Подякувати Студентському архіву довільною сумою
Admin
26.02.2023 12:38
Дякуємо, що користуєтесь нашим архівом!
Інформація про навчальний заклад
ВУЗ:
Інші
Інститут:
Не вказано
Факультет:
Не вказано
Кафедра:
Не вказано
Інформація про роботу
Рік:
2024
Тип роботи:
Інші
Предмет:
Риторика
Частина тексту файла (без зображень, графіків і формул):
Зміст
Вступ………………………………………………………………………...3
1.Поняття про риторику як науку………………………………………....5
2.Особливості судового красномовства…………………..………………7
3.Техніка мовлення………………………………………………………..11
Висновки…………………………………………………………………..17
Список використаної літератури………………………………………...18
Вступ
Історія ораторського мистецтва береже чудові зразки і прийоми красномовства, багатющі революційні традиції усної політичної пропаганди й агітації.
Кожна епоха характерна своїм стилем і методом у красномовстві, не говорячи вже про розходження їх політичних спрямованостей. Але протягом ряду епох, особливо в періоди революційних потрясінь і прогресивного розвитку різних країн, в ораторському мистецтві, як і в інших сферах людської культури, формувалися деякі основні принципи, що мають визначену соціальну цінність і зараз.
Красномовство - це мистецтво говорити так, щоб ті, до кого ми звертаємося, слухали не лише без труднощів, але із задоволенням, і щоб захоплені метою й підбурені самолюбством, вони захотіли глибше у неї проникнути. Красномовство - це дар, який дозволяє нам оволодіти розумом і серцем співрозмовника, здатність тлумачити чи навіяти йому все, що нам потрібно. Завдяки красномовству нас може полонити людина, на яку ми звичайно не звертаємо уваги. Розум не лише одухотворює тіло, але певною мірою оновлює його; почуття й думки, які змінюють одне одного, оживляють обличчя и надають йому то одного, то іншого виразу; розумна промова надовго приковує увагу до однієї й тієї самої людини. Зброя красномовства вимагає мудрості й чесності. Красномовство має однаково як свої небезпеки, так і користь: все залежить від використання; воно може бути й щитом невинності, й мечем мужності, й кинджалом зломовності.
Риторика - наука про ораторське мистецтво і красномовство. Мовні особливості усного публічного виступу, зближуючи риторику з поетикою, припускають використання в риторичному творі прийомів, розрахованих на переконання слухача, його експресивну обробку. Навчання публічної (ораторської) мови передбачає формування різних умінь (лінгвістичних, логічних, психологічних та ін), спрямованих на розвиток риторичної компетенції учнів, тобто здатність і готовність здійснювати ефективне спілкування.
1.Поняття про риторику як науку.
Риторика як наука постала на основі таких дисциплін як філософія, психологія, логіка, лінгвістика, етика, сценічна майстерність, стилістика. Вона має 2500-літню історію розвитку.
Здавна риторика вживається в суді, у політиці, у різних офіційних сферах. Без риторики не можуть обійтися в тій чи іншій мірі ні бізнесмен, ні політик, ні юрист, ні проповідник, ні державний діяч. Успіх справи залежить від умінь оратора вибудувати і виголосити свою промову. Отже, кожен промовець повинен мати риторичну підготовку. Особливо це стосується працівників судочинства. Успішний виступ у суді – складний і відповідальний момент їх участі (прокурора, захисника та ін.) не можливий без достатніх знань, без оволодіння прийомами риторського мистецтва.
Кожен юрист повинен навчитися володіти словом, прийомами підготовки промови, умілим використанням і вправним аналізом доказів і обставин кримінальної справи.Мистецтво красномовства – особливий вид творчої діяльності, якому треба наполегливо навчатися. Цю дисципліну доцільно було б вивчати розширено, декілька семестрів.
Після вивчення курсу “Риторика” студенти повинні набути певний об’єм знань у сфері риторики, мати системні знання про основні жанри ораторського мистецтва, розуміти особливості судової риторики, знати різновиди судових промов і вміти їх складати, орієнтуватися у розвиткові нових форм і засобів розвитку ораторського мистецтва в сучасних засобах масової комунікації.
