Контрольна з підприємництва. Контрольна робота з Підприємництво та бізнес культура. Робота № 530354

Перехід до торгівельного партнера Binance

Контрольна з підприємництва

Інформація про навчальний заклад

ВУЗ:

Інші

Інститут:

Не вказано

Факультет:

Не вказано

Кафедра:

Кафедра економіки підприємства

Інформація про роботу

Рік:

2024

Тип роботи:

Контрольна робота

Предмет:

Підприємництво та бізнес культура

Завантажити

Частина тексту файла (без зображень, графіків і формул):

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ CХІДНОУКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ВОЛОДИМИРА ДАЛЯ ІНСТИТУТ ХІМІЧНИХ ТЕХНОЛОГІЙ (м.Рубіжне) ФАКУЛЬТЕТ ХІМІЧНИХ ТА ІНФОРМАЦІЙНИХ СИСТЕМ КАФЕДРА ЕКОНОМІКИ ПІДПРИЄМСТВА І ПРИКЛАДНОЇ СТАТИCТИКИ ПІДПРИЄМНИЦТВО ТА БІЗНЕС-КУЛЬТУРА Контрольна робота Варіант № 32 Студентка групи ЕЗ–78 а Залікова книжка Здано ______________ Підпис _____________ ЗМІСТ Вибір типу підприємства та обґрунтування цілей підприємницької діяльності 3 Зовнішні і внутрішні загрози і наслідки кризових явищ 5 Джерела формування підприємницького капіталу 9 Підприємницька таємниця 11 5 Оцінювання підприємницьких ризиків 13 6 Диверсифікація, її суть та види 16 7 Звітність підприємства 19 8 Розвиток науки менеджменту та управління 23 9 Професійна культура бізнесової діяльності 25 10 Тести 30 СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 32 1 ВИБІР ТИПУ ПІДПРИЄМСТВА ТА ОБҐРУНТУВАННЯ ЦІЛЕЙ ПІДПРИЄМНИЦЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ Проектування підприємства повинно відбуватися щоб види його діяльності сприяли: - високому рівню рентабельності й окупності проекту; - забезпеченості ресурсним і трудовим потенціалом; - можливості продажу продукції у максимальному обсязі на ринках збуту; - найменшому ризику та можливості його нейтралізації; - підтримці з боку місцевих податкових органів управління. Вибір виду діяльності може бути зі сфери виробництва, надання послуг або виконання роботи, інтелектуальної, комерційної та зовнішньоекономічної діяльності – всього того, що не суперечить чинному законодавству. Наступним етапом є визначення форми організації підприємства. Для цього слід розв’язати такі завдання: - знайти свою ринкову нішу та вивчити пропозиції споживачів; - визначити мету своєї діяльності та накреслити способи її досягнення, тобто виробити стратегію й тактику ведення підприємництва; - вибрати технологію виробництва, направлену на оптимізацію операційно-технологічних витрат; - провести маркетинговий аналіз і дати оцінку майбутніх споживачів та конкурентів; - проаналізувати забезпечення ресурсної бази, визначити сильні й слабкі сторони, як власні, так і конкурентів; - вивчити пільги, привілеї, складності, обмеження, перешкоди та діючу систему оподаткування; - розробити цінову політику на свої послуги, скласти кошторис витрат та фінансовий план; - налагодити форми ефективної реклами. Розпочати власну справу можна кількома шляхами: організувати підприємство з правом юридичної особи чи без такого права; створити, купити приватне індивідуальне чи сімейне підприємство; стати засновником або учасником повного, змішаного, з обмеженою відповідальністю акціонерного товариства, асоціації, синдикату, консорціуму чи банківсько-промислового комплексу. Усе різноманіття підприємницької діяльності може бути класифіковане за різними ознаками: за формами власності (приватні, державні, комунальні); за кількістю власників (індивідуальні, колективні); за розмірами (малі, середні, великі); за характером діяльності (виробничі, комерційні, посередницькі, фінансові, страхові, консультативні). Таким чином, проектуючи власне підприємство, маючи ідею та вид діяльності, визначивши його організаційно-правову форму, можна переходити до наступного етапу – розроблення засновницьких документів та його реєстрації. [1 – c. 17-19] 2 ЗОВНІШНІ І ВНУТРІШНІ ЗАГРОЗИ І НАСЛІДКИ КРИЗОВИХ ЯВИЩ Стан кризовості можна характеризувати з погляду виникнення кризового явища, яке може створити кризову ситуацію і перейти в кризовий стан. До основних чинників виникнення кризових явищ відносяться: - зовнішні (екзогенні) – їх дія залежить від світової економіки, фінансової політики транснаціональних банків та корпорацій, розвитку міждержавних відносин, демографічної ситуації в Україні, економічної і політичної стабільності держави, рівня розвитку науки і техніки; до зовнішніх чинників можна віднести криміногенну ситуацію, екологічні фактори. Найбільш негативний вплив на поглиблення кризи справляють економічні фактори, які акумулюють та віддзеркалюють вплив інших груп чинників: - загальноекономічні – визначають загальні умови функціонування підприємства і результати господарської діяльності; - ринкові – пов’язані з негативними для даного підприємства тенденціями розвитку окремих ринків, з якими взаємодіє підприємство в процесі своєї діяльності; - чинники, що визначають кон’юктуру окремих ринків (фактори попиту, пропозиції, конкуренції, державного регулювання). Зовнішнім проявом негативних змін кон’юктури ринків є зростання цін, зниження пропозиції та погіршення умов доступу до окремих видів ресурсів. Зростання цін на ресурси , як правило, зумовлюється індивідуальним або сумісним впливом таких факторів, як зростання попиту, зниження пропозиції, посилення державного регулювання. Для кожного підприємства важливе значення мають такі аспекти політичного характеру, як стабільність уряду, можливості й сила опозиційних політичних структур, кредитна та митна політика, податкові пільги і т.