Подякувати Студентському архіву довільною сумою
Admin
26.02.2023 12:38
Дякуємо, що користуєтесь нашим архівом!
Історія мовознавства
Інформація про навчальний заклад
ВУЗ:
Донецький національний технічний університет
Інститут:
О
Факультет:
ТГВ
Кафедра:
Не вказано
Інформація про роботу
Рік:
2016
Тип роботи:
Відповіді до екзаменаційних білетів
Предмет:
Історія мовознавства
Частина тексту файла (без зображень, графіків і формул):
Історія мовознавства як історіографічна дисципліна. Її предмет і завдання.
ІМ -- історіографічна дисципліна,наука, яка вивчає історію світового мовознавства від найдавніших часів(V ст. до н.е.) до поч.21ст. н. е. Предметом дослідження є історія лінгв. напрямів, шкіл, течій, традицій, гіпотез, теорій тощо. ІМ це накопичення знань про мову взагалі та окремих мов зокрема, поглиблення лінгвістичної теорії та вдосконалення методики лінгвістичного аналізу, більш широке вивчення мови та розширення практичного використання лінгв.знань у різних сферах людської діяльності. ІМ демонструє різні шляхи і методи дослідження мови, установлює зв'язок між багатьма способами описання мови, пояснює причини неоднакових інтерпретацій одних і тих самих явищ у різних школах і напрямах на всіх етапах розвитку мовознавчої науки. ЗАВДАННЯМ ІМ Є: -систематизація і каталогізація наукових теорій в середині науки про мову в процесі її розвитку; -спроби показати безперервність розвитку лінгвістичних знань; -спроби показати, що об’єм і характер аналізу змінюється залежно від суспільного розвитку; -розробка періодизації історії мов-ства; -способи висвітлення фундаментальних теоретичних проблем ІМ й найважливіших питань теорії мови. До них належать проблема предмета і об’єкта мов-ства, взаємозв’язку мови і мислення, методів і процедур лінгвістичного аналізу, характер дослідження конкретних мовних одиниць, проблема побудови мови. Одиницями дослідження є наукові теорії, тобто комплекси понять, у яких спостерігається певна системність, обумовлена логікою розвитку теоретичних знань.
Основні лінгвістичні традиції в історії мовознавства. Причини їх формування.
Конспект: Осн. лінгв. трад. в іст мов. – 3 давні (давньо-інд., греколат.(антична), середнземноморська, давньокит.) – вони сформ. незалежно одна від одної в сер. 1 тис. до н.е.(V ст. н.е.), і 2 пізні – арабська (7-8 ст.н.е.) та японська(17-18 ст.). 3 найдав. лінгв. трад. мають заг.риси:
Вияв зацікавл. до виник. слів, до зв’язків слова (імені) з предметом
Опис писемних знаків і текстів
Бажання ств. норму мови
Основоположник індійської трад. – Паніні. Яска подав дет. класиф. частин мови. 5 ст до н.е. – початок інд. традиції. Греколат. Дослідж. філософи
Давньокит. Основоположних Сю Шень. Хар. не ств. граматик, а ств. словників. Вчені умовно под. на 2 групи ці трад. Давньоінд. і греколат. дослідники об`єдн. в 1 більш заг. трад. протист. ці 2 на основі таких ознак:
На основі типу мови (давньоінд. і греколат. – флективний тип (грам. знач. ств. за доп. афіксів і т.д.), а кит.мова – мова кореневого типу.
Різний характер писемності (1 гр. – звуко-букв. алфавіт, а в осн. кит. – ієрогліфічне письмо)
Осн. причини формув. лінгв. трад.:
Стояло завдання навч. мові держави, яка не була рідною для жителів цієї держави.
Тлумач. давніх текстів написаних архаїчною мовою.
Значення лінгв. трад. в іст. мові полягає в тому що в них було піднято багато акт.проблем: зв’язок мови і навкол. дійсності, походж. і знач. слова, виділ. грам. категорій, розробка класифікацій частин мови, механізм тв. стиліст. фігур. Етапи розвитку мовозн. не залежать від національних кордонів, але протікають в певних націон. межах, тому ті чи інші націон. кордони, в яких розвивається наука про мову, називаються лінгвістичними традиціями. Основними лінгв. трад. є: індійська, греко-латинська, китайська. приблизно в один і той сами час виникають ще дві лінгв. трад.: арабська та японська. Найдавнішою є ІНДІЙСЬКА (6 – 2 ст. до н.е). У Давній Індії мовознавство використовувалося для аналізу і опису древніх гімнів («Веди»), що були написані санскритом, який у той час переважна більшість людей не розуміла. Індійські мовознавці вперше здійснили спробу класифікувати звуки за фізіологічним принципом, відкрили морфологічний закон словоформи як структури, розробили теоретичні проблеми лексико-морфологічного принципу класифікації слів на частини мови, виділивши імена і дієслова, а також багато іншого. Найвідомішим представником індійської філологічної школи вважають Паніні, який жив у 4 столітті до н. е. Найзначніші досягнення: граматика Паніні, граматика Яска (подав першу класифікацію част. мови) ГРЕКО-РИМСЬКА (2 – 6 ст. до н.