Подякувати Студентському архіву довільною сумою
Admin
26.02.2023 12:38
Дякуємо, що користуєтесь нашим архівом!
Вступ до літературознавства
Інформація про навчальний заклад
ВУЗ:
Донецький національний технічний університет
Інститут:
О
Факультет:
РТ
Кафедра:
Кафедра української літератури
Інформація про роботу
Рік:
2015
Тип роботи:
Відповіді до екзаменаційних білетів
Предмет:
Вступ до літературознавства
Частина тексту файла (без зображень, графіків і формул):
Літературознавство — наука про художню літературу та особливості розвитку літературного процесу; розгалужена мережа наукових дисциплін, кожна з яких охоплює (аналізує) певну грань словесної творчості.
Літературна критика, зокрема, досліджує тільки сучасний літературний процес, історія літератури — минуле його, а теорія — специфіку літературної творчості як такої. Вужчими за науковим обсягом е допоміжні галузі літературознавства — бібліографія, археографія, текстологія, методика викладання літератури, а в межах літературної теорії виділяється така специфічна галузь, як поетика, котру цікавить таїна структури літературного твору, тип художнього мислення письменника, стиль літературного твору, стиль епохи тощо. Все це разом називається літературознавством, і завдання пропонованого навчального курсу полягає в осмисленні його як системи, як філософії духовної діяльності людини, що втілена в художньому слові.
Отже, предметом літературознавства є сукупність критичних спостережень, історико-літературних осмислень та теоретичних узагальнень, які складають основу відповідних галузей науки про літературу. Метод літературознавства визначається способом думання вченого, який осмислює конкретний літературний матеріал. За своїм характером цей спосіб може бути ідеологічно заангажованим (як свого часу у вчених-класицистів чи у представників радянського літературознавства), шовіністично забарвленим (як у різний час у російських чи польських учених, котрі відмовляли українській та білоруській літературі в самобутності і вважали їх частиною своєї) чи естетично й морально звуженим (коли свідомо вилучаються з наукових спостережень "невигідні" літературні явища або робляться узагальнення на основі поодиноких, часткових фактів) і через те — ущербним, неповноцінним. Справді науковим слід вважати такий спосіб мислення, який спирається на об'єктивні закони розвитку людського буття і функціонування в ньому творчого, аналітичного начала.
Звичайно, поняття об'єктивності в такій делікатній справі, як творчість та її дослідження, е дуже хистким, оскільки пов'язане з враженнями й діяльністю суб'єкта. Пам'ятаючи про це, слід вважати об'єктивними, лише такі судження чи міркування, які позбавлені суб'єктивізму й тенденційності (названа вище ідеологічна й шовіністична заангажованість тощо). З цією проблемою безпосередньо пов'язана проблема "точності" літературознавчих суджень. Понад століття в наукових колах ведуться дискусії про те, чи можна вважати ці судження справді точними (як, скажімо, судження в природничих науках). Точність останніх, мовляв, може підтверджуватись експериментом чи кількісним обрахунком, а в художній (літературній) творчості та її дослідженнях ні експерименти, ні обрахунки неможливі. В радянському літературознавстві цю проблему намагалися розв'язати по-вольовому "просто": мовляв, у буржуазних країнах неточність суспільних ' наук (зокрема літературознавства) цілком очевидна, бо вона буржуазна, але в нас вони — точні, бо наші вчені "володіють справжнім науковим методом — марксистсько-ленінським методом". Відома річ, що це була данина не науці, а псевдонауці. Насправді точність (а отже — науковість) літературознавства лежить у тій же площині, що й об'єктивність. Точним є те судження, яке являє собою наслідок наукового досліду, тобто міркування про літературний факт, а не суб'єктивну (тенденційну) оцінку його. У міркуванні завжди присутнє прагнення визначити, скажімо, характер узагальнень у літературному творі, його генезис, зв'язок із фольклорною чи писемною традицією, і це буде незаперечною (хіба що з елементами хибності) істиною, а так звана оцінка неминуче в'яжеться із смаківщиною і тенденційністю, які від істини дуже далекі. В. Перетц мав цілковиту рацію, коли згадував у зв'язку з цим прислів'я "Скільки голів, стільки й умів" і вважав найпершим обов'язком літературознавця не підмінювати міркувального, наукового досліду суб'єктивною, тенденційною оцінкою.
Точність літературознавчих суджень не має нічого спільного з догматичністю. Літературний твір — це живий організм, який розвивається в часі й просторі, отже й судження про нього мають "часовий", історичний характер. Йдеться про те, що вони можуть уточнюватися, збагачуватись і поглиблюватись залежно від зрушень в естетичній і аналітичній свідомості людства. Якби було інакше, то сама наука про літературу ставала б набором канонізованих дефініцій, а не пластичним пульсуванням думки, що постійно відкрита для спілкування з іншою думкою. Одним із принципових питань, наприклад, залишалося тривалий час питання самовистачальності (самодостатності) української літератури, до якого в XIX ст. звертався фактично кожен її дослідник. М. Петров, скажімо, був переконаний, що вона є відгалуження російської і польської літератур, М. Дашкевич довів, що вона створена самобутнім генієм українців, але зауважив (щоправда — публіцистично), що значення її з роками все ж буде зменшуватись навіть на землях українських, бо головніше місце там займатиме розвинутіша література російська, з якою українська поступово має зближуватися та єднатись. Для спростування цієї думки потрібне було не лише звільнення вчених від нав'язаної їм великодержавної опінії, а й розширення їхнього естетичного світогляду.
