Доповідь на тему : «План Дауеса» План Дауеса — план економічного оздоровлення Німеччини після Першої світової війни, розроблений міжнародним комітетом експертів під керівництвом американського банкіра Чарльзом Дауесом і британського міністра закордонних справ Джозефом Остіном Чемберленом. Час дії: квітень 1924-червень 1929. Умови плану: Скорочення можливостей для Франції здійснювати санкції проти Німеччини Союзники виводять окупаційні війська з Руру Німеччина щорічно сплачує певну суму репарацій (починаючи з 1 млрд марок за рік та збільшуючи до 2,5 млрд марок за рік у термін чотири роки) Німецький державний банк має бути реорганізованим під проводом союзників У джерела покриття репарацій мають бути включені прибутки держави за рахунок акцизних, митних та транспортних податків США надають Німеччині значні позики (близько 800 млн марок). Виконання плану і наслідки: У зв'язку з прийняттям плану Дауеса, між Францією і Бельгією з одного боку, і Німеччиною — з другого, було підписано угоду про припинення окупації Рурського басейну і виведення звідти французьких і бельгійських військ. План Дауеса знаменував зупинення дискримінації Німеччини в європейській політиці. Внаслідок виконання плану Дауеса США отримали великі прибутки у вигляді відсотків від позик і дивідендів від прямих інвестицій у промисловість. У 1929 р. було прийнято новий “план Юнга”. Він передбачав зменшення загального розміру репарацій до 114 млрд. марок і розтягнення терміну їх виплати на 37 років, щороку по 2 млрд. Репарації стягалася лише з надходжень до бюджету від промисловості та залізниць. Було ліквідовано зовнішній контроль над фінансами і господарством Німеччини, створено Банк міжнародних розрахунків, виведено війська з Рейнської зони.  Неоінституціоналізм - це напрям сучасної економічної думки, який розвиває методологію, теорію, традиції американського інсти-туціоналізму кінця XIX - початку XX ст. Немарксистські против-ники неоінституціоналізму схильні довільно, необгрунтоване вза-галі вилучити його з кола сучасних самостійних напрямів світової економічної думки. Насправді ж після другої світової війни він поширився не лише в США, айв країнах Західної Європи. Це було пов'язано з помітним посиленням тенденцій до монополізації і дер-жавного втручання в економіку, пошуками рекомендацій урядам, специфікою внутрішніх процесів розвитку економічної науки. Найбільш відомі представники неоінституціоналізму - У. Ростоу, Дж. К. Гелбрейт, Р. Хейлбронер, А. Тоффлер (США), Ж. Еллюль, Ф. Перру, П. Массе (Франція), Г. Мюрдаль, Ж. Акерман (Шве-ція), Р. Дарендорф (Німеччина) та ін. У кожній із основних країн сучасної ринкової економіки Неоін-ституціоналізм набув свого виду, який сформувався і розвивається під впливом особливостей національного історичного досвіду і мен-талітету, традицій філософської та економічної науки тощо. Однак існують корінні, конституючі ознаки, які визначають суть цього напряму і разом з тим його специфіку порівняно з іншими. Визначальна риса неоінституціоналізму - критичне ставлення до неокласичної теорії і практики ринкового господарювання. Він претендує не на доповнення, а на заміну традиційного економічного аналізу. Неокласична система "прийнятна як описання суспіль-ства, яке колись існувало, - вважає визначний теоретик неоінституціоналізму Дж. К. Гелбрейт. - І як відбиття тієї частини економі-ки, яку в подальшому ми будемо називати ринковою системою, вона також є до певної міри задовільною". Однак вона не описує сучасну реальність як систему корпорацій, що визначає характер і спосіб функціонування сучасного індустріального суспільства. У галузі методології неоінституціоналісти піддають критиці погля-ди представників ортодоксії на предмет і метод дослідження. Вони відкидають ортодоксальний підхід, згідно з яким предмет еконо-мічної теорії зводиться до розподілу обмежених економічних ре-сурсів серед альтернативних користувачів з метою максимізації за-доволення їх потреб, обмежується чисто ринковими відносинами. Замість цього пропонується широкий підхід, в основу якого покла-дена взаємодія "інститутів". До "інститутів" належать різноманітні категорії базисного і надбудовного характеру (держава, підприєм-ництво, власність, капітал, гроші, кредит, сім'я, профспілки, полі-тичні партії, звички, інстинкт, традиції тощо). Тому дослідження повинні стосуватись як економічних, так і неекономічних явищ і процесів, під впливом яких складаються відносини між господар-ськими агентами в економічній системі. Таке розуміння предмета дослідження тісно пов'язане з праг-ненням до інтеграції економічної теорії й інших суспільних наук (соціології, психології, антропології, юриспруденції тощо) або з ві-рою в переваги "міждисциплінарного підходу". Це одна з визна-чальних рис методології як інституціоналізму XIX ст., так і неоін-ституціоналізму. В дусі традицій старого інституціоналізму сучасні інституціона-лісти протиставляють "методологічному індивідуалізму" неокласики (тобто аналізу індивідуальних дій господарських агентів) дослі-дження "колективних дій" і "колективних інститутів" - корпора-цій, профспілок, політичних партій тощо. Неоінституціоналісти висловлюють незадоволення абстрактно-дедуктивним методом неокласики, недостатнім рівнем її емпіриз-му, особливо статичним характером досліджень. Вони відзначають також відірваність неокласичної теорії від практики управління як сфери основного застосування теорії. На противагу висунуті: історичний підхід до аналізу економічних явищ та процесів; емпірич-ний, описовий метод дослідження, який спирається на використан-ня широкого статистичного і фактичного матеріалу; розгляд механізму управління як основного застосування економічної теорії