Подякувати Студентському архіву довільною сумою
Admin
26.02.2023 12:38
Дякуємо, що користуєтесь нашим архівом!
політлогія
Інформація про навчальний заклад
ВУЗ:
Інші
Інститут:
Не вказано
Факультет:
ФМ
Кафедра:
Не вказано
Інформація про роботу
Рік:
2024
Тип роботи:
Шпаргалка
Предмет:
Політологія
Частина тексту файла (без зображень, графіків і формул):
1. Предмет, методи та функції політології.
2. Етапи формування політології. Система політичних наук.
3.Політика як суспільний феномен та наукове поняття. Структура політики.
4. Роль політики в житті сучасного суспільства. Політика і економіка (право, культура).
5. Витоки та етапи розвитку світової політичної думки.
6. Політичні погляди Стародавнього Сходу.
7. Політична думка Стародавньої Греції та Стародавнього Риму.
8. Політико-релігійні доктрини Середньовіччя.
9. Політичні вчення епохи Відродження. Н. Макіавеллі – фундатор новітньої політичної теорії
10. Політична думка Нової доби (XVII – перша половина XIX ст.ст.)
11. Формування політології як самостійної науки наприкінці XIX – початку XX століть М. Вебер – класик західної політики.12. Етапи розвитку вітчизняної політичної думки. Політичні ідеї княжої доби історії України.
13. Політична думка в України епохи європейського Відродження та Гетьманської держави.
14. Конституція П. Орлика – втілення державної ідеї та демократичних цінностей українського народу.
15.Українське національне відродження та розвиток політичної думки в XIX – початку XX ст. М. Костомаров і М. Драгоманов – фундатори політичної науки в Україні.
16. Сутність політичної влади, її наукові концепції.
17. Суб’єкти, ресурси та засоби політичної влади. Типи її легітимності.
18. Закономірності структури та функціонування політичної влади.
19. Типологія політичної влади. Особливості владних відносин в Україні.
20. Політична діяльність, її мотиви, цілі, засоби.
21. Політична участь та політичне функціонування.
22. Політичні відносини як компонент політичної системи.
23. Політична система суспільства: сутність, структура, функції
24. Політичні інститути: види, взаємодія та роль у політичній системі
25. Типологія політичних систем. Особливості політичної системи України
26. Концепції походження та сутності держави
27. Ознаки, структура та функції держави
28. Форми державного правління: світовий і вітчизняний досвід.
29. Форми державного устрою. Особливості України як унітарної держави.
30. Типологія держав. Поняття правової та соціальної держави
31. Поняття, структура та принципи життєдіяльності громадського суспільства.
32.Взаємозвязок та взаємодія громадського суспільства і держави.
33. Політичний режим як форма держави та спосіб функціонування політичної системи
34. Типологія політичних режимів. Особливості політичних режимів в Україні.
35. Політичні партії: ознаки, ф-ції, типи.
36. Поняття та види партійних систем. Їх роль у функціонуванні політ.влади.
37. Етапи становлення та сучасний стан багатопартійності в Україні.
38. Громацькі організації у політичній сфері суспільства
39. суспільно-політичні рухи: структура, функції, типи.
40. Сутність демократії, її політологічні концепції
41 Пряма та представницька демократія, поняття парламентаризму.
42. Історичні особливості демократичної влади. Принципи ліберальної демократії.
43. Виборчі системи та їх роль у функціонуванні демократії
44. Шляхи переходів народів від тоталітаризму й авторитаризму до демократії. Проблеми розвитку демократії в Україні.
45.Політична еліта: ознаки, структура і функції.
46. Класичні та новітні теорії еліт.
47. Типологія політичних еліт. Відкриті та закриті еліти.
48. Політичне лідерство: сутність, функції, типи.
49. Політичні еліти та політичне лідерство в Україні: історія і сучасність.
50. Політичне управління. Його суб’єкти, функції, типи. Підготовка та прийняття політичних рішень.
51. Сутність сучасних політичних технологій.
53. Лобізм як політична технологія.
52. Технології політичного менеджменту.
54. Групи тиску як засоби впливу на державну політику.
55. Державне управління в Україні. Цілі та напрямки адміністративної реформи.
56. Поняття політичної свідомості.(пс) Її структура, функції, типи.
57. Політична ідеологія(пі): поняття, рівні реалізації та роль у функціонуванні політичних режимів.
59. Світові політико-ідеологічні доктрини(п-і д): поняття, види, інституціоналізація.
58. Громадська думка(гд) та її роль у функціонуванні демократії.
60. Консерватизм(к) і неоконсерватизм(н). Праві(п) та правоцентристські(пц) партії України.
62. Соціал-демократичний рух у світі та Україні: історія, програмні цілі, досягнення.
63. Комуністичний рух: мета ,форми, перспективи
61. Лібералізм і неолібералізм. Стан ліберального руху в Україні.