Новий світогляд у XX ст. явили такі історики й теоретики літератури, як C. Єфремов, М. Грушевський, М. Зеров, Д. Чижевський та ін. Сповідуючи принципи різних наукових шкіл, вони, проте, в одному виявляли цілковиту одностайність: українська література, кажучи словами того ж М. Дашкевича, була природним продуктом місцевого розвитку, і поступальне зростання її відбувається за суто своєю образною системою, в основі якої лежить тільки їй властивий естетичний генетичний знак.
Літературознавство як наука, що вивчає художню словесність, розвивалася з найдавніших часів, спершу – в річищі філософії (одна з перших літературознавчих концепцій належить давньогрецькому філософу Арістотелю (384-322 рр. до н.е.), з XVIII ст. – у складі естетики (основоположники естетики як науки про прекрасне, про художнє освоєння дійсності, про загальні закони краси і мистецької творчості – І.Кант, Г.Гегель), а з кінця XVIII-поч.ХIХ ст. – як самостійна наукова галузь. У сфері зацікавлень представників цієї наукової галузі три основних сфери літературних явищ: 1)літературна творчість як особливий вид духовної діяльності людини; 2)літературний твір як складна єдність форми і змісту, модель реальної дійсності у словесно-образному вираженні; 3)літературний процес як послідовність літературних явищ, що підкоряються закономірностям літературного розвитку. Відповідно, в основі літературознавчої науки лежать три взаємопов’язаних учення: вчення про літературну творчість, вчення про літературний твір, вчення про літературний процес. На сьогодні традиційно виділяють основні і допоміжні галузі літературознавчої науки. До основних зараховують історію літератури, теорію літератури, літературну критику. Допоміжними вважаються текстологія, палеографія, бібліографія. Історія літератури – галузь науки про літературу, яка досліджує процеси розвитку світової літератури, окремих національних літератур, виявляє їх своєрідність на різних етапах розвитку, досліджує життя і творчість окремих письменників; взаємозв’язок твору з добою його написання, з минулими та наступними епохами. Теорія літератури покликана вирішувати інші завдання. Теорію літератури цікавить проблема походження словесно-художнього мистецтва, його місце серед інших форм діяльності людини; проблема сутності і закономірностей літературної творчості, літературного процесу. Найважливішим питанням, що визначає сферу інтересів теорії літератури, є таке: у чому полягають особливості художнього тексту, що відрізняють його від всіх інших текстів? Іншими словами, теорія літератури вивчає закони побудови і функціонування художнього тексту. Вивчення цих законів складає сферу поетики – основної частини теорії літератури. Розрізняють загальну поетику (науку про найбільш загальні закони побудови текстів), окремі поетики (вивчаються художні особливості текстів автора або групи авторів, або аналізуються окремі форми організації літературного твору, наприклад, вірш), історичну поетику (науку про походження і розвиток окремих форм і прийомів словесного мистецтва). Оскільки у літературознавстві існувала й існує на сьогодні низка дослідницьких методів, теорія літератури покликана здійснювати вивчення цих методів. Важливе завдання теорії літератури – обґрунтування і систематизація літературознавчої термінології. Адже, незважаючи на те, що судження про літературу передбачає індивідуальну специфіку її розуміння, висловити це судження можна певною «літературознавчою мовою», що має певні стійкі поняття, терміни, їх визначення. Неупорядкованість «літературознавчої мови» призводить до втрати її діалогічності, до неможливості адекватного наукового спілкування, тому упорядкування «літературознавчої мови» – нагальне завдання теорії літератури. Літерату́рна кри́тика – галузь літературознавства, яка розглядає і висвітлює сучасний літературний процес, аналізує художні якості переважно нових літературних творів. Якщо літературна критика і звертається до творів минулого – то переважно з метою переоцінити їх з позицій сьогодення. Літературна критика призначена для письменників та читачів. Першим вона допомагає усвідомити вимоги дійсності до їхньої творчості, а другим – виробити певні естетичні смаки, розібратися в безмежному морі художніх творів, що друкуються в різних періодичних виданнях, виходять окремими книгами. Таким чином, літературна критика – це засіб регулювання і корекції літературного процесу, засіб спілкування письменників із читачами. Літературна критика активно функціонує в органічному зв'язку з журналістикою, спеціальною пресою, тому її часто характеризують як різновид публіцистики, породженої рефлексією (або роздумами) з приводу мистецтва. Теорія літератури, історія літератури та літературна критика як основні літературознавчі дисципліни тісно між собою пов'язані. Кожна з них неодмінно використовує здобутки інших двох дисциплін. Теорія літератури розвивається завдяки узагальненню та філософсько-естетичному осмисленню фактів і відомостей про окремі художні твори, діяльність письменників, зміну літературних напрямів. Стан розробки теоретичних проблем може бути задовільним лише тоді, коли дослідник не обмежиться історико-літературним матеріалом, а й скористається оцінками явищ сучасного літературного процесу, тобто буде спиратися на досягнення літературної критики. Історія літератури постійно відштовхується від тих загальних положень і принципів, що їх розробляє теорія літератури. Простежуючи історико-літературний процес як закономірний