Подякувати Студентському архіву довільною сумою
Admin
26.02.2023 12:38
Дякуємо, що користуєтесь нашим архівом!
Воля як стрижневий компонент характеру особистості
Інформація про навчальний заклад
ВУЗ:
Національний університет Львівська політехніка
Інститут:
Інститут права психології та інноваційної освіти
Факультет:
Психологія
Кафедра:
Кафедра теоретичної та практичної психології
Інформація про роботу
Рік:
2017
Тип роботи:
Курсова робота
Предмет:
Психологія особистості
Група:
ПС
Частина тексту файла (без зображень, графіків і формул):
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ «ЛЬВІВСЬКА ПОЛІТЕХНІКА»
ІНСТИТУТ ПРАВА, ПСИХОЛОГІЇ ТА ІННОВАЦІНОЇ ОСВІТИ
Кафедра теоретичної та практичної психології
Курсова робота
з навчальної дисципліни «Психології особистості»
на тему:
«Воля як стрижневий компонент характеру особистості»
Основні поняття про волю та її функції ……………………………….……….…15
Вольові якості особистості ………………………………………………….….….18
Воля як особлива форма психічної регуляції людини ………………….….…….24
Визначення методом анкетування впливу сили волі на характер особистості ...28
Висновки до розділу 2 …………………………………………………………………..31
ВИСНОВКИ…………………………………………………………………………..….33
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ………………………………………..….34
ВСТУП
Актуальність дослідження характеру зумовлена тим, що людський характер залишався і залишається однією з найцікавіших і найвідкритіших питань дослідження в області психології, педагогіки. Саме дослідження характерів, особливостей поведінки особистості – є одним з важливих питань, яке вивчає психологія.
Що ж слід розуміти під характером? В першу чергу це якість особистості, що узагальнює найбільш виражені взаємозалежні, які чітко виявляються в різних видах діяльності властивості особистості. Характер – «каркас» особистості, накладений на її основні підструктури.
Зміст характеру, що відбиває суспільні впливи, складає життєву спрямованість особистості, тобто її матеріальні і духовні потреби, інтереси, переконання, ідеали і т.д. Спрямованість особистості визначає мету, життєвий план людини, ступінь її життєвої активності. Характер людини припускає наявність чогось значимого для неї у світі, у житті, щось, від чого залежать мотиви її вчинків, мета її дій, що вона собі ставить.
У різні часи різними способами і методами досліджували людський характер, намагалися розкрити чинники і сили, які впливають на нього, які його формують. Однак тільки сучасна наука об’єктивно наблизилася до розкриття цієї великої людської таємниці.
Над цим питанням замислювались такі дослідники, як В. А. Іванников, В. І. Селіванов, А. І. Виготський, В. К. Калин, М. Я. Басов, В. А. Крутецький, А. Ц. Пуні та інші.
Об’єкт дослідження – воля як компонент характеру особистості.
Предмет дослідження – психологічні особливості волі як базового компоненту в характері особистості.
Мета дослідження – охарактеризувати та описати вплив волі на структуру характеру.
Завдання дослідження:
Описати особливості характеру особистості.
Охарактеризувати волю як стрижневий компонент характеру особистості.
Гіпотеза: воля являє собою стрижневий компонент характеру особистості.
Курсова робота складається зі вступу, двох розділів, висновків та списку використаної літератури.
Розділ 1. Теоретичний аналіз характеру особистості
Опис теорій характеру
Людський характер твориться з перших днів життя людини і до останніх.
Виділяють наступні теорії характеру:
Теорія Теофраста ( ІІІ ст. до н.е.). Він виділив 30 рис негативних характерів і до кожної підібрав приклади.
Фізіогномічна теорія характеру Аристотеля / Платона (ІV ст. до н.е.) Вони пропонували визначати характер по обличчя людини. Вони шукали подібні риси в обличчі людини і тварини, а потім риси тварин переносили на характер людини: (широкий ніс як у свині – дурість; товстий як у бика – лінь, ніс як у лева – говорить про поважність).
Фізіогномічна теорія Лафатера (1741–1801рр.) Це швейцарський пастор, який вважав, що характер людини можна визначити за будовою черепа, за мімікою, за зморшками на обличчі. Він говорив, що дзеркалом душі є голова. В своїй роботі «Фізіономія» давав характеристики характеру за обличчям та будовою черепа.
Френологія німецького лікаря Франца Галля (1758–1828рр.). Він стверджував, що всі риси характеру мають свої центри в півкулях головного мозку і ступінь розвитку риси характеру залежить від величини певного центру. Досліджуючи конфігурацію черепа людей він склав френологічні карти, де поверхня черепа ділилася на 27 ділянок, кожній ділянці відповідала певна риса характеру. Впадина говорила про те, що риса відсутня, випуклість – наявна. Звісно ця теорія дуже критикувалася, але позитивним є те, що Галль поклав початок теоріям, в яких кора головного мозку, а не шлунки, стала розглядатися як субстрат психічної діяльності людини.
