Подякувати Студентському архіву довільною сумою
Admin
26.02.2023 12:38
Дякуємо, що користуєтесь нашим архівом!
Давня українська література
Інформація про навчальний заклад
ВУЗ:
Донецький національний технічний університет
Інститут:
Не вказано
Факультет:
РТ
Кафедра:
Української літератури
Інформація про роботу
Рік:
2016
Тип роботи:
Відповіді до екзаменаційних білетів
Предмет:
Історія української літератури давня
Частина тексту файла (без зображень, графіків і формул):
1.Своєрідність давньої укаїнської літератури
Давня українська література XІ-XVIII ст. – початковий і найтриваліший період розвитку нашого письменства, його фундамент, на якому пізніше розвинеться нова українська література. Відлік літературного часу починається з XІ ст., оскільки найстаріший рукопис Остромирового євангелія датований 1056- 1057 рр. Більшість літературознавців вважають, що літературні пам’ятки як зразки не лише висловлювання певної думки, а й оформлені за певними мистецькими канонами твори, з’являються з Х ст. Важливо зрозуміти, що стародавня українська література має особ- ливості, без урахування яких неможливо зрозуміти ні окремих творів, ні розвитку літературного процесу.
Особливості давньої української літератури Перш за все, це теоцентризм, адже давня література щільно стикається з християнством. Завдяки християнізації Русі Біблія стала важливим джерелом і взірцем для письменства. Це стосується й інших творів ранньовізантійської доби. Символізм та алегоризм – теж характерна особливість середньовічних літературних текстів. Мистецтво тлумачення цих символів та алегорій є сферою літературної герменевтики.
Третя особливість староукраїнського письменства – його рукописний характер. Первинний текст (протограф), з якого списували копії частково або повністю, до сучасного читача не завжди доходив. Списки фігурували як варіанти протографа. Створювалися також компіляції – своєрідні комбінаціїз різних текстів. Книги писалися кирилицею, так званим уставом, пізніше – напівуставом. До особливостей давньої української літератури відносять і своєрідність авторської свідомісті, яка формувалася під впливом середньовічних уявлень про те, що книжник є не творцем, а
3. Жанрово-тематична своєрідність апокрифічної літератури.
Апóкрифи (грец. ἀπόκρῠφος — таємний, прихований) — релігійно-легендарні твори, які не визнавались церквою канонічними й заборонялися, виникли на межі нашої ери в елліністичному давньоєврейському і давньосирійському середовищі, а також на християнському Сході. Твори про персонажів і події Священної історії, що не ввійшли до офіційних юдейських і християнських церковних канонів.
Ця релігійно-легендарна література спочатку призначалася для посвячених, знаючих книжників. Згодом апокрифи одержали назву «відкинутих» і вносилися до спеціальних переліків-індексів «відкинутих книг», що не дозволялися церковною владою до читання і поширення в середовищі правовірних юдеїв і християн. Пізніше в число цих творів проникли критичні вчення опозиційних антицерковних груп. За часів Середньовіччя апокрифи були досить поширені в європейських країнах, зокрема на території України.
У переносному значенні «апокрифічний» — це вигаданий, несправжній, сумнівний.
Ранньохристиянська література за типом своїх пам'яток значною мірою складається з апокрифічних творів. Для неї дуже характерною ознакою є наслідувальний тип творчості. Пам'ятки апостольського періоду беруться як приклад і зразок. Апокрифічна література займає велике місце в колі читання того часу. Література ця прагне наслідувати книги Св. Писання за їхнім змістом і напрямком.
По суті, ця література не входить у рамки чисто патрологічного дослідження, але проте про неї потрібно мати хоча б загальне поняття, щоб відновити той зв'язок, що існує між апостольськими працями й діяльністю так званих "мужів апостольських. " Треба, втім, обмовитися, що сама по собі ця література значною мірою й не є продуктом самого раннього першохристиянства.
Є пам'ятки християнської писемності більш древні, чим апокрифічні євангелія й послання, деякі з яких складені, імовірно, в III й IV століттях. Таким чином, серед апокрифів ми маємо і євангелія, і діяння, і послання, і апокаліпсиси.
апокрифи – це писання, що одночасно відповідають трьом ознакам:
1. їхній сюжет пов'язаний з біблійною історією, особами Євангельської історії;
2. їхні тексти не ввійшли до складу Священного Писання;
3. їхні тексти в той або інший час претендували на роль джерел віри або приймалися такими, тому що те, про що в них говорилося, відбивало ідеї й вірування тих християн, які ці писання приймали.
4. Літературна характеристика Біблії.
