Подякувати Студентському архіву довільною сумою
Admin
26.02.2023 12:38
Дякуємо, що користуєтесь нашим архівом!
Особливості конституційних моделей президентських форм правління сучасних держав
Інформація про навчальний заклад
ВУЗ:
Інші
Інститут:
Не вказано
Факультет:
СІ
Кафедра:
Не вказано
Інформація про роботу
Рік:
2010
Тип роботи:
Контрольна робота
Предмет:
Державне право зарубіжних країн
Частина тексту файла (без зображень, графіків і формул):
ВИЩИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД
«ВІДКРИТИЙ МІЖНАРОДНИЙ УНІВЕРСИТЕТ РОЗВИТКУ ЛЮДИНИ «УКРАЇНА»
Інститут права та суспільних відносин
Спеціальність „Правознавство”
КОНТРОЛЬНА РОБОТА
З навчальної дисципліни
«Державне право зарубіжних країн»
Тема:
Особливості конституційних моделей президентських форм правління сучасних держав
Президентські поліархії з елементами "посиленого парламентаризму"
Івано-Франківськ - 2010
План
1.Вступ
2.Особливості конституційних моделей президентських форм правління сучасних держав
3.Президентські поліархії з елементами "посиленого парламентаризму"
4.Висновки
5.Список використаних джерел
Вступ
Застосування в системі державної влади України посади президента значно посилило увагу в нашому суспільстві до інституту президентства. Уведення цього інституту відкрило новий етап у розвитку української державності. До речі, тепер понад 140 країн мають у своєму державному устрої посаду президента. З одного боку, ця цифра відображає масштабність поширення президентства в сучасному світі, з іншого боку, важливо відзначити, що в різних країнах президенти мають різний обсяг повноважень.
Термін "президент" походить від латинського, що буквально означає "той, що сидить попереду".
Очевидно, в античні часи президентами називали осіб, які головували на різних зборах. Від цього первісного значення слова "президент" згодом виникла така посада, як, наприклад, президент сенату. А в нинішньому розумінні, тобто на позначення посади глави держави, термін "президент" не вживали ні в часи грецької та римської республік, ні в періоди існування ранніх буржуазних республік в Англії і Нідерландах. Так, в Англії, яка стала на короткий час республіканською, виконавчу владу замість скинутого монарха спочатку здійснювала Державна рада. У Нідерландах повноваження виконавчої влади також мав найвищий колегіальний орган.
. США стали першою країною у світі, де виникла посада президента, яка об´єднала в одній особі посаду глави держави і голови уряду. У США зародився інститут президентства саме як один із найважливіших інститутів політичної системи. На відміну від інших держав того часу, де виконавча влада повсюдно була монархічною, спадкоємною, у США главу держави почали обирати в ході загальних виборів.
А першими європейськими країнами, де було запроваджено посаду президента як глави держави, стали в 1848 р. дві республіки: Франція й Швейцарія. Крім них, інші держави Європи (не говорячи вже про Азію й Африку) до кінця 19 ст. залишалися монархіями.
У 20 ст. такі грандіозні за своїми масштабами потрясіння, як революції, світові війни і розпад колоніальних імперій, привели до утворення безлічі нових незалежних держав. Далеко не всі вони стали президентськими республіками, але в абсолютній більшості їх було засновано посаду президента країни.
Фундаментальні зміни, які відбуваються на світовій арені з кінця 20 ст., стимулювали дальше поширення інституту президентства. Майже у всіх колишніх республіках СРСР, у республіках колишньої СФРЮ (за винятком Боснії й Герцеговини), а також у Чехії й Словаччині засновано президентську посаду. Цю посаду ввела в себе і Монголія. Сьогодні президентство — невід´ємний елемент політичних систем більшості країн Європи і світу. Разом з тим кожна країна сама визначає, яку роль повинен відігравати президент у її політичному житті. В Україні президентську посаду-введено в 1991 р.
1.Особливості конституційних моделей президентських форм правління сучасних держав.
Повноваження президента, його роль і статус у політичному житті тієї чи іншої країни визначаються насамперед відповідними конституційними нормами. Так, Конституція України гласить: "Президент України є главою держави і виступає від її імені. Президент України є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина" (ст. 102). Так само визначено статус президента й у Конституції Італії (ст. 87), Російської Федерації (ст. 80), інших держав.
Крім визначення правового статусу президента як глави держави чи як глави найвищої виконавчої влади, конституції багатьох країн містять низку суспільно важливих морально-політичних і цивільних зобов´язань, яких повинен дотримуватися президент протягом усього терміну своїх повноважень. Насамперед від нього вимагається, щоб у всіх своїх діях він неухильно дотримувався Конституції й інших законів своєї країни. Так, вступаючи на посаду, Президент України складає таку присягу:
"Я (ім´я та прізвище), волею народу обраний Президентом України, заступаючи на цей високий пост, урочисто присягаю на вірність Україні. Зобов´язуюсь усіма своїми справами боронити суверенітет і незалежність України, дбати про благо Вітчизни і добробут Українського народу, обстоювати права і свободи громадян, додержуватися Конституції України і законів України, виконувати свої обов´язки в інтересах усіх співвітчизників, підносити авторитет України у світі" (ст. 104).