поступальний рух від минулого до сучасності, історія літератури постійно використовує понятійний і термінологічний апарат теорії літератури. Погляд на історію літератури з позиції сучасних вимог надає подібним дослідженням широти й актуальності. Таким чином, для історії літератури є бажаною постійна взаємодія і з літературною критикою. Водночас і критика не може обійтися без опори на теорію та історію літератури. Адже в цих науках вона знаходить необхідні підходи до оцінки творів, вивірені часом критерії. Саме літературна критика міцно пов'язує теорію та історію літератури з сучасним розвитком художнього мислення, їй належить право першого прочитання нового літературного твору. Допоміжні галузі літературознавства, серед яких основними є текстологія, палеографія, бібліографія, дають можливість глибше, різнобічніше аналізувати літературно-художні явища. Текстологія – займається вивченням і тлумаченням текстів, їх складових, структури; з'ясовує процес роботи автора над рукописом – від задуму до завершення твору; виявляє варіанти твору чи його складових елементів; іноді встановлює авторство твору; відіграє велику роль у підготовці наукових видань художніх текстів, які були змінені автором або спотворені цензурою. Палеографія – вивчає пам'ятки стародавньої писемності з метою визначити час і місце їх створення; в центрі уваги науки – знаки писемності, написи літер у різні часи, почерки, писальний матеріал, система правопису, характер скорочень. Бібліографія – обліковує і систематизує рукописні і друковані твори з усіх галузей знання і творчості, складає різного типу бібліографічні показники, довідники, сприяючи цим ефективнішому використанню книг, рукописів і науковій роботі з ними. Бібліографічні відомості про певне літературне явище, про письменника та його творчість подаються в енциклопедичних словниках, підручниках, монографіях тощо. Будучи наукою самостійною, літературознавство, однак, не втрачає зв'язків із тими гуманітарними науками, з яких воно вийшло і потребу в стосунках з якими постійно відчуває. На прикладі з визначенням самодостатності української літератури неважко переконатися в зв'язках літературознавства з історичною наукою, яка подібним же чином відвойовувала право самої України на її власну історію. Але на цю проблему слід дивитися ширше і глибше. Літературні ідеї, як відомо, "в'яжуться" з історичними процесами, або випереджаючи їх, або йдучи з ними в ногу. В античну епоху, наприклад, етапи суспільного розвитку своєрідно позначилися на становленні й функціонуванні тодішніх художніх стилів (дорійському, іонійському, корінфському), а романтичні віяння в європейському мистецтві наприкінці XVIII ст. майже безпосередньо в'язалися з виявами "бурі й натиску" в суспільній історії, серед яких такі відомі події, як Коліївщина в Україні, селянський бунт на чолі з Пугачовим у Росії, Велика французька революція, промисловий переворот в Англії та ін. Звичайно, зв'язок між цими явищами умовний і специфічний, але очевидність його безперечна, як безперечними слід вважати зв'язки будь-яких земних напружень і відлиг з відповідними процесами в житті космосу.
Літературознавство, на відміну від художнього мислення, в'яжеться з суспільною історією менш активно і завжди з певним запізненням. Причиною цього е похідна залежність літературознавства від художньої творчості й історичних зрушень, яку (залежність) здатна часом порушити лише та галузь літературознавства, яка іменується критикою. Критика справді може інколи випереджати нові ідеї у творчості й суспільстві, але для цього потрібна з'ява в літературі неординарного таланту критика. Думається, що імена Арістотеля, Лессінга, Гегеля, Франка чи Бахтіна в цьому випадку є переконливим аргументом.
Не менш тісними й органічними слід вважати зв'язки літературознавства з філософією. Вона була фактично праматір'ю науки про літературу, і коли в античні часи народжувався найвідоміший у Європі літературознавчий твір Арістотеля "Поетика", то його тривалий час цілком справедливо вважали не інакше як дитям філософії. В наступні епохи, коли літературознавство дедалі виразніше формувалось як самостійна наука, його зв'язки з філософією ніяк не поривались, а ще більше поглиблювались. Філософська проблема буття земного і суті життя як такого однаково цікавить і "чистих" філософів, і літературознавців, які намагаються зазирнути в цю проблему не крізь факти життя, а крізь образну інтерпретацію його. Точніше навіть буде сказати, що літературознавці шукають зерна істини у створеному митцями художньому світі, який є не відтворенням реальності, а нафантазованою іншою реальністю. Від першої вона відрізняється художньою основою, високим ступенем концентрованості думки й почуття, нехарактерною для реального життя узагальненістю.
Яскраві приклади зв'язків філософії і літературознавства дає світова епоха Ренесансу й наступні за нею епохи бароко та романтизму. Філософи в ці часи значно просунулись у своєму русі до з'ясування основного питання філософії про первинність ідеї чи буття, а літературознавці стали активніше досліджувати його на рівні душі людської і гуманізму загалом, без чого немислимий сам предмет їхньої уваги — художня література. Інколи філософ і літературознавець у ці епохи виступали в одній особі. Хто зважиться, наприклад, роз'єднати Гегеля-філософа і Гегеля-літературознавця в його знаменитій "Естетиці"? Так само в новіші часи Д. Чижевський поєднував у собі дослідника і власне філософії, і літератури.
