Політологія - Конспект лекцій. Конспект лекцій з Політологія. Робота № 529380

Перехід до торгівельного партнера Binance

Політологія - Конспект лекцій

Інформація про навчальний заклад

ВУЗ:

Національний університет Львівська політехніка

Інститут:

Факультет:

РТ

Кафедра:

Не вказано

Інформація про роботу

Рік:

2024

Тип роботи:

Конспект лекцій

Предмет:

Політологія

Завантажити

Частина тексту файла (без зображень, графіків і формул):

Лекція 1. Сутність і роль політології як науки у житті суспільства. Виклад матеріалу Об’єкт та предмет політології як науки і навчальної дисципліни. Методологія політології. Її структура та функції. Взаємозв’язок політології з іншими науками. Сутність політики. Основні концепції політики. Структура і функції політики. 1. Об’єкт та предмет політології як науки і навчальної дисципліни. Походження поняття “політологія” виводять з двох давньогрецьких слів: πολιτικε (“політіке” – державні справи) і λογος (“логос” – вчення). Знання про політику сформувала антична філософія, що започаткувала вивчення політичної мови і політичного ораторства, дослідження таких явищ, як свобода, право, справедливість, добро тощо. Політологія як самостійна сфера наукових знань з’явилася на рубежі Середньовіччя та Нового Часу (XVI ст.), коли європейські мислителі почали пояснювати хід політичних процесів не втручанням “волі Божої”, а наслідками свідомої людської діяльності. Основи політичних наукових знань виводять з творчої спадщини Н. Макіавеллі та Дж. Віко (Італія), Ж. Бодена і Ш.-Л. Монтеск’є (Франція), Т. Гоббса і Дж. Локка (Англія) та ін. Політологія – наука про політику, що вивчає розвиток політичних процесів, взаємовідносини політики з людиною і суспільством, діяльність суб’єктів політики, функціонування політичної системи та політичної влади. Як навчальна дисципліна, політологія почала утверджуватися протягом другої половини XIX ст. у США, Франції, Великобританії та ряду інших країн Західної Європи. Остаточно політологію як загальнообов’язкову дисципліну у вищих навчальних закладах стали викладати зі середини ХХ ст. Підставою для цього стала рекомендація Міжнародного колоквіуму з політичних наук (Париж, 1948 р.), який був організований ЮНЕСКО. Наступного року було створено Міжнародну асоціацію політичних наук. Об’єктом політології є політична сфера суспільства, розвиток та функціонування якої вивчається в поєднанні з економічною, соціальною та культурною сферами. Політична сфера інтегрує в собі політичні структури, відносини, діяльність і свідомість, які впливають на суспільний розвиток, управлінські процеси та реалізуються шляхом завоювання і утримання влади. Політична сфера найповніше виявляється через функціонування політичного життя, що пов’язане з цілеспрямованою політичною діяльністю щодо формування та реалізації суспільних інтересів. Політичне життя завжди пов’язане з процесами становлення і функціонування влади, реалізацією владних функцій, відносин між суб’єктами політики. Предметом політології як науки виступають закономірності політичного життя в усіх його проявах: зміст, структура і функції, місце і роль політичної системи в розвитку та функціонуванні політичного життя, здійснення політичної влади суб’єктами політики. Політологія дає відповідь на такі десять ключових запитань: Що таке політика і яке місце вона займає в системі суспільних відносин? Що таке політична влада та політична еліта? З чого складається політична система і які її функції? Якою є специфіка політичної діяльності, політичних ідеологій і технологій? Як відбуваються взаємовідносини між особистістю та політикою? Як формуються і функціонують політичні партії та партійні системи? Що таке держава та її характерні ознаки? Як проходить виборчий процес? В чому полягає сутність політичної свідомості та політичної культури? Як здійснюється зовнішня політика та проходять міжнародні відносини? Політологія як навчальна дисципліна виробляє вміння аналізувати проблеми розвитку політичної системи, розрізняти політичні партії чи блоки за ідеологією, давати характеристику державі за базовими ознаками, оцінювати рівень демократичності політичного режиму, аналізувати основні напрямки державної політики, визначати фактори впливу держави на міжнародній арені, класифікувати політичну культуру тощо. 2. Методологія політології. Її структура та функції. Політологія в своїх дослідження опирається на низку власних та загальнонаукових наукових методів. До основних методів політології слід віднести: історичний, інституційний, структурно-функціональний, системний, емпіричний, біхевіористичний, нормативно-ціннісний, антропологічний та метод політичного моделювання. Історичний метод передбачає виділення певних типів політичного життя, політичних систем, що виникають у процесі історичного розвитку людського суспільства. Інституційний метод досліджує функціонування політичних інститутів (держава, партії, об’єднання тощо), за допомогою яких здійснюється політична діяльність в певному суспільстві. Структурно-функціональний метод розглядає політичну сферу як систему взаємопов’язаних структур, які є взаємозалежними одна від одної в силу різних виконуваних ними функцій. Системний