Подякувати Студентському архіву довільною сумою
Admin
26.02.2023 12:38
Дякуємо, що користуєтесь нашим архівом!
Нова українська література
Інформація про навчальний заклад
ВУЗ:
Донецький національний технічний університет
Інститут:
Не вказано
Факультет:
КН
Кафедра:
Не вказано
Інформація про роботу
Рік:
2016
Тип роботи:
Відповіді до екзаменаційних білетів
Предмет:
Історія української літератури давня
Частина тексту файла (без зображень, графіків і формул):
Літературний процес у к.18-п.19 ст. Історичні передумови та закономірності зародження нової української літератури. Стильова різнорідність розвитку літератури перших десятиріч 19 ст.
Колоніальність України на рубежі 18-19ст позначилась на соц.структурі народу. 16-17 «елітою» могла бути козацька старшина. Еліта денаціоналізувалась. Русифікація старшин зумовила поширення соц.неоднорідності. Колоніальність вплинула на сусп.свідомість. це деформує уяву про державу і людину в ній. «Патріотизм місячковий» поєднувався з імперськими амбіціями. Вплинула й на функціонування укр.мови, це майже прирекло її на загибель. Мова приватного стилю. Культ франц.мови, культури.
Малоррсіське наречіє:
а) не потрібне, бо це спотворений татарський діалект
б) колишня повноцінна мова, зруйнована внаслідок використання укр.мови
в) повноцінна мова з багатим фольклором.
Маргінальність мови зумов.проблемним статусом літ-ри. Літ-ра укр.мовою вважалась простолюдською, доповненням загальної літ-ри. Така літ-ра може носити лише бурлескний хар-тер. Може стати універсальною і високохудожньою. Характер літ-ри в цей період зумовив переважання в ній сентиментальних настроїв та просвітницьких тенденцій (увага до життя простолюду, пошук в ньому природньої моральності та краси)
Українську літературу від кінця 18 ст. називають новою. Порівняно з давньою це була література нової тематики, нового героя й нового мовного оформлення - твори, на відміну від давніх, написані українською літературною мовою. Література кінця 18 -40-х років 19 ст. характеризується новим поглядом на народ як позитивного героя художнього твору, що зумовило й відповідну систему художніх засобів. Становлення нової літератури народною мовою співвідносилось з процесом формування модерної української нації наприкінці 18-поч. 19 ст., що був зумовлений політичним фактором—опором етнонаціональній асиміляції колоніального українства та загальнокультурним—формування в Європі філософської концепції народності, народу.
Колоніальність негативно вплинула на соціальну структуру укр. суспільства(спричинила відрив від селянства козацької старшини унаслідок їхньої русифікації) та суспільну свідомість, у якій сформувались два суперечливих почуття «містечкового патріотизму»(сентиментальною теплотою до рідного краю) та «імперських амбіцій»(бажанням реалізуватися в імперському центрі), що спричинило феномен «дводушшя»(яскраво втілений в особі Гоголя).
Унаслідок цих процесів укр. мова стала сприйматися як
а) провінційна — «містечкова», що не виключала, а доповнювала імперську—російську мову;
б) мова простолюду;
в) непрестижна, бо асоціювалася з політ. несамостійністю та соц. дискримінацією простолюду.
Перший літературний твір народною мовою — «Енеїда» Котляревського — відкрив новий етап існування укр. літ-ри. Він породив літ. традицію, що на зламі 18-19 ст. закріплювала характер укр. літ-ри як
а)провінційної(«для любителей малороссийской словесности»);
б) простолюдинської (вважалося, що мовою простолюду можна писати твори про простий народ на рівні його «горизонту розуміння»), що дало поштовх для поширення бурлескного стилю;
в) як доповнення до загальноросійської імперської літ-ри, що не заперечувала колоніальний статус, але водночас реалізувала сентиментальні почуття до «малої батьківщини». Такий характер укр. літ-ри в цей період зумовив домінування в ній сентименталістських (емоційність, розчуленість, що перемагає раціональність, ностальгія за минулим) та просвітницьких (увага до життя простолюду, пошуку в ньому природної моральності й краси, водночас дидактично-виховна позиція щодо нього, заснована на християнських ідеалах терпимості, покори, працелюбності) тенденцій.
Дві генерації письменників:
просвітницько-сентименталістська (протонаціональна) – 18-19ст та 1 десятиліття 20ст: Котляревський, Гулак-Артемовський, Гоголь, Квітка-Основяненко.
Властиве:
- синдром дводушшя
- літ.творчість не була повязана з нац.самоідентифікацією (укр. і іншими мовами). Писали українською, відчуваючи сентиментальні почуття до «малої батьківщини», але й успішно реалізовувались в імперській культурі.
- україномовні твори розглядали як забавку, малофункціональні
- творчість імітувала народ.культуру через розмовну мову, стилізацію фольк-ру, наратора-простолюдина і через селянські образи і топаси, просту проблематику.
Творчість в основному перекладнацька чи перепсівана. Демонструвала стильову еклектику (класицизм, бароко, преромантизм, сентименталізм, просвіт.реалізм, бурлеск).
2) національна (романтична) – 20-40рр 19ст: Куліш, Костомаров, Гребінка.
Формується свідомість укр.письменників, вибудовували історію укр.літ, пропонували точкою відліку «Енеїду». Збирали фольклорно-історичні матеріали з метою реставрувати укр.культуру, обличчя укр.етносу.