е.) мовознавство складова частина філософії. Школа стоїків, Арістотель, Діонісій Фракійський (написав граматику) і Аполоній Діскол (синтаксис). Римська імперія: Донат і Прісціан – граматики. Після розпаду римської імперії ця традиція розпадається на 2 варіанти: східний (грецький) і західний (латинський). Давньогрецьке мовознавство у першому періоду (V-ІІІ століття до н. е.) можна характеризувати за принципами розгляду мовних явищ як загальнофілософське, а в другому (ІІІ століття до н. е. — IV століття н. е.) як послідовно мовознавче. Існувало дві мовознавчі школи «Фюсей» (за природою) і «Тессей» (за умовою), між якими велися різні дискусії з питань мови. У другому періоді (ІІІ століття до н. е. — IV століття н. е.) найбільшого розвитку досягнула Олександрійська школа. Найвидатнішим її представником був Арістарх. Загалом, у давньогрецькій лінгвістиці були розвинуті такі розділи: фонетика, морфологія, синтаксис і стилістика. Більшість мовознавців стверджують, що підвалини сучасної лінгвістики були закладені саме у Давній Греції. Давньогрецьке мовознавче вчення продовжували розвивати римські вчені. Вони доповнили класичні розділи грецького мовознавства — фонетики, морфології, синтаксису — даними з латинської мови. Граматичні терміни античної Греції дійшли до нас трансформованими на латинський зразок через праці Доната «Граматика» (4ст.) і Прісціана «Граматичне вчення» (6ст.). КИТАЙСЬКА. У Стародавньому Китаї причина виникнення і розвитку мовознавства була приблизно такою ж, як і в Індії — потреба тлумачення древніх текстів. Мова китайськими лінгвістами розглядалася як продукт природи. На поч. 13 століття китайські мовознавці прагнули дослідити конкретні теоретичні питання у галузях: текстологія, ієрогліфіка, фонетика і діалектологія. Також у цей час велася активна лексикографічна робота. Було укладено словники рим, діалектичних синонімів, енциклопедичні словники, етимологічні тощо. У серед. 1го тис. до н.е. з’являються тлумачення давніх текстів. Становлення – 2ге ст. до н.е. при створенні 1го ієрогліфічного словника. Сю Шень. Створюють фонетичні таблиці. До 19 ст. існувала в чистому вигляді. АРАБСЬКА (7-8 СТ.) У 7ст. З’явл. Арабський халіфат. До кінця 7 ст.увесь Близький і Середній світ знаходиться під владою арабів. Розповсюждується іслам та арабська мова – мова науки, релігії та ділових паперів.Коран – священна книга,яку треба читати відповідно до орфоепічних норм. Основоположник арабського мовознавства– Сібавейхі. Написав «Аль-Кібат» у віршованій формі і містить близько 1000 віршів. Виділяв суперсегментні одиниці – наголос, довготу голосних.Подає фізіологічну класифікацію звука(16 місць творення звука). Описує корінь(трансфікс).Басра, Багдад і Куфа – міста, наукові центри граматичних досліджень. Аль Фірузабаді створив словник (1329— 1414) «Камус», що в перекладі означає «океан». Він був настільки популярним, що словом камус стали називати словник узагалі. Арабська філологічна школа багато запозичила від давньоіндійської, проте менше приділяла уваги граматиці та фонетиці, але більше лексикології. Великий внесок у мовознавчу науку зробила лексикографічна праця Махмуда аль Кашгарі «Диван турецьких мов» (11 століття) — багатомовний словник близькосхідних мов. Особл. арабських словників: -не відображали ні діалектне, ні стилістичне, ні соціальне членування складу; -не враховувався часовий простір; -ігнорувалася омонімія; -слова розташ. за фізіологічною характеристикою звуків, а пізніше за останньою (першою)буквою кореня. ЯПОНСЬКА. Спочатку до Японії разом з китайською писемністю й китайською культурою проникає й китайська лінгвістична традиція, вплив якої в деяких галузях, насамперед у створенні словників, досить відчутний. Однак у ХVІІ ст. Японія стала "закритою країною", відокремившись від зовнішнього світу й Китаю також. Японські вчені тих років, представники школи Кокугакуся ("національні вчені"), почали вивчати національні цінності, національну релігію й культуру. Одним з компонентів "національної науки" стало вивчення японської мови, яке розпочалося в ХVІІ ст., але найбільш розгорнулося в другій половині ХVІІІ та першій половині ХІХ ст. Головним досягненням діяльності кокугакуся було створення морфології японської мови, в якій не можна було спиратися на китайські зразки. Кокугакуся також вивчали фонетику й етимологію. Найвідомішими мовознавцями того часу були Моторі Норінага (1730 - 1801), теоретик школи кокугакуся, и Тодзьо Гімон (1786 - 1843), який остаточно сформував традиційну японську систему частин мови та дієвідмінювання. Причини формування лінгв. трад.: 1) необхідність навчити не лише письму, а і мові вцілому; 2) необх. вивчення і розуміння канонічного тексту; 3) віршування вимагало певних знань мови, які будували текст (риторика); 4) створення націон. писемності.
3. Періодизація історії мовознавства.
1) Початковий (античний) – 5 ст. до н. е. – 18 ст.н.е. :
а) мовознавство античного світу - формування лінгвістичних традицій (5 ст. – 476 р.);
б) мовознавство середніх віків ( кін. 5 ст. – серед. 14 ст.)
в) епоха відродження ( 2га пол.. 14 ст. – 16 ст.);
г) мовознавство нового часу (17 – 18 ст.).
