Подякувати Студентському архіву довільною сумою
Admin
26.02.2023 12:38
Дякуємо, що користуєтесь нашим архівом!
«Солідарність» як рух і соціально-політичне явище.
Інформація про навчальний заклад
ВУЗ:
Львівський національний університет ім.Івана Франка
Інститут:
Не вказано
Факультет:
КН
Кафедра:
Кафедра політології
Інформація про роботу
Рік:
2014
Тип роботи:
Курсова робота
Предмет:
політична соціологія
Частина тексту файла (без зображень, графіків і формул):
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
ЛЬВІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ІВАНА ФРАНКА
Кафедра політології
КУРСОВА РОБОТА
з політичної соціології
на тему:
«Солідарність» як рух і соціально-політичне явище
Студента III курсу, групи ФФІ-32с
напряму підготовки 6.030104 політологія
спеціальності політологія
.
Керівник - зав. кафедри політології, к. філос. н.
Підсумкова оцінка:
Національна шкала ________________
Кількість балів ____________________
ECTS ____________________________
Члени комісії ___________ _____________________
(підпис) (прізвище та ініціали)
____________ _____________________
(підпис) (прізвище та ініціали)
____________ _____________________
(підпис) (прізвище та ініціали)
Львів – 2014
ЗМІСТ
Вступ……………………………………………………………………………………….
Розділ 1. Соціально-політичне тло Польщі в період 80х – поч. 90х років………
Розділ 2. Соціальна структура «Солідарності»……………………………
Ідейно політичні течії
Розділ 3. Наслідки діяльності
Висновки………………………………………………………………………….……...
Список використаної літератури…………………………………………………….
ВСТУП
Актуальність дослідження та мотиви вибору теми зумовлені низкою факторів, серед яких головними є такі: стратегічне партнерство між Україною та Польщею; необхідність вивчення форм і методів діяльності незалежної самоврядної професійної спілки (НСПС) «Солідарність», яка підготувала підґрунтя і розпочала демократичну революцію шляхом відродження громадянського суспільства, що стала початком краху комуністичної системи не тільки у Польщі, а й у інших країнах Центрально-Східної Європи; відсутність комплексних досліджень із цієї проблеми у вітчизняній історіографії та недостатня розробленість у зарубіжній.
Спроби дати визначення «Солідарності» показують, що вона не міститься в рамках жодних традиційних класифікацій, оскільки була не лише профоб’єднанням, а й великим суспільним рухом, антикомуністичним повстанням і революцією. Характерною рисою антитоталітарного руху «Солідарність» був пацифізм, який проявлявся у відмові застосування силових рішень. Діяла ця організація у масштабі усієї країни і народу, спираючись на принципи громадянської солідарності, а також на моральні християнські цінності у громадському житті.
Досвід Польщі у проведенні демократичних та ринкових реформ, що започаткували відомі діячі опозиції і, зокрема, «Солідарності», є актуальним також для України. Посилення впливу політичних і громадських організацій на демократизацію держави значною мірою відображає рівень здатності суспільства до поступального розвитку. Становлення інститутів громадянського суспільства в Україні вимагає створення автономних, незалежних від державної влади, суспільних структур, що й потребує запозичення польського досвіду демократичних перетворень. Тому введення до наукового обігу нових документів і матеріалів, аналіз наукових праць дозволяють ґрунтовно вивчити складні суспільно-політичні та економічні процеси в країні під час кризи комуністичного режиму протягом 1980–1991 років.
Об’єкт дослідження – системна суспільно-політична та економічна криза в Польщі 1980–1991 років.
Предмет дослідження – діяльність НСПС «Солідарність», її роль у згуртуванні польського народу на боротьбу проти тоталітарної системи, за побудову демократичної держави шляхом відродження громадянського суспільства.
Мету дослідження визначено з урахуванням стану наукової розробки та актуальності цієї теми. Зважаючи на те, що в українській історіографії дана проблема далеко недостатньо досліджена, ми ставимо собі за мету розкрити складні суспільно-політичні й економічні процеси в Польщі у 1980–1991 роках, їхні внутрішні й зовнішні чинники з позицій об’єктивності та історичного плюралізму, аналітично-критичного осмислення усіх доступних джерел і наукових праць, здійснити комплексний аналіз, узагальнити й сформулювати теоретичні положення і висновки щодо громадсько-політичної діяльності НСПС «Солідарність».