метод розкриває основи і системну якість політичної сфери, завдяки яким усю суперечливу різноманітність політичних сил можна зрозуміти як єдине ціле. Емпіричний метод досліджує політичну дійсність шляхом застосування соціологічних методів конкретних досліджень (спостереження, експеримент, інтерв’ювання, аналіз документів, анкетування). Біхевіористичний метод вивчає політичну поведінки особи і соціальних груп, що здійснюють політичну діяльність, спрямовану на досягнення тих чи інших потреб, інтересів, очікувань та пріоритетів. Нормативно-ціннісний метод виявляє особливості функціонування політичного життя в суспільстві в залежності від пануючих в ньому норм та цінностей, які формують політичну культуру. Антропологічний метод аналізує залежність політики від суб’єктивного чинника, акцентує увагу на провідній ролі лідера в політичному житті. Метод політичного моделювання дає змогу передбачати багатоваріантність, альтернативність вибору шляхів суспільно-політичного розвитку, на основі яких можна прийняти ефективні політичні рішення. Використання наукових методів у політології базується на застосуванні трьох головних принципів: принцип об'єктивності, що базується на доказовості наукових фактів та орієнтує на вивчення об’єктивних закономірностей політичного розвитку, які відповідають реальній дійсності; принцип історизму, який передбачає розгляд політичних фактів та явищ у конкретно-історичних обставинах в їх взаємозв’язку, з врахуванням розстановки та орієнтації суб’єктів політики, звертаючи при цьому увагу на формування, еволюцію і тенденції розвитку певних політичних систем. принцип соціального підходу, що застосовується для подолання міфологізації політичної реальності, характеризує інтереси різних соціальних спільнот у політичній боротьбі, оцінює їх вплив на розвиток політичних процесів, їх відповідність інтересам суспільства та світового співтовариства в цілому. Політологія має власну структуру наукового пізнання прояву політичного феномену: загальна політологія, що досліджує історію політичних вчень, закладає загальнотеоретичні і методологічні основи пізнання політики; теоретична політологія, що вивчає формування і функціонування громадянського суспільства в політичному житті, політичної влади і політичної системи в суспільстві, політичної свідомості, культури та ідеології, політичних внутрішніх і міжнародних трансформацій; практична політологія, що аналізує сутність та реалізацію політичного управління, технологій, маркетингу і менеджменту, ефективність політичного прогнозування та моделювання. Можна виокремити ряд основних теоретичних і практичних функцій, які виконує політологія як гуманітарна наука та навчальна дисципліна: Пізнавальна – забезпечує вивчення, систематизацію, тлумачення, аналіз, узагальнення й оцінку політичних явищ; Описова – здійснює систематичний опис і накопичення матеріалу, за допомогою якого робляться теоретичні висновки та практичні рішення; Методологічна – охоплює наукові методи і принципи теоретичного дослідження політики і практичної реалізації надбаних наукових знань. Пояснювальна – допомагає осмисленню сутності та властивостей певних фактів політичної дійсності; Прогностична – передбачає шляхи розвитку політичних процесів, різних варіантів політичної поведінки для вироблення ефективного механізму раціональної організації політичних процесів з врахуванням ресурсів політичної влади. Інноваційна – надає прогнозам і висновкам максимально наукової обґрунтованості та максимальної контрольованої форми. Технологічна – зумовлює вибір форм та видів політичної діяльності з метою досягнення бажаних результатів. Прикладна – розробляє критерії ефективності діяльності суб’єктів політики, забезпечує актуальною інформацією про стан справ і знання засобів ефективного впливу на політичний процес. Ідеологічна – формує стратегію розвитку суспільства по пріоритетних політичних напрямках. Світоглядна – сприяє поширенню цінностей, ідеалів та норм цивілізованої політичної поведінки, політичної культури, що сприяє досягненню згоди в суспільстві, оптимальному функціонуванню його політичних інститутів. Функція політичної соціалізації – включає людину в політичну сферу життя суспільства і забезпечує формування певного типу політичної культури. 3. Взаємозв’язок політології з іншими науками. Політологія активно співіснує і співдіє з цілим спектром гуманітарних наук, які досліджують функціонування людських спільнот та людини зокрема (філософія, історія, соціологія, економіка, психологія, географія, право та ін.). На стику цих інтересів виник ряд наук, що вивчають окремі аспекти прояву політичного феномену: політична філософія, політична історія, соціологія політики, політична економія, політична психологія, політична географія, історія держави і права, теорія міжнародної політики тощо. Політична філософія, на основі якої сформувалася сучасна політологія, вивчає внутрішню сутність політики, розробляє загальні критерії її оцінювання, звертає увагу на ідеали та нормативні принципи організації суспільства, тлумачить співвідношення між абстрактними поняттями добро-зло, справедливість-несправедливість, збереження-зміни. Політична історія фіксує