У цей час були сформульовані найважливіші проблеми мовознавства, закладені основи лінгвістичної термінології, накопичений величезний фактичний матеріал з вивчення найрізноманітніших мов світу.
2) Виникнення порівн..- іст. мовозн. та філософія мови. Кін.18- кін.19ст. На цьому етапі мовознавство визначило свій обєкт і свій предмет дослідження, виробило спеціальний метод аналізу мовного матеріалу й виділилося в самостійну науку.
- виникнення порівняльно-історичного методу;
- виникнення порівняльно-типологічного мовознавства.
- виникнення теоретичного мовознавства
3) Розквіт порівн..-іст. мовозн., 50ті рр.. 19 ст.( діяльність натуралістичного, логіко-грамат. та психолог. напрямків).
4) Неограматизм та соціологія мови, 70-ті роки 19 – поч.. 20 ст. – критика порівн..-іст. методу, діяльність молодограматиків,Ф. де Сосюра. Даний етап можна вважати кризовим, що підготував ґрунт для формування структурального методу у світовому мовознавстві.
5) Структуралізм, 1920 – 1960 рр. У цей період всі структуральні школи на різних континентах досягають значних успіхів при вивченні мови в його синхронному стані як системного явища.
6) Сучасне мовознавство (антропонцентричний період), 1970 – поч.21 ст. Більшість лінгвістичних шкіл кінця XX -і початку XXІ ст., критикуючи структуралізм за формальний підхід до мови, за ігнорування людського фактора, за звуження предмета мовознавства, будує свої теорії, ґрунтуючись на принципі антропоцентризму, і розширює межі лінгвістичних досліджень за рахунок інтеграції з іншими науками.
4. Розвиток мовознавства в Давній індії.
На думку вчених, історично першою з традицій була індійська. Паніні спирався на своїх попередників, але про них нічого не відомо. Наступним великим лінгвістом Давньої Індії був Яска, відомий як етимолог і творець першої відомої нам класифікації частин мови. У Давній Індії мовознавство використовувалося го́ловно для аналізу і опису древніх гімнів («Веди»), що були написані санскритом, який у той час переважна більшість людей не розуміла. Уже в самих Ведах розглядаються деякі мовознавчі питання, зокрема питання фонетики, орфографії, граматики і лексики. Індійські мовознавці вперше здійснили спробу класифікувати звуки за фізіологічним принципом, відкрили морфологічний закон словоформи як структури, розробили теоретичні проблеми лексико-морфологічного принципу класифікації слів на частини мови, виділивши імена і дієслова, а також багато іншого. Найвідомішим представником індійської філологічної школи вважають Паніні – автора санскритської граматики, який жив у 4 столітті до н. е. Оригінально складена й ґрунтовно опрацьована граматика санскриту Паніні носить назву «Аштадг’яї», тобто «складена з восьми частин», «Восьмикнижжя» Паніні містить 3996 коротких віршованих правил – сутр (сутра – правило читання й розуміння вед у ведійських школах). Сутрами охоплена фонетика, морфологія, словотворення й синтаксис санскриту. В Індії розвивалася досить давня й цікава наука про мову. Безперервна традиція її нараховує не менше 2 500 років. Існує чотири веди: 1) Ріг-веда – збірник гімнів, 2) Сама-веда – веда віршів, 3) Яджур-веда – веда жертвоприношення, 4) Атхарва-веда – збірник заклинань. Особливо старовинною вважається Ріг-веда, написана складовим письмом «деванагарі». Фонетика досягла високого розвитку, це було пов’язане з необхідністю зберегти чистоту вимови вед, ведичних гімнів. Давні індуси вважали, що ці священні гімни є божественними і тому їх необхідно оберігати від псування. Добре був вивчений мовний апарат, описано роль його окремих частин – губів, передньої, середньої і задньої спинки язика, гортані в процесі творення звуків. У зв’язку з цим точно описано способи артикуляції голосних і приголосних. Індійська писемність, на відміну від середземноморських писемностей, була фонетичною й звуко-буквеною, у результаті чого виділялися склади й межі слів. Індійці вже задовго до греків розрізняли приголосні й голосні звуки. Головну увагу у фонетичному аналізі звертали на сполучення звуків та на їх взаємовпливи, тобто було описано фонетичні процеси акомодації й асиміляції. Вивчали чергування голосних, «напр., в санскритських словах vidma ми знаємо – veda я знаю – vaidyas учений» індійці встановили чергування голосних і-е-аі, яке утвор. з праіндоєвропейського чергування і-еі-оі. Вихідною (початковою) одиницею мови Паніні вважав корінь, з якого з допомогою афіксів за правилами внутрішніх сандхі (поєднання морфем) утворюються слова, а відтак за правилами зовнішніх сандхі (поєднання слів) — речення і тексти. Індійські мовознавці звернулися до аналізу слова. Слово вони членували на корінь, суфікси й закінчення. Порівнюючи подібні за структурою слова Паніні виділяє основу й закінчення; усі корені зводить до дієслівних коренів, далі неподільних. Таким чином йому вдається виявити 1993 дієслівних кореня, з яких шляхом додавання первинних чи вторинних закінчень займенникового походження, на думку Паніні, утворюються всі частини мови. У Давній Індії не випадково традиційно створювалися словники коренів. Розрізняв словотворчі й формотворчі морфеми. Описує нульову флексію та нульову морфему. Не залишилася поза увагою й внутрішня флексія. Послідовно виклали правила словотворення. Аналізуючи тексти, автори звертали увагу на схожі за формою і значенням слова і таким чином виділяли різні форми того самого слова. Порівнюючи дві такі форми виділяли дві складові частини слова – основу і закінчення. І в морфології індійські мовознавці далеко випередили своїх грецьких колег. Індійський граматист Гуру зазначав, що морфологія складається з трьох розділів: 1) класифікація слів (частин мови), 2) творення слів, 3) зміна слів. Індійці здавна займалися складанням словників. Індійську лексикографію розробляли Амарусінг (VI ст. н.