Відповідно до визначеної мети було поставлено такі завдання:
проаналізувати стан наукової розробки теми та джерельну базу здійснюваного дослідження;
визначити причини загострення суспільно-політичної та економічної кризи в Польщі і передумови створення НСПС «Солідарність»;
детально «реконструювати» перебіг подій масового протестного руху польського народу у серпні 1980-го – грудні 1981 року та здійснити аналіз причин, що призвели до запровадження воєнного стану 13 грудня 1981 року;
простежити особливості організації і діяльності підпільних структур «Солідарності» у період воєнного стану та розкрити зміст і форми їхньої політичної боротьби проти комуністичного режиму ПНР у 1981–1987 роках;
охарактеризувати процес загострення кризи комуністичного режиму в Польщі у 1987–1988 роках й особливості політичного діалогу керівництва ПНР і «Солідарності» та його результати;
розкрити процес переходу влади до демократичної опозиції і здійснити аналіз причин, що призвели до кризи й розпаду об’єднаної під прапором «Солідарності» демократичної влади;
узагальнити результати суспільно-політичної та економічної боротьби протестного руху за повалення комуністичного режиму в контексті наукового й практичного значення.
Методологічна база роботи ґрунтується на основі принципів науковості, історизму та об’єктивності. У ході розв’язання поставлених завдань використано такі методи: проблемно-хронологічний – для з’ясування змін суспільно-політичного й соціально-економічного устрою Польщі; порівняльно-історичний – для розкриття питання змісту і форм боротьби профоб’єднання у порівнянні з іншими європейськими країнами; аналізу і систематизації – з метою періодизації історіографії та діяльності «Солідарності»; узагальнення виявлених матеріалів, документів, даних, положень, отриманих у процесі вивчення першоджерел і літератури – для формулювання й обґрунтування висновків за результатами здійсненого дослідження. Під час написання курсової застосовано також міждисциплінарний підхід. Він полягає у використанні категоріального апарату історії, політології, соціології та економіки. Поєднання вищезгаданих та інших методів сприяло реалізації нових підходів у процесі аналізу ролі НСПС «Солідарність» у творенні новітньої польської держави.
Структура данної роботи відповідає поставленій меті та розв’язанню основних завдань дослідження. Курсова складається зі вступу, трьох розділів (___ параграфів), висновку та списку використаних джерел і літератури. Загальний обсяг курсової роботи становить 30 сторінок.
Розділ 1. Соціально-політичне тло Польщі в період 80-х – поч. 90-х років.
Власне, становлення комуністичного режиму в Польщі вже з самого початку зустріло запеклий опір суспільства. Почавшись ще в 1945-му, активна антирадянська боротьба завершилася тут тільки в 1957-му, коли під Ломжею був оточений і знищений останній загін повстанців, активними учасниками якого були активісти перших польських антикомуністичних партій (від католицьких консерваторів до соціалістів і анархістів) та профспілок. В подальшому, приправлене недолугою, антиробітничою політикою ПОРПу, саме середовище пролетаріату (а не в селянство чи інтелігенція як в СРСР) стало ядром найбільш серйозних антикомуністичних протестів. В цьому контексті, поява «Солідарності» була подією що мала важливе значення для демократичних змін не лише в Польщі, але й в інших країнах Центрально-Східної Європи, а відтак тут можна сміливо ствердити, що це була одна з ключових ланок ланцюга подій, що призвели до повалення тоталітарних режимів в Європі, розпаду Варшавського договору та зникнення з карти світу зрештою і Радянського Союзу. Це була подія з одного боку революційна, з іншого ж – цілком закономірна.
Революційність проявилася передусім у масових страйках робітників, що охопили Польщу влітку 1980 року – у липні почала страйкувати Люблінщина («Люблінський липень»), серпень почався зі страйків у Варшаві, Лодзі та інших містах, досягши врешті апогею в Ґданську. Люди припиняли роботу і, сміливо дивлячись в очі влади, заявляли, що хочуть жити гідним життям, прагнучи справедливого ставлення до себе та своїх родин. Та страйки робітників були лише зовнішнім виявом революції, яка сталася того серпня. Важливішою була революція, яка, як за звичай говориться, відбулася «у головах людей», у світоглядній площині. Адже саме вона порушила тотальність партійної монополії влади, і саме вона спричинила до подолання системи, яка абсолютно інтегрально опановувала життя людей, затягуючи їх в коло реалій ПНР (Польської Народної Республіки), що простягалися, як казали в Польщі, «від дитячого садочка до могильного віночка».