Звертались до романтичного історизму, ідеалізували козац.минуле, протиставляючи ганебній сучасності. Майже подавала бурлеск, удосконалювала естетику укр.слова. Домінантним був реалізм. Давали перевагу оригінал.творам. Розширили аудиторію україномовної літ-ри.
Обидві генерації звертались до теми народ.життя і вважали її ключовою. Провінційність. Для літ-ри цього періоду властива розірваність між домашнім укр., та загальним, імперським, що зумов. поєдняння індивідуалізму, емоціоналізму з сентимент. локалізацією, інтимізацією світу, дозволила сформув.вліт-рі культурний простір сентимент.провінції, що створювала ілюзію автономного життя укр.етносу.
Риси періоду:
-неповнота -провінціалізм -інтерес до простолюду -актуальність просвтітницько-сентиментальної естетики -актуальність бурлеску -рубіж протонаціонального -укр.культурний міф, обпертий на козацьке минуле -стильова поліфонія
Роль бурлеску і травестії у формуванні нового українського письменства. Ідеологічні та естетичні чинники «котляревщини», її літературознавча оцінка.
Бурлескно-жартівлива ода за традиціями класицизму – «Пісня на новий 1805 год пану нашому Куракіну» - восхвалення героя.
Риси класичної оди: 10ти рядкова строфа, класична ода-малерба (абаб ссд еед).
Бурлескно-народні риси: пародійність, простолюд.нарація, розмовно-просторічні мовні елементи, віра у виховання, вдосконалення.
«Енеїда» : до 1769 пише три частини. 1798 – видано Парпурою (спонсор), Ю.Каминецький (редактор) додає до 1го видання словничок. 2 видання – 1808 – не дуже гарна робота. Видання Котляревським – 1809, додав вступ, автор.правки, присвятив Качубєю, трохи перейменував.
Через 13 років знов звернувся до твору, 5 та 6 частини дописує Котильницький. Закінчує твір у 25р., але не може знайти спонсора. Повний вихід – 1842.
Завдяки Котляревському і його «Енеїді»в НУЛ спостерігається тенденція до бурлескного стилю. Наприкінці XVIII ст. бурлескно-травестійна поема Івана Котляревського «Енеїда» знаменувала появу новітньої літературної української мови і початок сучасної української літератури. А мiж тим «Енеїда» Котляревського мала великий вплив на розвиток української лiтератури першої половини XIX ст., створила досить сильну й тривалу бурлескну традицiю. Завдяки впливу «Енеїди» бурлеск вирiс у найсильнiшу стильову течiю в українськiй лiтературі перших десятиліть XIX ст.
Бурле́ск — стиль сатиричної літератури, в основі якого навмисна невідповідність між темою твору та мовними засобами, що створює комічний ефект, Наприклад «Енеїда» Котляревського на тему однойменої героїчної поеми Вергілія. На час створення української «Енеїди» був явищем далеко не новим у лiтературi. Ще в добу Ренесансу з'явилися твори, в яких у жартiвливому, «зниженому» тонi розповiдалось про поважнi подiї, явища й осiб, якi ранiше були предметом «високої поезiї». Широкого розвитку набув бурлеск у XVII-XVIII ст.ст., коли було написано чимало комiчних поем, якi становили жартiвливу переробку того чи iншого вiдомого зразка «високої» поезiї. Такi поеми називають також травестiйними. В них певнi поважнi або й величнi герої виступають як би «переодягненими» в невiдповiдне вбрання, дiють у комiчних ситуацiях, роблять вчинки, якi викликають смiх, отже, змальовуються в «зниженому» виглядi.
Травесті́я — один із різновидів бурлескної, гумористичної поезії, в якому твір серйозного або й героїчного змісту та відповідної форми переробляється, «перелицьовується» у твір комічного характеру з використанням панібратських, жаргонних зворотів.
Бурлеск є не головною, а побічною лінією в розвитку реалiстичного мистецтва. У травестiї на перший план виступає прагнення розважити, посмiшити читачiв. Така традицiя цього жанру, але, як уже зазначалось, чимало представникiв бурлеску спрямовували свiй смiх на заперечення певних явищ життя. Сатиричне зображення дiйсностi не є чимсь неприродним i зовсiм не властивим для бурлескних творiв. Поява сатиричних елементiв в «Енеїдi» Котляревського була явищем цiлком природним i закономiрним. А те, що поет вiдгукнувся у своїй поемi на важливi проблеми сучасностi, було зумовлене його передовим свiтоглядом, близкiстю до народних мас. Бурлескно-травестійна поезія характеризується посиленою увагою до такого предмета зображення, як людські недоліки, які, в свою чергу, зумовлювалися соціальними пороками та абсурдними недоречностями. Моделюючи ці сторони взаємин людини й середовища, така поезія піддавала їх гумористичному висміюванню. Для творів цієї художньо-стильової течії властиві поєднання епічних (наявність сюжетної канви, широкі побутові описи, нагромадження деталей), ліричних (суб'єктивність і пристрасність в оцінках і характеристиках зображуваного) та драматичних (гостра конфліктність розгортання дій, наявність діа- і полілогічних форм у змалюванні певних явищ) способів моделювання дійсності засобами слова.
