Подякувати Студентському архіву довільною сумою
Admin
26.02.2023 12:38
Дякуємо, що користуєтесь нашим архівом!
Інформація про навчальний заклад
ВУЗ:
Національний університет Львівська політехніка
Інститут:
Іінститут економіки і менеджменту
Факультет:
ФМ
Кафедра:
Кафедра фінансів
Інформація про роботу
Рік:
2011
Тип роботи:
Контрольна робота
Предмет:
Вступ до фаху Фінанси і кредит
Частина тексту файла (без зображень, графіків і формул):
Міністерство науки і освіти, молоді та спорту України
Національний університет «Львівська політехніка»
Інститут економіки та менеджменту
Кафедра фінансів
КОНТРОЛЬНА РОБОТА
з дисципліни «Вступ до фаху «Фінанси і кредит»
Варіант №9
ЗМІСТ
Сутність виконання бюджету за доходами органами Державного казначейства України ………………………………………………………. 3
1.1 Державне казначейство України як орган оперативного управління бюджетом……………………………………………… .. 3
1.2 Сутність виконання бюджету за доходами….… 6
1.3 Бюджетна класифікація доходів………………... 9
Зміст і завдання оперативного фінансового планування…………………. 13
Регулювання банківської діяльності НБУ, банківський нагляд в Україні.. 20
Система регулювання страхової діяльності в Україні…………………….. 24
Список використаної літератури……………………………………………. 29
Сутність виконання бюджету за доходами органами Державного казначейства України
Державне казначейство України як орган оперативного управління бюджетом
Створення Державного казначейства України було започатковано у квітні 1995 року після виходу Указу Президента “Про Державне казначейство України” від 27 квітня 1995 року. На підставі даного указу Державне казначейство утворено з метою забезпечення ефективного управління коштами Державного бюджету України та підвищення оперативності у фінансуванні видатків у межах наявних обсягів фінансових ресурсів. Цим же Указом було затверджено і конкретні завдання Державного казначейства, а також дано доручення Кабінету Міністрів України розробити відповідне положення про Державне казначейство. Таке положення було затверджено 31 липня 1995 року Постановою Кабінету Міністрів №590 “Питання Державного казначейства”. У цій постанові і «Положенні про Державне казначейство» визначено правові засади діяльності Держказначейства у контексті його підпорядкованості, структури, прав, обов'язків і відповідальності, граничної чисельності працівників, а також затверджено конкретні функції Державного казначейства України.[7]
Згідно з вищезгаданим положенням Державне казначейство являє собою систему органів державної виконавчої влади і діє при Міністерстві фінансів. Державне казначейство складається з Головного управління (вища ланка) та його територіальних органів — управлінь Державного казначейства в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі (середня ланка) з відділеннями у районах, містах і районах у містах (базова ланка). Головне управління Державного казначейства (з 2000 р. Державне казначейство України) було утворено на базі Управління виконання державного бюджету та Головного управління обслуговування державного зовнішнього боргу центрального апарату мінфіну України (вказані управління було ліквідовано у складі центрального апарату Мінфіну). Територіальні органи Державного казначейства (управління, відділи) були утворені на базі секторів виконання Державного бюджету України, які діяли у складі головних бухгалтерій Мінфіну Автономної Республіки Крим і фінансових управлінь, а також груп виконання Державного бюджету України — у складі бухгалтерій районних і міських фінансових відділів.
На вищу ланку органів казначейства покладені функції: організації виконання Державного бюджету і здійснення контролю за цим; здійснення фінансування видатків Державного бюджету; ведення обліку касового виконання Державного бюджету; складання звітності про стан виконання Державного та зведеного бюджетів; регулювання фінансових взаємовідносин між Державним бюджетом та загальнодержавними (позабюджетними) цільовими фондами; організації та здійснення контролю за надходженням, рухом і використанням коштів цих фондів; розроблення і затвердження нормативно-методичних та інструктивних документів з питань бухгалтерського обліку, звітності та організації виконання бюджетів усіх рівнів; організації роботи територіальних органів Державного казначейства.[7]
Основним завданням середньої ланки Державного казначейства є : організація роботи відділень Державного казначейства у районах, містах і районах у містах; організація та здійснення виконання Державного бюджету; ведення обліку руху коштів Державного бюджету на рахунок Державного казначейства.
На базову ланку, відділення Державного казначейства у районах, містах, районах у містах покладені функції, які можна згрупувати за трьома напрямками:
1. Організація та здійснення виконання Державного бюджету за видатками:
- забезпечують відповідно до встановлених розмірів асигнувань цільове фінансування видатків;
- ведуть облік розпорядників коштів, які знаходяться на даній території;
- розподіляють і перераховують місцевим бюджетам належні їм суми коштів від відрахувань загальнодержавних податків і зборів;
- ведуть бухгалтерський облік видатків за рахунками відділень Держказначейства;
- здійснюють збирання, контроль, зведення та подання вищестоящим органам казначейства звітності про стан виконання показників Держбюджету відповідним регіоном.