прояви політичного життя, особливості його функціонування та розвитку в окремих країнах, з’ясовує наявність причинних зв’язків політичних явищ, які відбувалися протягом певного проміжку часу. Історія політичних вчень аналізує політичні теорії, погляди, інститути та історичні події в їх хронологічній послідовності та взаємозв’язку. Соціологія політики досліджує взаємозв’язки між суспільством і державою, суспільством і політичними інститутами, соціальні механізми влади, механізми впливів у суспільстві. Політична економія акцентує увагу на трансформації різних форм власності в суспільстві, яка призводить до диференціації соціальних і політичних інтересів, аналізує вплив економічної свідомості на характер політичної діяльності та формування наукових уявлень про неї. Політична психологія досліджує питання, пов’язані з впливом особистісної, групової та суспільної свідомості, підсвідомості, емоцій, волі та ціннісних орієнтацій на політичну поведінку, що є однією зі складових частин політичного життя суспільства. Політична географія або геополітика аналізує взаємозв’язок міжнародних політичних процесів з просторовим розташуванням держави, абсолютизує у зовнішній політиці окремої держави роль географічних чинників. Теорія міжнародної політики досліджує міжнародну діяльність держав та міждержавних утворень, об’єднань громадян, звертає увагу на проблемі війни та миру, запобіганню виникнення міжнародних конфліктів і їх врегулювання. Правознавство вивчає теорії походження держави та права, принципи їх структурної побудови, форми політичної організації суспільства, розроблює понятійний апарат, який активно використовує політологія, наприклад, держава, право, влада, політичний режим. Політична етика досліджує питання, пов’язані з функціонуванням політичної культури в суспільстві, що формується на основі етичних норм поведінки і моралі та найкраще проявляється в політичній поведінці та політичному спілкуванні. Таким чином, спільні зусилля фахівців різних галузях гуманітарних наук, особливо політичних, дають змогу сформувати об’єктивне знання про функціонування політичної сфери в окремому суспільстві та світі. Політологія як наука ставить перед собою мету виробити ефективні знання, які зможуть орієнтувати особистість в сучасному світі, активно засвоїти концептуальні підходи щодо процесів розбудови демократичної держави, сформувати самостійне критичне ставлення до політичних процесів. 4. Сутність політики. Основні концепції політики. Термін “політика” походить від давньогрецького слова “πολις” (“поліс” – місто-держава) та його похідних: “πολιτικε” (“політіке” – мистецтво управляти державою), “πολιτεια” (“політея” – конституція), “πολιτικα” (“політіка” – державний діяч) та ін. Появу терміну «політика» в науці пов’язують із назвою однойменної праці Аристотеля (IV ст. до Р. Х.), в якій давньогрецький філософ розглядав основи організації та діяльності держави та політичної влади. Політика це специфічний вид суспільної діяльності окремих індивідів, груп і спільнот, пов’язаний з реалізацією влади в суспільстві, боротьбою за оволодіння та утримання державної влади, участю в її здійсненні, організацією та функціонуванням держави та політичної сфери в цілому. Мета політики ґрунтується на забезпеченні панування одних суспільних груп над іншими, одних інтересів - над іншими, або узгодження суспільних інтересів між певними групами. Засобами політики виступають право, сила, мораль, мова, символіка тощо. Призначення політики полягає в тому, щоб на основі спільних інтересів об’єднувати всі соціальні спільноти і спрямовувати їх дії на вирішення важливих державних справ. В політологічній думці виокремлюють три групи суб’єктів політики: соціальні суб’єкти (окремі індивіди, соціальні спільноти), які об’єктивно сформувалися в процесі історичного розвитку; інституційні суб’єкти (політичні інститути типу держава, політичні партії, громадські організації, громадянські рухи тощо), які є результатом свідомої цілеспрямованої діяльності людей; функціональні суб’єкти (суспільні інститути типу церкви, армії, профспілок, засобів масової інформації, економічних організацій), які не виконують постійно політичних функцій, але ситуативно беруть участь у політиці, взаємодіючи з політичними інститутами. В політології виділяють три рівні функціонування політики: вищий або мегарівень, на якому діють міжнародних організацій, наприклад Організація Об'єднаних Націй (ООН), Європейський Союз (ЄС), Північноатлантична військова організація (НАТО), Співдружність Незалежних Держав (СНД) та ін.; середній або макрорівень, на якому діють окремі держави, кожна з яких характеризується як єдине ціле, що має визначену структуру власної державної влади; нижчий або мікрорівень, на якому діють окремі політичні та суспільні інститути. Протягом історичного розвитку мислителями було створено багато наукових концепцій, які по-різному подають першопричини появи політики, серед яких найбільш розповсюдженими є теологічні, натуралістичні (географічні, біологічні, психологічні), соціальні (соціально-економічні, правові, демографічні, соціально-культурні, культурно-антропологічні) теорії походження політики. Перші теологічні