Подякувати Студентському архіву довільною сумою
Admin
26.02.2023 12:38
Дякуємо, що користуєтесь нашим архівом!
Соціологія
Інформація про навчальний заклад
ВУЗ:
Національний університет Львівська політехніка
Інститут:
Не вказано
Факультет:
Не вказано
Кафедра:
Не вказано
Інформація про роботу
Рік:
2016
Тип роботи:
Контрольна робота
Предмет:
Соціологія економіки
Частина тексту файла (без зображень, графіків і формул):
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ «ЛЬВІВСЬКА ПОЛІТЕХНІКА»
КОНТРОЛЬНА РОБОТА
З дисципліни «Соціологія»
(Варіант №5)
ЗМІСТ
ВСТУП………………………………………………………………………….. 3
Методи соціологічного пізнання. Загальнофілософські,
загальнонаукові та спеціальні соціологічні методи…………………………. 4
Проблеми стратифікації суспільства. Основні історичні типи
стратифікації……………………………………………………………………. 7
Характеристика соціальних конфліктів: головні причини і стадії
розвитку………………………………………………………………………… 11
ВИСНОВОК……………………………………………………………………. 15
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ…………………………………. 16
ВСТУП
Соціологія – молода наука, яка вивчає найбільш складний, мінливий об'єкт – людське суспільство, його структуру, закони розвитку, поведінку людини. Це та наука, яка формує та утверджує погляд на громадянське суспільство як взаємопов'язану цілісність, яка постійно перебуває у стані мінливості та розвитку. Саме ця наука з'ясовує місце та функції кожного соціального явища і процесу, дає людям потрібні орієнтири, допомагає зрозуміти обставини життя, що їх оточують у безмежному процесі людських відносин.
В даній контрольній роботі будуть розкриті такі теми:
Методи соціологічного пізнання. Загальнофілософські, загальнонаукові та спеціальні соціологічні методи;
Проблеми стратифікації суспільства. Основні історичні типи стратифікації;
Характеристика соціальних конфліктів: головні причини і стадії розвитку.
Мета роботи – закріпити свої знання з соціології.
Методи соціологічного пізнання. Загальнофілософські, загальнонаукові та спеціальні соціологічні методи
Досліджуючи соціальні процеси, соціологія користується певни ми методами та дотримується конкретних принципів, що дає мож ливість піднести пізнання суспільних процесів і явищ на високий науковий рівень.
Метод в соціології - це спосіб побудови і обгрунтування соціологічного знання, сукупність прийомів, процедур і операцій емпіричного і теоретичного пізнання соціальної реальності. Це сукупність прийомів, процедур і операцій емпіричного та теоретичного пізнання соціальної реальності.
/
Рис.1 Класифікація методів за ступенем їх узагальнення
Найвідомішими загальними (філософськими) методами є діалек тичний, метафізичний, які належать до метатеоретичного рівня. До методів теоретичного рівня належать аксіоматичний, гіпотетичний методи, формалізація, абстрагування, виокремлення, сходження від абстрактного до конкретного, історичний метод.
Діалектичний метод – метод, в основу якого покладена ідея розвитку та розкриття її змісту через закони і категорії, на основі яких формуються певні правила (принципи, регулятиви, вимоги), що мають всезагальний, універсальний характер. На підставі онтологічного змісту законів і категорій діалектики формулюються у систематичній формі нормативні методологічні вимоги (правила, прийоми тощо), які суб’єкт пізнання повинен добре знати и правильно, усвідомлено застосовувати.
Метафізичний метод – це метод пізнання, який розглядається як антипод діалектичного методу, адже його характерна риса – односторонність, абсолютизація будь-якої однієї сторони, моменту живого процесу пізнання або його своєрідне пояснення.
Формалізація - віддзеркалення явища або предмета у знаковій формі будь-якої штучної мови (наприклад, логіки, математики, хімії) та вивчення цього явища чи предмета шляхом операцій з відповід ними знаками.