2. Організація та здійснення виконання Державного бюджету за доходами:
- здійснюють за поданням Державних податкових інспекцій, повернення за рахунок Держбюджету зайво сплачених або стягнених платежів;
- ведуть бухгалтерський облік доходів за рахунками відділень Держказначейства;
- передають податковим інспекціям документи про стягнення у безспірному порядку до Державного бюджету штрафів за порушення порядку проходження і виконання платіжних доручень по доходах;
- здійснюють збирання, контроль, зведення та подання вищестоящим органам казначейства звіту про стан виконання показників Держбюджету відповідним районом.
3. Здійснення контролю за надходженням, рухом і використанням державних позабюджетних фондів у частині, що визначається Головним управлінням Державного казначейства.[8]
Отже, головним завданням органів Державного казначейства є організація виконання та безпосереднє здійснення контролю за виконанням Державного бюджету. На практиці дане завдання вирішується у формі безпосереднього забезпечення і постійного контролю руху бюджетних коштів від надходження коштів до бюджетів і їх розмежування між ланками бюджетної системи, аж до отримання коштів Державного бюджету конкретними розпорядниками.
СУТНІСТЬ ВИКОНАННЯ БЮДЖЕТУ ЗА ДОХОДАМИ
Система виконання державного бюджету за доходами ґрунтується на комплексі касових операцій, що проводяться органами Державного казначейства. Платники податків перераховують платежі до державного бюджету на доходні рахунки, відкриті в органах Державного казначейства, в розрізі кодів класифікації доходів бюджету та територій, на яких справляються дані платежі (районів і міст обласного та республіканського підпорядкування, районів у містах).
За допомогою програмного забезпечення щоденно проводиться розмежування платежів до бюджету, які підлягають розподілу між державним і місцевими бюджетами, або між загальним і спеціальним фондами державного бюджету згідно нормативів, визначених Бюджетним кодексом України та законом України про Державний бюджет України на поточний рік. Зараховані до загального та спеціального фондів державного бюджету доходи в кінці кожного робочого дня акумулюються на котлові рахунки. З котлових рахунків доходів державного бюджету здійснюється перерахування дотацій вирівнювання місцевим бюджетам усіх рівнів та перерахування доходів Державному казначейству України для їх подальшого перерозподілу.
Участь органів Держказначейства у цьому процесі зорієнтована на те, щоб максимально вірно визначити обсяг ресурсної бази державного бюджету як у цілому, так і за окремими видами доходів в адміністративно-територіальному розрізі. Наявність на централізованому рівні інформації про обсяг ресурсної бази державного бюджету, рух бюджетних коштів та деталізація їх обліку надає урядові великі можливості для маневрування ресурсами та оперативного контролю за ними.[4]
У процесі виконання державного бюджету за доходами органи Державного казначейства здійснюють такі функції:
- установлюють порядок відкриття та відкривають рахунки в управліннях Державного казначейства України для зарахування податків і зборів (обов'язкових платежів) до бюджетів та до державних цільових фондів;
- ведуть бухгалтерський облік доходів бюджету відповідно до Плану рахунків бухгалтерського обліку виконання державного та місцевих бюджетів, затвердженого наказом Державного казначейства України від 28 листопада 2000 року №119 розрізі кодів бюджетної класифікації доходів і типів операцій;
- здійснюють розподіл зарахованих до державного бюджету платежів відповідно до нормативів відрахувань, затверджених законом України про Державний бюджет України на відповідний рік, та перераховують за належністю розподілені кошти;
- готують розрахункові документи і проводять повернення надмірно або помилково сплачених до державного бюджету платежів на підставі висновків органів державної податкової служби, рішень судових органів, інших органів, що здійснюють контроль за нарахуванням та сплатою платежів тощо;
- здійснюють відшкодування податку на додану вартість на підставі висновків органів державної податкової служби та рішень судових органів;
- складають щоденну, періодичну та річну звітність за доходами відповідно до кодів бюджетної класифікації доходів та подають її відповідним органам, що здійснюють контроль за нарахуванням та сплатою платежів до державного бюджету та державних цільових фондів.[4]
У зв'язку з набуттям Державним казначейством України статусу учасника системи електронних платежів Національного банку України і розгортанням роботи розрахункових палат Державного казначейства, змінюються функції органів Державного казначейства і порядок відкриття рахунків для обліку доходів бюджету.
