Подякувати Студентському архіву довільною сумою
Admin
26.02.2023 12:38
Дякуємо, що користуєтесь нашим архівом!
Інформація про навчальний заклад
ВУЗ:
Національний університет Львівська політехніка
Інститут:
Інститут економіки і менеджменту
Факультет:
Фінанси і кредит
Кафедра:
Кафедра фінансів
Інформація про роботу
Рік:
2014
Тип роботи:
Конспект лекцій
Предмет:
Економіка та підприємництво
Частина тексту файла (без зображень, графіків і формул):
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ «ЛЬВІВСЬКА ПОЛІТЕХНІКА»
ІНСТИТУТ ЕКОНОМІКИ І МЕНЕДЖМЕНТУ
КАФЕДРА ФІНАНСІВ
ІННОВАЦІЙНИЙ РОЗВИТОК ПІДПРИЄМСТВА
Конспект лекцій
Для базового напряму 0305 - Економіка і підприємництво
Для спеціальності 8.030508 – «Фінанси і кредит»
ЛЬВІВ – 2014
Укладач д.е.н., професор, Алєксєєв І.В._______________
(вчений ступінь, звання, прізвище та ініціали автора(-ів) програми)
“27” серпня 2014 р.
Тема 1. Наукові засади інноваційної діяльності.
Питання теми:
1.1. Гіпотези інноваційної діяльності.
1.2. Й. Шумпетер і Г. Менш про нововведення.
1.3. Поняття і складові національної інноваційної сфери.
Гіпотези інноваційної діяльності
Поняття “інновація” з’явилося у наукових дослідженнях 20-го століття і спочатку означало проникнення деяких елементів однієї культури в іншу (звичаїв, способів організування життєдіяльності, у тому числі виробництва). Інновації є результатом діяльності з оновлення, трансформації попередньої діяльності, що призводить до заміни одних елементів іншими або доповнення вже існуючих новими. Подібна діяльність має спільні закономірності: визначаються цілі переміни; нововведення розробляється, випробується, освоюється виробництвом, розповсюджується і, нарешті, “відмирає” після фізичного і морального вичерпання себе. У процесі інноваційної діяльності при подоланні інерції того порядку, що склався, зазвичай виникає проблема наслідків – очікуваних, бажаних і шкідливих.
Інноваційна діяльність дозволяє розв’язати протиріччя, пов’язані з тим, що у кожній речі (процесі, явищі, відносинах) містяться об’єктивні тенденції розвитку (потенції). Їх реалізація здійснюється завдяки цілеспрямованій інноваційній діяльності соціальних та економічних суб’єктів.
Інноваційна діяльність в економіці пояснюється двома гіпотезами. Згідно першої – в основі цього процесу є технологічний поштовх, а другої – тиск ринкового попиту. Гіпотеза технологічного поштовху заснована на ідеї автономного розвитку науки, яка не надає значення зворотному зв’язку між економічним середовищем і спрямованістю технічного прогресу (Я. Ван Вейн, Ю.В. Яковець). Близькою до даної гіпотези є гіпотеза економічного ефекту, що пов’язує винахідницьку активність із частотою наступних інновацій. Дійсно, розвиток наукової думки є відносно незалежним від практики, і виражається у вигляді наукових парадигм. Ретроспективний аналіз розвитку науки дозволяє констатувати, що у світі пройшли чотири наукові революції, а у технічному базисі промислово розвинених країн послідовно змінилися чотири технічних уклади. Кожну наукову революцію характеризує яскраво виражена тенденція збільшення числа відкриттів у порівнянні з попередньою.
Як початковий момент нововведення, винахід своїм походженням зобов’язано дії різних факторів: економічних, політичних, соціальних, технічних, наукових, психологічних та інших.
Винахідництво має властивість накопичувати попередній досвід вирішення аналогічних завдань, тобто властивість кумулятивності. Багатство та глибина накопичених у нововведеннях знань суттєво впливають на можливості їх реалізації.
Формування суспільної потреби в інноваційній діяльності опосередковується економічним законом вартості, що змушує економічних агентів порівнювати розмір ресурсів, які застосовуються або сукупних витрат на інновації з результатами їх освоєння у матеріальному виробництві.
Інший критерій здійснення цієї діяльності – соціальний ефект у відповідності з цілями конкретної економічної системи. Співвіднесення результатів і витрат, що визначає здійснення інноваційної діяльності, відбувається у наступних ситуаціях:
перша ситуація – попит і пропозиція рівні – джерелом прибутку стає зниження собівартості продукції, а інновації використовуються на недостатньому рівні з позицій отримання підприємством прибутку;
друга ситуація – перевищення сукупного попиту над пропозицією, яке призводить до залучення у виробництво резервів та інновацій, зростання додаткових видатків, які покриваються збільшенням обсягів виробництва;
третя ситуація – попит нижче пропозиції – коли зменшуються ціни та засоби на інноваційну діяльність, з обороту вилучаються застарілі (неефективні) фактори виробництва шляхом їх консервації та утилізації. Досягнутий рівень прибутку утримується тільки за рахунок зниження витрат.