Аксіоматичний метод. Сутність цього методу полягає у тому, що спочатку задається набір початкових тверджень, які не вимагають доказів (аксіоми, постулати), а потім за певними схемами виводу складаються тези. Сукупність початкових аксіом та постулатів і виведених тез утворює аксіоматично побудовану теорію.
Гіпотетичний метод - спосіб дослідження за допомогою науко вої гіпотези, тобто припущення про причину, що зумовлює певний наслідок, чи про існування певного явища або предмета.
Сходження від абстрактного до конкретного являє собою загальну форму руху наукового пізнан ня, закон відображення дійсності в мисленні.
Як і будь-яка наука, соціо логія широко використовує загальнонаукові (загально-логічні) методи пізнання, а саме:
Аналіз (грец. аnalysis – розкладення) – метод дослідження, сутність якого полягає у тому, що предмет дослідження розчленовується на складові частини і кожна із цих частин досліджується окремо.
Синтез (грец. synthesis – з’єднання) – цей метод дослідження є протилежним до аналізу і він дозволяє здійснювати об’єднання елементів (частин) об’єкта, який був розчленований у процесі аналізу, встановлюючи зв’язки між частинами і даючи можливість пізнати об’єкт дослідження як єдине ціле.
Індукція (лат. іnductio – наведення) – це метод пізнання, за яким із приватних фактів та явищ виводяться загальні принципи та закономірності, тобто при використанні цього методу логіка мислення розвивається від конкретного до загального. Метод індукції особливо ефективно використовується у тих дослідження, в основу яких покладено дослід, експеримент і спостереження, що надають можливість збору емпіричних фактів. Вивчаючи ці факти, дослідник встановлює явища, які мають повторювальний характер і на цій підставі вибудовує індуктивний умовивід.
Дедукція (лат. deductio – виведення) – це метод пізнання, за допомогою якого приватні положення виводяться із загальних, тобто це метод переходу від загальних уявлень до приватних. Дедукція відрізняється від індукції прямопротележним рухом думки. Метод дедукції ґрунтується на загальному судженні.
Конкретно-наукові, відображають методи суміжних соціології гуманітарних наук (нормативний, порівняльний, історичний та ін.).
Одночасно соціологія використовує методи власне соціо логічного дослідження.
До них належать :
методи збору соціологічної інформації - (аналіз документів, опитування, спостереження, соціальний експеримент та ін.)
методи аналізу соціологічної інформації - (кодування, узагальнення, інтерпретація даних, виявлення кількісних залежностей, біографічний метод, метод фокус-груп та ін.).
Сучасна соціологія оперує поняттями жорсткі (кількісні) та м'які (якісні) методи.
Жорсткі (кількісні) методи спрямовані на безпосередню реєстрацію фактів і передбачають суворі при йоми їхньої обробки. Результатом такої обробки є знання в число вій формі. Такі методи подають певне уявлення про явище, на голошуючи на його кількісних характеристиках, але власне явище не розкривають і не пояснюють приховані, латентні, меха нізми, суб'єктивні смисли, значення, що привели до його появи. До жорстких методів відносять: пряме спостереження, формалізований аналіз документів (контент-аналіз), анкету вання, стандартизоване (регламентоване опитувальником) інтерв'ю тощо.
Якісні (м'які) методи дають змогу виявити приховані, суб'єктивні думки, настрої, що становлять життєвий світ людини, з наступною їхньою інтерпретацією. Якісні методи ефективні там, де потрібно виявити суб'єктивні механізми діяльності індивідів як виконавців соціальних ролей. Виділяють низку м'яких методів.
Метод ствольної біографії (біографічний метод) - вільне відтворення індивідом перебігу власного життя через призму суспільних подій.
Метод фокус-груп - спланована дискусія, котру веде модератор ("соціолог-якісник") у спеціально відібраній групі незнайомих людей навколо обраної теми (фокусування на певній проблемі) з метою збору думок і пошуку консенсусу щодо певного питання. Цей метод широко застосовується в маркетингових дослідженнях.
Відкриті групові дискусії - якісна методика, спрямована на усвідомлення проблем певних спільностей і пошуку шляхів їхнього вирішення. Такими спільностями можуть бути сільський схід, сусідська община, територіальні об'єднання тощо.
