Подякувати Студентському архіву довільною сумою
Admin
26.02.2023 12:38
Дякуємо, що користуєтесь нашим архівом!
Екзаменаційні питання(Всі)
Інформація про навчальний заклад
ВУЗ:
Національний університет Львівська політехніка
Інститут:
Не вказано
Факультет:
УІ
Кафедра:
Не вказано
Інформація про роботу
Рік:
2016
Тип роботи:
Екзаменаційний білет
Предмет:
Філософія
Варіант:
усі відповіді
Частина тексту файла (без зображень, графіків і формул):
1.Найбільш поширенні визначення предмету філософії, їх зміст та особливості
Філософія виникла у VІІ – VІ ст. до н.е. у Давньому Китаї, Давній Індії, Давній Греції. Слід звернути увагу принаймні на дві обставини її формування, які допоможуть збагнути зміст і значення філософського знання.По-перше, історія людства налічує, за даними історичної науки, біля двох мільйонів років. Двадцять шість століть, протягом яких розвивається філософська думка – невеликий відрізок часу порівняно з двома мільйонами років людської історії. До виникнення філософського мислення людське мислення та культура існували сотні тисяч років, але ось практично одночасно у віддалених один від одного регіонах світу відбувся потужний спалах інтелектуальної енергії, завдяки якому в мисленні людей з’являються нові поняття та погляди, яких не існувало досі. Філософія й виникає як знання про те, як людина може досягти гармонії зі світом. У такому аспекті філософія – це мистецтво жити.З’ясовуючи етимологію поняття “філософія” (любов до мудрості), постарайтеся зрозуміти відмінність мудрості від розуму: мудрість полягає в умінні досягати гармонії з навколишньою дійсністю, саме ця гармонія і створює щастя людини. У цьому ракурсі філософія має означення софійне знання, знання-мистецтво, яке має світоглядний характер.По-друге, до виникнення філософії спричинилася боротьба раціональності та раціонально перевіреного досвіду проти міфу. Іншими словами, людина вже не задовольняється фантастичними, вигаданими поясненнями реальних подій і явищ, які досі передавалися з покоління в покоління за допомогою міфооповіді. Вона хоче знати, що реально відбувається в світі, в якому вона живе. Таке знання можна одержати лише за допомогою раціонального мислення, побудованого на знанні реальних фактів. У цьому аспекті філософія – це теоретично виражений світогляд.На цій основі потрібно зрозуміти місце філософії в системі знань, якими володіє людство. Від свого виникнення і аж до ХVІІ ст. н.е. філософія включала в себе всі наукові знання, якими в той час володіло людство. Тільки в добу Нового часу почався процес виділення конкретних наукових галузей і їх конституювання в окремі науки. Як висновок попереднього викладу можна сформулювати остаточне визначення предмету філософії: це знання про взаємовідносини людини та світу, про те, що є світ, що є людина, яке її місце у світі і як вона повинна чинити, щоб гідно і щасливо прожити своє унікальне життя.
2.Співвідношення філософії і світогляду. Що у такому співвідношенні є ширшим поняттям?
Світогляд — це сукупність узагальнених уявлень людини про себе, світ, свої взаємини із світом, про своє місце в світі та своє життєве призначення. Світогляду цілому постає загальнолюдським явищем, тобто він є притаманним кожній людині в її нормальному, самоусвідомленому стані.Якщо розглянути характеристики та різновиди світогляду дозволяють помітити, що філософія постає певним видом світогляду. філософія фігурує як світогляд певного рівня, а це значить, що, хоча всі люди мають світогляд, проте далеко не кожна людина прилучена до філософії і, відповідно, не кожна людина виходить на її рівень у своїх світоглядних орієнтуваннях. основні аспекти взаємозв'язку філософії та світогляду: філософія є різновидом світогляду, тобто вона є частиною світогляду, проте частиною особливою; як теорія світогляду, філософія концентрує світогляд, зосереджується на найважливішому у ньому; це позначається в літературі у такий спосіб - "філософія є теоретичним ядром світогляду". З іншого боку можна висловити і прямо протилежне твердження - світогляд є частиною філософії, і це у тому сенсі, що за широтою постановки та вирішення питань, за ступенем їх розробленості філософія є безумовно ширшою за світогляд.Світогляд в цілому постає духовним ґрунтом для виникнення та розвитку філософії, і філософія не вигадує свої проблеми, вона бере їх із життя, із живого функціонування світоглядних уявлень людини, проте підносить їх на вищий рівень осмислення, вираження та розв'язання.
3.Найбільш важливі особливості філософського мислення. В якому сенсі філософське мислення є мисленням про мислення?