Створювалися Біблійні книги на трьох континентах: в Азії, Африці та Європі. І на трьох мовах: давньоєврейській, арамейській, грецькій. Де тільки не створювалися книги Біблії! Мойсей писав перші п’ять книг (так зване П’ятикнижжя Мойсеєве) у пустелі, Єремія писав у в’язниці. Лука — під час подорожей, Іоанн — на острові Патмос, а деякі автори писали під час військових походів. Так, під час війни була написана частина книг Давида, а книги Соломона писалися у мирний час. І створювалися книги
Біблії у XII ст. до н.е. — II ст. н.е.Біблія, в своїй цілості – класичний твір, бо ті релігійні й моральні правди, висловлені в ній, зібрані там у короткі й вражаючі речення.В основі поділу — народження Ісуса Христа на Землі. До Старого Завіту входять книги, запозичені християнами в іудаїзму. У перших п’яти книгах Старого Завіту (Буття, Вихід, Левит, Числа, Второзаконня) розповідається про створення світу й людини, про рай, потоп, обрання Богом єврейського народу як народу Божого. Тут розповідається про найдавнішу історію єврейського народу.Біблія — 50 книг Старого Заповіту та 27 книг Нового Заповіту. Складається з двох частин: Старого Завіту (Заповіту), що визнається за Святе Письмо іудаїзмом і християнством, та Нового Завіту — Святого Письма лише у християн. Старий Завіт складається з книг літописно-розповідних (книга Буття, книга Виходу, книги Ісуса Навина, Суддів, чотири книги Царств, книга притч Соломоната ін.), художніх (Твори Пророків, книга Іова) та суто ліричних (Псалтир, Пісня Пісень). Започаткував Святе Письмо Мойсей, а закінчили Христові апостоли. У Новому Завіті докладно йдеться про життя Ісуса Христа, його вчення, вчинені ним чудеса, його мученицьку смерть, воскресіння з мертвих і вічне життя. Розповідається про це в чотирьох Євангеліях святих апостолів — Матвія, Марка, Луки та Іоанна. Вражаючу картину страшного суду подає остання Книга Святого Письма Апокаліпсис, або Одкровення Іоанна Богослова.У нашій культурі Біблія посідає особливе місце — з Остромирового Євангелія починається давньоруська рукописна книжність, з «Апостола» (1574 р.) та Острозької Біблії (1581 р.) — українське книгодрукування. Біблія використовується нашими книжниками ХІ-ХІІІ ст, зокрема літописцями (наприклад, Нестором у «Повісті временнихліт»), письменниками XIV—XVIII та ХІХ-ХХ ст. У 1868-1871 рр. переклад Біблії українською мовою здійснив відомий митець — Пантелеймон Куліш.
Біблія послужила величезним морально-етичним і естетичним стимулом у розвитку світової літератури, яка черпала з неї теми, сюжети й мотиви відповідно до вимог та ідей свого часу.
5. Теми, сюжети, образи житійної літератури.
Житійна проза - один із найпопулярніших жанрів(типів) у письменстві Київської Русі. Нашими вченими прийнятий термін „агіографія” на позначення творів про життя, подвижництво, подвиги святих. За своїм призначенням агіографія належить до церковно-історичних жанрів, що в релігійній формі відображали справжні історичні події.
Житійна література (житія, агіографія) - біографія, життєписи знаменитих єпископів, патріархів, монахів, світських осіб, канонізованих християнською церквою. Як літературний жанр відрізняється від просто біографії релігійною спрямованістю. Агіограф ставить за мету дати взірець подвижництва. Епоха розквіту цього жанру - у візантійській літературі - ХУІІІ - ХІ ст. Саме у цей період він сформувався, набув літературного оформлення, виробив свою поетику. Житійна література - християнська література (антична література такого жанру не знала).
„Правильному житію” була властива розповідь від третьої особи, інколи допускались відступи: звернення автора до читача, похвала від автора святому. У композиційному відношенні були обов’язкові три частини: вступ, власне житіє, висновки. У вступі автор просить вибачення у читача за невміння писати. У заключній частині - похвала святому як своєрідна ода у прозі. Це одна з найвідповідальніших частин у творі, бо вимагала від автора великого літературного хисту, доброго знання риторики. Власне житіє - біографія святого (тобто позитивного героя) від народження і до смерті: народження від благочестивих батьків, раннє чернецтво, аскетичні подвиги, чудеса, які творять мощі. За житійними канонами вимагалося також і введення негативного героя. Він протиставляється позитивному героєві, виступає антитезою.
У Київській Русі житія як жанр утверджуються з прийняттям християнства. Умовно, враховуючи походження, житіє можна поділити на перекладні й оригінальні. Перекладні (з грецької) побутували у збірниках житій - Четьї-Мінеї (мінейні), прологи (проложні), Патерики Синайський, Скитський, Єрусалимський (патерикові). З оригінальних збереглися „Житія Бориса і Гліба”, „Житіє Феодосія Печерського”, „Житіє Антонія Печерського”, написані переважно у кінці ХІ-на поч.ХІІ ст. В окрему групу виділяються так звані княжі житія (про Бориса і Гліба, Ольгу, Володимира), які за сюжетними особливостями, зображенням героїв наближаються до історичної повісті. На початку ХІІІ ст. укладено Києво-Печерський патерик. До нього ввійшли твори на сюжети з реальної та легендарної історії Києво-Печерського монастиря, про його засновників Антонія і Феодосія, ченців, а також послання єпископа Володимирського і Суздальського Симона та печерського ченця Полікарпа. На початку ХУ ст. житійна проза удосконалюється, в ній розвивається стиль „плетіння словес” (емоційно-експресивний), посилюється психологізм розповіді. Серед агіографів цього періоду найвизначнішими були Г.Цамблак, П.Логофет. З ХУІ ст. починають створюватися Четьї-Мінеї, до яких входять заново перероблені майже всі перекладні та оригінальні житія. У 1683-1705 рр. Вийшли друком 4-томні Четьї-Мінеї Д.Туптала. Мотиви, сюжети, образи житійної літератури використовували письменники-полемісти, автори літописів, хронік ХУІІ-ХУІІІ ст. Л.Баранович, К.Транквіліон-Ставровецький, І.Галятовський, А.Радивиловський, Г.Сковорода, Т.Шевченко.