64.Фашизм і неофашизм: ідейні джерела, соціальна база, цілі
65. Політична культура: сутність, структура, функції
66. Політична культура особи, суспільної групи, народу. Особливості національних політичних культур
67. Типи політичної культури. Зміст та особливості громадянської культури.
68. Політична культура українського народу: традиції, сучасний стан, тенденції.
69. Суб’єкти політичних відносин
70. Об’єкти політичного впливу
71. Політичні права, свободи і обов’язки людини і громадянина
72. Політична соціалізація. Політична позиція. Причини політичної активності та пасивності
73 Національні відносини і національна політика
74 Особливості етнонаціональної політики сучасної України
75 Поняття нації та національної держави
76. Зовнішня політика держави: цілі, принципи, засоби. Пріоритети зовнішньої політики України
77. Світовий політичний процес: поняття та особливості на порозі третього, тисячоліття.
78. Міжнародні організації та Україна.
79. Поняття геополітики. Вплив географічних чинників на життєдіяльність української держави.
80. Глобальні проблеми сучасності та шляхи їх розв’язання.
81. Поняття політичного процесу. Етапи, форми і типи політичних процесів.
82. Політична реформа та революція. Характер політичних процесів у пострадянській Україні.
83. Міжнародна політика: суть, цілі, функції.
84. Основні суб’єкти міжнародних відносин.
85. Україна у світовому співтоваристві.
86. Національні інтереси та національна безпека України.
1. Предмет, методи та функцій політології.
Політологія – наука про закономірності, випадковості становлення і розвитку взаємовідносин соц. суб’єктів (держ., партії, політ. сис-ми тощо) з приводу політичної влади, організації політ. сис-м (в окремих суспільствах) і їхньої взаємодії на міжнар. арені. Основи політології заклав Аристотель (але не відділяв її від етики і філософії, це зробив у 17 ст. Макіавеллі). Об'єкт дослідження політології – кілька думок: 1) держава (яка одночасно є і предметом); 2) влада; 3) об’єкт – політ. влада, що реалізована в політ. режимах. Інший підхід – не ототожнюють об’єкт і предмет. Об’єктом є політична сфера життєдіяльності суспільства, яку вивчають і аналізують у поєднанні з особливостями її функціонування та зв'язками з економікою і духовною сферою суспільства, а предметом – різні думки: 1) вивчення сукупності політичних знань, які вироблені всіма гуманітарними науками; 2) держава; 3) влада як основа розвитку і функціонування політичних систем; 4) вивчення системи закономірностей розвитку і функціонування демократії, її змісту, місця і ролі у політичній системі; 5) управління політичними процесами; 6) дослідження політичних систем як сукупності владних інститутів (бо вони включають у себе і державу, і владу, і громадські організації, і норми).
За висловом одного американського вченого, «я не можу визначити його [предмет п-ї], але знаю, що він існує» - кожний вчений трактує предмет по-своєму і дає своє визначення.
Функції політології: Теоретико-пізнавальна, що означає вивчення, систематизацію, пояснення, аналіз, узагальнення і оцінку політичних явищ. Методологічна функція політології охоплює способи, методи і принципи теоретичного дослідження політичної і практичної реалізації здобутих знань. Світоглядна функція, що утверджує цінності, ідеали, норми цивілізованої політичної системи, політичної культури соціальних суб’єктів. Прогностична функція полягає у передбаченні шляхів розвитку політичних процесів, різних варіантів політичної поведінки. Прикладна функція забезпечує вироблення практичних рекомендацій щодо шляхів реалізації політичних знань. Галузі прикладної політології – політичний маркетинг, передвиборна інженерія, іміджологія, політична герменевтика (написання текстів для політ. лідерів). Методи політології – діалектика, синергетика (засоби і методи, що посилюють дію явища), системний, історичний, логічний, порівняльний, метод конкретності, емпіричних соціологічних досліджень, математичні методи, аналіз статистичних даних, філософський, загальнонауковий, спеціальний.
2. Етапи формування політології. Система політичних наук.
Політологія - нова дисципліна. Політологія - це наука про політику. Виникнення політології пов'язують з рубежем ХІХ-ХХ ст., коли вона стала на шлях активного теоретичного і методологічного розмежування з історією, юриспруденцією, соціологією та філософією. До цього політичне життя суспільства традиційно розглядалося в межах цих галузей знань.
Три етапи формування політології:
перший етап – філософський: історія стародавнього світу, античності і продовжується до «Нового часу» (від Аристотеля до громадянської війни в Америці); це період панування міфологічних, а пізніше - філософсько-етичних та теологічних пояснень політичних явищ і поступової їх заміни раціональними трактуваннями; політичні ідеї розвиваються в загальному потоці гуманітарних знань.