На думку К. Оппенлендера “підприємець стикається, насамперед, із стимулюванням з боку попиту при прийнятті рішення в області нововведень … у звичайних умовах, визначених існуючою системою економічних відносин” [1, с. 120].
Для розвитку національної економіки визначальним є попит на нововведення, а не пропозиція з боку науки. М. Кондратьєв вважає, що “науково-технічні винаходи можуть залишатися недієвими, поки не з’являться необхідні економічні умови для їх застосування” [2, с. 210].
Виходячи з викладеного можна зробити висновок про те, що пріоритетними для здійснення інноваційної діяльності є економічні умови. Ретроспективний аналіз підтверджує, що економічний ефект отримує найчастіше економічний суб’єкт, який не обов’язково створив нововведення, проте застосував його.
Гіпотеза “ринок – тяга” пов’язує зростання інноваційних можливостей економіки з вимогами ринку, з появою нових галузей та реконструкцією старих (К. Фрідмен, Дж. Кларк, Л. Суто, К. Оппенлендер). Японський економіст Т. Коно вважає, що існує чотири джерела ідей, на яких базуються інновації: потреби ринку; можливості науки; потреби і політика компаній; наслідування діючим компаніям” [3, с. 260].
Й. Шумпетер і Г. Менш про нововведення
За ступенем інноваційного впливу на усі сфери суспільного життя (в тому числі й на економічну діяльність) нововведення можуть класифікуватися у різний спосіб. Засновник інноваційної теорії Й. Шумпетер розділив нововведення на базисні і вторинні. У подальшому Г. Менш виділив такі базисні нововведення, які чинять покращання і псевдонововведення – тобто уявні. Базисні нововведення є такими, що слугують для появи нових галузей і нових ринків. Покращуючі нововведення не торкаються основних технологічних схем, проте покращують якість предмету або незначним чином змінюють елементи технологічного процесу з метою економії певних ресурсів. Псевдонововведення вносять зміни під впливом короткочасних коливань споживчих уподобань.
Поняття і складові національної інноваційної сфери
В інноваційному процесі реалізуються економічні відносини між тими, хто створює нововведення, є власниками ресурсів, а також споживачами нововведень з приводу їх виготовлення, використання і забезпечення ресурсами. Ці відносини опосередковані рухом (а) особливої форми грошового капіталу (венчурного капіталу) та (б) інформації.
Інноваційний цикл – це часова послідовність етапів, що являють собою сукупність функціонально відокремлених видів діяльності. Необхідною умовою реалізації нововведення є забезпечення єдності цих відокремлених видів діяльності всередині етапу та між ними. Обмін інформацією між етапами всередині циклу забезпечує обмін діяльністю, наступність окремих стадій процесу створення, впровадження та використання нововведень.
Інноваційна діяльність має прикладну спрямованість, циклічність, наявність специфічних зв’язків між учасниками через фінансові та інформаційні потоки, а часто й спеціалізованих агентів, що діють на усіх або на окремих етапах інноваційного процесу. Інноваційний процес включає науково-технічну, управлінську, маркетингову, творчу складові діяльності.
Інноваційний процес не буде повністю завершеним, якщо він зупиниться на одній з проміжних стадій – зародження (усвідомлення потреби і можливості інновацій); освоєння (впровадження у виробництво, експеримент); дифузія (тиражування); рутинізація (реалізація нововведень у стабільних умовах господарювання). Прикладом локального завершеного нововведення є його реалізація в одиничному (виставковому) екземплярі. Інноваційний процес не є завершеним, якщо придбане або розроблене нове устаткування (технологія) не використовуються у постійному режимі, наприклад, з причини непідготовленості персоналу, тобто не досягнута заключна стадія – рутинізація.
Особлива область суспільного поділу праці, що забезпечує реалізацію продукту наукової сфери у матеріальному виробництві, і водночас особлива виробнича фаза суспільного виробництва виділяється в інноваційну сферу національної економіки. Умовою функціонування інноваційної сфери є інтелектуальна власність і власність на продукт інноваційної діяльності. В інноваційній сфері формується відокремлена спеціалізована матеріально-технічна база, накопичуються спеціальні прийоми та методи, що відповідають формам організації та управління інноваційною діяльністю. Теоретичні дослідження інноваційної сфери набули особливої актуальності в умовах формування маркетингових концепцій (60-ті рр.) та активізації інноваційної діяльності у світовій економіці з середини 70-х рр.
Значний внесок у вивчення інноваційної діяльності зробив Й. Шумпетер, який обґрунтував створювальну роль кредиту, його “купівельну силу” у новаторській діяльності. Він же визначив функціональне призначення інноваційної сфери, яке полягає у наступному:
комерційний характер потенційних споживачів інновацій;
пошук перспективних ідей, джерел функціонування;
організування створення та впровадження нововведень;
тиражування;
підтримка і утилізація.
В цілому економічні відносини інноваційної сфери є похідними відносин матеріального виробництва, але їм притаманна власна специфіка.