Теорія Ч.Дарвіна. В своїй книзі «Про вираження почуттів у людей та тварин» писав, що «кожний індивід скорочує переважно тільки певні м’язи обличчя, за своїми особистими нахилами, ці м’язи можуть бути більш розвиненими, і тому лінії і зморшки обличчя, що утворюються в результаті звичайного скорочення, можуть стати більш глибокими і помітними». Ці ідеї Дарвіна стали поштовхом для досліджень багатьох психологів, які почали будувати свої фізіономічні вчення на описі й трактуванні виразу обличчя і стану його м’язових тканин. Складались своєрідні фізіономічні довідники з психологічним тлумаченням міміки [3].
Типові риси характеру за інтенсивністю виявляються по-різному, індивідуально. Такі умови провокують загострену реакцію особистості. Крайню інтенсивність певних рис людини називають акцентуацією [5]. Надмірно складні умови, які викликають акцентуацію рис особистості, частота їх повторення можуть спричинити невротичні, істеричні та інші патологічні реакції.
Акцентуація характеру – це надзвичайне підсилення окремих рис характеру, за якого спостерігаються відхилення у психології та поведінці людини, що не виходять за межі нормативної поведінки, але межують з патологією.
Акцентованість рис характеру виявляється лише у процесі певних ситуацій. За інших умов з такими рисами діють спокійно, без напруження [3]. Акцентованість рис виробляється за суспільних умов життя під впливом інтересів, специфіки контактів у колективі, проте, як засвідчують дослідження, засадами стосовно них є своєрідні вроджені індивідуальні особливості, котрі й створюють підґрунтя для виникнення акцентуації за відповідних соціальних умов [2].
Певні риси характеру можуть бути розвинуті надмірно, і це спричиняє формування, так званих, акцентуйованих рис характеру. Акцентуації характеру – це крайні варіанти норми характеру як наслідок підсилення його окремих рис. Акцентуації характеру можуть зумовлювати неадекватні дії, вчинки людини.
Виділяють наступні типи акцентуації характеру:
інтовертний, екстравертний, гіпертимний, тривожний, дистимічний, педантичний, збудливий, емотивний, ригідний, демонстративний, циклотимічний, екзальтований та інші.
Інтровертному типу властиві замкненість, складнощі в спілкуванні й налагодженні контактів із навколишніми. Це особистості замкнуті, власні думки та переживання спрямовують на самих себе, свій внутрішній світ, уникають контактів з іншими, не пристосовані до обставин [1, 6].
Екстравертному – притаманні жага спілкування і діяльності, балакучість, поверховість. Це люди, які прагнуть до спілкування, контактів з іншими людьми, багато розповідають про себе, звалькуваті, зосереджуються переважно на зовнішніх явищах, а не на собі, схильні погоджуватись з усім, що їм пропонують [1, 6].
Гіпертимний – відзначається енергійністю, яскравою експресивністю (багатство міміки, жестів, рухів), високою мовленнєвою активністю, жвавістю, веселістю, оптимізмом, ініціативністю.
Тривожний – характеризує людей з домінуванням почуття небезпеки, незалежно від реальної загрози ситуацій, та високим рівнем контролю своїх дій. Такі люди в усьому очікують на підводні камені, виявляють підвищену боязливість, сором’язливість, розгубленість, прагнуть сховатися від небезпечного, поступитися навіть слабшому, уникати його, коли він погрожує [2].
Дистимічний – характеризується домінуванням сумного настрою, зниженою мовленнєвою активністю, уповільненістю дій та низькою готовністю до спілкування. Такі особи приємні у спілкуванні, бо схильні сприймати реальність серйозно, уникати домінування.
Педантичний – характеризує людей, мотивованих детальними двібними вимогами досконалості, що поглинають їхню увагу та визначають переживання, стосунки. Такі особи рідко ініціюють конфлікти, легко поступаються лідерською позицією. У конфлікті виступають пасивною стороною. Педантична особа поводиться як бюрократ, вимагає від усіх дотримання вимог [1].
Збудливий – характеризує легко збуджуваних, запальних людей, які мають труднощі самоконтролю. Особливість цього типу полягає в тому, що емоційне збудження охоплює таких осіб швидко і легко досягає максимального піднесення. У період збудження виявляють дратівливість, запальність, в емоційно спокійному стані збудливі особи охайні, доброзичливі, сповільнені у реагуванні. Такі особи можуть бути ініціаторами конфліктів, активною провокуючою стороною, схильні до сварок [1, 5].
Емотивний – характеризує людей з високою емоційною чутливістю та нестійкістю емоційних станів. У конфлікти вступають рідко, виконують у них пасивну роль.