Студенти мають знати:
– основи риторики;
– історію і джерела риторики, складові професійної майстерності керівника;
– закони логічної будови тексту виступу та методики його виголошення; – витоки європейської риторики, типи красномовства, проблеми культури оратора.
Студенти повинні вміти:
– грамотно будувати свій виступ;
– володіти риторичною термінологією та навичками проголошування промов різних видів;
– аналізувати тексти різних типів промов;
– членувати їх і точно визначати тему;
– виголошувати промови згідно з нормами сучасної української літературної мови;
– постійно удосконалювати своє усне і писемне мовлення; критично оцінювати і правильно сприймати матеріал промов, в т.ч. і судових; – орієнтуватися у проблематиці ораторського красномовства, основних його жанрах.
Риторика – це наука текстотворча, в її центрі – закони мислення і мовлення, механізми продукування тексту усного й писемного. Предмет риторики формувався у кількох вимірах: у вертикальному й горизонтальному.
У вертикальному вимірі – це вивчення й опис усіх видів риторичної діяльності від задуму до виголошення тексту промови. У горизонтальному – це риторика трьох основних родів промов – судових, дорадчих, похвальних (епідейктичних)та кількох їхніх жанрових видів. Добре про завдання риторики як науки сказав М. Кошанський: « Мета загальної риторики полягає в тому, щоб, розкриваючи джерела винайдення думки, розкрити всі здатності розуму, щоб, показуючи нормальне розташування думок, дати Розумові й Моральному почуттю відповідне спрямування, - щоб навчити виражати тендітне, збудити, посилити в душах учнів любов до всього благородного, великого і прекрасного». Риторику розглядають як науку про красномовство. Риторика – це науку про способи переконання, ефективні форми впливу (переважно мовного) на аудиторію з урахуванням її особливостей.
2.Особливості судового красномовства
Судове (юридичне) красномовство — це ораторські виступи учасників судочинства в процесі розгляду судової
справи з позицій законодавства. Виникло воно в Давній Греції у зв'язку з необхідністю апологій — промов на захист, які для населення писали спеціальні майстри своєї справи — логографи-софісти. Тоді не існувало ані державного звинувачення, ані попереднього судового слідства. У пору існування родового полісу суд вершили племінні вожді-царі. З утворенням античної державності роль судді взяла на себе держава, відкинувши сваволю полісного суду. Кожний міг звинуватити будь-кого у злочині. Захищатися ж людина мусила сама, виклавши красномовно перед судом аргументи захисту. Логографи (писці) з'явилися тому, що не кожен міг себе оборонити.
Інколи, правда, дозволяли виступати замість звинуваченого іншій особі, але обов'язково громадянину цієї держави.
Судова промова мала приблизно таку структуру: вступ (в якому прагнули схилити на свій бік суддів); оповідь (виклад фактів справи з погляду того, хто виступає), докази своєї правоти й полеміка із супротивником, якого чорнили, скільки могли; висновок стандартного зразка. Вступ і висновки були типовими шаблонами, на зразок тих, що у нас практикуються в шкільних творах донині. Існували навіть збір-ки-трафарети таких вступів і висновків.
Система законів давніх греків стала підґрунтям для системи законів римлян. При цьому римляни розуміли ^відносність і недосконалість "людського суду" і вважали, що у складних і сумнівних випадках потрібно звертатися не до "людського" права, а до "божественного" (так звані юс і вос). Але інститут "божественного" права був малорозви-нений, і вся увага римського суспільства перемістилася до галузі створення римського права як системи "справедливих" законів, що мали гарантувати людині надійну охорону та безпеку. Звичаї, що базувалися в давнину на релігії, поступово відійшли на другий план у зв'язку з розпадом самої релігії (цей процес почався уже в VII ст. до н. е.). У римській свідомості основну надію покладали на суд та юридичні норми. Створивши дванадцять так званих таблиць (V ст. до н. е.) та систему коментарів до них, римляни заклали основи сучасного законодавства цивілізованих країн (наприклад, у Візантії'це право успадковано в "Кодексі" імператора Юстиніана тощо). , * •
Сучасний суд багато в чому відрізняється від судочинства античної пори. Сьогодні це складна процедура, учасники якої чітко розподіляють ролі: прокурор, адвокат, свідки і т. д. Античний "захист самого себе" поступився всебічному об'єктивному вивченню особистості підсудного й обставин справи. Кожне слово тут має бути вагомим і точним, особливо в суді першої інстанції, важливою складовою якого є дебати. Успіх справи, торжество справедливості неможливі без відповідної підготовки судочин-ця чи просто того, хто виступає в суді. Дуже важливо, щоб усі, кому надається слово в процесі, мали відповідну риторичну підготовку.