Агіографія, як і ораторська-проповідницька проза, прийшла на Русь із Візантії з прийняттям християнства. У залежності від різних типів героїв, властивих агіографії (мінейні житія, проложні житія, патерикові), в її межах формувалися різні агіографічні жанрові форми (мінейні, прологи, патерики). Але найранішими агіографічними жанровими формами були мартирії - описи страждань і смерті християнських мучеників (до ІУ ст.). Після Міланського едикту (313 р), який ствердив християнство як офіційну релігію Римської держави, увага агіографів зосереджується не на мучениках, а на образі активного діяча християнської віри. Автора цікавить біографія героя від народження до смерті, окремі риси його характеру, взаємини з іншими людьми. Так поступово формується ще один жанр агіографії - „біос” або власне житіє, в якому розповідалося про життя доброчинної, з точки зору християнської етики, людини.
Отже, житія - здобуток тільки християнської літератури. Антична література його не знала. Епоха розквіту його у візантійській літературі - УІІІ, ІХ, Х, ХІ ст.ст. Саме в цей період цей жанр чітко окреслився і сформувався, набув чіткого жанрового окреслення, виробив свою поетику.
Агіографи орієнтувалися на спеціальні греко-римські посібники, де викладалась теорія жанру біографії (Ізборник Святослава 1073, Ізборник 1076).
Кочуючи з одного житія в інше, загальні риси, яскраво виражені в їхній тематиці і композиції, виробляли своєрідний канон, схему житія.
За складання житія брались тільки дуже освідчені люди, тому що це вимагало великих і ґрунтовних знань, а також додержання відповідних вимог стилю і композиції.
Житія писались одразу ж після смерті святого за свіжими спогадами, але не раніше канонізації святого. Все це робилося для того, щоб прославити святого, зберегти для поколінь спогади про цю людину.
1.оповідь від третьої особи. Деколи допускались відступи-звернення автора до читача, похвала від імені автора святому. 2.В композиційному відношенні були обов’язкові три частини: - вступ, власне житіє, заключення.
У вступі автор повинен попросити пробачення у читачів за невміння писати, у загальних формах висловлювались похвала святому.
У заключенні повинна бути також похвала святому - своєрідна ода в прозі (молитва).
Власне житіє вимагало від агіографа чіткого строгого зображення героя - різко негативного і позитивного. Необхідно також вказати на час і місце народження святого, наводились відомості про його батьків, потім йшла розповідь про прийняття героєм чернечого сану, про успіхи на ниві духовної кар’єри або про втечу від світського життя.
До жанрових особливостей житія належить також його панегірична спрямованість. З цією метою відбирався і відповідно трактувався сюжетний матеріал, не залежно від того, чи знав автор свого героя безпосередньо, чи запозичував відомості про нього із уже існуючих письмових джерел. Ще одна властивість житійного жанру - яскраво виражений психологізм зображення героїв, що виник як результат підвищеного інтересу до духовно-емоційного життя подвижників.
На вироблення літературної форми житія великий вплив справила апокрифічна література, яка черпала матеріал з античної міфології, з дохристиянських і східних релігій, з елліністичної філософії.
Хочу повторити, що говорячи про вплив візантійської агіографії на давньоруську житійну літературу, треба відзначити, що в Київську Русь були перенесені не головні напрями і мотиви тогочасної візантійської агіографії, а традиційні методи ранньовізантійської житійної літератури.
Але перекладна агіографія не могла повністю задовольнити запити східнослов’янських читачів. За візантійським зразком у Київській Русі виникають оригінальні житія. В них возвеличувались і героїзувались біографії представників церковної та світської влади, подвижників, аскетів, засновників монастирів. Увагу книжників привертають насамперед постаті запроваджувачів християнства на східнослов’янських землях - княгині Ольги та її онука князя Володимира, князів-мучеників Бориса і Гліба. Пізніше виникають житія князів Мстислава. Андрія Боголюбського, Олександра Невського. Так формується своєрідний жанровий різновид східнослов’янської агіографії - „княжі житія”. А взагалі до наших днів у списках різних століть дійшло три класичних зразки житій
6. Ідейно-тематична своєрідність перекладних повістей та афористичної літератури.