Ригідний (застрягаючий) – характеризує людей з інертністю намірів і негативних переживань, помірною контактністю. Інертність психологічних переживань викликає у людей цього типу схильність до повчань, боротьби за справедливість. Застрягаючі особи ініціюють конфлікти, виступаючи в них активною стороною [1, 5].
Демонстративний – характеризується підвищеним рівнем потреби у соціальній увазі, прагненням до лідерства, прагненням влади та соціального визнання, розвитком комунікативних здібностей та вмінь. Демонстративні особи відзначаються здатністю активно пристосовуватись до соціальних ситуацій, різноманітністю комунікативних навичок, що дозволяють їм легко переходити від однієї манери спілкування до іншої. У конфліктах виступають активною стороною, систематично самі провокують конфлікти, володіють складними стратегіями активного захисту.
Циклотимічний – відзначається періодичними чергуваннями гіпертимності та дистимності, що зумовлює зміни в манері спілкування з іншими. У період гіпертимності (на підйомі) проявляє активність, піднесений настрій, бажання спілкуватись. В період дистимності (спаду) змінює манеру спілкування, стає замкнутим, повільним, пригніченим [2, 6].
Екзальтований – характеризує людей, які легко досягають піднесеного стану від радісних подій та впадають у відчай від сумних. Екзальтовані особи альтруїстичні, охоче спілкуються, співчутливі, цінують естетичні враження, їм властиві витонченість, яскравість і щирість почуттів, чуйність та уважність в міжособистісних стосунках, легкість у спілкуванні, красномовність, висока вербальна активність. Вони підвладні настрою, тому легко збуджуються в радощах чи сумують аж до розпачу, їхні реакції на власні вчинки або вчинки інших людей загострено емоційні, афективні.
Характер особистості – складний синтез типу нервової діяльності та життєвих вражень, умов життя, виховання. Жива істота від народження зазнає найрізноманітніших впливів навколишнього середовища, на котрі вона неминуче повинна відповідати певною діяльністю, що часто закріплюється на все життя і виявляється в певних рисах характеру. Характер, як вважав І. Павлов, - це сплав рис типу і змін, зумовлених середовищем [21].
Основні поняття характеру особистості
Людина як активна істота не тільки сприймає оточуючий світ, не тільки певною мірою ставиться до нього, але й реагує на його впливи і сама впливає, перетворюючи світ у власних цілях. Так, людина постійно виявляє свою активність, щоб задовольнити ряд потреб і використовує для цього діяльність. Однак, якщо на шляху до досягнення мети виникає перешкода, тоді і проявляється характер людини. Характер, незважаючи на свою багатогранність, лише одна зі сторін, але не вся особистість. Людина здатна піднятися над своїм характером, здатна змінити його.
М. Й. Варій термін «характер» трактує так: «…сукупність психічних особливостей певної людини, котрі виявляються в її поведінці». Ми постійно чуємо, що одні люди працьовиті, дисципліновані, наполегливі, скромні, чесні, сміливі, рішучі, колективісти, а інші – ліниві, неакуратні, чванькуваті, неорганізовані, честолюбні, самовпевнені, нечесні, егоїсти, боягузи і т.п. У житті ці й схожі риси виявляються настільки яскраво та постійно, що визначають типовий різновид особистості, індивідуальний стиль її соціальної поведінки. Такі психологічні особливості називають рисами характеру. Сукупність постійних рис становить характер особистості [5].
Характер – це сукупність відносно стійких індивідуально-своєрідних властивостей особистості, котрі виявляються у поведінці, діяльності й ставленні до людей, колективу, до себе, речей, праці тощо.
У структурі характеру вирізняють дві групи компонентів – позиційні та загальні. До позиційних належать: спрямованість, переконання, розум, почуття, воля та темперамент. Загальні інтегрують позиційні компоненти в різних варіаціях і співвідношеннях. До них зараховують повноту, цілісність, визначеність і силу характеру [4].
Виокремлюючи в характері структурні компоненти, потрібно мати на увазі, що характер – це сукупність усіх його структурних компонентів. Кожен компонент характеру має дещо інтегративний вияв у кожній рисі характеру, як і в характері загалом. Тому не може бути мови про світоглядні, інтелектуальні, емоційні, вольові риси характеру. Характер – це своєрідне, постійне, цілісне ставлення особистості до різних аспектів дійсності; він може бути стійким чи нестійким, повним, цілісним, визначеним або невиразним.
Носієм характеру є людина. Риси її характеру позначаються на діяльності, стосунках, способах дії в найширшому їх розумінні — в сім'ї, трудовому колективі, в управлінні виробництвом, державою [6].
Типове та індивідуальне в характері існують в єдності. Типове створює тло для індивідуальних проявів рис характеру, і прояв не властивих для більшості певної соціальної групи рис характеру викликає заперечення, осуд.