Рахунки для зарахування платежів відкриваються на балансі обласних управлінь Державного казначейства відповідно до Плану рахунків бухгалтерського обліку виконання державного та місцевих бюджетів та Інструкції про відкриття аналітичних рахунків для обліку операцій по виконанню бюджетів в системі Державного казначейства України, затверджених наказом Державного казначейства України від 28 листопада 2000 року № 119.
Платники податків сплачують платежі до бюджету через установи банків, у яких вони обслуговуються. Банк платника перераховує грошові кошти через СЕП НБУ на рахунки, відкриті в обласному управлінні Державного казначейства України в розрізі районів (міст обласного значення) та кодів бюджетної класифікації доходів. Операції з обробки платежів повинні здійснюватись у наступній послідовності:
- повернення надмірно, або помилково зарахованих коштів;
- відшкодування платникам податку на додану вартість;
- розподіл платежів до бюджету за нормативами, установленими законодавчими актами;
- відрахування дотацій місцевим бюджетам.
Платники податків (юридичні та фізичні особи) сплачують податки і збори (обов'язкові платежі) у безготівковій або готівковій формах. Платежі здійснюються платниками через установи банків, у яких вони обслуговуються, через установи Державного комітету зв'язку та інформації України, установи Ощадного банку за місцезнаходженням платника. Платежі до бюджету зараховуються на рахунки, відкриті в органах Державного казначейства.
При безготівковій формі оплати розрахункові документи, які подаються в установу банку, мають бути оформлені відповідно до вимог Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті. Підставою для зарахування платежів до бюджету, сплачених готівкою, є такі документи:
- копії платіжних доручень відділень Ощадбанку та корінці прибуткових документів ("повідомлення") про приймання установою банку платежів до державного та місцевих бюджетів готівкою;
- копії квитанцій за формою 24 та формою 10, видані органами місцевого самоврядування платникам податків разом з описом до них;
- платіжні доручення установ Державного комітету зв'язку та інформації України на перекази з додатком до них талонів поштових переказів (при сплаті платежів через установи зв'язку).[8]
БЮДЖЕТНА КЛАСИФІКАЦІЯ ДОХОДІВ
Відповідно до бюджетної класифікації доходи бюджету згруповані залежно від джерел і форм власності платників податків, що дає змогу визначити їхню економічну сутність.
Класифікація доходів складається з п'яти основних груп :
1) податкові надходження;
2) неподаткові надходження;
3) доходи від операцій з капіталом;
4) офіційні трансферти;
5) цільові фонди.
Податковими надходженнями визнаються передбачені податковими законами України загальнодержавні і місцеві податки, збори та інші обов'язкові платежі.
Неподаткові надходження включають усі безповоротні надходження, крім доходів від продажу капіталу, всі надходження по штрафах і санкціях, крім штрафів за порушення податкового законодавства, а також добровільні, невідплатні поточні надходження з недержавних джерел. Таким чином, неподатковими надходженнями визнаються:
- доходи від власності та підприємницької діяльності;
-адміністративні збори та платежі, доходи від некомерційного та побічного продажу;
-надходження від штрафів та фінансових санкцій;
-інші неподаткові надходження.
Доходи від операцій з капіталом охоплюють реалізацію основного капіталу, державних запасів, землі та нематеріальних активів і включають:
- надходження від продажу основного капіталу;
- надходження від реалізації державних запасів товарів;
- надходження від продажу землі та нематеріальних активів;
- податки на фінансові операції та операції з капіталом.
Трансферти - це кошти, одержані від інших органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, інших держав або міжнародних організацій на безоплатній та безповоротній основі.
Офіційні трансферти включають невідплатні, безповоротні платежі, отримані від інших органів державного управління, недержавних джерел або міжнародних організацій. Офіційні трансферти можуть поступати:
- від органів державного управління;
- від урядів зарубіжних країн та міжнародних організацій;
- з іншої частини бюджету.
Державні цільові фонди - це фонди, створені відповідно до законів України , які формуються за рахунок визначених законами України податків, зборів (обов'язкових платежів) юридичних осіб незалежно від форм власності та фізичних осіб. Це, насамперед,:
-Збір до Фонду для здійснення заходів щодо ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи та соціального захисту населення;
-Пенсійний фонд України;
-Збір на обов'язкове соціальне страхування до Фонду соціального страхування України з тимчасової втрати працездатності;
-Збір на обов'язкове державне соціальне страхування України на випадок безробіття до Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття;
- Платежі до Фонду України соціального захисту інвалідів;
- Збір за забруднення навколишнього природного середовища.
У сукупності податкові та неподаткові надходження складають поточні доходи. Якщо до поточних доходів приплюсувати суму доходів від операцій з капіталом, то отримаємо сукупні доходи.