е.), Хемачандр (ХІІ ст. н.е.). У санскритських словниках подано не будь-яку форму дієслова (у нас – інфінітив, в латинській мові – 1.ос.однини), а лише корінь, напр., vid – знати, tud – штовхати, bhar – нести. Паніні наводить у своїй праці список дієслівних коренів, вказуючи значення кожного з них. Так само подано іменники й прикметники: не у формі Н.в., як у Європі, а лише основа слова. У вигляді основи записано й індійські власні назви – Паніні, Калідаса (Н.в. мав би закінчуватися на с або на х). Староіндійська наука про мову досягла значного розвитку. В. Томсен слушно зауважив, «високий ступінь, осягнений староіндійським мовознавством, цілком винятковий; до такої висоти наука про мову в Європі не могла піднестись аж до ХІХ ст., і то багато чому повчившись у індійців». Знайомство з санскритською мовою стало головним стимулом у виникненні порівняльно-історичного мовознавства. Паніні вважають і родоначальником індійської діалектології (у своїй граматиці він звертає увагу на діалектні особливості Східної Індії), а також першим мовознавцем, який застосував зіставний метод; (у багатьох випадках зіставляє санскрит із ведичною мовою). (.Інші давньоіндійські граматисти Яска (Vст. до н. е.), Вараручі (IIIабо IIст. до н. е.), Катьяяна (IIIст. до н. е.), Патанджалі (IIст. до н. е.), Бхартріхарі (V—VI ст. н. є.) розвивають учення Паніні. Зокрема, вони виділяють чотири частини мови — ім'я, дієслово, прийменник і частку. Слово ділять на основу і закінчення. В іменниках визначають сім відмінків: називний, родовий, давальний, знахідний, орудний, місцевий і ablativus, але називають їх за порядком розташування: перший, другий, третій і т. д. Детально описують звуки, класифікуючи їх за фізіологічним принципом. Слова ділять на склади. Складотворчим вважають голосний звук. Давньоіндійські вчені започаткували ідею історичного розвитку мов і їх порівняльно-історичного вивчення. Так, Вараручі вивчав пракрити й дійшов висновку, що вони постали з однієї мови — санскриту. Отже, він застосував порівняльно-історичний метод задовго до того, як його стали використовувати в Європі. Ще в V ст. до н. є. Яска склав коментарі до Вед — пояснення незрозумілих слів. Однак найвідомішим словником є словник Амари — "Амаракоша" (V ст. н. е.). Цей словник укладений за кореневим принципом. Давньоіндійські вчені не тільки описували мову, а й досліджували її філософські проблеми. Бхартріхарі вивчав співвідношення речення і судження (обчислював трансформації одного судження, за яких будь-яке судження еквівалентне іншому з погляду логічного змісту), роль слова у мові (виділив слово як абстрактний інваріант, особливу духовну сутність, тобто як одиницю мови, і слово як конкретну одиницю мовлення).
5. Мовознавство в Давньому Китаї
Перші мовознавчі праці в Китаї належать до І тисячоліття до н. е. Так, у V ст. до н. є. з'явилися тлумачення незрозумілих слів у давніх текстах, а також праці про зв'язок між словом і властивостями позначуваного ним предмета чи явища.У III ст. до н. е. китайці дійшли висновку, що назва нерозривно пов'язана з позначуваним, і так виникала теорія «виправлення імен», тобто вибору імені, яке б відповідало позначуваному. Наприклад, якщо правління імператора було невдалим, девіз правління оголошували «неправильним» і змінювали. Вважалося, що людина, яка займає певне соціальне становище, повинна поводитись відповідно до назви цього становища. У IIст. до н. є.було укладено перший ієрогліфічний словник. Далі словникова робота стала провідною в китайському мовознавстві. Першим класиком китайського мовознавства вважають Сю Шеня (І ст. н. е.). Він здійснив класифікацію ієрогліфів і виділив їх складові частини (цим користуються до наших днів). Специфіка китайського мовознавства в тому, що до II—IIIст. н. є.китайські вчені досліджували тільки значення й написання ієрогліфів, а не вимову слів. На китайську лінгвістичну традицію вплинув складовий характер китайської мови. Основною одиницею китайської фонетики вважають цзи — склад у цілому, який водночас відповідає писемному знакові та лексичній одиниці й розглядається як основна одиниця і лексики, і граматики. Спочатку цзи інтерпретували як неподільну одиницю, пізніше з розвитком фонетики як розділу мовознавства цзи почали членувати: відділили тон як особливу характеристику складу, а те, що залишилося після відрахування тону, ділили на дві частини, які в нашому мовознавстві прийнято називати ініціаллю і фіналлю. Ініціаль—приголосний, з якого починається склад, а фіналь —усе інше (голосний +приголосні). Фіналь утворює риму. З XI ст. китайські мовознавці складають таблиці, в яких склади впорядковуються за ініціалями і фіналями. Звуків (фонем) у китайському мовознавстві не виділяли аж до ознайомлення з європейською традицією та її прийняття. Такий підхід пов'язаний із жорсткою структурою китайського складу. З IIIст. н. є. з'являються перші словники омофонів і рифм. На початку XVIIIст. укладено великий словник. Граматиці в китайській лінгвістиці приділяли незначну увагу. Це зумовлено