д. Зміна стану економіки – один із найважливіших факторів, що визначають нормальне функціонування будь-якого підприємства. Поява нових технологій стимулює зростання ефективності виробництва, появу нових видів продукції, забезпечує фінансову стабільність на підприємстві.З метою упередження кризових явищ кожне підприємство повинно здійснювати моніторинг зовнішнього середовища – постійне відстеження поточної і нової інформації та її аналіз. Внутрішні фактори, що зумовлюють появу кризових явищ, достатньо різноманітні. Первинним внутрішнім фактором, який є головною першопричиною розвитку кризи вважають незадовільне управління та відсутність команди, яка вчасно реагує на несприятливі зовнішні чинники і може застосувати дії, які сприяють подоланню кризовості. Погане керівництво посилює дію такого чинника кризи, як недостатній контроль. Недостатній контроль зумовлює ситуацію, за якою підприємство не знає про свій стан, не має необхідної інформації, щоб визначити напрями розвитку виробництва. Типовими помилками в цій сфері визнаються: недостатній бюджетний контроль, невикористання планів руху готівки, неповна інформація про рентабельність виробництва та реалізацію продукції, відсутній контроль за кредиторами, надмірні витрати, недостатність маркетингових зусиль для розширення обсягів збуту. Недостатній контроль зумовлює включення до процесу розвитку кризових явищ третього фактора – дисбалансу дій. Зовнішнім проявом дії цього фактора є: недостатність власного капіталу у зв’язку з обмеженістю фінансових ресурсів засновників та нездатністю до самофінансування; надмірна залежність від кредитних ресурсів або перевищення кредиту як джерела капіталу; - високий рівень витрат на одиницю обороту. Якщо підприємство з високим рівнем витрат встановлює ціни, близькі до цін конкурентів, норма отримуваного прибутку буде нижча і з’явиться необхідність додаткового кредиту; - неефективна структура витрат унаслідок високих банківських відсотків, низької продуктивності праці або надмірної інвестиції в основні фонди (постійні активи); - здійснення великих інвестиційних проектів, особливо якщо у випадку кризових ситуацій ставиться під удар весь власний капітал підприємства; - отримання значних форс-мажорних збитків за результатами проведення окремих господарсько-фінансових операцій, що зумовлюють одночасну втрату великого обсягу власного капіталу, яка не може бути швидко відновлена. Залежно від виду ресурсів, що використовуються підприємством та зумовлюють результати його виробничо-фінансової діяльності, виділяють кризові чинники, які пов’язані зі станом: 1) технічних ресурсів – незадовільний стан і якість використання основних фондів, матеріально-сировинних та паливно-енергетичних ресурсів, високий рівень матеріальних витрат; 2) технологічних ресурсів – малоефективна технологія операційної діяльності ; 3) трудових ресурсів – низький рівень фахової підготовки керівників, спеціалістів технічного персоналу, їх дефіцит та висока плинність кадрів, втрата висококваліфікованих працівників; 4) інформаційних ресурсів – відсутність доступу до стратегічної й оперативної інформації, незадовільний стан системи інформаційного забезпечення для прийняття управлінських рішень; 5) організаційних ресурсів – незадовільний стан організаційної структури управління, неадекватний та невчасний управлінський вплив на розвиток ситуації; 6) фінансових ресурсів – недостатність власного капіталу, неможливість отримання позичкового капіталу, збитковість діяльності; 7) товарних ресурсів – неспроможність закупівлі товарів, що необхідні для операційної діяльності. Такий підхід до аналізу чинників дає можливість визначити ефективність залучених чи використаних ресурсів, які посилюють кризову ситуацію. [1 – c. 26-28] 3 ДЖЕРЕЛА ФОРМУВАННЯ ПІДПРИЄМНИЦЬКОГО КАПІТАЛУ До можливих способів формування підприємницького капіталу належать: І – фінансові підсумки попередньої підприємницької діяльності (власної або успадкованої); ІІ – особисті заощадження (у грошовій, речовій, товарній формі) ІІІ – позичкові кошти, тобто отримані в борг з певними забов’язаннями. Третій способ формування початкового статутного капіталу має значне поширення в Україні. Отримати кредит не так просто – потібна тверда гарантія щодо його повернення. Такою гарантією може бути якість підприємницького проекту, точність економічних розрахунків, висока ймовірність значного ефекту, швидка оборотність і окупність капіталу. З огляду на економічне розуміння не треба плутати терміни «позика» і «кредит» (хоч кредит інколи виступає у формі позики – безвідсоткового кредиту). Позика – це вид господарсько-економічної операції, у процессі здійснення котрої одна сторона (позикодавець) передає іншій