Великою популярністю у часи Київської Русі користувалися не тільки церковні, а й світські перекладні твори оповідального характеру. Як і більшість інших пам'яток, перекладні повісті в найдавніші часи перейшли до нас безпосередньо з Візантії, перекладені на староруську мову в середині XI ст., у добу Ярослава Мудрого, або через посередництво Болгарії й пізніше — Сербії. Загальний церковний характер давньої руської перекладної літератури здебільшого зумовлений тим, що в розповсюдженні саме цієї літератури на Русі зацікавлена була Візантія, а її посередниця — Болгарія сама була під опікою Візантії й не мала іншої літератури. Це був матеріал повчальний, дидактичний, більшою або меншою мірою просякнутий релігійною тенденцією навіть у тих випадках, коли мова йшла про світського героя, про його воїнські подвиги і пригоди. Завдяки цьому перекладна повість на Русі загальною своєю спрямованістю не дуже розходилася з християнською повчальною літературою, у тому числі з літературою житійною. Природно, що ні один чисто світський візантійський роман не був відомий у Київській Русі. За своїм змістом повісті були героїчні або воїнські — «Олександрія», «Девгенієве діяніе» і «Повість о разореніи Єрусалима» та повчальні — про Варлаама-пустельника та Йоасафа, царевича індійського тощо. Найпопулярнішим як на Заході, так і на Сході світським твором була повість про Олександра Македонського під назвою «Олександрія», де зібрано незвичайні легендарні перекази про життя і діяльність знаменитого героя давнини (помер 323 р. до н. е.). Повість розповідала про його незвичайне народження, подвиги, воїнські доблесті, завойовані ним землі, про його ранню смерть і малювала Олександра як героя, наділеного великим розумом, мудрістю, жадобою знань й надзвичайними фізичними і душевними якостями. Розповіді, що виникли, напевно, незадовго після його смерті, оформилися в II—III ст. н. е. в Олександрії у літературний твір, який приписували племіннику Арістотеля Каллісфену, але який йому не належав, бо Каллісфен помер раніше Олександра. Точно визначити час появи «Олександрії» на Русі досить важко, проте є всі підстави думати, що вона з'явилася тут уже в XI—XII ст., і самий переклад її був зроблений з псевдокаллісфенової редакції, жоден із списків якої не може вважатися оригіналом руського перекладу. Вже у перекладі вона була доповнена вставкою з Хроніки Георгія Амартола «Про вшестя Олександра в Єрусалим». З цією вставкою вона увійшла в Хроніку Іоанна Малали. У XV ст. в зв'язку з посиленням єднань південнослов'янських земель, на Русь із Сербії приходить нова редакція «Олександрії», так звана сербська. Вона була перекладена з окремої грецької редакції, на якій позначився романський вплив і у мові і в сюжеті. Редакція відзначалася цікавим сюжетом, жвавим діалогом та ліричним забарвленням. У ній Олександр виступає як християнизований герой, що спілкується з пророком Ієремією та сповідає єдиного бога. До перекладних повістей, які відомі у нас ще в давній час, належить і «Девгенієве діяніє». Староруський текст її походить від тексту візантійського роману X ст., який виник на основі візантійського епосу про боротьбу греків з сарацинами і розповідав про викрадення сарацинським царем Аміром знатної грецької дівчини, на якій він, прийнявши християнство, оженився, та про подвиги і любовні пригоди їхнього сина Дігеніса-Акріта. Грецьке ім'я Дігеніс (на Русі — Девгеній) було присвоєно героєві у зв'язку з його змішаним походженням — від сарацина і гречанки; Акріт грецькою мовою — той, що охороняє кордони. Переклад візантійського роману на староруську мову без посередництва південнослов'янського тексту (бо його не відшукано) був зроблений ще за часів Київської Русі, найвірогідніше — в Галицько-Волинському князівстві. Найдавніший руський список «Девгенієва діянія» (XVI ст.) входив до одного збірника із «Словом о полку Ігоревім». На жаль, від тексту цього списку збереглося лише декілька виписок, які зробив М. Карамзін. Сьогодні ми маємо лише три списки, які були зроблені не раніше середини XVIII ст. і які зводяться до одного перекладу.
До числа перекладних повістей Київської Русі, що дуже близькі до історичних хронік, належить твір давньоєврейського письменника Йосифа Флавія «Історія іудейської війни», яка відома у нас під назвою «Повість о разореніи Іерусалима». В ній йде мова про завоювання Іудеї римлянами. Повість складається з семи книг, у яких викладені події про взяття Єрусалима сірійським царем Антіохом Єпіфаном у 167 р. до н. е. й кінчається розповіддю про повний розгром Іудеї в 72 р. н. е. Таким чином, твір Йосифа Флавія обіймає епоху майже в два з половиною століття починаючи свою розповідь з тих часів, якими кінчається Біблія. За своїми літературними якостями «Іудейська війна» є досить помітним твором. Свою майстерність розповіді Йосиф Флавій успадкував від кращих грецьких та римських істориків. Виклад його відзначається вишуканістю і жвавістю; промови, які він вкладає в уста персонажів, у тому числі і власні, пройняті високим пафосом і написані з великим ораторським мистецтвом. Найбільш хвилюючі події війни показано зі справжнім драматизмом і досить образно. Особливо це стосується тих сторінок, де йде мова про війну в Галілеї та про облогу й зруйнування Єрусалима. Драматизму повісті чимало сприяє введення до твору снів і знамень.