Конституції деяких країн закріплюють за главою держави роль арбітра між різними силами в державі і суспільстві. За Конституцією Франції, "президент... забезпечує своїм арбітражем нормальне функціонування публічної влади" (ст. 5). Аналогічну роль відводять главі держави конституції інших держав.
Конституційні норми багатьох країн передбачають, що президент у своїй діяльності не повинен захищати інтереси якихось окремих соціальних груп і прошарків, а домагатися досягнення блага для всього суспільства. Такого роду зобов´язання й офіційно встановлені стандарти діяльності президента спрямовані на всемірне зміцнювання авторитету і гідності посади глави держави.
Повноваження президента в президентській, напівпрезидентській і парламентській республіках. У періодичній пресі, в наукових працях часто вживаються такі вирази, як "президентська форма правління", "парламентарна (чи парламентська) форма правління" і т. ін., хоча прийнято вважати, що існують дві основні форми правління — республіканська і монархічна. Згідно з ними главою держави є монарх у державі з монархічною формою правління і президент — у республіканській державі. Влада монарха, на відміну від президентської, не є похідною від волевиявлення інших органів, а також і від виборів. Монарх не може бути підсудним. Його влада ґрунтується на принципі престолонаслідування.
Традиційне тлумачення поняття "форма правління" цілком прийнятне і в сучасному державознавстві, але все ж здається, що коректніше буде з погляду наукової термінології говорити про президентську, напівпрезидентську і парламентську (чи парламентарну) системи правління, відрізняючи їх тим самим від форм правління.
Виникнення тих чи інших систем правління в різних країнах зумовлене багатьма чинниками. Значний відбиток на цей процес накладають особливості історичного розвитку країни, специфіка її політичної культури, традицій державності, співвідношення різних політичних сил і лідерів у період розроблення й приймання конституції. Через це в одних країнах запровадилася парламентська система правління, при якій функції глави держави виконує конституційний монарх чи президент, але реальна виконавча влада зосереджена в руках уряду, підзвітного парламентові (європейська модель), а в інших створено сильну президентську владу, урівноважену іншими політичними інститутами чи й таку, що переважає за своїми повноваженнями законодавчу і судову влади (американська модель президентства).
Американська модель президентства є класичною моделлю президентської республіки. Вона відзначається своєю раціональністю: у ній немає властивого деяким іншим країнам дуалізму виконавчої влади, при якому президент і прем´єр-міністр часто суперничають за переважний вплив на урядову політику. Ця модель президентства не допускає і виникнення двовладдя в політичній системі США, коли президент проводить свою політику, а конгрес здійснює свій курс. Система поділу і балансу влади навіть в умовах, коли президент представляє одну партію, а більшість у конгресі належить опозиційній партії, забезпечує єдність державної політики.
Президентську модель правління, що сформувалася в США, впроваджено (з багатьма її атрибутами) й у деяких країнах Латинської Америки, Азії й Африки. Афро-азіатська модель, однак (за рідкісним винятком), відрізняється великим авторитаризмом, який нерідко набуває форми відверто тоталітарного режиму. Конституційно парламенти не захищені від сваволі правлячого президента і можуть бути розпущені за його вказівкою. Судова влада так само, як і законодавча, дуже залежить від президента, який особисто призначає суддів і контролює їхню діяльність. Відсутність парламентаризму і демократичних традицій, особливо в багатьох африканських країнах, призвела до концентрації величезної влади в руках президента, який до того ж є, здебільшого, лідером правлячої і нерідко єдиної легально діючої партії, що дозволяє йому фактично одноосібно вирішувати питання державного управління.
У Західній Європі взяв гору не американський і тим більше не афро-азіатський варіант президентської влади. Тут сформувалася суто європейська модель у формі напівпрезидентської чи парламентської системи правління.
Характеризуючи президентську владу в Азії й Африці, необхідно все ж зазначити, що в окремих країнах на цих континентах (в Індії, Ізраїлі, Лівані) виникли такі системи президентського правління, які більше відповідають європейській моделі президентства. Вони передбачають більш обмежені прерогативи президента, ніж в американській, латиноамериканській і афро-азіатській моделях президентської влади.
Попри прагнення окремих країн, які розвиваються, модифікувати й пристосувати до своїх умов "класичну" президентську республіку, остання все-таки залишається переважно суто американським феноменом, для успішного функціонування якого необхідні певні умови: достатньо високий рівень політичної культури, ретельно розроблена й збалансована система стримувань і противаг тощо. Зазначена модель має низку суттєвих переваг і недоліків, причому останні нерідко переважають у разі трансплантації ЇЇ на інший, неамериканський, ґрунт.
