Подякувати Студентському архіву довільною сумою
Admin
26.02.2023 12:38
Дякуємо, що користуєтесь нашим архівом!
Старослов'янська мова
Інформація про навчальний заклад
ВУЗ:
Донецький національний технічний університет
Інститут:
КСС
Факультет:
КН
Кафедра:
Не вказано
Інформація про роботу
Рік:
2016
Тип роботи:
Відповіді до екзаменаційних білетів
Предмет:
Старослов янська мова
Частина тексту файла (без зображень, графіків і формул):
1.Поняття про старослов’янську мову й значення її вивчення. Походження старослов’янської писемності. Діяльність Кирила і Мефодія.
Старослов’янська мова—це умовна назва давньої писемно-літературної мови слов’ян, якою в середині 9 ст. було здійснено перший переклад богослужебних книг з грецької мови.СМ мала близьку до інших слов’янських мов звукову систему, граматичну структуру й словниковий склад, тому вона дуже швидко поширилась в слов’янських країнах як мова церковної, наукової та частково художньої літератури. На Русь СМ прийшла з прийняттям християнства у 988р.
На сьогодні СМ мертва:нею не говорять і не пишуть. Її зникнення відбулося приблизно не пізніше 11ст. Уживана в багатьох землях, вона не залишалася незмінною , а пристосовувалася до місцевих слов. народорозмовних мов. Під впливом фонетичних і граматичних особливостей живої місцевої мови(болг., македон., сербськ., давньоруськ.) виникали місцеві різновиди(редакції) старослов. мови. Такі місцеві різновиди літературної мови, що виникли на основі старослов. писемності, називають церковнослов. мовами. Залежно від того, з якою живою слов. мовою взаємодіяла старослов. мова, говорять про ізвод(або редакцію) церковнослов. мови: руського, сербського, болгарського ізводів.
Вивчення старослов. мови необхідне під час вивчення історії будь-якої сучасної слов. мови, допомагає відновити особливості більш ранніх періодів розвитку слов. мов, дозволяє охарактеризувати ті процеси, у результаті яких склалися фонетичні й граматичні системи давніх слов. мов. Старослов. мова важлива для реконструкції праслов. мови,її фонетики, граматики і частково лексики.
Виникнення старослов. мови та писемності пов’язане з утворенням і розвитком ранньофеодальних слов. держав:Болг. царства(7ст.), Великоморавського князівства(9 ст.),Київського князівства(9 ст.) тощо. У цих державах росли міста, розвивалась торгівля та ремесла,поширювалась християнська релігія. Тому для ведення державних справ слов’яни потребували впорядкованої писемності.
На той час існувало два осередки християнства —Рим та Візантія. У 862 або 863 р. моравський князь Ростислав відрядив до візантійського імператора Михайла ІІІ посольство з проханням надіслати до Моравії проповідників, які навчили б моравських слов’ян християнської віри їх рідною мовою. У Візантії було вирішено надіслати двох братів-греків Костянтина та Мефодія. Брати народилися в місті Солунь, що на той час було грецьк. колонією на слов’янській території. Брати добре знали мову слов’ян. За повідомленням житій братів, Костянтин іще до від’їзду склав слов. абетку й почав перекладати Євангеліє слов. мовою. Понад три роки провели брати в Моравії, де готували майбутніх служителів церкви й перекладали слов. мовою грецькі богослужебні книги. Щоб одержати підтримку, вони відправились до Папи Римського, який, прагнучи зміцнити свій вплив у Моравії й Паннонії, визнав слов’янську мову в писемності й богослужінні. У Римі Костянтин занедужав і помер, а Мефодій з учнями повернувся до Паннонії. У Паннонії та Моравії Папа Римський створив слов’янс. єпископат і призначив Мефодія єпископом Паннонії. Але незабаром Мефодія ув’язнили на два роки. За цей час моравський князь Святополк все більше піддававсь німецькому впливові і не підтримав слов’янс. писемність. Після смерті Мефодія(885 р.) супротивники слов. мови домоглись її заборони в богослужінні. Учні Мефодія втекли до Болгарії, Македонії, Сербії, Хорватії, де й продовжили справу розвитку слов. писемності. В 11ст центр слов. писемності перемістився до Київської Русі, куди слов. письмо прийшло разом із хрещенням у 988р.
2.Старословянська мова в системі слов’янських мов. Діалектна основа старослов’янської мови. Питання про походження двох слов’янських азбук.