Звичайно, естетика — теж наука, й окрема наука. Але без літературознавства (ширше кажучи — без мистецтвознавства) вона немислима. Отже, літературознавство пов'язане також і з естетикою, яка, будучи самостійною наукою, все ж вважається частиною філософії. Провести між ними остаточні межі — заняття не лише невдячне, а й методологічно хибне. В гуманітарному циклі всі науки взаємопов'язані, бо мають спільний корінь — душу людини і світ, в якому вона живе.
Спірним видається зв'язок літературознавства з економікою. Про такі зв'язки до середини XIX ст. ніхто з дослідників художньої творчості, здається, серйозно не говорив. Першопрохідцем тут став марксизм, який своїм грубим матеріалізмом звульгаризував і уявлення про художню творчість, і методологію дослідження її.
За теорією Маркса — Енгельса — Леніна — Сталіна мистецтво належить до "надбудови" ("базисом" є економіка) і суть його зводиться до відображення того, що відбувається в "базисі". Ленін навіть говорив, що мистецтво — це риштування, яке одразу ж розбирається на дрова, як тільки буде збудовано комунізм. Причому вершинним досягненням мистецтва вважались такі твори, в яких найбільш правдиво, тобто реалістично, відображено всі нюанси того "базису". Яскравим прикладом для Маркса тут була творчість Бальзака, з якої він дізнався нібито більше про буржуазні економічні відносини, ніж з усіх відомих йому економічних праць. Підхопивши це публіцистичне (а не наукове) судження, всі марксисти заклали у фундамент марксистського мистецтвознавства відображувальний принцип: нібито й справді інакшого завдання в мистецтва нема, як тільки художньо копіювати економічні, суспільні, соціальні та інші стосунки між людьми. А наука про мистецтво (зокрема й літературознавство) повинна досліджувати, на думку марксистів, глибину, точність, правдивість, реалістичність цього копіювання. До вищих сенсів буття, до окремого світу, твореного художником, марксистам не було ніякого діла, це вони вважали вигадкою, і якщо на їх шляху щось подібне й траплялося, то вони його просто відкидали, заперечували і шляхом репресій нищили. Відтак за межі духовності потрапляла фактично вся справді художня культура людства. Бо в ній, мовляв, недостатньо правдиво і не з класових позицій відображається економічне життя суспільства.
Наукове літературознавство не ігнорує тих економічних мотивів, які відлунюють у літературних творах. Тому зв'язки між літературознавством і економікою нібито цілком очевидні. Але для літературознавця економічний мотив у творі є не ілюстрацією, не відображенням "реальних" економічних відносин у суспільстві, а лише однією із складових частин художнього світу, що твориться письменником в ім'я пошуку світової гармонії, проникнення в таїну людської душі і життя загалом. Хай це судження сприймається і як дуже загальне, але в ньому все-таки більше істинності, ніж у твердженні, що художня література ілюструє економічний базис.
Літературознавство перебуває в нерозривному зв'язку з фольклористикою і мовознавством (лінгвістикою). Перші елементи літературознавства спостерігаються ще у фольклорі: в легендах і переказах про особливості слова та пісні, в казках про чаклунів, які володіють особливим (цілющим, наприклад) словом, у думах про кобзарів і поетів, що звалися в народі перебендями і могли з допомогою слова викликати тугу чи радість, сльози чи усміх. Усе це — первісні форми літературознавства, і дослідник літератури у своїх міркуваннях завжди їх тримає в пам'яті та спирається на них.
Лірика-це такий літературний рід, у якому життя відбивається безпосередньо через переживання індивіда-ліричного героя чи ліричного «я».Ліричні твори не мають сюжету й композиції, але в них наявні ліричний образ та ліричний герой.
Ліричний образ-це образ-переживання,вираження почуттів і думок автора у зв’язку з різними життєвими враженнями.
Ліричний герой-це образ того героя, переживання, думки й почуття якого відображені в ліричному творі.
Різновиди ліричних творів
Найдавнішим видом ліричних творів була ода, що існувала ще в античні часи.
Ода-це урочистий твір, написаний на честь якоїсь видатної особи.
Послання-це ліричний вірш у формі звертання до якоїсь особи чи групи людей.Наприклад, у Т.Шевченка є послання «І мертвим, і живим…».
Епіграма-актуальний сатиричний вірш, часто на 2-4 рядки, спрямований проти якоїсь особи або негативного суспільного явища.
Елегія-це ліричний вірш, у якому висловлені сумні настрої, журба, смуток, меланхолія.
Романс-це невеликий ліричний вірш, як правило, про кохання, покладений на музику для сольного співу в музичному супроводі.В українській літературі романсові тексти створювали І.Франко, Леся Українка, Олександр Олесь…Музику до їхніх творів написали М.Лисенко, М.Левицький, Я.Степовий…
Сонет-старовинна канонічна форма поетичного твору, що виникла в Італії XІІІ ст. Це чотирнадцятирядковий вірш, написаний п’ятистопним або шестистопним ямбом. Виникнувши в середньовіччі, сонетна форма розвивалася й удосконалювалася. Починаючи з Данте, сонет проходить через усю історію світової літератури.Ним захоплювалися Петрарка, Шекспір, І.Франко, Мм.Рильский. Д.Павличко започаткував білі сонети, а Л.Вишеславський написав цілу книгу «Зоряних сонетів».
