Подякувати Студентському архіву довільною сумою
Admin
26.02.2023 12:38
Дякуємо, що користуєтесь нашим архівом!
Філософія історії
Інформація про навчальний заклад
ВУЗ:
Інші
Інститут:
Не вказано
Факультет:
Не вказано
Кафедра:
Не вказано
Інформація про роботу
Рік:
2024
Тип роботи:
Інші
Предмет:
Філософія
Частина тексту файла (без зображень, графіків і формул):
Тема 13. «Філософія історії».
Специфіка історичного буття людства. Проблематика та основні завдання філософії історії.
Філософія історії про спрямованість та сенс історії.
Проблема суб’єкту історії, її рушійних сил, чинників та факторів.
Поняття історичного досвіду людства. Історична, соціальна та національна пам'ять в структурі історичного досвіду народів.
Специфіка історичного буття людства. Проблематика та основні завдання філософії історії.
Філософія історії – розділ філософії, пов'язаний з інтерпретацією історичного процесу та історичного пізнання. Звідси випливає, що філософія історії являє собою складову частину філософії. Предметом філософії історії є інтерпретація, розкриття змісту історичного процесу та історичного пізнання. Однак такий підхід до визначення філософії історії є не єдиним, оскільки впродовж історичного розвитку предмет, проблематика філософії історії істотно змінювалися і сьогодні сприймаються різними напрямками філософії історії не однаково. Так, наприклад, предметом дослідження істориків і філософів античного періоду (Геродот, Платон, Аристотель, Плутарх та ін.) була взаємодія природи і людини, опис та розгляд історичних фактів без їх теоретичного осмислення та зведення їх в єдину філософсько-історичну систему. Предметом філософії історії Середньовіччя (Августин та ін.) була проблема взаємодії Бога і людини, визначення змісту історичного процесу, (рушійною силою якого вважалося Боже провидіння), дослідження призначення і завдань історичного розвитку. В епоху Відродження та Нового часу (Н. Макіавеллі, Дж. Віко, Ф. Бекон, Т. Гоббс та ін..) предметом філософії історії стає спрямованість історії, а також роль людини, суспільства в історичному процесі (О. Тьєррі, Ф. Гізо, О. Мінье) В епоху Нового часу виникає і сам термін “філософія історії”, який вперше використав у 1765 р французький просвітитель Вольтер, який довів, що історик повинен не просто описувати історичні події, а філософськи осмислювати історичний процес. Пізніше для Гегеля і засновників діалектичного матеріалізму (К. Маркс і Ф. Енгельс) основним предметом філософії історії став пошук загальних закономірностей і діалектики історичного прогресуючого процесу. В кінці XIX – на початку XX ст. виникло багато нових напрямків філософії історії, кожен з яких, у свою чергу, мав свій власний предмет дослідження. Так, наприклад, представники теорії історичного кругообігу (М. Данилевський, О. Шпенглер, А. Тойнбі), як і їх попередники, ставили метою виявлення закономірностей історичного процесу культурний розвиток. Представники численних напрямів християнської філософії історії: неотомізму (Ж. Марітен, Е. Жильсон та ін ), неоавгустинізму (М. Блонд, Г. Марсель, Ж. Лакруа), тейярдизму (Пєр Теяр де Шарден), а також екзистенціалізму (Карл Ясперс) центральну проблему бачили в проблемі сенсу історії. Прихильники гносеологічної теорії і критики історичного пізнання (В. Дільтей, Б. Кроче) не обмежуються історіографією, а ще й досліджують історичне пізнання в широкому сенсі цього слова. У філософії історії остання постає у вигляді цілісного процесу, що зв'язує воєдино минуле, сьогодення і майбутнє. Але таким історичний процес можна побачити тільки в тому випадку, коли йому надано концептуальну оформленість, коли він спрямований, хоча б у теорії, до такого майбутнього стану, який філософ визнає за кінцеву мету, неважливо, в абсолютному значенні або у відносному. Тому, філософія історії, всупереч її назві, спрямована рівним чином