Президентська модель створює умови для достатньо стабільного функціонування політичної системи, і в цьому, як не дивно, її і сила, і слабість. Так, главу президентської республіки не можна звільнити у відставку за політичними мотивами. Так само й доля уряду тут безпосередньо не залежить від змін у співвідношенні сил між різними партіями в парламенті. Але оскільки в умовах президентської республіки і законодавча і виконавча влади значною мірою віддалені одна від одної, маючи фіксований незалежний мандат, можуть самостійно існувати протягом усього терміну своїх конституційних повноважень, то пошук компромісів може бути ускладненим. Тим більше, що "класична" президентська модель, по суті, не має механізму вирішення суперечностей між цими гілками влади. Відсутність у парламенту повноважень змістити за політичними мотивами главу виконавчої влади, а в президента — розпустити парламент робить обидві гілки влади неспроможними розв´язати політичний конфлікт, що базується на взаємному протистоянні. Особливо затяжним і гострим може бути подібний конфлікт в умовах ще не сформованої демократії, про що свідчить, зокрема, невдала спроба запровадити "класичну" президентську модель у Росії (1993 p.), яка вилилась у криваве протистояння між президентом і парламентом.
При парламентській системі державного управління, якщо така передбачає наявність посади президента, останній не має, як правило, реальної політичної влади. Повноваження глави держави, за винятком суто церемоніальних, представницьких, тут зазвичай здійснюються з дозволу й ініціативи уряду. Це означає, що уряд і його діяльність практично виведені зі сфери прерогатив президента. Прем´єр і його уряд підзвітні вищому законодавчому органові і можуть бути звільнені парламентом у відставку в разі винесення їм вотуму недовіри. А президент в умовах парламентського правління не відповідальний за дії уряду і залишається надпартійною фігурою.
У той же час президент у парламентській республіці не обов´язково повинен розглядатись як виключно номінальний глава держави, адже він залишається гарантом правопорядку й уособленням непорушності конституційного ладу. Нерідко він грає роль своєрідного резервного інструменту політичної системи, який активізується в умовах кризи і нестабільності. Якщо уряд втрачає підтримку парламентської більшості або його діяльність паралізується боротьбою різних угруповань, роль глави держави значно зростає, а коло питань, яке вирішує президент на свій розсуд, розширюється. Президент, таким чином, нерідко стає тим сильнішим і самостійнішим, чим слабкішою стає позиція прем´єр-міністра і його підтримка з боку парламенту. Так було, зокрема, восени 1979 р. в Індії, де президент Н. Редді в умовах кризи уряду Ч. Сінгха дозволив собі дії, не зовсім типові для глави парламентської республіки.
Найтиповішими парламентськими республіками на чолі з президентом є ФРН, Швейцарія, Ірландія, Угорщина, Індія та низка інших європейських й азіатських країн.
Загальною тенденцією сучасного конституційного розвитку цілої групи країн є прагнення подолати недоліки обох "класичних" форм правління (президентської й парламентської) і синтезувати їх позитивні риси, зробивши державний механізм більш гнучким і стабільним. Досвід останніх десятиліть показує, що для ефективного державного управління важливо не тільки і, можливо, не стільки розподіл влад і система взаємних стримувань і противаг, скільки встановлення необхідних взаємозв´язків, взаємодії, взаємоузгодженості в роботі вищих органів державної влади.
Вирішення згаданого вище завдання найчастіше здійснюється в рамках так званих змішаних моделей. Серед них виділяються напівпрезидентські республіки (Франція, Португалія, Фінляндія, Росія, Україна). Значне поширення напівпрезидентських форм правління знайшло своє відображення в нових конституціях Польщі, Грузії, Азербайджану, деяких франкомовних країн Африки.
Напівпрезидентським республікам притаманні деякі стійкі характеристики, що дозволяють розглядати їх як самостійну форму правління, функціонування якої має свою логіку. Сутність напівпрезидентської моделі зводиться, насамперед, до поєднання президентської і парламентської систем управління.
Водночас, на відміну від президентської влади американського зразка, модель напівпрезидентського правління в Європі не допускає для президента володіння всією повнотою виконавчої влади. При цій моделі президент не тільки не є головою уряду, а й сам уряд фактично формується залежно від співвідношення партійних фракцій у парламенті. Важливим обмежником президентської влади в її напівпрезидентському варіанті служить і те, що уряд відповідальний не перед президентом, а перед парламентом. Однак повноваження глави держави і глави уряду нерідко тісно переплітаються і формально для прийняття рішень вимагається згода їх обох. Найчастіше ситуація виглядає так: президент відповідає головним чином за вирішення загальних, стратегічних питань, а прем´єр-міністр несе відповідальність за щоденне, практичне, безпосереднє управління.