Нарративне інтерв'ю (narrativ - розповідь) - вільна роз повідь про життя оповідача без втручання модератора.
До якісних методів належать також традиційний аналіз документів, вільне (нестандартизоване) інтерв'ю тощо.
Проблеми стратифікації суспільства. Основні історичні типи
стратифікації
В соціології існує велика безліч концепцій соціальної структури суспільства. Донедавна у вітчизняному суспільствознавстві панувала марксистсько-ленінська теорія, у якій ведуче місце приділялося соціально-класовій структурі суспільства, ядром якої було ленінське вчення про класи. Головною ознакою класу, по Леніну, є відношення до засобів виробництва. Боротьба класів служить рушійною силою суспільного розвитку. У радянському суспільстві виділялося два класи, робітників і селян, за якими були закріплені промислова і сільськогосподарська власність, і соціальний прошарок –інтелігенція, що не мала власності. Основним класом , відповідно до марксизму, був робітничий клас.
Саме поняття "клас", можливо, і підходило для визначення соціального устрою минулих суспільств, коли власник засобів виробництва займався процесом виробництва. Але ця категорія вже “не працює” у сучасному, індустріальному, суспільстві через широке акціонування, а також вимикання основних власників акцій зі сфери керування виробництвом і заміною їх менеджерами. Це означає, що відносини власності виявилися розмиті, втратили свою визначеність.
Тому на зміну поняттю "клас" прийшло інше - страта.( злат. "strata" - шар). А теорія, що вивчає систему соціальних нерівностей у суспільстві, називається теорією стратифікації.
Стратифікація – це структурування нерівності між різними соціальними прошарками суспільства. За основу нерівності беруться різні ознаки: політичні, економічні, расові, релігійні й ін. Таким чином, суспільство, відповідно до теорії стратифікації, поділяється на різні прошарки на підставі таких ознак, як:доходи, освіта, побут, обсяг влади тощо.
Кожне суспільство має свою систему соціальної стратифікації, що поділяється на два основних типи:
Закрита стратифікація - тверді границі страт," заборони" переходу з однієї страти в іншу (класичний приклад — кастова система в Індії);
Відкрита стратифікація — не знає формальних обмежень переходу з однієї страти в іншу (приміром, заборони змішаних шлюбів тощо)
Через те, що в первісному суспільстві нерівність була незначною, стратифікація там була майже відсутня. У сучасних складних суспільствах нерівність дуже сильна і вона серйозно "розділяє" людей за рядом підстав (рівень доходу, влада тощо.).
Основи сучасної теорії стратифікації були закладені М.Вебером, що створив теорію про соціальний статус.
Соціальний статус - це місце особистості, яке вона займає в суспільстві відповідно до віку, статі, походження, професії, родиного стану тощо , тобто в системі соціальних відносин.
Соціальний статус може бути:
- природжений, тобто завдяки тим властивостям, що не залежать від індивіда і даються йому від народження (стать, колір шкіри, соціальний стан батьків тощо);
- досяжний, тобто придбаний завдяки особистим успіхам (освіта, кваліфікація тощо).
Теорія про соціальний статус дає відповідь на питання, чому людина попадає у відповідну ("бідну" чи "багату") соціальну групу, але не відповідає на запитання про причини соціальних нерівностей у суспільстві.
Теорія стратифікації тісно пов'язана з теорією соціальних нерівностей, що є невід'ємним атрибутом усіх суспільств.
Отже, відповідно до теорії стратифікації, соціальна нерівність – це нерівність статусів, що випливає з:
1) здібностей індивідів виконувати ту чи іншу соціальну роль ( наприклад, бути компетентним, щоб керувати; мати відповідні знання і навички, щоб бути лікарем, чи юристом тощо);
2) і з можливостей, що дозволяють індивіду досягти того чи іншого соціального стану (володіння власністю, капіталом, походження тощо).
Дати єдину сукупність критеріїв належності до якого-небудь прошарку неможливо. Тому у кожнім суспільстві виділяють три стратифікаційні структури: економічну, професійну, політичну.