Вперше українська мова на повний голос прозвучала саме в бурлескних творах, і саме через них виявила багате джерелом краси й гармонії. На відміну від церковно-слов’янської мови і латині, які до початку ХІХ століття заполонили освітню сферу і світську літературу, бурлескні твори писались українською народною мовою, їхній лексичний склад формувався на основі народної сміхової лексики, а синтаксис - на основі проникнення в ексцентричну організацію структур каламбурів, бувальщин, побрехеньок, прислів’їв, приказок. Демократичний характер бурлескної літератури зумовлювався насамперед її близькістю до народної мови. Не можна також не враховувати численні сміхові джерела, запозичувані авторами безпосередньо, без особливих змін, що також сприяло виявленню демократичних начал у творах, адже суто живописні запозичення з фольклору, поза їхнім світоглядним змістом, сприймались би читачем як зображення декорацій, чого зовсім не було в літературі початку ХІХ століття. Освоєння літературою світоглядних шарів народної сміхової культури було явищем закономірним, і завдяки її загальнонаціональній семантиці популярність бурлескних творів була величезною і справді мала позастановий характер.
В Україні ж вплив І.Котляревського на подальший розвиток укр. літ. був величезним. З’явилась значна група його послідовників, яка потім з легкої руки П.Куліша одержала зневажливу назву «котляревщина». У творчості цих письменників (К.Думитрашко, П.Кореницький, С. Шереперя, С.Александров, К.Тополя, О.Рудиковський, М.Макаровський, Я.Кухаренко, В.Гоголь, К.Пузина, Г.Кошиць-Квітницький та ін.) бурлеск зазнав значних змін внаслідок відмінностей їх ідеологічних переконань та художніх уявлень. Часто ідейно-естетична орієнтація цих письменників мала тенденцію до національної замкненості, була позбавлена того високого загальнолюдського сенсу й актуальності, які притаманні І.Котляревському. Їх образність часто обмежувалась народною символікою, стилістика - сміховою стилістикою народного свята тощо. До того ж, «котляревщина» як літературне явище не була однорідною ні за ідеологічною, ні за художньою спрямованістю перехідним. П.Куліш ввів це поняття як зневажливе узагальнення великої кількості творів української літератури початку ХІХ століття (перших трьох десятиріч) та їх авторів, які були пов’язані традицією або свідомим наслідуванням з бурлескно-травестійним стилем тієї епохи чи то з індивідуальною письменницькою манерою І.Котляревського. На думку критика, діяльність цієї великої групи письменників мала нетворчий, епігонський характер, гальмувала прогресивний розвиток літературних форм. Він мав на меті обмежити бурхливе примноження бурлескно-травестійних прийомів та мовних засобів комікування задля утвердження серйозних стилів мовлення української літератури на загальномовній основі. Його міркування не були безглуздими, трагедія лишень у тому, що надмірна критика у цьому випадку відіграла негативну роль, оскільки всі письменники, які користувались в своїй творчості бурлескним стилем, були оголошені епігонами і на довгі роки відклалось їх ретельне наукове вивчення та оцінювання, утворюючи у такий спосіб прогалини в культурно-історічному осмисленні природного розвитку української літератури. Термін «котляревщина» залишив слід в літературознавчих рецепціях. Часто оцінювалась не його доцільність, а - термінологічне наповнення. Відомо багато спроб визначення естетичної сутності «котляревщини». Синтетичне визначення цього поняття прагнув зробити М.Зеров, виділяючи такі основні риси цього явища:
1) провінційно-обивательська природа письменника;
2) образна, конкретна, з нахилом до вульгарності мова;
3) грубо-гумористичне трактування народного побуту.
У вітчизняній науці співіснують два тлумачення поняття «котляревщина»:
1) як явища, викликаного до життя творчістю І.Котляревського, яке призвело до ідейно-художнього виродження його здобутків (С.Єфремов, І.Айзеншток, П.Волинський);
2) як явища, породженого спільною і для І. Котляревського культурною традицією й вироджувалося у зв’язку з виродженням цієї традиції (М.Максимович, А.Музичка, В.Науменко та ін.). Сергій Єфремов у своїй «Історії українського письменства» характеризує котляревщину, як «обивательську літературу», «на всякі .злоби дня та про біжучі справи». Це, на його дум ку, продукт обивателя, що «брався за перо, скоро що-небудь виводило його з рівноваги». «Взагалі, — пише далі Єфремов, — всі письменники, що силкувалися наслідувати автора “Енеїди», найбільш переймали його зверхню манеру й не дба ли цілком про внутрішню вартість» . “Не зрозу мівши духу й напрямку “Енеїди», не маючи літературного хисту, саму лишень сверблячку до писання, вони копіювали саму зверхню сторону поеми Котляревського і вкинулись у надзвичайну утрировку й безглузду карикатурність.
Можна вважати, що художньо-естетичні засади «котляревщини» давніші від І.Котляревського, бо вони сягають синкретизму художнього відтворення дійсності, властивого архаїчному міфологічному світосприйняттю, амбівалентності та універсалізму сміху, який мало чим відрізняється від синкретизму сміху в системі народного бурлеску, гуманізації читацького мислення, заснованій на олюдненні шляхом піднесення-зниження й утвердження-заперечення об’єкта осміяння (первісний стихійний діалектизм), та до відтворення національних джерел.