На відміну від наукової сфери в інноваційній сфері переважають обмінні операції при передачі продукту, чітко позначаються права власності при здійсненні обмінних операцій між суб’єктами, які здійснюють інноваційну діяльність, і суб’єктами, які є зовнішніми для цієї сфери. Управління в інноваційній сфері базується на критерії економічної ефективності, а передача інноваційного продукту у виробничу сферу передбачає здійснення маркетингових досліджень.
Розвиток інноваційної сфери дозволяє скоротити час освоєння виробництвом наукової продукції, швидше повернути авансований капітал і знов спрямувати його на розширення виробництва.
Інноваційній сфері притаманна особлива форма фінансової діяльності, венчурне кредитування і маркетингова спрямованість на просування наукової продукції на ринок.
Інноваційній сфері на стадії матеріалізації ідей в уречевленому продукті притаманні такі особливості новаторської праці:
імовірнісний характер, ризик та допустимість негативного результату;
невідтворюваність унікальних особливостей його продукту.
Продуктом інноваційної сфери є, як правило, зразок того, що буде створюватися на його основі для масового споживача. Вартість інноваційного продукту визначається не витратами на його створення, а тією функціональною новизною, яку містить продукт як передумову нового товару, здатного задовольнити потреби суспільства на більш високому якісному рівні та/або з меншими витратами. В інноваційній сфері економічні закони виявляються у специфічних формах управління та координування економічного механізму.
Список використаних джерел: 1. Оппенлендер К. Технический прогресс: воздействие, оценка, результаты. – М.: Экономика, 1981. 2. Кондратьев Н.Д. Проблемы экономической динамики. – М.: экономика, 1984. 3. Коно Т. Стратегии и структура японских предприятий. – М.: Прогресс, 1987.
Тема 2. Економічний розвиток та інноваційна діяльність
Питання теми:
2.1. Дослідження й класифікація типів розвитку економіки.
2.2. Дослідження напрямів глобальних змін у світовій економіці і їх зв’язок з інноваційними процесами.
2.1. Дослідження й класифікація типів розвитку економіки
Наука і техніка перетворилися сьогодні на вирішальний фактор соціально-економічного розвитку будь-якої країни. Вони відіграють провідну роль у вирішенні всіх проблем економічного, екологічного, соціального, культурного розвитку. Важливим аспектом розуміння змісту і напряму діяльності людей є розуміння ними таких категорій як “тип розвитку” і “характер розвитку”.
Поняття “тип розвитку цивілізації” було запропоновано Є.З. Маймінасом [1] і під ним розуміють “явно відстежувану історичну тенденцію, яка пов’язана з виробленням стійкої реакції на потреби та умови розвитку суспільства”. Ці потреби і умови сприймаються як суворо детерміновані для кожного типу розвитку суспільства, що закріплюється в процесі історичного розвитку у певних соціальних інститутах, відтворюється через систему цих інститутів і обумовлює поведінку системи за нових обставин.
В економічній літературі існують різні думки щодо типів розвитку людської цивілізації. Так, виділяють застійний, еволюційний, мобілізаційний та інноваційний типи розвитку; традиційний та інноваційний; екстенсивний, інтенсивний та інноваційний [2] тощо.
На думку О. Лапко поняття “тип розвитку” не слід змішувати з поняттям “характер розвитку”, який може бути застійним, еволюційним, революційним та мобілізаційним.
При застійному характері розвиток майже відсутній. Так до 1780 р. темп технологічних змін за всі роки разом не перевищив 10%; для порівняння – у наступні роки такі темпи приросту спостерігалися щорічно до початку 20-го століття, а потім були значно вищими.
За еволюційного характеру розвиток здійснюється послідовно внаслідок поступового формування і закріплення необхідних соціально-економічних факторів без цілеспрямованого втручання людини. Він проявляється в поступовому насиченні виробництва традиційною технікою, що з часом вдосконалюється. Процес вдосконалення триває протягом достатньо тривалого історичного періоду, в межах якого не спостерігається якісних змін у розвитку продуктивних сил. Поступове вдосконалення ґрунтується на використанні відомих науково-технічних досягнень і наукових принципів.
Революційний характер розвитку проявляється у технологічних проривах, що характеризуються принципово новими технологічними процесами і новими принципами функціонування техніки. Ін виникає тоді, коли вичерпуються можливості вдосконалення знарядь праці шляхом використання відомих наукових принципів, коли за допомогою існуючих засобів праці сучасні суспільні потреби не можуть бути задоволені. У певній галузі науки чи техніки виникає революційна ситуація, що вирішується через перехід до виготовлення принципово нової техніки (технічний переворот) або відкриття нових наукових теорій і зміни методологічного підґрунтя (законів) тієї чи іншої науки (науковий переворот). Якщо технічні або наукові перевороти охоплюють не одну або декілька галузей техніки чи науки, а усю їх сукупність, тоді можна говорити про технічну або наукову революцію.