Однією з найдавніших повістей, перекладених безпосередньо на Русі, була також повість про Варлаама й Йоасафа, дуже близька до творів житійного жанру. В своїй основі вона, власне, є християнізованим життєписом Будди. Від індійського оригіналу цього життєпису веде своє походження персидський текст VI—VII ст., а від персидського — арабський VIII—IX ст. Рукописний збірник, де було «Слово о полку Ігоревім» і який загинув, містить повість, озаглавлену «Синагрип, царь Адоров и Наливския страны», або «Повість про Акіра Премудрого». Вона належить до найдавніших пам'яток повістевої літератури і виникла у VII ст. до н. е. в Ассіро-Вавілонії. Потім вона розповсюдилася на Сході та у Візантії, де, напевно, піддавалася деякій переробці в дусі християнських поглядів. Грецьких текстів повісті не збереглося, але існування їх підтверджується хоча б тим, що повість вплинула на грецьку біографію Езопа. Ця повість, яка дійшла до нас у руських списках XV — початку XIX ст., очевидно, була перекладена безпосередньо з грецької мови десь у найранішу пору давньоруської письменності (XI ст.) разом з іншими пам'ятками, перекладеними при Ярославі Мудрому. Давньоруського читача в цій повісті особливо захоплювали її повчальні елементи, які висувалися на перший план і відбилися в таких пам'ятках, як «Моленіе Даніила Заточника», «Пчела» та ін., але в подальших переробках повісті її дидактична частина поступово скорочувалася, натомість на перший план висувалися захоплюючі елементи самого сюжету.
Збірки афоризмів під назвою "Бджола" було складено у Візантії ченцем Антонієм у XI ст. На Русь вони прийшли разом із іншими творами і були перекладені з грецької мови вже у XII—XIII ст. на території Київської або Галиць кої землі. "Бджола" — антологія афоризмів і прислів'їв із Біблії, творів євангелістів, отців церкви, апостолів, антич них письменників укладених за тематичним принципом: добродійне життя, правда, цнотливість, мужність, дружба і т.п. Протягом XII—ХУІІ ст. "Бджола" була улюбленою книгою для читання, її цитували письмен ники, філософи, державні діячі. Збірка була велика за обсягом. Вона містить понад 70 статей або ж розділів (слів), а також близько 2,5 тис. висловів на різноманітні теми: з античних письменників та філософів, отців християнської церкви, фрагментів зі Святого Письма, історичних діячів та анонімних авторів і Призначення цих цитацій — дати відповідь на питання: як жити у цьому світі.
Матеріал «Пчели» поділений на «слова»: «о добродетели и злобе», «о мудрости», «о чистоте и о целомудрии», «о мужестве и о крепости» тощо. Висловлювання наводяться за порядком авторитетності — з Євангелія, Апостола, Біблії, з отців церкви, з творів античних письменників та філософів (Плутарх, Діоген, Сократ, Піфагор, Менандр, Арістотель, Епікур).
Давньоруські автори у своїх творах щедро користувалися матеріалом «Пчели», наводячи з неї афоризми й висловлювання. Згодом «Пчела» поповнювалася висловлюваннями й афоризмами з оригінальних творів давньоруської літератури, наприклад з «Моленія Даниіла Заточника», а також народними прислів'ями. Іноді окремі висловлювання з «Пчели» переходили в фольклор і ставали прислів'ями, тому збірник аж до XX ст. не втрачав своєї виняткової популярності.
7. Склад і характер “Повісті врем'яних літ”
Яскравою пам’яткою руського літописання кінця ХІ – поч. ХІІ ст. є «Повість минулих літ». Вона являє собою літописний звід, який увібрав не лише весь попередній досвід історичних знань Русі, а й досягнення європейської історичної думки, традиції візантійської християнської культури. Вражає широка ерудиція літописця. Він постійно звертається не лише до Біблії, що була вищим авторитетом знань у Середньовіччі, а й до візантійських історичних хронік. Ідеться про «Хроніку» Георгія Амартоли, «Хроніку» Іоана Малали, «Літописець» константинопольського патріарха Никифора, житія грецьких святих та ін.
Вступ до «Повісті минулих літ» не має дат, але літописець розповідь про князя Кия подає у своєрідній хронологічній рамці. Їй передує легенда про відвідування Русі апостолом Андрієм, а за нею слідує повідомлення про прихід на Дунай болгар і білих угрів (приблизно перша половина VІ ст. н. е.). «Повість минулих літ» доведено до 1110 р.
До неї увійшли усі попередні літописні зводи:
996 р. – початковий літопис (Анастас Корсунянин, Десятинна церква);
1039 р. – найдавніший Київський звід (Іларіон, Софія Київська); 1
1073 р. – Київський звід Никона (Іларіона);
1093-1096 рр. – Києво-Печерський звід Іоана (ігумена).