Слов’янські мови – це група мов індоєвропейської сім'ї, що поширені на території Європи та Азії. Старослов’янська мова належить до південно-слов’янської підгрупи. До неї відносять болгарську, македонську, хорватську, словацьку. Спорідненість мов передбачає наявності у них спільного джерела, прамови. Таким джерелом є праслов’янська мова, що виникла у ІІ тис. до н.е. і проіснувала до VI – VII ст.. н.е. Ця мова була реконструйована завдяки вивченню старослов’янської мови і порівняльним дослідженням сучасних слов’янських мов. Розкладання старослов’янської мови на діалекти пов’язане з Великим переселенням слов’ян. Отже, усі слов’янські мови походять зі спільного джерела, про що свідчить наявність у цих мовах спільних граматичних, лексичних, фонетичних ознак. З усіх слов’янських мов, старослов’янська є найближчою до прамови.
Створюючи спільну мову для слов’ян, Кирило та Мефодій мали спиратися на живий діалект. Існує декілька теорій щодо діалектного підґрунтя старослов’янської мови: сербська теорія (Добровський), паннонська теорія (Копітар), моравська теорія (Кавайдович), болгарська теорія (Востоков). На користь болгарської теорії виступають такі факти:
1).Кирило почав працювати над створенням старослов’янської мови задовго до Моравської місії, тому у своїй роботі спирався на свій рідний живий болгарсько-македонський діалект.
2).За своїм лексичним складом болгарська мова є найближчою до старослов’янської мови.
3) фонетичні ознаки: м’які приголосні, що чергуються у старослов’янській з д, т передаються м’якими складними звуками шт [шть], жд [ждь], напр.. СВЄШТА, МЄЖДА
4).у найдавніших старослов’янських пам’ятках використовувалась одна літера [ять] для означення двох звуків [а], [е].
5).Наявність у македонських діалектах носових голосних (юс малий та великий).
6).Вживання не повноголосних сполучень –РА-, -ЛА-, -Рять-, -Лять-, напр.. МЛЂКО
Найдавніші слов’янські пам’ятки (Х – ХІ ст..), написані глаголицею та кирилицею. Перші пам’ятки були написані кирилицею (VII – VIII ст..). Глаголиця була популярною лише у Хорватії для потреб церкви до VII ст.. Довго вирішувалось питання, яка азбука була першою. У ХІХ ст.. Й.Добровський висунув припущення про те, що більш складна, порівняно з кирилицею, глаголиця була створена у Хорватії у XVI ст.. Він вважав, що хорвати створили глаголицю, бо саме в цей час переслідувались учні Кирила та Мефодія, знищувались пам’ятки, і для того, щоб уникнути схожості свого письма з Візантійським алфавітом і була створена унікальна азбука. Але у 1836 році В.Копітар знайшов у бібліотеці графа Клоца рукопис «Збірник Клоца», написаний глаголицею. За палеографічними даними це була найдавніша пам’ятка того часу, тому вчений висунув припущення про створення Кирилом глаголиці. Але ще у XVIII ст.. вчені Добнер, Шафарик, Григорович висували твердження про створення Кирилом глаголиці, проте на той час вони не мали надійних доказів цього факту. Отже, на користь того, що глаголиця була створена першою, свідчать такі факти:
1.найдавніші пам’ятки написані глаголицею (Зографське та Маріїнське Євангелія).
2.головні глаголичні пам’ятки пов’язані з Моравією та Паннонією, крім того ці пам’ятки містять велику кількість «моравізмів».
3.мова глаголичних пам’яток є більш архаїчною.
4.глаголична азбука є більш складною та менш досконалою, ніж кирилична. До кирилиці увійшли 39 літер глаголиці, а також літери грецького алфавіту. Новими були літери на означення йотованих голосних: аз йотований, йотований єсть. З’явилась літера ять. З грецької запозичені [кс], [пс].
5.у глаголиці цифрове значення літер відповідає порядку алфавіту. У кирилиці цифрові значення мають тільки ті літери, які були запозичені з грецької.
6.у пам’ятках, написаних кирилицею іноді зустрічаються більш давні уривки глаголичного тексту.
7.вченими було знайдено багато пам’яток написаних кирилицею зверху по стертій глаголиці (палімпсести).
8.сучасник Кирила та Мефодія, Храбр, писав про те, що Кирилом було створено унікальну азбуку, тобто глаголицю.