«Котляревщина», не була однорідною, мала різні тенденції розвитку, що зумовлювалось полісемантичною природою її родового джерела - народної сміхової культури. Всі твори письменників цього напряму істотно відрізняються від «Енеїди» тим, що підсвідомо зраджують ті головні світоглядні критерії, які перенесені в літературну форму з архаїчного бурлеску І.Котляревським, а саме: втрачаються здорове, оптимістичне, життєствердне начало буття, людяність, сміх як форма «олюднення». Твори починають тяжіти до самодостатнього етнографізму («Наталя», «Гарасько» М.Макаровського, «Чари» К.Тополі, «Вечорниці» П.Кореницького), до алегорій окремих політичних моментів історії України («Харко» Я.Кухаренка, «Вакула Чмир» і «Варшава» невідомих авторів), до забавки задля забавки («Жабомишодраківка» К.Думитрашка, «Горпинида» П.Білецького-Носенка, «Кум-мірошник, або Сатана в бочці» В.Дмитренка), до інтелектуалізму («Перстень», «Калиф на час» Є.Гребінки, псалми П.Гулака-Артемовського), до сатири в традиціях давньої української літератури, сатири, яка спрямована на морально-етичне переродження всього порочного («Ода - малороссийский крестьянин» К.Пузини, деякі вірші К.Тополі, О.Рудиковського). Але сатира не стає провідним напрямом еволюції бурлескно-травестійних форм на початку ХІХ століття. В цілому письменники так званої «котляревщини» не прагнули до створення позитивного народного героя, подібного до Енея. Але ж метою бурлескно-травестійної літератури будь-якого з народів, де вона існувала, навряд чи можна визнати створення галереї позитивних народних типів, і лише на цій підставі не слід, мабуть, визначати цілий напрям розвитку літератури як безперспективний.
«Енеїда» Котляревського: жанрово-стильова специфіка . Образна система, ідейно-проблематичний спектр.
За жанром «Енеїда» - епічна, бурлескно-травестійна поема. Травестія – «перекодування твору», вид горїко-комічного епосу.
Поема – тому, що це вірш.твір великого розміру, в якому змальов.значні події, яскраво розкрив.людські характери.
Епічна – бо в ній говориться про людей, їх вчинки, переживання, боротьбу в розповідній формі.
Травестійна – бо автор переодяг античних героїв в укр.вбрання, переніс їх в іст,умови укр.життя 18ст (побут козаків-запорожців, укр.панства, чиновників та простих людей)
Бурлескна – бо події і люди змальов.в жартівливому, знижувальному тоні.
Суть трагедії і бурлеску – в різкому контрасті між темою і характером її розериття. Котляревський поставив за мету не не висміяти чи принизити оригінал, а у відомому сюжеті дати опис нового, маловідомого для світу життя укр.народу. В травестії не дотримано всіх правил жанру, швидше це героїко-комічна поема. Ніби жартуючи, Котляревський відтворив минуле України і заглянув у майбутнє.
Типове явище «переходової доби» тому наявні різні течії. Дозволяє зблизитись з укр.постмодернізмом. Наявні риси класицизму в низькому берлескному тоні. Сентименталізм – оспів.провінційний старожитній побут, природність народ.моралі. Етнографічний реалізм. Барокові риси (Чижевський). Україно-латинський суржик, змішування мов в іменах, зображ.пекла, поєднання коміного і героічного, чергування емоц.тональностей, панорамне зображ.світу. Романтизм (Пільгук, Волинський) – подвиг Низу та Евріалу, гіперболізація образу Енея, натяк з народ.дум. Високий романтизм (Зборовька). Просвітницький реалізм – не індивідуалізм, а ідея загального (Наклік).
Система образів:
Еней з троянцями. У цих образах Котляревський змалював укр.козаків –запорожців з їх хоробрістю, веселими звичаями і завзятістю.
боги. В образах Зевса, Юнони, Венери, Нептуна, Еола, Плутона та інших змальов.феодально-поміщицьку верхівку з усіма її негативними рисами – хабарництвом, інтриганством, зневажливим ставленням до простих людей. Боги втручаються в Єнеєву мандрівку: одні допомогають йому, інші перещкоджують.
міфічні істоти.
земні герої та царі. У цих образах писменник зобразив укр.поміщиків-феодалів, їх взаємини і побут.
Переродження героя за допомогою ііціації. Еней – тип бажаного укр.ватажкка.
Природа комічного: (засоби вираження бурлеску)
зображення серйозного несерйозним, пародійність і карикатурність
використання народ.гумору і мовлення
комічні ситуації, діалоги
трофіка (порівняння, метафори), синонімія.
За жанром «Енеїда» - епічна, бурлескно-травестійна поема. Травестія – «перекодування твору», вид горїко-комічного епосу.
Поема – тому, що це вірш.твір великого розміру, в якому змальов.значні події, яскраво розкрив.людські характери.
Епічна – бо в ній говориться про людей, їх вчинки, переживання, боротьбу в розповідній формі.
Травестійна – бо автор переодяг античних героїв в укр.вбрання, переніс їх в іст,умови укр.життя 18ст (побут козаків-запорожців, укр.панства, чиновників та простих людей)
Бурлескна – бо події і люди змальов.в жартівливому, знижувальному тоні.