стороні (позичальнику) у тимчасову власність гроші або товари (речі), а позичальник забов’язується повернути таку саму суму чи кількість товару в обумовлений строк. Позика надається завжди на умовах повернення, але без комерційного зиску (безкоштовно). Кредит – господарсько-економічна операція з надання однією стороною (юридичною особою) іншій (юридичній або фізичній особі) грошей чи певного товару в борг (строкове користування на засадах повернення) і за певну плату (сплату встановленого відсотка від загальної суми кредиту). За ознакою залежності від форми забезпечення (застави) виділяють бланкові позички, тобто позички без будь-якого забезпечення (матеріального чи фінансового). Вексельні, підтоварні та фондові кредити означають кредитні операції, що здійснюються під заставу відповідно векселів, товарних цінностей і цінних паперів. Будь-які кредити можуть мати різні строки повернення. Існують кредити до запитання, які повертаються на першу вимогу кредитора. Коротко-, середньо- та довгострокові кредити надаються відповідно на термін: до одного року, від одного до п’яти років, понад п’ять років. До найчисленнішої категорії позичальників належать фірми (підприємства, організації, установи), яким надаються відповідні кредити для поповнення власних оборотних коштів або для інвестування різних за призначенням об’єктів. Основним способом погашення кредитів є разове повернення зі сплатою певного відсотка за користування ними. Можливе повернення кредитних ресурсів та виплат шляхом кількох послідовних платежів у межах загальної суми кредиту з урахуванням відсотка за користування ним. На етапі реалізації проекту підприємець приймає рішення щодо вибору найбільш прийнятного способу формування підприємницького капіталу. Рішення має базуватись на результатах порівняльного аналізу всіх доступних на даний час можливостей формування капіталу. При формуванні стартового (початкового) капіталу підприємець має враховувати прогнозований економічний зиск від вкладення у власну справу. Для цього, звичайно, він має визначити з достатньою вірогідністю очікувану прибутковість проекту і строк окупності капіталу (інвестицій). Реальна можливість сформувати необхідний стартовий капітал разом з бажанням і здатністю започаткувати власну справу є обов’язковою умовою здійснення потрібної суспільству ефективної підприємницької діяльності. Її активне і вміле використання сприятиме розвитку економіки України і паідвищення добробуту населення. [1 – c. 31, 32] ПІДПРИЄМНИЦЬКА ТАЄМНИЦЯ Ключовим фактором конкурентної боротьби стає новизна, використання досягнень НТП, упровадження інновацій у всі сфери виробництва і просування продукції до покупця, задоволення вимог споживача до інтелектуальності виробів. Прискорення технічного й технологічного прогресу зменшує терміни реалізації комерційних ідей та веде до скорочення витрат та здешевлення товарів. Значний вплив на конкурентну боротьбу здійснюють нецінові фактори, такі, як якість, надійність, сервіс, дизайн, нові засоби комунікації, жорсткість державних заходів регулювання конкуренції. Забезпечення нерозповсюдження інформації про діяльність фірми, усіх її факторів розвитку є умовою виживання підприємницької структури в ринковому конкурентному середовищі. У законодавчих актах не сформульоване поняття підприємницької таємниці, а дається характеристика державної, службової, комерційної, банківської і військової таємниці. Законом України встановлено: інформація становить службову чи комерційну таємницю, якщо вона має дійсну чи потенційну цінність, до неї немає вільного доступу на законній підставі і власник інформації вживає заходів щодо охорони її конфіденційності. Відомості, що не можуть становити службової чи комерційної таємниці, визначаються законом й іншими правовими актами. Підприємницька таємниця – більш широке поняття, тому що включає будь-які відомості, розголошення яких може завдати економічних і моральних збитків підприємницькій організації, істотно вплине на її ділову репутацію. Підприємницька таємниця являє собою сукупність виробничої, технічної, комерційної і службової таємниць, збереження якої забезпечує фірмі можливість домагатися очікуваних результатів. Підприємницька таємниця – це охоронюване законодавством право підприємства, підприємця на засекречення відомостей про діяльність фірми, розповсюдження яких могло б завдати шкоди її інтересам. Підприємство й підприємці мають право тримати в таємниці інформацію про всі напрями своєї діяльності, розповсюдження якої ослаблює їхні позиції на ринку й яка становить інтерес для конкурентів. Підприємницька таємниця – це, насамперед, виробнича таємниця, результати науково-дослідницьких, проектно-конструкторських, технологічних досліджень, виконання завдань, які виникають у процесі виробництва. Це можуть бути відомості про техніку та технологію виробництва, проектовані до випуску нові види продукції. До переліку відомостей, що не можуть становити таємниці належать: установчі документи організації; документи, що надають право заняття певними видами підприємницької діяльності; документи про платоспроможність