У закономірності появи «Солідарності» можна легко пересвідчитися, якщо придивитися до суспільного контексту, в якому склалися передумови серпневих подій 1980 року. Передусім свій вклад зробили усі ті, хто в попередні роки брав участь у супротиві політиці ПНР. Досвід страйків, що відбувалися в Польщі в 50 – 70-ті роки ХХ ст. мав важливе, якщо не вирішальне значення, для того аби серпневі події на польському побережжі стали «початком кінця комунізму». Аналізуючи попередні спроби супротиву, організаторам страйку ґданських робітників вдалося подолати багато недоліків, краще зорганізувати людей, уникнути провокацій.
Перші вияви супротиву комуністичному режиму в Польщі з’явилися так само, як в Україні, в 50-х роках ХХ ст. Було це пов’язано передусім iз так званою хрущовською відлигою, коли комуністичний режим трохи пом’якшав, відходячи від «культу особи» Сталіна. Протести в Польщі, хоча часто й виникали в результаті незграбної економічної діяльності уряду ПНР, що призводила до підвищення цін та зниження соціального захисту населення, мали виразний антикомуністичний характер. Iз перших наймасовіших страйків варто згадати перш за все виступи робітників Познанського заводу ім. Сталіна (пізніше його було перейменовано й названо на честь Г. Цеґєльського). Після того, як страйкарі не змогли домовитися з владою, вони вийшли на вулиці, захопили деякі адміністративні будівлі, зайняли в’язниці, дістали зброю й атакували будинок воєводської Служби безпеки. Влада виявилася абсолютно розгубленою, нездатною приймати конструктивні рішення; на вулиці було вислано військових і декілька танків. Сутички між демонстрантами та військами тривали протягом чотирьох днів. Тоді загинуло 74 особи, поранено було близько 600 людей.
1970-го року відбувся страйк робітників Ґданської верфі, які виступили проти підвищення цін, що відбулося у грудні того ж року. Страйкарі вимагали розмови з керівництвом воєводства. До людей однак ніхто не вийшов, тоді вони вийшли на вулиці. Міліція почала атакувати демонстрантів палками та водометами. Сутички тривали до самої ночі. На наступний день протистояння не припинилося, а стали ще запеклішим. На засіданні Політбюро тодішній перший секретар Польської об’єднаної робітничої партії (ПОРП) Владислав Ґомулка велів стріляти в демонстрантів. В результаті загинуло 44 особи, поранених було більше 1200.З того, що передувало подіям серпня 1980 року в Ґданську, слід зазначити також створення Комітету оборони робітників (КОР) в 1976 році. Саме тоді один із засновників комітету Яцек Куронь сформулював дієвий принцип боротьби з тоталітарним режимом. Той принцип звучав приблизно так: «досить палити та руйнувати владні комітети, давайте ліпше створювати власні». Саме з виникненням КОРу пов’язують початок якісно нового етапу протистояння комуністичній владі. Згодом, в середині 70-тих років довкола Комітету оборони робітників виникло угруповання незалежних організацій — «друга спільнота». У такий спосіб фактично формувалося «альтернативне суспільство»; люди, які не підкорялися владі, вважали, що через те, що державні інститути знаходяться під контролем промосковської комуністичної партії, змін можна досягнути лише знаходячи вихід за сфери панування ПОРП.
Ще одним, безумовно вагомим чинником, що мав вплив на посилення антикомуністичної опозиції в Польщі наприкінці 70-х — на початку 80-х років ХХ століття було обрання Кароля Войтили Папою Римським. У 1979 році Іван Павло II відвідав Польщу: його публічні виступи значною мірою спричинилися до відновлення національних символів, оживили прагнення поляків будувати громадянське суспільство миру й справедливості. Часто, і доволі коректно і закономірно, звертається увага на те, що в переддень народження «Солідарності» польські робітники відновили свою ідентифікацію з католицькою церквою та спільною національною традицією. Яскравим втіленням цього може бути той же Лех Валенса, який під час серпневих страйків запам’ятався багатьом з чітками для молитви, значком Матері Божої на лацкані піджака та письмовою ручкою із зображенням Папи.
