Правова політика: поняття, реалізація, форми і пріоритети. Курсова робота з Інші. Робота № 530158

Правова політика: поняття, реалізація, форми і пріоритети

Інформація про навчальний заклад

ВУЗ:

Інші

Інститут:

Не вказано

Факультет:

Не вказано

Кафедра:

Не вказано

Інформація про роботу

Рік:

2025

Тип роботи:

Курсова робота

Предмет:

Інші

Завантажити

Частина тексту файла (без зображень, графіків і формул):

Курсова робота з дисципліна «Право» на тему: Правова політика: поняття, реалізація, форми і пріоритети ЗМІСТ ВСТУП 3 РОЗДІЛ 1. ПРАВОВА ПОЛІТИКА В СИСТЕМІ ДЕРЖАВНОЇ ПОЛІТИКИ 6 1.1 Поняття правової політики як об’єкту теоретико-правового дослідження 6 1.2 Зміст, завдання та принципи правової політики 9 РОЗДІЛ 2. ПРИНЦИПИ СТРУКТУРИЗАЦІЇ ТА РЕАЛІЗАЦІЇ ПРАВОВОЇ ПОЛІТИКИ 13 2.1 Структура правової політики 13 2.2 Суб’єкти правової політики 15 2.3 Поняття та значення форм реалізації правової політики 18 РОЗДІЛ 3. ПОНЯТТЯ ТА СИСТЕМА ПРІОРИТЕТІВ ПРАВОВОЇ ПОЛІТИКИ 22 ВИСНОВКИ 27 СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 30 ВСТУП Актуальність дослідження. Визначальну роль в житті будь-якого сучасного суспільства відіграє політика. Вона, як відомо, ділиться на зовнішню і внутрішню. Остання поділяється на види залежно від сфери державної діяльності: економічна, соціальна, культурна, сімейна, житлова, банківська, митна, податкова, валютна і т.д. Частина суспільних відносин у кожній з цих сфер в тій чи іншій мірі піддається регулюючому впливу правових норм. Значить, є об'єктивні підстави для виділення сфери правового регулювання як відокремленого блоку суспільних відносин і, стало бути, правової політики як специфічної стратегії діяльності держави в цій галузі. В останні роки згадка словосполучення "правова політика" нерідко зустрічається в нормативно-правових актах, в назвах державних органів та установ, у роботах вчених, в засобах масової інформації. Тому термін "правова політика" можна вважати досить сталим і поширеним. Актуальність теми обумовлена теоретичною та практичною значимістю проблемних питань, що стосуються суті та змісту феномена «правова політика». Проте, незважаючи на значну роль правової політики в сучасних умовах розбудови державності в Україні, її загальні та прикладні питання ще недостатньо досліджені у вітчизняній науці, при чому як в юридичній, так і в політологічній. І хоча вивчення даного явища на загальнотеоретичному рівні має важливе методологічне значення як для галузевих юридичних дисциплін так і для юридичної практики, зокрема, у різних сферах галузевої правової політики (наприклад, судової, цивільно-правової, кримінально-виконавчої тощо), саме поняття “правова політика” ще й досі залишається багатозначним і в юридичній науці застосовується в кількох різних змістовних контекстах. Проблема правової політики у теоретичному плані, зазначає академік НАН України Ю.С. Шемшученко, “знаходиться на рівні de lege ferenda. Проблемними залишаються власне поняття правової політики, її зміст, місце у системі інших видів політики тощо”. І це, як видається, невипадково. За роки незалежності України ще не визріло суспільне усвідомлення потреби у пізнанні такого реального багатоаспектного і багатовимірного соціального явища, як правова політика. Сьогодні українська правова політика як концепція і реальність в її ідеологічному, теоретичному і практичному вимірах відрізняється незбалансованістю, визначеною нерозвиненістю, зумовленими тим, що в сучасних соціально-політичних та економічних умовах відбуваються тільки становлення стратегії правового розвитку суспільства, усвідомлення можливостей інтеграції потенціалу громадянського суспільства та органів державної влади на засадах визнання прав і свобод людини і громадянина, принципів демократії і правової держави. Одним з суттєвих аспектів проблеми правової політики є інституційний статус останньої в теорії та практиці. У структурі цього статусу повинні бути визначені такі елементи, як вихідні положення концепції правової політики, її поняття та ознаки, найбільш оптимальні форми функціонування, проблеми, що виникають на шляху концептуалізації правової політики, питання, пов'язані з об'єктуванням концепції правової політики як доктринального документа, що служить орієнтиром для суб'єктів формування та здійснення управлінських рішень у сфері дії права і на його основі, правові основи втілення в життя, а також зазначена роль інших політичних, культурних, організаційно-технічних факторів. Разом з тим не викликає сумнівів, що розробка ефективної правової політики держави, обгрунтування концепції правового розвитку на найближчий час і на перспективу представляють собою одне з найважливіших завдань сучасної вітчизняної юридичної науки. Мета роботи полягає в теоретичному осмисленні деяких проблем правової політики. Вона може бути досягнута за допомогою послідовного розгляду та вирішення наступних завдань: проаналізувати різні значення поняття правової політики та фактори, що впливають на таку багатозначність; розкрити природу правової політики, показати співвідношення останньої з