теорії формуються в І тис. до Р. Х. Вони пояснювали, що джерелом і регулятором політики є боги або Бог, а земна людина – лише виконавець Божої волі й тому не повинна втручатися у політичний процес, цей вияв “божественного провидіння”. В епоху Середньовіччя, особливо в теології Томи Аквінського, політика і влада виступають результатом поєднання надприродних божественних сил і колективних дій людей. На сьогоднішній день церковні організації, а також частина політологів, політиків, пересічних громадян переконані, що влада й політика походять від Бога, причому хороший політичний лідер є винагородою за праведну поведінку громадян, а поганий – карою за їх гріхи. Географічні теорії першопричинами політики трактують територіальні, природні, фізико-кліматичні явища, які впливають на суспільне життя. Французький політичний діяч XVI ст. Ж. Боден створив концепцію, за якою три типи клімату – холодний, помірний і спекотний – впливають на політичну поведінку людей, яка зумовлює появу відповідно трьох форм держави. Так, мешканцям Півночі та гірських регіонів притаманні демократія чи виборна монархія, мешканцям рівнин – монархія, а мешканців Півдня - деспотія. Аналогічно до нього англійський соціолог ХІХ ст. Г.-Т. Бокль вважав, що у країнах з теплим, сприятливим для землеробства кліматом, люди малопридатні для важкої фізичної раці, ринок перенасичений дешевою робочою силою, що веде до бідності одних і багатства інших, породжуючи таким чином нерівність розподілу багатства, яка веде до виникнення деспотій. Натомість, у країнах помірного кліматичного поясу їжа вимагає більше фізичних затрат, на ринку праці попит перевищує пропозицію, що впливає на зростання заробітної плати, тому багатства розподіляються рівномірніше і в цих суспільствах переважають демократичні політичні режими. Вперше біологічні теорії походження політики розробили італійські вчені XIX ст. Ч. Ломброзо та М. Нордау. Вони пояснювали природу політики біологічними даними індивідів, вирішальну роль при цьому відводили політичній поведінці індивіда. Вона, на їх переконання, ґрунтувалася на інстинктивних, негетичних та інших якостях індивіда, що була достатньою підставою для ефективного функціонування політичної системи суспільства. Впродовж XVIII - XIX ст. сформувалися основні положення психологічних теорій походження політики (Г. Тард, Г. Лебон, Л. Гумплович, А. Дільтей, Е. Дюркгейм). Представники даних концепцій вважали провідними чинниками політичного розвитку суспільства психологічні якості людей, наприклад, сміливість, мужність, рішучість та агресивність. Австрійський соціолог і юрист ХІХ ст. Л. Ґумплович був одним із розробників “насильницької теорії” виникнення держави, згідно якої перші держави постають як результат боротьби племен, коли переможці з метою підкорення завойованих народів створюють цей особливий апарат примусу, організацію панування меншості над більшістю, організацію володарювання в інтересах правлячої групи. Соціально-економічні теорії походження політики, сформовані в ХІХ ст., пояснюють його визначальним впливом економічних відносин в суспільстві. Яскравим прикладом таких теорій є марксизм (К. Маркс, Ф. Енгельс). Виникнення політики вони пояснювали специфікою функціонування виробничих відносин (базису), які формують відповідні форми політичної свідомості та політичних відносин (надбудова) в суспільстві, де постійно точиться міжкласова боротьба за владу між пригнобленими і пануючими верствами. Правові політичні теорії ХІХ ст. (Р. Моор, Г. Макдональд) першопричиною політики розглядали право, яке забезпечувало чітку взаємодію і міцну рівновагу політичних структур та інститутів, сприяло динамічному розвиткові політичної системи суспільства в цілому. В культурологічних теоріях походження політики ХХ ст. головними причинами її появи вважаються духовні якості індивіда – освіта, фаховість, моральність тощо. Саме політика, на думку культурологів, здатна розкрити творчий потенціал індивіда, який є головним суб’єктом і джерелом політики. 5. Структура і функції політики. Політика, як суспільне явище, має складну структуру, в якій виокремлюють п’ять основних елементів: Політичний інтерес – внутрішнє, усвідомлене джерело політичної поведінки, що спонукає окремих індивідів, соціальні групи та організації до постановки певних цілей та здійснення конкретних дій для їх досягнення; Політичні відносини – стійкий прояв взаємодій суспільних груп між собою та з інститутами влади, в центрі яких лежать інтереси, очікування та потреби суб’єктів політики; Політична діяльність – різновид соціальної активності суб’єктів політики, дії яких спрямовані на зміну або збереження існуючих політичних відносин; Політична свідомість – залежність політичного життя від усвідомленого ставлення окремих індивідів, соціальних груп та організацій до своїх владозначущих інтересів, до політичної системи і влади; Політичні інститути – сукупність соціальних організацій та установ, які впорядковують суспільно-політичні та інші види відносин за допомогою політичних засобів. За різними критеріями політику можна класифікувати на п’ять великих груп: За сферою суспільного життя (економічна, національна, соціальна, науково-технічна, культурна, екологічна, військова, промислова тощо); За об’єктом впливу (внутрішня: регіональна і федеральна; зовнішня: блокова, двостороння, світова); За суб’єктом політики (державна, партійна, громадсько-організаційна); За масштабністю і тривалістю цілей (стратегічна і тактична або поточна); За пріоритетом діяльності або метою (політика нейтралітету, політика національного примирення, політика “відкритих” або “закритих” дверей, політика “великого стрибка”, політика компромісів). Політика несе в собі реалізацію декількох суспільно важливих функцій, що пов’язані з її трьома найважливішими властивостями: універсальністю, інклюзивністю та атрибутивністю. Головними функціями виступають: • управлінська – реалізація пріоритетних напрямків економічного, соціального і культурного розвитку суспільства; • прогностична – моделювання ситуацій майбутнього розвитку економічної, соціальної, культурної і політичної систем; • інтегративна – об’єднання різноманітних соціальних груп та спільнот навколо фундаментальних ідей, цінностей, інтересів, очікувань, потреб суспільства; • мобілізаційно-організаційна – мобілізація матеріальних, фінансових, людських і організаційних ресурсів для ефективного вирішення нагальних суспільних проблем; • комунікативна – вирішення соціальних суперечностей і конфліктів або налагодження співпраці шляхом діалогу членів суспільства між собою і державою; • ідеологічна – формування певного суспільного ідеалу, який включає в собі політичні та культурні цінності; • виховна – соціалізація окремих індивідів, тобто їх включення у політичне життя цілого суспільства; • традиційна – забезпечення послідовності політичного розвитку суспільства, враховуючи досвід попередніх поколінь; • інноваційна – впровадження в управління суспільно-політичними процесами зумовлених назрілими потребами і вимогами новацій. Отже, політика це діяльність керівництва та управління суспільством на основі публічної влади, тобто вона постає ключовим засобом організації та регулювання суспільного життя, що виконує важливі суспільні функції та має складну розгалужену структуру. Лекція 2. Частина 1. Історія світової політичної думки. Виклад матеріалу 1. Поява перших політологічних знань. Стародавня, антична і середньовічна політична думка. 2. Виникнення політології як науки. Світова модерна політологія. 3. Розвиток української політичної думки. 1. Поява перших політологічних знань. Стародавня, антична і середньовічна політична думка. Перші спроби пояснити суспільні порядки бачимо ще за часів розкладу общинного устрою та виникнення класового суспільства. У міфах стародавніх єгиптян та індусів, вавилонян та китайців, персів та євреїв знайшли відображення намагання зрозуміти основи суспільного життя, природу влади. У цих міфах обґрунтовувалися ідеї божественного походження відносин між людьми, вічність та незмінність соціального устрою. Проте в них відчувається й тривога, породжена розпадом общинних зв’язків, розколом суспільства на багатих та бідних, конфліктами між різними групами людей. Ще в III—II тисячоліттях до н. е. мислення людей цілковито було під владою міфологічних уявлень про навколишній світ. Але вже в І тисячолітті до н. е. з розвитком суспільного виробництва, що зумовило справжній стрибок у духовній культурі, людство робить свої перші кроки до раціонального самопізнання. Так, великий мислитель Стародавнього Китаю Конфуцій визнає божественне походження влади імператора, але відмовляється від ідеї божественного походження держави, яка виникла з об’єднання сімей. Держава — велика сім’я, де імператор — суворий, але справедливий батько, а піддані — його слухняні діти. Відносини в державі мають регулюватися передовсім мораллю. Будучи прихильником ненасильницьких методів правління, Конфуцій усі недоліки в житті суспільства пояснював поганими звичками людей, а головною метою державної політики проголошував виховання добрих звичок. Найбільш високі вимоги він ставив до морального виховання правителів, зазначаючи, що моральність правителів визначатиме й моральність підданих. Китайський мислитель Шан Ян обґрунтував інший ідейно-політичний напрямок — легізм. Легісти, на відміну від конфуціанців, уважали моральне виховання людей недостатнім і наполягали на необхідності існування в суспільному житті суворих законів та суворих покарань. Справжньою вершиною політичної думки Стародавнього Світу вважається політична філософія Стародавньої Греції. Знаменитий філософ Демокрит зробив одну з перших спроб пояснити природними обставинами походження людини й суспільства. За його переконаннями, життя суспільства зовсім не пов’язане з діяльністю богів або героїв. Тільки злидні, ці справжні «учителі людей», привели людство до цивілізації та державного співжиття. Поділ людей на рабів та вільних у суспільстві є цілком природним і звичайним. Вільний грек — не ізольована від суспільства одиниця, а громадянин міста-держави (полісу). Інтереси держави, яка втілює спільні інтереси всіх її громадян, необхідно ставити вище за все інше. Платон мріяв заснувати ідеальну державу. Він навіть написав спеціальний твір під назвою «Держава». Політичний ідеал Платона — аристократичний державний