До середини 20-го століття не спостерігалося співпадінь наукових і технічних революцій. Відомі такі технічні революції: а) у зв’язку з винаходом парового двигуна перехід від окремих машин до системи машин, що приводяться в дію двигуном-машиною (кінець 18 – початок 19 ст.); б) велика електротехнічна революція, пов’язана з виникненням електродвигунів та двигунів внутрішнього згорання (кінець 19 – початок 20 ст.). Наука у названі періоди розвивалася ще недостатньо високими темпами, а деякі галузі науки були або мало відомими, або ще й не виникли. Використання наукових знань у матеріальному виробництві за таких обставин було утруднено. Наукова революція розпочалася наприкінці 19-го століття і розвинулась у 20-ому, зокрема у фізиці, математиці, біології. З’явилися нові наукові напрями (генетика, кібернетика та інші), розвинулися технічні сфери – волоконна оптика, супутниковий зв’язок тощо. З 50-х років 20-го століття прийнято вважати, що у світі відбувається науково-технічна революція. Це означає, що перетворення у науці і техніці мають революційний характер.
Мобілізаційний характер розвитку виникає у країнах, економіка яких функціонує відносно відокремлено від світової, де домінують переважно політичні мотиви розвитку, орієнтовані перш за все на укріплення влади і могутності держави. При цьому досягнення такої мети не забезпечується відповідними економічними та соціально-політичними можливостями країни. Прикладом здійснення нововведень за умов мобілізаційного характеру розвитку може бути конверсія оборонної промисловості.
Л.С.Бляхман досліджуючи науково-технічний прогрес вивів три форми взаємодії науки і техніки в залежності від ступеню, характеру і форми впливу науки на розвиток суспільства. Перша форма взаємодії, коли наука відставала від техніки (17-18 ст.); друга – коли наука наздоганяє техніку під час промислового перевороту; третя – коли наука стає орієнтиром для розвитку техніки у сучасних умовах.
Зростання економіки спричиняється двома групами факторів: екстенсивними та інтенсивними. Вони можуть переважати одна другу, проте у чистому вигляді не проявляються. Переважання однієї з груп означає перевагу певного типу розвитку: 1) переважно екстенсивного, що ґрунтується на традиційних малоефективних для певних умов виробничо-технологічних способах; 2) переважно інтенсивного, що базується на концепції науково-технічного прогресу (для західних країн такий тип розвитку був характерним у 60-ті роки 20-го ст.); 3) інноваційного, що характеризується перенесенням акценту з науково-технічних рішень на використання нових прогресивних технологій, переходом до випуску високотехнологічної продукції, прогресивними організаційними та управлінськими рішеннями в інноваційній діяльності, що стосується як мікро-, так і макроекономічних процесів розвитку – створення технопарків, технополісів, проведення політики ресурсозбереження, інтелектуалізації всієї виробничої діяльності, сервізації економіки.
Нова модель економічного зростання, що ґрунтується на інноваційному типі розвитку, передбачає зміну самого поняття науково-технічного прогресу і науково-технічного розвитку. З’являються нові пріоритети: добробут, інтелектуалізація виробничої діяльності, використання високих і інформаційних технологій, екологічність. Ця модель потребує нової фінансово-кредитної політики, ефективного стимулювання інновацій, розвитку наукомістких та скорочення природо експлуатуючих галузей – на макрорівні; зміни типу підприємницької діяльності, активного залучення до виробництва малого та середнього приватного бізнесу – на мікрорівні. Характерною ознакою нової моделі економічного зростання є широкий розвиток венчурного підприємництва, залучення ризикового капіталу до фінансування інноваційного бізнесу. Причому форми і методи такого залучення можуть бути абсолютно різними: від спонсорської допомоги до спільної участі в прибутках через викуп або внески до статутного фонду. Поширеним є також створення цільових фондів науково-інноваційного розвитку.
2.2. Дослідження напрямів глобальних змін у світовій економіці і їх зв’язок з інноваційними процесами
Світова економіка переживає нині новий етап, так звану “третю хвилю” науково-технічної революції. “Перша хвиля НТР” розпочалась після другої світової війни, тривала до 70-х років і характеризувалась розвитком великих підприємств та установ в наукомістких сферах діяльності. “Друга хвиля” охоплює період 70-90-х років, коли нові робочі місця створювались переважно малими та середніми підприємствами у галузях комп’ютерної техніки, обслуговування, фінансово-консультаційних послуг. Натомість великі підприємства не тільки не створювали нових робочих місць, а навпаки, скорочували їх та виробництво. У США в цей період було скорочено 35 млн. робочих місць на великих підприємствах в “старих” галузях, але було створено 40 млн. робочих місць малими і середніми фірмами в галузях, які в період “першої хвилі” ще не існували. У 80-ті роки у США щорічно виникало приблизно 6 тисяч нових підприємств, що було в 7 разів більше, ніж в 60-ті роки [5, ].
