товарах і послугах, інструментом як адміністративного, так і економічного регулювання. Адміністративний характер державні замовлення мають стосовно підприємств, які перебувають у державній власності, а також підприємств-монополістів.
Відправну роль у реалізації основних функцій та завдань уряду, а також забезпеченні макроекономічної стабілізації та коригуванні ринкових механізмів відіграють економічні методи державного регулювання економіки [1].
Економічні методи використовують з метою створення економічного середовища, яке спонукає суб'єктів ринку діяти в необхідному для суспільства напрямі та розв'язувати завдання соціально-економічного розвитку країни. Система економічних методів включає методи фінансово-бюджетного, грошово-кредитного, цінового та валютного регулювання.
Фінансово-бюджетне регулювання (ФБР) передбачає використання системи оподаткування та управління видатками з метою встановлення рівноваги на ринку. Так, якщо необхідно активізувати ділову активність і стимулювати попит, ставки оподаткування знижують, збільшують видатки з бюджету, що зумовлює зростання доходів і пожвавлює підприємницьку діяльність, і навпаки. ФБР реалізується такою системою інструментів: державний бюджет і бюджети всіх рівнів; система податків, ставки оподаткування, регресивні та прогресивні ставки оподаткування, податкові преференції; державні видатки, дотації, субсидії, субвенції, допомоги; державні кредити і державні інвестиції; державні закупівлі.
Грошово-кредитне регулювання (ГКР) є основним методом впливу держави на механізми ринкової економіки в зарубіжних країнах і лежить в основі монетарної політики. Сутність ГКР полягає у здійсненні сукупності заходів, спрямованих на зміну обсягів грошової маси в обігу, кредитних ресурсів та емісії (тобто впливу на грошову пропозицію). ГКР реалізується такою системою основних інструментів, як облікова ставка, норми обов'язкових резервів, операції на відкритому ринку цінних паперів, грошова та кредитна емісія, валютний курс.
Цінове регулювання (державне регулювання цін) – є системою заходів впливу держави на ціни та ціноутворення з метою сприяння стабільному розвитку національної економіки, а також попередження розгортання інфляційних процесів. Передбачає використання системи цін і тарифів, формування правил та умов ціноутворення.
Валютне регулювання економіки є системою заходів, спрямованих на регламентацію валютних операцій, міжнародних розрахунків та порядку здійснення угод з валютними цінностями. За допомогою валютних методів держава прагне: поставити під контроль валютні операції, надання іноземним особам кредитів і позик, ввезення і вивезення валюти за кордон; підтримувати рівновагу платіжного балансу та стійкість власної валюти. Основними інструментами валютного регулювання є: дисконтні ставки центрального банку (дисконтна політика); валютна інтервенція і валютні обмеження; валютний курс грошової одиниці (девальвація або ревальвація); валютні резерви; платіжний баланс; міждержавні угоди про структурні зміни у валютній системі [3].
Отже, державне регулювання економіки відіграє важливу роль в економіці країни. Оскільки воно встановлює рівновагу в економіці в тій чи іншій мірі і впливає на її подальший розвиток та вдосконалення.
Розділ 3. Сутність інноваційно-інвестиційної складової структурної політики
Структурна політика держави - це обґрунтування цілей та характеру структурних перетворень, а також визначення комплексу заходів щодо підтримки розвитку елементів економічної системи, які забезпечують економічне зростання та вирішення актуальних проблем сьогодення.
Структурна політика здійснюється через методи прямого та непрямого регулювання і впливу.
Методами прямого регулювання є:
надання фінансової допомоги у вигляді інвестиційних надбавок, субсидій, дотацій, позичок на розвиток окремих галузей, виробництв, регіонів;
використання системи державних замовлень та закупівель;
методи індикативного планування;
державні плани та програми;
централізовано встановлені ціни;
цільове фінансування сфер, суб’єктів діяльності тощо [5].
Методами непрямого регулювання є:
надання податкових і кредитних пільг з диференціацією за відповідними галузями й виробництвами, які визнані пріоритетними;
здійснення політики прискореної амортизації, цінової та експортно-імпортної політики, у тому числі встановлення різних імпортних та експортних тарифів тощо.
До основних механізмів реалізації структурної політики належать:
розвиток інноваційної діяльності;
переорієнтація інвестиційних потоків у пріоритетні галузі і сфери виробництва;
здійснення регіональної політики [4].
Інноваційна політика – це складова макроекономічної політики, що спрямована на створення умов для оптимального розвитку науково-технічного потенціалу національної економіки через систему державної підтримки фундаментальних і пошукових досліджень; різноманітні форми та джерела фінансування і непрямого стимулювання наукових досліджень; максимальне стимулювання інноваційного бізнесу. Метою є забезпечення сприятливого макросерeдовища для інноваційного процесу, пошук оптимальних шляхів отримання і поширення нововведень. Об'єктом інноваційної політики є інноваційний процес, який складаєть ся із наукової, технічної, технологічної, експлуатаційної стадій [5].