1.Філософське мислення є усвідомленим та свідомо вибудованим, воно постає формою людського самоусвідомлення. 2.Філософія доводить свої основні твердження до гранично можливого рівня узагальнення. Ця риса зумовлена прагненням філософії відшукати сталі, фундаментальні, еталонні орієнтири для людини. 3.Філософія окреслює дійсність не лише у її наявному стані, а переважно через її внутрішню необхідність та через належне, тобто вона не просто каже про те, що є, а й про те, як має бути. 4.Філософське мислення більшою мірою є мисленням про мислення, думкою про думку, ніж мисленням та думкою про якусь реальність. Реальність самого мислення та самої думки і постає для філософії найпершою реальністю. З одного боку, це пояснюється тим, що філософія намагається осмислювати не часткові явища, а ситуацію перебування людини в світі, спираючись при цьому на здатність людини мислити та усвідомлювати. З другого боку, коли філософія виходить за межі часткових форм, то вийти вона може лише у ментальний простір, тобто у власний простір думки: думка, не підкріплена реальністю, може тримати лише сама себе.5.Філософське мислення постає внутрішньо пов’язаним, логічно послідовним, а значить–аргументованим, обгрунтованим.6.Всі зазначені риси філософського мислення резюмуються тим, що саме у філософії та за допомогою філософії людина заявляє про своє бажання взяти на себе саму відповідальність за свідоме вирішення своєї життєвої долі.
4.Співвідношення філософії і науки. Чи є філософія наукою, чи має вона обслуговувати науку?
Наука формує картину світу, яка є холодним, сухим зведенням даних про світ, взятий сам по собі, без людини як людини. Філософія є теоретично вираженим світоглядом, в якому "картина світу" є лише моментом, це – стрижень світогляду, який виражає відношення людини до світу.Філософію і науку зближує те, що і філософське, і наукове знання, спираючись на досвід і розум, відображають світ у загальних та абстрактних поняттях, для них загальне - пошук істини і прагнення логічно обгрунтувати знання.Філософія виконує не тільки ряд функцій які ріднять її з наукою - узагальнення, відкриття загальних закономірностей і звязків, але і виконує ті функції, які не можуть виконувати приватні науки.Завдання зясування ціннісних підстав науки і культури загалом має філософський характер, бо предметом філософських роздумів є не світ сам по собі, а відношення «людина і світ».У філософії формується самосвідомість науки, досліджуються проблеми сутності і особливостей науково-пізнавальної діяльності.
Філософія задає загальні світоглядні орієнтири у виборі проблеми дослідження, обгрунтуванні гіпотез і оцінки отриманих результатів. Філософський аналіз, узагальнення й інтерпретація нових наукових результатів не лише встановлює їх звязок і розходження з раніше накопиченим знанням, а й закладає методологічні засади формування нової системи поглядів.Філософія виконує прогностичні функції по відношенню до природознавстваФілософія виконує по відношенню до науки критичну функцію, інтегрує природничо, гуманітарне, технічне знання, формуючи наукову картину світу. Філософські основи науки забезпечують своєрідну «стикування» нового наукового знання з панівним світоглядом, культурою, включаючи його у соціокультурний контекст епохи; функцію обгрунтування вже здобутих знань; евристичну функцію, беручи участь у будівництві нових теорій, перебудову нормативних структур науки і картин реальності. 5.Структура філософського знання та основні філософські дисципліни, їх зміст і завдання.
Філософське осмислення людини приводить до формування таких філософських дисциплін, як філософська антропологія ( на відміну від просто антропології - науки, що відокремилась від археології і що спрямована на вивчення особливостей будови та проявів людини як реального, матеріального об'єкта), інколи - антропософія; в наш час до дисциплін цього напряму інколи зараховують структурну антропологію та соціобіологію. на основі вивчення та осмислення свідомості, духовного життя людини виникає цілий комплекс філософських наук про духовні явища та процеси. Комплекс цих дисциплін є найбільшим у порівнянні із попередніми філософськими дисциплінами, і це зумовлено тим, що філософія постає самоусвідомленою, рефлексивною думкою, думкою, що сама утримує себе у стані актуальної дії та у стані безперервної тривалості; сюди входять логіка, гносеологія (чи епістемологія), етика, естетика, філософія релігії, філософія права, історія філософії.Логіка — одна із давніших філософських дисциплін - досліджує форми, закони та норми правильного мислення; вона посідає одне із провідних місць у філософії, адже припущення логічних помилок може зруйнувати усі доведення та аргументації певної філософської концепції.Гносеологія — це, у дослівному перекладі, теорія пізнання: вона вивчає питання про природу, чинники та результати людської пізнавальної діяльності, умови продукування та ознаки достовірних знань, про умови та можливості їх практичного використання. Сьогодні ширше використовується термін "епістемологія " (теорія знання); у більшості країн так називають вчення про наукове пізнання, проте цей термін може позначати і певний історичний рівень усвідомлення природи пізнання (про це докладніше мова буде йти у відповідному розділі).Етика також належить до найдавніших філософських дисциплін: це є вчення про норми та засади людських взаємин.Естетика досліджує природу людського захоплення красою дійсності, шукає корені та причини людського потягу до прекрасного, гармонії, співмірності форм сущого.
6.Характерні риси міфологічного світогляду. Причини присутності міфології у сучасному суспільстві.