Для “третьої хвилі НТР” (розпочалась в останньому десятилітті 20-го століття) характерними є саме радикальні зміни в економіці. Стара індустріальна культура поступається новій – культурі сервісу та комунікацій. Найприбутковішим бізнесом стає розроблення програмного забезпечення, впровадження ІНТЕРНЕТу, сервісне обслуговування, комунікації, а не виробництво напівпровідників та комп’ютерного обладнання.
Підсилення економічної взаємозалежності країн світу виступає як загальна закономірність розвитку. Ефективне підприємництво стає неможливим без повсякденного практичного використання зовнішнього фактору для прискорення науково-технічного прогресу, підвищення якості і забезпечення конкурентоспроможності продукції, вдосконалення організації управління та поступального зростання національного виробництва. Орієнтація тільки на власні сили відходить в минуле. Інноваційні та виробничі процеси набувають міжнародного характеру, що передбачає встановлення стійких господарських зв’язків між підприємствами і фірмами різних країн світу, створення філіалів та спільних підприємств на основі раціонального і взаємовигідного розподілу програм виробництва, міжнародної спеціалізації, науково-виробничого кооперування. Міжнародний характер науково-технічної і виробничої діяльності, включення зовнішнього фактора в єдиний цикл “дослідження – розроблення – виробництво – збут – застосування” призводить до виникнення нових форм міжнародних економічних зв’язків, які найбільш відповідають новому етапу розвитку, завданням світового науково-технічного прогресу.
Загальноприйнятою формою міжнародного співробітництва між розвиненими країнами світу стає міжнародний трансфер технологій – обмін прогресивними технологіями, що набуває особливого розповсюдження в умовах сучасних комунікацій. Країни обмінюються інноваціями в процесі проведення спільних міжнародних конференцій, семінарів, виставок.
Крім того, в сучасному світі суттєво зріс вплив зовнішніх джерел фінансування на забезпечення нормальних умов економічного розвитку. Зовнішні позики стають об’єктивною умовою структурної перебудови та модернізації економіки, підвищення рівня добробуту населення. Економічний зміст сучасного етапу розвитку світової економіки характеризується такими рисами:
Досягнення такого рівня інтенсифікації суспільного виробництва, коли можлива економія усіх видів ресурсів одночасно. Широка інтернаціоналізація виробництва дозволяє орієнтуватися на найдешевші ресурси при збереженні високого рівня якості продукту.
Зниження витрат суспільної праці за рахунок економії на різноманітності. Сучасне виробництво орієнтується на конкретного споживача з його специфічними вимогами при збереженні високого рівня рентабельності, характерного для масового виробництва. Цьому сприяє широке використання методів маркетингу.
Принципова переоцінка ролі “людського фактору”. Сучасне економічне зростання пов’язане з масовим новаторством на всіх репродуктивних стадіях. Носієм новаторських ідей виступає людина, тобто розкриття творчих здібностей, інтелект, знання та досвід стають в сьогоденних умовах основним “товаром” робочої сили.
Структурні зміни світового масштабу, що виявляється в руйнуванні старих галузей і їх заміщенні новими, в кризі перевиробництва, в зростанні безробіття.
Глобальний характер багатьох науково-технічних, соціальних, екологічних проблем людства, який вимагає об’єднаних інноваційних і фінансових зусиль різних країн, спільних проектів для їх вирішення.
Інтернаціоналізація інноваційної сфери, і особливо сфери НДДКР, розширення і поглиблення міжнародної кооперації через створення специфічних умов – вільних економічних зон, спеціалізованих митних зон, спільних підприємств тощо.
Загострення конкуренції на світових ринках наукомісткої, інноваційної продукції в зв’язку із вступом в суперництво нових конкурентів – індустріально розвинених країн і країн, що розвиваються, в Азії та Океанії (Індія, Китай, в тому числі Гонконг, Тайвань, Сінгапур, Південна Корея, Малайзія, Нова Зеландія), Європі (Греція, Туреччина, Ізраїль, країни Східної Європи), Америці (Бразилія, Мексика).
Виникнення у світовій економіці нових ринків збуту інноваційної продукції внаслідок розпаду СРСР і блоку соціалістичних країн.
Принципова переоцінка екологічного фактора в життєдіяльності людей, і в тому числі – в інтелектуальній творчості.
Створення єдиного світового ринку науково-технічних знань і новітніх технологій (завдяки ІНТЕРНЕТу, іншим інформаційно-комунікаційним мережам) як нового економічного ресурсу.
Зміни в організаційних структурах інноваційного підприємництва (виникнення і поширення бізнес-інкубаторів, технопарків, технополісів, венчурного підприємництва).
Створення інфраструктури інноваційного підприємництва – фінансових (лізинг), юридично-консалтингових, інженірингових та аудиторських структур.
Розвиток міжнародної торгівлі ліцензіями, ноу-хау, інженіринговими послугами.
Надзвичайне зростання ролі держави в макроекономічному регулюванні ринкової економіки.
Останнє вважається історично новим феноменом в ринковій економіці. Для нормального функціонування ринку потрібно створення відповідної інституціональної бази у вигляді системи прав власності, юридичних та політичних інститутів. Однак в останні десятиліття значно зросли державні витрати в структурі ВВП багатьох високорозвинених країн. Оскільки за цей період значно збільшилися загальні обсяги ВВП, то масштаби державного втручання в макроекономічні процеси в деяких країнах слід вважати суттєвими.