Класифікація доходів бюджету:
13050000 Плата за землю
13070000 Плата за використання інших природних ресурсів
14000000 Внутрішні податки на товари та послуги
14010000 Податок на додану вартість
14020000 Акцизний збір із вироблених в Україні товарів
14030000 Акцизний збір із ввезених на територію України товарів
14050000 Податки на окремі категорії послуг
14060000 Плата за ліцензії на певні види господарської діяльності
14070000 Плата за торговий патент на деякі види підприємницької діяльності
15000000 Податки на міжнародну торгівлю та зовнішні операції
15010000 Ввізне мито
15020000 Вивізне мито
15030000 Кошти, отримані за вчинення консульських дій
15040000 Інші надходження від зовнішньоекономічної діяльності
16000000 Інші податки
16010000 Місцеві податки і збори [8]
Окремі групи доходів складаються зі статей доходів, які об'єднують конкретні види доходів за джерелами та способами їх отримання. Код класифікації доходів має вісім знаків:
• перша цифра - відповідає групі доходів;
• друга цифра - номер підгрупи бюджетної класифікації;
• третя та четверта цифри - відповідають розділу;
• п'ята та шоста цифри - означають параграф конкретного розділу, який визначає різновид надходження;
• сьома та восьма цифри - відведені для кодування виду бюджету (державний, міський, районний, селищний, сільський) для розщеплення платежу.
Наприклад, під кодом 30000000 зашифровані доходи від операцій з капіталом, 31000000 - надходження від продажу основного капіталу, 31020000 - надходження коштів від Державного фонду дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння.[8]
Для кожного виду надходжень, що зараховуються до бюджетів, коду бюджетної класифікації Національним банком України присвоюється тільки йому відповідний тризначний символ банківської звітності. Це пов'язано зі специфікою зарахування платежів до місцевих бюджетів, яка склалася з переходом їх на казначейське обслуговування (на один рахунок місцевого бюджету може зараховуватися багато різних платежів). У процесі переходу на касове обслуговування місцевих бюджетів за доходами Національним банком будуть присвоєні символи банківської звітності усім, без виключення, кодам бюджетної класифікації, відповідно до яких платежі зараховуватимуться до місцевих бюджетів. Крім цього очікується також зміна символів банківської звітності окремих кодів бюджетної класифікації доходів місцевих бюджетів. Символи банківської звітності формуються для кодування аналітичних рахунків та забезпечують правильність (адресність) надходження коштів на відповідні аналітичні рахунки. При цьому кожному символу звітності відповідає окремий код бюджетної класифікації і аналітичних рахунків. Наприклад, коду бюджетної класифікації 11021200 "Відрахування від суми податку на прибуток для фінансування житлового будівництва для військовослужбовців" присвоєно символ банківської звітності 222. [8]
ЗМІСТ І ЗАВДАННЯ ОПЕРАТИВНОГО ФІНАНСОВОГО ПЛАНУВАННЯ
При функціонуванні підприємства відбувається безперервний кругообіг коштів, який здійснюється у вигляді витрат ресурсів і одержання доходів, їх розподілу й використання. При цьому визначаються джерела коштів, напрямки та форми фінансування, оптимізується структура капіталу, проводяться розрахунки з постачальниками матеріально-технічних ресурсів, покупцями продукції, державними органами (сплата податків), персоналом підприємства тощо. Усі ці грошові відносини становлять зміст фінансової діяльності підприємства, в основу якої покладено належне забезпечення фінансування суб’єкта підприємницької діяльності.[5]
Фінансування – це залучення необхідних коштів для покриття потреби підприємства в основному і оборотному капіталі.
Відповідно до джерел коштів фінансування поділяється на внутрішнє та зовнішнє. Внутрішнє фінансування здійснюється за рахунок коштів, одержаних від діяльності самого підприємства: прибуток, амортизаційні відрахування, виручка від продажу чи здавання в оренду майна. Зовнішнє фінансування використовує кошти, не пов’язані з діяльністю підприємства: внески власників у статутний капітал (безпосередньо або у формі купівлі акцій), кредит, зобов’язання боржників, державні субсидії тощо.
Розрізняють також фінансування за рахунок власних і залучених коштів. До залучених коштів належать ті, які треба повертати, тобто:
-банківські кредити;
-позики інших підприємств;
-кошти від випуску векселів та інших боргових зобов’язань;
-кошти від емісії та реалізації цінних паперів, які належать підприємству;
-іноземні інвестиції.[5]
Решта коштів виступає як власний капітал. При цьому кожне підприємство повинне забезпечувати оптимальне співвідношення власного й залученого капіталу.