тим, що не було необхідності виділяти граматику в окрему дисципліну, бо в китайській мові немає словозміни й граматичної афіксації. Класифікації за частинами мови також не було, за винятком виділення «повних» і «пустих» слів, що так само пов'язано з особливостями будови китайської мови. Хоча синтаксис є дуже важливим для китайської мови, він не став об'єктом вивчення. Граматична наука в Китаї почала формуватися лише наприкінці XVIII—на початку XIXст. Перша граматика китайської мови з'явилася 1898 р. і то під впливом європ. традиції. Досліджували китайські мовознавці й питання діалектології та етимології. Так, ще на початку нашої ери Ян Сюн написав працю про народні слова, що ввійшли до літературної мови, вказавши на місце, звідки кожне з цих слів походить. У IIст. Лю Си уклав словник «Шимін» («Тлумачення імен»), у якому дано етимологію китайських імен. Китайське мовознавство аж до кінця XIXст. Розвивалося самостійно без будь-яких впливів інших лінгвістичних традицій. У XIX ст. китайці ознайомилися з європейським мовознавством, і китайська традиція, на відміну від індійської, швидко піддалася впливу європейської. Нині в чистому вигляді вона вже не існує, хоча деякі її ідеї та методи, особливо ті, що стосуються ієрогліфіки, збереглися. Чотири трактати Давнього Китаю. Вивчення кит. Граматики почалося з остаточного становл. кит. писемності. Результатом грамат. Досліджень були 4 трактати: «Ер’я», «Фаньянь», «Шовеньцзенцзи» та «Шимін». «Ер’я» ( 3-1 ст. до н.е.) – сукупний орфограм., енциклопедичних та ідеологічних норматив знань у вигляді словника, в якому подано 19 тематичних розділів. Кожен розділ – тлумачення однієї категорії світу. Подає філософ. картину світу та дає кількісний склад темат. угрупувань, порядок розгортання містичних чисел. Для читання і тлумачення канонічних текстів. «Фаньянь» («Місцеві речення», на рубежі нашої ери) – початок кит.діалектології. Витлумачує народні слова в літературній мові з вказівкою на місце походження слова. «Шовеньцзенцзи» - автор – Сю Шень, закінчив в 100 р. н.е., нагадує словник за алфавітом. 9353 ієрогліфічних укладань в результаті різних комбінацій 540 елементів. Перша праця, де описано кит. мову як предмет граматичного мистецтва. Описана Теорія 6-ти категорій ієрогліфів: зображальна, вказівна, ідеограматична, фонографічна, видозмінна і категорія запозичених ієрогл. Ієрогл. поділ. на прості і складні, утв. з простих. «Шимін» («Тлумачення імен») – етимол. словн. Лю Си створ. у 2 ст. н.е. Включ. в себе етимологію кожного імені. Становлять осн. кит. філології.
6. Особливості греко-римської лінгвістичної традиції, її періодизація.
Час існування давніх цивілізацій приблизно з ІІІ тис. до н.е. до І тис. н.е. Греко-римська (антична, середземноморська) лінгвістична традиція сформувалась незалежно від давньоіндійської і давньокитайської в середині І тис. до н.е.. У Давній Греції теорія мови була однією із складових частин філософії. Особливості греко-римської мовної культури: 1. Греки, запозичивши свою графіку з передньоазійських писемностей, зробили одне важливе доповнення: вони почали писати не лише приголосні, але й голосні, розташовуючи всі звуки – приголосні й голосні – в одному рядку. У зв’язку з цим функціональна різниця голосних від приголосних у структурі складу й слова зникла. 2. Наступною важливою рисою є те, що граматичне вчення розвивалося прямо з філософських трактатів античності, насамперед з трактатів грецьких філософських шкіл. Тому всі філософські школи досліджували проблеми мови й проблеми писемної мови, тобто мова спочатку вивчалася філософами. 3. Третьою рисою є те, що конкретні досягнення в греко-латинській лінгвістичній традиції пов’язуються не з іменами конкретних осіб, як і Індії та Китаї (Паніні, Сю Шень), а з великою групою авторів, що працювали в різних містах, сперечалися один з одним. Періодизація. Історію греко-римського мовознавства поділяють на 2 періоди: 1) філософський (V – ІІІ ст. до н. е.), адже мова вивчалася філософами (цей період тривав 2 століття – упритул до александрійського періоду). У цей період предметом наукових дискусій було питання про природу слова і відношення слова до речі. Філософів цікавило, отримує кожна річ назву відповідно до своєї природи чи зв'язок між назвою і річчю є довільним, установлюється людьми за умовною згодою, свідомо. Геракліт стверджував, що кожне ім'я нерозривно пов'язане з річчю, назвою якої воно служить. Протилежну думку висловив філософ Демокріт: імена речам дають люди на свій розсуд. Як доказ своєї правоти він наводив приклади невідповідності між словом і річчю:
1) одне слово може називати декілька різних речей (багатозначність); 2) одна річ може називатися різними словами (синонімія); 3) різні слова можуть збігатися за формою і звучати однаково (омонімія); 4) значення слів можуть змінюватися; 5) існують поняття без однослівної назви. 2) александрійський (з III ст. до н. е. – і до IV ст. н. е.). (у цей період наука про мову виокремилася в самостійну науку). Бурхливого розвитку класична традиція у мовознавстві зазнала в Александрійській державі Птолемеїв — Єгипті. Саме тут граматика відокремилася від філософії, стала самостійною наукою. Це було зумовлено виданням класичних літературних творів (Гомера, Есхіла, Софокла та ін.), необхідністю філологічної інтерпретації цих творів, нормуванням спільної єдиної літературної мови всієї Греції — так званого койне.