другий етап – емпіричний: від громад. війни в Америці до Другої світової війни; політичні теорії звільняються від релігійного впливу, набувають світського характеру, стають більш прив'язаними до конкретних потреб історичного розвитку; центральні питання: права людини, поділ влади, правова держава і демократія;
у цей період відбувається становлення перших політичних ідеологій, політика усвідомлюється як особлива сфера життєдіяльності людей.
третій етап – рефлексний: ревізія емпіричної стадії, створення нового політичного знання – період становлення політології як самостійної наукової і освітньої дисципліни;
З другої половини XIX ст. політологія зазнає активного організаційного оформлення. Становлення п-ї як самост. академічної дисципліни пов’язано з відокремленням у 1857 р. у Колумбійському коледжі США кафедри історії політичної науки. У 1880 р. відкривається Школа політичної науки. З цього року в США починає видаватися перший політологічний журнал. Після другої світової війни спостерігається підвищення інтересу до політологічних досліджень. Створюються академічні політичні інститути і міжнародні центри. Так, у 1949 р. в межах ЮНЕСКО була заснована Всесвітня асоціація політичних наук. У 70-90 pp. XX ст. відбувається кінцева інституціоналізація політичної науки. З допоміжної дисципліни політологія перетворилася на загальновизнану, організаційно оформлену академічну дисципліну з широко розгалуженою системою освітніх та дослідницьких закладів.
3.Політика як суспільний феномен та наукове поняття. Структура політики.
Політика як суспільне явище: це мистецтво управління державою; це участь громадян у справах держави; це напрямок державного розвитку, завдань, змісту і діяльності держави; засіб чи інструмент, за допомогою якого в суспільстві досяг. інтереси тих чи інших соціальних груп, класів, прошарків, які прагнуть до влади чи які перебувають при владі.
Політика як суспільне явище і усвідомлена діяльність спрямована на забезпечення суспільних процесів, їх регулювання і розвиток в тому напрямі, якого прагне домінуюча або опозиційна група.
Політика має ґрунтуватись на наукових засадах шляхом врахування всіх факторів; за інших умов вона може звестись до насилля і призвести до негативних наслідків. Важливим при цьому є синтез політичної науки і мистецтва політики. Абсолютизація однієї частини не матиме успіху.
З`ясувавши природу політики та її визначальні фактори, можна визначити й структурні складові політики. До них, насамперед, слід віднести:
1. Політичні відносини, які відображають стійкий характер взаємозв`язків суспільних груп між собою та між різними інститутами влади. У сутнісному розумінні вони характеризують багатоманітність взаємодії еліти й електорату, еліти й контр-еліти, лідерів і груп підтримки, соціальних і національних спільностей, різних груп інтересів і політичних інститутів. Найважливішим показником політичного життя є характер політичних відносин: непримирима боротьба за політичне панування чи усвідомлена координація зусиль усіх верств з метою оптимально використати матеріальну силу державного примусу; громадянський мир чи війна; кризовість чи стабільність і т. ін.
2. Політична свідомість, яка характеризує залежність політичного життя від усвідомленого ставлення людей до своїх владнозначущих інтересів. З погляду залежності від цього елемента вся політика являє собою не що інше, як перманентне втілення та інституалізацію політичних поглядів, ідеалів, мети, програми і норм поведінки людей, органів влади і самоуправління, механізмів поповнення еліт тощо. Таким чином, політична свідомість опосереднює всі основні і найпосутніші владні взаємозв`язки суб`єктів і носіїв політичних відносин, визначаючи силу та ефективність владного регулювання.
3. Політичний інтерес являє собою внутрішнє, усвідомлене джерело політичної поведінки, яке спонукає людей до постановки певних політичних цілей і виконання конкретних дій для досягнення їх.
4. Політична діяльність, що виступає різновидом соціальної активності суб`єктів, дії яких відображають їхню реалізацію своїх політичних статусів. Суб`єктами політичної діяльності можуть виступати як індивіди, так і соціальні групи, політичні інституції і сама держава.
4. Роль політики в житті сучасного суспільства. Політика і економіка (право, культура).
Напрями впливу політики на суспільство: — забезпечення інтегративної якості суспільства; — визначення цільових настанов і орієнтирів; — авторитарний, обов'язковий для всіх розподіл дефіцитних цінностей і благ; — підтримання громадського порядку; — попередження і регулювання соціальних конфліктів.
Політика виконує специфічні для певних типів соціальних систем функції: підтримання класового панування, захист основоположних прав людини, забезпечення соціальної справедливості, залучення громадян до управління тощо.
Політичні відносини відображають стійкий характер взаємодії суб'єктів між собою в процесі досягнення і здійснення політичної влади (компроміси, угоди, вчинки, розрахунки тощо).