Отже, доведено, що Кирилом у ІХ ст.. було створено глаголицю. У східній Болгарії, учнями було створено більш легку азбуку (Хст.) – кирилицю.
3. Загальна характеристика кирилиці. Числове значення кириличних літер. Надрядкові знаки.
До складу кирилиці входили 43 букви. У кирилиці використовувались 24 літери візантійського ініціалу-уставного письма,яким були створені богослужебні книги. Ті 19літер, які позначали слов’янські звуки були створені або запозичені з ін.алфавітів, зокрема глаголиці: ш,щ, ч, ж, Ѧ, Ѫ, б.
Кирилиця характеризувалась надлишковістю звуків (були схожі між собою): «І»(іжеі) та «И»(іже). Пунктуаційних знаків не мала (викор.надрядкові (діакритичні) знаки).
Числове значення виділялось крапками з двох боків (рідше з одного боку) і титлом (
) вгорі. Н-д: .
а
.-1; .
кв
.- 22; .
рлд
. – 134. Числа від 11 до 20 позначалися поєднанням одиниць зі, причому одиниці писалися попереду десятка: 11 - .
аі
.; 12 - .
ві
.; для позначення чисел більше 20 показники одиниці писалися після показника десятків: 23 - .
кг
.; 88 - .
пи
. Якщо одиниці, десятки і сотні були закріплені за певними літерами, то тисяча позначалася спеціальним знаком (≠) який ставився перед літерами, що означали їх кількість: ≠.
а
. – 1000; ≠.
в
. - 2000
Камора , яка мала вигляд апострофа (ʼ), скісної риски (՛) чи маленького півкола (ˆ) і вживалася для позначення м'яких приголосних л, р, н: кон ՛ь, волʼя, морˆє. Зрідка знак може вживатися над губними приголосними [б, п, в, м]. У словах, запозичених з інших мов, цей знак вживається над літерами г, к, х. У позиції перед е, и для позначення пом'якшеної вимови цих приголосних.
Знак паєрик , або єртиця , вживався для позначення пропущеної літери ъ або ь і мав вигляд(̛ ). Н-д: к̛то
Найчастіше вживався знак титло (~), який мав кілька варіантів написання і позначав скорочене написання слів або числове значення літер. Напр:
члвкъ
Дуже рідко, непослідовно, переважно за грецькою традицією над голосними ставляться духи або придихи , які мали суто графічне значення.
Основні глаголичні й кириличні пам’ятки.
Глаголичні пам'ятки
1. Київські листки, або Київський місал. Це уривок католицької обідні (меси), що підтверджує моравське походження тексту. Про західнослов'янську приналежність свідчить також вживання приголосних [з], [ц] на місці колишніх [д], [т]. Від тексту збереглося 7 пергаментних аркушів. Цю пам'ятку було завезено до Києва єрусалимським архімандритом Антоніном у 1862 р. Зберігалася вона у Київській духовній академії, де й була відкрита в 1874 р. І. Срезневським. Це найдавніша пам'ятка старослов'янського письма, що найточніше відтворює початковий етап слов'янської писемності. Нині зберігається в Національній бібліотеці НАН України. До ІХ Міжнародного з'їзду славістів у Києві було видано фотографічний (факсимільний) варіант тексту з кириличною транслітерацією, описом, коментарями та бібліографією. Видання здійснив В. Німчук.
2. Зографське Євангеліє. Одержало свою назву від Зографського монастиря на Афоні, де воно довгий час зберігалося. Це неповний рукопис на 304 пергаментних аркушах. У ньому втрачено частину тексту, а цю прогалину заповнив пізніший переписувач, однак теж глаголицею і в старослов'янській редакції. Час написання тексту – ХІ ст. Відкрив пам'ятку у 1845 р. В.Григорович. У 1860 р. Євангеліє подарували Олександру ІІ, який передав його Публічній бібліотеці Санкт-Петербурга, де воно й понині зберігається. Видання Зографського Євангелія здійснив у 1879р. у Берліні І.Ягич.
3.Маріїнське Євангеліє. Назва походить від монастиря св. Богородиці Марії на Афоні, де ця пам'ятка зберігалася і була відкрита В.Григоровичем 1845 р. Маріїнське Євангеліє написано в ХІ ст.. найвірогідніше У Македонії і складається з 173 пергаментних аркушів, у ньому відсутні початок, частина середини і кінець. Зараз воно зберігається у Державній бібліотеці у Москві. Видав його І.Ягич у 1883 р. у Петербурзі.