Сьогодні усе це звучить більш ніж актуально. Криміна-лізація життя, породжена низкою певних обставин нашого сьогодення, ставить перед громадянами України завдання побудови міцного заслону на шляху злочину, створення основ правової держави. Очевидно, невдовзі в нас буде запроваджено суд присяжних, який прискипливо зважуватиме докази звинувачення та захисту. Кримінальні злочини, що досі підлягали смертній карі, нині розглядаються в суді першої інстанції кількома суддями.
Усе це значно підвищує роль риторики у встановленні норм права та суспільної гармонії. Особливої уваги потребує підготовка судової промови. Важливо визначити її предмет, види та функції, специфіку словесного оформлення.
"Судова промова — це промова, звернена до суду, інших учасників судочинства та присутніх при розгляді кримінальної, цивільної чи адміністративної справи, що містить висновки відносно тієї чи іншої справи"1.
У книзі "Искусство речи на суде" П. Сергеїча (Поро-ховщикова), що побачила світ на рубежі XIX—XX ст., не одне лише юридичне красномовство розглядалося тут як підготовка промови для судового засідання — юридична оцінка дій, моральна оцінка злочину, допит свідків, експертиза тощо — усе це вважалося матеріалом для промови. Автор наголошує на потребі вирішення загальнорито-ричних питань: чистоти мови, її ясності; непотрібності витончених, заплутаних зворотів; пафосу; ваги слухачів.
"Основними особливостями судової промови порівняно з іншими видами ораторського мистецтва є: офіційний характер промови; полемічність; спрямованість (до суду); попередня обумовленість змісту (справа, яку слухає суд); підсумковий характер судової промови"1.
У суді виступають з промовами прокурор (звинувач) та адвокат (захисник). Як правило, визначають прокурорську (звинувачуючу) та адвокатську (захисну) промови. Іноді в судових суперечках беруть участь громадський обвинувач і громадський захисник, цивільний позивач і цивільний відповідач (або їхні представники); потерпілий та його представник; нарешті — підсудний, у ролі захисників якого можуть виступати його близькі родичі, опікуни чи піклувальники.
Призначення судової промови — висвітлити громадську точку зору відносно вчиненого злочину та особи підсудного. А вже право пропонувати міру покарання чи висловлювати думку про невинуватість підсудного мають лише прокурор і адвокат; інші тільки уточнюють деталі, які допомагають об'єктивно змалювати стан справи. Судова промова повинна ефективно впливати на суд, допомагати формуванню переконань суддів і присутніх у залі суду громадян.
При розгляді справи часто подаються репліки. Вони привертають увагу до невідповідностей і викривлень реальності, які мають місце у виступах тих чи інших учасників судових дебатів.
Важливим моментом кожної судової промови є її моральне підгрунтя. Аморальний суд принципово недопустимий, так само як суб'єктивне трактування справи чи упередженість судової особи щодо злочинця. На думку відомого юриста А. Коні, характерними рисами обвинувача мають бути: спокій, відсутність особистого роздратування проти звинуваченого, коректність прийомів звинувачення, позбавлених імпульсів пристрасті та викривлення даних справи. На його думку, особливо важливо уникати лицедійства в голосі, жестах і манері триматися на суді, а також будь-якої тенденційності чи відвертого паплюження
3.Техніка мовлення
Функціональна одиниця, що забезпечує мовну техніку, є мовленнєвий апарат.