Так, коли в 1980 р. у Великобританії уряд М. Тетчер розпочав радикальні реформи щодо проведення роздержавлення економіки, державні витрати складали 43% ВВП. За десять років скорочення статей бюджетних витрат і чисельності працівників державних установ питома вага державних витрат скоротилася до 42% ВВП. Однак в дев’яностих роках зростання державних витрат відновилося, і знову досягло 43% ВВП.
У Швеції питома вага державних витрат у ВВП становить 65-70%. Більша їх частка спрямовується на соціальну підтримку населення: 25% ВВП складають трансфери, 25% - державні витрати на освіту і охорону здоров’я.
В ринковій економіці держава повинна надавати підтримку тим видам економічної діяльності, вигоди від яких більшою мірою належать суспільству в цілому, ніж самим виробникам. Стабілізація економіки – одна з найважливіших функцій держави. Вона спрямована на контроль за рівнем зайнятості, інфляції, коливаннями економічної кон’юнктури, а також на стимулювання економічного зростання. Україна прийняла на себе великі зобов’язання перед світовою спільнотою, підписавши в 1992 році в Ріо-де-Жанейро Конвенцію сталого розвитку в 21-шому столітті – Декларацію Ріо [3]. Тому нагальною проблемою є розроблення стратегії сталого інноваційного розвитку держави і побудова економічного механізму її забезпечення в ринкових умовах.
Список використаних джерел: 1) Майминас Е.З. О формировании хозяйственных механизмов // Экономика и математические методы. – 1982. – Т. 17. – Вып. 3. – С. 11-24. 2) Лапко О. Інноваційна діяльність в системі державного регулювання. – К.: ІЕП НАНУ, 1999. – 254 с. 3) Декларация Рио по окружающей среде и развитию. // Ойкумена. – 1992. - № 3. – С. 23-25.
Тема 3. Теорії інновацій
Питання теми:
3.1. Класифікація інноваційних теорій і їх застосування на практиці.
3.2. Теорія довгих хвиль Кондратьєва.
3.3. Неокласичні теорії інновацій.
3.4. Інновації та інноваційна діяльність
3.5. Класифікація інновацій.
3.1. Класифікація інноваційних теорій і їх застосування на практиці
Інноваційний тип економіки передбачає визначення пріоритетів розвитку держави і регіонів, створення необхідних умов їх забезпечення – реформування відносин власності і системи управління в інноваційній сфері, стимулювання розвитку підприємництва, перехід до ринкового механізму регулювання економічних відносин. І хоча біля витоків теорії інновацій по праву стоїть ім’я знаного українського економіста М. Туган-Барановського, але все ж таки ґрунтовні концепції інноваційної економічної теорії були розроблені зарубіжними вченими. В той час, коли на заході теорії інноваційного розвитку вивчались, аналізувались і вдосконалювались, в Україні, як і в усіх країнах колишнього Радянського Союзу, теорії інновацій вважались антикласовими, оскільки захищали інтереси “позакласового” підприємця як носія технічного прогресу.
У 80-ті роки в індустріально-розвинених країнах світу змінилося саме поняття НТП і науково-технічного розвитку. Теорію інтенсифікації замінила теорія інноваційних процесів, як підгрунтя нової моделі економічного зростання. В радянській економічній науці в цей період проблематику нововведень розробляли лише в межах економічних досліджень НТП, тобто теорії суспільного виробництва. Провідними економістами цього напряму були С.Г. Струмілін, Т.С. Хачатуров, Л.М. Гатовський, Л.С. Бляхман, Є.Г. Ліберман, В.В. Новожилов, Д.С. Львов, Я.Д. Плоткін та інші. Досліджувались проблеми інтеграції науки і соціалістичного виробництва, шляхи впровадження досягнень науки і техніки у виробництво, а також питання стимулювання науково-технічного прогресу. Методологічно питання щодо оцінки впливу НТП на ефективність суспільного виробництва розглядалось як проблема визначення загальної (абсолютної) ефективності капітальних витрат, тобто воно було зведено до оцінки і факторного аналізу фактичної ефективності НТП з метою його інтенсифікації. Для визначення економічної ефективності застосовувались функції Кобба-Дугласа або Леонтьєва, які являють собою моделі, що оцінюють економічну ситуацію як статичну або передбачають для неї деяку криву розвитку. Ці функції дозволяють звести великий обсяг вихідної економічної інформації до невеликої кількості параметрів (наприклад, витратам капіталу і трудових ресурсів) і визначити окремі фактори підвищення ефективності суспільного виробництва. В цей період були проведені фундаментальні дослідження категорії “нова техніка”. Класифікуючи її в контексті суспільного виробництва, були виділені три різні виробництва, де нова техніка відіграє роль засобів виробництва для виготовлення засобів виробництва, засобів виробництва для виготовлення продукції невиробничого споживання і об’єкту невиробничого споживання. Маючи велику цінність для моделювання і планування економічних процесів, виробничі функції, однак, не враховували багатьох важливих факторів ринкової економіки, зокрема – динаміку виробничих витрат (особливо для проектів з великим періодом реалізації), динаміку цін під впливом кон’юнктури ринку, а також зростання ролі знань та творчої активності людини у підприємництві. Теорії нової техніки не враховували комерційної сторони інноваційної діяльності, що в умовах ринку стає суттєвим. Крім того, об’єктом досліджень не були організаційно-управлінські інновації, які при побудові ринкових відносин починають відігравати значну роль.