Акростих-вірш, у якому початкові літери кожного рядка, коли їх читати згори вниз, утворюють яке-небудь слово, найчастіше ім’я.
Ідилія-один із видів античної поезії, у якій було змальоване життя селян, зокрема пастухів, на лоні природи як безтурботне, веселе, ідеальне в усіх відношеннях.(Т.Шевченко в поезії «Садок вишневий коло хати»).
Медитативна лірика, або поезія-медитація-це вірші-роздуми на філософську та житейську теми.(«Минають дні, минають ночі» Т.Шевченка,
«Коли втомлюся я життям щоденним» Лесі Українки.
Поезія в прозі-невеликий прозовий твір ліричного характеру, графічно переданий як проза. Прекрасні зразки поезії в прозі знаходимо у творчості Лесі Українки, П.Тичини . Ідилія
Айрен
Альба
Анакреонтична поезія
Баєчка
Байка
Балада
Баркарола
Буколіка
Бурлеск
Віреле
Вірш
Вірш прозою
Вірш-діалог
Вірш-пейзаж
Верлібр
Гімн
Гіпорхема
Газель
Гнома
Дескорт
Дифірамб
Дума
Думка
Духовні вірші
Еклога
Елегія
Епіграма
Епіталама
Жеста
Кансона
Канти
Кантилена
Канцона
Касида
Лімерик
Літургійна поезія
Мініатюра
Мадригал
Марсійя
Медитація
Ода
Пісня
Пастурель
Пеан
Поезія
Поема
Послання
Романс
Сірвента
Серенада
Сонет
Терцина
Травестія
Фабліо
Хайку
Шантефабль
Шарада
Шарж
Шванк
Жанри лірики
Політична, або громадянсько –політична лірика-це така поезія, у якій засуджується політичний лад, звучать заклики до його зміни, йдеться про політичних діячів. Громадянська лірика — розкриває суспільно-національні питання і почуття ("Золотий гомін" П. Тичини, "Любіть Україну" В. Сосюри, "Любому парламенту" П. Скунця). У громадянській ліриці можна виділити суспільно-політичну ("Антиглобалістичне" П. Скунця) і патріотичну ("Мені однаково" Т. Шевченка) тематики.
Філософська лірика розкриваєсенс людського існування, неповторність людини, у ній присутні роздуми про світобудову й людину у світі( поезії-медитації). Філософська лірика — осмислення змісту людського життя, проблеми добра і зла (зб. Ліни Костенко "Над берегами вічності").
Патріотична лірика-це така поезія, у якій автор висловлює почуття любові до рідної землі, стурбований зо долю рідного краю тощо.
Інтимна лірика- це поезія про кохання та інші глибокі особисті, сокровенні почуття. Інтимна лірика відображає переживання героя, пов'язані з особистим життям. її різновиди:
а) любовна — про кохання як стан душі ліричного героя ("Так ніхто не кохав" В. Сосюри);
б) еротична — про тілесне чуттєве кохання (збірка "Золоте ябко" Д. Павличка);
в) родинна ("Сива ластівка" Б. Олійника);
г) лірика дружби ("Без вожаків" П. Скунця).
Пейзажна лірика змальовує красу природи, захоплення автора пишністю землі тощо. Пейзажна лірика передає роздуми і переживання ліричного героя, викликані явищами природи ("Осінь на Гуцульщині" Ю. Боршоша-Кум'ятського, "Знову дощ під вікнами журиться" X. Керити).
Асоціації в поезії
Асоціація-зв’язок між уявленням, при якому одне уявлення у свідомості людини викликає інші, зумовлені або подібністю( цукор-сніг), або контрастом
(гіркий-солодкий), або суміжністю в часі(зима-мороз) чи просторі(ліс-гриби).
Створюючи образи, письменник ставить своїм завданням викликати в читача потрібні йому асоціації
Допоміжними літературознавчими дисциплінами є текстологія, історіографія, бібліографія, палеографія, герменевтика, перекладознавство, психологія творчості.
Текстологія (лат. texturn — тканина, зв'язок і грец. logos — слово) — це галузь історико-філологічної науки, яка вивчає художні тексти, порівнює їх варіанти, очищає від редакторських і цензурних змін, відновлює авторський текст. Текстологічна робота важлива для видання творів і для вивчення процесу творчості. Небажані зміни у художні тексти вносилися ще в часи античності. Багато їх у творах репресованих у радянський період письменників. Тексти, де звучала національна ідея, видавці підретушовували відповідно до комуністичної ідеології. У вірші В. Симоненка "О земле з переораним чолом" с такі рядки:
Вкраїнонько! Гуде твоє багаття,
Убогість корчиться і дотліває в цім.
Кричиш мені ти в мозок, мов прокляття
І зайдам, і запроданцям твоїм.
Любове грізна! Світла моя муко!
Комуністична радосте моя!