Техніка мовлення - сукупність прийомів фонаційного дихання, голосоутворення, дикції, доведених до автоматичних навичок, що забезпечують ефективність здійснення мовного впливу на співрозмовника.
Техніка мовлення забезпечується функціонуванням:
- мовленнєвого голосового апарату - органів дихання (легені, грудна клітина, діафрагма і м'язи, що забезпечують процес закачування та виштовхування повітря);
- вібраторів: голосових зв'язок, що кріпляться до задньої стінки гортані і у розслабленому вигляді нагадують римську цифру 5;
- резонаторів, до яких відносять: гортань, горло, ротову та носову порожнини;
- артикулятори, які складають: губи, зуби, язик, піднебіння.
Характеристики голосу
1. Звучність, польотність
Здатність якнайдалі посилати звук (голосно - не означає звучно). Основи звучності:
- психологічна: впевненість доповідача у собі. Хвилювання зумовлює прискорене поверхневе дихання, при якому гарна польотність неможлива;
- фізіологічна: фонаційне дихання - дихання, яке забезпечує утворення звуків (фонем).
Розрізняють такі типи фонемаційного дихання:
- поверхневий - тип, при якому у процесі дихання повітрям заповнюються верхні частини легенів. Є важливим при тривалому монологічному мовленні (публічний виступ), коли потрібно непомітно дібрати повітря;
- грудний - тип, при якому легені заповнюються повітрям за рахунок роботи міжреберних м'язів, що збільшують об'єм грудної клітини;
- черевний (діафрагмальний) - тип, при якому легені заповнюються повітрям за рахунок роботи м'язів діафрагми і черевного пресу, що збільшують об'єм грудної клітини;
- змішаний - тип, при якому легені заповнюються повітрям за рахунок роботи міжреберних м'язів, м'язів діафрагми і черевного пресу, що збільшують об'єм грудної клітини; є найбільш оптимальним для мовлення фахівців, що працюють у системі "людина - інша людина".
Більш детальну інформацію щодо визначення домінуючого типу фонаційного дихання та вправ для тренінгу і корекції можна прочитати у: Хрестоматія до курсу "ОПМ соціального педагога".- С. 102-103.
2. Темп.
У це поняття входить:
- швидкість мовлення в цілому залежить від особистості того, хто говорить, і змісту мови, оптимальна швидкість мовлення складає 120-150 слів за хвилину. Як показує досвід, чим важливіший зміст розмови, тим повільніший її перебіг. Виняток становлять бесіди, що викликають напружений стан співрозмовників (за таких умов мова прискорена);
- довгота звучання окремих фраз залежить від здатності того, хто говорить, розтягувати чи стискувати склади залежно від їх значення і почуттів, що демонструються. Наприклад, у російськомовному словосполученні "ночь напролет" тривалість звучання другого слова більша, ніж першого, незважаючи на те, що за кількістю фонем воно довше;
- інтервали та паузи завжди необхідні за умов правильного застосування. Вони поліпшують дихання оратора у ситуаціях тривалого монологічного мовлення, дають можливість зібратися з думками, дібрати потрібні слова, необхідні для виділення головної кульмінаційної думки. Недоліки темпу:
а) мова прискорена (чинники: розгубленість, невпевненість у собі, бажання якнайшвидше завершити розмову);
б) схвильована мова (викликана похвалою, захопленням доповідача темою свого виступу); слід пам'ятати, що прискореність і виразність мовлення - характеристики, протилежні за змістом одна одній, а тому, якщо людина намагається одночасно говорити прискорено та виразно, вказані характеристики мовлення здатні взаєморуйнуватись;
в) повільна мова (зумовлена типом темпераменту: (флегматик), байдужістю до теми розмови чи співрозмовників, відсутністю знань);
г) невпевнена мова (характерна для тих, хто не зовсім розуміє, про що говорити, чи не впевнений у правильності сказаного. У такій ситуації доповідач використовує не зовсім доцільні прийоми: дуже сповільнюють темп, часто вживаючи "- Е...", замовкають на тривалий час, очікуючи, коли прийдуть необхідні слова.