4.Ассеманійове Євангеліє. Назву отримало за прізвищем папського бібліотекаря Йосифа Ассемані, який у 1736 р. купив його в Єрусалимі у монахів і передав у власність Ватиканської бібліотеки у Римі, де воно нині зберігається (тому існує інша назва пам'ятки – Ватиканське Євангеліє). Це апракос (тобто збірник євангельських читань за християнським календарем). Написане у ХІ ст.. в Македонії і складається з 158 аркушів. Перше повідомлення про цю пам'ятку зробив Й.Курц у Празі в 1929 р.
5.Збірник Клоца. Це залишки великої збірки проповідей і повчань, яка складається з 14 аркушів. 12 аркушів знайшов відомий слов'янський філолог В.Копітар у бібліотеці графа Клоца у м. Трієнто (Італія) і видав у 1836 р. Пізніше Ф. Міклошич знайшов у музеї м. Інсбрука ще два аркуші цієї пам'ятки, які видав у 1860р. Збірник написано у ХІ ст.., і за своєю мовою він дуже подібний до Маріїнського євангелія. Повне його видання з коментарями здійснив В.Вондрак у 1893р. у Празі.
6.Синайський псалтир. Це рукопис на 177 аркушах, який зберігається у монастирі св. Катерини на горі Синай в Аравії. Знайдений П.Успенським у 1850р. Найкраще видання здійснив С.Сєвер'янов у 1922р. у Петербурзі. Вчені припускають, що псалтир написано в ХІ ст.. в Македонії.
7.Синайський требник. Збірник молитов і служб на всі випадки життя. П.Успенський у 1850р. знайшов його у тому ж монастирі св. Катерини на Синаї, де він зберігається і нині. Це рукопис на 106 аркушах без початку і кінця, який належить до македонських пам'яток ХІ ст.. 4 аркуші рукопису, придбані Успенським, Кондаковим, Криловим, зберігаються в Москві та Санкт-Петербурзі.
8.Рильські глаголичні листки. Назва походить від Рильського монастиря в Болгарії. Пам'ятка складається з двох пергаментних аркушів глаголичного тексту молитвослова. Пізніше між дощатою обкладинкою було знайдено ще 2 аркуші та кілька обривків, писаних тією ж рукою. Повністю видана болгарським дослідником І.Гошевим у 1845р. в Софії. Відкрив цю пам'ятку В.Григорович у 1845р. разом з Охридськими листками, які теж є фрагментом давньої слов'янської пам'ятки. Охридські листки – це півтора пергаментних аркуша з недільного євангелія, пов'язані з м. Охридом – одним із центрів слов'янської писемності. Пізніше ця пам'ятка перейшла у власність І.Срезневського, а тепер зберігається у рукописному відділі Одеського університету. Найкраще видання здійснив Г.Ільїнський у 1915р. в серії «Памятники старославянского языка».
9.Боянський палімпсест. Так називається змитий глаголичний тест, поверх якого писана пам'ятка ХІІІ ст. Боянове євангеліє. Відкрив цю пам'ятку В.Григорович у 1845р. у селі Бояна під Софією. Лише у наш час, використовуючи сучасні методи дослідження тексту, болгарський вчені І.Добрєв зумів відновити 26 сторінок змитого глаголичного тексту, який виявився фрагментами євангелія, написаного в ХІ ст.. Боянський палімпсест видав І.Добрєв у 1972р. в Софії.
10.Празькі уривки. Пам'ятку складають два пергаментні аркуші, знайдені у 1855р. у Празі німецьким істориком К.Гефлером. Імовірно, що перший аркуш написано у другій половині ХІ ст., а другий – на початку ХІІ ст. Це пам'ятка моравсько-чеської редакції, видана у 1857 р. П.Шафариком та К.Гефлером.
Кириличні пам'ятки
1.Напис царя Самуїла. Напис зроблено на могильній плиті членів сім'ї Самуїла у 993р., він містить 11 рядків тексту. Знайдено пам'ятку в кінці минулого століття у селі Герман у Південно-Західній Македонії.
