Подякувати Студентському архіву довільною сумою
Admin
26.02.2023 12:38
Дякуємо, що користуєтесь нашим архівом!
Процес ухвалення рішень у Європейському Союзі
Інформація про навчальний заклад
ВУЗ:
Інші
Інститут:
Не вказано
Факультет:
ЗІ
Кафедра:
Не вказано
Інформація про роботу
Рік:
2017
Тип роботи:
Інші
Предмет:
Інші
Частина тексту файла (без зображень, графіків і формул):
Індивідуальне науково-дослідне завдання
з предмету «Європейська інтеграція та глобальні проблеми сучасності»
на тему:
«Процес ухвалення рішень у Європейському Союзі»
Зміст
Вступ…………………………………………………………………………...3
Європейський Союз та його установчі договори………………....4
Основні інституції Європейського союзу……........................…...…7
Процес прийняття рішень у ЄС……………………………..….13
Висновки……………………………………………………………...……...16
Список використаної літератури………………………………………...…17
Вступ
Актуальність дослідження процесу прийняття рішень, як одного з правових основ функціонування Європейського Союзу, обумовлена сучасним етапом розвитку міжнародних відносин, для яких характерне ускладнення форм взаємодії суверенних держав в економіці, політиці, культурі і інших сферах життєдіяльності. У зв'язку з цим показовим є досвід Європейського союзу, історико-правова динаміка якого виявляє, з одного боку, єдині демократичні тенденції міжнародних організацій, таких, наприклад, як ООН, а з іншого свідчить про особливості і специфічні риси, що показують його перспективи як наддержавного об'єднання. Така організація на просторі Європи є віддзеркаленням процесу міжнародної інтеграції.
Ступінь дослідженості питань європейської міжнародної інтеграції в українській науці міжнародного права в даний час представляється недостатньою, що зв'язане, перш за все, з великою динамікою і складністю інтеграційних процесів, що відбуваються в Співтовариствах і Союзі.
Питання європейської інтеграції висвітлювалися в працях: В.Н.Денисова, М.О.Баймуратова, М.В.Буроменського, О.Ф.Висоцького, В.І.Євінтова, О.В.Задорожнього, Ю.В.Зайчука, Ю.М.Капіци та ін.
Об'єктом дослідження даної роботи є інституційна система Європейського союзу, що є основою правового забезпечення роботи в його органах.
Предмет дослідження – порядок ухвалення рішень в Європейському Союзі, їх правова модифікація в структурі методів, у тому числі метод ухвалення рішень кваліфікованою більшістю при використанні зваженого голосування, а також вплив цієї системи на правоздатність держав-членів ЄС.
Метою роботи є розкриття сучасної системи ухвалення рішень в Європейському союзі, а також виявлення тенденцій і перспектив її розвитку.
Для реалізації вищезгаданої мети були поставлені наступні основні завдання:
- визначити правовий статус інститутів Європейського союзу і механізму їх взаємодії як основи для системи ухвалення рішень і реалізації правоздатності окремих держав-членів;
- виявити правові механізми взаємодії джерел, форм, методів і процедур ухвалення рішень в рамках ЄС.
Європейський Союз та його установчі договори
Європейський Союз — економічний та політичний союз держав-членів Європейських Спільнот (ЄВС, ЄОВС, Євратом), створений згідно з Договором про Європейський Союз, підписаним в лютому 1992року і чинним із листопада 1993 р. Сьогодні в об'єднання входять 28 європейських держав з населенням понад 505 млн. людей.
Європейський Союз (ЄС) – це родина демократичних країн Європи, які працюють разом для поліпшення життя своїх громадян і для розбудови кращого світу. За менше ніж півсторіччя він забезпечив мир і процвітання в Європі. Він створив єдину європейську валюту (євро) і єдиний ринок без кордонів, де вільно переміщаються товари, люди, послуги й капітал. ЄС став основною торговельної силою й світовим лідером у таких сферах, як захист навколишнього середовища й надання допомоги у розвитку.
Євросоюз досяг такого успіху завдяки унікальній природі організації своєї роботи. Євросоюз не є федерацією держав, подібно США. Євросоюз не є організацією, створеною з метою розширення співробітництва між урядами, подібно ООН.