3. Висота
Здатність володіти діапазоном голосу в межах показників музичної шкали, що визначається частотою коливання голових зв'язок за секунду. Зміна висоти досягається 2 способами:
1) перехід - це зсув у висоті від однієї звукової одиниці до іншої, де звуковою одиницею є склад. Наприклад, перехід інтонації у слові "Сідай";
2) плавне інтонаційне ковзання. У межах одного складу воно може бути одиничним та подвійним. Одиничне здійснюється підвищенням висоти тільки вгору або тільки вниз. Подвійне ж - спочатку вгору, потім вниз чи навпаки. Наприклад, якщо слово "Так" вимовляється як запитання, то це здійснюється шляхом одиничного ковзання вгору, якщо як ствердження - шляхом одиничного ковзання вниз, якщо через це слово передаємо здивування чи сарказм - шляхом подвійного ковзання вгору і вниз. Більш поширеним є одиничне інтонаційне ковзання, подвійне використовують, щоб зробити мовлення особливо виразним. Чим більше використовується у мовленні подвійних ковзань, тим більш мелодійним є загальний малюнок мови
. За допомогою висоти можна:
- передати почуття;
- виділити головне;
- продемонструвати ставлення до співрозмовника чи слухачів, до змісту того, про що говориш;
- підкреслити контрастність того, про що говориш.
Недоліки інтонування:
1) монотонність - мовлення на одній незмінній висоті звуку (для усунення цього недоліку у мовленні варто користуватись діапазоном октави: сім тонів);
2) занадто високий тон. Причинами такого звучання є запальна манера говорити, недостатність дихання, сором'язливість (для усунення цього недоліку варто щоденно читати вголос, бажано описи пейзажів. Читати, розслабивши м'язи гортані, доки природній низький тон не стане звичним та зручним);
3) занадто низький тон. Причинами такого звучання є відсутність енергії, бажання говорити, іноді зніяковілість (для усунення цього недоліку варто щоденно відпрацьовувати патетичне мовлення. Навіть якщо доведеться тренуватись у невеличкій кімнаті, важливо уявляти, що Ви звертаєтесь до великої кількості людей, що знаходяться на певній віддалі від Вас. Наприклад, Ви виголошуєте дуже важливу промову на мітингу або тренінг з текстом, де треба виділити головне);
4) недолік виразності в значущих словах - недолік, який має місце, коли у мовленні людина дуже широко використовує прикметники та дієприкметники, що заважає недостатньо виразно та прискорено вживати іменники і дієслова. Саме вони є визначальними, несуть інформацію про основне, головне у мові (для усунення цього недоліку варто працювати над інтонаційною виразністю через наголоси визначальних, основних слів);
5) повторні інтонаційні звороти - недолік, який має місце, коли доповідач добирає відповідний мелодійний малюнок для окремої фрази і потім активно його повторює щодо інших фраз, у зв'язку з чим мовлення стає невиразним і нецікавим (для усунення цього недоліку варто добирати інтонацію відповідно до змісту мовлення, вимовляти окремі речення з різними почуттями. Пам'ятати, що жвава бесіда буде мати місце тільки за умови постійної зміни інтонації).
4. Артикуляція, дикція
Характеристики мовної техніки, що пов'язані з роботою артикуляторів (язик, зуби, губи, м'яке і тверде піднебіння, нижня щелепа) та забезпечують чіткість у вимові звуків і слів.
Для фахівців, основним професійним інструментом яких є мова, важливо знати, що для забезпечення гарної дикції варто систематично виконувати загальну артикуляційну гімнастику (вправи для губ, язика, нижньої щелепи), артикуляцію голосних, приголосних, близьких чи складних для вимови, скоромовки.
Мовна техніка у професійній майстерності педагога є особливо важливою, тому що:
- спокійний, упевнений голос дорослого має цілющі властивості, оздоровче впливає на слухача;
- роздратування, озлоблення призводить до стресового стану;
- особливо шкідливий високий тон жіночого голосу - фальцет. У збудженому стані він не сприймається слухачем.
"Один з показників педагогічної майстерності - уміння сказати "підійди до мене" з десятками відтінків у голосі" (А. Макаренко).