Бери мене! У материнські руки
Бери моє маленьке гнівне Я!
У рукописі перші два рядки були гострішими:
Вкраїнонько! Розтерзана на шмаття,
У смороді й тумані гнойовім.
Перші два рядки наступної строфи звучали так:
Любове світла! Чорна моя муко!
І радосте безрадісна моя!
Завдання текстолога встановити оригінал твору, його повноту, закінченість, відповідність волі автора і його задуму. Текстолог може визначити ім'я автора безіменного твору.
Текстологи розрізняють авторське саморедагування і авторську само-цензуру, викликану ідеологічним тиском. Текстологічне вивчення змін і поправок, які вносить письменник у твори, розкривають його творчу лабораторію.
Історіографія (грец. historia — оповідь про минуле і grapho — пишу) — це допоміжна дисципліна літературознавства, яка збирає і вивчає матеріали про історичний розвиток теорії, критики та історії літератури протягом усіх епох. її утворюють дослідження історичних періодів (античності, середньовіччя, Ренесансу, бароко, Просвітництва, романтизму, реалізму, модернізму, постмодернізму) і дисципліни, присвячені конкретним персоналіям (гомерознавство, дантезнавство, шевченкознавство, франкознавство, лесезнавство, сосюрознавство).
Бібліографія (грец. biblion — книга і grapho — пишу, описую) — науково-практична дисципліна, що виявляє, систематизує, опубліковує і поширює інформацію про рукописи, друковані твори, складає покажчики, списки, які іноді супроводжуються лаконічними анотаціями, що допомагають вибрати потрібну літературу. Є різні типи бібліографічних покажчиків: загальні, персональні, тематичні. Видаються спеціальні бібліографічні журнали-літописи: літопис журнальних статей, літопис рецензій, літопис газетних статей.
Історія бібліографії починається з II ст. до н. е., з праць грецького поета і критика Каллімаха, керівника Олександрійської бібліотеки. Каллімах склав її каталог. Вітчизняна бібліографія починається з XI ст. Перша українська бібліографічна праця — "Ізборник Святослава" (1073 р.).
Палеографія (грец. palaios — стародавній і grapho — пишу) — допоміжна літературознавча дисципліна, яка вивчає старовинні тексти, встановлює авторство, місце, час написання твору. До появи друкарського станка художні твори переписували від руки. Переписувачі іноді вносили в текст свої правки, доповнювали або скорочували його, ставили під творами свої прізвища. Імена авторів поступово забувалися. До цих пір не знаємо, наприклад, автора "Слова о полку Ігоревім". Палеографія — історико-філологічна наука, існує з XVII століття. Відомі такі види палеографії: епіграфіка, яка вивчає написи на металі і камені, папірологія — на папірусі, кодикологія — рукописні книги, криптографія — графіку систем тайнопису. Започаткував палеографію французький дослідник Б. Монфокон ("Грецька палеографія", 1708 р.). В Україні перші студії палеографії є у граматиці Лаврентія Зизанія (1596 р.). Сьогодні розвивається иеографія — наука про сучасні писемні тексти, у які вносили зміни цензори або редактори.
Герменевтика (грец. hermeneutikos — пояснюю, тлумачу) — наука, пов'язана з дослідженням, поясненням, тлумаченням філософських, історичних, релігійних, філологічних текстів. Назва "герменевтика" походить від імені Гермес. В античній міфології — вісник богів, покровитель мандрівників, доріг, торгівлі, провідник душ померлих. На думку Ю. Коваліва, етимологія поняття не пов'язана з іменем Гермеса, термін походить від давньогрецького слова еrmа, що означає купу каміння або кам'яний стовп, якими давні греки позначали місце поховання. Герменевтика — метод інтерпретації художніх творів, коментує твори, підготовлені до друку текстологами. Спочатку герменевтика трактувала віщування оракулів, священні тексти, згодом — юридичні закони і твори класичних поетів.
Герменевтика використовує різні методи тлумачення художніх текстів: психоаналітичний, соціологічний, феноменологічний, порівняльно-історичний, екзистенціалістський, семіотичний, структуральний, постструкту-ральний, міфологічний, деконструктивістський, рецептивний, тендерний.
Перекладознавство — галузь філології, пов'язана з теорією і практикою перекладацької справи. її завдання — осмислювати особливості художнього перекладу з однієї мови на іншу, складові перекладацької майстерності. Основна проблема перекладознавства — це проблема можливості або неможливості адекватного перекладу. Перекладознавство включає теорію, історію та критику перекладу. Термін "перекладознавство" запровадив в українське літературознавство В. Коптілов. Значний внесок в осмислення проблем перекладознавства зробили О. Кундзіч, М. Рильський, Роксолана Зорівчак, Лада Коломієць.
Психологія літературної творчості сформувалася в кінці XIX — на початку XX століття на межі трьох наук: психології, мистецтвознавства і соціології. В полі зору психології творчості свідоме і підсвідоме, інтуїція, уява, перевтілення, персоніфікація, фантазія, натхнення. Вивченням психології літературної творчості займалися О. Потебня, І. Франко, М. Арнаудов, Г. В'язовський, З. Фройд, К. Юнґ. Сьогодні — А. Макаров, Р. Піхманець.