іншими правовими явищами; визначити коло суб'єктів, що виробляють та реалізують цей вид політики або впливають на процес її вироблення, реалізації; виділити форми реалізації правової політики, відзначити проблеми окремих форм та запропонувати шляхи їх вирішення; позначити пріоритети правової політики на сучасному етапі розвитку українського суспільства і дати коротку характеристику кожного з них. Об’єктом дослідження є правова політика як юридична категорія, форми її реалізації та пріоритети. Предметом дослідження є теоретичні та практичні питання щодо здійснення державної правової політики, основні нормативно-правові акти, які регулюють відповідні правовідносини, та практика їх застосування. Крім того, до предмета дослідження відносяться фактори, що впливають на формування і функціонування правової політики держави, сутнісні, змістовні аспекти правової політики, форми її реалізації, нормативні підстави і суб'єктний склад. Методи дослідження. Дослідження проводилось із застосуванням діалектичного, історико-правового, системного, порівняльно-правового, формально-логічного, структурно-функціонального методів та методу статистичного аналізу. Структура роботи. Відповідно до мети та завдань дослідження структура роботи включає вступ, три розділи, висновки, список використаних джерел. РОЗДІЛ 1. ПРАВОВА ПОЛІТИКА В СИСТЕМІ ДЕРЖАВНОЇ ПОЛІТИКИ 1.1 Поняття правової політики як об’єкту теоретико-правового дослідження Відповідно до Конституції України, людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в нашій державі найвищою соціальною цінністю. На досягнення цієї мети та гарантування прав і свобод людини спрямовано основні зусилля органів державної влади України. Адже це є головним обов'язком будь-якої демократичної, соціальної та правової держави [1]. У процесі демократизації суспільних відносин і формування інститутів цивільного суспільства, у ході усвідомлення соціальної цінності права і природних прав людини, що гуманістично трансформують істоту всієї юридичної системи, варто оперувати таким поняттям «правова політика»: система правових ідей, цілей, принципів і завдань, що реалізуються завдяки праву та у галузі дії права. Отже, це – механізми i програми соціально-правового регулювання, що опосередковані публічною владою. Правова політика, в ідеалі, об'єктивно обумовлена волею народу (громадянського суспільства) і суб'єктивно опосередковується його повноважним представником – державою. Це зумовлене тим, що переважна частина внутрішньої й зовнішньої політики держави регулюється за допомогою права і його норм, втілюється у законодавчі форми і спирається на міжнародно-правові принципи [11,c.7]. Однак право і правова система виступають не тільки в ролі об'єкта правової політики, але одночасно і як основний засіб її реалізації, того інструменту, за допомогою якого відомі суб'єкти здійснюють результативний вплив на весь комплекс різноманітних соціальних відносин і процесів. Тому правова політика немислима без ефективного використання державою юридичних засобів для вирішення певних цілей. Чітких і незмінних меж правової політики не існує. При загальній відносній стабільності вона змінюється, в ній можуть з'являтися нові напрямки, акценти, відбуватись переоцінка цінностей. Так, після вступу України до Ради Європи ставлення до смертної кари, структури пенітенціарної системи та деяких інших питань змінилось. Сучасна інтерпретація змісту правової політики не може обмежуватися лише вузьким, прикладним підходом, який зводить її призначення лише до утилітарних завдань оцінки адекватності чинного законодавства і подальшого удосконалення юридичної системи держави. Вбачається, що по сутності своїй і соціальним цілям, правова політика – це особливий необхідний компонент державної політики, засіб юридичної легітимації, закріплення й забезпечення політичного курсу країни, санкціонованого волею народу і його політичних лідерів, що відбивається у діяльності владних структур [13,c.430]. Правової політики не існує і не може реально існувати в рафінованому, дистильованому вигляді, оскільки вона служить, як уже відзначено, способом акумуляції і провідником найрізноманітніших поглядів, потреб, інтересів (економічних, соціальних, культурних) і тому несе на собі їх відбиток. Правова політика є концентрацією різних сфер людської діяльності, вона синтезує їх у нормах та інститутах, справляючи, в свою чергу, на них стабілізуючий вплив. Звідси випливають такі категорії, як економічні закони, соціальне законодавство, податкове право, тобто правова політика тісно пов'язана з усіма іншими видами політики. Але перед нами все-таки самостійне явище, яке має свою специфіку, ознаки, цілі, завдання, форми реалізації. Поняття правової політики багате й багатовимірне, певною мірою конгломеративне, хоча й цілком автономне. Досі такий вид політики практично не виділявся, і саме це поняття в нашій юридичній науці є відносно новим, а поки що і маловивченим, тому потребує ще серйозної теоретичної розробки. У літературі справедливо відзначається, що за своїми ознаками правова політика явно входить