Суть трагедії і бурлеску – в різкому контрасті між темою і характером її розериття. Котляревський поставив за мету не не висміяти чи принизити оригінал, а у відомому сюжеті дати опис нового, маловідомого для світу життя укр.народу. В травестії не дотримано всіх правил жанру, швидше це героїко-комічна поема. Ніби жартуючи, Котляревський відтворив минуле України і заглянув у майбутнє.
Типове явище «переходової доби» тому наявні різні течії. Дозволяє зблизитись з укр.постмодернізмом. Наявні риси класицизму в низькому берлескному тоні. Сентименталізм – оспів.провінційний старожитній побут, природність народ.моралі. Етнографічний реалізм. Барокові риси (Чижевський). Україно-латинський суржик, змішування мов в іменах, зображ.пекла, поєднання коміного і героічного, чергування емоц.тональностей, панорамне зображ.світу. Романтизм (Пільгук, Волинський) – подвиг Низу та Евріалу, гіперболізація образу Енея, натяк з народ.дум. Високий романтизм (Зборовька). Просвітницький реалізм – не індивідуалізм, а ідея загального (Наклік).
Система образів:
Еней з троянцями. У цих образах Котляревський змалював укр.козаків –запорожців з їх хоробрістю, веселими звичаями і завзятістю.
боги. В образах Зевса, Юнони, Венери, Нептуна, Еола, Плутона та інших змальов.феодально-поміщицьку верхівку з усіма її негативними рисами – хабарництвом, інтриганством, зневажливим ставленням до простих людей. Боги втручаються в Єнеєву мандрівку: одні допомогають йому, інші перещкоджують.
міфічні істоти.
земні герої та царі. У цих образах писменник зобразив укр.поміщиків-феодалів, їх взаємини і побут.
Переродження героя за допомогою ііціації. Еней – тип бажаного укр.ватажкка.
Природа комічного: (засоби вираження бурлеску)
зображення серйозного несерйозним, пародійність і карикатурність
використання народ.гумору і мовлення
комічні ситуації, діалоги
трофіка (порівняння, метафори), синонімія.
Котляревський поставив перед собою мету: не висміяти чи принизити оригінал, а у відомому для всіх сюжеті дати опис зовсім нового, маловідомого досі для світу життя українського народу. «Енеїда» Котляревського - травестія, в якій не дотримано всіх правил жанру, швидше це героїко-комічна поема.Проте гумор «Енеїди» - не розважальний. Ніби жартуючи, Котляревський відтворив минуле України, сучасне (другу половину ХУІІІ ст. і початок ХІХ ст.) і заглянув у майбутнє.
Проблематика :
засудження панівних класів
соціальна нерівність;
патріотизм народних мас, громадський обов’язок;
виховання майбутнього покоління;
дружба і ворожість;
любов і ненависть;
людяність і моральна нікчемність.
Ідея: висміювання українських панів і чиновників, козацьких старшин, їх паразитичного життя, обжерливості, пияцтва, нікчемних сварок; водночас – уславлення патріотизму, вірності обов’язку, мужності, товариської солідарності (Еней, троянці, Низ та Евріал)
Просвітницькі та сентименталістські елементи в Драматургії Котляревського.
Просві́тництво — широка ідейна течія, яка відображала антифеодальний, антиабсолютистський настрій освіченої частини населення у другій половині XVII —XVIII століття. Своїм завданням вільнодумці проголошували утвердження свободи, розвиток природних здібностей кожного, громадянське виховання та поширення освіти. Сентименталізм - напрям у європейській літературі, другої половини XVIII — початку ХІХ ст., що характеризується прагненням, відтворити світ почуттів простої людини й викликати співчуття читача до героїв твору. Сентименталізм розвивався як утвердження чуттєвої, ірраціональної стихії в художній творчості на противагу жорстким, раціоналістичним нормативам класицизму та властивому добі Просвітництва культу абсолютизованого розуму.
Визначальні риси сентименталізму: - відтворення почуттів і пристрастей людини як основний предмет зображення; - позитивні герої — представники середніх і нижчих верств суспільства; - вільна побудова твору; - підвищена емоційність зображення подій та характерів, їх нетиповість; - мальовничі сільські пейзажі; - розробка переважно епічних форм, виникнення ліро-епосу; - інтенсивне використання пестливої форми та слів, що означають почуття й настрої.