Твір носить високу патріотичну ідею – єдності Руської землі, утвердження значимості Київської Русі на міжнародній арені, яскраво виражену антивізантійську спрямованість. Літопис, починаючи з найдавніших часів, пройнятий високою ідеєю служіння рідній землі, піклуванням про її благополуччя, ревним захистом її честі й гідності. Літописець виявляє почуття любові до батьківщини, усвідомлює спільність всіх руських племен. У своєму патріотичному ставленні до Руської землі він зумів піднестись над дрібними, егоїстичними і скороминущими інтересами до рівня усвідомлення інтересів загальноруських. До цього спонукають його передусім завдання оборони Русі від зовнішніх ворогів, що посягали на її цілісність і єдність. Автор літопису відображає настрої передових суспільних верств Київської Русі. Свої думки про благо рідної землі літописець вкладає здебільшого в уста князів, іноді їх радників — «смысленных мужей» і, з свого боку, з доброзичливістю звичайно говорить лише про тих князів, які піклуються про свою вітчизну і, як Володимир Мономах, є «добрими страждальцями за Руську землю». Заклики постояти за рідну землю, «поберечь» її, часто подані в літопису в прекрасній стилістичній формі, що відзначається словесною виразністю і художньою чіткістю мови. Ярослав Мудрий у своєму передсмертному заповіті, закликаючи дітей жити в мирі і любові, попереджає, що в противному разі загублять самі себе і «землю отець своих и дід своих, юже налізоша трудомь своим великым» (1054). Подібні висловлювання знаходимо і в Київському і в Галицько-Волинському літописах, які були органічним продовженням «Повісти временных літ». Захист Руської землі нерозривно пов'язаний у літописі з усвідомленням рицарської честі й жаданням військової слави, що запалюють на подвиг і на боротьбу, а також з повагою до славних традицій батьків і дідів. «Поискати отец своих и дід своих пути и своей чести» — такий заповіт нащадкам і спадкоємцям від тих, хто своїми ратними подвигами зміцнював і звеличував Руську землю. Через весь літопис проходить настійна проповідь єднання князів у боротьбі проти ворогів. Початкові сторінки історії Русі складаються в «Повісти» з відомостей про апостола Андрія, який по дорозі з Корсуня (давній Херсонес у Криму) до Рима відвідав Київ і Новгород, благословив київські гори і підніс на одній з них хрест як символ майбутньої ролі Києва в історії християнства на Русі. Далі викладені легенди про засновників Києва — Кия, Щека і Хорива та про їхню сестру Либідь, про воєвод Аскольда і Діра, про князя Олега, який ходив війною на Візантію і прийняв смерть від власного коня . 945 р. датоване оповідання про смерть Ігоря від рук древлян і жорстоку помсту за це його дружини Ольги. Відгуки фольклорних переказів відчуваються також в оповіданнях про відважного князя Святослава, про Володимира і його бенкети, про прийняття християнства, боротьбу з печенігами тощо.
8. Редакція та джерела “Повісті врем'яних літ”
«Повість временних літ» — це умовна назва літописного зведення XII ст. Текст твору зберігся в складі пізніших збірників XIV—XVI ст. «Повість временних літ» відома у трьох відмінних редакціях. Перша редакція була створена в 1113 році монахом Києво-Печерського монастиря Нестором. У 1116 році була укладена друга редакція «Повісті временних літ». її упорядником став ігумен Видубецького Свято-Михайлівського монастиря Сильвестр, який за дорученням князя Володимира Мо-номаха вніс до літопису певні корективи. Зокрема, він применшив історичну вагу київського князя Святополка (1093-1113), виділивши натомість яскраву постать Володимира Мономаха. Цей варіант тексту «Повісті временних літ» був включений до складу літописного зведення, яке переписав чернець Лаврентій у Суздалі в 1377 році. Тому цей список називають Лаврентіївським. Третя редакція «Повісті временних літ» також була створена одним із ченців Видубецького монастиря у 1118 році і призначалася для сина Володимира Мономаха Мстислава. Вона увійшла до складу літописного зведення волинського походження, закінченого на початку XIV ст. Це зведення зберігалося в Іпатському монастирі, де й було скопійоване у XVст., — цей літописний список називають Іпатським.
Пам'ятка містить значний історичний матеріал про східних слов'ян, про політичний, економічний і культурний розвиток Давньої Русі, про її міжнародне становище та боротьбу із зовнішньою агресією.
При укладанні «Повісті врем'яних літ» були широко використані фольклор (топонімічні та церковні легенди, родові та епічні перекази, дружинний епос, обрядова поезія), порічні записи та літописні зведення XI ст., що не дійшли до нас, а також іноземні джерела.
При складанні "Повісті минулих літ" були використані багатообразні джерела - усні і письмові, іноземні і руські. Наука багато зробила для їх з'ясування. До перекладних літературних джерел відносять, по-перше, «Хроніку» Георгія Амартола: з неї були запозичені зведення про розділення землі між синами Ноя, про вдачі і побут різних народів, про філософа-волхва Аполонія Тіанського, про різні факти візантійської історії і так далі. З не дійшовшого до нас мораво-паннонського джерела взяті відомості про Поляно-Русь і про перекладення книг на слов'янську мову. З житія Василя Нового запозичена інформація про походи Ігоря на Царьград в 941 і 944 рр. До грецького джерела сходить і розповідь про хрещення Володимира в Корсуні. Повчання грецького філософа Володимиру перед хрещенням і мову філософа, на думку Шахматова, сходять до розповіді, що відбилася у візантійських хроніках, про хрещення болгарського царя Бориса. Сповідання Володимиром віри зводиться до "Сповідання віри" Михайла Синкелла. З "Одкровенням Мефодія Патарського" пов'язана розповідь під 1096 р. про нашестя половців, яких літописець вважає за нащадків Ізмаїла і які наприкінці століття, в числі інших "нечистих народів", вийдуть з гори, в яку заточив їх Олександр Македонський. Автор другого Києво-печерського зведення доповнив свої джерела матеріалами грецьких хронографій.