до кола явищ, які підлягають дослідженню в загальній теорії держави та права, однак аналіз джерел показує, що на загальнотеоретичному рівні даний феномен майже не розглядається. На сьогодні навіть дискутується питання щодо доцільності існування такого окремого поняття, як правова політика, зокрема, є думки, що нібито немає ніякої специфічної правової політики, а існує державна політика в правовій сфері. Державна політика одна, а форми її та шляхи здійснення різноманітні. Заперечення правової політики як особливого напрямку державної діяльності було б рівнозначним запереченню ідей побудови правової держави, проведення правової реформи, необхідності вдосконалення юридичної системи, підвищення ефективності правового регулювання, правосуддя, прокурорського нагляду, посилення захисту прав громадян, гарантій їх безпеки [11,c.8]. Правова політика – це певна форма безпосереднього правового вираження державної політики у будь-якій загальнозначущій сфері суспільного життя, яке упорядковується та управляється органами державної влади і органами місцевого самоврядування. По суті, це процес формування і здійснення за допомогою правових засобів заснованих на праві ідей, цілей, принципів, програм, заходів щодо реалізації державної влади у різних сферах життєдіяльності суспільства [9,c.10]. Тобто правова політика, у широкому розумінні – це та ж державна політика організації і управління сукупністю сфер суспільних відносин задля досягнення на основі права легітимними засобами загального блага, задоволення публічних інтересів (з врахуванням приватних), вирішення певних конкретних завдань, обумовлених реальними актуальними загальносуспільними, публічними потребами та інтересами. Головною метою правової політики демократичної, соціальної, правової держави, з багатопартійною системою має бути сприяння досягненню громадянської злагоди в суспільстві на основі утвердження й забезпечення законних прав і свобод людини. Треба відзначити, що в принципі будь-яка розумна політика повинна бути правовою, тобто вона покликана відповідати законам, юридичним нормам, перебувати в правовому полі, відповідати міжнародним стандартам, правам людини. В іншому випадку політика рано чи пізно перетворюється на свавілля, насилля, антигуманні дії [13,c.11]. Отже, правова політика – це політика держави, спрямована на забезпечення прав і свобод громадян, законності та правопорядку в суспільних відносинах. Зміст правової політики пов’язаний з цілеспрямуванням, вибором пріоритетів, формуванням моделей розвитку правової системи, правового розвитку держави та суспільства в цілому відповідно до об’єктивних потреб соціального прогресу та суб’єктивних інтересів владарюючих сил, суперечностей між першими і другими. Проблема ефективності правової політики – це проблема її результативності, тобто практичного досягнення цілей, що були закріплені законодавцем, та співвідношення їх матеріалізації в конкретних результатах відповідно до затрачених зусиль. 1.2 Зміст, завдання та принципи правової політики Зміст правової політики включає в себе велику кількість компонентів: стратегію законодавства, принципи правового регулювання, конституційне будівництво, захист прав людини, здійснення державно-правової реформи, вдосконалення виборчого права, основних засад суспільного та конституційного ладу, зміцнення законності, правопорядку, дисципліни тощо [23,c.71]. Можна говорити і про деякі інші різновиди (або напрямки) правової політики, наприклад, кримінальний, виправний (виконавчий), наглядовий, законотворчий. Зміст правової політики пов’язаний з вибором пріоритетів, формуванням моделей розвитку правової системи, правового розвитку держави та суспільства в цілому відповідно до об’єктивних потреб соціального прогресу та суб’єктивних інтересів пануюючих сил, суперечностей між першими і другими. Основними рисами правової політики є: універсальність; здатність впливати на всі інституції держави, місцевого самоврядування, суспільства і його елементи і людину; інклюзивність, тобто здатність необмеженого проникнення в різні державні і суспільні сфери; атрибутивність – можливість сполучення, поєднання із неправовими і навіть неполітичними соціальними явищами і феноменами [24, c.376]. Зміст правової політики багатомірний та, не дивлячись на автономність, певним чином – конгламеративний. Це пояснюється тим, що правова політика не може реально існувати у відриві від тих галузей життя, яким нібито не притаманні чисто юридичні засоби. Але ж правова політика виступає засобом акумуляції та проводарем різноманітних соціальних інтересів, потреб, прагнень (економічних, політичних, культурних, етнічних та ін.), отже – несе на собі їх відбиток та характерні ознаки. Узагальнюючи різні галузі людської діяльності, вона синтезує їх в юридичних нормах i інститутах (наприклад, інститути прав людини, виборів, парламентаризму; кодекси – цивільний, кримінальний, податковий, митний тощо). Таким чином правова політика здійснює на ці сфери необхідний стабілізуючий вплив. Саме звідси виникли змішані по суті та нерозривні поняття – «економічні