Країни – члени ЄС залишаються незалежними суверенними державами, але вони об’єдналися як суверенні держави для того, щоб набути такої сили і ваги у світі, яких вони не змогли б досягти поодинці. Об’єднання суверенності цих держав на практиці означає, що держави – члени ЄС делегують частину своїх повноважень у прийнятті рішень європейським інституціям, які вони створили, щоб рішення з конкретних питань, що представляють спільний інтерес, ухвалювалися демократичним шляхом на європейському рівні.
Історично діяльність ЄС була заснована на чотирьох установчих договорах:
Договір про створення Європейського об’єднання вугілля й сталі (ЄОВС), підписаний 18 квітня 1951 року в Парижі, набув чинності 23 липня 1952 року, втратив чинність 23 липня 2002 року;
Договір про створення Європейського Економічного Співтовариства (ЄЕС), підписаний 25 березня 1957 року в Римі, набув чинності 1 січня 1958 року (його часто називають Римським договором);
Договір про створення Європейського співтовариства атомної енергії (Євроатом), підписаний у Римі разом з договором про ЄЕС;
Договір про Європейський Союз (ЄС), підписаний у Маастрихті 7 лютого 1992 року, вступив у дію 1 листопада 1993 року.
Перші три з названих договорів створили Європейські Співтовариства, тобто систему прийняття загальних рішень у вугільній та сталеливарній промисловості, ядерній енергетиці та інших основних галузях економіки держав-членів ЄС. Спільні інституції, створені з метою управління цією системою, об’єдналися в 1967 році й утворили єдину Комісію і єдину Раду.
ЄЕС, окрім економічної ролі, поступово взяв на себе відповідальність за широке коло питань, у тому числі за соціальну і регіональну політику та питання захисту навколишнього середовища. Оскільки об’єднання перестало бути виключно економічним співтовариством, згідно із четвертим договором (Маастрихтським) його було перейменовано на Європейське Співтовариство. По мірі того, як наближався строк закінчення дії Договору про ЕОВС в 2002 році, питання вугілля й сталі поступово увійшли до інших договорів.
У Маастрихті уряди держав – членів ЄС домовилися про співробітництво в сфері зовнішньої та безпекової політики, а також у сфері правосуддя та внутрішніх справ. Додавши міжурядову співпрацю до існуючої системи Співтовариства, Маастрихтський договір створив нову структуру - Європейський Союз (ЄС).
Договори складають основу діяльності Європейського Союзу. Після приєднання нових держав до них вносились зміни.
Крім того, час від часу договори переглядались з метою реформування інституцій ЄС і розширення сфери їх відповідальності. Перегляд договорів відбувається шляхом скликання спеціальної конференції національних урядів (“міжурядова конференція”). За результатами таких міжурядових конференцій були прийняті:
Єдиний Європейський Акт (ЄЄА), підписаний в лютому 1986 року, набув чинності 1 липня 1987 року. Він вніс зміни до договору про ЄЕС і став основою для завершення формування єдиного ринку.
Амстердамський договір, підписаний 2 жовтня 1997 року, набув чинності 1 травня 1999 року. Договір розширив сферу об’єднання суверенності держав-членів, включивши питання цивільних прав і тісну взаємодію з питань соціальної політики й політики зайнятості.
Ніццький договір, підписаний 26 лютого 2001 року, набув чинності 1 лютого 2003 року. Він вніс додаткові зміни в інші договори, дозволивши системі інститутів ЄС діяти ефективно й після вступу в ЄС нових членів.
Втім, очевидно, що з моменту свого створення Європейський Союз змінився. Порівняно з 1951 роком, кількість держав-членів ЄС зросла з 6 до 28. Крім того, перед Європою постали важливі виклики 21-го століття – зокрема, економічна криза, зміна клімату, потреба стабільного та збалансованого розвитку, енергетична безпека та боротьба з міжнародною транскордонною злочинністю.
Держави-члени ЄС розуміли, що існуючі установчі договори вже нездатні забезпечити Європейський Союз інструментами, необхідними для протистояння цим викликам та їх подолання. Саме тому вони розпочали роботу над новим реформаторським документом – Лісабонським договором.