Особливості типового характеру виявляються при позитивному або негативному ставленні до праці, інших людей, самого себе, предметів та явищ дійсності.
Ставлення до праці є однією з найістотніших рис характеру людини. Воно виявляється в повазі до праці, працелюбності або ж у зневазі до праці та працівників. Важливі риси у ставленні до праці — акуратність, сумлінність, дисциплінованість, організованість [2].
Ставлення до інших людей виникають у міжособистісних контактах і зумовлюються суспільними умовами життя, які складаються історично і розкриваються в колективі. Рисам характеру, в яких виявляється ставлення особистості до інших людей, властиві значна варіативність за змістом і формою їх виявлення, залежність від рівня культурного розвитку народу та духовного багатства особистості. Ставлення до інших людей має оцінний характер, в якому інтелектуальне оцінювання залежить від емоційного ставлення до рис характеру, що виявляються в суспільних контактах. Оцінне ставлення до людей виявляється в різному змісті рис характеру та різній формі їх прояву. Схвалення та осуд, підтримка та заперечення виявляються у ввічливій, тактовній, доброзичливій формі або ж формально, улесливо, а то й брутально, грубо, іронічно, саркастично, образливо.
Ставлення до інших виявляється залежно від обставин і характеру оцінювання вчинків і в позитивних, і в негативних рисах характеру.
Позитивними рисами характеру культурної людини є справедливість, дотримування слова, щедрість, доброзичливість, чесність, принциповість.
Засадові стосовно них — гуманістичні моральні якості людей, ідейні переконання, прогресивні прагнення.
До негативних рис характеру належать відчуженість, замкнутість, заздрість, скупість, зневага до інших, хвалькуватість, гординя, схильність до безпідставного кепкування та глузування, причіпливість, схильність до пустопорожніх суперечок, заперечення істини, дріб'язковість, мізантропія. Негативні риси характеру дуже шкодять позитивному спілкуванню людей, їхнім прагненням до спільної боротьби з несправедливістю, спілкуванню в праці [13].
Ставлячись до вчинків і поведінки інших, людина формує власні риси характеру за аналогією чи протиставленням. Ставлення до самої себе — позитивне або негативне — залежить від рівня розвитку самосвідомості, здатності оцінювати себе. Такі риси характеру, як скромність, почуття власної гідності, вимогливість до себе, відповідальність за справу, схильність віддавати себе, свої сили колективу, державі, свідчать про високий рівень розвитку самосвідомості особистості.
Разом з тим деяким людям властиві негативні риси — нескромність, хвалькуватість, кар'єризм, гординя, самовпевненість тощо. Типові риси характеру за своєю інтенсивністю виявляються по-різному, індивідуально. У деяких людей окремі риси їхнього характеру виявляються настільки яскраво та своєрідно, що це робить їх оригінальними. Загостреність таких рис виявляється спонтанно, як тільки людина потрапляє в адекватні цим рисам умови. Такі умови провокують прояв загостреної реакції особистості.
Психологічні чинники формування характеру особистості
У перші роки життя провідним чинником розвитку характеру стають дорослі. У молодшому віці, поряд із наслідуванням, на першому місці постає виховання, а з підліткового віку важливу роль у формуванні характеру відіграє самовиховання [3].
Формування характеру - це тривале становлення постійних психологічних утворень під впливом об'єктивних і спеціально створених для цього умов, коли дії та вчинки внаслідок їх багаторазового повторення стають звичними і визначають типову модель поведінки людини.
Характер людини формується в процесі її індивідуального життя під провідним впливом суспільних умов. Особливо важливе значення для виховання характеру має активна діяльність людини і, передусім, праця як середовище її суспільного буття, спілкування як необхідна умова її самопізнання та самореалізації.
У процесі праці виявляються моральні, інтелектуальні, вольові та інші якості особистості, які, закріплюючись під впливом певних умов життя, набувають значення рис характеру [7].
Трансформації, що відбуваються в сучасному суспільстві, поява нових ідеалів і цінностей, зумовлених входженням у систему ринкових відносин, створюють передумови для формування рис характеру нової ділової людини.
Серед чинників, які мають для людини життєве значення і впливають на формування її характеру, особлива роль належить вихованню.
Виховання організовує обставини життя і спрямовує в потрібному напрямі життєві впливи, підкріплює їх, створює відповідне ставлення до навколишньої дійсності особистості, що формується.
Разом з тим воно гальмує негативні впливи, перешкоджає засвоєнню небажаних звичок і рис поведінки людини.
На високому рівні розвитку людина починає здійснювати самовиховання і саморегулювання, становлення свого характеру. Сформовані в процесі виховання потреби, ідеали, установки особистості стають підґрунтям її вимог як до зовнішніх умов життя, так і до самої себе. Вона сама починає влаштовувати своє життя і виховувати себе, керуючись при цьому як власними, так і суспільними цінностями.