Міфологічний світогляд - це така система поглядів на світ і місце людини в ньому, яка заснована не на теоретичних доводах і міркуваннях, а на художньому переживанні світу або на громадських ілюзіях. Характеристика міфологічної свідомості: 1. синкретичність (злитість, нерозчленованість). 2. нечутливість до суперечностей. Основа міфу - людська фантазія; 3. немає причинно-наслідкових зв'язків між предметами і явищами. У міфологічній свідомості закріплені поетичне багатство та мудрість різних народів. У міфах людина перенесла на природні об'єкти свої особисті властивості, приписувала їм життя, людське почуття. У міфі неможливо відокремити натуральне від символічного, реальне від фантастичного, існуюче від бажаного, духовне від природного, людське від нелюдського, зло від добра і т. ін. Через це міфу характерна така форма цілісності, яка для інших форм свідомості майже неможлива. Окрім того, міф для носіїв міфологічної свідомості був не думкою чи розповіддю, а самою реальністю.Отже, нездатність провести різницю між природним і надприродним, байдужість до протиріч, слабкий розвиток абстрактних понять, чуттєво-конкретний, метафоричний, емоційний характер ці та інші особливості первинної свідомості перетворюють міфологію на дуже своєрідну символічну (знакову) систему, через терміни якої сприймався і описувався увесь світ.
7.Суттєві риси давньосхідної філософії (на прикладі якоїсь філософської школи).
Найперші паростки філософської думки давньосхідної та давньогрецької філософії виникають практично одночасно, але існує давня традиція починати історію філософії саме зі Сходу. Східна філософія була значно тісніше переплетена із іншими сферами життя та духовної діяльності суспільства - із міфологією, релігією, магією, певними традиціями та обрядами; По-друге, філософська думка Стародавнього Сходу спиралась на деякі попередні традиційні тексти та канонічні духовні джерела.Зародки філософського мислення Індії сягають у глибоку давнину (середина І тис. до Р. X.).
Серед філософських шкіл Стародавньої Індії провідне місце належало школі санкх'я (обчислення, точне знання), засновником вважають Капілу (VII ст. до Р. X.). На першому плані в судженні школи — питання про вихідні сутності світу, з яких складається світобудова та на котрі повинна орієнтуватися людина у своїх діях. Таких сутностей дві:"пракріті", або "прадхана" (природа)та "пуруша" (свідомість, споглядання).Обидві ці сутності вічні, але породжують світ лише у взаємодії, оскільки ніби складають разом свої можливості і переваги. Зв'язок між "пракріті та "пурушею" нагадує союз сліпого та кульгавого: перший переносив на спині другого, а той вказував йому дорогу. Так само пуруша (чиста душа) не здатний діяти сам собою, а нібито втягується в активність матерії (пракріті), залишаючись насправді зовсім не порушеним нею". Зв'язок пракріті та пуруші призводить до виявлення їх якостей: маси (тамас), енергії (раджас) та прояснення (сат-тва). Останні породжують п'ять світових стихій (або елементів): вогонь, повітря, воду, землю та ефір. Але в союзі пракріті та пуруші останній виявляється могутнішим. Проявляючись у людському "Я", пуруша спрямовує його до самозаглиблення та подолання карми.
8. Біологічна неспеціалізованість людини, приклади її проявів. Основні сходинки входження людини у людський спосіб буття.
проблематичність людського буття з одного боку, ця проблематичність проявляє себе у тому, що можна народитися людиною, мати людський організм, проте не бути людиною повною мірою її необхідних проявів; Це значить, що людські якості не з'являються в людині природним шляхом. З іншого боку, проблематичність людського буття зумовлена ще й тим, що людина може мінятися, причому інколи – досить суттєво: у певному сенсі людина завжди не дорівнює собі самій, а це значить, що її буття постає відкритим та незавершеним. Але, попри все розуміємо, що сьогодні не існує іншого способу бути людиною, окрім того, щоби спочатку народитися людиною, мати людський організм, позбавлений якихось фатальних патологій чи-то вад. А тому мати людський організм – це для буття людини умова необхідна, проте недостатня. Треба включити людину в соціально-культурні процеси, де відбудеться своєрідне врегулювання людських дій, внаслідок якого деякі стихійні прояви людини будуть обмежені, а деяким буде надано принципове інакше спрямування. Врешті, людина повинна просто опанувати людськими способами діяльності, починаючи від найпростіших, на зразок того, щоби пересуватися на ногах, їсти і пити з посуду, і закінчуючи найскладнішими, такими, як творче відношення до дійсності, використання мови та свідоме дотримання норм суспільного життя. Поза всім цим людина буде реальною істотою, проте ще не людиною. Для цього треба додати свідомість та усвідомлення, тобто вміння самостійного осмислювання та оцінювання ситуацій життя, Коли ми, окреслюючи феномен людського буття, доходимо до останнього пункту – виведення людського мислення на рівень творення духовного універсуму – то починаємо розуміти, що саме цей останній пункт і постає вирішальним для того, щоби ввести людину у людський спосіб буття.Буття людини, як ми з'ясували, не можна звести до життя, особливо якщо останнє розуміти суто в біологічному сенсі, Отже, у прикладенні до людини поняття життя можна вживати принаймні у двох сенсах: у вузькому – як здатність бути реальним організмом із усіма його необхідними функціями, так і в широкому – як змістовне наповнення певними вчинками та діями того часу, який нам дарований за біологічними властивостями нашого організму.