Лісабонський договір було підписано 27 державами-членами Європейського Союзу 13 грудня 2007 року. Він набув чинності 1 грудня 2009 року - після того, як його ратифікували усі країни ЄС відповідно до своїх національних процедур.
Лісабонський договір вніс зміни до установчих договорів ЄС і є останнім у низці договорів, що оновлюють та консолідують законодавчу базу ЄС.
Згідно з Лісабонським договором, ЄС став єдиною юридичною особою. Раніше Європейська Спільнота та Європейський Союз мали різні статути й використовували різні правила ухвалення рішень. Лісабонський договір припинив існування такої подвійної системи й надає Європейському Союзу юридичного статусу. Це покращило здатність ЄС діяти, особливо у питаннях зовнішніх відносин. Лісабонський договір дозволяє Європейському Союзу бути ефективнішим, узгодженішим та переконливішим у його відносинах з рештою світу. Більше того, завдяки Лісабонському договору громадяни ЄС та національні парламенти отримали можливість більшого впливу на вирішення питань на загальноєвропейському рівні.
Основні інституції Європейського союзу
Інституційний механізм Євросоюзу має складну конструкцію, яка відображає поступовий характер розвитку європейської інтеграції. Основу його організаційної структури складають Європейська Рада, Європейський Парламент, Рада ЄС, Європейська Комісія, Європейський Суд, Рахункова палата.
Європейська Рада – це найвища інституція ЄС, яка складається з глав держав та урядів країн-членів ЄС: президентів та прем’єр-міністрів. Саме Європейська Рада узгоджує найбільш важливі та значні для ЄС рішення та визначає політичне спрямування та пріоритети Європейського Союзу. Європейську Раду було створено у 1974 році з метою організації неформального форуму для обговорень між головами держав та урядів країн-членів ЄС. Доволі скоро цей форум перетворився на орган, який визначав основні цілі Європейського Союзу та встановлював пріоритети їх виконання. З 1 грудня 2009 року, згідно з Лісабонським договором, Європейська Рада стала повноправною інституцією ЄС з чітко визначеною роллю. Лісабонським договором запроваджено нову посаду Президента Європейської Ради, якого її члени обирають на термін до 5 років. Наявність посади Президента Європейської Ради надає діям ЄС більшої видимості та послідовності. Президент головує на засіданнях Ради, спрямовує її роботу та представляє ЄС на найвищому рівні за кордоном.
Європейський Парламент є єдиною інституцією, яка має повну демократичну легітимність, тобто обирається шляхом прямих і загальних виборів через кожні п’ять років. Європарламент виконує такі основні функції:
— разом із Радою ЄС бере участь у законодавчому процесі через численні процедури (процедура спільного ухвалювання рішень, процедура співпраці, узгодження, консультативний висновок тощо);
— контролює діяльність інституцій Союзу, затверджуючи склад Комісії (та через право висловлювати їй вотум недовіри), а також через письмові й усні запити, які він може адресувати Комісії та Раді;
— поділяє з Радою ЄС бюджетні повноваження, а саме: ухвалює річний бюджет та контролює його виконання.
Президент Європейського Парламенту обирається терміном на два з половиною роки. Згідно з положеннями Лісабонської угоди, з 2014 р. кількість членів Європейського Парламенту буде обмежуватися за схемою 750+1 (Президент Парламенту), а місця розподілятимуться за принципом «понижуваної пропорційності»: мінімум 6 представників від держави, максимум – 96. У Європарламенту є 20 комітетів, які спеціалізуються кожен у своїй галузі, таких як навколишнє середовище, транспорт, промисловість або бюджет.
Рада Європейського Союзу – основний законодавчий орган ЄС. Вона представляє держави – члени ЄС, і на засіданнях Ради присутні по одному міністру від кожного уряду країн-членів ЄС.
Питання порядку денного визначають, який міністр бере участь у засіданнях. Якщо, наприклад, Рада має обговорити питання охорони навколишнього середовища, то у засіданні беруть участь міністри охорони довкілля від усіх країн-членів ЄС, і тоді зустріч називається Радою з питань довкілля. З моменту вступу в дію Лісабонського договору (1 грудня 2009 року) Рада ЄС працює в десяти конфігураціях.