Елементи сентименталізму: • Природа конфлікту (право на вибір серця проти закону) • Поєднання любовного почуття та родинно-патріархального обов’язку • Психологізм • Пошук ідеальних людей серед селян • Ідилічне зображення села • Піднесеність ідеалу доброчесної почуттєвості Естетика Просвітництва в особі його найвидатніших теоретиків Дідро й Лессінга вважала театр найбільш доступним і дійовим засобом для пропаганди нових ідей, для боротьби проти'феодальної тиранії і станової нерівності, бачила в ньому ефективне знаряддя виховання моральності. Вона висунула й обгрунтувала тмрію міщанської драми, яка всупереч мертвим естетичним нормам класицизму утверджувала принцип зближення Мистецтва й літератури з життям. Героями її стають представники третього стану, звичайні люди з їх щоденними клопотами й життєвими конфліктами. Започаткувавши своїми п’єсами „Наталка Полтавка“ й „Москаль-чарівник“ нову українську драматургію, Котляревський виступив прихильником цих нових, просвітительських ідей. На відміну від „високої“ класицистичної трагедії^ яка за допомогою абстрактно-логічного узагальнення показувала подвиги й страждання великих людей, та комедії, де об’єктом смішного виступав народ, у п’єсах Котляревського представники простого народу виходять на сцену як герої, гідні поваги й наслідування. Замість основного класицистичного конфлікту — між людиною і суспільством — у драматургії Котляревського з ’являєтся життєвий конфлікт між членами суспільства, що має в „Наталці Полтавці“ досить виразну соціальну основу. Таким чином, соціально-побутову драму „Наталка Полтавка“ слід розглядати як оригінальне явище в загальноєвропейській жанровій системі просвітительської міщанської драми. Виходячи з просвітительського уявлення про природну доброту людини, Котляревський робить крок уперед і в своїх творах показує, що реальна поведінка, ті чи інші риси особистості залежать від середовища, соціальної ролі, суспільного становища та виховання індивіда. Відчуття цілеспрямованого руху часу (просвітительська ідея прогресу на відміну від циклічного круговороту його в епопеї Вергілія), його протікання поза сюжетом, за межами, твору пов’язане у Котляревського сааме з усвідомленням історичної змінюваності і неповторності світу. Котляревський близько підійшов до розуміння єдності типових обставин і типових характерів, однак про типові реалістичні характери говорити ще рано. Логіка їх порушується внаслідок просвітительської настанови на примат у суспільних відносинах „природного“ й раціонального начал. Певною мірою це пов’язане і з тим, що в „Наталці Полтавці“ додержується класицистичний принцип, трьох еяностей. 1 Тетерваковський, і Финтик перевиховуються й тим самим втрачають свої типові соціальні риси. (На самому факті моральнсно „переродження“ вознмх) позначився і вплив сентименталізму.) Домінуючі елементи просвітницької традиції в драматургії Котляревського : • Театральне дійство націлене на виховання моральності • За характером – міщанська драма з героєм із соц.. низів • Зображення звичайних людей з їхніми
щоденними клопотами й проблемами • Перевага патріархальних цінностей • Ідилічно-домашній образ провінційного світу, де закохані знаходять своє щастя, а негативний герой – перевиховується • Підкреслено моральні переваги провінціалів
Роль «Енеїди» в становленні нової української літератури, її оцінка тогочасними і сучасними літературознавцями.
"Енеїда" І. Котляревського — перший твір нової української літератури, яким завершився процес секуляризації української культури, утвердилася народна мова як літературна та відбувся перехід від силабічної до силабо-тонічної системи віршування. Проте поема стала епохальним явищем не тільки в історії української літератури, а й в історії розвитку всієї нації, оскільки сприяла самоідентифікації українського етносу. Показавши духовно-моральне спустошення України через втрату нею державності, осміявши змаління й запроданство козацької старшини, автор водночас підніс благородство простих українців, возвеличивши їхній національний дух. Новаторство І. Котляревського в «Енеїді» полягає в художньому використанні невичерпних багатств народної мови (лексики, синоніміки, фразеологізмів, розмовно-побутової мови та українського фольклору). А також у тому, що він не відкинув і традиційних церковнослов'янських книжних елементів, які в якісно новому семантичному і стилістичному плані ввійшли до фонду нашої літературної мови.
Критика «Енеїда» — твір великої сили і краси. Поему було високо оцінено одразу після її виходу. Т. ШЕВЧЕНКО в 1838 написав вірш «На вічну пам'ять Котляревському», в якому підносив Котляревського, як національного співця та прославлявяк творця безсмертної «Енеїди», порівнюючи його з соловейком. Свого часу ІВАН ФРАНКО, маючи на увазі стан української культури XVIII століття, з Енеєм порівняв самого Івана Котляревського, котрий "з великого пожару України найбільшу спас народну святість — слово".
Увесь творчий доробок І. Котляревського вміщується в одній невеликій за обсягом книзі, проте він справив величезний вплив на сучасників, зокрема М. Гоголя. Але крім схвальних відгуків, твір також піддався жорсткій критиці з боку деяких визначних письменників. Наприклад, П. Куліш і вже пізній Шевченко вбачали в поемі її невідповідність народним думам та історичним пісням. Більше того, вони, як і більшість тогочасних українських критиків, звинуватили Котляревського у насмішкуватому ставленні до наддніпрянських українців. Куліш не бачив, а можливо, і не хотів бачити позитивних моментів у культурі сміху. Він виступав як романтичний і при цьому національно-демократичний критик. У своїх публікаціях "договорився" до того, що порівнював автора "Енеїди" з таким собі панком, який "в наш одяг прибрався і нас передражнює й на сміх підіймає". А ще ганьбить наші звичаї і українське слово "перековерзує". Ще один український письменник — Євген Маланюк — долучився до критики своїх попередників. Він пафосно стверджував, що в "Енеїді" "нащадки великого минулого обернулися на леревертнів, диваків і мочеморд". Він звинуватив Котляревського у висміюванні власної історії, власного народу, його культури. Однак, віддаючи належне талантові автора, Є. Маланюк зазначив, що поема Котляревського — останній пізній "цвіт тієї української шляхетчини, що вже сама себе пародіює й травестує". У виданнях “Енеїди” уже радянської доби певний час не зустрічаємо такого, яке б просунуло вперед справу з коментуванням, хоч потреба в ньому ставала все більш відчутною. Проте кількість видань “Енеїди” зростала, в примітках та передмовах до них, окремих статтях та монографіях літературознавців хоч і в малій кількості, але спорадично нагромаджується матеріал для коментаря.