9. Поняття філософської парадигми. Прояви впливів філософської парадигми на способи історичного вирішення філософсько-світоглядних питань.
Парадигма (від грец. Παράδειγμα - приклад, зразок) - це поняття використовувалося у філософії для характеристики взаємин духовного і реального світу. У сучасному розумінні парадигма - це сукупність передумов, що визначають конкретне наукове дослідження (знання) і визнаних на даному етапі. Поняття "парадигма" у філософії науки введено позитивистом Г. Бергманом і широко поширене американським фізиком Куном для позначення провідних представників і методів одержання нових даних в періоди екстенсивного розвитку знання. Часто замінюється поняттям "картина світу".-У широкому сенсі парадигма може бути визначена як набір переконань, цінностей і технік, поділюваних членами даного наукового співтовариства. Деякі з парадигм мають філософську природу, вони спільні і всеосяжність, інші парадигми керують науковим мисленням у досить специфічних, обмежених областях досліджень, Парадигма настільки ж істотна для науки, як спостереження і експеримент; прихильність до специфічних парадигм є необхідна передумова будь-якого серйозного наукового справи. Проста, елегантна і правдоподібна концептуалізація даних, готова пояснити більшу частину наявних спостережень і обіцяє служити керівної лінією для майбутніх досліджень, починає в даній ситуації грати роль домінуючої парадигми. Коли парадигму приймає більша частина наукового співтовариства, вона стає обов'язковою точкою зору. Як тільки парадигма прийнята, вона стає потужним каталізатором наукового прогресу; Кун називає цю стадію "періодом нормальної науки". Нормальна наука грунтується на припущенні, що наукове співтовариство знає, що таке Всесвіт Парадигми, отже, несуть в собі не тільки пізнавальний, але й нормативний зміст; Під впливом парадигми всі наукові підстави в якійсь окремій області піддаються корінному перевизначення. Деякі проблеми, які представлялися раніше ключовими, можуть бути оголошені незгідним або ненауковими, а інші - віднесені до іншої дисципліни. Або ж навпаки, якісь питання, раніше не існували чи вважалися тривіальними, можуть несподівано опинитися предметами значного наукового інтересу. Навіть у тих областях, де стара парадигма зберігає свою дієвість, розуміння проблем не залишається тим же самим і вимагає нового позначення та визначення. Нормальна наука, заснована на новій парадигмі, не тільки не сумісна, але й не порівнянна з практикою, якою керувала попередня парадигма.
10.Місце богові та людині в космоцентричній філософській парадигмі.
11.Провідні особливості античної філософії, її відмінності від давньосхідної філософії.
Філософія античного світу виростає з міфології та епосу греків, що відбилося на її розвитку. Основні характерні риси цієї філософії такі:наявність у ній значної кількості міфологічних та епічних образів;
присутність елементів антропоморфізму (наділення предметів і явищ природи зовнішністю і фізичними властивостями людини);наївний пантеїзм, тобто ототожнення богів з силами природи;пов’язування природних процесів з моральною проблематикою і оцінка їх у категоріях “добра”, “зла”, “справедливості”, “блага” та ін.;пошуки першопочатку всього існуючого, що пізніше в новоєвропейській філософії постане як проблема субстанції.Розпочинається антична філософія з появи натурфілософських ідей, тобто з філософського осмислення природи. Зауважимо, що поняття "антична філософія"ширше від поняття "давньогрецька філософія", бо охоплює, крім давньогрецької, ще елліністичну, римську й олександрійську філософії. Зазначену відмінність понять чітко видно при розгляді етапів розвитку античної філософії.Етапи розвитку античної філософії: натурфілософський, висока класика, пізня класика.На двох перших етапах розвитку поняття античної філософії збігається з поняттям давньогрецької філософії, а в подальшому історичному розвитку сюди додалися і філософські досягнення інших, культурно споріднених із Грецією регіонів. Найважливіші особливості античної філософії: набула автономного характеру розвитку; постала ідкритою та доступною; була надзвичайно пластичною;терпимо ставилася до різних ідей та позицій;була надзвичайно динамічною у розвитку.
12.Основні проблеми та представники античної натурфілософії. Значення ідей античної натурфілософії для історії науки і культури.