Так, наприклад, власник, що володіє великим капіталом (економічна структура), може не володіти ніякою політичною владою і навпаки. Таким чином, стратифікаційна система багатопланова. складається з декількох нашарувань, що можуть не збігатися один з одним.
У сучасній західній соціології використовується 7-класова вертикальна стратифікація:
1) вищий клас професіоналів, адміністраторів;
2) технічні фахівці середнього рівня;
3) комерційний клас;
4) дрібна буржуазія;
5) техніки і робітники, що здійснюють керівні функції;
6) кваліфіковані робітники;
7) некваліфіковані робітники.
Профіль соціальної стратифікації, так само як і дані соціальної мобільності, свідчать про ступінь стабільності суспільства: надмірне витягування профілю, його потоншення, спроможне призвести до серйозними соціальних катаклізмів, повстань, що гальмують розвиток суспільства. Потовщення (насамперед за рахунок усікання верхівки конуса соціальної піраміди) - явище, що повторюється в історії всіх суспільств. Важливо, щоб воно здійснювалося не за рахунок неконтрольованих стихійних процесів, а шляхом свідомого проведення державної політики.
У соціології є різні методи підходу до рішення питання про сутність, джерела, перспективи розвитку соціальної стратифікації.
Функціональний підхід (Т.Парсонс, ЮДэвід, У.Мур) розгляда стратифікацію як необхідне, неминуче й універсальне явище, зв'язане з різноманіттям функцій, ролей у суспільстві (суспільству необхідні лікарі, робітники, підприємці тощо). Ієрархія функцій визначає ієрархію соціальних груп. Винагорода здійснюється відповідно до ролі. Стратифікація забезпечує ефективне існування суспільства.
Конфліктний підхід (К.Маркс, М.Вебер) розглядає соціальну стратифікацію не як необхідну і неминучу, оскільки вона "випливає" з конфлікту боротьби соціальних груп. Остання ж зумовлена наявністю антагоністичних класів, зв'язаних із ставленням людей до власності. (Це по Марксові, а Вебер виділяє нерівності: майнова і статусна нерівність, влада).
Еволюційний підхід ( Герхард, Ленскі) як би синтезує дві попередніх: стратифікація не завжди була необхідною і корисною, на ранніх ступінях розвитку суспільства ієрархії майже не було. Надалі вона з'явилася внаслідок природних потреб, частково на основі конфлікту. В індустріальному суспільстві нерівність базується на консенсусі цінностей між тими, хто привладі і рядовими членами суспільства.
Розходження в підходах пояснює і наявність різних схем соціальної структури суспільства.
В Україні, складні процеси соціальної диференціації почалися з кінця 80-х років. Хоча і раніше суспільство було поляризованим, однак, в умовах державної форми власності ця поляризація була, як би "відкритою", тому що дійсними розпорядниками державної власності були вищі шари партійної, господарської номенклатури.
З розвитком ринкових відносин, початком перебудови процес диференціації придбав "нормальний", закономірний характер.
З огляду на постійно мінливий характер нашого суспільства варто говорити і про постійно мінливу його соціальну структуру, відмирання старих соціальних прошарків, їх трансформації, виникнення нових.
Враховуючи це реальна, але все-таки приблизна, соціальна структура сучасного українського суспільства може виглядати так:
- вища політична еліта різної природи( партійна, дипломатична, військова, юридична, господарська, культурна);
- середні шари правлячого апарата ( зав. відділами);
- низові працівники апарата керування;
- ведучі господарські керівники об'єднань, підприємств, фірм, банків;
- господарські керівники середнього рангу;
- низове начальство (майстри, бригадири);
- фахівці, службовці;
- робітники різної кваліфікації;
- члени колгоспів;
- кооператори, люди, що живуть за рахунок сімейних фірм і особистих підсобних господарств;
- люди, що живуть за рахунок інших видів індивідуальної трудової діяльності (кустарі);
- пенсіонери, інваліди;
- люди, що живуть за рахунок сезонної зайнятості;
- люди, що живуть за рахунок дрібного бізнесу ("челноки");
- декласовані елементи ("бомжі");
- люди, що знаходяться в місцях покарання тощо.