Ефективність вербальної техніки посилюється відповідними невербальними засобами:
- візуальний контакт;
- жести, міміка, пантоміміка (наука, що детально розглядає вплив цих засобів зовнішньої виразності на процес спілкування, - кінетика);
- індивідуальний простір, дотик (наука, що вивчає їх роль у спілкуванні,- такесика);
- час і місце, де здійснюється спілкування (наука, що детально розглядає ці питання,- проксеміка). Детально про перераховані вище засоби зовнішньої естетичної виразності у відповідній лекції.
Висновки
У наш час знову відроджується значимість живого, публічного слова яке стає об'єктом усе більш численних наукових досліджень, у яких беруть участь тисячі вчених. Крім вивчення історії ораторського мистецтва їх приваблюють проблеми, пов’язані з впливом промови, переконанням, вселянням і іншими аспектами ефективності усного слова. Завдяки бурхливому розвитку телебачення здається, що весь світ говорить із нами, є присутнім у наших будинках. Міжконтинентальні "мости", "круглі" столи, зустрічі в студіях із великими політиками, вченими, діячами мистецтва - одна з яскравих прикмет сучасності. Стрімкі зміни в демократичному суспільстві витискають епоху читання друкарських текстів із високих трибун, замінюючи їх на емоційну і живу промову сучасних ораторів.
У перспективі, мабуть, слід очікувати перетворення риторики як сучасної семіотичної дисципліни в більш «точну» науку, в тій мірі, в якій критерій точності застосуємо до гуманітарних наук. Це повинно здійснитися за допомогою детального кількісного та якісного опису закономірностей пристрої всіх існуючих типів тексту і мовних жанрів. Можливе створення докладних каталогів типів перетворень плану вираження і плану змісту, опис всіх можливих структурних типів природно мовних аргументів. Цікаво також дослідження прогностичного потенціалу риторики - наскільки виходячи з можливостей дисципліни можна пророкувати якості з'являються у зв'язку з виникненням нових сфер соціальної практики нових мовних жанрів і типів текстів.
Риторика при правильному її використанні є ефективним інструментом у боротьбі з мовною агресією, демагогією, маніпулюванням. Тут важлива роль належить дидактичної риторики. Знання основ дисциплін риторичного циклу дозволить розпізнати демагогічні і маніпулятивні пропагандистські прийоми в засобах масової інформації та в приватній комунікації, а, отже, ефективно захищатися від них.
Список використаної літератури
1.Абрамович С. Риторика та гомілетика. — Чернівці, 1995. Аверинцев С. С Риторика и истоки европейской литературной традиции. — М., 1996. Александров Д. Н. Риторика. — М., 1999. Андреев В. И. Деловая риторика. — М., 1995.
2.Андреев В. И. Деловая риторика: Практический курс делового общения и ораторского мастерства. —М., 1995. Аннушкин В. И. Первая русская "Риторика". — М., 1989. Античные риторики. — М., 1978.
3.Єрмоленко С. Я. Нариси з української словесності. Стилістика та культура мови. — К., 1999. Зеленецкий К. П. Частная риторика. — СПб.. 1850. Златоструй. Древняя Русь X—XIII веков. —М., 1990. Зязюн І. А., СагачГ М. Краса педагогічної дії. — К., 1997. Иванова С. Ф. Путь к современной риторике. — М., 1990. — Ч. 1,2.
4.Іванько І. В. Теофан Прокопович // Філос. думка. — 1970. — № 6. Качуровський І. Основи аналізу мовних форм (стилістика). Фігури і тропи.—К., 1995.
5.Кравець Л. В. Риторика як класична основа системи освіти європейських народів //Рідні джерела. — 2000. — № 4. Кравець Л. В. Риторика від джерел до сучасності // Укр. мова і л-ра. — 2000. — № 5.
6.Молдован В, В. Судова риторика. — К., 1996.
7.Ничик В. М., Рогович М. Д. Феофан Прокопович в рукописных собраниях XVIII века. — Рус. лит., 1976, № 2, с. 91 — 94.
27.01.2017 02:01-
Ділись своїми роботами та отримуй миттєві бонуси!
0%
Оголошення від адміністратора