Загалом існує десять різних конфігурацій Рад: Рада із загальних питань; Рада із зовнішніх відносин; Рада з питань економіки та фінансів (ЕКОФІН); Рада з питань правосуддя та внутрішніх справ; Рада з питань зайнятості, соціальної політики, охорони здоров’я та захисту прав споживачів; Рада з питань конкуренції (внутрішній ринок, промисловість, дослідження та космос); Рада з питань транспорту, телекомунікацій та енергетики; Рада з питань сільського господарства та рибальства; Рада з питань довкілля; Рада з питань освіти, молоді й культури.
Кожний міністр Ради уповноважений представляти свій уряд, тобто підпис міністра свідчить про зобов’язання всього уряду країни. Крім того, всі міністри в Раді підзвітні своїм національним парламентам і громадянам, яких вони представляють. Це забезпечує демократичну законність рішень Ради. Чотири рази на рік президенти та/ або прем’єр-міністри країн-членів ЄС збираються разом з Президентом Європейської Комісії як Європейська Рада. Ці так звані «саміти» визначають загальний курс політики ЄС та вирішують питання, які не можуть бути вирішені на нижньому рівні (тобто міністрами на звичайних засіданнях Ради).
Рада виконує шість головних функцій:
1. Затвердження законодавства ЄС спільно з Європейським Парламентом;
2. Координація широкого кола питань соціально-економічної політики держав-членів;
3. Ухвалення міжнародних угод між ЄС та іншими державами або міжнародними організаціями;
4. Затвердження бюджету ЄС спільно з Європейським Парламентом;
5. Розробка та виконання спільної зовнішньої та безпекової політики ЄС на основі керівних принципів, визначених Європейською Радою;
6. Координація співробітництва між національними судами та силами поліції у кримінальних справах.
Зміни, внесені Лісабонським договором, стосуються нової системи голосування за принципом кваліфікованої більшості. Починаючи з 1 листопада 2014 р., кваліфікованою більшістю рахуються голоси як мінімум 55% членів Ради (як мінімум 15 країн), які представляють щонайменше 65% населення Союзу. Блокуючою меншістю стають чотири держави - члени Ради. Головування в Раді здійснюється заздалегідь визначеними групами у складі трьох держав-членів протягом 18 місяців.
Європейська Комісія - незалежний від національних урядів орган, який представляє і захищає інтереси ЄС у цілому. Європейська Комісія – це єдина інституція, що має право ініціювати законодавство для розгляду в Парламенті та Раді ЄС. Вона також управляє та втілює політику і бюджет ЄС, відстежує дотримання європейського законодавства країнами ЄС і європейськими компаніями, а до порушників може застосовувати відповідні процедури аж до притягнення до Європейського Суду чи накладення санкцій. Президент та члени Європейської Комісії призначаються на кожні п’ять років – через шість місяців після виборів Європейського Парламенту. Згідно з Лісабонським договором, Президента Європейської Комісії обирає Європейський Парламент за поданням Ради ЄС, а члени Комісії обираються шляхом голосування у Раді за принципом кваліфікованої більшості. Європейська Комісія політично підзвітна Європейському Парламенту, який має повноваження розпустити Комісію після винесення їй вотуму недовіри. Окремі члени Комісії мають подати у відставку за вимогою Президента, схваленою іншими комісарами.
Європейська Комісія виконує три головні функції:
• пропонує нові законопроекти Парламенту і Раді;
• управляє та втілює політику і бюджет ЄС;
• забезпечує дотримання європейського законодавства (разом з Судом ЄС).
Комісія, Рада міністрів та Парламент утворюють "інституційний трикутник'', що відіграє ключову роль у прийнятті фінансових рішень у ЄС. Процес прийняття рішень у ЄС на перший погляд здається занадто ускладненим, проте закладений у ньому механізм перевірок і противаг є суттєвим для демократичного процесу, котрий має ґрунтуватися на відкритій дискусії, консультаціях і консенсусі.
"Інституційний трикутник" доповнюється ще двома важливими інституціями — Європейським Судом та Рахунковою палатою.
Європейський суд (Суд справедливості) був заснований відповідно до Угоди про Європейське об’єднання вугілля та сталі у 1952 році і розташований у Люксембурзі.
Європейський суд складається з трьох установ: безпосередньо Європейський суд (Суд справедливості), Суд першої інстанції (створений у 1988 році) та Трибунал цивільної служби (створений у 2004 році).