Однією із форм фінансування є кредит, тобто платне надання підприємству грошових коштів або інших цінностей у борг на певний час. Залучення кредитів розширює фінансові можливості підприємства, але одночасно створює ризик, пов’язаний із необхідністю повернення боргів у майбутньому і сплати відсотків за користування позиченими коштами.
Для об’єктивної оцінки поточних і майбутніх фінансових потреб на підприємстві складається фінансовий план, тобто план формування, розподілу і використання фінансових ресурсів.
Основна мета складання фінансового плану полягає у взаємоузгодженні доходів і витрат у плановому періоді. При перевищенні доходів над витратами сума перевищення направляється до резервного фонду. Якщо витрати перевищують доходи, визначається сума дефіциту фінансових ресурсів, яку можна одержати за рахунок кредитів, позик, випуску цінних паперів тощо.
Фінансові плани за тривалістю дії поділяються на:
довгострокові ((перспективні) на період 3-5 років із розбивкою по роках);
поточні (на рік із розбивкою по кварталах);
оперативні (на квартал із розбивкою по місяцях).
На даному етапі підприємства самостійно визначають, які розділи і показники фінансового плану їм необхідно розробити та в якій формі його скласти. Однак наказом Фонду державного майна України від 21 лютого 2002 р. № 343 (додаток Ж) затверджено форму річного фінансового плану господарського товариства, у статутному фонді якого більше 50 відсотків акцій належать державі та Методичні рекомендації щодо порядку його складання і погодження (затвердження).[5]
Затверджено також Положення про порядок складання річного фінансового плану державним підприємством (крім казенного) (додаток Є), згідно якого фінансовий план складається з таких розділів:
джерела формування та надходження коштів;
приріст активів підприємства;
повернення залучених коштів;
витрати, пов'язані з внесенням обов'язкових платежів до бюджету та державних цільових фондів;
покриття збитків минулих періодів.
Розробка фінансового плану розпочинається з розрахунку показників дохідної, а потім витратної частини.
Фінансовий план служить необхідною умовою для раціональної організації роботи на всіх ділянках фінансово-господарської діяльності підприємства.
Фінансове планування – це визначення обсягу фінансових ресурсів, необхідних для виробничо-господарської діяльності підприємства, а також джерел їх надходження.
Принципи фінансового планування:
-наукова обґрунтованість, яка передбачає проведення розрахунків фінансових показників на основі певних методик з врахуванням кращого досвіду; використання засобів обчислювальної техніки, економіко-математичних методів, які передбачають багатоваріантність розрахунків і вибір найоптимальнішого з них;
-єдність фінансових планів полягає в єдності фінансової політики, єдиному підході до розподілу фінансових ресурсів, єдиній методології розрахунку фінансових показників та ін.;
-безперервність, яка означає взаємозв’язок довгострокових (перспективних), поточних і оперативних фінансових планів;
-стабільність, тобто незмінність показників фінансових планів.
Основні завдання фінансового планування:
-забезпечення виробничої та інвестиційної діяльності необхідними фінансовими ресурсами;
-визначення напрямків ефективного вкладення капіталу, оцінка раціональності його використання;
-виявлення та мобілізація резервів збільшення прибутку за рахунок поліпшення використання матеріальних, трудових та грошових ресурсів.
-У процесі розробки довгострокового та поточного фінансових планів виконуються такі роботи:
-аналізується фінансово-господарська діяльність підприємства за минулі періоди;
-розраховуються основні показники господарської діяльності у поточному році та на перспективу: визначаються обсяги реалізації продукції або послуг, витрати на їх виробництво або надання, прибуток від реалізації основної продукції та іншої діяльності підприємства, розраховуються амортизаційні відрахування та ін.;
-визначаються напрямки вкладання інвестицій і джерела їх фінансування;
-розробляється оперативний план.[5]
При складанні фінансового плану повинен бути розроблений баланс доходів і видатків підприємства по всіх видах діяльності: операційній, інвестиційній та фінансовій.
Згідно П(С)БО 3 до операційної діяльності належить основна діяльність підприємства, а також інші види діяльності, які не є інвестиційною чи фінансовою діяльністю (додаток З).
Основна діяльність – операції, пов’язані з виробництвом або реалізацією продукції (товарів, робіт, послуг), що є головною метою створення підприємства і забезпечують основну частку його доходу.
У процесі планування визначається: дохід від реалізації продукції та інший операційний дохід (наприклад, реалізація оборотних активів, операційна оренда активів, відшкодування раніше списаних активів тощо).
Витрати, пов’язані з основною діяльністю, розраховуються за функціями:
-виробництво – визначається виробнича собівартість продукції;
-управління – розраховуються необхідні адміністративні витрати;
-витрати на збут продукції – витрати підприємства, пов’язані з реалізацією продукції.
Інвестиційна діяльність – придбання та реалізація тих необоротних активів, а також фінансових інвестицій, які не є складовою частиною еквівалентів грошових коштів.