Завданнями інноваційної політики є: урядова підтримка фундаментальних досліджень; свобода наукової і науково-технічної творчості; правова охорона та патентний захист інтелектуальної власності; інтеграція наукової, науково-технічної діяльності та освіти; підтримка конкуренції у сфері науки і техніки, інноваційної діяльності; конкуренція ресурсів на пріоритетних напрямках науково-дослідної роботи тощо.
Інновація – це кінцевий результат впровадження досягнень НТП з метою отримання економічного, соціального, екологічного, науково-технічного або іншого ефекту.
Інноваційний процес – це неперервна реалізація дій спрямованих на використання результатів науково-технічної діяльності для забезпечення прогресивних, якісних змін, що виникають в часі та просторі у господарсько-виробничій системі [2].
Інноваційна діяльність має на меті впровадження інновацій у виробництво і їх використанням, вона спрямована на пошук можливостей, які забезпе чують практичне використання наукового, науково-технічного результатів та інтелектуального потенціалу з метою одержання інновації [4].
Видами інноваційної діяльності є: випуск і розповсюдження принципово нових видів техніки і технології; прогресивні міжгалузеві структурні зміни; реалізація довгострокових науково-технічних програм з тривалими термінами окупності; фінансування фундаментальних досліджень для досягнення якісних змін у стані продуктивних сил; розробка та впровадження нової ресурсозберігаючої технології, яка призначена для поліпшення соціального та екологічного стану суспільства [4].
Класифікація інновацій:
за рівнем новизни: - радикальні (впровадження відкриттів, винаходів, патентів); - ординарні («ноу-хау», раціоналізаторські пропозиції).
за стадіями життєвого циклу товару, на якій запроваджується інновація: - дослідження та розробки; - виробництво; - сервіс.
за сферою застосування: - технологічні; - виробничі; - економічні; - торговельні; - соціальні; - у галузі управління.
за мірою новизни: - нові у світі; - нові в країні; - нові в галузі; - нові для фірми.
за темпами здійснення: - швидкі; - уповільнені; - такі, що нарощуються; - рівномірні; - стрибкоподібні.
за видом ефекту, отриманого в результаті впровадження інновації: - економічний; - соціальний; - екологічний; - інтегральний.
Державна інвестиційна політика – це комплекс правових, адміністративних та економічних заходів держави, спрямованих на поширення активізацію та регулювання інвестиційних процесів.
Метою державної інвестиційної політики є створення конкурентного середовищ, реалізація програм структурної перебудови економіки України, спрямування інвестицій у пріоритетні галузі та програми.
У світовій практиці відомо два типи державної інвестиційної політики: пасивна та активна. Сутність пасивної політики полягає в застосуванні державою методів переважно правового та економічного характеру, обмежуючи безпосереднє адміністративне втручання в інвестиційні процеси до мінімуму. У разі активної державної інвестиційної політики держава використовує всі види методів і часто сама стає інвестором [4].
Основними законами та актами, що регулюють інвестиційний процес в Україні є Закони України «Про інвестиційну діяльність» (1991р.), «Про іноземні інвестиції» (1992р.), «Про цінні папери та фондову біржу» (1991р.).
Важливим аспектом державної інвестиційної політики як складової загальної державної політики є визначення пріоритетних сфер та об’єктів інвестування. Пріоритетними будуть сфери та об’єкти інвестування, які відповідають довготривалим національним інтересам держави і очевидні з огляду сучасного стану та структури економіки України.
Пріоритетними сферами інвестиційної діяльності є: агропромисловий комплекс; медична мікробіологічна промисловості; легка промисловість; лісопромисловий комплекс; машинобудування; металургійний комплекс; розвиток паливно-енергетичного комплексу; впровадження енерго- і ресурсозберігаючих технологій; транспортна інфраструктура; зв'язок; хімічна і нафтохімічна промисловість; соціальна інфраструктура; подолання наслідків Чорнобильської катастрофи [4].
Інвестиції – це будь-які види майнових, фінансових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об’єкти діяльності, внаслідок чого отримується прибуток або досягається соціальний ефект.
За допомогою податкового регулювання інвестиційної діяльності можна спрямувати інвестиції у пріоритетні сфери економіки; встановлюючи відповідні податкові ставки та податкові пільги.
Виокремлюють чотири групи методів податкового регулювання інвестиційних процесів:
запровадження диференційованих ставок оподаткування;
звільнення від сплати податку на певний строк;
зменшення бази оподаткування;
усунення подвійного оподаткування.