Нарешті не останню роль у наростанні незадоволення комуністичною владою в Польщі, що вилилося у страйки в 1980 році, відіграла економічна криза в ПНР, що особливо загострилася в часи першого секретаря Едварда Ґєрека. Як вдало зауважує польський журналіст Влодзімєж Каліцький: «Навесні 1980 року в гіршому стані від авторитету влади була лише економіка. Робота команди Ґєрека призвела до повного краху. Гігантські західні кредити й сотні ліцензій всмокталися державою. Однак iз того посіву нічого не виросло. Близько 37% позиченої валюти проїли у буквальному сенсі слова — їх було використано на підвищення заробітної платні та закупівлю продуктів. Значну частину доларів, що пливли із Заходу, витратила партійна номенклатура та державна адміністрація. Поганої якості продукцію не вдавалося продати на світових ринках в тій кількості, яка б дозволяла сплачувати відсотки та здійснювати оплату кредитів. Заборгованість зростала також через те, що ліцензовані технології вимагали імпорту сировини та складових частин». 1980-1985-ті роки в Польщі були періодом остаточного розвалу економіки та краху системи централізованого планування. Хоча Польща, як і інші країни з плановою економікою, пережила економічне зростання 50 – 60-х років, викликане значними інвестиціями у важку промисловість і переміщенням робочої сили з сільськогосподарського сектора, та все ж неефективність соціалістичної економіки, що стала очевидною на початку 70-х років, а також економічний спад змусили польську владу запустити програму інвестування. Однак накопичення внутрішнього капіталу було недостатнім для фінансування великомасштабних інвестиційних проектів, тому доводилося залучати інвестиційний капітал за кордону, що як виявилось врешті і стало останнім гвоздем в домовину польської економіки.
Традиційно високі і фактично негативні в реальному економічному виражені світові відсоткові ставки, починаючи з 1972 р. виникали внаслідок депонування на рахунки міжнародних банків, що функціонували в Європі, а також від великих доходів від продажу нафти країнами-експортерами після першої нафтової кризи, а розширення євродоларового ринку в свою чергу, відкрило усім країнам, в тому числі і Польщі, доступ до кредитів. Так уряд Гєрека і потрапив у фінансову пастку, бо вже незабаром, антиінфляційні програми, що здійснювалися Федеральною резервною системою США, призвели до того, що світові відсоткові ставки різко виросли. Так, рівень добових депозитів США в доларовому вираженні виріс до 14,28 % річних в 1979 р. з 5,08 % в 1972 р. і 6,25 % в 1976 р. У той же час ціни на сировинні продукти падали, внаслідок чого і сталася другий нафтова криза (1978-1979 р.). Незважаючи на поставку енергетичних ресурсів (нафти і газу) з СРСР за цінами нижче світових і значного видобутку внутрішніх енергетичних ресурсів, насамперед вугілля, Польща серйозно постраждала від зростання світових відсоткових ставок. А вже в серпні 1982 р. Польща опинилася в ситуації остаточного краху економіки. Дрів у багаття додав і той фактор, що дефолт за боргами збігся за часом з політичними та економічними санкціями, введеними західними країнами щодо Польщі. А в цей час в суспільстві відбувалися серйозні економічні та політичні трансформації – скорочення споживання та інвестиційних витрат , що виражалося у падінні ВВП на 10 % і 5 % в 1981 і 1982 р. відповідно (зростання інвестиційних і споживчих витрат в обсязі 4-5% відбувся лише у 1983-1986 р, однак економічний ріст не був нічим підкріплений, бо промисловий сектор не міг експортувати товари в достатньому обсязі, тому його виробництво виявилося в стані стагнації). Таким чином, ПНР у 1980 році почувалася м’яко кажучи не найкраще — борги, дірки та хаос в економіці.