Ант. філософія розпочинається з появи натурфілос. ідей та шкіл у Стар. Греції. Натурфілософія–це філософське осмислення природи. На І етапі розвитку ант.філософії природа постала як її об'єкт, а першою проблемою цієї філософії— проблема пошуку вихідного початку буття. Першим філософом Стар. Греції, був Фалес із Мілета. Його 2 тези: “Усе з води” та “Усе має душу”. Він доводив, що агрегатні стани води вичерпують можливі стани природної речовини. Друга теза засвідчує, що Фалес замислювався і над причинами змін та рухів, що відбуваються у природі, і шукав такі причини у внутрішній природі речей. Учень Фалеса–Анасимандр стверджував, що “архе” само по собі не схоже ні на що; це–«апейрон»–невизначене та безмежне. 3 представник цієї школи Анаксимен синтезував ідеї своїх учителів: початок буття має бути досить невизначений, але доступний для сприйняття, необхідний для життя і рухливий. Саме таким є повітря–першопочаток усього. Мілетці підготували ідейний грунт для появи дуже сміливої і дуже продуктивної для науки та філософії тези про те, що “все подібне до числа або пропорції”. Ця теза вводила в науку матем. обчислення, а належить вона Піфагору. Піфагор уперше визначив умови застосування для пізнання математичного обчислення. Піфагор визначив також числове співвідношення музичних тонів, ввів в обіг такі поняття, як “космос”, “гармонія”, “філософія”. Сучасник Піфагора–Геракліт Ефеський використав ідеї своїх попередників для побудови концепції, що поєднувала високий рівень абстрактних міркувань із наочністю. Геракліт вважав, що світ слід розуміти як потік, що весь час тече: “Усе тече, усе змінюється”. Погляд на світ, де він постає динамічним, змінним унаслідок поєднання протилежностей, дістав назву діалектики. Особливу увагу в період подальшого розвитку ант. натурфілософії слід звернути на 4 школи. Елейська школа. Найвід. представники Парменід та Зенон. Парменід стверджував, що за належної уваги до процесу мислення ми змушені будемо визнати: “Лише буття є, а небуття узагалі немає.Зенон спрямував свої зусилля на захист ідей Парменіда через розроблення оригінальних задач-головоломок, які доводили немислимість руху і змін. Школа атомізму. Найвід. атоміст Демокріт виходив із тези, що “ніщо не виникає з нічого і не перетворюється у ніщо”. Школа еволюціонізму. Розробив її ідеї Емпедокл, який вважав, що всі процеси світу можна пояснити через взаємодію 4 стихій (вогонь, повітря, вода й земля), та 2 сил протилежного спрямування (любов і ворожнеча). Школа ноології. Розробив її Анаксагор, на думку котрого все, що існує, складається з частинок, які містять у собі всі якості та властивості світу.
13.Сутність методу пошуку істини Сократа. Поясніть його розуміння пізнання як пригадування.
Сократівський метод, що мав своєю задачею виявлення "істини" шляхом бесіди, суперечки, полеміки, з'явився джерелом ідеалістичної «діалектики», під якою в давнину розуміли мистецтво домогтися істини шляхом розкриття протиріч у судженні супротивника і подолання цих протиріччі. Основні складові частини сократівського методу: «іронія» і «майевтика» - за формою, «індукція» і «визначення» - за змістом. Сократовский метод, це, перш за все метод послідовно і систематично задаються питань, що мають своєю метою приведення співрозмовника до протиріччя із самим собою, до визнання власного неуцтва. У цьому і полягає сократівська «іронія». Однак Сократ ставив своєю задачею не тільки «іронічне» розкриття протиріч у твердженнях співрозмовника, але і подолання цих протиріч з метою домогтися "істини". Тому продовженням і доповненням «іронії» служила «майевтика» - «повивальне мистецтво». Сократ хотів цим сказати, що він допомагає своїм слухачам народитися до нового життя, до пізнання "загального" як основи щирої моралі. Основне завдання філософського методу Сократа - знайти "загальне" у моральності, установити загальну моральну основу окремих, приватних чеснот. «Індукція» і «визначення» в діалектиці Сократа взаємно доповнюють один одного. Процес встановлення Сократом істини закінчувався, за його словами, дефініцією. Метою дефініції була понятійна фіксація загального, отриманого за допомогою індукції. Дефініція в Сократовому розумінні служить понятійним упорядкуванням досягнутого знання, встановленням його видів і родів та їх взаємних відносин.
14.Вихідні положення філософії Аристотеля та її енциклопедичний характер.