2.Супрасльський рукопис. Пам'ятка ХІ ст. болгарського походження, за своїм складом березнева мінея, тобто книга церковних читань на всі дні березня – житія святих, легенди, проповіді Іоанна Златоуста та ін. ЇЇ складають 280 аркушів, об'єднаних у три частини. Було знайдено у 1823р. у Супрасльському монастирі проф. Віленського університету М.Бобровським. Нині зберігається у різних місцях: 118 аркушів у Любляні в колишній ліцейській бібліотеці; 115 – у Варшаві; 16 – у бібліотеці ім. М.Салтикова-Щедріна у Санкт-Петербурзі. Повне видання пам'ятки здійснив С.Сєвер'янов у 1904р. у Санкт-Петербурзі.
3.Савина книга. Це збірник євангельських читань, який має дві приписки із згадкою про попа Саву, іменем якого і названо пам'ятку. Написано книгу в ХІ ст. у Східній Болгарії. Відкрив її І.Срезневський у Московській Типографській бібліотеці, він же і видав у 1868р. Нині зберігається у Москві в Центральному архіві давніх актів.
4. Хіландарські листки. Уривок повчання Кирила Ієрусалимського на двох аркушах, знайдений В.Григоровичем у 1844р. у Хіландарському монастирі на Афоні. Пізніше В.Григорович подарував пам'ятку бібліотеці Одеського університету, де вона і зберігається. Це пам'ятка ХІ ст. болгарського походження. Перше видання належить В.Григоровичу.
5.Македонський кириличний листок. Старослов'янська пам'ятка ХІ ст. болгарського походження, яку знайшов у Македонії О.Гільфердінг, а опублікував у праці « Древние глаголические памятники » у 1866р. І.Срезневський, Зберігається в Академії наук в Росії. За характером це уривок оригінального твору граматичного змісту.
6.Листки Ундольського. Уривки євангельського тексту на двох аркушах. Назву отримали за прізвищем власника їх – бібліографа В.Ундольського, після смерті якого перейшли у власність Московського Румянцевського музею. Пам'ятка ХІ чи ХІІ ст. болгарського походження.
7.Єнінський апостол. Збірник апостольських читань, знайдений у 1960р. у селі Єніна (Болгарія). Ця пам'ятка є найстарішим із слов'янських списків « Апостола », її складають 39 аркушів і датовано другою половиною ХІ ст. Видана у Софії 1965р. К,Мирчевим і Х.Кодовим.
8.Слуцькі листки. Рукописний уривок на 5 аркушах, знайдений у 1867р. в м. Слуцьку біля Мінська і привезений до Санкт-Петербурга. Виданий у 1868р. І.Срезневським. Оригінал пам'ятки загублено.
9.Остромирове євангеліє. Найдавніша східнослов'янська датована пам'ятка, написана в 1056-1057рр. руським дияконом Григорієм для новгородського посадника Остромира. Вона складається з 294 аркушів, має чудове оформлення. Зберігалася у Новгороді, потім у Москві, а з 1720р. у Петербурзі. Вперше опублікована О.Востоковим у 1843р. Остромирове Євангеліє фіксує фонетичні особливості та лексичний склад давньоруської мови і тому є цінним свідченням тогочасного стану мови східних слов'ян.
Склад голосних фонем старослов’янської мови 9-11ст.
Фонетична система стсл. мови була реконструйована завдяки порівн.-істор.досліжденням, а саме вивченню сучасних словянських мов та їх діалектів; аналізу помилок, які допускали у знайдених памятках; дослідженню орфографічних норм стсл.мови. Звукові значення «Ь»,«Ъ», «Ѫ», «Ѧ» встановив на почастку 19ст. О.Х.Востоков, який звернув увагу при визначенні на польську мову.
У старост.мові було 11 голосних фонем.
КЛАСИФІКАЦІЇ:
1. За ступенем артикуляції у горизнотальному напрямі:
- Передній ряд: И, Ь, Ѧ, Є, Ѣ.
- Середній ряд: Ы.
- Задній ряд: ОУ, О, Ъ, Ѫ, А
2. За ступенем підняття спинки язика у напрямі до твердого піднебіння:
- Високе піднесення (И; ОУ)
- Середнє піднесення (Ь, Ѧ, Є; О, Ъ, Ѫ)
- Низьке піднесення (Ѣ, А)
3. Залежно від участі м’якого піднебіння в творенні звуків голосні поділяються на:
- Носові (Ѫ, Ѧ);
- Ротові або чисті (усі інші: И, Ѣ, Ь, Ы,Ъ, А, ОУ, О, Є)
4. За тривалістю усі звуки поділяються на:
- голосні повного творення (И, Є, Ѫ, Ѣ, Ы, ОУ, А, О)
- голосні неповного творення або редуковані (Ъ, Ь).