Повною мірою здатність до самовиховання характеру виявляється тоді, коли особистість набуває життєвого досвіду, опановує засади психологічної культури, коли в неї формується світогляд і остаточно складаються ідеали, відповідно до яких вона починає свідомо планувати своє життя і визначати в ньому своє місце.
Відмінності в характері помітні вже в дітей молодшого дошкільного віку. У цьому віці, як переконує досвід виховання в дитячих садках, досить виразно виявляються такі риси: товариськість, колективізм, ласкавість, сміливість, соромливість, замкнутість, охайність, точність, терплячість або примхливість, впертість, рвучкість та ін [5].
Вияви рис характеру в цьому віці стосуються і темпераменту. А. С. Макаренко звертав увагу на наявність у дітей таких негативних типів характеру, як "тихоні", "ісусики", "нагромаджувачі", "пристосуванці", "ґави", "роззяви", "кокетки", "нахлібники", "мізантропи", "мрійники", "зубрили", яких ми ніколи не помічаємо, оскільки вони нам не заважають. Але діти з такими характерами часто-густо виростають неприємними людьми. Особливого значення набуває виховання характеру в підлітковому віці. Підліток уже не дитина, у нього гострий інтерес до навколишньої дійсності, дуже велика активність, прагнення до праці - фізичної та розумової. Потрібно навчитися організовувати цю активність, навчити підлітків діяти дружно, займатися громадською роботою, працювати організовано.
Треба мати на увазі й те, що неврахування у вихованні вікових особливостей підлітків дуже часто зумовлює негативізм, браваду, неслухняність, нестриманість, невмотивовані вчинки. Разом з тим підлітки чутливі до думки колективу. Вони цінують оцінку колективом їхньої трудової, навчальної та спортивної діяльності, керуються нею у своїй поведінці, і це має величезне значення для формування їхнього характеру.
Юнаки та дівчата старшого шкільного віку вже досягають фізичної зрілості і здатні виявляти в поведінці, праці та навчанні достатньо сформовані риси характеру: відповідальність, дисциплінованість, цілеспрямовану наполегливість, принциповість, самостійність.
Дослідження формування характеру показали, що особливо дійовими чинниками є самостійність і самостійна діяльність у праці, навчанні. При цьому потрібно створити юнакові або дівчині такі умови, за яких вони могли б виявити колективізм, мужність, витримку, працьовитість. Але буде великою помилкою, якщо виховання в колективі нівелюватиме індивідуальні якості особистості.
У колективі потрібно виявляти і зміцнювати кращі риси характеру кожного члена колективу, формувати яскраву індивідуальність.
Успішне формування рис характеру вимагає єдності виховних заходів родини, школи та соціального середовища, громадськості.
Характер - індивідуальне, своєрідне сполучення постійних істотних властивостей особистості, що виявляються в її поведінці [4].
Висновки до розділу 1.
Отже, характер є лише однією зі сторін, але не вся особистість. У структурі характеру вирізняють дві групи компонентів – позиційні та загальні. Кожен компонент характеру має дещо інтегративний вияв у кожній рисі характеру, як і в характері загалом. Хоча акцентуація якихось рис особистості своєю загостреністю та своєрідністю прояву виходить за межі звичайного, їх не можна відносити до патологічних. Акцентуації характеру – це крайні варіанти норми характеру як наслідок підсилення його окремих рис.
Людський характер твориться з перших днів життя людини і до останніх. У перші роки життя провідним чинником розвитку характеру стають дорослі. У молодшому віці, поряд із наслідуванням, на першому місці постає виховання, а з підліткового віку важливу роль у формуванні характеру відіграє самовиховання. Розділ 2. Розуміння волі як ключового компоненту характеру
Основні поняття про волю та її функції
Воля як складова структури характеру зумовлює його силу, непохитність, твердість. Вона – стрижневий компонент сформованого характеру. Сильна воля робить характер самостійним, стійким, непохитним, мужнім. Людина з таким характером здатна досягати бажаної мети. Водночас люди зі слабкою волею – слабохарактерні. Навіть маючи багато знань і значний досвід, вони неспроможні наполягати на справедливості й виявляють нерішучість, страх.
Воля людини виявляється в тому, наскільки вона здатна долати перешкоди і труднощі на шляху до мети, наскільки вона вміє керувати своєю поведінкою [6].
Слід відзначити, що не будь-яка дія, спрямована на подолання перешкоди, є вольовою. Наприклад, людина, яка втікає від собаки, може подолати дуже складні перешкоди і навіть залізти на високе дерево, однак ці дії не є вольовими, оскільки вони спричинені перш за все зовнішніми причинами, а не внутрішніми установками людини. Отже, важливою особливістю вольових дій, спрямованих на подолання перешкод, є усвідомлення значення визначеної мети, за яку слід боротися, усвідомлення необхідності її досягнення.