Політична свідомість розкриває засади, цілі й цінності проблем, що їх вирішують учасники політики, демонструючи мотиви й механізми винесення політичних рішень, які кладуть в основу своїх дій суб'єкти влади у цій сфері суспільного життя (менталітет, характер, філософські принципи, цінності й установки, політичні знання, концепції та доктрини). Зміст цієї складової політики визначають свідомі/несвідомі дії суб'єктів — учасників процесу.
Політична соціалізація - це своєрідне введення людини до соціально-політичного середовища, залучення її до системи функціонуючих політичних орієнтацій, традицій, навичок та явищ, внаслідок яких формуються політична свідомість та політична культура особи.
Політика тісно пов'язана з такими сферами життя суспільства, як культура і економіка.
Культура: політика є частиною культури, оскільки в політичній діяльності проявляються певні цінності і певні усталені зразки поведінки; ми зможемо зрозуміти інтереси і сили, існуючі нині, лише враховуючи модифікуючий вплив минулого; відмінність культур народів світу дає можливість зрозуміти, чому в ньому існують різні політичні системи; чому деякі політичні системи, які ефективно діють в одній країні, не спрацьовують в іншій; чому одні й ті ж політичні дії мають успіх в одних країнах і терплять поразку в інших.
Економіка: Французький вчений Р.Арон робить висновок про пріоритет політики над економікою. Як один із засновників теорії «індустріального суспільства», він порівнює різні види індустріальних і постіндустріальних суспільств і підкреслює, що їх характерні риси залежать насамперед від політики; американський вчений С.Ліпсет простежив співвідношення рівня економічного розвитку і демократії та стабільності суспільства. Результати дослідження: в суспільствах з найбільш розвинутою у порівнянні з іншими економіками (головним чином в Європі і Північній Америці) зазвичай існує стабільна демократія, в той час як у країнах з менш розвинутою економікою переважають нестабільні демократії і диктаторські режими. У політики є регулюючі здібності по відношенню до економіки. Характер такого впливу може бути позитивним, негативним та нейтральним.
5. Витоки та етапи розвитку світової політичної думки.
У країнах Сходу політичні теорії виникають у VI - IV ст. до н. е. в рамках китайської суспільної думки, а біля витоків стояли відомі китайські філософи Лао-цзи (579-499 рр.. до н.е.), Конфуцій (551-479 рр.. до н.е.), Мо-цзи (480 - 400 рр.. до н.е.).
В Давній Греції політичні ідеї набули форми теорій з притаманними їм ознаками цілісності, системності. Цьому сприяв поділ праці, що привів до класового поділу суспільства на рабів і рабовласників, та створив можливість звільнити певний шар людей від господарської діяльності.
Вищим досягненням грецької політичної думки з'явилися політична філософія Платона і політична наука Аристотеля. Платон (427 - 347 рр. до н. е.) - одним з перших систематично виклав свої політичні ідеї в діалогах "Держава", "Політик" і "Закони". Аристотель докладно висвітлює політичні думки в таких збережених його роботах, як "Політика", "Афінська політія", "Етика". Політика як наука в нього тісно пов'язана з етикою.
У середні віки, політичне вчення стає на захист релігії, а релігія на захист усталених владних інститутів. «Божественність влади».
XIV - XV століття – Відродження. Відмова від орієнтації ідеологічної системи на надприродне у бік земних природних потреб та інтересів людини. Представник політичної думки епохи Відродження – Н. Макіавеллі (1469 -1527 рр..), його вважають засновником політичної науки. У роботах "Государ", "Роздуми про першу декаду Тита Лівія", Н. Макіавеллі викладає основні положення нового, раціоналістичного підходу до проблем політичної науки; він сформулював основи п-ї і спробував обґрунтувати політичні процеси.
Новий час (XVI - XIX ст.) політичні ідеї були спрямовані на обґрунтування можливості устрою суспільства на принципах раціоналізму, свободи і громадянської рівності. Знакова фігура - Томас Гоббс (1588 -1679 рр..). Виклав у філософській праці "Про громадянина" і трактаті "Левіафан або матерія, форма і влада держави церковної та громадянської" політичне вчення (В інтересах загального благоденства та соціального світу людям необхідно відмовитися від своїх політичних прав і перенести їх на державу, яка, висловлюючи загальну волю всіх, зможе змусити кожного не порушувати "статус кво", дотримуватися прийнятого рішення.)
Друга половина XVII ст. Дж. Локк (1632 - 1704 рр..) політичне вчення виклав у праці "Два трактати про державне правління". Його вважають родоначальником лібералізму. Вперше розділено такі політичні поняття, як особистість, суспільство, держава.
XVIII ст. Жан Жак Руссо (1712 -1778 рр..) ідеолог дрібної буржуазії, широких народних мас, в першу чергу селянства і відстоював ідею конституційної монархії, ідею народного представництва.