Літературознавство та інші наукові дисципліни
Наука про літературу пов'язана з такими дисциплінами, як історія, мовознавство, філософія, логіка, психологія, фольклор, етнографія, мистецтвознавство.
Художні твори з'являються в певних історичних умовах, у них завжди відображаються особливості часу. Літературознавець повинен знати історію, щоб зрозуміти те чи інше літературне явище. Літературознавці вивчають архівні матеріали, мемуари, листи, щоб глибше зрозуміти події, атмосферу епохи, біографію митця.
Літературознавство взаємодіє із мовознавством. Художні твори є матеріалом для лінгвістичних досліджень. Мовознавці розшифровують знакові системи минулого. Літературознавство, вивчаючи особливості мов, якими написані твори, не може обійтися без допомоги лінгвістики. Вивчення мови дає можливість глибше зрозуміти специфіку художньої літератури.
До виникнення письма художні твори розповсюджувалися в усній формі. Твори усної народної творчості мають назву "фольклор" (англ. folk — народ, lore — знання, вчення). Фольклорні твори з'являються і після виникнення писемності. Розвиваючись паралельно з художньою літературою, фольклор взаємодіє з нею, впливає на неї.
На розвиток літератури і літературознавства впливає філософія: раціоналізм — філософська основа класицизму, сенсуалізм — філософська основа сентименталізму, позитивізм — філософська основа реалізму і натуралізму. На літературі XIX—XX ст. позначився вплив екзистенціалізму, фройдизму, інтуїтивізму.
Літературознавство має контакти з логікою і психологією. Головний предмет художньої літератури — людина. Ці науки дають можливість глибше проникнути у її внутрішній світ, зрозуміти процеси художньої творчості.
Літературознавство пов'язане з теологією. Твори художньої літератури можуть мати біблійну основу. Біблійні мотиви є у творах "Давидові псалми" Т. Шевченка, "Мойсей" І. Франка, "Одержима" Лесі Українки, "Сад Гетсиманський" Івана Багряного, "Каїн" Дж. Байрона.
Трагедія (буквально - козлина пісня) - драм. твір, що грунтується на гострому, непримеренному конфлікті особистості, яка прагне максимально втілити свої творчі потенції, і об'єктивною неможливістю їх реалізації. Кофлікт трагедії має глибокий філософський зміст, є надзвичайно актуальним у політичному, соціальному чи духовному планах, відзначається високим напруженням психологічних переживань героя. Трагедія майже завжди закінчується загибеллю головного героя.
Комедія (весела процесія, пісня) - драм. твір, у якому засобами гумору та сатири розвін
чуються негативні суспільні й побутові явища, розкривається смішне в навколишній дійсності чи людині. Традиційно розрізнюють комедію ситуацій (несподівані сюжетні ситуації, збіги обставин) і комедію характерів (гіпертрофія рис героя, розкриття психології характеру). Наприкінці 19ст. виникли "комедія ідей" (О. Уайльд, Б.Шоу) та "комедія настроїв" (А.Чехов) - увага зосереджується не на зовнішній інтризі та подійності, а на внутрішній дії, на боротьбі ідей, мотивів, настроїв.
Трагікомедія - драм. жанр, якому властиві риси і трагедії і комедії. В основі лежить трагікомічне світосприйняття драматурга. Очевидно, що трагічне або комічне як у житті, так і в мистецтві не можуть існувати паралельно, не стикаючись одне з одним. Одним з основних засобів трагікомедії є трагікомічний гротеск, що водночас підкреслює сенс страшного явища й оголює комічно абсурдну рису. Персонажі трагікомедії мають такі контрасні якості, що одночасно виявляють у них і свої смішні риси, і безвиходну приреченість. Трагікомедія - це водночас і похмурий погляд на світ і буфонада. Сучасна трагікомедія майже завжди іронічна. Вона не моралізує, не засуджує, а намагається замислитись разом із глядачем над цією чи іншою проблемою і надати йому право зробити вільний вибір.
Трагіфарс - за допомогою фарсових засобів і прийомів підкреслюється трагічний сенс існування.
Фарс (начинюю, наповнюю) - основою фарсу є реальна життєва подія, анекдот. Фарсові п'єси відображають цілком життєподібні побутові ситуації. У фарсах існують типи-маски. Герої фарсів безпосередньо діють: б'ються, лаються, сперечаються. У фарсі чимало фізичних зіткнень, ексцентрики, буфонади, гострих і динамічних ситуацій, які швидко змінюють одна одну. За рахунок таких змін, а також вільного перенесення дії з одного місця в інше, досить швидко розгортається сюжет.
Інтерлюдія - жанр англ.комедійної драми, що виник на зламі 15-16ст. і став попередником побутової комедії. Самостійний драм. твір.
Комедія дель арте (професійна комедія) - комедія масок. Одним з головних принципів була імпровізаційність. В основі твору лежав сценарій, що мав лише стислу сюжетну схему. Протягом сценичної дії такі сценарії розширювалися завдяки імпровізаційним обробкам виконавців. Така імпровізація потребувала узгодження між акторами (ансамблевість). Імпровізація не обмежувалася створенням сценичного тексту, вона визначала і пантоміміку вистави. В Комедії дель арте були постійні персонажі (маски), що втілювали різні соціально-психологічні типи. Маски поділялися на три групи - маски панів, маски слуг (дзанні), та маски закоханих. Головним змістом творів була боротьба за щастя ліричніх героїв, а справжньою душею комедій масок були слуги. У виставах існували одночасно слово, спів, танок, пластика, акробатика. Оформлення було незмінним - вулиця міста, балкони та вікна. У п'єсах брали участь 10-13 дійових осіб (дві пари закоханих, двоє слуг, служниця, три сатиричні маски, другорядні персонажі).