Воля – це психічний процес свідомої та цілеспрямованої регуляції людиною своєї діяльності та поведінки з метою досягнення поставлених цілей. Воля має самоцінне значення в житті людини:
воля забезпечує виконання дій, позбавлених прагнення до мети (коли домінує мотив «треба», а відсутній мотив «хочу»);
воля необхідна в ситуації вибору дій, коли недостатньо однієї домінуючої підстави (є декілька альтернативних більш-менш рівнозначних варіантів і треба зважитись на один з них);
регуляція волею діяльності, коли необхідно утриматись від небажаної активності [7].
Воля тісно пов’язана з іншими проявами психіки. Так, для формування мети і усвідомлення перешкоди працює інтелект людини, стимулювати вольові зусилля можуть і певні емоції тощо.
За С. Левицьким, питання про свободу волі розпадається на три питання:
про свободу дії (вона обмежена законами фізики, фізіології);
про свободу вибору (тобто, чи здатна людська воля вибирати між мотивами; за детерміністами, вольове життя людини зводиться до боротьби мотивів, де найсильніший мотив автоматично перемагає, але критерієм сили мотиву може бути лише його дієвість. Отже, про найсильніший мотив ми дізнаємось не раніше, ніж він переможе);
про свободу бажання (питання, чи відповідає відчуття бажання можливості – такий рівень питання найглибший, він стосується проблеми моральної відповідальності людини за свої вчинки).
Вдале розв’язання проблеми свободи волі полягає у визначенні внутрішньої, суб’єктної детермінації довільних учинків людини, яка постає такою закономірністю, що реалізується лише через вільне волевиявлення. Становлення волі, за С. Рубінштейном – становлення суб’єкта, здатного до самовизначення. Тут самовизначення не варто розуміти як абсолютну невизначеність нічим. Йдеться про дотримання міри між вланим впливом людини на свої вчинки і впливом інших сил. Джерелом такої детермінації – не загальний «закон мотивації», а сутність людини, її неповторне «я» [20].
По суті, воля є психічним процесом, що відрізняє людський спосіб існування. Завдяки волі ми маємо вищі – довільні форми інших психічних процесів.
Волю в психології найчастіше визначають через: вольові якості особистості (ініціативність, самовладання, витримку, наполегливість, рішучість, цілеспрямованість тощо); довільну регуляцію поведінки, психічних процесів; вольові дії, котрі мають такі ознаки: усвідомленість, цілеспрямованість, подолання перешкод, ініціація дії, наявність вольового зусилля, відсутність залежності від актуальної потреби.
Згідно підручником М. Й. Варія, воля – це остання стадія в оволодінні людиною власними процесами, тобто опануванні власним мотиваційним процесом; довільне створення спонукання до дії через суб’єктивний мотив.
З позиції К. Левіна, якщо поведінка взагалі становить результат розвантаження тієї енергії, джерелом якої є наші потреби, то воля – це поведінка, що спирається на джерела енергії не природних потреб, а квазіпотреб. Ці квазіпотреби – уявні потреби – створюють напруження, яке й зумовлює прийняття рішення. Учений Д. Узнадзе вважав: основа перебігу такої поведінки – відповідні установки, котрі її ціле спрямовують і впорядковують [6].
Отже, воля – це свідоме управління людиною власною діяльністю та поведінкою. Це виявляється у прийнятті рішення, подоланні труднощів і перешкод на шляху досягнення мети, виконання нагальних завдань.
Воля є внутрішньою активністю психіки, пов’язаною з вибором мотивів, ціле покладанням, прагненням до досягнення мети, зусиллям до подолання перешкод, мобілізацією внутрішньої напруженості, здатністю регулювати спонукання, можливістю приймати рішення, гальмуванням поведінкових реакцій. Усе це – специфічні властивості волі. Зв’язок її з активністю має важливу характеристику – зумисність, свідому цілеспрямованість психічних процесів у стані вольової активності.
Вольова регуляція завжди починається з інтелектуального акту, усвідомлення проблемної ситуації. Рефлексія й аналіз проблемної ситуації потребують «вмикання» вольових актів – це «моменти руху» діяльності. У моменти «пуску» і «зупинки» вольового регулювання роль інтелекту найвираженіша [5].
Воля виконує дві взаємопов’язаних функції – спонукальну й гальмівну.
Спонукальна функція забезпечує активність у подоланні труднощів і перешкод. Якщо в людини відсутня актуальна проблема виконувати дію, але вона усвідомлює необхідність її виконання, то воля створює допоміжне спонукання, змінюючи сенс дії, зумовлюючи переживання, пов’язані з передбаченими наслідками дії.