Томас Джеферсон (1743 - 1826 рр.) автор великого революційного документа тієї епохи - Декларації незалежності Сполучених Штатів Америки (Прийнята 4 липня 1776 року). Основні положення: всі люди мають рівні права, свободи; народ - джерело влади, уряд - слуга народу; всі гілки державної влади повинні діяти в інтересах народу.
Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770 – 1831рр.). Політичні питання функціонування держави і права. Праця "Філософія права" (1820 р.). Основне завдання філософії права, за Гегелем, - наукове пізнання держави і права, а не вказівка на те, якими вони повинні бути.
ХХ століття стало часом народження самостійної політичної науки не тільки як галузі наукового знання, але і як специфічного інструменту перетворення суспільства.
Активний розвиток політології на Заході було викликано потребою знайти цивілізовані форми спільного проживання індивідів, що розрізняються своїми соціально-економічними, природними, статусними можливостями.
З початку 90-х років XX століття особливий напрямок в західній політології складають концепції реформування постсоціалістичних країн.
6. Політичні погляди Стародавнього Сходу.
Перші ідеї про форми організованого державного існування і розвитку суспільства з'явились у країнах Стародавнього Сходу ще в II тисячолітті до н.e. Ці ідеї у стародавніх китайців, індусів, вавилонян, персів, євреїв мали релігійно-міфологічний характер. Таким чином, головне в політичній свідомості – міфи про божественне, надприродне походження суспільних порядків.
Фундаментальна роль – вчення Конфуція. Його погляди викладені в книзі "Бесіди і висловлювання", складеній його учнями. Патріархально-патерналістська концепція держави. Держава виступає як велика сім'я. Влада імператора ("сина неба") уподібнюється до влади батька, а відносини правлячих і підданих – до сімейних відносин, де молодші залежать від старших. Влада правителя має божественне походження, але вона залишається божественною доти, доки він править "розумно", наслідуючи шлях, вказаний Богом. Доброчесність виступає як комплекс етико-правових норм і принципів, до якого входять: 1. правила ритуалу 2. людинолюбство 3. піклування про людей 4. шанобливе ставлення до батьків 5. відданість правителю 6. відчуття обов'язку. Умовою дотримання цих доброчесностей є "виправлення імен" - суворе й чітке визначення обов'язків кожного члена суспільства. Негативне ставлення до законів зумовлено їх традиційно каральним значенням, зв'язком із жорстокими покараннями.
Конфуціанство стало найвпливовішою течією етичної і політичної думки в Китаї, зберігає своє значення й понині. Конфуціанство отримало розповсюдження також у Японії, Кореї, В'єтнамі та інших країнах Сходу.
Друга течія — моїзм — заснував Мо Цзи (479— 400 до н. e.).
Розвивав політичну доктрину «всезагальної рівновеликості» — казарменого рівноправ`я → започаткування егалітаризму (зрівнялівки) у соціально-політичних відносинах. "Воля неба" виявляється в тому, що "небо" дотримується всезагальної любові і приносить усім користь. Наслідувати небесний зразок означає шанувати мудрість як основу управління, а важливим моментом такого мудрого управління є вміле поєднання настанов (моральні форми впливу на людей) з покараннями (насильство).
Мо Цзи висунув ідею договірного походження держави. У давнину не було управління, кожний мав власне розуміння справедливості, й тому у відносинах між людьми панувала ворожнеча. Зрозумівши, що причиною безладу й хаосу в суспільстві є відсутність старшинства та управління, люди обрали найбільш доброчесну і мудру людину правителем, зробили її "сином неба", який покликаний створювати єдиний зразок справедливості в суспільстві й забезпечувати у ньому порядок. Бідність Мо Цзи вважав джерелом безпорядків у державі.
Третя течія — легізм —заснував Шан Ян (400—338 до н. e.). Виступив з обґрунтуванням управління, яке спирається на закони й суворі покарання. Організація державного управління має ґрунтуватися не на традиції і ритуалі, а на основі єдиних, чітко визначених законів, які спираються на суворі покарання. Розуміння відносин між державною владою і населенням як антагоністичних за своєю природою. Концепція державного управління Шан Яна пройнята ворожістю до простих людей, низькою оцінкою їхніх вчинків і переконань, певністю, що лише за допомогою жорстоких законів народ можна тримати в покорі. Ідеал "законницької" держави заперечує законодавче встановлення будь-яких прав підданих і сприймає закон лише як засіб державного управління в інтересах правителів.
Четверта течія — даосизм. Його постулати викладені мислителем Лао Цзи в трактаті «Дао де цзінь» (III ст. до н. е.). Дао - найвищий (безликий) абсолют. Держава, суспільство і людина — природна частина Дао і космосу. Всі вони підпорядковуються законам вічності. Цивілізація та її надбання — це штучні утворення, що протистоять природному. Істинна мудрість — затворництво, відмова від усього штучного. Держава повинна бути маленькою державою-селом, а народ — безграмотним, що дасть змогу зробити головними методами державного управління «мудрість простоти», засновану не на знаннях, а на інтуїції та інертності адміністрації.