Суспільна реакція незабарилась. Серпень 1980 року почався в Польщі з масових страйків (Варшава, Лодзь, Кельце та ін.). Варто згадати і 10 серпня того ж року, коли в одному з ґданських будинків відбувся банкет, який організували люди пов’язані з опозиційними організаціями. Присутніми на ньому були також Єжи Боровчак, Людвік Продзінський, Боґдан Фельський та Лех Валенса. Під час святкувань, аби уникнути підслуховування, вони виходили для розмови на вулицю. Саме в такий спосіб і народився план страйку робітників Ґданської верфі, однією з головних причин якого, було звільнення з роботи кранівниці Анни Валентинович. Її звільнили 7 серпня, офіційним приводом була відсутність на робочому місці, насправді ж влада потурбувалася усунути її з верфі за діяльність у розповсюдженні нелегальних видань КОРу та вільних профспілок.
Після того як 10 серпня було домовлено про початок страйку, наступних кілька днів відбувалися приготування: було зроблено транспаранти з вимогами (на початку їх було три: підвищення зарплатні, повернення до праці Анни Валентинович та будівництво пам’ятника жертвам грудня 1970 року), крім того друкувалися листівки, домовлялися з людьми. У четвер, 14 серпня 1980 р. троє робітників Ґданської верфі — Єжи Боровчак, Людвік Продзінський та Боґдан Фельський — о 6 годині почали закликати до страйку. Спочатку їм вдалося переконати кілька десятків робітників, але протягом наступних годин кількість страйкарів сягала уже тисячі. Трохи згодом до верфі дістався Лех Валенса. Робітники утворили страйковий комітет. Переговори страйкарів з керівництвом підприємства протягом перших двох днів не дали жодного результату. 16 серпня однак усі вимоги (до трьох згаданих додали повернення до праці Леха Валенси, якого було звільнено 1976 року, гарантії безпеки для страйкарів, а також краще забезпечення магазинів) було задоволено. Після оголошення Лехом Валенсою досягнутих вимог, багато робітників полишила підприємство, однак представники інших страйкуючих заводів та частина робітників верфі оголосили страйк солідарності. До них приєдналися також делегати двадцяти одного страйкуючого підприємства. У такий спосіб було утворено Міжзаводський страйковий комітет (МСК). У понеділок, 18 серпня до Ґданської верфі повернулися робітники, які залишили її після досягнення перших домовленостей. Ситуація склалася досить напружена, цих людей знову потрібно було агiтувати до страйку. Як згадує Лех Валенса: «Було зовсім не так рожево, як це сьогодні собі уявляють. Я бігав від відділення до відділення. На трьох з них почали навіть уже працювати. Я виголошував промови, ми вимикали їм машини...». Страйк продовжувався, МСК представив вимоги до влади. Це були так звані «21 постулатів серпня». Їх написали на дерев’яних дошках і вивісили на одних з воріт Ґданської верфі. Серед вимог, зокрема, були: визнати незалежних від партії та працедавців вільних профспілок; гарантувати право до страйку, а також безпеку страйкарів; дотримуватися передбачених конституцією ПНР свободи слова, друку, а також не репресувати незалежні видавництва та представити засоби масової інформації для людей iз різними переконаннями; повернути до праці людей, звільнених за участь у робітничих страйках 1970 і 1976 років; відновити студентів, яких вигнали з університетів за переконання; звільнити політичних в’язнів; підбирати керівні кадри не за партійною приналежністю, а на основі кваліфікації та ін. Протягом кількох днів МСК почав поступово перебирати на себе владу в місті. Настав також час «тяжких розмов партії з народом». Він тривав до кінця місяця — 30 серпня було досягнуто згоди, а наступного дня підписано порозуміння 6між державною комісією та Міжзаводським страйковим комітетом, який тоді представляв понад 700 підприємств iз усієї Польщі. Останні слова того вечора виголосив Лех Валенса: «Це перемога обох сторін. Любі! Повертаємося до праці 1 вересня. Всі ми знаємо, що нагадує нам цей день. Про що того дня думаємо. Про Вітчизну, про спільні інтереси родини, що називається Польщею. Ми отримали все, що в теперішній ситуації можна було отримати. Решту також досягнемо, бо маємо найважливішу річ: наші незалежні самоврядні профспілки. Це наша гарантія на майбутнє. Оголошую страйк завершеним!»