Джерелами державних інвестицій є державний бюджет, прибутки державних підприємств, емісія грошей, випуск внутрішніх державних позик, зовнішні позики уряду [4].
Чинники впливу на інвестиційну політику держави є:
рівень розвитку економіки загалом;
стан основних виробничих фондів, а також ефективність їх використання;
тип, ефективність та фінансові можливості державного управління;
структура економіки та завдання щодо її удосконалення;
рівень науково-технічного розвитку країни.
Принципами державного регулювання інвестиційних процесів є:
підвищення важливості власних джерел інвестування економіки;
децентралізація інвестиційного процесу ;
збільшення частки внутрішніх (власних) коштів суб’єктів економіки;
фінансування інвестиційних проектів відповідно до державних цільових програм;
впровадження системи страхування інвестицій [5].
Держава вживає заходи з метою залучення інвестицій і активізує інвестиційний процес, зокрема, це:
формування сприятливої податкової системи для інвестиційної діяльності;
створення привабливого інвестиційного клімату для усіх інвесторів за допомогою ефективної грошово-кредитної, зовнішньоекономічної, амортизаційної та інших видів політики;
переорієнтація інвестицій у пріоритетні галузі економіки;
розширення джерел фінансування інвестицій та способів їх залучення;
заохочення іноземного капіталу на тендерній основі [4].
Основних проблемами інвестиційно-інноваційного розвитку є: недосконалий механізм фінансового забезпечення інвестиційно-інноваційних програм; високий ступінь зносу основних виробничих фондів; важкий фінансовий стан підприємств і відсутність ефективного менеджменту; недостатній ступінь залучення середнього та малого бізнесу до інвестиційно-інноваційної діяльності; нерозвиненість регіональної інфраструктури інвестиційно-інноваційного процесу, включаючи системи інформаційного забезпечення, техніко-економічної експертизи, сертифікації і просування розробок, підготовки та перепідготовки кадрів та виробничо-технологічної підтримки; недосконалість законодавчо-правового забезпечення і інноваційної діяльності необхідними інвестиціями, механізму стимулювання та забезпечення захисту інтелектуальної власності; недостатній розвиток теоретичних досліджень в цій сфері тощо. Тому потрібно приймати певні рішення для подолання цих проблем для ефективнішої діяльності інноваційно-інвестиційної структурної політики.
Розділ 4. Розв’язок задач
1. Відомо, що ВВП дорівнює 165 млрд. грн., амортизація 15 млрд. грн., чисті податки 16 млрд. грн., трансферти 29 млрд. грн., внески на соціальне страхування 16 млрд. грн., податки на прибуток 18 млрд. грн., нерозподілений прибуток 58 млрд. грн. особисті податки 7 млрд грн. За цими даними розрахувати: чистий внутрішній продукт, національний дохід, особистий дохід, особистий дохід в розпорядженні. Розв’язок:
ЧВП = ВВП – А = 165 – 15 = 150 (млрд. грн.)
НД = ЧВП – ЧП = 150 – 16 = 134 (млрд. грн.)
ОД = НД – В.СОЦ.СТРАХ – ПП – НП + Тр.= 134 – 16 – 18 – 58 + 29 = 71 (млрд. грн)
ОД(в розпорядженні) = ОД – ОП = 58 – 7 = 51 (млрд. грн.)
2. Чисельність населення країни дорівнює 90 млн. осіб; 16 млн. осіб – діти до 16 років, а також люди, які перебувають у тривалій ізоляції; 18 млн. осіб вибули зі складу робочої сили (пенсіонери, студенти, домогосподарки); 9 млн. осіб – безробітні; 6 млн. осіб працівники з неповним робочим днем, які шукають кращу роботу. Розрахуйте: чисельність робочої сили, рівень безробіття.
Розв'язок:
ЧРС = ЧНК – Діти до 16 р….- Вибули = 90 – 16 – 18 = 56 (млн. осіб)
РБ = (Безробітні/ЧРС)*100%=(9/56)*100% = 16 %
3. Розрахуйте ВВП і ЧВП за таких умов (млрд. євро):
Споживчі витрати (СВ) дорівнюють – 183;
Валові інвестиції (ВІ) – 63;
Державні видатки (ДВ) – 83;
Трансферти (Т) – 43;
Експорт (Е) – 37;
Імпорт (І) – 35;
Амортизація (А) – 61.
Розв'язок:
ВВП за витратами = СВ + ВІ + ДВ + (Е – І ) – Т = 183 + 63 + 83 + (37 – 35) – 43 = 288 (млрд. євро)
ЧВП = ВВП – А =288 – 61 = 227 (млрд. євро).