закони», «соціальне законодавство», трудове, адміністративне, податкове право i багато інших. Отже, правова політика тісно пов`язана зі усіма іншими різновидами політики та тяжіє до всеосяжного охоплення всього різноманіття громадських стосунків [7, c.211]. Головне завдання правової політики – нормативно-правове забезпечення реформ, які проводяться в державі. Сьогодні з цим завданням вона, на превеликий жаль, належним чином не справляється. Більшість важливих законодавчих актів ще не прийняті, хоча потреба в них відчувається дуже гостро, а це означає, що відповідні суспільні відносини залишаються неврегульованими, пущеними на самоплив. Тому вільно почуваються мафіозні структури, які задля своїх інтересів намагаються самі за допомогою кримінальних правил врегулювати відповідні сфери діяльності. Виникли тіньова політика, тіньова влада, тіньова економіка, тіньове регулювання, які призводять урешті до тіньової держави. Правова політика повинна мати здатність прогнозувати больові точки життя суспільства і своєчасно та ефективно здійснювати їх профілактику. Найважливіша властивість правової політики – її державно-вольовий характер, владно-імперативний зміст. В усіх випадках право виступає базовим і закріплюючим елементом правової політики. У правовій державі має правити лише закон, а не олігархічні групи. Слід також виділити основні принципи правової політики, на основі яких вона формується, схвалюється та реалізовується. До них належать принципи: пріоритету прав і свобод людини; законності; забезпечення пропорційного співвідношення інтересів особи, суспільства та держави; соціальної необхідності та наукової обґрунтованості; гуманістична спрясованість та демократичний характер інструментарію [18,c.4]. Основними методами здійснення правової політики є переконання у раціональності, доцільності певних рішень та нормативних закріплень, а також – примус (легітимний, соціально виправданий). Різні форми прояву та сполучення цих методів створюють широкий арсенал засобів і технологічних прийомів правового впливу на людей: виховання, покарання, юридичну відповідальність (позитивну і негативну), санкції (заохочувальні i карні), превенцію, юридичну освіту, розвиток правової культури і правосвідомості. Можна також стверджувати, що більшість форм реалізації права (дотримання, виконання, використання і застосування) за суттю своєю співпадають з формами проведення правової політики [21, c.183]. РОЗДІЛ 2. ПРИНЦИПИ СТРУКТУРИЗАЦІЇ ТА РЕАЛІЗАЦІЇ ПРАВОВОЇ ПОЛІТИКИ 2.1 Структура правової політики Змістовна структура правової політики досить широка i різноманітна; вона містить множину компонентів. Це i стратегія законотворчості, i принципи правового регулювання, i конституційне будівництво, суддєво-правова i адміністративна реформа i пошук оптимальних реформ парламентаризму, вдосконалення виборчого права i кодифікованих галузей права, i зміцнення законності, правопорядку, дисципліни, врешті, самої державності [8,c.8]. Серед різновидів правової політики варто виокремити – нормотворчу, карно-виправну, судову, кримінальну, слідчу, наглядову, правоохоронну, цивілістичну та інші. Особливу роль у механізмі реалізації правової політики відіграє такий її різновид як президентська правова політика. Під нею пропонується розуміти науково обгрунтовану правотворчу та правозастосовну діяльність Президента, спрямовану на досягнення стратегічних цілей і рішення тактичних задач внутрішньополітичного та зовнішньополітичного розвитку країни. Іншим основним видом правової політики, безумовно, є політика законодавча. Законодавча політика являє собою науково обгрунтовану, планомірну, системну діяльність суб'єктів законотворчості, спрямовану на визначення і реалізацію стратегії і тактики держави у сфері правового регулювання найбільш важливих сфер суспільних відносин [16,c.127]. Судова політика – спрямованість цивільної юрисдикції на максимальне задоволення юридичних інтересів громадян, організацій і суспільства в цілому при здійсненні правосуддя у цивільних справах. Судова політика формується тлумаченням норм цивільного, сімейного, трудового і т.п. права, а також цивільного процесуального права, яке приводять вищі суди при перегляді рішень, ухвал і постанов. Саме тому, що сутність судової політики пов'язана з розглядом конкретних справ, вона являє собою динамічне явище правової діяльності – постійно уточнюється і проявляється при численних переглядах багатьма судами [16,c.29]. Кримінальна політика – діяльність держави щодо захисту громадян і суспільства від злочинних посягань та злочинів у цілому. Змістом кримінальної політики є розробка цілей і завдань, вироблення засобів і методів боротьби зі злочинністю. Під реалізацією кримінальної політики розуміється проведення в життя наміченої в області боротьби із злочинністю стратегічної лінії, виконання визначених органами влади завдань за допомогою послідовного здійснення державними органами всіх рівнів. Кримінальна політика держави «визначає, а потім і реалізує ті цілі, для яких створюється і функціонує система кримінальної юстиції». Вона проявляється