Так народилася «Солідарність». Її початки британський історик Норман Девіс окреслює як час, коли Польща грала головну роль. Збіґнєв Бжезінський підкреслював, що діяльність «Солідарності» — це виняткове явище в історії ХХ століття, яке поклало початок занепадові комунізму, внутрішній кризі в СРСР та краху комуністичного ладу в Польщі. Польський режисер Анджей Вайда, приїхавши в кінці серпня 1980 року до Ґданської верфі, зауважив: «Відчуваю, що я свідок якогось фрагменту нашої історії, це не часто трапляється. Переважно історія проходить повз нас, а тут я її відчуваю. Тут безпосередньо проглядається її присутність». Анджей Вайда вдало відтворив атмосферу серпневих подій 1980 року в Ґданську у фільмі «Людина з заліза». Фільм присвячено людям, які боролися заради того, аби було порушено аксіому, виголошену у фільмі одним iз героїв — представником влади: «Є лише одна аксіома, — каже він, — владою ми ділитися не будемо».
Однак створення великої незалежної громадської організації, якою стала «Солідарність», було абсолютно суперечним з суттю комуністичної системи. У керівництві ПОРП домінували стремління до повернення монополіії на владу, а підтримувала їх сила інших режимів в сусідніх комуністичних країнах, а також загроза радянської інтервенції. Плани послаблення або розподілу «Солідарності» виявилися в 1980-81 роках нездійсненними. Їхньою альтернативою була підготовка воєнного стану, до якого таємну підготовчу роботу проводили майже від моменту підписання «Серпневої угоди» – по вересень 1980 року. Вже в ході страйку, в серпні 1980 року в штабі Міністерства Внутрішніх Справ був опрацьований план пацифікації Верфі. Але керівництво партії не наважилося пролити кров – надто живою була ще пам’ять про події Грудня 1970 р. Спеціальна радянська комісія у справах Польщі, т.зв. Комісія Суслова, також підготувала план збройної інтервенції – 29 серпня в бойовій готовності повинні були стати біля кордону чотири дивізії. Втягнуте у війну в Афганістані, совєтське керівництво з недовірою ставилося до позиції польської армії, зате було переконане в рішучості руху опору польського суспільства і засудження совєтських дій з боку Заходу - совєтські вожді так і не наважилися відкрити «другий фронт». Війська Варшавського Договору 8 грудня 1980 року також були готові до збройної інтервенції у Польщі – 18 дивізій СРСР, НДР і ЧСРС стояли на кордоні. Рішення про відкликання бойових дій було прийняте в останній момент, оскільки вирішили, що цей момент несприятливий для атаки (вплив на це рішення мало також однозначне попередження з боку президента США Джимма Картера).
На тлі цієї міжнародної ситуації, керівництво ПОРП вирішило діяли самотужки. 13 грудня 1981 року генерал Войцєх Ярузельський, який стояв на чолі уряду, оголосив впровадження у Польщі воєнного стану, на вулиці виїхали бронетранспортери, вийшли солдати і ZOMO (Моторизовані резерви міліції), повністю було перервано телефоннний зв’язок. Державна структура була повністю мілітаризована, в тому числі було припинено діяльність усіх організацій, товариств і професійних спілок, в судах впроваджено військово-польовий режим, в населених пунктах міліцейську годину. Першої ночі, з 12 на 13 грудня, більшість керівників «Солідарності» були інтерновані, та ж доля спіткала діячів з установ, які були визнані особливо важливими, інтелігентів, які підтримували рух (офіційно понад 5 тисяч осіб, пізніше повторилися нові арешти; в грудні 1982 р. – незважаючи на звільнення – зафіксовано понад 10 тисяч інтернованих). «Солідарність» розгубилася – зрештою, ніхто не проводив жодної підготовки до фізичного, збройного опору; організація не могла нічого вдіяти супроти застосованої мілітарної сили держави. Однак, від першого моменту воєнного стану народився опір, котрий спершу прибирав форми окупаційних страйків. Об’єднані сили міліції і війська, однак, жорстоко придушували чергові страйкуючі підприємства. На Шльонську міліція стріляла в шахтарів, які захищали шахту «Вуєк» в Катовіцах (де було 3 тисячі страйкарів) – дев’ятеро вбитих – це були перші жертви мілітарного «встановлення порядку» (загалом задокументовано 115 випадків смерті безпосередніх жертв воєнного стану). На основі декрету про воєнний стан впроваджено юридичні закони, які дали мотивацію для арешту і засудження багатьох тисяч осіб. Під час формального тривання воєнного стану – від 22 червня 1983 року засуджено майже 12 тисяч осіб.