Арістарх Самофракійський видав і прокоментував твори Гомера, Гесіода, Архілоха, Піндара, Есхіла й Арістофана. Найбільшою заслугою Арістарха є створення повної класифікації частин мови. Учень Арістарха Самофракійського Діонісій Фракійський створив підручник граматики. У цьому підручнику він уперше трактує частини мови в суто морфологічному (не синтаксичному) аспекті й уводить поняття граматичних категорій. Аполлоній Діскол — основоположник грецького синтаксису, який він визначає як учення про словосполучення. У словосполученні, на його думку, головну роль відіграють дієслово та ім'я. Його праця «Синтаксис», взята за основу багатьох пізніших шкільних граматик. Крім граматики александрійські мовознавці глибоко опрацювали фонетику. Вони чітко розрізняли звуки й букви. Звуки класифікували на голосні та приголосні. У букві розрізняли два елементи — зображення і назву. Мовознавство Давнього Риму не залишило оригінальних праць. Заслуговують уваги праця «Про латинську мову» Марка-Теренція Варрона, де описано граматичну систему латинської мови за давньогрецькими зразками, та підручник латинської мови Квінтпа-Реммія Палемона, де вперше подано впорядковану латинську граматичну термінологію, яка стала основою термінології сучасного мовознавства. Пізніше з'являються два варіанти граматики латинської мови Елія Доната і найповніша граматика латинської мови Прісціана. За їх взірцем створювали граматики живих європейських мов. Внесок римських мовознавців у граматичну теорію полягає в тому, що вони вивели з частин мови член (артикль), ввели вигук, відкрили новий відмінок — аблятив і числівники поділили на кількісні та порядкові.
7. Філософ. період греко-римської лінгвістичної традиції.
Філософський період. У цей період предметом наукових дискусій було питання про природу слова і відношення слова до речі. Філософів цікавило, отримує кожна річ назву відповідно до своєї природи (physei) чи зв'язок між назвою і річчю є довільним, установлюється людьми за умовною згодою, свідомо (thesei). Так, Геракліт (VI—V ст. до н. е.) стверджував, що кожне ім'я нерозривно пов'язане з річчю, назвою якої воно служить. В імені розкривається природа речі. Протилежну думку висловив філософ Демокріт (V—IV ст. до н. е.): імена речам дають люди на свій розсуд. Як доказ своєї правоти він наводив приклади невідповідності між словом і річчю: 1) одне слово може називати декілька різних речей (багатозначність); 2) одна річ може називатися різними словами (синонімія); 3) різні слова можуть збігатися за формою і звучати однаково (омонімія); 4) значення слів можуть змінюватися; 5) існують поняття без однослівної назви.
Суперечки давньогрецьких учених відображені у творі філософа Платона (прибл. 427—347 рр. до н. е.) «Кратіл, або про правильність імен» у формі діалогу між Кратілом, який обстоює тезу про природний характер назв, і Гермогеном, який наполягає на тому, що назви встановлюються законом. Сам Платон не підтримує жодної з цих точок зору, а лише резюмує: важливим є не протиставлення, а визнання, що в мові панує глибока внутрішня цілеспрямованість, а не невмотивована, свавільна примха. Платонові ж належить і перша спроба виділення частин мови: він розрізняє ім'я і дієслово. Повнішу й точнішу картину частин мови окреслює Арістотель (384—322 рр. до н. е.) у своїх творах «Поетика» і «Риторика». Він виділяє імена, дієслова і допоміжні слова (сполучники та зв'язку). Щоправда, Арістотель не розмежовує частини мови і члени речення, тому імена ототожнює з суб'єктами, а дієслова з предикатами. Це є свідченням того, що Арістотеля, як і Платона, не цікавили частини мови як мовні категорії. Він їх виділяв у зв'язку з філософськими пошуками у сфері проблем мислення, тому ототожнював ці категорії з категоріями логіки чи, правильніше, підпорядковував логічним категоріям. Його якоюсь мірою можна вважати основоположником логічного напряму в мовознавстві. Арістотелю мовознавство завдячує також введенням поняття початкової форми (для імен — форма називного відмінка, для дієслів — форма 1-ої особи) і граматичного роду (розрізняє чоловічий, жіночий і середній рід). Важливим є й те, що він перший наблизився до розуміння знакової природи мови. Подальша робота з уточнення мовних категорій пов'язана з філософською школою стоїків (від назви портика Stoa в Афінах, де збиралися представники цієї школи) — однією з головних течій елліністичної й римської філософії кінця IV ст. н. е., яка розробляла основи морального життя і вбачала їх у подоланні пристрастей, в «силі духа», що виявляється в підкоренні розумові та долі. Стоїки уточнили й розширили класифікацію частин мови (встановили п'ять частин мови: дієслово, сполучник, член, власні імена й загальні назви), уперше ввели поняття відмінка в систему відмінків і виділили прямий і непрямий відмінки. Вступивши в суперечку про «природний» чи умовний характер назв і вважаючи, що слова спочатку були «правильними, істинними», вони стимулювали розвиток етимології. Однак, не маючи наукових принципів етимологізування, вони довільно тлумачили «правильні» значення слів, чим завдали шкоди етимології. Стоїки торкнулися питання аналогії та аномалії в мові, тобто наявності чи відсутності закономірностей у самій мові. Щодо розуміння цього питання виокремились аналогісти, які інтерпретували мову як систему чітких правил, що не мають винятків, і аномалісти, які доводили, що мова допускає відхилення від закономірностей. Ця дискусія мала важливе значення для створення нормативної граматики, де поряд із граматичними правилами («аналогіями») стали наводити винятки з правила («аномалії»). Суперечка між аналогістами й аномалістами була настільки популярною, що привернула увагу до проблеми і далеких від філософії та мовознавства людей. Є свідчення, що навіть Юлій Цезар написав працю про аналогію.