організації; відомості про результати фінансово-господарської діяльності й інші відомості, необхідні для перевірки правильності розрахунку та сплати податків і інших обов’язкових платежів; відомості про чисельність, склад працюючих, їх заробітню платню і умови праці, а також наявність вільних робочих місць. Законами встановлений обов’язок підприємців надавати інші відомості на вимоги прокурора, правоохоронних і податкових органів та ін. Підприємцю необхідно встановити необхідний перелік відомостей, що становлять підприємницьку таємницю, розподілити їх за категоріями важності залежно від цінності для підприємства характеру і розміру збитків, що може бути нанесений фірмі при розголошенні цих відомостей. Але зайві заходи для обмеження доступу до інформації можуть ускладнити взаємовідносини фірми з господарськими партнерами, приведуть до невиправданих утрат. Захист інформації повинен сприяти зростанню прибутку від діяльності фірми. [1 – c. 41, 42] 5 ОЦІНЮВАННЯ ПІДПРИЄМНИЦЬКИХ РИЗИКІВ Методологічний підхід до оцінювання ризику полягає у проведенні багатокритеріального порівняння й вибору альтернативного рішення та передбачає застосування сукупності методів і комплексу заходів, які можна поділити на декілька складників. По-перше, аналіз стану зовнішнього середовища. Інформація надходить від комерційної служби підприємства, яка провадить маркетингові дослідження попиту та пропозиції таких же товарів конкурентами. Аналіз зовнішнього середовища включає дослідження кредитних, валютних ринків, ринку цінних паперів, ринку страхування. По-друге, аналіз внутрішнього середовища підприємства. Аналізується соціально-економічне становище підприємства, його фінансова стійкість і здатність приймати ризиковані дії. По-третє, аналіз інформації, складання переліку результатів аналізу з метою їх визначення й класифікації. По-четверте, оцінювання конкретного виду ризику з використанням різних методів. По-п’яте, визначення фінансової спроможності комерційного проекту, визначення економічної доцільності (ефективності вкладення фінансових коштів). По-шосте, визначення допустимого ризику окремих комерційних угод за вибраним рівнем ризику, вибір варіанта дій. По-сьоме, застосування результатів оцінки ризику в прийнятті рішення та розроблення заходів щодо нейтралізації можливих втрат. Один із найбільш прийнятних підходів до оцінювання ризику, пов’язаний з інтегральною його оцінкою, включає два взаємопов’язаних аспекти – кількісний та якісний. Кількісна оцінка ризику – це кількісне визначення розміру окремих ризиків та ризику проекту в цілому. Якісна оцінка – порівняння передбачуваних позитивних результатів із можливими негативними наслідками, виявлення ймовірних впливів аналізованих результатів на рішення, що будуть прийняті у майбутньому. Оцінюючи ступінь ризику, слід виділити зони ризику залежно від розміру втрат. Безризикова зона – зона, де втрати практично не очікуються. Цій зоні відповідають або нульові, або негативні втрати, економічний результат господарської діяльності є позитивним. Зона допустимого ризику – сфера, у межах якої величина ймовірних втрат не перевищує очікуваного прибутку, отже, діяльність підприємства має економічну доцільність. У цій зоні втрати можуть бути, але вони, як правило, менші за очікуваний зиск та прибутки. Зона критичного ризику – область можливих втрат, що перевищують величину очікуваного прибутку аж до величини повної розрахункової виручки (суми витрат і прибутку). Тут підприємець ризикує не тільки не отримати доходу, але й понести прямі збиткі в розмірі всіх здійснених витрат. Зона катастрофічного ризику – сфера ймовірних втрат, що перевищують критичний рівень і можуть досягнути розміру, що дорівнює або перевищує майновий стан підприємства. Тобто цей ризик приводить до банкрутства підприємства. До категорії катастрофічного ризику варто віднести ризик, пов’язаний із загрозою життю і здоров’ю людей та виникненням економічних катастроф. Для оцінювання підприємницького ризику можуть бути використані різні методи. Найбільш поширеними є: статистичні методи; методи експертних оцінок; розрахунково-аналітичні методи. Статистичний метод полягає у вивченні статистики втрат і прибутку, що мали місце на даному чи аналогічному підприємстві, з метою визначення ймовірності події, встановлення величини ризику. Статистичним методом неможливо користуватися, якщо досліджуваний об’єкт – нова, недавно зареєстрована структура. Методом експертних оцінок користуються з погляду професійної оцінки в результаті досвіду та інтуїції. Головним чинником у даному разі є не чіткий математичний розрахунок, а людський фактор. Розрахунково-аналітичний метод найбільш поширений для визначення ступеня ризику шляхом доцільності витрат із гарантованим отриманням планового прибутку, розмір якого теоретично не обмежений. [1 – c. 46-48] 6 ДИВЕРСИФІКАЦІЯ, ЇЇ СУТЬ ТА ВИДИ Під диверсифікацією розуміється розширення сфери діяльності суб’єкта управління в будь-якому напрямі. Поняття диверсифікації виробництва поєднує в собі: класифікацію диверсифікації як складової організаційно- економічного механізму; особливості диверсифікації