Безумовно, ця класифікація не повна і знаходиться в процесі постійної зміни.
Незважаючи на соціокультурні особливості кожної країни, можна виділити чотири історичні форми стратифікації:
• рабство – форма соціальних відносин, за якої одна людина має власність, а нижча верства позбавлена всіх прав;
• касти - суворий ієрархічний розподіл суспільства, в якому між різними верствами існують бар’єри, котрі неможливо подолати (неможливість перейти з однієї касти в іншу, приналежність до якої визначено з народження, неможливість одружитися з представником іншої касти);
• стани — групи людей, нерівність між якими визначалася звичаями та юридичними нормами. Належність до станів передавалась у спадок, але не виключала можливості переходу з одного стану до іншого;
• класи - організація соціальної нерівності, за якої відсутні чіткі межі між різними групами. Перші три типи характерні для закритого суспільства, де існує суворо закріплена система стратифікації та перехід із однієї страти в іншу майже неможливий. Останній тип характеризує відкрите суспільство, де відбуваються вільні переходи з однієї верстви до іншої.
Характеристика соціальних конфліктів: головні причини і стадії
розвитку
Конфлікт - це зіткнення протилежних інтересів, думок, поглядів, гостра суперечка, що призводить до ускладнень і боротьби ворогуючих сторін різноманітного рівня і складу учасників. Конфлікти охоплюють всі відношення людини з об'єктивною дійсністю
Історія розвитку людства чітко фіксує положення: в умовах кризи суспільства або його окремих сфер - іде надскладний процес відшукання засобів його зцілення, посилена розробка "стратегії виживання". Боротьба за виживання вимагає і нових соціальних теорій, що б враховували особливості нового часу, дозволяли вирішити протиріччя, конфлікти, що виникають, і ефективно управляли суспільними процесами. Однією з них і покликана стати теорія конфліктів. Вона охоплює широке коло питань. Це визначення самого поняття "конфлікту", розкриття його природи як особливого суспільного явища, виявлення причин і умов виникнення конфлікту і конфліктних ситуацій, можливостей їхнього прогнозування і вирішення. Дослідниками аналізуються структура або "анатомія" конфлікту як певної системи, а також рушійні сили (учасники) розвитку соціальних колізій. Важливу проблему складають і питання типології, класифікації конфліктів, виявлення їхньої ролі в житті суспільства.
Проблема конфлікту стара як світ. Китайські філософи вже в VII-VI сторіччі до н.е. бачили джерело руху всього існуючого у взаємовідносинах, притаманних матерії позитивних (ян) і негативних (інь) сторін. В Давній Греції існувало багато концепцій щодо існування протилежностей і їхньої ролі в виникненні речей. Так, Анаксімандр затверджував, що речі виникають з постійного руху апейрона, єдиного матеріального першоджерела, що приводиться до виділення з нього протилежностей. Завдяки вічному руху апейрона і утворенню протилежностей, одні світи і речі народжуються, а інші знищуються, у Всесвіті відбувається нескінченний кругообіг світів і речей, що навіть не потребують ніякого втручання богів. Геракліт пішов далі і зробив спробу відкрити причину руху, уявити рух речей і явищ як необхідний, закономірний процес, що породжується боротьбою протилежностей. Слід знати, стверджував він, що боротьба загальна і що "все відбувається через боротьбу і по необхідності". В тій або іншій формі, подібні думки висловлювали Сократ, Платон, Эпікур, Полібій та інші.
Велика увага дослідженню конфліктів в суспільстві приділяв Н. Макіавеллі. В працях, присвячених римській історії, він розглядає конфлікти різноманітного рівня і відзначає їх позитивну роль в розвитку суспільних процесів.