від теперішнього як в минуле, так і в майбутнє. Філософія історії як теоретичне знання починається з ідеї історії. Звідки вона береться? Окремі натяки на неї, різні аспекти постійно обговорюються в різних сферах культури суспільства. Філософія покликана вловити ці умонастрої, складові самосвідомості певної епохи, і виразити їх в теоретичній формі, у вигляді філософського тексту. Філософія висловлює духовні, ідеальні устремління конкретного суспільства або цивілізації, яким вона намагається надати теоретичну форму, тобто логічно послідовно і впорядковано викласти сенс історії, який приймає для себе країна або цивілізація. Філософія історії виходить за рамки науково достовірного знання в сферу духовних пошуків і свободи. Виходить з тим, щоб, спираючись на історичний досвід і традиції, наукове знання і мистецтво, загалом беручи до уваги все багатство культури, висунути і обгрунтувати ідеал досконалого устрою суспільства, майбутнього, до якого, на думку філософа, спрямована історія та реалізації якого люди повинні всіляко сприяти. Загалом, соціальні катастрофи, особливо у XX ст., як правило, трапляються з тими суспільствами, у яких, в силу низки причин, не було розвиненої історичної самосвідомості. Історична свідомість суспільства за структурою схожа з свідомістю окремої особистості. Вона звернена не тільки в минуле, але в майбутнє, включає цілепокладання і формулювання завдань, постійну рефлексію над ними. Філософію історії характеризують дві найважливіші риси: ідея майбутнього та ідея розвитку. Все, що наділене природою якістю живого, має мету, спрямовану в майбутнє. Тільки людина має можливість суб’єктивного відображення дійсності, здатність до цілепокладання і передбачення дій або подій. Майбутнє – це конкретна мета для будь-якої істоти, людини, суспільства. Але майбутнє – це також ідеальна модель досконалого суспільства або досконалої людини, моральних норм, що утворюються у відносинах між людьми. Майбутнє як ідеал визначає ієрархію людських або суспільних цілей. Втрата майбутнього як ідеалу, а тим більше конкретних цілей означає втрату сенсу життя. Якщо суспільство бажає нормально і успішно розвиватися, воно повинно безперервно займатися майбутнім, постійно його обговорювати у всіх сферах культури і духовної творчості. Інша характерна риса філософсько-історичного знання – ідея розвитку. Як пояснювальний принцип вона приходить у соціально-філософську думку не відразу. Антична думка, наприклад, не знає лінійного часу, спрямованості історичного процесу. У ній панує ідея кругообігу, повернення суспільства до колись втраченого ідеалу, до золотого віку. Динамічна природа західної цивілізації, обумовлена новим поглядом на людину як на практичну істоту, яка задовольняє свої потреби в ході активного впливу на природу, приводить в XIX ст. до появи ідеї історичного прогресу, лінійно-поступального розвитку людства в міру розвитку матеріального виробництва, індустріальної цивілізації. Відповідно до цієї ідеї, соціальна дійсність змінюється в результаті активної діяльності людей, а історія твориться людиною. Проте, у другій половині XX ст. у зв'язку із загрозою глобальної катастрофи ця ідея була поставлена під сумнів. У світовій суспільній думці став домінувати цивілізаційний підхід до аналізу історичного процесу, згідно з яким на місце принципу лінійно-поступального прогресу всього людства має прийти визнання різної скерованості векторів історичного розвитку в окремих, локальних цивілізаціях. Таким чином, проблемне поле філософії історії включає в себе дослідження таких моментів: природи, специфіки, причин і факторів історичного процесу; рушійних сил суспільного розвитку; проблеми критеріїв суспільного прогресу; проблеми спрямованості історичного розвитку; проблеми єдності і різноманіття історії; природи і специфіки історичного пізнання, його форм і методів.