виробництва; експертну оцінку факторів впливу на прийняття рішення щодо доцільності диверсифікації виробництва та вибору джерел фінансування. З метою забезпечення фінансової стабільності господарюючих суб’єктів диверсифікація виробництва допомагає стабілізувати грошовий потік, що вигідно виробникам, постачальникам і споживачам. Найбільш поширена диверсифікація двох видів – диверсифікація виробництва і диверсифікація номенклатури та асортименту продукції. Диверсифікація виробництва – це організація багатогалузевого господарства й отримання доходів із декількох джерел. Диверсифікація номенклатури та асортименту продукції – це розширення асортименту продукції. Як метод управління кризовою ситуацією, диверсифікацію можна віднести до заходів, спрямованих на на її зниження чи уникнення. Правильно вибраний напрям диверсифікації забезпечить беззбиткове виробництво. Будь-який вид підприємництва пов’язаний із кон’юктурними коливаннями, тому підприємства мають диверсифікувати власну діяльність, що знизить ризик банкрутства. Різнопланова діяльність підприємства достатньою мірою може гарантувати стабільність отримання прибутку. Мета диверсифікації виробництва полягає у формуванні такої структури виробництва, яка б сприяла ефективному розвитку підприємства за рахунок багатосторонньої діяльності, маючи такі форми: - концентричну (створення нової продукції з таких же матеріалів і за існуючою технологією виробництва); - вертикальну (випуск продукції, яку раніше отримували від постачальників); - горизонтальну (випуск продукції, яка потребує зміни існуючої або розроблення нової технології); - латеральну (випуск принципово нової продукції). Під галузевою дивесифікацією необхідно розуміти збільшення сукупності функціонуючих на підприємстві галузей, технологічно не пов’язаних між собою, які відрізняються від виробництв інших галузей кінцевим продуктом, застосовуваними засобами виробництва, його технологією й організацією. Горизонтальна диверсифікація передбачає розширення виробничої програми за рахунок розвитку нових галузей. Горизонтальна диверсифікація розвивається майже в кожному підприємстві, створює можливості використання наявного потенціалу, виробничих трудових ресурсів, маркетингову стратегію та розвиток інновацій. Вертикальна диверсифікація передбачає включення в програму виробництва єдиного технологічного процесу виробництва певного виду продукції господарства. Латеральна характеризується тим, що у виробничу програму залучаються повністю нові сфери діяльності, незавжди орієнтовані на основне виробництво. Продукція в цих підгалузях має подібну технологію, тут можуть використовуватись одні і ті ж основні засоби виробництва та персонал. Продукція, яка виробляється, має різні споживчі характеристики, технологію переробки, що дозволяє реалізувати її як різні продукти виробництва. Потреба в удосконаленні диверсифікаційних процесів пов’язана з формуванням конкурентоспроможного виробництва, спрямованого на розв’язання політичних, соціальних, економічних завдань країни. Показники, необхідні для аналізу диверсифікованого підприємства, можна класифікувати як: показники економічного потенціалу; показники фінансово-економічної діяльності; показники рівня диверсифікації. Ефективність диверсифікації виробництва повинна враховувати не тільки соціально-економічні, а й екологічні аспекти. Чинники, що зумовлюють підвищення ефективності диверсифікації, можна об’єднати в три групи: чинники пропозиції; чинники попиту; чинники економічних відносин господарств із державою: до першої групи належать земельний, трудовий, техніко- технологічний та соціально-економічний фактори. Вони визначають здатність виробництва до зростання і вимірюються показниками виробничого потенціалу; друга група факторів визначає можливість та умови реалізації продукції, робіт та послуг; третя група факторів розкриває умови взаємодії господарства й держави. Підвищення економічної ефективності диверсифікації виробництва, як фактор поліпшення конкурентоспроможності підприємства, потребує подальшого розвитку виробничих сил та удосконалення економічних відносин для стабілізації зростання продуктивності й дохідності праці, беззбиткового господарювання. [1 – c. 54-57] 7 ЗВІТНІСТЬ ПІДПРИЄМСТВА Основними видами звітності підприємств є фінансова звітність: «Баланс», «Звіт про фінансові результати», «Звіт про рух грошових коштів», «Звіт про власний капітал». Підприємці складають «Декларацію про прибуток підприємства» та «Податкову декларацію з ПДВ», а також статистичну звітність. Критерії, згідно з якими проводиться звітність: - імовірність надходження або вибуття майбутніх економічних вигод; - оцінка статей повинна бути достовірно визначена. Згідно з нормативним документом, що регламентує вимоги до фінансової звітності, визначаються якісні характеристики фінансової звітності. Основними принципами підготовки фінансової звітності є: - автономності підприємства; - безперервності діяльності; - періодичності; - історичної (фактичної) собівартості; - нарахування та відповідності доходів і витрат; - повного висвітлення; - послідовності; - єдиного