Руські джерела існували, ймовірно, спочатку в окремому вигляді. Це військові повісті, наприклад, поетичний опис під 1024 р. Лиственської битви між Ярославом і Мстиславом; монастирські оповідання, наприклад, про початок Печерського монастиря; жітійниє оповідання, наприклад, повість про вбивство Бориса і Гліба; легендарні розповіді, наприклад, про ярославських волхвів; повчання - такі, як повчання Феодосія і Володимира Мономаха; розповіді про междукняжеських стосунки, наприклад, повість священика Василя про засліплення Василька Теребовльського, і так далі.
9. Жанрова та композиційна своєрідність “Повісті врем'яних літ”
Жанр літопису не передбачає авторства в сучасному його розумінні. Правомірно говорити про упорядників, які, кожен у свій час, збирали різнорідну інформацію і включали її до складу літопису. Відбір визначався не лише політичною кон’юнктурою, але й рівнем освіти та масштабом мислення упорядника, в окремих випадках— особистими симпатіями та антипатіями.
Основним упорядником «Повісті временних літ», талановитим літописцем вважають монаха Києво-Печерського монастиря Нестора. Перші рядки літопису в Іпатському списку зберегли його ім’я: «Повість временних літ Нестора, чорноризця Феодосієвого монастиря Печерського, звідки пішла Руська земля, і хто в ній почав спершу княжити, і як Руська земля постала».
Нестор використав уже наявне київське літописне зведення, але доповнив його за рахунок нових усних і писемних джерел.
«Повість временних літ» — перший давньоукраїнський літопис (від «літо» — рік і «писати»). Це жанр історичної прози, в якому розповідь ведеться за роками. Головною композиційною одиницею літопису є річна стаття. Вона може мати різний обсяг залежно від того, наскільки важливі події відбулися певного року. Літопис використовує два типи оповіді: власне річні записи — стислі повідомлення про події поточного року, та розгорнуті літописні оповідання — описи подій в їх докладному висвітленні і нерідко в літературній обробці.
Літопис подає яскраві й виразні характеристики історичних осіб. Для цього використовується фольклорна поетика, засоби воїнської повісті та житійної літератури. У зображенні персонажів помітну роль відіграє пряма мова — це може бути звернення князя до воїнів, дипломатичні переговори, виступи на зібраннях. У більшості випадків промови персонажів виразні й лаконічні.
Мовний матеріал «Повісті временних літ» багатий виражальними засобами. Літопис широко використовує образні фразеологічні вислови, народні прислів’я і приказки, спеціальну лексику — церковну, юридичну, військову, мисливську.
Короткий огляд композиції «Повісті минулих літ» показує складність її складу і різноманітність компонентів як за походженням, так і по жанровій приналежності. У «Повість», окрім коротких порічних записів, увійшли і тексти документів, і перекази фольклорних переказів, і сюжетні розповіді, і витяги з пам'ятників перекладної літератури. Зустрічається в ній і богословський трактат - «мова філософа», і жітійна по своєму характеру розповідь про Бориса і Гліба, і патерикові легенди про Києво-Печерських ченців, і церковне похвальне слово Феодосію Печерському, і невимушена історія про новгородця, що відправився погадати до чарівника.
Якщо говорити про історизм «Повісті», то слід підкреслити, що художнє узагальнення в Стародавній Русі будувалося в основному на основі одиничного конкретного історичного факту. Майже всі події прикріплені до конкретної історичної події або конкретної історичної особи. Як відомо, Стародавня Русь протягом IX-X ст. з неміцного племінного союзу перетворилася на єдину ранньофеодальну державу. Походи київських князів Олега, Ігоря і Святослава ввели Русь в сферу європейської політики. Тісні дипломатичні, торгові і культурні відносини Стародавньої Русі з її південними сусідами - з Болгарським царством і особливо з найбільшою державою Південно-східної Європи - Візантією підготували грунт для ухвалення християнства. Що і знайшло віддзеркалення в «Повісті». Очевидно християнізація Русі потребувала корінної перебудови світогляду; колишні язичницькі уявлення про походження Всесвіту, про історію людського роду, про предків слов'ян були тепер знехтувані, і руські книжники гостро потребували творів, які висловлювали б християнські уявлення про усесвітню історію, давали б нове, християнське тлумачення світоукладу і явищам природи.
Характеризуючи літературу Київської Русі, Д.С.Ліхачев відзначає, що вона була присвячена в основному світоглядним питанням. Її жанрова система відображала світогляд, типовий для багатьох християнських держав в епоху раннього середньовіччя. «Староруську літературу можна розглядати як літературу однієї теми і одного сюжету. Цей сюжет - світова історія, і ця тема - сенс людського життя».
Відзначимо також високу громадянськість і патріотизм даного літературного пам'ятника. Патріотизм староруської літератури пов'язаний не тільки з гордістю авторів за Руську землю, але і з їх скорботою з приводу понесених поразок, з прагненням напоумити князів і бояр, а деколи і із спробами їх засудити, порушити проти гірших з них гнів читачів.