Суд забезпечує єдине тлумачення й застосування законодавства ЄС всіма країнами ЄС. Суд уповноважений регулювати юридичні суперечки між державами - членами ЄС, інститутами ЄС, компаніями й фізичними особами.
До складу суду входить по одному судді від кожної країни ЄС. У Суді також працюють 8 генеральних адвокатів, які виносять вмотивовану точку зору у справах, які розглядаються в Суді. Вони призначаються до Суду ЄС за спільною згодою урядів країн ЄС на шестирічний термін з правом повторного призначення.
В 1988 році був створений Суд першої інстанції, який має на меті допомагати Суду ЄС впоратися з великою кількістю справ, які виносяться на його розгляд, та забезпечити громадянам кращий юридичний захист. Суд першої інстанції, що діє при Європейському Суді, виносить рішення у певних справах, зокрема, у випадку позовів фізичних осіб, компаній, деяких організацій, та у справах, що стосуються порушень правил конкуренції. В цьому суді також представлені по одному судді від кожної держави ЄС.
Трибунал цивільної служби Європейського Союзу виступає арбітром у суперечках між Євросоюзом і його цивільною службою. Трибунал складається з семи суддів і діє при Суді першої інстанції. На чолі Європейського Суду, Суду першої інстанції й Трибуналу цивільної служби стоять голови, яких обирають судді строком на три роки із правом повторного призначення.
Європейський Суд виносить рішення у справах, які він розглядає. Є п’ять найбільш типових справ:
1) клопотання про попереднє рішення;
2) позови у зв’язку з невиконанням зобов’язань;
3) позови про визнання рішень недійсними;
4) позови про бездіяльність;
5) позови про збитки.
Рахункова палата була створена з метою здійснення контролю над фінансами ЄС. У складі Рахункової палати – по одному члену від кожної країни ЄС, які призначаються Радою на поновлювальний шестирічний термін. Члени палати обирають серед себе Голову на поновлювальний трирічний термін.
Головна функція Рахункової палати – здійснювати контроль за виконанням бюджету, іншими словами, перевіряти, щоб доходи та витрати ЄС були легальними та прозорими, та забезпечувати якісний фінансовий менеджмент. Діяльність Рахункової палати гарантує економічність, ефективність, результативність та відкритість функціонування системи ЄС.
У сфері бюджетного планування значну роль відіграють дорадчі органи ЄС — Європейський економічно-соціальний комітет (виражає позиції громадянського суспільства з соціальних та економічних питань) та Комітет регіонів (виражає позицію регіональних та місцевих органів влади).
Заснований в 1957 р. відповідно до Римського договору, Європейський економічно-соціальний комітет (ЄЕСК) складається з 344 членів. Кількість членів від кожної держави приблизно відповідає розміру населення кожної із країн ЄС. ЄЕСК - це дорадчий орган, що надає представникам різних груп (організації роботодавців, профспілки, споживчі товариства тощо) офіційну платформу для вираження своїх поглядів з питань, що стосуються функціонування та діяльності ЄС. Кандидатури членів Комітету висувають уряди країн ЄС, після чого вони затверджуються Радою Європейського Союзу, на п’ятирічний строк із правом продовження.
Європейський економічно-соціальний комітет виконує три основні функції:
• консультує Раду Європейського Союзу, Європейську Комісію та Європейський Парламент на їхнє прохання або за власною ініціативою;
• сприяє більш активній участі громадянського суспільства в діяльності ЄС;
• сприяє підвищенню ролі громадянського суспільства в країнах, які не є членами ЄС і надає допомогу в створенні дорадчих структур.
Комітет регіонів був створений у 1994 р. з двох основних причин:
по-перше, так як більша частина правових актів ЄС реалізовувалася на місцевому та регіональному рівнях, то це призвело до того, що представники місцевих та регіональних властей заявили про створення нового права ЄС;
по-друге, було прийнято рішення про те, що тісна співпраця місцевої влади і громадян призведе до ліквідації прогалин у праві.