Виходячи з визнання об’єктивного існування матерії, Аристотель вважав її вічною, несотворімость і незнищенною. Матерія не може виникнути з нічого, не може також збільшитися або зменшитися у своїй кількості. Однак сама по собі матерія, за Арістотелем, інертна, пасивна. Вона містить лише можливість виникнення дійсного різноманіття речей. Щоб цю можливість перетворити на дійсність, треба надати матерії відповідну форму. Під формою Арістотель розумів активний творчий фактор, завдяки якому річ стає дійсною. Форма і матерія нерозривно пов’язані між собою, так що кожна річ у можливості вже міститься в матерії і шляхом природного розвитку отримує свою форму. Весь світ являє собою ряд форм, що перебувають у зв’язку один з одним і розташованих в порядку всі більшої досконалості.Категорії – це фундаментальні поняття філософії. Аристотелевський розгляд співвідношення матерії і ейдосу (форми), акту і потенції виявляє енергійний динамізм сущого в його розвитку. При цьому мислитель вбачає причинну залежність явищ сущого: все має причинне пояснення. У зв’язку з цим він проводить розрізнення причин: є діюча причина – це енергійна сила, що породжує щось в потоці універсального взаємодії явищ сущого, не тільки матерії і форми, акту і потенції, а й породжує енергії – причини, що має поряд з діючим початком і цільової сенс: «те, заради чого».Аристотель розробив ієрархічну систему категорій, в якій основною була «сутність», або «субстанція», а інші вважалися її ознаками. Прагнучи до спрощення категоріальної системи, Аристотель потім визнав основними тільки три категорії: сутність, стан, ставлення.За твердженням Аристотеля, світовий рух є цілісний процес: всі його моменти взаємно обумовлені, що передбачає і наявність єдиного двигуна. Далі, виходячи з поняття причинності, він приходить до поняття про першу причину. А це так зване космологічне доказ буття божа. Аристотель дав аналіз різних «частин» душі: пам’яті, емоцій, переходу від відчуттів до загального сприйняття, а від нього – до узагальненого поданням; від думки через поняття – до знання, а від безпосередньо ощущаемого бажання – до розумної волі. Відповідно до Аристотеля, смерть тіла звільняє душу для її вічного життя: душа вічна і безсмертна.Пізнання в Аристотеля має своїм предметом буття. Підстава досвіду – у відчуттях, в пам’яті і звичці. Будь-яке знання починається з відчуттів: воно є те, що здатне приймати форму чуттєво сприймаються предметів без їх матерії. Розум ж вбачає загальне в одиничному. Не можна придбати наукове знання лише за допомогою відчуттів і сприйнять чинності минає і мінливого характеру всіх речей. Формами істинно наукового знання є поняття, осягають сутність речі.
15.Особливості та здобутки пізніх шкіл античної філософії, їх значення для сучасної людини
Філософія завершального циклу античної філософії була чітко орієнтована на захист окремого індивіда в умовах поступового руйнування класичного античного. Пізня антична філософія поставала індивідуалістичною, суб’єктивно забарвленою. Зупинимося на ідеях найавторитетніших шкіл цього етапу. Епікурейство заснував Епікур і продовжив Тит Лукрецій Кар. Епікур ставив собі завдання захистити людину від можливих страхів життя, для чого доводив невмирущість матерії, а, значить, і певне безсмертя людини, відсутність фатуму та необхідності в космосі, можливість різних пояснень тих самих явищ через відсутність тісного зв'язку думки з фактами та відчуттям. Скептицизм (від давньогрецького "сумнів"), що його заснував Піррон, звертав увагу на те, що всі філософи запевняли в істинності своїх теорій, але висували різні ідеї; звідси випливав висновок про неможливість створення істинної філософії. В основі всіх суджень скептицизму лежали 3 знамениті запитання з 3 відповідями: 1. Якими є усі речі ? – Не більше такими, ніж будь-якими іншими. 2. Що можна сказати про такі речі ? – Краще не казати нічого, утримуючись від суджень. З. Що робити людині, яка перебуває у стосунках з такими речами? – Зберігати самовладання. Більше поширеним у цю епоху був стоїцизм, що його заснував Зенон-стоїк. У Римі його послідовниками були Луцій Аней Сенека, Епіктет та Марк Аврелій Антонін. Стоїцизм також закликав людину до життєвої мудрості та самовладання, але з позиції зовсім іншого розуміння і буття, і людини. Скептики вважали, що весь світ пронизаний єдиним потоком вогняної пневми (дихання), що несе всьому закон і долю. Дія долі неминуча й невблаганна. Неоплатонізм довів до ретельних деталізацій і логічної стрункості провідні думки Платона. Усе сутнє являє собою результат виливання (еманації) Єдиного, яке тотожне благу, не знає ніякого ушкодження та змін. Першим продуктом Єдиного постає світовий Розум, у деяких тлумаченнях — Дух, а він еманує у світову Душу. Душа оживляє все сутнє, роблячи світ внутрішньо пов'язаним. Можна констатувати: школи завершального циклу були чітко спрямовані на те, щоб перетворити філософію на інструмент людського індивідуального самоутвердження. Саме на цьому шляху пізня антична філософія зробила своє основне відкриття: дух може бути автономним від обставин життя, протистояти цим обставинам.
16. Зміни, що відбулись у світогляді при переході від античності до середньовіччя. Вихідні особливості філософії епохи Середньовіччя.