5.За участю губ:
- Лабіалізовані (О, ОУ, Ѫ )
- Нелабіалізовані – всі інші
6. Редуковані голосні та їх позиції. Втрата редукованих голосних.
Редуковані голосні – це звуки неповного творення, надкороткі. Їх вимова могла бути більш чи менш чіткою залежно від позиції в слові. Розрізняють дві позиції редукованих голосних: сильну, коли їх вимовляли чітко, і слабку, коли їх практично не вимовляли.
У старослов’янській мові постійними редукованими були надкороткий [о](Ъ) надкороткий [е](Ь). Крім того, два голосні звуки – [и](Ы) та [і](И) – були редукованими, якщо стояли перед [і] або [j]: ДОБРЫИ [добриjь]; ГОСТИЄ [гост’іjе]. Редуковані [и](Ы) та [і](И) називають позиційними, або напруженими, на відміну від етимологічних редукованих [о](Ъ), [е](Ь).
Сильна позиція редукованих голосних (позначаємо +):
у першому складу під наголосом: СЛЬ+ЗЫ, ВЛЪ+КЫ;
в односкладових самостійних словах: ТЪ+, СЬ+;
перед складом із редукованим в слабкій позиції: ОТЬ+ЦЬ, ЖЬНЬ+ЦЬ.
Слабка позиція (позначаємо –):
у абсолютному кінці слова: СТОЛЪ, КОНЬ;
перед складом з голосним повного творення: КЪТО, СЛЬЗА;
перед складом із редукованим голосним у сильній позиції: ЧЬТЬ+ЦЬ, ЖЬНЬ+ЦЬ.
Примітки: позиції редукованих голосних починають визначати з кінця слова; позиція редукованого голосного в прийменниках залежить від якості першого складу слова, з яким цей прийменник ужито ВЪ СЪНѣ.
Втрата редукованих голосних. Із другої половини Х ст. редуковані голосні починають занепадати. Спершу це відбувається лише з редукованими Ъ та Ь: в сильній позиції вони переходять у звуки повного творення ([Ь]>е, [Ъ]>о), а в слабкій позиції – занепадають. Про занепад редукованих у слабкій позиції свідчать пропуски або змішування букв Ъ та Ь у пам’ятках ХІ ст.: ЗЛО замість ЗЪЛО, ПОСЛАТИ замість ПОСЪЛАТИ, БЪРАТИ замість БЬРАТИ. Про перехід сильних редукованих у голосні повного творення свідчать написання О на місці Ъ і Є на місці Ь: ВОНЪ замість ВЪНЪ, ДЄНЬ замість ДЬНЬ. У кінці слів Ъ і Ь традиційно писали, але вже не вимовляли.
7. Фонетична структура складу в старослов. мові 9-10 ст. Особлтвості вживання голосих на початку слова.
Ряд фонетичних процесів праслов'янської епохи (палаталізація приголосних), а також деякі процеси ранішого, протослов'янського періоду (доля лабіалізованих голосних в поєднанні з *j) є результатом дії єдиної тенденції, що одержала назву складового сингармонізму. Суть її полягає у тому, що звуки в межах одного складу повинні були бути за артикуляцією близькі один одному. Через це в словах, що суперечили цій тенденції, відбувалися відповідні зміни, направлені на локалізацію складу в єдиній зоні артикуляції: пересування вперед артикуляції голосного під впливом палатальності приголосного; палаталізація приголосного під впливом голосного переднього ряду або [j]. На противагу ранішому, протослов'янському періоду, що характеризується іншою структурою складу, виникає активна взаємодія між звуками в межах одного складу, інтенсивна акомодація і палаталізація.
Між двома основними фонетичними тенденціями праслов'янської епохи, - тенденцією до висхідної звучності і законом складового сингармонізму - існує певний зв'язок. Обидві тенденції були направлені на перетворення складу в єдину цілісну структуру, на автоматизацію і уніфікацію програми артикуляції в межах одного складу; тенденція до висхідної звучності передбачає чітке розташування сегментів у складі. Тенденція до складового сингармонізму визначала єдину зону артикуляції в межах складу. Можна вважати, що тенденція до висхідної звучності багато в чому зумовила дію тенденції до складового сингармонізму, оскільки саме вона привела до об'єднання голосних і приголосних в межах складу в єдину цілісну структуру, що створило передумови для максимальної їх акомодації. На користь даного твердження говорить той факт, що всі зміни, пов'язані зі складовим сингармонізмом, відбуваються в межах нового складу, вже збудованого за принципом висхідної звучності.