Основним виявом волі стає вчинок. Спонукання людини до дій створюють певну впорядковану систему – ієрархію мотивів – від природних потреб до вищих спонукань, пов’язаних із переживанням моральних, естетичних та інтелектуальних почуттів. Коли дотримуватись розуміння волі як моральної саморегуляції, тоді основною її характеристикою стане підкорення особистих мотивів соціально значущим, а акцент переноситься на проблему спрямованості особистості.
Гальмівна функція виявляється у стримуванні небажаних виявів активності. Вона найчастіше виявляється в єдності зі спонукальною. Людина здатна гальмувати виникнення небажаних мотивів, виконання дій, поведінку, котрі суперечать уявленням про зразок, еталон і здійснення котрих може спричинити сумнів або зашкодити авторитету особистості. Вольове регулювання поведінки було би неможливим без гальмівної функції [2].
2.2 Вольові якості особистості.
Прояв волі в різних специфічних ситуаціях змушує говорити про вольові якості (властивості) особистості. При цьому як саме поняття «вольові якості», так і конкретний набір цих якостей залишаються вельми невизначеними, що змушує деяких учених сумніватись в дійсному існуванні цих якостей [3].
Досі існують певні труднощі в ідентифікації понять, які означають вольову активність. Чи проявляє дитина, яка вимагає від батьків, щоб їй неодмінно купили цікаву іграшку, наполегливість та завзятість? Чи завжди дисциплінованість та ініціативність характеризують силу волі? Чому у психологів рішучість неодмінно згадується разом зі сміливістю? Де межа між моральною та вольовою властивістю? Чи всі вольові якості є моральними? Ці та ряд інших питань представляють не тільки теоретичний, але й практичний інтерес, так як від їх розв’язання залежать методи діагностики вольових проявів і педагогічні методи розвитку конкретної вольової якості [17].
В одній із своїх праць, В. А. Іванников стверджує, що всі вольові якості можуть мати різноманітну основу і лише феноменологічно з’єднуються в єдине ціле – волю. «…Аналіз показує, - писав він, - що всі ці якості виводяться з інших джерел і принаймні зв’язані не тільки з волею, а тому не можуть претендувати на роль відмінних ознак волі.» Крім того, в одній ситуації людина демонструє вольові якості, а в іншій – проявляє їх відсутність. Тому В. А. Іванников говорить про, так звані, вольові якості, хоча і не заперечує, що вони відображають психічні реальності [11].
Однак через декілька років В. А. Іванников змінив свою позицію. В роботі В. А. Іванникова та Е. В. Ейдмана вже стверджувалось, що є вольові якості як тимчасові (ситуативні) характеристики вольової поведінки і вольові якості як постійні (інваріантні) характеристики вольової поведінки, тобто як властивості особистості. З цього приводу автори писали: «…якщо у людини формується стійке (можливо навіть і хибне) уявлення про свою правоту у всіх справах та судженнях, про свої можливості вирішити будь-яку ситуацію і впоратись із будь-яким ділом, тобто стійка висока самооцінка своїх можливостей і високий рівень домагань, то така людина, незалежно від реального володіння ситуацією, буде часто проявляти в поведінці наполегливість та інші вольові якості. Якщо ж ці стійкі властивості підкріплені реальними можливостями людини, тоді можна говорити про вольові якості не просто як про тимчасові характеристики поведінки, а як про їх інваріантність, тобто властивості особистості [12].
Ця позиція близька до тієї, яку швидше запропонував В. І. Селіванов. Говорячи про сміливість, від підкреслював, що особистість може проявляти сміливість на рівні психічних станів, ще не володіючи сміливістю, і що «сміливість, як і інші вольові якості, стають властивістю особистості, коли вона не зв’язана з тією чи іншою конкретною ситуацією і стає генералізованим способом поведінки особистості у всіх ситуаціях, де потрібний виправданий ризик, щоб досягти успіху».
Наявність ситуативних проявів сили волі створює відомі труднощі в діагностиці вольових якостей. Адже про вираженість (наявність) якої-небудь вольової якості ми судимо з урахуванням того, як успішно людина справляється з труднощами. Але чи завжди ця успішність залежить тільки від вольових якостей? Якщо не завжди, то чи не заміняється тоді вольова якість як характеристика вольової регуляції характеристикою довільного управління – мотивацією? І як виділити у цьому випадку вклад вольового зусилля в подоланні проблем? Наприклад, сміливий вчинок можу бути обумовлений як вольовою якістю сміливості, так і станом людини. Більшість, зовні героїчних, вчинків здійснюється під впливом афекту від безвихідної ситуації, а не від того, що людина смілива [13].
Має значення не тільки наявність стану, але й оцінка людиною цінності даної ситуації. В одному випадку, не дивлячись на стомленість, вона буде проявляти силу волі, а в іншому, якщо вирішить, що ситуація не містить у собі нічого важливого для неї, проявляти силу волі не буде.