в діяльності, яка, власне, її і утворює. Ця діяльність починається з прийняття відповідного закону, нормативного акта і закінчується його застосуванням для протидії злочинності [10,c.61]. Різко окреслених, застиглих кордонів правової політики не може існувати. Маючи відносну стабільність, правова політика все ж схильна до мінливості, як під впливом об`єктивних, так i суб`єктивних чинників; відповідно, в ній з`являються нові напрямки, дещо по-іншому акцентуються пріоритети, відбувається переоцінка цінностей. Так, відомо, що після вступу до Ради Європи, із правової політики України послідовно було вилучено практику застосування смертної кари, переглянуто з більш гуманістичних позицій діяльність пенітенціарної системи тощо. У консолідованому вигляді правова політика документально втілюється у Конституції України, законах і кодексах, інших нормативно-правових актах, спрямованих на охорону і відтворення суспільних відносин, що склалися, і сформованого політичного режиму. При всій складності і суперечливості соціальних зв'язків право здатне внести стабільність і впорядкованість у цей «клубок суспільних відносин», адже воно є найбільш стабільною й упорядкованою формою спільного життя людей, що належать до різних соціальних шарів і груп. Тому, неможна не погодитись із Р.Штаммлером, який писав, що існує лише єдина ідея, яка з безумовною принциповістю дійсна для будь-якого права, – це ідея людського спілкування» [8,c.10]. Можна виділити два напрями правової політики: зовнішній і внутрішній. Правова політика у зовнішньому напрямі спрямована на забезпечення суверенітету, незалежності й територіальної цілісності держави. Внутрішній напрям пов'язаний із демократичними засадами розвитку держави, пріоритетом гарантування людині прав і свобод. Окрім того, необхідно виокремити ті складові внутрішньої правової політики, які пов'язані з гарантуванням державою цих прав і свобод: державне будівництво, фінансовий економічний розвиток, правоохоронна діяльність, оборона, юстиція, судочинство тощо. Зовнішній напрям правової політики переважно закордонних справ, зовнішньоекономічної діяльності. 2.2 Суб’єкти правової політики Політика тісно пов'язана з правом і навпаки. На практиці це означає, що законодавці беруть участь у визначенні засад внутрішньої та зовнішньої політики держави, тоді як виконавча влада в особі Уряду та Президента безпосередньо долучені до формування національного законодавства. Так, у більшості демократично розвинутих держав суб'єкти законотворчості є безпосередніми учасниками процесу визначення, розробки та втілення в життя програмних завдань державної політики. Однак, працюючи над проектами нормативно-правових актів, вони можуть виконувати свою роботу до певної межі: принаймні лише законодавцям (політикам) надається право приймати остаточне рішення стосовно подальшої долі розроблених законопроектів – прийняти в цілому, внести відповідні поправки чи взагалі відхилити [13,c.435]. Суб'єкти правової політики є основними учасниками правових відносин, які проникають в багато сфер життєдіяльності України, а деякі з них беруть участь і в міжнародних правовідносинах. На сучасному етапі є можливість, виходячи з попередніх результатів соціально-економічних реформ і накопиченого досвіду, визначити те коло суб'єктів правової політики, який позначить шляхи розвитку України на перспективу [19,c.201]. Визначення статусу кожного з даних суб'єктів, розробка теоретичного, нормативного та практичного забезпечення їх діяльності сприятиме якісному і обгрунтованому плануванню та прогнозуванню курсу правової політики. Також сучасній державі необхіднае ефективна взаємодія суб'єктів правової політики, причому один з них обов'язково повинен бути сполучним елементом. Взаємодія суб'єктів правової політики носить ланцюговий і багаторівневий характер, що включає в себе як органи державної влади, так і представників громадянського суспільства. Суб'єкти правової політики – це органи державної влади, їх посадові особи, а також громадяни та (або) інститути громадянського суспільства, які, застосовуючи правові методи і охоплюючи правову сферу діяльності, публічно беруть участь у формуванні та здійсненні правової політики з метою забезпечення прав і свобод особистості та становлення правової державності [21,c.188]. Діяльність суб'єктів права і суб'єктів правової політики заснована на праві і здійснюється правовими методами. Суб'єкти права можуть бути одночасно і суб'єктами правової політики. Можливі ситуації, коли суб'єкти правової політики не є суб'єктами права, а також коли суб'єкт права не є суб'єктом правової політики. Дане співвідношення залежить від конкретної правової та політичної ситуації в державі та суспільстві. Активність суб'єктів правової політики впливає на можливість суб'єкта права реалізувати свої права і захистити власні інтереси, оскільки у своїх діях або бездіяльності суб'єкт права перш за все реалізує певне право. В якості основного суб'єкта правової політики виступає держава, від імені якого вона формується і за допомогою якої здійснюється. При цьому основними формами державної діяльності щодо формування та здійснення правової політики є: законотворчість, реалізація права у формі його застосування, здійснення правосуддя, здійснення заходів юридичної відповідальності за правопорушення [13,c.442]. Державна політика в Україні перш за все формуються Кабінетом Міністрів України, Президентом України та Верховною Радою України. Діяльність Президента України являє собою основу для формування та здійснення правової політики держави. Це обумовлено безпосередньою взаємодією глави держави з кожним із суб'єктів правової політики.