устрій, «влада ліпших». Він виступає з різкою критикою демократії. Демократія будується на визнанні влади більшості народу над меншістю. Але за Платоном більшість є «безумною». Величезна «жадоба свободи» в демократичній державі, на думку Платона, призводить до того, що законослухняних громадян там змішують з грязюкою як добровільних рабів, батько боїться своїх дітей, учитель — учнів, чоловіки — жінок, молодші не поважають старших. Ось чому демократична держава, за Платоном, легко вироджується в тиранію, бо, на його думку, з «безмежної свободи виникає величезне та жорстоке рабство». Платон засуджує не тільки демократію. Він з ненавистю ставиться до тиранії, олігархії (влади багатих), тимократії (влади військових). Усім цим формам організації влади мислитель протиставляє власний проект досконалої держави й правління. Основна суть платонівської держави — справедливість, що полягає в ретельному виконанні кожним членом суспільства своїх обов’язків. Останні визначаються природними нахилами людини. На чолі такої держави стоять філософи, які на основі «вічних» ідей мудро керують суспільством. Друга верства суспільства — воїни — живе аскетичним життям і захищає державу від внутрішніх та зовнішніх ворогів. Третя верства — хлібороби та ремісники, завдання яких годувати всю державу. Величезну роль в історії соціально-політичної думки відіграв інший античний мислитель — Аристотель. Він розглядав державу, яку він певною мірою ототожнював із суспільством, як форму спілкування громадян. Людина, на його думку, є істотою політичною, і вона може себе реалізувати тільки в суспільстві і через суспільство. Державу, стверджував Аристотель, створено не угодою між людьми, а природним шляхом. Вона виникла історично із сім’ї та поселень як найбільш досконала форма спілкування людей. Мета створення держави полягає не тільки в тому, щоб вирішувати економічні та політичні питання, а й у тому, щоб не дозволяти людям чинити несправедливість, допомагати задовольняти матеріальні потреби. Служіння спільному благу було для Аристотеля критерієм досконалості державної форми, а найліпшою формою держави він уважав так звану політею (правління більшості в інтересах усіх). Помітну роль в епоху Середньовіччя відігравало духовенство. Воно було великою економічною, політичною та ідеологічною силою. Головним у комплексі соціально-політичних ідей раннього середньовіччя стало вчення «отців» та «вчителів» церкви: Василія Великого, Іоанна Златоуста, Григорія Ніського та інших про безплідність земного існування, про марність та даремність людських зусиль. Пропагувався аскетизм, висувалася ідея покори владі, а за це обіцялося царство небесне на тому світі. Аврелій Августин Блаженний — один з отців католицької Церкви. Про свої духовні пошуки мислитель розповів у творі під назвою «Сповідь». Він розумів історію людства як боротьби «двох градів», «двох держав»: «града Божого», що складається з божих оборонців, та світської держави — «великої розбійницької організації», у котрій прагнуть матеріальних благ та визискують праведних. Кінець-кінцем, уважав Августин, хід історії забезпечить перемогу «божої держави» над світською. Інший видатний мислитель — св. Фома Аквінський — розробник офіційної ідеології католицизму. Погляди вченого на суспільство сформувалися під впливом Арістотеля. Як і грецький філософ, Фома говорив про необхідність ставити на перший план інтереси держави. Відповідно до християнської традиції, що склалася, він розглядав соціально-політичні відносини як відображення небесного божественного порядку. Суспільство має складатися з різних верств: більшість людей мусять займатися фізичною працею, а меншість — розумовою, а також керувати суспільством. В інтересах суспільства кожна людина має безвідмовно виконувати свої обов’язки, бо їх установлено богом. 2. Виникнення політології як науки. Світова модерна політологія. Великим мислителем, політичним діячем епохи Відродження був Нікколо Макіавеллі – «батько» політології як науки. Найбільш відома праця вченого — «Володар», яка здобула йому всесвітнє визнання та величезну популярність. Мета «Володаря» — розкрити, як завойовують владу, як її втримують і як утрачають, навчити можновладців науки досягнення політичного успіху. Монарху, який завоював владу, радить Макіавеллі, не слід спиратися на тих, хто спільно з ним очолював політичний переворот. Вони вважають себе рівними монарху і ніколи не стануть добрими слугами. Не слід наближати до себе й допускати до влади також тих, кого ти колись образив, і тих, хто мусить боятися тебе в майбутньому. З ненависті або страху люди стають мстивими, а не послужливими. Навіть нова ласка монарха не здатна знищити страху або пам’яті про старі образи. Монарх може сміливо наблизити до себе того, кого раніше вважав ворогом: останній обов’язково захоче ділом довести неслушність попередньої думки про нього. Монарху Макіавеллі радить спиратися не на знать, якій важко догодити, а на народ. Політична філософія Макіавеллі сповнена ренесансного оптимізму. Людина може все, і повалені монархи мають нарікати тільки на себе. Тільки та особистість є сильною, яка вміє спритно пристосовуватися до іcнуючих обставин. Розглядаючи політику як автономну галузь людської діяльності, Н. Макіавеллі зазначав, що вона має свої цілі й закони, які не залежать ні від релігії, ні від моралі. Головним виправданням політичної діяльності, метою якої є зміцнення держави, є державне благо та успіх у досягненні поставлених цілей. Добре все те, що сприяє зміцненню держави, а потрібного політичного результату можна досягати будь-якими засобами, у тому числі обманом і відкритим насильством. Просвітителі (Т.