7. Політична думка Стародавньої Греції та Стародавнього Риму.
Перший ступінь становлення раціонального світосприймання взагалі – виникнення філософської свідомості. Розроблення політичних проблем не відокремлювалося від філософських роздумів про природу людини, її буття, сенс існування. Політичні й етико-політичні теорії виступали як особливий розділ філософських учень.
З ученням Сократа пов'язане створення політичної етики. Він вів пошуки раціонального, логічно-понятійного обґрунтування об'єктивного характеру етичних норм, моральної природи держави і права, поклавши тим самим початок власне теоретичних політичних досліджень. Для збігу законного і справедливого слід неухильно дотримуватися законів. Дотримання полісних законів Сократ пов'язував з однодумством громадян, під яким розумів не уніфікацію думок і поглядів, а відданість і підпорядкування законам. Правити мають компетентні особи після відповідного теоретичного навчання і практичної підготовки.
Античні філософи (Платон і Аристотель) сформулювали низку універсальних принципів, на які спирається політична діяльність, здійснили класифікацію всіх відомих на той час типів державного устрою. За Аристотелем, людина є істотою політичною. Політика – практична наука про мистецтво управління державою. У центрі вчення Арістотеля перебувають проблеми походження, сутності та форми держави. Він вважав, що держава виникла не в результаті угоди між людьми на основі їх волевиявлення, а природно-історичним шляхом - із сім'ї і поселень як всеохоплююча і найдосконаліша форма спілкування людей. Форму держави Арістотель характеризував як політичну систему, що визначається верховною владою в державі.
Платон (трактати-діалоги "Держава", "Політик" і "Закони") розрізняв світ ідей і світ речей (явищ). Світ явищ не абсолютно відокремлений від світу ідей, а є його спотвореною копією, слабкою тінню. Відповідно, наявні форми держави є лише спотвореними відображеннями деякої ідеальної справедливої держави. За Платоном, політика – мистецтво жити разом або мистецтво досягнення можливого.
Аристотель критикував Платона за намагання зробити державу занадто єдиною, цілісною й підкреслював, що вона складається з багатьох елементів, тому перебільшене поривання до єдності (як спільність майна, дружин і дітей у Платона) призводить до загибелі держави.
Особливе місце в історії політичної думки займають ідеї, які були висунуті стародавніми римлянами в царській період своєї історії (754-510 pp. до н.е.). Вони були започатковані Сервієм Тулієм, який поклав кінець родовому устрою (поділив населення за майновим цензом на 5 класів і шосту верству - пролетарів). Власне політико-теоретична думка розвивається з початку завоювання Римом грецьких полісів у 146 р. до н. е., яке започаткувало еллінізацію римського суспільства, тобто поширення грецької культури серед римлян. Засновником римської політології вважають Марка Тулія Цицерона (106—43 pp. до н. е.) У трактаті "Про державу" він визначав державу, як "справу народу" (республіку), а народ - як сукупність громадян, пов`язаних згодою в питаннях права та спільністю інтересів. Основну причину походження держави він вбачає у вродженій потребі людей жити разом, а також у необхідності охорони як приватної, так і державної власності. Дотримувався думки про колообіг державних форм. Кращою формою держави вважав змішану форму правління. Підкреслював особливу роль державного лідера в житті суспільства. Сформулював власну теорію природного права.
8. Політико-релігійні доктрини Середньовіччя.
Середньовіччя – епоха формування і розвитку феодалізму. Сильний вплив на політичні вчення справляли християнська релігія і римо-католицька церква, яка практично неподільно панувала в той час у сфері духовного життя.
Політична думка цього часу пронизана піклуванням про пошук основ стійкого порядку, поміркованих форм правління, вимогами законопослухання. В Середньовіччя влада осмислюється як здійснення божого промислу. Покірність державній владі - одна з основних вимог християнської моралі. Ранньохристиянські апологети (Афіногор, Тертулліан та ін.) закликали християн покоритися державній владі.
У центрі ідейно-політичних зіткнень цього періоду була запекла боротьба між римо-католицькою церквою, папством, з одного боку, і світськими феодалами, монархами, з другого, за вплив у суспільстві. Відповідно, однією з центральних проблем політичної думки стало питання про те, яка влада - духовна (церква) чи світська (держава) повинна мати пріоритет у суспільстві.