Основною причиною радикальних змін, що відбулися у світогляді під час переходу від античності до європейського Середньовіччя, було руйнування античного полісу (основної форми державного та громадського життя) як реального ґрунту всієї античної цивілізації, а разом із ним — руйнування і всього укладу життя. Зневірившись у всьому матеріальному, люди звертали свої погляди та надії до духовного. Поява та утвердження християнства в Європі призвели до радикальної духовної революції у розвитку європейської цивілізації. Це можна побачити досить виразно через порівняння античного та середньовічного світоглядів за їх основними характеристиками.Античній світогляд 1. Політеїзм (багатобожжя). 2. Боги є частиною природи, або уособленням природних стихій. 3. Вихідні якості богів: сила, могутність; 4. Боги впорядковують та оздоблюють світ. 5. Космос, природа — загальні умови існування богів і людей. 6. Людина спирається у своїх вчинках на знання. 7. Головне життєве завдання людини — здійснення подвигу. 8. У сприйнятті дійсності акцент падає на зовнішнє; внутрішнє проявляє себе лише через зовнішнє. 9. Люди поділяються за етнічними та родовими ознаками. 10. Панування натуралістичного світосприйняття.Середньовічний світогляд 1. Монотеїзм (єдинобожжя). 2. Бог є духовною сутністю, яка перебуває за межами світу (трансцендентність). 3. Вихідна якість Бога—любов до людини. 4. Бог творить світ із нічого. 5. Природа не має власної сутності і не може існувати без припливу божественної енергії. 6. Людина в усьому покладається на віру в Бога. 7. Головне життєве завдання людини - спасіння душі. 8. У сприйнятті дійсності акцент падає на внутрішнє; зовнішнє радше заважає правильно зрозуміти внутрішнє. 9. Всі люди є рівними перед Богом. 10. Панування символічного світосприйняття;Як бачимо, основні світоглядні орієнтири під час переходу від Античності до Середньовіччя змінюються на протилежні. Людина Середньовіччя зосереджується на внутрішньому, духовному. Спасіння душі для неї має не лише індивідуальний сенс: рятуючи себе, людина, по-перше, збільшує світовий потенціал добра та світла, а по-друге, сприяє поверненню світу до того стану, в якому він перебував до гріхопадіння. Світ існує лише тому, що Бог тримає його у своїй "десниці". Створений світ не впливає на Бога, оскільки Бог - це духовна сутність, абсолют усіх абсолютів, сукупність усіх можливих досконалостей.
17.Суттєві ознаки теоцентричної філософської парадигми доби середньовіччя. Місце і роль науки та філософії у добу середньовіччя.
На вершине средневекового интеллектуального мышления стоит Фома Аквинский. Фома Аквинский впервые ввел различие истин факта и веры, которое широко распространилось в религиозной философии.
Бог — действующая и конечная причина мира, мир создан Богом «из ничего»; душа человека бессмертна, его конечная цель — блаженство, обретаемое в созерцании Бога в загробном мире; сам человек тоже творенье Божье, а по своему положению — промежуточное существо между тварями (животными) и ангелами.
Наиболее емко философско-антропологические взгляды Средневековья представлены в трудах Августина Блаженного. Он утверждал, что человек — это душа, которую вдохнул в него Бог. Тело, плоть — презренны и греховны. Душа есть только у людей, животные ее не имеют. Человек полностью и всецело зависим от Бога, он несвободен и не волен ни в чем. Человек создавался Богом как свободное существо, но, совершив грехопадение, сам выбрал зло и пошел против воли Бога. Так возникает зло, так человек становится несвободным.
Главная цель человека, считал Августин, — спасение перед Страшным Судом, искупление греховности рода человеческого, беспрекословное повиновение церкви как «граду Божьему».
У період раннього сформованого середньовіччя накреслили цілісну християнізовану картину світу, де існувала струнка система ієрархічних зв'язків, зумовлених дією єдиного божественного начала, щсправжні знання збігаються з вірою, а філософія — з теологією.У цей же час стверджували, що філософування загрожує християнській душі згубою. Якщо філософія і може бути корисною, то лише як служниця теології. У ставленні до Бога слід покладатися на самовіддану віру. У період зрілого Середньовіччя у зв'язку зі збільшенням інтересу до знання відбулися зміни в історичній долі платонізму та арістотелізму У цей же період набула поширення так звана "теорія подвійної істини", яка стверджувала, що філософія (і наука) мають право на автономний щодо богослов'я розвиток, оскільки між науками та богослов'ям існують суттєві відмінності: філософія (і наука) рухаються від часткового до загального (індукція), богослов'я - від загального до часткового (дедукція), філософія та наука є сферами теорії, богослов'я —етики та життєвої практики.
18.Роль патристики в утвердженні християнського світобачення, її основні різновиди. Відмінності між східною та західною патристикою.
Християнська патристика вперше докладно розробила ідейні (а не догматичні) засади нового, християнського світобачення. І для того вона використовувала в широкому обсязі досягнення античної філософії ,філософія прагнула доводити свої міркування до рівня розуміння, а релігія вимагала приймати основні положення на віру.Тому між філософією та релігією утворилась проміжна сфера — сфера теології. Теологія (богослов'я) - ідейна частина релігії, що покликана узгоджувати між собою усі основні релігійні догмати.У перті століття існування християнства інтенсивніше розвивалася східна (грецька) патристика. У її межах найбільш уславлені імена так званих "великих каппадокійців": Василія Великого (Кесарійського) (329—379). Григорія Богослова (330—389). Григорія Ниського (335—394). "Великі каппадокійці" проводили ідею про те. що у світі присутня божественна енергія, яка й утримує його у стані буття, а оскільки людина с найвищим Божим створінням, то вона постає своєрідним провідником та зосередженням цієї енергії. Звідси випливали тези про важливу роль людської активності у справі спасіння душі та вдосконалення світу. Важливе значення для християнської філософії мав кодекс праць Діонісія Ареопагіта тут проведено думку про ієрархічну (суворо підпорядковану) будову світу, в якій кожен вид буття мас свою міру причетності до божественного світла. Найбільш завершеного вигляду ідеям патристики надав представник західної патристики - Аврелій Автустин - Августин Блаженний, У своїх працях Августин розробив філософське вчення про свободну волю і вважав, що людина як своєрідний мікрокосмос поєднує у собі природу матеріальних тіл - рослин та тварин, розумну душу і свободну волю. Душа нематеріальна, безсмертна, вільна у своїх рішеннях. Філософ віддавав перевагу вольовим характеристикам людської душі перед розумовими. свобода волі, за Августином, не абсолютна. Вона обмежена божественним передвічним рішенням.