8.Учення про частини мови в греко-римському мовознавстві.
Платонові належить перша спроба виділення частин мови: він розрізняє ім'я і дієслово.Повнішу й точнішу картину частин мови окреслює Арістотель (384—322 рр. до н. є.) у своїх творах «Поетика» і «Риторика». Він виділяє імена, дієслова і допоміжні слова (сполучники та зв'язку). Арістотельне розмежовує частини мови і члени речення, тому імена ототожнює з суб'єктами, а дієслова з предикатами. Це є свідченням того, що Арістотеля, як і Платона, не цікавили частини мови як мовні категорії. Він їх виділяв у зв'язку з філософськими пошуками у сфері проблем мислення, тому ототожнював ці категорії з категоріями логіки чи, правильніше, підпорядковував логічним категоріям. Його якоюсь мірою можна вважати основоположником логічного напряму в мовознавстві. школа стоїків (від назви портика Зіоа в Афінах, де збиралися представники цієї школи) — однією з головних течій елліністичної й римської філософії кінця IV ст. н. є., яка розробляла основи морального життя і вбачала їх у подоланні пристрастей, в «силі духа», що виявляється в підкоренні розумові та долі.Стоїки уточнили й розширили класифікацію частин мови (встановили п'ять частин мови: дієслово, сполучник, член, власні імена й загальні назви), уперше ввели поняття відмінка в систему відмінків і виділили прямий і непрямий відмінки. Вступивши в суперечку про «природний» чи умовний характер назв і вважаючи, що слова спочатку були «правильними, істинними», вони стимулювали розвиток етимології. Однак, не маючи наукових принципів етимологізування, вони довільно тлумачили «правильні» значення слів, чим завдали шкоди етимології. Стоїки торкнулися питання аналогії та аномалії в мові, тобто наявності чи відсутності закономірностей у самій мові. Щодо розуміння цього питання виокремились аналогісти, які інтерпретували мову як систему чітких правил, що не мають винятків, і аномалісти, які доводили, що мова допускає відхилення від закономірностей. Ця дискусія мала важливе значення для створення нормативної граматики, де поряд із граматичними правилами («аналогіями») стали наводити винятки з правила («аномалії»). Суперечка між аналогістами й аномалістами була настільки популярною, що привернула увагу до проблеми і далеких від філософії та мовознавства людей. Є свідчення, що навіть Юлій Цезар написав працю про аналогію. Найвідомішими мовознавцями александрійської школи є Арістарх Самофракійський (217—145 рр. до н. є.), Діонісій Фракійський (170—90 рр. до н. є.) і Аполлоній Діскол (II ст. н. є.). Арістарх видав і прокоментував твори Гомера, Гесіода, Архілоха, Піндара, Есхіла й Арістофана. Коментарі зводились до розбору текстів і виправлення помилок. Найбільшою заслугою Арістарха є створення повної класифікації частин мови. Він виділив вісім частин мови: ім'я, дієслово, дієприкметник, займенник, прислівник, сполучник, прийменник, член (артикль), і класифікація набула завершеного вигляду. Учень Арістарха - Діонісій Фракійський створив підручник граматики. У цьому підручнику він уперше трактує частини мови в суто морфологічному (не синтаксичному) аспекті й уводить поняття акциденцій, тобто граматичних категорій. Так, у дієслові він виділяє категорії часу (теперішній, минулий і майбутній), стану (активний, пасивний і середній) та особи (перша, друга і третя) КРІМ ГРАМАТИКИ АЛЕКСАНДРІЙСЬКІ МОВОЗНАВЦІ ГЛИБОКО ОПРАЦЮВАЛИ ФОНЕТИКУ. Вони чітко розрізняли звуки й букви. Звуки класифікували на голосні та приголосні. У букві розрізняли два елементи — зображення і назву. Мовознавство Давнього Риму не залишило оригінальних праць. Римські мовознавці переповідали погляди давньогрецьких учених.