Фінансова діяльність – діяльність, яка призводить до змін розміру та складу власного та позикового капіталу підприємства.
У процесі планування доходу та витрат, пов’язаних із інвестиційною та фінансовою діяльністю, встановлюють:
-дохід від участі в капіталі (відображається дохід, отриманий від інвестицій в асоційовані, дочірні або спільні підприємства, облік яких ведеться методом участі в капіталі);
-інші фінансові доходи (показуються дивіденди, відсотки та інші доходи, отримані від фінансових інвестицій, (крім доходів, які обліковуються за методом участі в капіталі));
-інші доходи (показується дохід від реалізації фінансових інвестицій, необоротних активів і майнових комплексів; дохід від не-операційних курсових різниць та інші доходи, які виникають у процесі звичайної діяльності, але не пов’язані з операційною діяльністю підприємства);
-фінансові витрати (показуються витрати на проценти та інші витрати підприємства, пов’язані із залученням позикового капіталу);
-втрати від участі в капіталі (відображається збиток, спричинений інвестиціями в асоційовані, дочірні або спільні підприємства, облік яких провадиться методом участі в капіталі);
-інші витрати (відображається собівартість реалізації фінансових інвестицій, необоротних активів, майнових комплексів; втрати від неопераційних курсових різниць; втрати від уцінки фінансових інвестицій та необоротних активів; інші витрати, які виникають у процесі звичайної діяльності, (крім фінансових витрат), але не пов’язані з операційною діяльністю підприємства).
Згідно з класифікацією доходів і витрат за видами діяльності у процесі планування проводиться співставлення доходів і витрат для визначення чистого прибутку (збитку) у плановому періоді. Для цього визначається фінансовий результат від операційної, звичайної та надзвичайної діяльності.
Звичайна діяльність – будь-яка основна діяльність підприємства, а також операції, що її забезпечують або виникають унаслідок її проведення.
Надзвичайна діяльність – операції або події, які відрізняються від звичайних і не відбуваються часто або регулярно (стихійне лихо, аварії, пожежі та ін.)
Таким чином, у процесі фінансового планування здійснюється ув’язка кожного виду витрат та відрахувань із джерелом фінансування.
Важливе значення для виробничо-господарської діяльності має оперативне фінансове планування, яке включає розробку та виконання таких оперативних планів:
-оперативного фінансового плану (балансу надходжень і видатків коштів);
-платіжного календаря;
-кредитного плану;
-касового плану.
При оперативному фінансовому плануванні проводиться порівняння майбутніх грошових надходжень у кожному місяці з сумами, призначеними до сплати і, таким чином, виявляється надлишок надходжень або їх дефіцит, а також контролюється виконання поточного фінансового плану.
На підприємстві доцільно складати баланс грошових надходжень.
Баланс надходжень коштів показує, коли в підприємства виникають тимчасово вільні кошти, а коли воно має додаткову потребу в них.
Оперативне фінансове планування полягає в складанні та використанні платіжного календаря. Його складають на квартал із розбивкою по місяцях або на місяць із розбивкою по декадах. У платіжному календарі відображається весь грошовий обіг підприємства, основна частина якого проходить через розрахунковий, валютний, позиковий та інші рахунки підприємства в банку. У платіжному календарі відображено рух грошових коштів відповідно до їх надходження та використання.[5]
У платіжному календарі фіксуються всі види грошових платежів та надходжень підприємства незалежно від їх джерел та напрямків використання, тобто показаний увесь грошовий обіг за певний проміжок планового періоду.
Платіжний календар дає можливість фінансовим службам підприємства забезпечити оперативне фінансування, виконання розрахункових та платіжних зобов’язань, фіксувати поточні зміни платоспроможності підприємства.
Платіжний календар конкретизує поточний фінансовий план, уточнює його показники, дає змогу використати наявні резерви для підвищення ефективності використання фінансових ресурсів підприємства, дає точніше уявлення про стан платежів та розрахунків у періоді, що аналізується. За допомогою платіжного календаря постійно контролюється платоспроможність підприємства.
Своєчасне забезпечення готівкою характеризує стан фінансових відносин між підприємством і трудовим колективом. До каси підприємства гроші надходять з розрахункового рахунку і призначаються для виплати заробітної плати працівникам та інших виплат. Розрахунки надходжень і виплат проводяться при складанні касового плану.
Касовий план – це план обороту готівки підприємства, необхідний для контролю за їх надходженням і витрачанням. Він складається за типовою формою на квартал і у встановлені строки передається в кредитну установу, з якою підприємство складає договір про розрахунково-касове обслуговування.[1]
В умовах самостійності підприємств у плануванні своєї діяльності окремо кредитний і касовий плани можуть не складатися, тоді їх позиції включаються в платіжний календар.