В умовах реформування української економіки перехід до інноваційного типу розвитку означає перш за все пошук фінансових джерел активізації інноваційної діяльності – прийняття відповідних законів, пільг, створення фондів, залучення приватного капіталу, розвитку венчурного підприємництва тощо. В зв’язку з цим виникає багато проблем і питань, пов’язаних з визначенням суб’єктів пільгового оподаткування і кредитування, з критеріями інноваційної діяльності. Серед відомих зарубіжних науковців, які вирішують проблеми інновацій сьогодні (Б. Твісс, Б. Санто, В.Д. Хартман, Р. Солоу, Є. Тоффлер, Е. фон Хіппель, Х. Барнет та інші), є економісти, фінансисти, математики, юристи. Кожен з них трактує категорії інноваційної сфери в залежності від мети дослідження і досліджуваних об’єктів. В цих умовах особливого значення набуває вивчення і аналіз існуючих зарубіжних теорій і практики управління інноваціями в їх розвитку, уточнення деяких категорій інноваційної сфери.
Можна виділити п’ять етапів розвитку сучасної теорії інноваційної діяльності:
Класична теорія інновацій.
Теорія довгих хвиль М. Кондратьєва.
Неокласичні (“постшумпетерівські”) теорії.
Теорія прискорення.
Соціально-психологічна теорія.
Представниками класичної теорії інновацій є австрійський вчений Й.-А. Шумпетер і його німецькі колеги В. Зомбарт і В. Мічерліх. Їх теорія ґрунтується на твердженні, що основним носієм науково-технічного прогресу є підприємець. В статті “Капіталістичний підприємець” (1909 р.) В. Зомбарт називає капіталістичне підприємництво клітинкою господарської системи капіталізму, джерелом життя, оскільки в ньому діє рушійна сила капіталістичного господарства – підприємництво. Він характеризує функції підприємця, метою якого є одержання прибутків і збереження своєї влади випускати на ринок технічні новинки. Підприємець, реалізувавши новинку, в подальшому не зупиняється на зроблених відкриттях, а намагається розповсюдити їх, що і характеризує його як носія технічного прогресу.
Внесок В. Зомбарта в теорію інновацій полягає саме в цьому твердженні, яке представлене досить узагальнено: підприємець є носієм технічного прогресу.
Погляди В. Мічерліха теж стосуються ролі підприємця в розповсюдженні досягнень технічного прогресу. Його наукова робота “Економічний прогрес” (1910 р.) присвячена проблемам економічного розвитку і значенню нововведень, а висновки схожі на висновки В. Зомбарта.
В 1911 році Йозеф Алоіс Шумпетер в роботі “Теорія економічного розвитку” визначив роль технічного нововведення як засобу, за допомогою якого “герой-підприємець” розраховує отримати вищі прибутки. З цього дослідження починається класична теорія інновацій, яка започаткувала багато напрямів досліджень і багато наукових послідовників.
Динамічна теорія розвитку Шумпетера грунтується на постійних “коливаннях” кон’юнктури, що він пов’язує із “здійсненням нових комбінацій” факторів виробництва. Не користуючись в цей період терміном “інновація” (його він введе в науковий обіг в 1939 р., в роботі “Кон’юнктурні цикли”, Шумпетер використовує замість нього п’ять “нових комбінацій” факторів виробництва, а саме:
виготовлення нового продукту або відомого продукту у новій якості;
впровадження нового, ще невідомого в даній галузі методу виробництва;
освоєння нового ринку збуту;
отримання нового джерела сировини або напівфабрикатів;
Проведення реорганізації (Neuorganisation – нім., нової організації), включаючи створення монополії або її підрив у конкурентів.
Саме ці ознаки нововведень покладені сьогодні в основу багатьох діючих довідникових і методичних розробок.
Всі комбінації є різними за своєю суттю, однак, усі вони мають дещо спільне – елемент новизни. Саме новизну Шумпетер вважав вирішальним критерієм при визначенні інновації (нововведення). Він першим серед економістів зробив спробу дослідити можливості здійснення нововведень. Найважливішими, за теорією Шумпетера, є впровадження нових продуктів і нових методів виробництва. Він першим визначив відмінність між товарними (1) і технологічними (2) новаціями. Однак і інші комбінації (3-5) він пов’язува із впливом технічного прогресу та нововведень, виходячи із своєї концепції. Масова поява “нових комбінацій”, за Шумпетером, свідчить про початок піднесення економіки.