19.Розуміння життєвих завдань людини в добу Середньовіччя. Спільне та відмінне між схоластикою та містикою як напрямами середньовічної філософії.
Філософія Середньовіччя успішно засвоювала духовні складники людського буття, виділяючи в них раціонально-логічні та чуттєво-вольові полюси. Вона досить органічно пов'язувала питання життєвої активності з духовною спрямованістю людини, з пошуками шляхів сходження до абсолюту, з визначенням людської долі та проявами свободи волі людини..Відмінність між схоластикою і містикою полягаю в різному ставленні до можливостей людського розуму в питаннях богопізнання. Схоластика вважала, що, хоча з допомогою розуму Бога пізнати неможливо, людина повинна повною мірою використати можливості розуму, оскільки він здатний привести до межі, з якої відкривається сфера споглядання сяйва Божої слави. Містики ж наполягали на тому, що розумування тільки шкодить християнському благочестю, тому в пошуках шляхів наближення до Бога слід покладатися на почуття, віру, любов та самозречення. Отже, у підґрунті поділу середньовічної філософії на схоластику та містику лежить різне тлумачення співвідношення віри та розуму у справі богопізнання.
20.Сутність та спрямування ідей гуманізму у філософії та культурі доби Відродження. Сутність антропоцентричної парадигми епохи Відродження.
Починаючи з XІV ст. в соціально-економічному і духовному житті Західної Європи відбувається ряд змін, які ознаменували початок нової епохи, що увійшла в історію під назвою епохи Відродження. Найважливішою характерною рисою світогляду епохи Відродження була його орієнтація на мистецтво, на свободу індивідуальних здібностей. Якщо Середньовіччя було зорієнтоване на релігію, то Відродження — це епоха художньо-естетична. Коли у центрі уваги античності було природно-космічне життя, а в серед ні віки — Бог і священна ідея спасіння, то в епоху Відродження — людина. Тому філософське мислення цього періоду називають антропоцентристським. Вчення про людину: Бог, створивши людину, пос тавив її в центрі Всесвіту і звернувся до неї зі словами про те, що не дасть людині ні визначеного місця на Землі, ні особистого образу, ні особливих зобов’язань, щоб місце, обличчя і обов’язки свої людина мала б за власним бажанням, згідно з своєю волею і своїм рішенням. Людина не просто природна істота, вона творець самої себе і цим відрізняється від інших природних істот. В міру того, як людина усвідомлює себе творцем свого життя і долі, вона стає безмежним господарем над природою. Людині тепер не потрібна милість божа, вона сама творець, а тому фігура художника — творця, архітектора, скульптора, митця стає символом Ренесансу. В епоху Відродження зростає цінність окремої людини. Тому нерідко зустрічається судження про те, що в цей час формується поняття особистості та індивідуальності. Поняття «особистість» та «індивідуальність» слід розрізняти. Індивідуальність — це категорія естетична, особистість — категорія морально-етична.. Що ж стосується особистості, то головне в ній — це здатність розпізнавати добро і зло, й поводитись згідно з цим. Особистість передбачає також здатність нести відповідальність за свої вчинки.
21.Особливості філософії Нового часу та її гносеологічну спрямованість.
Філософія Нового часу являє собою принципово новий рівень у розвитку європейської філософії: вона розвивається у діалозі з експериментальною наукою, що виникає саме в цей час. У зв'язку з цим філософія досягає нового рівня деталізації власної проблематики, стає більш диференційованою і розгалуженою, а тому — більш систематизованішою.. ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ ФІЛОСОФІЇ: філософія починає розвиватися у діалозі із різними науками, які активно формуються та розвиваються в цю епоху. філософія Нового часу зазнає суттєвих внутрішніх диференціацій (розподілів); виникають національні та регіональні філософії, які тепер пишуться не єдиною церковною мовою, а національними мовами; формуються деякі нові філософські дисципліни, такі як гносеологія, антропологія, історія філософії, методологія та ін. ; розгалуження філософського знання логічно вимагає нового рівня його сист...
08.06.2017 01:06-
Ділись своїми роботами та отримуй миттєві бонуси!
0%
Оголошення від адміністратора