Можна зробити висновок про те, що основні проблеми філософії історії вводять нас у сферу досить важливих людських зацікавлень, допомагаючи краще осмислювати своє становище у тих процесах дійсності, з якими людина пов’язана необхідними зв’язками.
Філософія історії про спрямованість та сенс історії.
Сенс історії – одне з ключових понять філософії історії, що характеризує ту мету, яка стоїть перед людством і яку воно прагне реалізувати в ході свого поступового розвитку. Мета – як історії, так і будь-якої людської діяльності – являє собою один з різновидів цінностей. Сенс історії значить спрямованість її на якісь цінності. Виділяють наступні позиції в вирішенні питання про сенс історії: 1) історія наділена об'єктивним змістом, оскільки вона є засобом для досягнення певних цінностей (таких, як, наприклад, свобода, всебічний розвиток людини, її добробут і т.п.), реалізація яких хоч і є підсумком історичного розвитку, але не залежить від планів окремих людей та їх груп, від їхнього розуміння історії і від їх свідомої діяльності; 2) у історії об'єктивно є сенс, тому що вона є цінною сама по собі, в кожен момент її існування, причому ця внутрішня цінність абсолютно на залежить від людей та їх груп, які можуть як розуміти сенс і цінність історії, так і не розуміти їх; 3) історія має суб'єктивний сенс як засіб досягнення тих ідеалів, які виробляє саме людство і які воно прагне поступово втілити в життя в ході своєї діяльності; 4) у історії є суб'єктивний сенс, оскільки вона позитивно цінна сама по собі, і ця її цінність надається їй не ззовні, а самими людьми, що живуть в історії, що творять її і отримують задоволення від самого процесу життя. Зі сказаного зрозуміло, що найважливішою з проблем різних напрямків філософії історії є проблема сенсу і спрямованості історичного процесу, суть якої полягає в отриманні відповіді на такі питання: чи змінюється людське суспільство, і якщо це так, то в якому напрямку і яка періодизація цих змін? Перша спроба пояснити розуміння історичного процесу належить античним мислителям (Геродот, Фукідід, Платон, Арістотель), які, розмірковуючи про минуле і прийдешнє, поставили питання про історичні джерела та їх критику. У християнській філософії історичний процес наперед визначений Богом, має священний зміст, кінцеву мету. Середньовічний мислитель А. Аврелій стверджував, що історія, навіть при унікальності всіх її подій, передбачувана, а отже, наповнена змістом. Підстава цієї осмисленості закладена в Божественному Промислі, провидінні людства. Все, що має відбутися, служить реалізації початкового Божественного плану. З точки зору А. Аврелія, початок людської історії було покладено гріхопадінням Адама і Єви, а сама вона є тривалий процес “порятунку” людства і набуття ним єдності з Богом, яка була втрачена. На противагу багатьом своїм попередникам А. Аврелій більше цікавиться не хронологією, а логікою історії, чому і була присвячена його головна праця “Про град Божий”, в якій йдеться про всесвітнє духовне співтовариство людей. Загалом же, сенс історії філософи-богослови вловлюють у всесвітньому переході людей від язичництва до християнства. В епоху Нового часу сталася десакралізація людської історії. На противагу релігійно-філософському вченню про наявність у світі об'єктивних, Божественних цілей і доцільності Новий час вносить розуміння історичного процесу, пов'язаного з реальною дійсністю людей, а не з Божественною силою. До прикладу, К. Маркс і Ф. Енгельс бачили субстанцію історичного процесу, насамперед у матеріальному виробництві і, як уже зазначалося, розглядали історію як процес і результат діяльності реальних людей. У XX ст. розуміння історії як результату творчості особистостей було виражено в концепціях К. Ясперса , який приділяв особливу увагу цьому питанню. Сенсом і основою історії, за Ясперсом, є віра, спільна для всього людства, яка його об’єднує. Ясперс вважав, що спільною для людства вірою може стати тільки філософська віра, а не світова або національна релігія. Ця філософська віра виникла в так званий “осьовий час” світової історії (період між 800 і 200 рр. до н.