8. Склад приголосних фонем старослов’янської мови ІХ – ХІ ст.
У СС 27 пригол.фонем, які класиф-ся: За місцем творення: 1. Губні: губно-губні: б, п, м, губно-зубні: в, ф. 2. Язикові: передньоязик.: д, т, з, с, S [д‘з’], ц, л, н, ж, ч, ш, р; середньоязик.: й;задньоязик.: г, к, х. За сп. твор.: 1. Проривні: б, п, д, т, г, к. 2. Щілинні: в, ф, з, з’,с, с’, ж, ш, х, й. 3. Африкати: S [д‘з’], ц, ч. 4. Зімкнено-щілинні: м, н, р, л. 5. Складні: жд, шт. За уч. голосу й шуму: 1. Сонорні: м, н, р, л, й. 2. Шумні: -дзвінкі: б, в, г, д, ж, жд, з,S [д‘з’];-глухі: п, т, к, ф, с, с’, ш, шт, ц, ч, х.За тверд.-м'як.: -завжди тверді: г, к, х;- завжди м'які: й, S [д‘з’], ц, ж, ч, ш, жд, шт, Ψ; -пригол., які могли бути тв. (перед гол. зад. ряду) і напівм’як.(перед гол. перед.ряду): б, п, д, т, м, в; -пригол., які могли бути тв., напівм’як. і м’як.: р, л, н, н’, з, з’, с, с‘.Приг. В розвинувся з *ŭнескладотвор.; звука Ф у СС не було, його запозич. з гр. і лат. мов.; для познач. звука Й вик. графему І-.
9.Складові приголосні <r>,< l >та їх графічне позначення в старослов’янській мові 9-11ст.
У старослов.мові складотворними могли бути не лише голосні, а й сонорні Р та Л,які утворювали вершину складу й тому виконували фунукціюю, властиву голосним. Для розрізнення складотворчих і нескладотворчих звуків сполучень треба керуватись правилами: несклад. Р,л у сполуч. З Ъ,Ь у суч.схслов.мовах відповідав той самий порядок розташ.фонем,тобто Р,Л+гол(КРЪВЬ); складотворч. р,л у поєднінні з Ъ,Ь відпов.сполуч,у яких розташування фонем зворотнє.
Якщо після плавного стояв j, то таке сполучення закономірно давало r', l'. У позиції перед наступним приголосним склад був закритим. Частина закритих складів праслов'янської мови у середині слова відкривалася шляхом опускання кінцевого приголосного, але сонанти *r, *l ніколи з вимови не зникали. Більшість дослідників пов'язує особливості зміни цих сполучень з різним акцентом довготи. У мовах південних слов'ян, а також у словацькій і чеській довгота зосереджувалася на голосному, тому закономірно змінилося ō>а, ē>ять(ĕ). Склад у цій мові відкривався шляхом метатези (*tort>*tart>*trat). У старослов'янській мові ці новостворені сполучення було представлено у вигляді –ра-, -ла-, -р ять-, -л ять-, які прийнято називати не повноголосними, бо у східнослов'янських мовах їм відповідають повноголосні сполучення –оро-, -оло-, -ере-, -еле-. У мовах східних і західних слов'ян довгота зосереджувалася не на голосному, а на сонорному *r, *l. Подальша доля цих сполук була різною: у східних слов'ян утворилися так звані повноголосні сполучення *torot, *tolot, *teret, *telet, а у західних діалектах давній голосний, який стояв перед сонорним, поступово ослаблював свою артикуляцію і зникав: *to-rot>*trot.
10. Періодизація праслов'янської мови. Поняття про порівняльно-історичний метод.
Прасловянська мова була спільною для словян, але через діалекти мов почала відокремлюватись.Оскільки словянські мови мають багато спільного з германськими, романськими та індійськими мовами, науковці дійшли висновку, що у давнину існувала спільна мова пращурів, яка лягла в основу всіх цих мов.Ця мова існувала приблизно до 3 тис.до н.е. Це була індоєвропейська мова. На початку 2-го тис.до н.е. мова почала розпадатися на діалекти. В цей час відокремились словянські діалекти в праслов’янську мову, яка проіснувала до 6-7ст.н.е. Вона розвивалась та змінювалась.