Але об´єм повноважень глави держави у напівпрезидентській республіці багато в чому залежить від розстановки сил на внутрішньополітичній арені, яка визначає різні тлумачення конституції (більш близьке до парламентської чи президентської моделі), що дозволяє пристосовувати її норми до різних обставин. Так, якщо на парламентських виборах перемогли пропрезидентські партії чи блоки, то безумовна першість у сфері виконавчої влади належить президенту, а на долю прем´єр-міністра й уряду в основному залишається реалізація рішень, прийнятих президентом. Перемога ж на парламентських виборах партії (чи блоку партій), опозиційної президенту, різко посилює дуалізм виконавчої влади і приводить до обмеження фактичної компетентності глави держави.
Загалом механізм виконавчої влади у напівпрезидентських республіках складніший, ніж у президентських республіках. І все ж успішне розв´язання можливого конфлікту між виконавчою і законодавчою гілками влади в цій моделі досить вірогідний, оскільки глава держави наділений повноваженнями розпуску парламенту, а останній за відповідних умов здатен добиватися відставки уряду. Водночас створення різних змішаних моделей може мати і свої негативні сторони, бо таким чином нерідко порушується або змінюється притаманна тій чи іншій формі правління єдність структури управління й одночасно виникають нові види відносин, колізії, неузгодженості, яких не було у "відпрацьованих" формах правління.
І все ж у моменти гострих політичних криз, таких, як відставка уряду чи загострення протиборства між різними суспільно-політичними угрупованнями, саме глава держави виступає як найвища посадова особа, яка сприяє збереженню наступності влади, підтримці спокою в суспільстві і дотриманню законності всіма громадянами. Важлива стабілізаційна сила президентської посади при напівпрезидентській і парламентарній системах правління полягає в тому, що прем´єр - міністри і їхні кабінети приходять і йдуть, а глави держав мають конституційне право залишатися на своїх посадах до кінця терміну своїх повноважень.
2. Президентські поліархії з елементами "посиленого парламентаризму"
За сукупністю своїх юридичних характеристик до держав з більш сильними елементами "президенціалізму" ніж в США, слід віднести, на нашу думку, Бразилію, Грузію, Домініканську республіку, Колумбію, Таджикистан, Туркменистан, Узбекистан, Чилі тощо. Якщо форми правління цих держав "розставити" на умовній шкалі за принципом зростання рівня "президенціалізму", то порядок цей буде приблизно такий.
Порівняно з американським Президентом, влада Президента Грузії сильніша за рахунок права останнього на законодавчу ініціативу; в Домініканській республіці та Колумбії президенти наділені більш широкими повноваженнями у надзвичайних випадках, коли є загроза громадському спокою та національній безпеці, а також у кадровій сфері, де формування уряду здійснюється президентом на свій розсуд. Окрім цього всі акти Президента Колумбії, за винятком призначення міністрів, для набуття законної сили мають бути скріплені підписами відповідних членів уряду. Тобто мова йде про використання характерної для парламентських країн процедури контрасигнування. Але тут вона є протилежною за своєю якістю, оскільки, враховуючи повну залежність кар'єри члена уряду від президентів, цей інститут тут (у президентських поліархіях) означає покладання політичної відповідальності за зміст відповідних рішень і актів та за їх реалізацію на членів урядів, котрі вчинили контрасигнування. Тобто в президентській поліархії наявність інституту контрасигнування є засобом не послаблення, а посилення влади президента в системі елементів форми правління.
Такий же наслідок в умовах президентської поліархії, де відсутній інститут парламентської відповідальності виконавчої влади, має право президента розпускати парламент. Серед держав з такою "порушеною" рівновагою є насамперед Чилі, де Президент може реалізувати це право лише один раз протягом строку його повноважень (хоча чітких підстав розпуску парламенту конституцією не встановлено. С.Б.) В інших державах: Алжирі, Єгипті, Перу, Сенегалі, Сирії право президентів на розпуск певною мірою збалансовано наявністю парламентських елементів системи стримувань. "Обґрунтованим рішенням" Президента Сирії може бути і розпущений парламент цієї країни, але з конкретного питання таке рішення може прийматися тільки один раз. Це може бути певною відповіддю Президента на винесення більшістю голосів членів парламенту вотуму недовіри Раді міністрів, коли прем'єр-міністр має надати Президенту пропозицію про відставку кабінету, а глава держави приймати відповідне остаточне рішення щодо відставки або розпуску.
В Сенегалі, наприклад, Президент може розпустити парламент (Національні збори), якщо він за передбаченими Конституцією (1963 р. з наступними змінами) формами парламентського контролю (усні та письмові питання з дебатами та без них, слідчі комісії тощо) прийняв резолюцію осуду Урядом.