РЕГУЛЮВАННЯ БАНКІВСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ НБУ,БАНКІВСЬКИЙ НАГЛЯД В УКРАЇНІ
П.8 ст. 7 Закону України „Про Національний банк України" серед інших до функцій Національного банку відносить банківське регулювання та нагляд. Порядок здійснення банківського регулювання та нагляду врегульовано Законом України „Про Національний банк України" - розділ X, Законом України „Про банки і банківську діяльність" - розділ IV, а також іншими нормативно-правовими актами Національного банку України.[3]
Закон України „Про Національний банк України" в ст. 1 дає визначення понять банківського регулювання та нагляду. Банківське регулювання - одна із функцій Національного банку України, яка полягає у створенні системи норм, що регулюють діяльність банків, визначають загальні принципи банківської діяльності, порядок здійснення банківського нагляду, відповідальність за порушення банківського законодавства.
Банківський нагляд - система контролю та активних впорядкованих дій Національного банку України, спрямованих на забезпечення дотримання банками та іншими особами, стосовно яких Національний банк України здійснює наглядову діяльність законодавства України і встановлених нормативів, з метою забезпечення стабільності банківської системи та захисту інтересів вкладників та кредиторів банку. У даному випадку Закон встановлює, що банківський нагляд є однією із функцій банківського регулювання. Основною метою банківського регулювання та нагляду відповідно до ст. 55 Закону України „Про Національний банк України" є безпека й фінансова стабільність банківської системи, захист інтересів вкладників і кредиторів[1]
Банківське регулювання в Україні здійснює Національний банк України, оскільки виключно цей державний орган наділено спеціальною компетенцією в сфері управління банківською системою. Законодавство визначає форми банківського регулювання. Відповідно до ст. 66 Закону України „Про банки і банківську діяльність" державне регулювання діяльності банків здійснює Національний банк України в таких формах:
I. Адміністративне регулювання:
1) реєстрація банків і ліцензування їхньої діяльності;
2) встановлення вимог і обмежень щодо діяльності банків;
3) застосування санкцій адміністративного чи фінансового характеру;
4) нагляд за діяльністю банків;
5) надання рекомендацій щодо діяльності банків.
II. Індикативне регулювання:
1) встановлення обов'язкових економічних нормативів;
2) визначення норм обов'язкових резервів для банків;
3) встановлення норм відрахувань до резервів на покриття ризиків від активних банківських операцій;
4) визначення процентної політики;
5) рефінансування банків;
6) кореспондентських відносин;
7) управління золотовалютними резервами, включаючи валютні інтервенції;
8) операції з цінними паперами на відкритому ринку;
9) імпорту й експорту капіталу.
Сукупність форм банківського регулювання спрямовано на створення єдиних державних стандартів банківської діяльності в Україні, що дозволяє забезпечувати рівні умови під час здійснення діяльності банків та інших фінансово-кредитних установ і стабільність банківської системи України.
Сферою наглядової діяльності Національного банку України є нижній рівень банківської системи. Нагляд поширено на всі банки, їхні підрозділи, афілійовані і споріднені особи на території України та за кордоном, установи іноземних банків в Україні, а також інших юридичних і фізичних осіб у частині дотримання Закону України „Про банки і банківську діяльність" щодо здійснення банківської діяльності. Метою банківського нагляду є стабільність банківської системи та захист інтересів вкладників і кредиторів банку щодо безпеки зберігання коштів клієнтів на банківських рахунках.[3]
При здійсненні банківського нагляду Національний банк України має право вимагати від банків та їх керівників усунення порушень банківського законодавства, виконання нормативно-правових актів Національного банку України для уникнення або подолання небажаних наслідків, що можуть поставити під загрозу безпеку коштів, довірених таким банкам, або завдати шкоди належному веденню банківської діяльності.
При здійсненні банківського нагляду Національний банк України може користуватися послугами інших установ за окремими угодами. У разі відкликання у банку банківської ліцензії Національний банк України повідомляє про це відповідні органи інших держав, в яких банк мав філії або кореспондентські та інші рахунки. Національний банк України здійснює банківський нагляд на індивідуальній та консолідованій основі і застосовує заходи впливу за порушення вимог законодавства щодо банківської діяльності.
У разі розгляду Національним банком України питань щодо застосування заходів впливу до конкретного банку для надання пояснень запрошується голова правління (ради директорів) або голова спостережної ради цього банку, за винятком випадків призначення тимчасового адміністратора або відкликання ліцензії банку і призначення ліквідатора.