Фома Аквінський ("Про панування владик", "Сумма теології"; його вчення дістало назву "томізм") намагався пристосувати вчення Арістотеля для обґрунтування католицьких догматів. Поодинці люди не можуть задовольнити свої потреби, але в них від природи закладене прагнення об'єднатися і жити в державі. З цієї природної причини й виникає держава. Метою державності є спільне благо і забезпечення умов для гідного життя. Здійснення цієї мети передбачає збереження феодально-станової ієрархії, привілейованого становища можновладців, дотримання встановленого Богом обов'язку підкорятися правителям, які уособлюють державу. Сутністю влади є такий порядок відносин панування і підкорення, за якого воля осіб з верхівки суспільної ієрархії керує нижчими верствами суспільства. Оскільки такий порядок заведений Богом, то влада має божественний характер ("всяка влада від Бога").
Релігійні догми одночасно стали і політичними аксіомами. Керують ті, котрі піклуються, чоловік — жінкою, батьки — дітьми, пани — рабами. Підкоряються ті, про кого дбають, жінки — чоловікам, діти — батькам, раби — панам.
Інтереси бюргерства, яке підтримувало королівську владу, відобразив у своїй праці "Захисник миру" ректор Паризького університету Марсилій Падуанський (бл. 1270- 1342). Він доводив, що втручання церкви у справи світської влади сіє розбрат і позбавляє європейські держави, особливо Італію, миру. Церква має бути відокремленою від держави, бо в них різні цілі і сфери діяльності. Розмежовуючи закони людські й закони божественні, він стверджував, що до компетенції церкви належать тільки божественні закони. Тому духовенство має право лише навчати, проповідувати християнське віровчення, але не примушувати. Карати порушників божественних законів може лише Бог, який їх установив.
9. Політичні вчення епохи Відродження. Н. Макіавеллі – фундатор новітньої політичної теорії
Відродження припадає на XIV- XVI ст., це період формування антисхоластичного типу мислення, гуманістичних культури, мистецтва і світогляду. Мислителі епохи Відродження постійно зверталися до духовної спадщини античності, активно її відроджували й використовували.
Розробляється поняття свободи особистості як громадянської свободи, як політичного права обирати і бути обраним до владних структур, як рівність громадян перед законом, як визнання необхідності існування представницьких органів, виконавчої системи й авторитетного суду.
Нікколо Макіавеллі (трактат «Государ») – протиставив теологічному розумінню державної влади юридичний світогляд. Сформулював основи п-ї і спробував обґрунтувати політичні процеси. Державу створив не Бог, а люди, виходячи з потреби спільного блага. Спочатку люди жили розрізнено, але згодом об'єдналися, щоб краще захищатися. Вони обрали зі свого середовища найсильнішого і найхоробрішого ватажка й почали йому підкорятися. Метою держави є забезпечення кожному вільного користування майном і безпеки. Для цього приймаються закони і призначаються покарання. Сила – основа права. Людина втілює в собі злобність, агресивність, властолюбство, жадобу, брехливість, боязливість, малодушність, невдячність, зрадництво, лицемірство, ненависть, нестриманість тощо. Недоречно вирішувати політичні проблеми, керуючись моральними міркуваннями, бо влада, політика вже за своєю природою є позаморальним явищем. Політика - це сфера підступності й віроломства. Аморальна політика за принципом "мета виправдовує засоби" дістала назву "макіавеллізм".
Жан Боден вважав, що суспільство формується під впливом природного середовища, а держава — кровногосподарських союзів, тобто сімей. Держава виникає в результаті угоди, її мета полягає в тому, щоб, гарантуючи мир у спільноті й захищаючи її від зовнішнього нападу, піклуватися про істинне щастя індивідів. Найвагоміший внесок Ж. Бодена у розвиток політичної думки – це розробка теорії державного суверенітету. Суверенітет (абсолютна, постійна й неподільна влада) належить або королю, або аристократії, або народу.
У Франції після закінчення Столітньої війни (початок XVI ст.) утвердився абсолютизм, який наштовхнувся на опір певної частини дворянства. Жан Кальвін, систематизував вчення Лютера, запровадив нову форму церковної організації, свободу совісті звів до рівня свободи від католицизму. Послідовники Кальвіна у Франції — гугеноти — виступили як опозиція королю й католицькій церкві. Почалися релігійні війни, під час яких народилася політична ідеологія кальвіністів — монархомахія (грецьк. monarches — єдиновладдя, mache — боротьба).
Утопічний соціалізм – Т. Мор (Англія) і Т. Кампанелла (Італія).
Томас Мор – ідеї утопічного соціалізму ("Утопія"). Суспільство є результатом змови багатих проти бідних, а держава виступає лише знаряддям багатих, яке вони використовують з метою пригнічення простого народу й захисту своїх матеріальних інтересів. Існуючим соціальним і політичним порядкам Т. Мор протиставляє ті порядки, які панують в уявній державі Утопія: 1) немає приватної власності, а засоби виробництва та його результати є суспільним надбанням. 2) праця обов'язкова для всіх, робочий день триває лише 6 годин, населення забезпечується всім необхідним. 3) панування суспільної і відсутність приватної власності виключають злочини, пов'язані з жадібністю та егоїзмом людей. 4) всі основні посадові особи держави, у тому числі верховний правитель, обираються народом, звітують перед ним і зобов'язані діяти в його інтересах.