4. Між країною А і країною Б здійснювались такі зовнішньоекономічні операції (млн.грн.):
експорт товарів та послуг з країни А в країну Б – 273;
грошові перекази із країни Б в країну А – 123;
імпорт товарів і послуг в країну А – 253;
купівля резидентами країни А цінних паперів фірми країни Б – 133;
продаж цінних паперів фірм країни А резидентам країни Б – 93;
імпорт золота у країну А – 103.
Складіть платіжний баланс країни А.
Розв'язок:
Доходи = 273 +123 + 93 = 489
Зобов'язання = 253 + 133 + 103 = 489
Платіжний баланс країни А
№ п/п
Грошові операції
Доходи
Видатки
1
Експорт товарів та послуг з країни А в країну Б (млн.грн.)
273
0
2
Грошові перекази із країни Б в країну А (млн.грн.)
123
0
3
Імпорт товарів та послуг а країну А (млн.грн.)
0
253
4
Купівля резидентами країни А цінних паперів фірми країни Б (млн.грн.)
0
133
5
Продаж цінних паперів фірм країни А резидентам країни Б (млн.грн.)
93
0
6
Імпорт золота у країну А (млн.грн.)
0
103
Всього:
489
489
Висновки
На сьогодні дуже важливим є питання стосовно лісопромислового комплексу України. Оскільки, саме від цієї складової залежить не тільки економіка, а й екологія нашої країни. На жаль, на даний час Україна не відноситься до країн, що мають достатні площі лісових масивів. Загальна площа лісового фонду країни становить близько 10 млн. га, втому числі зайнята лісом – 8,6 млн.га. Лісистість території України становить понад 14 %, що значно менше, порівняно з лісистістю багатьох країн Європи.
Лісопромисловий комплекс України об'єднує такі підкомплекси: лісогосподарський, деревообробний, целюлозно-паперовий та лісохімічний.
Лісове господарство нині особливо актуальне, воно забезпечує розширене лісовідтворення, лісовпорядкування та захист і охорону лісів. Однак потребу в деревині за рахунок власних ресурсів Україна задовольняє лише на 20-25 %, а решту - шляхом ввезення лісу з північної частини європейської території Росії та Сибіру. Гостра нестача деревної сировини змушує підприємства шукати резерви з метою підвищення ефективності використання лісових ресурсів на основі поглиблення їх механічної та хімічної переробки.
Методи державного регулювання відіграють вадливу роль в економіці країни. Оскільки за допомогою використання певного набору методів державного регулювання здійснюється втручання владних структур у ринкові механізми і їхній контроль.
Під методами державного регулювання економіки слід розуміти способи впливу держави на суб'єктів ринкової економіки з метою забезпечення сприятливих умов їх ефективного функціонування відповідно до прийнятої економічної політики держави.
За сферою впливу методи бувають прямого і непрямого впливу. Методи прямого регулювання використовують з метою безпосереднього втручання держави в економічні процеси та економічну діяльність суб'єктів. А методи непрямого регулювання використовують з метою формування сприятливого економічного середовища, яке змушує суб'єктів ринкової економіки діяти в потрібному для держави напрямі.
За суб’єктами впливу розрізняють: державні, ринкові, громадські. За часом впливу: довго-, середньо- та короткотермінові. За масштабом є загальні і локальні методи. За характером є: стимулюючі, стримуючі і комплексні. За рівнем впливу: державні, місцеві. За способами впливу вони поділяються на правові, адміністративні, економічні, пропагандистські.
Інноваційна політика – це складова макроекономічної політики, що спрямована на створення умов для оптимального розвитку науково-технічного потенціалу національної економіки через систему державної підтримки фундаментальних і пошукових досліджень; різноманітні форми та джерела фінансування і непрямого стимулювання наукових досліджень; максимальне стимулювання інноваційного бізнесу. Метою є забезпечення сприятливого макросерeдовища для інноваційного процесу, пошук оптимальних шляхів отримання і поширення нововведень.
Державна інвестиційна політика – це комплекс правових, адміністративних та економічних заходів держави, спрямованих на поширення активізацію та регулювання інвестиційних процесів.
Метою державної інвестиційної політики є створення конкурентного середовищ, реалізація програм структурної перебудови економіки України, спрямування інвестицій у пріоритетні галузі та програми.
Інноваційно-інвестиційна політика є важливою для економіки, але вона має деякі недоліки, яких потрібно позбавитися для подолання цих проблем і її ефективнішої діяльності.
Список використаної літератури
Електронний ресурс: http://pidruchniki.ws/
Електронний ресурс: http://ua.textreferat.com
Електронний ресурс: http://.library.if.ua
Конспект лекцій з національної економіки, І.С. Процик
Навчальний посібник: Національна економіка, О.Є. Кузьмін, У.І. Когут, І.С. Процик, Г.Л. Вербицька. – 2011р.
23.05.2016 17:05-
Ділись своїми роботами та отримуй миттєві бонуси!
0%
Оголошення від адміністратора