Інтермедія (те, що знаходиться посередині) - жанр невеликої комічної п'єси або сцени, яку виконували між діями основної драми. Твори цього жанру могли бути комічною травестією, пародією теми основної драми, або ж сценами, ніяк не пов'язаними з її змістом. Мета - послабити емоційне напруження і розважити стомлених глядачів.
Водевіль - жанр легкої комедійної п'єси, в якій драматична дія поєднується з музикою, піснями, танцями. Водевіль - жарт, якому притаманна обов'язкова плутанина, випадкові збіги, непорозуміння, неочікувані перипетії.
Драма (дія) - п'єса з гострим конфліктом соціального чи побутового характеру, який розвивається в постійній напрузі. Героями є переважно звичайні, рядові люди. Автор прагне розкрити їхню психологію, естетично дослідити еволюцію характерів, мотивацію вчинків і дій. "Міщанська драма" (18-19 ст.) - в основі міщанська родинна трагедія, перевага моралі звичайної людини над можновладцями. З міщанської драми зародився новий жанр - мелодрама. Міщанська драма - Д. Дідро "Позашлюбний син,""Батько родини", Г.Е. Лессінг "Міс Сара Сампсон", "Емілія Галотті". Реалістична драма - Пушкін, Островський, Толстой, Чехов, Ібсен, Гауптман, Стріндберг, Роллан, Прістлі, Чапек, Міллер. Інтелектуальна драма - Сартр, Ануй. Соціально-побутова та психологічна драма - В.Винниченко "Чорна Пантера та Білий Ведмідь", "Молода кров", М.Куліш "Зона", "Патетична соната," "Вічний бунт", "Маклена Граса", М. Зарудний, О. Коломієць, Ю.Щербак, Л.Хоролець.
Мелодрама (музика, пісня, дія) - жанр п'єси з гострою інтригою, перебільшеною емоційністю, різким протиставленням добра та зла, морально-дидактичною тенденцією. Напружена інтрига, яскрава видовищність, складні сценичні ефекти, музика перед виходом дійових осіб на сцену та перед найбільш почуттєвим епізодом надають сили жанрові. Гострі ситуації виникають внаслідок тяжких обставин драматичного вузла, раптовим узнаванням або розвінчуванням. Складна фабула часто поєднується з винахідливістю представників протидіючих таборів, із нелегкими перешкодами на шляху героїв. Недоліки жанру - персонажі схематично поділені на позитивних та негативних, однобічні характери, суто зовнішні ефекти (бійка, постріли, поранення, смертельні випадки), незвичайні та неправдоподібні події, вчинки героів не є мотивованими, виправданими, логічними. Типовим для мелодрами є "щасливий кінець" для позитивних героїв, які у фіналі мають торжествувати над негативними персонажами.
Що є предметом мистецтва? На це питання пробували дати відповідь учені всіх епох. М. Довгалевський писав, що поезія змальовує вчинки людей і речі, "які існують реально або видумані", ("Поетика. Сад поетичний"). На думку Лессінга, коло життєвих явищ, які змальовує література, постійно розширюється. Але понад усе письменника цікавить людина, її переживання, радощі і страждання ("Лаокоон"). І. Франко писав, що найвища мета літератури "є чоловік, правдивий, живий чоловік, людська одиниця і людська громада". "Мистецтво, — вважав письменник, — повинно охоплювати все, бути відкриттям власного я і цілого світу, як його бачить і розуміє поет". "Істинний предмет поезії, — зауважував Геґель, — складають не сонце, не гори, не пейзаж, і не звичайний вигляд людини, кров і нерви, м'язи, а духовні інтереси".
У дисертації М. Чернишевського читаємо: "Сфера мистецтва не обмежується лише прекрасним і його так званими моментами, а обіймає собою все, що є в дійсності (в природі і в житті), цікавить людину не як ученого, а просто як людину, загальноінтересне в житті — ось зміст мистецтва".
В О. Потебні знаходимо таке визначення: "Мистецтво має своїм предметом природу в найширшому розумінні цього слова, але воно не безпосереднє відображення природи в русі, а певне видозмінення цього відображення. Між твором мистецтва і природою стоїть думка людини, лише за цієї умови мистецтво може бути творчістю".
"Мистецтво, — писав X. Ортега-і-Ґассет, — це відбиток життя природи, яку споглядають через чийсь темперамент, змалювання саме людського".
Г. Поспєлов вважав, що мистецтво досліджує насамперед соціальну характерність життя, яка проявляється в індивідуальній формі.
Анатомія зосереджує увагу на будові людського тіла, фізіологія — на роботі його органів, пси...
23.02.2017 15:02-
Ділись своїми роботами та отримуй миттєві бонуси!
0%
Оголошення від адміністратора