грошового вимірника. Фінансова звітність – бухгалтерська звітність, що містить інформацію про фінансовий стан, результати діяльності та рух грошових коштів підприємства за звітний період. В Законі України «Про бухгалтерський облік і фінансову звітність в Україні» фінансова звітність тлумачиться як система взаємозв’язаних узагальнених показників, що відбивають фінансовий стан підприємства на визначену дату й результати його діяльності за звітний період та базується на бухгалтерському обліку підприємства. Бухгалтерська звітність – звітність, що складається на підставі даних бухгалтерського обліку для задоволення потреб певних користувачів. Користувачі звітності – фізичні та юридичні особи, які потребують інформації про діяльність підприємства для прийняття рішень. Примітки до фінансових звітів – сукупність показників і пояснень, яка забезпечує деталізацію й обґрунтованість статей фінансових звітів, а також інформація, розкриття якої передбачено відповідними положеннями. Стаття – елемент фінансового звіту, який відповідає установленим критеріям. Розкриття – надання інформації, що є суттєвою для користувачів фінансової звітності. Суттєва інформація – інформація, відсутність якої може вплинути на рішення користувачів фінансової звітності. При складанні балансу потрібно звернути увагу на структуру балансу і принципи його побудови; зрозуміти логіку групування статей балансу в окремі розділи й порядок їх розміщення; згадати теоретичні засади побудови балансу за принципом класифікації статей балансу за їх ліквідністю. Баланс – звіт про фінансовий стан підприємства, який відображає на певну дату його активи, і власний капітал. Активи – ресурси, контрольовані підприємством, використання котрих, як очікується, забезпечить отримання економічних вигод у майбутньому. Економічна вигода – потенційна можливість щодо отримання підприємством грошових коштів від використання активів. Власний капітал – частина в активах підприємства, що залишається після відрахування його зобов’язань. Зобов’язання – заборгованість підприємства, яка виникла внаслідок минулих подій і погашення якої в майбутньому, як очікується, приведе до зменшення ресурсів підприємства, що втілюють у собі економічну вигоду. Довгострокові зобов’язання – всі зобов’язання, які не є поточними зобов’язаннями. Поточні зобов’язання – всі зобов’язання, які будуть погашені протягом операційного циклу підприємства або повинні бути погашені протягом 12 місяців, починаючи з дати балансу. Операційний цикл – проміжок часу між придбанням запасів для здійснення діяльності та отриманням коштів від реалізації виробленої з них продукції або товарів і послуг. Необоротні активи – всі активи, що не є оборотними. Оборотні активи – грошові кошти та їх еквіваленти, що не обмежені у використанні, а також інші активи, призначені для реалізації чи споживання протягом операційного циклу чи протягом 12 місяців із дати балансу. Еквіваленти грошових коштів – короткострокові фінансові інвестиції, які вільно конвертуються в певні суми грошових коштів і характеризуються незначним ризиком зміни вартості. Фінансові інвестиції – активи, які утримуються підприємством з метою збільшення прибутку, зростання вартості капіталу або іншого зиску для інвестора. Кінцевий результат діяльності підприємства за звітний період визначають послідовно: починаючи з валового прибутку (збитку) і закінчуючи чистим прибутком (збитком). Звіт про фінансові результати – звіт про доходи, витрати і фінансові результати діяльності підприємства. Доходи – збільшення економічних вигод у вигляді надходження активів або зменшення зобов’язань, які приводять до зростання власного капіталу (крім зростання капіталу за рахунок внесків власників). Витрати – зменшення економічних вигод у вигляді вибуття активів або збільшення зобов’язань, які приводять до зменшення власного капіталу (за винятком зменшення капіталу за рахунок його вилучення або розподілу власниками). Прибуток – сума, на яку доходи перевищують пов’язані з ними втрати. Збиток – перевищення суми витрат над сумою доходу, для отримання якого було здійснено ці витрати. Звичайна діяльність – будь-яка основна діяльність, а також інші операції, що її забезпечують або виникають унаслідок її проведення. Основна діяльність – операції, пов’язані з виробництвом або реалізацією продукції (товарів, робіт, послуг), що є головною метою створення підприємства і забезпечують основну частку його доходу. Операційна діяльність – основна діяльність підприємства, а також інші види діяльності, які не є інвестиційною чи фінансовою діяльністю. Надзвичайна подія – подія, або операція, яка чітко відрізняється від звичайної діяльності підприємства. Звіт про рух грошових коштів надає користувачам інформацію про зміни, що відбулися у грошових коштах підприємства та їх еквівалентах у результаті операційної , інвестиційної і фінансової діяльності. [1 – c. 61-64] 8 РОЗВИТОК НАУКИ МЕНЕДЖМЕНТУ ТА УПРАВЛІННЯ Управління організацією в умовах ринкової економіки значно складніше, ніж в умовах централізованої командно-адміністративної системи. Це пов’язано з розширенням прав відповідальності