Томас Гоббс взагалі покладав конфліктність людського існування в основу розвитку суспільства, а подолання конфлікту вважав необхідним механізмом виникнення суспільства як такого. За Гоббсом, кожна людина при народженні наділена “природним правом” – правом кожного на все. Природне право за Гоббсом регламентує природний стан – війну всіх проти всіх з метою якнайдальшого просування свого права на все шляхом якнайбільшого обмеження чужого права на все. В момент зіткнення полярних індивідуальних інтересів виникає природний закон – обмеження свободи людини шляхом запровадження обов’язків. Природний закон за Гоббсом є універсальним засобом подолання конфліктів на первісному рівні і є певною мірою легітімізацією суспільних відносин.
Однак до кінця XVIII ст. мислителі, що займалися концепціями конфлікту, зводили його до питання панування і підпорядкування, що дозволявся передусім завдяки регулюючій діяльності держави.
Конфлікт, як соціальне явище, вперше був досліджений в роботі Адама Сміта "Дослідження про природу і причини багатства народів" (1776). Важливе місце в дослідженні конфліктів займає Гегель з його вченням про протиріччя і боротьбу протилежностей.
Своє теоретичне обґрунтування проблема конфлікту отримала в кінці XIX - початку XX сторіччя в рамках соціології. Це, природно, наклало істотний відбиток на її зміст. Сама соціологія, що знаходилась тоді під впливом біології, розглядала конфлікти, виходячи з дарвіністської теорії природного відбору. Після цього в соціології затвердився психологічний підхід, і в зв'язку з цим на конфлікт розповсюдився соціально-психологічний погляд. Пізніше соціологія виявилася під сильним впливом функціоналізму, що відводив конфліктам негативну роль.
На відміну від теорій структурного функціоналізму, що в деякому розумінні виносили конфлікти за межі соціологічного аналізу, як щось невластиве соціальній системі, вже з 50-х років ХХ ст. стали з'являтися спеціальні роботи, присвячені соціальним конфліктам, як явищам, притаманним внутрішньому життю суспільства, існуючому соціальному порядку речей.
Можна стверджувати, що склалася певна традиція пояснення соціальних конфліктів через об’єктивне протиріччя інтересів великих соціальних груп, які детермінують логіку, тривалість, міру напруженості боротьби за задоволення різноманітних інтересів. Конфлікти, у свою чергу, пов’язані з розумінням (суб’єктивним ) та оцінкою індивідами суперечності їх інтересів і цілей як членів тих або інших соціальних груп.
Вчені розрізняють 3 типи причин конфліктів:
створення умов, що посилюють чи заохочують ворожнечу між індивідами (групами);
агресивні установки, що безпосередньо призводять до конфліктної поведінки;
психологічні процеси, що призводять до взаємного войовничого не сприйняття групових (особистісних) соціальних, ідеологічних, культурних, релігійних та ін. цінностей.
В соціальному конфлікті визначають 4 основні стадії: передконфліктну,конфліктну, розв’язання кон флікту та післяконфліктну. У свою чергу, кожна з цих стадій може розподілятися на ряд фаз. Передконфліктна стадія розбивається на дві фази: латентну (характеризується формуванням конфліктної ситуації, загостренням протиріч у системі міжособистих та групових відносин на основі розбіжностей інтересів, цінностей та настанов суб’єктів конфліктної взаємодії) та початкову (починається з будь-якої зовніш ньої події, яка активізує дії суб’єктів соціального конфлікту). Тут формуються усвідомлення та оцінка конфліктуючими сторонами їх мотивів.
Конфліктна поведінка характеризує другу, основну стадію розвитку конфлікту — це дії, спрямовані на те, щоб прямо або непрямо заважати протилежній стороні досягати її цілей та інтересів. Конфлікт інтересів сприймає форму гострих розбіжностей, які індивіди та соціальні групи не тільки не прагнуть регулювати, але й усіляко посилюють, продовжуючи руйнувати попередні структури нормальних взаємозв’язків, взаємодій та відносин.
Стадія конфлікт ної поведінки характеризуються максимальним використанням сили, застосуванням усіх ресурсів, які знаходяться в розпорядженні кон фліктуючих сторін. Сила містить у собі засоби, які застосовуються як інструмент насильства; інформаційну форму свого застосування; соціальний статус, який виявляється в таких показниках, як дохід, рівень влади, престиж та ін.; інші ресурси — гроші, територію, кількість прихильників тощо.