Наступні роки «воєнного стану» (1981-1988), які паралізували Польщу, однак так і не повернули уряду результативності, та впевненості дій. Пам’ять про 10 -мільйонну «Солідарність» все ще була потужним стримуючим фактором в бажанні посилити репресивність.
В СРСР досвід з «Солідарністю» був безумовно імпульсом для політики т.з. «Перебудови», котра виходила з тези, що вже не вдасться керувати народами, використовуючи виключно методи залякування. Твердий курс щодо зростаючої кількості противників системи, як і в самому СРСР, так і в інших країнах радянського блоку, не тільки не змінював катастрофічного стану економіки, а й водночас погіршував міжнародну ситуацію. Почали шукати інших рішень. У 1985 році, разом з приходом до влади в Кремлі Михаїла Горбачова, з’явилося гасло перебудови системи. Радянську імперію, яка перебувала в глибокій кризі, повинна була врятувати політика економічних реформ і певної лібералізації. Перебудова однак не допомогла – у 1988 році імперія почала розпадатися, прибалтійські республіки вели вже відкриту боротьбу за незалежність, а глави «братніх» держав почали втрачати підтримку Кремля у своїх внутрішніх справах, у власному суспільстві.
В Польші ж першим сигналом змін в стосунках влада-опозиція було звільнення усіх політичних в’язнів в середині вересня 1986 року. У відповідь на звернення Леха Валенси і групи інтелігентів до президента США про відміну економічних санкцій супроти ПНР (жовтень 1986 р.), (що було вступним знаком готовності опозиції до переговорів з владою) 29 вересня 1986 року була створена легальна Тимчасова Рада “Солідарності” з Лехом Валенсою на чолі, як керівництво й надалі нелегальної Профспілки. Це в свою чергу спричинилося до виявлення інших структур підпільної «Солідарності» в різних регіонах. Розпочався повільний, дуже важкий і суперечливий , процес повторної легалізації «Солідарності». У 1988 році пройшла нова хвиля страйків. Спершу в травні страйки не тільки огорнули велику кількість підприємств, але були, незважаючи на угодівські тенденції, швидко й брутально придушені (у Новій Гуті побито кількадесят осіб, арештовано Страйковий комітет). У серпні страйки огорнули шахти на Шльонську, Ґданську верф і багато підприємств в кількох воєводствах. Це скидалося на повернення «серпня 1980 р.».
Влада виявила готовність піти на переговори і врешті 31 серпня відбулася зутріч з Валенсою. Розпочалася підготовка до генеральних переговорів влади з опозицією за «круглим столом». Наради польського Круглого Столу тривали від 6 лютого до 5 квітня 1989 року. В них брало участь 230 представників опозиції, в основному з кіл “Солідарності”, вибраних Лехом Валенсою. В ході переговорів сторони дійшли порозуміння в справі повторної реєстрації NSZZ «Солідарність». Було узгоджено пакет політичних реформ, серед яких найважливішим було право шляхом вільних виборів зайняти 1/3 місць в Сеймі, а також вільні вибори до новоствореного Сенату. Кандидатам опозиції гарантувалася можливість проведення кампанії, в тому числі відкриття щоденного періодичного видання, пов’язаного з «Солідарністю» («Газета Виборча»).
Вибори до Парламенту в червні 1989 року принесли комуністам нищівну поразку. Суспільство вперше в повоєнній Польщі було допущене до участі у владних структурах. Кандидати «Солідарності» здобули 160 місць в Сеймі (майже всі мандати, які могли отримати) і 99 місць в стомандатному Сенаті.
Такий результат виборів означав у Польщі кінець комунізму – сформування першого некомуністичного уряду в радянському блоці, зняття цензури, і зрештою вихід на шлях будування демократії.
Розділ 2. Теоретико-методологічні засади дослідження феномену національної ідентичності та ідентичності загалом.