А. І. Висоцький, вивчаючи не тільки наявність наполегливості, виявив цілий ряд внутрішніх причин, які спонукали досліджуваних продовжувати вирішувати поставлену в експерименті задачу: наявність інтересу; прагнення бути не гіршим від інших; прагнення доказати собі, що зможеш вирішити дану задачу; продуманий підхід до вирішення задачі. Причому в різних досліджуваних ці причини були різноманітними. І тоді виникають запитання, на які автор, на жаль, не дав відповіді. Чи однакова збуджуюча сила цих причин? Чи постійно проявляється дія цих причин при вирішенні важких задач? Що спонукає досліджуваних проявляти силу волі: мотив прагнення до успіху (мотив досягнення) як постійна характеристика особистості чи ситуативний фактор – азарт змагання з іншими досліджуваними? А звідси виникає головне питання – наскільки характеристики даної вольової поведінки залежали від вольової якості наполегливості? Для того, щоб це з’ясувати, треба було порівняти вплив всіх ситуативних факторів, а також виміряти прояв наполегливості в одного і того ж досліджуваного декілька разів і в різних ситуаціях [8].
Таким чином, необхідно диференціювати ситуативні вольові прояви як характеристики даного вольового вчинку чи вольової поведінки і вольові якості як властивості особистості.
Серед психологів існують суттєві розбіжності з приводу сутності, змісту, кількості і класифікації вольових якостей.
Говорячи про вольові якості особистості, автори тут же переходять на інше словосполучення: «властивості волі» - мимоволі ототожнюючи волю з особистістю. На перший погляд нічого серйозного в такій заміні немає. Але насправді це створює визначені теоретичні труднощі.
Так, В. А. Іванников пише, що «віднесення вольових якостей до волі без виділення її сутності і негативних ознак є малообґрунтованим, а підхід до розуміння природи волі через ці властивості виявляються для нас закритими». В іншому виданні тієї ж книги, В. А. Іванников стверджує, що «наполегливість побачити за вольовими якостями людини волю поки не підкріплено суттєвими доказами. Навпаки, існує багато фактів, які свідчать про самостійність кожної вольової якості і незалежності їх формування один від одного. Ці факти змушують сумніватись в наявності волі як інтегрального знання всіх вольових якостей» [11].
Дійсно, якщо притримуватись вузького погляду на волю, тобто розглядати її як прояв вольових властивостей (сили волі), то виходить, що поняття «воля» походить від поняття «вольові якості» як родове позначення останніх. Але тоді виникає питання: чому ці якості називаються вольовими? В рамках такого підходу відповіді не знайдемо. Відповідно, воля так називається не тому, що вона відображає сутність вольових якостей, а вольові якості називаються тому, що вони відображають сутність волі, тому що ці якості проявляються довільно, за бажанням самої людини, через її наказу собі. Саме довільність прояву сили волі (вольового зусилля) об’єднує всі вольові якості в одне ціле – силу волі.
Однак розуміння волі як довільного управління дозволяє відносити до ряду вольових якостей особливості довільної поведінки, а не тільки вольової регуляції. Це створює труднощі в класифікації вольових якостей.
Очевидно, не випадково у підручниках з психології визначення поняття «вольова якість», як правило, не подається.
На думку В. А. Крутецького, вольові риси характеру виражаються в готовності, вмінні та звичці свідомого направлення своєї поведінки, своєї діяльності у відповідності з конкретними принципами, долаючи перешкоди на шляху до поставлених цілей. При такому визначення вольових рис характеру вони можуть відноситись як до волі в широкому сенсі (довільності), так і до волі у вузькому значення (Вольова регуляція, сила волі). Специфіка вольових якостей в цьому формулюванні не відображена [16].
У підручнику «Загальна психологія» С. Д. Максименка вольові якості особистості трактуються як визначеність та стійкість типових для особистості способів відчуття вольових актів. Така характеристика швидше підходить для стилю вольової поведінки, ніж для вольової якості [17].
Б. Н. Смирнов дав наступне визначення: «Вольовими якостями особистості називають конкретні вияви волі, обумовлені характером подолання перешкод».
А. Ц. Пуні вважав, що структура вольової якості відповідає структурі волі і включає інтелектуальні та моральні компоненти, а також уміння подолання перешкод. Про вольові якості як про здібності він, вважав за краще, не говорити [19].
Різне розуміння сутності вольових якостей пов’язано з тим, що різні автори виділяють різноманітні складові цих якостей. Будь-яку властивість, в тому числі і вольову, розглядають як фенотипову характеристику наявних можливостей людини, як суміш вродженого та набутого. В якості вродженого компонента виступає здатність, обумовлена вродженими задатками, а в якості набутого в онтогенезі компоненту – досвід людини: її вміння
30.04.2020 16:04-
Ділись своїми роботами та отримуй миттєві бонуси!
0%
Оголошення від адміністратора