Періодизація розвитку праслов'янської мови (за Григорієм Півтораком): 1. Раннопраслов'янський (кінець III тис. до н.е. - XI ст. до н.е) 2. Середньопраслов'янський (X ст до н.е - початок н.е.) 3. Пізньопраслов'янський(початок н.е. - V ст. н.е)
Реконструювати прамову словян можна лише за писемними даними старослов’янської мови, а також порівнюючи спільне та відмінне у сучасних словянськ.мовах. Такі дослідження використовуються в межах порівняльно-історичного методу, який передбачає залучення даних усіх мов індоєвропейської сімї. Щоб виділити реконструйовані, не зафіксовані письмово форми, науковці використовують спец.позначення.(слово пишеться латиницею і позначається зірочкою).
11.Вихідна звукова система, що лежить в основі старослов’янської мови.
Появі праслов’янської мови, фонетична система якої лягла в основу фонетичної системи старослов’янської мови передував період розвитку,який називається праіндоєвропейським. Фонетична система праслов’янської мови довго зберігала особливості індоєвропейської мови.
До с-ми голосних праінд. м. входили:
1.Монофтонги(одиночні звуки):*a, *i, *u, *e, *o(існували довгі та короткі, відповідно 5 пар).
2.Дифтонги(складні звуки,що складаються з двох голосних, один з яких є складотворним). Вони були двох типів – з нескладотворчим *u і нескладотворчим *i: *ai,*oi,*ei; *au, *ou, *eu, *uu (існували довгі та короткі).
3. Дифтонгічні сполучення (дифтонгоїди) – сполучення голосного звука з сонорним (плавним чи носовим) приголосним: (існували довгі та короткі)
дифтонгічні сполучення з носовими приг.: *am/n‚ *om/n‚ *em/n‚ *um/n‚ *im/n;
дифтонгічні сполучення з плавними приг.: *ar/l‚ *or/l‚ *er/l‚ *ur/l‚ *ir/l.
Склади могли формуватися з будь-якими голосними.
До с-ми приголосних праінд. м. входили:
1. губні *(b,p,bh,ph,w,u);
2. передньоязикові: - зубні*(d,t,z,s,dh,th); - носові*(m,n); - плавні*(r,l);
3. середньоязикові: *j,*i;
4. задньоязикові: - чисті*(g, k, gh, kh); - лабіалізовані *(gw,kw, gwh, kwh); - палатальні*(g’,k’).
Відмінні риси приг. фонем праінд. мови та сс мови:
1). проривні фонеми поділялися на придихові й непридихові:*b – *bh, *d–*dh, *p – *ph, *g –*gh, *k – *kh;
2). задньоязикові мали м'які варіанти: *g - *g', *k - *k';
3). були відсутні шиплячі, африкати, складні приголосні й звуки [f] і [ch];
4). приголосний *v у своєму звучанні наближався до *u, а *j до *i;
5). сонорні *r‚*l‚*m‚*n у позиції перед голосними були нескладотворчими, а в позиції між приголосними й у кінці слова набували складотворчої функції, тобто могли утворювати склад.
За структурою склади могли бути як відкритими(закінчувалися складотворчим гол. чи сонорним звуком), так і закритими (закінчувалися приг. чи нескладотворчим гол. звуком). У межах одного складу всі приг. могли сполучатися з *j. Усі приг. могли стояти перед гол. переднього і заднього ряду.
12. Найдавніші зміни індоєвропейських голосних у праслов’янській мові раннього періоду.
На праслов’янському грунті поступово зникає квантитативне розрізнення голосних звуків, яке було характерною ознакою праіндоєвропейської мови-основи. Вже на початковому етапі формування праслов’янської мови фонетична система почала змінюватися. У системі голосних почала діяти тенденція переходу кількісних відмінностей у якісні. Підсумок розвитку вокалізму полягав у тому, що ознака часокількості у голосних стала фонологічно несуттєвою і поступилася протиставленню голосних за якістю:
ī > и, ĭ > ь,
ū > ы,
23.02.2017 15:02-
Ділись своїми роботами та отримуй миттєві бонуси!
0%
Оголошення від адміністратора