та з необхідністю більш гнучкого пристосування до змін у зовнішньому середовищі, зокрема до ринкових умов. Підприємець у своїй діяльності здійснює функції, методи і принципи, які характерні для управління конкретною підприємницькою структурою. Управління підприємницькою діяльністю в Україні характеризується особливостями, низкою ознак: наймання на роботу здійснюється за контрактом; спеціальної підготовки керівники не мають; оплата праці і просування по службі визначаються досягненнями колективу; прийняття управлінських рішень має індивідуальний характер, як і відповідальність за їх виконання; критерієм оцінювання діяльності керівника є виконання доведених завдань. Інтереси та орієнтація керівників підприємств, від організаційних та управлінських рішень яких значною мірою залежить успіх соціально-економічного реформування українського суспільства, знаходяться в зоні пильної уваги персоналу. На думку працівників державних підприємств їх керівництво в своїй управлінській діяльності керується такою послідовністю інтересів, що наведені за їх значимістю: особисті інтереси, інтереси підприємства, інтереси суспільства, інтереси рядових членів організації. В уяві зайнятих у недержавному секторі ієрархія інтересів їх керівництва виглядає таким чином: особисті інтереси, інтереси фірми, інтереси персоналу, інтереси суспільства. Розбіжність в експертних оцінках персоналу підприємств різної форми власності пояснюється тим, що досягнення мети приватизованого підприємства потребує спільних зусиль усіх учасників виробничо-комерційного процесу: власників контрольного пакета акцій та найманих робітників. Тільки ефективна, плідна спільна праця гарантує успішне виконання поставлених завдань. А успіх спільної роботи, в свою чергу, досягається за умови реалізації трьох взаємозумовлених передумов: цілей і завдань виробничо-комерційної діяльності підприємства; знань і здібностей найманих робітників; очікувань і потреб співробітників. Така робота потребує від власників підприємств добровільного прийняття на себе економічної і соціальної відповідальності, від керівника – відповідного стилю управління; від співробітника – готовності до спільних дій і усвідомлення відповідальності. Ефективність такої роботи залежить від того, наскільки однаковою мірою головні принципи спільної роботи вионуватимуться всіма учасниками виробничо-комерційної діяльності й будуть спрямовані на задоволення їхніх потреб. [1 – c. 66, 67] 9 ПРОФЕСІЙНА КУЛЬТУРА БІЗНЕСОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ Наявність багатьох теорій управління довели, що основою конкурентоздатності підприємницької структури є «підприємницька організаційна культура». Характеризуючи організаційну культуру, необхідно оцінити: ієрархію управління, ефективність управлінської команди, стиль роботи лідера, соціально-психологічний клімат в колективі, дотримання моральних норм і принципів та ін. Організаційна культура проявляється в ставленні фірми до своїх членів не тільки як до носіїв робочої сили, але і як до особистостей з індивідуальними інтересами й проблемами. Фірма зі свого боку зацікавлена в комплектуванні свого персоналу з числа найбільш придатних її працівників. Важливими для організації є такі риси працівників, як позитивна пеакція на осіб, котрі мвють владу, бажання конкурувати, вміння переконувати, мати претензії на роль неформального лідера, терпимість до рутинної адміністративної роботи. Такі риси набуваються в процесі виховання під впливом середовища або спеціальних заходів з боку фірми. Рисами організаційної культури підприємця, крім уміння приймати ефективні рішення, є зовнішній вигляд, спортивна хода, грамотність мови, комунікабельність, дружнє ставлення до кожного працівника, гарний настрій, позитивний імідж у підприємницькому середовищі. Зі свого боку фірма створює умови для найкращого використання здібностей та підвищення професійності працівників, гарантує соціальний захист. Проблеми кожного працівника стають проблемами фірми. Разом з тим, спираючись на організаційну культуру, вона допомагає знайти кожному своє місце в колективі. Сучасна економічна організація є не лише формальною структурою, націленою на власні прибутки, але й спільнотою людей з їх міжособистісними відносинами, та індивідуальним світом. Функції організаційної культури мають великий аспект дій: - охоронна (полягає в тому, що культура виконує роль фільтру проти проникнення в організацію із зовнішнього середовища небажаних тенденцій і негативних цінностей); - інтегрувальна (здійснюється шляхом прищеплення певної системи цінностей, організаційна культура створює у членів фірми відчуття ідентичності, це сприяє усвідомленню ними цілей організації, позитивному сприйняттю цінностей фірми, відчуттю своєї причетності і відповідальність за діяльність фірми; - регулювальна функція полягає в тому, що організаційна культура включає неформальні, неписані правила, які формують поведінку людини, задають упорядкованість основних дій людини в процесі виробництва. Це сприяє скороченню непродуктивних витрат часу; - адаптивна функція – наявність організаційної культури