Схожий порядок і в Тунісі, де Президент, поряд з іншими такими сильними повноваженнями, як право законодавчої влади, право прийняття по визначеному переліку питань та на конкретний термін делегованого законодавства декретів, що мають силу закону, може розпустити парламент, якщо протягом одного законодавчого періоду він двічі 2/3 голосів парламентарів прийняв резолюцію недовіри відносно уряду.
Форми правління кількох держав характеризується більшим ступенем "чистоти" президентських елементів, котрі однак сильніше ніж в США. Серед них перш за все Мексика, територіальне сусідство якої з США сприяло максимальною мірою запозиченню нею "вашингтонської" моделі влади. Але форма правління "Сполучених штатів Мексики" відрізняється дещо посиленими елементами президенціалізму: президент на власний розсуд призначає і усуває з посад державних секретарів (міністрів) та цілий ряд інших федеральних посадових осіб, має право вводити надзвичайний стан, припинити дію конституційних гарантій, реалізувати можливість федеральної інтервенції у внутрішні справи штатів, втручатись у законотворчий процес. Останнє знаходить свій вираз у праві Президента на законодавчу ініціативу, а також у випадках, прямо вказаних в Конституції або за уповноваженням Конгресу, видавати декрети, що мають силу закону. Владу Президента, як вже зазначалося, посилює також наявність інституту контрасигнування актів і рішень Президента, котре здійснюється членами Централізованої адміністрації (уряду), за що вони і несуть відповідальність. Передбачені Конституцією деякі парламентарні елементи: підзвітність членів уряду парламенту, коли при відкритті кожної сесії Конгресу члени Централізованої адміністрації подають звіт про стан справ у своїх відомствах, а кожна з палат Конгресу може викликати членів адміністрації з метою отримання інформації з питань, що обговорюються, особливих наслідків не має і на зміст президентської влади майже не впливає.
Ще сильніше елементи президенціалізму в Бразилії, де президентська поліархія була встановлена, по суті, рішенням народу в результаті проведеного 7 вересня 1993 р. плебісциту щодо форми державного правління. На питання, яку з них обрати: монархію чи республіку, якщо республіку, то президентську або парламентську, громадяни повіли так: за республіку 66%; за монархію 10%; за парламентську республіку —25%, за президентську 54%. Таким чином, через 5 років після прийняття Конституції країни (1988 р.) форма державного правління Бразилії була остаточно визначена як президентська, але як така, що відрізняється від "вашингтонської" моделі більш широким обсягом повноважень президента.
Президенту Бразилії належить важливе право самостійно встановлювати стан оборони, стан облоги і так званий стан федерального втручання (інтервенції) у справи штатів. Для прийняття відповідних рішень йому необхідна формальна підтримка одного з двох визначених у Конституції консультативних органів Ради Республіки або Ради національної оборони. До Ради Республіки входять віцепрезидент, голови палат федерального парламенту, лідери більшості і опозиції в обох палатах, міністр юстиції і шість бразильських громадян, котрі у рівній кількості призначаються Президентом і обираються палатами парламенту. До Ради національної оборони входять віцепрезидент, голови палат парламенту і ряд міністрів. Позиції Президента у законотворчому процесі посилює надане йому конституцією право законодавчої ініціативи, право видавати у випадку термінової необхідності акти, що мають силу закону (з наступним представленням в Конгрес), а також можливість використовувати вибіркове вето на законопроекти, прийняті парламентом. Вибіркове вето на відміну від "загального" дає президенту більше можливостей для маневру в його взаємовідносинах з парламентом. Водночас Конституція 1988 р. наділила Конгрес правом піддавати бразильського Президента, як це має місце і в США, суду імпічменту, у випадках скоєння ним злочинів або інших порушень конституції і законів, і у цьому немає нічого дивного. Примітним однак є те, що на відміну від США, де суд імпічменту за всю історію цієї країни жодного разу (з двох) не відправив у відставку президента, в Бразилії є практичний досвід: звинувачений в корупції Президент Ф.Коллор в 1992 р. усунений за це з посади глави держави.
І нарешті найсильнішими можна вважати становища президентів в трьох країнах Середньої Азії: Таджикистані, Туркменистані, Узбекистані. В усіх трьох конституціях цих держав міститься припис, що не є характерним для президентських поліархій інших регіонів, особливо американського. Мова йде про визнання президента гарантом Конституції і законів, прав і свобод людини і громадянина, національної незалежності, єдності і територіальної цілісності, охорони суверенітету, реалізації рішень з питань національно-державного устрою тощо. За Конституцією Президент Таджикистану є головнокомандувачем збройними силами, призначає і звільняє командувачів військами збройних сил, утворює Раду безпеки і керує нею, проголошує надзвичайний стан на всій території держави або в окремих місцевостях з "негайним" внесенням указу про це на затвердження до парламенту і повідомленням до Організації Об'єднаних Націй, керує здійсненням зовнішньої політики. Він уповноважений створювати та ліквідовувати міністерства і відомства; призначати і звільняти Прем'єр-міністра та інших членів уряду; скасовувати чи призупиняти дію "актів органів державного управління", якщо вони суперечать Конституції і законам; призначати і звільняти голів територіальної автономії, областей, столиці, міст та районів. Серед найважливіших повноважень Президента є і його право щодо призначень і відкликань голів та інших суддів Конституційного Суду, Верховного Суду і Вищого економічного суду, а також за поданням міністра юстиції призначати і звільняти суддів інших судів. За згодою парламенту глава держави призначає та звільняє генерального прокурора і його заступників.