Всі існуючі договори зобов'язують Європейську комісію і Раду ЄС проводити консультації з Комітетом регіонів всякий раз, коли знову прийняті правові акти у різних сферах реалізується на регіональному та місцевому рівнях. Маастрихтський договір виділив п'ять таких сфер: економічна і соціальна єдність, системи інфраструктур, здоров'я, освіта і культура. Амстердамський договір додав наступні: політика з питань зайнятості, соціальна політика, навколишнє середовище і транспорт.
Комітет регіонів, який є дорадчим органом, складається із представників європейської регіональної й місцевої влади. Комітет регіонів нараховує на даний момент 344 члена, що приблизно відображає кількість населення по країнах ЄС.
Процес прийняття рішень у ЄС
До процесу прийняття рішень на рівні Європейського Союзу залучені різні інституції, зокрема:
Європейська Рада;
Європейський Парламент;
Рада Європейського Союзу;
Європейська Комісія.
Європейська рада визначає основні політичні напрями та пріоритети діяльності ЄС, Європейська Комісія розробляє та пропонує нові законопроекти, а Парламент і Рада ЄС ухвалюють закони.
Основними формами законодавства ЄС є директиви та регуляції. Директиви встановлюють загальну мету для всіх країн-членів, однак залишають на розсуд національної влади визначення форми й методу її досягнення. Зазвичай державам - членам надається 1-2 роки на виконання директиви. Регуляції підлягають негайному виконанню на всій території ЄС і не передбачають додаткових дій з боку держав-членів.
Порядок і процедура прийняття рішень докладно викладені в основних договорах ЄС. Усі європейські закони ґрунтуються на конкретних статтях договорів, які і є правовою основою законопроектів. Це визначає, яка саме законодавча процедура має застосовуватися.
Після вступу в дію Лісабонського договору звичайною законодавчою процедурою в ЄС стала процедура спільного рішення, яка ґрунтується на принципі паритетності і передбачає, що ані Європейський Парламент, ані Рада ЄС не можуть ухвалити закон без спільної згоди. Наразі, близько 95% законодавства ЄС приймається за процедурою спільного рішення.
Процедура спільного прийняття рішень проходить у три стадії.
Перша стадія
Комісія подає свої пропозиції до Європейського Парламенту і Ради. Рада після винесення висновку Європейським Парламентом може кваліфікованою більшістю вчинити одну з трьох дій. Якщо вона схвалить усі поправки, які ввійшли до висновку Парламенту, акт може бути прийнятий зміненим. Якщо Парламент не висунув будь-яких поправок, Рада може прийняти запропонований документ. Якщо ж не пройшов жоден із цих варіантів, вона має прийняти спільну позицію, яка потім передається до Парламенту. Водночас Рада докладно інформує Парламент про причини прийняття спільної позиції, а Комісія — про свою позицію.
Друга стадія
Повторне обговорення спільної позиції триває протягом трьох місяців. Під час цього виникають такі можливості:
Парламент затверджує спільну позицію. У цьому випадку Рада без проблем приймає зазначений акт відповідно до спільної позиції;
Парламент не приймає рішення. У такому разі Рада приймає акт, про який ідеться, відповідно до своєї спільної позиції;
Парламент відхиляє спільну позицію абсолютною більшістю своїх членів. У цьому випадку запропонований акт вважається не прийнятим;
Парламент висуває поправки до спільної позиції. Виправлений текст передається до Ради і Комісії, які роблять висновок стосовно цих поправок.
Якщо протягом трьох місяців Рада затверджує всі поправки Парламенту, акт, про який ідеться, вважається прийнятим у вигляді виправленої спільної позиції. Якщо Рада не затверджує всіх поправок, Голова Ради і Голова Парламенту повинні скликати засідання Погоджувального комітету і розпочати друге читання.
Третя стадія
На цій стадії бере участь Погоджувальний комітет, завданням якого є досягнення згоди щодо єдиного тексту. Комісія бере участь у роботі Комітету, традиційно виконуючи роль "добросовісного агента". Якщо єдиний текст узгоджується протягом шести тижнів, Парламент і Рада мають ще шість тижнів для прийняття зазначеного акта відповідно до єдиного тексту. Якщо жодна з інституцій не зробить цього, акт вважатиметься не прийнятим. Запропонований акт також вважатиметься неприйнятим, якщо Погоджувальний комітет не затвердить єдиного тексту. І знову тримісячний і шеститижневий періоди за спільною згодою Парламенту і Ради можуть бути продовжені максимум на один місяць і два тижні відповідно.