Уряд України при формуванні та здійсненні правової політики має орієнтуватися на діяльність глави держави і законодавчого органу. Органи законодавчої та виконавчої влади повинні активніше займатися питаннями проведення правової політики в державі. Участь органів законодавчої та виконавчої влади у здійсненні правової політики сприяє зміцненню і стабілізації політико-правової обстановки в країні. У той же час суб’єктом державної політики можна також вважати виконавчі органи державної влади регіонального рівня, які краще знаються на проблемах розвитку конкретних регіонів, але при формуванні державної політики управління цими регіонами вони так само як і зазначені центральні органи влади обов’язково мають виходити виключно із загальнонаціональних інтересів. Діяльність органів місцевого самоврядування відображає результати сформованої органами державної влади правової політики, оскільки, будучи структурною одиницею публічної влади, вони забезпечують і громадську участь у здійсненні місцевого самоврядування [14,c.155]. Їх роль в реалізації правової політики зводиться до підтримання визначеного органами державної влади курсу правової політики та забезпечення можливості участі громадян і громадських об'єднань у здійсненні правової політики держави. Недержавні засоби масової інформації у формуванні правової політики беруть участь опосередковано, а при її реалізації покликані відображати діяльність органів влади, проблеми, що виникли та перспективи, а також фокусувати громадську думку, оперативно її транслювати, мобілізувати населення на вирішення конкретних завдань. 2.3 Поняття та значення форм реалізації правової політики Правова політика – особлива форма вираження державної політики, це засіб юридичної легітимації, закріплення і здійснення політичного курсу країни, волі її офіційних лідерів і владних структур. Будучи усвідомленою, консолідованою, ця політика втілюється передусім у конституціях, законах, кодексах, інших фундаментальних нормативно-правових актах держави, спрямованих на охорону та захист даного суспільного та конституційного ладу, розвиток суспільних відносин в потрібному напрямку. Правова політика є могутнім засобом здійснення перетворень у суспільстві. В залежності від спрямованості діяльності органів державної влади можна виокремити три напрями реалізації правової політики, а саме: формування вітчизняного правого поля; реалізація національних інтересів за умов дотримання вимог чинного законодавства; формування правової культури та правосвідомості громадян [19, c.240]. Формування правового поля, тобто правотворчість, є, як відомо, процесом пізнання правових потреб суспільства і держави, її громадян, формування та прийняття на основі набутих знань правових актів уповноваженими суб'єктами в межах відповідних процедур. Насамперед, це форма владної діяльності держави, спрямованої на створення законів та інших нормативно-правових актів, за допомогою яких в чинній юридичній системі запроваджуються, змінюються чи скасовуються правові норми [25, c.396]. Правотворчість обумовлює процес формування внутрішньо узгодженого національного правового поля, яке визначає форми, методи та межі регулятивної діяльності органів виконавчої влади. Правотворча форма виражається в основному в прийняття, скасуванні та зміні нормативно-правових актів. Нормативний компонент правової системи є початковою ланкою в механізмі правового регулювання суспільних відносин, тому він одним з перших (услід за правовою ідеологією правлячих кіл) піддався трансформаціям, викликаним процесами, що відбуваються в світі. У першу чергу, це виразилося у зростанні значення права як регулятора нового світопорядку, наділення його роллю головного інструменту управління процесами життя суспільства ]25, c.398]. Правотворчий напрям правової політики має враховувати той факт, що всесвітні цивілізаційні закономірності призводять до встановлення ліберальної системи права, фундаментальною основою якої є концепція «прав людини». Визнання та захист прав і свобод людини стали основним орієнтиром прогресивного розвитку всього світового співтовариства. На правотворчий напрям правової політики України безсумнівий вплив здійснюють норми та інститути внутрішньодержавного і міжнародного права. Процес встановлення нового світового порядку і моностандартів веде до зміни взаємодії внутрішньодержавного і міжнародного права, що виражається в поглинанні першого останніми. Реалізація вимог чинного законодавства передбачає практичну діяльність