е. в Греції, Китаї, Індії), що виявило універсальний сенс історії. Епоха осьового часу допомогла людині відчути себе людиною, пробудила дух, долучила до основ культури і моральності, поставила питання про сенс людського існування і сенс буття. Епосі “осьового часу” ми зобов'язані народженням світових релігій, що змінили язичництво, виникненням філософії як відмови від міфологічного світогляду і появі одночасно на планеті декількох духовних центрів, споріднених один одному. Усвідомлення людиною самої себе, пробудження її духовності, вважав К. Ясперс, стало початком загальної історії людства, яке приречене на єдину віру, в іншому випадку можлива катастрофа.. Філософ сучасної західної філософії історії Ф. Фукуяма запропонував свою теорію “кінця історії”. “Кінець історії” він бачив у тому, що людство коли-небудь знайде оптимальну форму суспільства і держави. Такою раціональною формою держави він вважав лібералізм, оскільки саме в ліберальних ідеях і поглядах задовольняються всі потреби, вирішуються всі суперечності суспільства, тому необхідно створити загальнолюдську державу – ліберальну демократію. Існують і протилежні точки зору на сенс історії. Наприклад, деякі німецькі філософи вважали, що історія є загадкою для людей, тому позбавлена всякого сенсу. Така песимістична оцінка майбутнього людства належить А. Шопенгауеру, який стверджував, що історія є ірраціональним потоком подій, що не піддається раціональному поясненню (Ф. Ніцше).
Проблема суб’єкту історії, її рушійних сил, чинників та факторів.
Поставимо, нарешті, запитання: кого слід вважати суб'єктом історії? Якщо ми погоджуємося з твердженням про вирішальну роль людської діяльності в історичному процесі, то, здавалося б, звідси випливає визнання суб'єктом того, хто здійснює цю діяльність, тобто людини. Але подібна відповідь може бути зовсім не переконливою. По-перше, тому, що історія постає результатом дій багатьох людей; окрема людина іноді втрачається і майже зникає у вирі історичних подій. По-друге , якщо людьми керують певні інтереси і мотиви дій, може, це саме вони (або те, що їх викликає) постають історичними суб'єктами? Обидва зауваження справедливі. Якщо в історії діють маси людей, якщо їх прагнення, волі, дії схрещуються, то хід історії може набувати характеру результуючого вектора різних сил і може не збігатися з однією з них. Друге зауваження можна виправдати тим, що люди, діючи свідомо, не завжди здатні передбачити всі можливі наслідки своїх дій. До того ж в їх дії вплітаються несвідомі потяги і мотивації. У наслідку складається враження, що люди хочуть свого, але історія здійснює своє. І можна зробити висновок, що суб'єктом історії є певне історичне провидіння, яке через людей, їх пристрасті, потяги, бажання здійснює свої наміри. За більш зваженого підходу історичний процес постає як свого роду змагання людських планів, мрій, намірів з наявними результатами попередніх історичних дій. При цьому з'являється сенс говорити про такі тенденції історії: • тенденція до збільшення ролі свідомого (розумного ) почала в здійсненні історичного процесу; • тенденція до зростання інформаційної насиченості поля людського дієвого самовираження; • тенденція до урізноманітнення форм людської історичної активності та збільшення ролі індивідуальної ініціативи в історичному ракурсі. Отже, суб'єктом історії завжди було і є людське обличчя. Особа постає реальним творцем усієї сукупності складових історичного процесу: вона має реальні почуття, потяги, мотиви, бажання, вона виробляє знання, культурні цінності, смисли, вона накопичує і використовує інформацію, вона проявляє волю, здійснює психічну і розумову самоорганізацію, нарешті, саме вона виступає споживачем історичних здобутків та виміром для справжніх завоювань історії. Але, сказавши це, ми повинні врахувати, що людина стає особою тільки в рамках культури і людського спілкування. Тому суб'єкт історії – це особа в єдності загальнолюдських та індивідуально неповторних виразів. Внаслідок того суб'єкт історії набуває не лише особистих, а й особливих виразів: особистість як представник певних соціальних спільнот – шарів, станів, народу, держави, етносу і т.