Гоббс, Дж.Локк, Ш.Монтеск’є, Вольтер, Дідро, Ж.-Ж.Руссо та ін.) заперечували феодальну експлуатацію, політичний деспотизм, станові привілеї, обстоювали інтереси широких народних мас. Вони вважали, що перетворення в суспільстві мають здійснюватись через поширення передових ідей, боротьбу з неуцтвом, релігією, антигуманною мораллю та мистецтвом, які відповідали насамперед інтересам абсолютистської держави. Вихідною для розвитку соціально-політичної думки XVII—XVIII cт. стала ідея «природного права», що була сповнена нового змісту. Під «природними правами» в XVII—XVIII ст. малися на увазі права бути вільними в переконаннях та діях, володіти та розпоряджатися власністю, бути рівними перед законом, мати гарантії від свавілля можновладців. Нідерландський правознавець та філософ Г.Гроцiй доповнив теорію природного права концепцією суспільного договору, яка виникнення держави пояснювала згодою людей. На межі XVIII—XIX ст. у Німеччині спостерігається бурхливе піднесення політичної думки, найяскравішими представниками якої були І.Кант та Г.Гегель. І.Кант найбільш повно обґрунтував політичну доктрину лібералізму. На його думку, людині у своїй поведінці необхідно керуватися волевиявленням морального закону. Почуття свободи внутрішньо притаманне особистості, але часто це почуття перетворюється на свавілля однієї людини щодо іншої. Для того щоб обмежити прояви свавілля в суспільстві, необхідне право. Політичним ідеалом Канта є верховенство народу, свобода, рівність та незалежність усіх громадян у державі, хоч він і був прихильником обмеження виборчих прав трудящих. Дуже велике значення для політології має розробка Г.Гегелем проблем громадянського суспільства й держави. Він був одним із перших, хто не тільки чітко розмежував ці поняття, а й глибоко проаналізував їх з погляду змісту та діалектичного взаємозв’язку. У Гегеля громадянське суспільство є сферою дій приватного інтересу. У громадянському суспільстві поряд з приватним інтересом кожної людини існує ще й спільний інтерес, який стає «зовнішньою необхідністю» стосовно особистого інтересу, а тому й перебуває в стані протидії з ним. Ось чому суперечності в співвідношенні між особистим і спільним інтересом у громадянському суспільстві стають серйозною перешкодою для досягнення справжньої свободи в суспільстві. Ідеальна держава це конституційна монархія з поділом влади. Причому поділ законодавчої, представницької влади і влади монарха він розуміє як органічну єдність, обстоюючи суверенітет спадкового конституційного монарха. Політична думка сучасного світу ще й досі перебуває під значним впливом теоретичних розробок видатних учених, що жили на стику ХІХ—ХХ ст., таких як М.Вебер, В.Парето, Г.Моска, Р.Міхельс та ін. Німецький соціолог та політолог М.Вебер здобув широке визнання в західних країнах як розробник теорії державної бюрократії. Аналізуючи таке суспільне явище, як «державна бюрократія», Вебер дійшов висновку, що бюрократія — це раціональна форма колективної діяльності людей, а капіталізм — це «концентрований вираз раціональності». Велику увагу Вебер приділяв проблемам влади. Намагаючись типологізувати це суспільно-політичне явище, Вебер дійшов висновку, що в історії розвитку суспільства існувало три типи влади: традиційна, харизматична та раціональна. Значний внесок у розвиток політичної думки ХХ століття зробили представники теорії еліти. Класикою елітаризму стали концепції В.Парето, Г.Моски та Р.Міхельса. Як зазначав В.Парето, у будь-якому суспільстві реально править певна еліта, тобто добірна частина населення. У суспільстві еліта створюється в економічній, політичній, духовній та інших сферах життя, а також поділяється на «правлячу (панівну)» і «неправлячу». Необхідно підкреслити, що, на думку Г.Моски, поділ суспільства на панівну меншість і політично залежну більшість (масу) також є неодмінною умовою існування цивілізації. У процесі розвитку суспільства постійно змінюються склад, структура «правлячого класу» без зміни його функцій. Здійснення влади меншості над більшістю стає можливим за рахунок ліпшої організації меншості. Водночас правління меншості, на думку Моски, може бути як автократичним, так і ліберальним. Ще один представник теорії еліт Р.