Томмазо Кампанелла у своїй праці "Місто Сонця" Томмазо Кампанелла він стверджував, що причиною всіх суспільних бід є приватна власність. Ідеальним суспільним ладом, автор вважає такий, що заснований на суспільній власності. На відміну від Т. Мора, Т. Кампанелла вводить суспільну власність навіть на предмети особистого вжитку, у місті Сонця регламентується навіть особисте життя громадянина.
10. Політична думка Нової доби (XVII – перша половина XIX ст.ст.)
Новий Час (Нова доба) починається з англійської революції середини XVII століття. Політична думка Нового Часу формувалася під впливом ідеології Просвітництва, ідеології буржуазії.
Просвітителі (Д. Локк, Ш. Монтеск’є, Вольтер, Дідро, Ж.-Ж. Руссо та інші) заперечували феодальну експлуатацію, політичний деспотизм, станові привілеї, обстоювали інтереси широких народних мас. Поширення передових ідей, боротьбу з неуцтвом, релігією, антигуманною феодальною мораллю та мистецтвом, які відповідали насамперед інтересам феодально-абсолютистської держави.
Розвиток соціально-політичної думки XVII—XVIII cт. почався з ідеї «природного права» – права бути вільними в переконаннях та діях, володіти та розпоряджатися власністю, бути рівними перед законом, мати гарантії від свавілля можновладців.
Гуго Гроцiй один із засновників вчення про державу і право (трактат "Три книги про право війни і миру"). Згідно з теорією Г. Гроція, існує право природне і право волевстановлене. Джерелом першого є природа людини, людський розум, у якому закладено прагнення людей до спокійного і раціонального спілкування. Це право вимагає, зокрема, непорушності приватної власності. Волевстановлене право автор поділяє на "божественне" і "людське". До "людського" належать: 1. сімейне 2. цивільне 3. міжнародне право. Державу у він визначає як "досконалий союз вільних людей, укладений заради дотримання права і спільної користі".
Томас Гоббс ("Левіафан, або Матерія, форма і влада держави церковної і громадянської") ідеї природного права і суспільного договору використовував для захисту абсолютної монархії і засудження революцій. Держава створюється людьми для того, щоб з її допомогою покінчити з "війною всіх проти всіх", позбутися страху незахищеності й постійної загрози насильницької смерті. Уклавши одного разу суспільний договір і перейшовши до громадянського стану, люди втрачають можливість змінити обрану форму правління, звільнитися з-під дії верховної влади. Захист власного життя спирається на закон самозбереження, який є найвищим законом усієї природи й не може порушуватися навіть державою. Гоббс вважав, що поділ влади веде до руйнування держави, оскільки розділені влади взаємно знищують одна одну.
Джон Локк ("Два трактати про правління") сприйняв і збагатив ідеї природного права, суспільного договору, народного суверенітету, невідьємних свобод особи, законності опору тиранові, інтегрував їх у цілісне політичне вчення - класичний лібералізм. До виникнення держави люди перебували у природному стані, де не було "війни всіх проти всіх". Люди вільно розпоряджалися собою і своєю власністю. Однак у природному стані не було органів, які б безпристрасно вирішували спори між людьми, здійснювали належне покарання винних у порушенні природних законів. З метою належного забезпечення природних прав, рівності і свободи, захисту особи і власності люди погодились утворити державу. Держава є сукупністю людей, які об'єдналися в єдине ціле під захистом ними ж установленого загального закону і створили судову інстанцію, уповноважену владнувати конфлікти між ними і карати злочинців.
«Про дух законів» Монтеск’є: боротьба проти деспотизму за політичну й громадянську свободу, за правову державу. Характер законів залежить також від форми держави. Суть політичної свободи полягає в тому, щоб робити не те, що хочеш, а те, що дозволяють закони (його знаменитий вислів: "Свобода дає право робити все, що дозволено законами"). Поділив владу на законодавчу, виконавчу та судову (гарантія безпеки громадян від беззаконня та свавілля). Людина за своєю природою не агресивна і властолюбна, а слабка й боязка істота, що прагне до рівності й миру з іншими. Слабкість людей штовхає їх до об'єднання в суспільство, в якому вони набувають сили, але втрачають рівність і мир.
Вольтер критикував вади феодального устрою, виступав проти панування церкви та релігійного фанатизму. Виступав за свободу думки й слова, свободу совісті.
Демократичні тенденції в працях Жан-Жака Руссо. Твір «Про суспільний договір, або Принципи політичного права»: пряме та безумовне управління народу без будь-якого поділу влад
08.01.2018 18:01-
Ділись своїми роботами та отримуй миттєві бонуси!
0%
Оголошення від адміністратора