Але якщо призначення на найважливіші урядові посади та на посади голів автономних і місцевих органів влади Президент Таджикистану здійснює за згодою парламенту (Меджлісі Олі) та меджлісів народних депутатів відповідних адміністративно-територіальних одиниць, то Президент Узбекистану при формуванні апарату виконавчої влади такої згоди не потребує. Він на свій розсуд призначає та звільняє прем'єр-міністра та інших членів Кабінету Міністрів, забезпечуючи взаємодію "вищих органів влади та управління", керує ним. Крім цього Президент Узбекистану є головнокомандувачем збройних сил, призначає і звільняє вище командування, присвоює вищі військові звання. Серед його повноважень слід також назвати право вести переговори та підписувати міжнародні договори, забезпечувати додержання укладених державою договорів, а також призначати і звільняти дипломатичних та інших представників Узбекистану в іноземних країнах ім таких же повноважень, характерних і для Президента Туркменистану, останній має право одноосібно призначати на 5-річний термін з можливістю перепризначення суддів, керувати формуванням проекту державного бюджету і вносити його на розгляд і затвердження до Меджлісу (парламенту), видавати з окремих питань закони (це право йому було надано спеціальною постановою Меджлісу від 12 квітня 1993 р.), скасовувати акти міністерств і відомств та місцевих органів управління, розпускати органи місцевого самоврядування, призначати за рішенням Халк Маслахати референдуми, звертатися з посланнями до народу, достроково скликати Меджліс на сесію, надавати Халк Маслахати щорічні доповіді про стан країни, інформувати про найбільш важливі питання внутрішньої і зовнішньої політики та деякі інші.
Влада президентів Туркменистану та Узбекистану суттєво підсилюється за рахунок їх можливостей розпускати парламент. Халк Маслахати (Народна Рада) за Конституцією Туркменистану є вищим представницьким органом народної влади, в той час як парламент (Меджліс) вищим законодавчим органом. До складу Халк Маглахати входять Президент, депутати Меджлісу, а також члени, обрані народом у кількості, що дорівнює числу депутатів Меджлісу. Крім того, до складу Халк Маслахати входять голова Верховного Суду, голова Вищого господарського суду, генеральний прокурор, члени уряду, глави адміністрацій в адміністративно-територіальних одиницях, а також мери муніципальних рад міст і селищ. До компетенції Халк Маслахати, що обирається на термін п'ять років, віднесено розгляд і прийняття рішень з питань доцільності змін Конституції або прийняття нової; проведення всенародних референдумів: розробки рекомендацій про основні напрями економічного, соціального і політичного розвитку країни; зміни державного кордону і адміністративно - територіального поділу; ратифікації і денонсації укладених від імені Туркменистану договорів про міждержавні союзи та інші утворення; проголошення стану війни і миру; з інших питань, визначених Конституцією і законами. Рішення Халк Маслахати реалізуються Президентом, Меджлісом та іншими органами державної влади. Халк Маслахати скликається "за необхідністю", однак не менше ніж один раз на рік за ініціативою Президента, Меджлісу або третини встановленого числа членів Халк Маслахати. Його роботою керує Президент або обраний на його пропозицію будь-який член Халк Маслахати. Конституцією Узбекистану (ст.95) визначено, що Президент за погодженням з Конституційним судом може достроково припинити повноваження парламенту в разі виникнення в його складі "нездоланних розбіжностей, що загрожують його нормальному функціонуванню, або неодноразового прийняття ним рішень, які суперечать Конституції". В Туркменистані випадки розпуску парламенту конституцією більш конкретизовані. Згідно ст. 64 "Меджліс може бути достроково розпущений ... Президентом у випадках неспроможності сформувати протягом шести місяців керівні органи Меджлісу або вираженої двічі протягом вісімнадцяти місяців недовіри Кабінету міністрів".
Відносно використання процедури імпічменту слід відзначити, якщо Конституція Узбекистану єдина з конституцій країн СНД, котра не передбачає інституту імпічменту президента, то механізм усунення від посади туркменського глави держави серед цих же держав є найбільш складним. Передбачене Конституцією Туркменистану право Халк Маслахати висловити недовіру Президенту фактично неможливо реалізувати, оскільки, по перше, мала вірогідність того, що Халк Маслахати, більше половини членів котрого призначається Президентом., набере 2/3 голосів на підтримку цього рішення; по-друге, саме рішення про недовіру не призводить до відставки, а тільки до призначення референдуму з цього питання.