Міхельс також стверджував, що суспільство не може існувати без панівного «політичного класу». З цією метою дослідник обґрунтував свій «залізний закон олігархічних тенденцій». Згідно з цим законом демократичний розвиток суспільства може відбуватися успішно лише за створення відповідної організації. А цей процес неможливий без виділення в суспільстві еліти — активної меншості, якій маса має довіряти, оскільки прямий контроль широких верств населення над великою організацією є об’єктивно неможливим. За таких умов, на думку Міхельса, демократія неминуче трансформується в олігархію. Друга світова війна справила великий вплив на розвиток політичної думки в країнах Заходу. Політичні дослідження охопили широке коло питань і проблем: біхевіоризм, системний аналіз, вивчення групових інтересів, політичних партій, аналіз політичних поглядів, позицій та поведінки під час виборів і т. п. Особливе місце займає біхевіоризм як специфічний метод дослідження політичного життя. Класиком політичного біхевіоризму вважають Г.Лассвелла, найбільш відомого спеціаліста в американській політичній науці. Згідно з цією теорією одним із головних чинників, через дію якого виявляється ставлення індивіда до політики, є психологічний механізм його особистості. Одним із найвпливовіших представників американської політичної науки був також Г.Моргентау — провідний теоретик США із зовнішньополітичних питань. Обґрунтовуючи концепцію національних інтересів, науковець великого значення надавав силі. Політика, на думку американського вченого, ніколи не зможе бути ефективною, якщо її не підкріплено економічною, військовою та політичною силою. Ось чому досягнення могутності й сили, згідно з Моргентау, є головним завданням і визначальною рисою держави. Видатними представниками політичної думки є французькі теоретики Р.Арон та М.Дюверже. Однією з центральних проблем наукової творчості Р.Арона було питання про поділ влади в суспільстві. З одного боку, поділ влади посилює демократичні тенденції в суспільстві, запобігаючи створенню умов для її концентрації в руках невеликої групи осіб, або в руках правлячої еліти, з іншого — «розпорошення» влади веде до зростання впливу й авторитету вищих її представників, і передовсім тих, хто бере на себе відповідальність за остаточне прийняття політичних рішень. Найбільш впливовим французьким політологом є нині М.Дюверже. Однією з центральних проблем його творчості є проблема демократії. Вивчаючи її, Дюверже намагається серйозно осмислити й проаналізувати відповідний політичний досвід демократичного розвитку західних країн. Дослідження цього питання привело політолога до висновку, що західні країни живуть за умов плутодемократії, тобто за умов такого політичного правління, коли владою володіють одночасно і народ (demos), і багатство (plutos). ХХ століття — століття небачених раніше за своїми масштабами та глибиною соціальних конфліктів. Політична наука не залишила цих проблем на узбіччі: існує спеціальний напрямок політології — теорія конфліктів. Найбільш вагомий внесок у її розробку належить Л.Козеру, Р.Дарендорфу та К.Боулдінгу. Л.Козер стверджував, що не існує соціальних груп без конфліктних відносин і що соціальні конфлікти мають позитивне значення для функціонування суспільних систем та їх зміни. Свою концепцію, що отримала назву «концепція позитивно-функціонального конфлікту», він будував як доповнення до класичних теорій структурного функціоналізму. Козер намагався обґрунтувати позитивну роль конфлiкту для забезпечення суспільного порядку й урівноваженості певної соціальної системи. Р.Дарендорф — німецький соціолог та політичний діяч — розглядає конфлікт як перманентний стан соціального організму. Не наявність, а брак конфлікту, стверджував Дарендорф, є чимось дивним та ненормальним. У кожному суспільстві завжди наявні дезінтеграція і конфлікт. Американський політолог та економіст К.Боулдінг, автор «загальної теорії конфлікту», намагався створити цілісну наукову теорію конфлікту, описуючи в її межах усі явища живої й неживої природи, індивідуального та суспільного життя. Вчений зазначив, що всі конфлікти мають спільні елементи і спільні зразки розвитку, і саме вивчення цих спільних елементів може репрезентувати феномен конфлікту в будь-якому його специфічному вияві. 3. Розвиток української політичної думки. Слід зазначити, що особливо багато важить в українській історії та політичному житті так звана княжа доба, яка охоплює майже п’ять століть. Підтвердженням високого рівня розвитку суспільно-політичних ідей у Київській державі може бути те, що до наших днів дійшло чимало тогочасних писемних джерел та пам’яток: літописи, політико-релігійні трактати окремих осіб, релігійних діячів, збірки та зведення законів і т. п. З-поміж цих писемних джерел треба назвати, насамперед, «Повість временних літ», «Слово про закон і благодать» Іларіона, «Руську правду», Остромирове Євангеліє, Ізборники Святослава, «Слово о полку Ігоревім», «Посланіє» Климентія Смолятича, «Повчання» Володимира Мономаха та ін. Велику роль у формув...

Конспект лекцій Політологія

fake_fake

07.05.2017 14:05-

Коментарі

Ви не можете залишити коментар. Для цього, будь ласка, або зареєструйтесь.

Ділись своїми роботами та отримуй миттєві бонуси!

Маєш корисні навчальні матеріали, які припадають пилом на твоєму комп'ютері? Розрахункові, лабораторні, практичні чи контрольні роботи — завантажуй їх прямо зараз і одразу отримуй бали на свій рахунок! Заархівуй всі файли в один .zip (до 100 МБ) або завантажуй кожен файл окремо. Внесок у спільноту – це легкий спосіб допомогти іншим та отримати додаткові можливості на сайті. Твої старі роботи можуть приносити тобі нові нагороди!

поділитись