д. В останньому випадку філософія історії вживає термін “колективний суб'єкт історії”: ним може бути народ, нація, етнос, клас та ін. Але коли ми ставимо питання: на що зрештою орієнтуються запити, потреби, програми історичних дій – на людину як особистість чи на певну спільність людей? – То відповідь буде все ж на користь особи (хоча особи не без людської спільності). Без акценту на реальне буття людини не можна говорити ні про людські спільності, ні про історію. Більше того, історично форми людських спільностей змінювалися (рід, плем'я, народ, етнос, нація), і саме тому, що людина як особистість переростала їх, виходила за їх межі. Проте, не варто перебільшувати. Особа завжди є особою саме настільки, наскільки вона є суб'єктом і об'єктом соціальних відносин. Особа одночасно є вираженням і особистих можливостей і якостей людини загалом. Так, вона є виразом того, наскільки якості людини перейшли в діючі властивості особистості і одночасно наскільки форми і ситуації соціальних відносин стали можливостями, масштабами, вимірами дій особи. Особистість як суб'єкт історії постає ніби поєднанням індивідуальних якостей людини і якостей та простору соціальних відносин. Внаслідок такого характеру людини як суб'єкта історії однобічний підхід до неї в будь-якому варіанті буде невиправданим спрощенням. Так, не можна розчиняти особистість в соціальних зв'язках (подібна позиція називається крайнім соціологізмом), але так само не можна розглядати історію лише як демонстрацію, виявлення певних властивостей людини (це має назву натуралізму, психологічної або біологічної редукції). У зв'язку з цим, визначається роль видатних особистостей в історії: вони постають, з одного боку, виразниками актуальних запитів соціальних відносин, а з іншого – виявленням непересічних здібностей і можливостей людини. Тому навряд чи виправданою є теза: якщо історія вимагає, завжди з'явиться людина, яка це реалізує. Людина може з'явитися, але з якими здібностями, характером, волею? Нарешті, аналізуючи причетність особистості до творення історії, можна стверджувати, що оцінка ходу історії та її звершень замикається теж на особі: якою мірою в умовах реальних звершень, певних соціальних режимів, держав, законодавства, соціальних відносин людина здатна бути особистістю, реалізувати себе в особистих проявах. А оскільки умовами виявлення особи постають рівень її свідомості, ступеня свободи, то ми можемо оцінити тлумачення історичного процесу як міри проявів людської свободи (І.Г.Гердер , Ж.- П.Сартр ) або як збільшення питомої ваги розумного начала буття (К. Ясперс). Все це дійсно є показником ходу історії, але лише щодо особи. Щодо рушійних сил історії, то до них слід віднести перш за все сукупність протиріч, які неминуче повинна вирішувати особа в процесі історичної діяльності: це, наприклад, протиріччя між свободою і необхідністю, між теорією і практикою, між сущим і належним, між бажаннями і реальністю, між індивідуальним і загальним. На першому плані тут протиріччя між прагненнями, можливостями людини і наявними (реальними) історичними умовами їх реалізації. У рішення цього протиріччя втягуються всі сутнісні сили людини, її знання, ідеали, риси характеру та ін. До факторів історичного процесу можна віднести все те, що впливає на активність особистості в позитивному або негативному напрямі (стимулює її або навпаки – гальмує). У загальнотеоретичному плані прийнято розрізняти умови, чинники і фактори певних (в даному випадку – соціально-історичних) процесів. Умови – це пасивна сторона їх здійснення, це їх простір, грунт, межі. Факторами виникають ті елементи самих процесів або умов, які діють або від яких передається певна дія, що має важливе значення для протікання даних процесів. Нарешті, факторами називають такі елементи умов, які вступають у взаємодію з факторами, що стимулюють, гальмують або певним чином корегують їх дію.