уповноважених органів державної влади, спрямовану на забезпечення виконання вимог законодавчих та інших нормативно-правових актів. Правореалізаційний напрямок правової політики в першу чергу знаходить своє відображення в процесі правозастосування, тому як саме за допомогою правозастосовчої діяльності виражається державне управління суспільством. У сфері правореалізації в умовах глобалізації трансформації зазнав сам механізм втілення в життя правових норм, а, крім того, процес уніфікації торкнувся і сфери процесуального законодавства. Піддається впливу глобалізаційних процесів та організаційний рівень правозастосування, що знаходить вираження у вдосконаленні організації і діяльності самих правозастосовних інститутів, у забезпеченні їх відповідності загальновизнаним моделям. Процес глобалізації проявляється також в розширенні предмета правового регулювання, що виразилося, по-перше, у появі нових галузей права, правових інститутів, а, по-друге, в ускладненні вже існуючих [27, c.508]. Формування правової культури та правосвідомості громадян як напрям реалізації державної правової політики полягає у здійсненні впливу на різні соціальні верстви населення з метою підвищення їх правосвідомості та правової культури, доведенні до їх відома офіційних поглядів з питань згаданої політики. Повноцінна реалізація правової політики держави не мислима без правового виховання, метою якого є зміна правових установок і поглядів як серед населення, так і серед професійних юристів. Оскільки колишня системаправового виховання виявилася зруйнованою, повинна бути створена нова, що включає в себе грамотну інформаційну політику держави, спрямовану на освіту населення в питаннях права, правову пропаганду, створення резерву професійних юридичних кадрів. Важливо усвідомлювати, що будь-які правові засоби формування та реалізації державної правової політики не можуть бути ефективними за відсутності консолідаційних засад дії політичних сил, що передбачає наявність компетентного та ефективно діючого державного апарату. Отже, концептуально державну правову політику України можна розглядати як засіб легітимізації внутрішньої та зовнішньої політики, особливу форму досягнення органами влади офіційно проголошених політичних цілей. Така політика має ґрунтуватись на положеннях і нормах Конституції України, а також загальновизнаних принципах міжнародного права, передбачає дотримання державою основоположних прав і свобод людини та громадянина, захист яких фактично набув наддержавного характеру [8, c.14]. Основою формування та реалізації правової політики є низка принципів як відправних положень правової дії, а саме: верховенство права; законність; демократизм; орієнтація на гуманістичні та моральні цінності; соціально-політична обумовленість; узгодженість інтересів людини, суспільства та держави; врахування національних інтересів щодо вирішення питань імплементації міжнародних стандартів правового регулювання; наукова обґрунтованість; цілеспрямованість та чітке визначення пріоритетів; еволюційний характер формування правової політики; орієнтація на досягнення кінцевих результатів; поєднання механізмів управління та самоорганізації, державного регулювання та самоврядування; планомірність та поетапність, сталість та прогнозованість; відкритість процесу формування та реалізації [19, c.307-308]. РОЗДІЛ 3. ПОНЯТТЯ ТА СИСТЕМА ПРІОРИТЕТІВ ПРАВОВОЇ ПОЛІТИКИ Правова політика – це політика держави, спрямована на забезпечення прав і свобод громадян, законності та правопорядку в суспільних відносинах. Про надзвичайну актуальність обговорення проблеми пріоритетів правової політики в сучасній Україні багато говорити зайве. Адже реалізація теоретичних розробок з цього питання здатна визначити розвиток української правової системи на довгі роки. Пріоритети політики – це визначальні напрямки, акценти, переваги у діяльності органів державної влади, які побудовані відповідно до її уявлень про ієрархію соціальних цінностей, що підлягають захисту і забезпеченню правом у першу чергу. Тому пріоритети правової політики можна розглядати як тактику, що створює сприятливі умови для реалізації державою правової політики, як вирішення нею тактичних завдань, спрямованих на досягнення стратегічних цілей [3,c.11]. З цих позицій стратегічний напрямок правової політики сьогодні – переведення суспільства за допомогою права в якісно інший стан -формування громадянського суспільства, правової держави, забезпечення їх стійкого поступового розвитку. Завдання правової реформи полягає в тому, щоб поставити в центр правової системи особистість як найвищу соціальну цінність з її різнобічними духовними та матеріальними інтересами. Відповідно пріоритети сучасної правової політики – особистість, суспільство, сім'я, держава. Ці пріоритети повинні реалізовуватись за допомогою всіх галузей права як об'єднавчі, системотворні засади правової системи. На цій основі й повинні здійснюватись нині правотворчість, правореалізація та інші правові й організаційні форми реалізації державної правової політики. Без комплексної взаємодії всіх компонентів