З розвитком інтеграції та поглибленням інституційних реформ процедура ухвалення рішень кваліфікованою більшістю дедалі більше витісняє одностайне голосування, яке стримує ефективне впровадження політики Спільноти (завдяки праву будь-якої країни-члена накласти на рішення вето).
Згідно Лісабонського договору під «кваліфікованою більшістю голосів» мається на увазі, що, починаючи з 2014 року, для схвалення рішень Радою міністрів необхідною є підтримка як мінімум 55% країн-членів ЄС, в яких повинно проживати не менше 65% від усього населення ЄС. Ця система забезпечує подвійну легітимність прийнятих рішень.
/
Рис. 3.1. Процедура спільного прийняття рішень
Висновки
Інституційна система Європейського Союзу не відповідає традиційним прикладам організації державної влади. Це особливо помітно при розгляді даної систе ми з позиції принципу розподілу влад, який передбачає, що закони приймаються парламе нтом, який є органом законодавчої влади; виконання законів і поточне управління покладаються на органи виконавчої влади (уряд, президент тощо), а спори між двома гілками влади вирішуються незалежним судом, тобто судовою владою. Стосовно Європейського Союзу більш коректно говорити про розподіл повноважень, коли низка функцій з урядування здійснюється не одним, а декількома інститутами на своєрідних спільних засадах. Відповідні інститути нібито поділяють функції між собою, реалізуючи їх частинами. Створюються нові процедури прийняття правових актів, які передбачають обов'язкові консультації, погодження, ті чи інші форми співучасті одних інститутів у діяльності інших.
Процес прийняття рішень в ЄС передбачає проходження ряду процедур, де задіяні головні інститути «законодавчого трикутника» – Рада, Парламент і Комісія. Традиційно основним інститутом, на який покладається головна роль у процесі прийняття рішень у рамках Євросоюзу, є Рада ЄС. З метою підвищення ефективності роботи Ради Лісабон ський договір вніс зміни до системи голосу вання кваліфікованою більшістю та розширив сферу її використання.
Після набуття чинності Лісабонського договору звичайною законодавчою процедурою в ЄС стала процедура спільного рішення, яка ґрунтується на принципі паритетності і передбачає, що Європейський парламент та Рада ЄС мають рівнозначні правові повноваження.
Головним змістом еволюції механізму було поступове наділення все більшим обсягом повноважень Європейського парламенту. Роль Європарламенту в процесі прийняття рішень важлива як для оцінки елементів наднаціональності, так і для забезпечення легітимності дій ЄС.
Багато державних діячів сподіваються, що Лісабонський договір зміцнить ефективність ухвалення рішень в ЄС, вдосконалить його внутрішню демократичність та сприятиме консолідації європейської зовнішньої політики, стане новим виміром розбудови Європи.
Список використаної літератури
Буряк П.Ю., Гупало О.Г. Європейська інтеграція і глобальні проблеми сучасності: Навчальний посібник. – К.: "Хай-Тек Прес", 2007. – 336 с.
Ентін Л.М. Інституційна структура та механізм прийняття рішень у Європейському Союзі: Навч. посібник / Програма Tacis Європейського Союзу в Україні; Проект "Правничі студії в Україні: Київ та окремі регіони". - К.: ІМВ КНУ ім. Тараса Шевченка, 2004. — 136 с.
Кернз В. Вступ до права Європейського Союзу: Навч. посіб: Пер. з англ. — К.: Т-во "Знання", 2002. — 381 с.
Фінанси: Підручник / За ред. С.І. Юрія, В.М. Федосова. - К.: Знання, 2008.- 611с.
Шкуро А. С. Функціональні тенденції процесу прийняття політичних рішень (на прикладі діяльності ЄС) [Текст] / А. С. Шкуро // Молодий вчений . - 2014. - № 3(06). - С. 160-164.
Як працює Європейський Союз: Довідник інституцій ЄС. — К.: ТОВ «Мекс», 2008. — 48 стор.
18.11.2017 00:02
Ділись своїми роботами та отримуй миттєві бонуси!
0%
Оголошення від адміністратора