4. Поняття історичного досвіду людства. Історична, соціальна та національна пам'ять в структурі історичного досвіду народів.
Основним чинником формування національної свідомості та національної ідентичності є саме історична пам’ять. Саме завдяки спільному минулому, перемогам і поразкам попередників, спільним героям, місцям пам’яті тощо сучасні покоління відтворюють власний історичний досвід, і таким чином нація усвідомлює свою сутність, духовність. Саме історична пам’ять впливає на сучасний пошук ідентичності, вона, так би мовити, з минулого керує сучасним і майбутнім, впливає на перебіг подій саме сьогодні, і тому актуальність дослідження цього феномену не викликає сумніву.
Тим більше, це важливо, адже саме історична пам’ять сьогодні використовується як інструмент для численних маніпуляцій з боку політичних сил, адже завдяки їй можна впливати на перебіг подій і прогнозувати національні настрої з різних питань, а відтак і маніпулювати свідомістю громадян у своїх власних цілях. Саме історична пам’ять є тим генетичним кодом нації, розшифрування якого може вказати на притаманні нації схильності, її слабкі та сильні сторони, визначити доречні та потрібні шляхи розвитку. Національний менталітет, забобони та упередження, ксенофобія та расизм є до певної міри результатами маніпулювання історичною колективною пам’яттю.
Очевидно, коли відбуваються такі маніпуляції, у суспільстві з’являється кілька моделей історичної пам’яті, кілька канонів інтерпретації історичного минулого, що жодною мірою не сприяє формуванню національної свідомості, а навпаки, стає причиною конфронтації і протистояння у суспільстві, а це в свою чергу позначається на розвиткові держави, яка стає розколотою, так би мовити, «зсередини», а відтак і слабкою перед впливом певного зовнішнього чинника. Подібна ситуація склалась сьогодні в Україні.
Під терміном «національна пам’ять» ми розуміємо узагальнююче, масове відображення історичних процесів, які відбувалися у нас і відобразилися в історичній свідомості, тобто національна пам’ять фіксує і збирає інформацію про минуле. Але коли ми говоримо про національну пам’ять, то, перш за все, пов’язуємо її з формуванням та існуванням нації. В той же час історична пам’ять дещо ширша і ототожнюється не лише з історією формування і розвитку нації. Однак історична пам’ять є невід’ємною складовою національної ідентичності, її основою. Таким чином, історична пам’ять є тим стержнем, на якому тримається і мова, і культура, і духовність, і, врешті, національна свідомість — ті фундаментальні цінності, які консолідують народ. Отже, історична пам’ять у широкому розумінні — це своєрідний пантеон національної ідентичності. А звідси виходить, що саме історична пам’ять формує національну пам’ять, тобто є її основою. Коли спільнота самоусвідомлює себе як нація, тоді історична пам’ять трансформується в національну.
Таким чином, існує велика кількість факторів, які впродовж тривалого часу впливали і продовжують впливати тою чи іншою мірою на формування відмінностей історичної свідомості серед громадян України. Нині в Україні відбувається накладка трьох основних типів історичної пам’яті: української, російської і комуністичної.
Крім того, у національній пам’яті українців майже не зафіксовано історичне минуле національних меншин.
Говорячи про формування національної пам’яті, звичайно, необхідно висвітлювати якісь незручні моменти історії, між тим питання участі українців у знищенні євреїв залишається вкрай дражливим і, свідомо чи несвідомо, замовчується. Внаслідок чого Голокост для більшості населення залишається якоюсь абстрактною подією, так би мовити, «чужою». В той же час, як зазначав німецький історик Вільфрід Їльге, «брак інформації про український контекст Голокосту, що існує в сучасному українському суспільстві, має парадоксальні наслідки: виїмка з національного наративу (Наратив є мовленнєвим актом, який являє собою вербальний виклад і який містить у своїй основі розповідь того, хто повідомляє чи розказує) не лише «темних сторін», а й численних прикладів того, як самовіддані українці рятували євреїв. Відтак мовчання або брак збалансованої інформації про українсько-єврейські взаємини під час німецької окупації не дає можливості перебороти стереотипи щодо «українців-антисемітів».