Композиція. Єдиної композиції в «Повісті...» немає, до того ж їй властива жанрова неоднорідність. У літописі зібрано богословські трактати, житія святих, фольклорні й топонімічні легенди, історичні сказання, ділову документацію за роками, воїнські повісті, обрядову поезію, повчання й славослов’я, діалоги й монологи персонажів, свідчення очевидців. Тому початок повісті біблійними легендами про «світовий потоп» та синів Ноя продовжується ретельною історично реалістичною розповіддю про східнослов’янські племена, про визначні події з історії Руської землі, зафіксовані приблизно до 1113 року. Починаючи від запису перемоги князя Святослава над хозарами, де зазначена перша дата (852 рік), літописець намагається дотримуватись певної хронологічності подій.
10. Загальна характеристика ораторської прози. Два типи проповідей
Ораторська проза - жанр, властивий українському письменству ХІ-ХУІІІ ст. За призначенням, формою і змістом ораторська проза поділяється на дві групи: учительську (дидактичну) та урочисту. До жанрових форм ораторсько-учительської прози належать: проповіді, слова, повчання, казання. Учительська проза призначалася для широкого загалу слухачів і читачів. Такі твори не вимагали від автора високої майстерності, написання їх було доступне усім, хто володів пером.
В учительській ораторській прозі викладалися загальні правила поведінки та моральні правила добропорядного християнина, впливаючи переважно на розум, а не на емоції слухачів, тобто метою учительської прози було насаджування християнської моралі, популяризування догматів християнської релігії, тлумачення текстів святого письма. Художності творів не надавалося особливого значення, але доповнювалося живе слово проповідника жестами, інформацією. Для означення таких творів використовувалися терміни „повчання”, „бесіда”. Вони були невеликі за розміром, позбавлені, як правило, риторичних прикрас, писалися чи виголошувались на загальнодоступній мові. До цієї групи ораторсько-учительської прози за змістом і літературним оформленням належали „Поученіє к братії” новгородського єпископа Луки Жидяти (ХІ ст.), повчання Феодосія Печерського (ХІ ст.), Георгія Зарубського (ХІІ-ХІІІ), а також „Поучениє дітям” Володимира Мономаха (ХІІ).
Урочиста ораторська проза вимагала від автора глибини змісту, великої професійної майстерності. Перед ораторсько-урочистою прозою не ставилися вузькопрактичні завдання - безпосереднього повчання, полеміки із приводу повсякденних проблем. Він повинен ефективно побудувати твір, зуміти так подати матеріал, щоб захопити читача, слухача, настроїти його на патетичне сприйняття матеріалу.
Урочиста проза мала на меті уславлення бога, богородиці, святих, героїв християнської релігії, а також події „священної історії”. Вона мала виразно панегіричний характер. Суто літературні, художні засоби викладу ставилися авторами на перше місце. Призначалася для високоосвічених слухачів і читачів.
Твори урочистої ораторської прози позначались, переважно, термінами „слово”, „проповідь”, „казання”. Вони складались у відповідності за каноном, запозиченим ще з античної та візантійської літератури. У композиційному відношенні твір повинен складатися із трьох частин: вступу, розповіді і висновків. Вступ - обов’язкова складова твору, дещо самостійна, але не пов’язана безпосередньо із основним змістом. Її призначення - ефектно „відкрити” розповідь, привернути до неї увагу слухача чи читача, наголосити на завданні, яке ставить перед собою автор.
Розповідь будувалася на основі якогось конкретного сюжету, запозиченого, як правило, із святого письма. Іншими словами, це авторська інтерпретація біблійного сюжету, що супроводжувалася авторськими відступами, поясненнями, коментарями. Висновки завершували розповідь. Їх функцію часто виконували молитва, в якій автор звертається до бога, або похвала герою, події.
Найвидатнішими представниками урочистої ораторської прози є Іларіон Київський („Слово про закон і благодать”,ХУ ст.), Климент Смолятич („Пославие ФомЂ”, ХІІ ст.), Кирило Туровський („Слово на новую неделю по пасце”, „Притча о человечестей души и о телеси” та ін., ХІІ), Серапіон Володимирський („О казнях божих и ратаях”, ХІІІ ст..), Григорій Цамбалюк („Слово надгробное…Кипріану”, „Слово похвальное”, поч.ХУ ст.), Іоаникій Галятовський (зб. „Ключ разумЂнія” (1665), „Небо новое” (1665), Інокентій Гізель „Мир є богом человеку” (1669), Лазар Баранович (зб.”Меч духовний” (1666), „ Трубы словес проповідних” (1674), Антоній Радивиловський (зб. „Огородок Маріи богородицы” (1676), „Венець Христов…” (1688)
11. Художня своєрідність авторських творів та притч Кирила Туровського.
Кирило Туровський — блискучий оратор й представник урочистого і учительного красномовства на Русі. Він закликав письменника і оратора (літописця і піснетворця) уважно вивчати і вслухатися у ті, що відбулося, прикрашати діяння героїв відповідними словами: “прикрасять словами і звеличать царів... й, славлячи їхні, похвалами кінчають”.
У Древній Русі Кирилу Туровс...
23.02.2017 15:02-
Ділись своїми роботами та отримуй миттєві бонуси!
0%
Оголошення від адміністратора