Наявність в конституціях Узбекистану та Туркменистану деяких елементів парламентарної поліархії не впливає на зміст форм правління цих держав. Так, в Туркменистані парламент уповноважений приймати рішення про недовіру уряду, однак юридичних наслідків такого рішення для уряду не визначено. В Узбекистані відповідальності кабінету міністрів перед парламентом не передбачено, однак він повинен складати повноваження перед новообраним парламентом. Відповідальність уряду перед парламентом, передбачена зазначеними нормами, є, по суті, умовною.
Президентські поліархії з елементами "парламентаризму "
Водночас серед президентських поліархій є певна група держав, де елементи "парламентаризму" тією чи іншою мірою впливають на зміст виконавчої і, насамперед, президентської влади. Серед держав цієї групи найближчою до класичного прототипу є форма державного правління Панами, де певною самостійністю володіє "Рада кабінету" (Consejo de Gabinete), яка хоч і діє при і під головуванням глави держави, але такі рішення, як призначення суддів Верховного суду, укладання договорів про займи, відчуження національного майна, декретування під колективну відповідальність Ради надзвичайного стану і призупинення окремих норм Конституції, президент приймає тільки зі згоди Ради кабінету.
Взаємовідносини між Президентом та Радою Міністрів в Венесуелі певною мірою вирішуються на основі інституту контрасигнатури. Згідно з Конституцією Венесуели від 15 грудня 1999 р. Президент має повноваження, які можуть бути поділені на три групи: 1) його власні повноваження; 2) повноваження, що здійснюються через міністрів і потребують обов'язкової контрасигнації; 3) повноваження, що здійснюються Президентом у Раді Міністрів і також потребують контрасигнації. З цього переліку згідно СТ.190 Конституції тільки два повноваження відносяться до розряду власних повноважень Президента: право призначати та відкликати міністрів, всі інші потребують контрасигнації з боку відповідних міністрів.
Серед парламентських рис президентської поліархії в Алжирі слід відзначити деякі елементи інвеститури уряду, яка знаходить свій вираз у тому, що розроблена урядом програма діяльності має бути ухвалена парламентом Національними народними зборами.
Одним з найбільш поширених елементів парламентаризму в президентських поліархіях є інститут відповідальності виконавчої влади перед законодавчим органом. Ця, не характерна для класичної президентської поліархії ознака, з'явилася у її законодавчо-виконавчих зв'язках як певний юридичний засіб "приборкання, пом'якшення" президентської влади, котра у відповідних соціально-політичних обставинах часто приводила до узурпації главою держави всієї державної влади.
Найбільш легкою є форма парламентської відповідальності у Філіппінах, де депутати обох палат Конгресу (Палати представників та Сенату) мають право звернутись із запитами до виконавчої влади Президента та очолюваного ним Кабінету міністрів, яке, однак особливих наслідків не має. В Коста - Ріка Законодавчі збори (однопалатний парламент) можуть формулювати інтерпеляцію міністрам Уряду, а рішенням 2/3 присутніх на засіданні парламенту виносити осуд тим посадовим особам, які винні в здійсненні неконституційних або незаконних актів, серйозних помилок, що спричинили або змогли спричинити явну шкоду державним інтересам. Інтерпеляція є засобом парламентського контролю над урядом і в Парагваї. Конгрес може викликати для запиту будь-якого міністра або іншого керівника виконавчої влади на засідання відповідної палати (Палати депутатів або Сенату). Якщо викликана посадова особа не з'явиться на засіданні палати або ж ця палата вважатиме відповідь на інтерпеляцію незадовільною, то обидві палати 2/3 голосів можуть винести резолюцію осуду і рекомендувати Президенту або ж безпосередньому начальникові посадової особи звільнити його від займаної посади.
В Аргентині політично відповідальним визнаний лише керівник міністерського кабінету. Глава Кабінету Міністрів зобов'язаний щомісяця звітувати по черзі перед кожною з палат парламенту з питань управління державними справами. Абсолютною більшістю від складу обох палат (Палати депутатів та Сенату) Національного конгресу він може бути відправлений у відставку. Всі члени міністерського кабінету на початку кожної сесії звітують перед парламентом, однак можливість висловлення їм недовіри у зв'язку з цим не передбачена. В Алжирі така можливість конституційним законодавством передбачена, але остаточне рішення— відправити уряд у відставку або ж розпустити парламент за Президентом. В Перу Конгрес може висловити Раді міністрів або ж окремому міністру вотум недовіри або ж відмовити у довірі, коли таке питання ставиться за міністерською ініціативою. Відмова у довірі Раді міністрів або ж міністру має наслідком його відставку. Але якщо Конгрес прийме резолюцію осуду або ж відмовить у довірі двом Радам міністрів, то Президент може розпустити парламент. У Венесуелі протягом перших 10 днів загальної сесії Конгресу кожен міністр подає на спільному засіданні палат парламенту обґрунтовану і повну доповідь про діяльність свого міністерства за минулий рік та плани на наступний, а також фінансовий звіт про суми грошей, які виділені його міністерству. Нижня Палата депутатів може відмовити міністрам у довірі, після чого вони зобов'язані піти у відставку.