Перша стадія конфліктної поведінки формує тенденцію до посилення конфлікту. Але вона може стимулювати учасників до пошуку шляхів його вирішення. Перелом у розвитку конфлікту притаманний другій фазі конфліктної поведінки (“переоцінка цінностей” вибору). Конфліктуючі сторони можуть оби рати різноманітні програми поведінки.
Розв’язання конфлікту здійснюється або через зміну об’єктивної ситуації, або через зміну суб’єктивного образу ситуації, який склався у протилежної сторони. Цілковите розв’язання означає припинення конфлікту як на об’єктивному так і на суб’єктивному рівнях.
На заключній — післяконфліктній — стадії остаточно ліквіду ються протиріччя інтересів, цілей, настанов, соціально-психологічна напруженість та будь-яка боротьба, що сприяє поліпшенню соц-псих х-к як окремих груп, так і між групової взаємодії.
Існує багато типологій конфлікту, що визначаються за наступними ознаками: учасники конфлікту, сфери виникнення та перебігу та його характер.
За учасниками розрізняють: внутрішньоособистісні, міжособистісні, між особистістю і суспільством, між соціальними групами міжнаціональні, міждержавні.
За сферами: економічні, соціальні, політичні, ідеологічні, міжетнічні, релігійні, побутові.
За характерами: антагоністичні, не антагоністичні, закономірні, випадкові, вигадані.
Усі типи конфліктів досить зрозумілі, тому що кожен з них визначається певним підґрунтям, зв’язками і ознаками. Деяких пояснень вимагає такий тип конфліктів, як вигаданий. Річ у тім, що вигаданий конфлікт зазвичай виникає не з реальних причин, а під впливом штучно створених здебільшого не вдалими керівниками, лідерами, які прагнуть приховати власні недоліки, підбурюють одну групу проти іншої, щоб перекласти власну відповідальність.
ВИСНОВОК
Отже, в даній контрольній роботі були розглянуті питання такі, як:
Методи соціологічного пізнання. Загальнофілософські, загальнонаукові та спеціальні соціологічні методи;
Проблеми стратифікації суспільства. Основні історичні типи стратифікації;
Характеристика соціальних конфліктів: головні причини і стадії розвитку.
Виконання роботи дало змогу розширити та поглибити знання з соціології, яка функціонує у тісній взаємодії з комплексом соціально-гуманітарних наук, генеруючи ідеї, теорії про людину, її місце і роль у системі соціальних зв'язків тощо.
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
Осипова Н.П. Соціологія / Н. П. Осипова, В. Д. Воднік, Г. П. Клімова та ін. — К.: Юрінком Інтер, 2003. — 336 с.;
Лукашевич М.П. Соціологія. Загальний курс / М.П. Лукашевич, М.В. Туленков — К.: Каравела, 2004. — 456 с.;
Соціологія / За ред. докт. соціол. наук, проф. В.М. Пічі. - 4-те видання, виправлене. - Львів: "Магнолія 2006", 2009. — 293 с.;
Докаш В.І Соціологія / В.І. Докаш, М.І. Пірен, С.Ю. Ципко та ін. – 2-ге вид., доопр., доп. – Чернівці : Чернівецький нац. ун-т, 2012. – 448 с.;
Сірий Є.В. Соціологія / Є.В. Сірий - К.: Атіка, 2004. - 480 с.;
Волович В.І. Соцiологiя / В. I. Волович, М. I. Горлач, В. Г. Кремень та ін. – 6-те вид. – К.: Центр учбової літератури, 2009. – 808 с.;
Городяненко В.Г. Соціологія / В.Г. Городяненко - К: Видавничий центр "Академія", 2002. - 560 с.;
Перегуда Є.В. Соціологія / Є.В. Перегуда, О.Д. Авдєєнко, П.О. Дьомкін та ін. – К.: КНУБА, 2012. – 140 с.
18.11.2016 19:11-
Ділись своїми роботами та отримуй миттєві бонуси!
0%
Оголошення від адміністратора