правової системи не можуть бути реалізовані цілі правової політики [19,c.275]. Пріоритетів у сучасній українській правовій політиці багато. Під ними в цьому разі розуміються першочергові завдання, питання, проблеми, які потрібно вирішувати зараз та у найближчій перспективі. Основним завданням правової політики сучасної України є розв'язання юридичними засобами соціальних проблем; забезпечення функціонування гілок державної влади і місцевого самоврядування, зв'язку індивіда, суспільства, держави; підтримання правопорядку; забезпечення миру й стабільності в середині країни та на міжнародній арені. А також побудова правової держави, громадянського суспільства, вдосконалення законодавства і практики його застосування, боротьба зі злочинністю,створення надійної правової бази державних реформ, вироблення ефективних антикорупційних заходів, зміцнення захисту і гарантій прав людини, подолання правового нігілізму [4, c.32]. Наведені пріоритети мають реалізовуватись за допомогою всіх галузей права як об'єднувальний, системоутворювальний початок правової системи. На цій основі й повинні здійснюватись сьогодні правотворчість, правореалізація та інші правові й організаційні форми реалізації державної правової політики. Без комплексної взаємодії всіх компонентів правової системи не можуть бути реалізовані цілі зазначеної політики. Слід наголосити, що без науково обґрунтованих цілей держава не здатна ефективно “розпоряджатися” правом, досягати політичних, соціальних, економічних цілей, водночас залишаючись у межах його вимог. Правова політика є необхідною умовою здійснення глибинних державних перетворень, які відбуваються в нашій країні. П. Коробов слушно зазначив, що різні недоліки в правотворчій діяльності, правозастосовчій практиці і правовому вихованні, частіше за все, є наслідком дефектів правової політики. Тому вивчення її основ (а тим більше – форм її здійснення) дає можливість висловити рекомендації, спрямовані на підвищення якості названих висновків соціальної практики [23, c.74]. Звичайно, сучасна правова політика української держави це політика ритму життя перехідного періоду, із властивими їй недосконалостями, зиґзаґами і непослідовністю. Перехідні стани суспільства – є природно нестабільними і суперечливими, звідси пробіли, вади, «забігання вперед» чи відставання в правовій політиці, в тому числі, застосування «шокової терапії» радикальних реформ, які випереджують правосприйняття їх населенням. Головним завданням правової політики України залишається – юридичне забезпечення всього спектру соціальних реформ, стабільності та правопорядку в країні. Сьогодні, нажаль, це завдання не реалізується в належній мірі. Процес законотворчості і правозастосування поки ще далекий від оптимальних форм і необхідної динаміки. Країні потрібна дієздатна і сильна влада, але їй потрібні також сильні й ефективні закони, які б «тримали в межах правового порядку» саму владу та її інститути [2, c.13]. Правова політика України визначається і виробляється її легітимними суб'єктами – Президентом країни, Верховною Радою, депутатським корпусом, Кабінетом Міністрів, Конституційним Судом і Верховним Судом України, іншими представницькими і виконавчими, а також судовими органами влади, що мають право законодавчої ініціативи чи повинні здійснювати правозастосовчі й правоохоронні функції. Так, органи судoвої, прокурорської, слідчої та іншої юрисдикції, здійснюючи величезну право виконавчу i правоохоронну практичну діяльність, нерідко суттєво корегують правову політику держави у контексті своїх повноважень. Вони, з одного боку, висвітлюють в ній слабкі та міцні сторони, вади та переваги, а з іншого боку, вносять необхідні пропозиції та рекомендації щодо її вдосконалення. Особливе місце в цьому процесі відіграє Конституційний суд України, який своїми функціональними діями сприяє не тільки справедливому порядку прямої дії норм Конституції України, належним чином тлумачить їх сутність i зміст, але й підтримує відповідність правової політики держави конституційному ладу. Акцент на сьогоднішніх пріоритетах правової політики дає можливість перегрупувати наявні сили для концентрації їх на найбільш значимих для особистості, суспільства і держави ділянках роботи. На сучасному етапі ця політика здійснюється шляхом формування всієї правової системи, оновлення практично всіх галузей законодавства, його кодифікації та систематизації. Вагомим напрямом правової політики є вдосконалення

Курсова робота Інші

04.05.2018 10:05-

Коментарі

Ви не можете залишити коментар. Для цього, будь ласка, або зареєструйтесь.

Ділись своїми роботами та отримуй миттєві бонуси!

Маєш корисні навчальні матеріали, які припадають пилом на твоєму комп'ютері? Розрахункові, лабораторні, практичні чи контрольні роботи — завантажуй їх прямо зараз і одразу отримуй бали на свій рахунок! Заархівуй всі файли в один .zip (до 100 МБ) або завантажуй кожен файл окремо. Внесок у спільноту – це легкий спосіб допомогти іншим та отримати додаткові можливості на сайті. Твої старі роботи можуть приносити тобі нові нагороди!

поділитись