ЗЕРОВ М. «З перших же рядків поеми Котляревського виясняється, — зазначає М. Зеров, — що це твір не цілком оригінальний, що його замисел, композиція і навіть художні засоби запозичено з чужомовного зразка (…). Досить поверхового розгляду, щоб установити велику залежність української «Енеїди» Котляревського од російської — Осіпова та Котельницького (…) Всі головні епізоди Верґілієвої поеми [Котляревський] переказує за Осіповською поемою: нема ні одної Верґілієвої риси, яку б він вніс у своє оповідання незалежно од російської «Енеїди». (…) І не тільки характеристики, не тільки гумористичні коментарі з приводу тих чи інших епізодів, але й окремі вирази, порівняння, влучні афоризми, кмітливі спостереження, веселі «словоизвития», макаронічні промови — багато дечого, що ставиться на кошт стилістичного хисту Котляревського, часто- густо показується звичайним собі перекладом iз Осіпова», твір якого, на думку того ж таки Зерова, хоча й «не першорядної ваги літературної, але популярний і жвавий, широко закроєний і не зле, як на свій час, виконаний».
Коли з нагоди сотої роковини смерті класика МАКСИМ РИЛЬСЬКИЙ радив: «Не слід перебільшувати ваги автора «Енеїди»(…), не слід наліплювати йому невластивий ярличок сміливого радикала, мало навіть не революціонера», хочеться вірити, що в такий спосіб український радянський поет прагнув уберегти Котляревського для майбутнього української літератури, «яка в наші сонячні дні так прекрасно розквітає (нагадаю, мовиться про 1938 рік. —Є.З.) серед інших літератур». Тому сьогодні не слід применшувати ваги автора «Енеїди» — тим, хто нині «зважує» складові процесу творення української національної ідеї.
За два століття свого існування «Енеїда» пережила весь спектр критичного до себе ставлення: від ШЕВЧЕНКОВОГО «На вічну пам’ять Котляревському» до Шевченкового ж «сміховина на московський кшталт»; від КОСТОМАРОВСЬКОГО «язык его, правильный, блестящий, народный в величайшей степени, останется самым лучшим памятником» до КУЛІШІВСЬКИХ звинувачень у ренегатстві («українське слово він перековерзує (…); самая мысль написать пародию на языке своего народа показывает отсутствие уважения к этому языку»); від ЗЕРОВСЬКИХ закидів у підрядковому перекладі чужомовного зразка до Шевчуківського «структура «Енеїди» І. Котляревського грандіозна, вельми вишукана і складна, а система підтекстів і понадтекстів вражаюча». За зауваженням Білецького, незважаючи на всю комічну зовнішність, «Енеїда» є твором серйозним за своїм сусп.значенням. Суть її полягає не в пародіюванні, не в бурлескно-коміч.наслідуванні попередніх травестій, а в намаганні віднайти гармонію між традиціями «природного» нац.буття укр.народу і певними суспілно-держ.порядками.
Бурлескні елементи в байках П.Гулака-Артемовського та Л.Боровиковського. Жанрова специфіка байок.
У Артемовського бурлескні риси: розмовні вирази, порівнянння зі сфери народ. побуту, приказки і прислівя, алегоричний образ добрості. Переспіви Горацієвих од («Ода до Пархола» 1827). Прийоми бурлеску виражаються на рівні стилістики, насичення простомовними звертаннями, є порівняння.
Розгортаються 2 смислові лінії: високі моральні якості добрості (виходить неушкодженою); -підступність і зло загартовують добрість. Г.-Артемовський використовував фольк.елементи. Виникнення у його творчості таких жанрів: байка приказка («Лікар і здоровя», «Дурень і розумний») та типова байка («Батько і син», «Дві пташки в клітці»).
Жанрова специфіка байок. Байка – поширений жанр просвітницької літ-ри, що має виражене дидактичне спрямування на виховання моральних якостей шляхом викриття індивідуальних та суспільних вад. Стилістика нової укр. байки дозволяю імітацію мови простолюдинів, що логічно продовжує традиції бурлескного стилю.