У Гданську склався історичний центр робочого страйкового протесту. У Варшаві сформувалися групи інтелігенції, виступаючі з соціал- демократичних і неотроцкістскіх позицій. У Кракові переважала католицька опозиція , консолідована в легальному суспільстві світських католиків ПАКС .
Розділ 3. Політичні механізми формування та утвердження національної ідентичності у творчій спадщині Й.Г. Фіхте.
ВИСНОВКИ
проблема ролі незалежної самоврядної професійної спілки „Солідарність” у творенні новітньої польської держави не стала предметом спеціального наукового дослідження у вітчизняній історіографії. Спираючись на здобутки польської і зарубіжної історіографії, а також використавши нові документальні матеріали і статистичні дані
невирішеність соціальних та економічних проблем у ПНР, відсторонення громадян від управління суспільно-політичними процесами спричинили напруженість у відносинах суспільства і влади. Напівлегальна опозиція спрямувала основні зусилля на залучення трудящих до боротьби за створення системи самооборони людей праці та створення незалежних профспілок. Організація незалежної самоврядної професійної спілки „Солідарність” стала результатом масового страйкового руху робітників і єднання усіх опозиційних сил, а також створення самоврядних організацій селян, вчителів, студентів;
стихійна самоорганізація трудящих Польщі у формі руху „Солідарність” створила умови для участі громадян у боротьбі з монополією влади компартії і за демократизацію суспільства. Угода між урядом і міжзаводськими страйковими комітетами стала першим визнанням опозиції у країнах Східної Європи. Профоб’єднання, що функціонувало паралельно з урядом, як автономна структура, виробило інноваційну стратегію антикомуністичної опозиції – ненасильницькі методи боротьби за соціально-економічні й політичні зміни. Протестний рух „Солідарність”, в організації якого видатну роль відіграв лідер профоб’єднання Л. Валенса, продемонстрував, що комуністичний режим є безсилим перед невідворотним масовим громадянським рухом;
автономна і плюралістична структура „Солідарності”, втрата легітимності владних повноважень компартії, загроза прямої військової інтервенції Радянського Союзу змусили комуністичний режим оголосити воєнний стан. Рух було заборонено, а організаторів та активістів профоб’єднання заарештовано. Доведено, що власними зусиллями й засобами опозиціонери підпільно створили центри для допомоги затриманим і репресованим, базу для агітаційно-пропагандистської діяльності, зокрема видавництва, радіостанції, низку газет і журналів, університети та інші форми автономної громадянської активності. Репресії комуністичного режиму проти „Солідарності” зумовили широку підтримку її діяльності з боку народних мас, особливо молоді, яка продовжила боротьбу в період ув’язнення керівників профоб’єднання;
наростання економічної кризи і погіршення соціальних умов життя трудящих було зумовлено неспроможністю комуністичної влади розпочати системні економічні й суспільно-політичні зміни в країні. Відмова польського уряду реабілітувати опозиційний рух та амністувати активістів профоб’єднання сприймалася суспільством як репресивний і антинародний прояв політики режиму. Демократичні зміни у міжнародній політиці 1985–1988 років спричинили послаблення репресивних дій влади і створення умов для відновлення легальної діяльності „Солідарності”. Стихійні страйки навесні й восени 1988 року порушили перед ПОРП проблему реформування політичної системи і відмови від монополії на владу. Переговори за круглим столом уряду і „Солідарності” на чолі з Л. Валенсою завершилися підписанням угоди про необхідність започаткування змін у зовнішній і внутрішній політиці й демократизації країни;
створення нового демократичного уряду на чолі з Т. Мазовецьким призвело до кардинальної зміни суспільно-політичного устрою, незворотних економічних перетворень, реформи адміністративної системи і місцевого самоврядування, створило умови для розвитку громадянського суспільства. Разом з тим свобода, плюралізм і успішне завершення боротьби з комуністичним режимом виявили ознаки розколу в „Солідарності”, що особливо проявилися під час президентських виборів 1990 року, які виграв Л. Валенса. Розпад профоб’єднання та створення системи багатопартійності заклали умови політичної диференціації і конкуренції, подальшої демократизації влади й суспільства, що показали результати парламентських виборів у жовтні 1991 року.
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
19.11.2017 01:11-
Ділись своїми роботами та отримуй миттєві бонуси!
0%
Оголошення від адміністратора