Форми державного правління Уругваю та Єгипту характеризуються дещо більшим "набором" парламентських елементів. В Уругваї це обумовлено насамперед більшою самостійністю Ради Міністрів у системі виконавчої влади. Президент, котрий її очолює, уповноважений брати участь в урядових засіданнях з правом голосу, який вважається вирішальним у разі голосування членів Ради Міністрів нарівно (так званий розкол голосів). Однак рішення, прийняті Президентом разом з відповідним міністром або міністрами, можуть бути скасовані колегіальним рішенням уряду в цілому. Найважливішими повноваженнями Ради Міністрів, яка скликається на засідання Президентом або на прохання окремого члена або кількох членів уряду, є підготовка проекту державного бюджету та ініціювання його розгляду в парламенті, а також, за наявності відповідного рішення парламенту, оголошення війни. Конституція Уругваю (1967 р. з наступними змінами) не передбачає традиційних механізмів парламентського контролю за діяльністю органів виконавчої влади. Однак певним замінником таких механізмів можна вважати право кожної палати за ініціативою третини її складу "запрошувати на засідання міністрів з метою отримати від них інформацію, потрібну для виконання законодавчих повноважень"(ст.119 Конституції), а також наявність певних елементів контрасигнатури, коли частково Президент "підписує рішення Виконавчої влади разом з компетентними міністром чи міністрами". Крім цього Президент Уругваю має можливість розпустити Генеральну Асамблею (двопалатний парламент, що складається з Палати представників та Сенату). Це може статися, якщо висловлена недовіра уряду в цілому або окремим його членам, буде підтверджена відповідним рішенням, прийнятим не менше, ніж 3/5 від складу кожної з палат. Новообрана Генеральна Асамблея повинна або скасувати, або підтвердити рішення попередниці щодо недовіри уряду. У випадку його підтвердження уряд зобов'язаний піти у відставку.
Порівняно з Президентом США, глава єгипетської держави має право законодавчої ініціативи, у випадках, коли парламент не засідає видавати декрети, котрі мають силу закону, але за умов їх наступного затвердження законодавчим органом. На свій розсуд він може проводити референдуми з будь- якого важливого питання щодо інтересів країни, зобов'язаний проводити референдуми в разі зміни Конституції та розпуску парламенту (Народна Асамблея). Останній пов'язаний з інститутом парламентської відповідальності уряду, коли Народна Асамблея після прийняття більшістю голосів парламентаріїв резолюції недовіри у результаті ініційованої 1/10 членів парламенту інтерпеляції може відправити у відставку будь-якого міністра або заступника Прем'єр-міністра. Народна Асамблея може поставити перед президентом питання і про відставку Прем'єр-міністра або всього складу уряду. Якщо така пропозиція не підтримана Президентом, повторне її прийняття парламентом зобов'язує главу держави винести це питання на референдум. З урахуванням рішення Президент або відправляє у відставку Прем'єр-міністра (а разом з ним і весь уряд), або розпускає Народну Асамблею. Ефективність цих елементів парламентської відповідальності невисока, оскільки остаточне рішення про відставку окремих міністрів приймає Президент, а процедура усунення від влади Прем'єр-міністра та всієї Ради Міністрів неймовірно ускладнена із-за можливих, непередбачених для парламенту, наслідків. Одним словом, наявність парламентських елементів у єгипетській президентській поліархії суттєво владу самого президента та уряду не обмежує.
До президентських держав з елементами парламентаризму слід також віднести Азербайджан. У системі елементів форми правління цієї держави з одного боку досить сильні позиції президента, свідченням чого є той факт, що його статус у загальному вигляді визначено у другій главі Конституції, яка має назву "Основи держави". Тут, зокрема, записано, що Президент "втілює єдність народу Азербайджану, забезпечує наступництво азербайджанської державності.., є гарантом незалежності і територіальної цілісності Азербайджанської держави, виконання міжнародних договорів" (ст.8).
Конституція містить характерний для президентських поліархій припис, що "виконавча влада належить Президенту" (ст.7, 99), який "з метою організації здійснення виконавчих повноважень... утворює Кабінет Міністрів Азербайджанської Респу...
10.03.2017 16:03-
Ділись своїми роботами та отримуй миттєві бонуси!
0%
Оголошення від адміністратора