Байка стає провідним жанром нової української літератури не випадково. Її роль у становленні нової української літератури визначалась ідейно-естетичним перетворенням бурлеску під тиском традиційної класичної форми. Однак обмеження функціонування бурлескової художності було тоді одним із завдань української літератури, сприяло утворенню серйозних стилів повістування. У творчості Петра Г.-Артемовського наявні такі жанрові різновиди: байка-мініатюра (короткий віршований твір на 4 рядки, змістовно споріднений з анекдотом, часто базований на прислів’ї, приказці, такими є байки «Лікар і здоров’я», «Дурень і розумний», «Цікавий і мовчун»), байка-казка (розгорнутий віршований твір із фабулою та лаконічним одноподієвим сюжетом, з розгорнутими діалогами та авторськими описами, що деталізують зображення, мораллю; до таких належать «Пан та собака», «Солопій та Хівря», «Тюхтій та Чванько»), традиційна байка («Батько та син», «Дві пташки в клітці», «Рибка»). Байки Левка Боровиковського, на відміну від наступників, мають стислий сюжет, мораль виражена через афоризм, приповідку чи прислів’я («П’яному і море по коліно» («П’яний»), «Сова хоч спить, та курей бачить» («Курча»)). Для його байкарського доробку властиві лаконізм, дотепність, зв’язок з фольклором, життєвість, відсутність алегорій, сатири. Також розробляв започатковану Г.-Артемовським байку-приказку. Його байки були насичені національним колоритом, адже Боровиковський був одним із перших укр. фольклористів. Бурлескні елементи. Байки Гулака-Артемовського (1813 – 1873) в переважній більшості є переспівами творів польського байкаря І.Красіцького. Його байкам притаманна фольклорна поетика: наслідування стилю народної оповідки, анекдоту, вагоме місце відведено авторській характеристиці подій та персонажів, діалоги героїв, їхні репліки по-розмовному скорочені, синтаксично наповнені, насичені вигуками, поширені просторічні форми слів, що надають байкам бурлескного звучання. Тематика та проблематика байок – вузькопобутова з морально-етичними та соціальними елементами. У Артемовського бурлескні риси: розмовні вирази, порівняння зі сфери народного побуту, приказки і прислів’я, алегоричний образ добрості. Прийоми бурлеску виражаються на рівні стилістики, насичення простомовними звертаннями, є порівняння. У 1818 р. поет написав першу зі своїх українських байок (власне, сам він назвав її “казкою”) — “Пан та Собака”, запозичивши фабулу у польського поета Ігнація Красицького. Бурлескні елементи цієї переробки засвідчують, що тут П. Гулак-Артемовський ще не вийшов остаточно за межі впливу І. Котляревського. Бурлескний стиль набуває перебільшено ґротескного характеру. З’являються вульгаризми, просторіччя. Приклади з тексту: фразеологізми («Хоч в око стрель тобі», «мокрим він рядном Напався на тебе», «Чи баба з воза, — що ж? велика дуже вада!..Кобилі легший віз, сьому кобила й рада»), просторіччя («Прилізши із хрестин, до утрені попхався..», «Лупіть Рябка»), порівняння («І герготав щось, як на сідалі індик»), мораль байки на рівні стилістики теж є бурлескною («Той дурень, хто дурним іде панам служити, А більший дурень, хто їм дума угодити!»). «Солопій і Хівря» поступалася першій байці художньою майстерністю (виразно бурлескна манера, з досить очевидною простакуватістю в стилі, багатослів'ям, докладною описовістю тощо). У відтворенні побутового тла ще відчувається бурлескна традиція, яка виявляється й у мові, пересипаній грубуватими простонародними виразами (прокльони Солопія). Твір «Солопій та Хівря, або Горох при дорозі» пройнятий народною сміховою культурою найбільше з усієї його спадщини. Не можна сказати, що автор зраджує своїм просвітницьким установкам, але у цьому вірші дидактика значно обмежена, оповідь розгортається як неймовірна, але правдива історія дурнуватого Солопія. Бурлеск простежується вже на рівні зображення образу Солопія, адже його вчинки - яскравий зразок глупоти, відвертої в демонстрації вражаючих порушень законів людського існування. Його постійно супроводить епітет «дурний» (приклади з тексту): «Не раз вже бачила таких дурних, як ти...»; «Хто дурнем уродивсь, тому і дурнем вмерти» ; «Тепер-то», - дума наш дурненький Солопій...» та ін. Комічне потенційно міститься у самому сюжеті. До того ж мова максимально наближена до сміхової стихії. Бурлескна художність у цьому творі не просто підпорядкована просвітницьким задумам автора, вона, як бачимо, навіть зберігає свою якусь архаїчну змістовність, але лише настільки, наскільки це необхідно письменнику для утворення живої і привабливої ілюстрації до своїх наступних міркувань.
Левко Боровиковський (1806—1889), істотно розширював жанровий склад української поезії, позбуваючись у своїй творчості бурлескних і травестійних елементів. У байках Боровиковського «Злодій» («Онисько нехотя й не в пору...»), «Хома», «Бик», «Любов», «Лад», «Два лембики й горшки», «Даремна журба», «Козакова журба», «Скупий» («Скупий не спав - робив...») та ін. бурлеск характеризує об’єкт осміяння, так би мовити, зсередини, за рухом дій та думок, вагань тощо, майже всі вони позбавлені моралізаційної частини, і тому свідомість читача не потрапляє під вплив дидактичного тлумачення, її становлення відбувається поза відвертими научуваннями. У таких байках «думка про безплідність розуму, химерність людського життя» як одна з провідних характеристик романтичного гротеску домінує. Бурлеск перетворюється на світ однієї людини, байка все частіше сповнюється людськими персонажами, смішне й гіркотне в ній, дивовижно переплітаючись, все ж існують уже як відокремлені, хоча й суперечливо поєднані, сфери естетичного відображення життя.
Отже, бурлескність виявляється властивістю українського байкарства в цілому.
Гулак-Артемовський: «Пан та собака», «Солопій та Хівря», «Тюхтій та Чванько», «Дві пташки в клітці», «Пліточка», «Цікавий та Мовчун», «Лікар та Здоров’я».
Боровиковський: «Суд», «Пан», «Москаль і Мотря», «...
23.02.2017 15:02-
Ділись своїми роботами та отримуй миттєві бонуси!
0%
Оголошення від адміністратора