Приклад національної пам’яті, який всім відомий, - це Віллі Брандт (німецький політик) на колінах біля пам’ятника варшавському гетто. Треба вчитися, як це потрібно робити.
Те саме можна сказати і про депортації кримських татар, власне, не лише татар, а й інших етносів, вірменів, греків, болгар, німців, геноцид ромів. Ці теми також мають бути інтегровані до національного наративу, інакше Україна знову ставатиме об’єктом спритних інтелектуальних маніпуляцій, які, власне, і відбуваються.
Отже, інтегрування національної історичної пам’яті у загальноєвропейські та світові історичні конструкції сприятиме утвердженню позитивного іміджу України на міжнародній арені.
Таким чином, говорячи про шляхи виходу з «кризи вторичної пам’яті», перше, на чому сходиться більшість дослідників, це те, що перш за все колективна пам’ять українців потребує вивільнення від величезного масиву імперсько-радянських стереотипів у сприйнятті історичного минулого, які стримують процес національного самоусвідомлення громадян України. Це має стати основою державної політики пам’яті з метою подолання полярності в оцінках історичного минулого. Водночас державна політика пам’яті має бути орієнтована на збереження стабільності, не-конфліктності суспільних відносин.
Є ще один важливий момент, коли ми говоримо про формування історичної пам’яті. Це питання того, що саме може сприяти примиренню історичної пам’яті і стати консолідуючим чинником у віднайденні спільнотою її ідентичності. Багато дослідників сходяться на тому, що на негативному досвіді неможливо побудувати більш-менш стійку і прийнятну конструкцію ідентичності та національного наративу. На думку дослідників однією з небезпек українського історіописання являється те, що у поле суспільної уваги потрапляють переважно ті події і факти, які мають роз’єднувальний потенціал. Зокрема, ми бачимо, що гострі дискусії і маніпуляції відбуваються саме навколо таких трагічних сторінок української історії, як Голодомор, репресії, депортації, Друга світова війна, національно-визвольний рух, який так і не виборов незалежності, Україна — жертва комуністичного і нацистського терору і тому подібне. Звичайно, все це було в українській історії, і ніхто цього не відкидає. Але, необхідно обирати компромісні стратегії репрезентації минулого, акцентувати увагу на темах, які сприяють примиренню історичної пам’яті суспільства.
Тобто потрібно акцентувати увагу не лише на втратах України і українського народу, а на досягненнях і позитивних моментах вітчизняної історії. Наприклад, розкривати і популяризувати історичні сюжети, в яких на перше місце висуваються загальнолюдські, гуманістичні аспекти, порушуються питання соціальної справедливості, громадської рівності й верховенства закону, які сприятимуть подоланню дуалізму історичної пам’яті.
Необхідною складовою національної політики пам’яті має стати також формування у громадян націоцентричного розуміння власної історії, її самобутності та безперервності. Тому вкрай важливо, щоб усі верстви та вікові групи суспільства усвідомлювали важливість саме націоналізації історичної пам’яті, коли йдеться про демократичний шлях розвитку України.
Щодо методів та заходів, якими можна вирішити проблему дуалізму історичної пам’яті українського суспільства, то вони досить різноманітні, зокрема, тут має бути проведена копітка і перманентна робота і державних інституцій, і наукового середовища, ЗМІ, громадських організацій, освітянських закладів тощо.
Висновки
Історія як реальність людини та її виявлень виглядає різнорідним, складним і парадоксальним процесом. Філософія історії покликана дати людині загальні орієнтації в історії, допомогти їй оцінити можливості та умови свого соціально-історичного життєвого самоутвердження.
25.05.2018 03:05-
Ділись своїми роботами та отримуй миттєві бонуси!
0%
Оголошення від адміністратора