полегшує взаємне пристосування працівників до організації і навпаки; - функція управління якістю зводиться до того, що вища якість роботи і виробництва переходить у вищу якість продукції; - функція регулювання партнерських відносин полягає в тому, що організаційна культура розвиває норми і правила поведінки; - функція пристосування економічної організації до потреб суспільства – має забезпечувати зменшення, або усунення збитків від розбіжностей цілей і цінностей фірми та навколишнього середовища. Культура підприємницької діяльності: визначає клімат, стиль взаємовідносин у колективі, моральні цінності підприємства, обряди і традиції даного регіону; передбачає вміння керівника й управлінської команди організовувати виробничу, посередницьку чи комерційну діяльність. Культура підприємництва – це система правил і норм діяльності, звичаїв та традицій, ритуалів, церемоній, які складаються на підприємстві протягом тривалого часу, особливостей поведінки працівників даного підприємства, майстерність спілкування, стиль управління лідера, комунікаційні зв’язки у середині підприємства. Основні чинники, які впливають на культуру підприємства: дерево цілей підприємницької діяльності; стандарти та етичні норми поведінки працівників, їх комунікаційні зв’язки; формування колективу з урахуванням співвідношення вікових, статевих і професійних працівників у колективі; регіональні, місцеві особливості трудової поведінки працюючих з урахуванням традицій населення; стиль роботи підприємця. Формування організаційної культури підприємницької діяльності може здійснюватися природним шляхом, коли підприємство на основі вивчення досвіду минулого й сьогодення підтримують ті культурні традиції, які є найбільш результативними для досягнення поставлених цілей, і може цілеспрямовано формуватися шляхом спеціального впровадження певних комплексів поведінки. Для піднесення культури підприємства на належний рівень необхідно вивчити механізми взаємодії окремих елементів, існуючий між ними зв’язок, їх взаємовплив. При цьому слід проаналізувати, чи не застаріли уявлення про цінності, які принесли успіх підприємству, чи їх слід поновити. Зміни в культурі підприємництва відбуваються відповідно до нових уявлень про цінності. Практика показує, що значення таких цінностей, як самовизначення, орієнтація на потреби, творчість, розкриття особистості, здатність до компромісу, передбачуваність поведінки, надійність, стабільність, фахові здібності, зростає. Для порівняння загальної культури підприємництва на різних підприємствах оцінюється рівень культури підприємства, який визначається сукупністю показників: рівень культури праці; рівень культури управління; рівень культури діяльності. Рівень культури праці – відповідність засобів, способів і норм поведінки, що властиві певній групі людей, які займаються спільною трудовою діяльністю, рівневі розвитку суспільства. Цей аспект культури підприємництва є системою правил та норм діяльності, звичаїв та традицій, індивідуальних і спільних інтересів, особливостей поведінки працівників даної організації, стилю керівництва, задоволеність працівників умовами праці, згуртованість трудового колективу, рівень співпраці. Рівень організаційної культури управління визначається здатністю управлінського органу ефективно й далекоглядно впливати на всі сторони діяльності підприємства за допомогою використання прогресивної техніки і технології, високого культурно-технічного рівня персоналу, а також на основі наукової організації праці та виробництва. Рівень культури діяльності – характеристика рівня прогресивності застосовуваних техніки і технології за період використання. Високий рівень культури може допомогти підприємству успішно працювати, а низький – перешкоджає нормальній реалізації його ділової поведінки. Елементи підприємницької культури: законність; виконання зобов’язаннь і обов’язків, які виходять із правових актів, договірних відносин та здійснюваних законних угод, із традицій ділового спілкування, що виявляється у нанесенні майнової чи моральної шкоди партнерам, конкурентам, споживачам, найманим працівникам; чесність у ставленні до суб’єктів підприємницької діяльності, споживачів, партнерів, держави – це дійсно провідна ознака культури підприємництва. Культура підприємництва як прояв правових та етичних критеріїв включає такі відносини: з державою, зі споживачами, з партнерами, конкурентами, а також дотримання чинних правових актів, ста...

Контрольна робота Підприємництво та бізнес культура

Elena75

16.05.2018 09:05-

Коментарі

Ви не можете залишити коментар. Для цього, будь ласка, або зареєструйтесь.

Ділись своїми роботами та отримуй миттєві бонуси!

Маєш корисні навчальні матеріали, які припадають пилом на твоєму комп'ютері? Розрахункові, лабораторні, практичні чи контрольні роботи — завантажуй їх прямо зараз і одразу отримуй бали на свій рахунок! Заархівуй всі файли в один .zip (до 100 МБ) або завантажуй кожен файл окремо. Внесок у спільноту – це легкий спосіб допомогти іншим та отримати додаткові можливості на сайті. Твої старі роботи можуть приносити тобі нові нагороди!

поділитись