9. Учення про граматичні категорії в античному мовознавстві.
Граматична категорія (від грецьк. kategoria - судження) - це найзагальніше поняття, що об'єднує ряд співвідносних граматичних значень і виражене в певній системі співвідносних граматичних форм. Учень Арістарха Самофракійського Діонісій Фракійський створив підручник граматики. У цьому підручнику він уперше трактує частини мови в суто морфологічному (не синтаксичному) аспекті й уводить поняття акциденцій, тобто граматичних категорій. Так, у дієслові він виділяє категорії часу (теперішній, минулий і майбутній), стану (активний, пасивний і середній) та особи (перша, друга і третя). Арістотель (384—322 рр. до н. є.) виділяє імена, дієслова і допоміжні слова (сполучники та зв'язку). Арістотель не розмежовує частини мови і члени речення, тому імена ототожнює з суб'єктами, а дієслова з предикатами. Це є свідченням того, що Арістотеля, як і Платона, не цікавили частини мови як мовні категорії. Він їх виділяв у зв'язку з філософськими пошуками у сфері проблем мислення, тому ототожнював ці категорії з категоріями логіки чи, правильніше, підпорядковував логічним категоріям. Його якоюсь мірою можна вважати основоположником логічного напряму в мовознавстві.Арістотелю мовознавство завдячує також введенням поняття початкової форми (для імен — форма називного відмінка, для дієслів — форма 1-ої особи) і граматичного роду (розрізняє чоловічий, жіночий і середній рід). він перший наблизився до розуміння знакової природи мови. Стоїки виділили вже такі «привхідні», «випадкові» ознаки відмінюваних слів, які ми називаємо граматичними категоріями. Вони уточнили поняття відмінків, обмеживши їх тільки іменами, поділивши відмінки на прямі і непрямі, дали назви відмінкам. Стоїки вивчали різні «привхідні» властивості і дієслів, які пізніше лягли в основу вчення про граматичні категорії стану, часу, способу, особи, числа та ін. Олександрійці створили граматику самостійною дисципліною, вони нагромадили новий граматичний матеріал і встановили основні граматичні категорії імені і дієслова. При цьому греки заклали основи фонетики, морфології, синтаксису, етимології і визначили також слова та речення, встановили частини мови і т. ін., проте, при цьому вони змішували логічні категорії з граматичними. їх цікавили тільки грецька і латинська мови, інші мови вони вважали варварськими.
10. Значення античної філології в історії мовознавства.
Досить простим і незаперечним доказом вагомості античної філології в історії науки про мову є фонетична, граматична, лексикологічна і стилістична термінологія сучасного мовознавства, яка бере свій початок безпосередньо або посередньо з давньогрецької та римської філологічних традицій. Олександрійці створили граматику самостійною дисципліною, вони нагромадили новий граматичний матеріал і встановили основні граматичні категорії імені і дієслова. При цьому греки заклали основи фонетики, морфології, синтаксису, етимології і визначили також слова та речення, встановили частини мови і т.ін., проте при цьому вони змішували логічні категорії з граматичними. Їх цікавили тільки грецька і латинська мови, інші мови вони вважали варварськими. Повна відсутність історизму мови.При цьому варто нагадати, що й грецько-римські граматисти, у свою чергу, спиралися на здобутки і культуру. Передньої Азії і Єгипту; від передньоазійських писемностей вони запозичили свою графіку та й спиралися в своєму граматичному вченні на їхні філософські основи. В історії розвитку лінгвістичної думки греко-римське мовознавство мало великий вплив на розвиток мовознавчої науки всії європейських народів.
11. Мовознавство епохи середніх віків (загальна характеристика).
Епоха Середньовіччя – це V - XVI ст. (з кінця 496р.до н.е.(занепаду Римської імперії) по 1492 р.(відкриття Колумбом Америки) і охоплює періоди становлення, розквіту й занепаду феодалізму, а в останньому -епоху Відродження.
Раннє Середньовіччя (кінець V ст. — середина XI ст.);
Період розквіту феодалізму, високе середньовіччя (XI–XIV ст.);
Доба Відродження, пізнє середньовіччя (XIV–XVІ ст.), коли розпочалася централізація держав під королівською владою.
Епоха середньовіччя для світової цивілізації в цілому характеризується зародженням феодалізму в ряді країн, створенням нових культур, формуванням і зміцненням світових релігій – індуїзму, буддизму, іудаїзму, ісламу і християнства. В Європі розширенню і становленню християнства сприяло падіння в V ст. Західної Римської імперії. Світові релігії – це не тільки вірування. Вони включають до себе філософію з вченням про буття, політичне вчення про суспільство і державу, право, мораль, систему естетичних поглядів, під знаком яких розвивались усілякі види мистецтва – архітектура, скульптура, живопис, формувалась художня література, а також наука. Увага дослідників мови в Європі переноситься з дослідження стандартів писемної латині і на новостворені літературні європейські живі мови. Культурні здобутки античного світу переосмислюються. Поширення світових релігій було пов'язане з посиленням ролі ряду мов, набуванням ними прикладного характеру, а значить активізацією граматичного вчення. Зруйнування античних державних формувань і перехід суспільства до нового політичного, економічного, релігіозного і морально-естетичного стану створюють нове становище не лиш...
23.02.2017 15:02-
Ділись своїми роботами та отримуй миттєві бонуси!
0%
Оголошення від адміністратора