3.2. Теорія довгих хвиль М. Кондратьєва.
Теорія довгих хвиль М. Кондратьєва доводить, що країни з ринковою економікою в процесі свого розвитку регулярно, з інтервалом у 40-60 років, проходять через стадії економічних піднесень і криз. Вперше досліджувати проблему кризових явищ в економіці спромігся український економіст М.І. Туган-Барановський, який ще у 1894 році у своїй магістерській роботі, розглядаючи промислові кризи в Англії, довів, що циклічність економічного розвитку визначається обмеженістю позичкового капіталу та особливостями його інвестування в капітальні товари. Результати його дослідження були визнані відомими економістами світу, і після першої наукової роботи М.І. Туган-Барановського було віднесено до фундаторів теорій бізнесових циклів і економічного зростання. Його учень і послідовник М. Кондратьєв продовжив дослідження в галузі кризових явищ економіки капіталістичних країн. Він вивів такі закономірності: великі цикли (“довгі хвилі Кондратьєва”) пов’язані з вагомими науково-технічними винаходами або відкриттями вчених, з періодами науково-технічних революцій, зміною технологічної парадигми або якимись іншими видатними подіями в економічному житті суспільства – утворенням нових країн, ринків тощо.
На початку життєвого циклу великих систем (країн) важливу роль відіграють науково-технологічні нововведення, які впливають на зменшення матеріальних витрат, на звільнення робітників, зменшення завантаження потужностей за рахунок їх більшої продуктивності. Змінюються економічна кон’юнктура, попит і пропозиція, реструктурується економіка.
На стадії “піднесення” хвилі звичайно супроводжуються політичними негараздами – війнами, революціями, страйками.
На стадії занепаду хвиля характеризується надзвичайною активізацією інноваційної діяльності, результатом якої є докорінне оновлення обладнання, споруд довготривалого використання, створення нових робочих місць і нових галузей виробництва, - спостерігається зміна технологічної парадигми, що в кінцевому підсумку виводить країну з кризи.
З огляду на це інноваційну діяльність слід розглядати у контексті можливих змін (стану рівноваги і відхилень від рівноваги у великих циклах кон’юнктури). Процеси нововведень чітко корелюються з економічною кон’юнктурою, з періодами життєвих циклів великих виробничих систем, а також з національним доходом, споживанням і нагромадженням капіталу, з ринком робочої сили. На стадії зниження кон’юнктури і загасання життєвого циклу великих систем необхідно знову впроваджувати технологічні інновації, щоб поновити і вдосконалити технології, товари, техніку, знайти нові ринки, створити нові робочі місця.
М.Кондратьєв довів, що є три типи “хвиль” – короткі (які повторюються приблизно через 3 роки), середні (15 років) і довгі, і всі вони впливають на економічну кон’юнктуру. При побудові системи регулювання економіки треба враховувати фактор часу і необхідно слідкувати за розвитком кризових явищ, що дозволить з меншими втратами відновити рівновагу, замінити одну парадигму на іншу. Інноваційні процеси необхідно пов’язувати з різними факторами кон’юнктури - з рівновагою “першого порядку” (попит і пропозиція); “другого порядку” – переливання капіталу в нові машини, обладнання, модернізацію виробництва; “третього порядку” – стосується усіх основних суспільних благ – виробничої структури, сировинної бази, джерел енергії тощо. Відхилення від рівноваги першого типу призводить до коротких хвиль, другого типу – до середніх хвиль, третього – довгих хвиль.
В умовах глибокої кризової ситуації в Україні необхідно якомога швидше перейти до нової парадигми технологічного розвитку, - створити необхідні умови для інноваційної діяльності, для розвитку високотехнологічних галузей промисловості, орієнтованих на імпортозаміщення, підвищити рівень зайнятості і заробітної плати, щоб шляхом активізації підприємницької діяльності сприяти переходу до стадії піднесення.
3.3. Неокласичні теорії інновацій.
Після Й.А. Шумпетера і М. Кондратьєва багато науковців почали приділяти інноваціям значну увагу у своїх дослідженнях, виникли так звані “неокласичні” (“постшумпетеровські”) теорії інновацій. Найвідомішими представниками цього напряму є С. Кузнець, Г. Менш, М. Калецкі, В.Д. Хартман, Б. Твісс, Х.Д. Хауштайн та інші. Інновації вони оцінюють, за Шумпетером, як “головний імпульс” розвитку, що виходить від нових споживчих товарів, нових методів виробництва і транспортування, нових ринків, нових організаційних форм у промисловості [200]. При цьому вони враховують і циклічність розвитку економіки, де спалахи нововведень визначають чергування періодів кризи і процвітання. Тобто динаміці нововведень відводиться роль провідного фактору, що дозволяє визначити моменти виникнення, тривалість і інтенсивність кон’юнктурних циклів.
24.07.2020 09:07-
Ділись своїми роботами та отримуй миттєві бонуси!
0%
Оголошення від адміністратора