При здійсненні нагляду за установами, що ведуть банківську діяльність в інших державах, Національний банк України співпрацює з відповідними органами цих держав. Повідомлення, надіслане відповідними органами інших держав, може використовуватися тільки в таких цілях: для перевірки ліцензії установи на право ведення діяльності; для перевірки права на здійснення банківської діяльності.
Відповідно до ст. 73 Закону України „Про банки і банківську діяльність" У разі порушення банками або іншими особами, які можуть бути об' єктом перевірки Національного банку України відповідно до цього Закону, банківського законодавства, нормативно-правових актів Національного банку України або здійснення ризикових операцій, які загрожують інтересам вкладників чи інших кредиторів банку, Національний банк України адекватно вчиненому порушенню має право застосувати заходи впливу, до яких відносяться:
1) письмове застереження щодо припинення порушення та вжиття необхідних заходів для виправлення ситуації, зменшення невиправданих витрат банку, обмеження невиправдано високих процентних виплат за залученими коштами, зменшення чи відчуження неефективних інвестицій;
2) скликання загальних зборів учасників, спостережної ради банку, правління (ради директорів) банку для прийняття програми фінансового оздоровлення банку або плану реорганізації банку;
3) укладення письмової угоди з банком, за якою банк чи визначена угодою особа зобов' язується вжити заходів для усунення порушень, поліпшення фінансового стану банку тощо;
4) видати розпорядження щодо:
а) зупинення виплати дивідендів чи розподілу капіталу в будь-якій іншій формі;
б) встановлення для банку підвищених економічних нормативів;
в) підвищення резервів на покриття можливих збитків за кредитами та іншими активами;
г) обмеження, зупинення чи припинення здійснення окремих видів здійснюваних банком операцій з високим рівнем ризику;
д) заборони надавати бланкові кредити;
е) накладення штрафів.
є) тимчасової, до усунення порушення, заборони власнику істотної участі в банку використовувати право голосу придбаних акцій (паїв) у разі грубого чи систематичного порушення ним вимог цього Закону або нормативно-правових актів Національного банку України;
ж) тимчасового, до усунення порушення, відсторонення посадової особи банку від посади у разі грубого чи систематичного порушення цією особою вимог цього Закону або нормативно-правових актів Національного банку України;
з) реорганізації банку;
и) призначення тимчасової адміністрації.
У разі порушення Закону чи нормативно-правових актів Національного банку України, що спричинило значну втрату активів або доходів, і настанні ознак неплатоспроможності банку Національний банк України має право відкликати ліцензію та ініціювати процедуру ліквідації банку згідно з положеннями цього Закону.[3]
СИСТЕМА РЕГУЛЮВАННЯ СТРАХОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ В УКРАЇНІ
Страховий ринок як частина фінансової сфери є об'єктом державного регулювання і контролю. Державне регулювання спрямоване на:
забезпечення формування і розвиток ефективно функціонуючого ринку страхових послуг;
створення в Україні необхідних умов для діяльності страховиків різноманітних організаційно-правових форм;
недопущення на страховий ринок спекулятивних та фіктивних компаній, що можуть заподіяти шкоду як страховій справі, так і майновим інтересам страхувальників;
дотримання вимог законодавства України про страхування.
Основні чинники, що зумовлюють необхідність державного регу лювання страхової діяльності, пов'язані з:
захистом страхувальника;
економічною політикою, що проводиться державою.[6]
Головною метою державного регулювання страхової діяльності є забезпечення формування страховиками достатнього обсягу коштів, за рахунок яких вони зможуть виконати свої зобов'язання перед страху вальниками за будь-яких обставин, тобто забезпечення платоспромож ності кожного конкретного страховика.
Державне регулювання розвитку страхового бізнесу здійснюється у таких напрямах:
пряма участь держави у становленні системи страхового захисту майнових інтересів;
законодавче регулювання (прийняття державою базових законів та нормативно-правових актів);
здійснення спеціального нагляду за діяльністю відповідно до інтересів
страхувальників та загальнодержавних потреб.[6]
Цілісний механізм державного регулювання страхової діяльності включає прямі і непрямі методи впливу держави та її втручання у здійснення страхової діяльності та розвиток страхового ринку.
До ринкових, тобто непрямих методів державного регулювання відносяться проведення державою спеціальної податкової (фіскальної) політики, а також тарифної, цінової, кредитної, грошової та інвестиційної політики.
Пряме державне втручання в механізм функціонування страхового бізнесу здійснюється за допомогою:
1) законодавчої бази;
2) нагляду за страховою діяльністю.
Надання страхових послуг передбачає індивідуальні конкретні страхові відносини між страховиком і страхувальником, реалізація яких потребує наявності системи правового регулювання страхової діяльності.
1. Система законодавства щодо регулювання страхової діяльності складається з:
загального законодавства;
спеціалізованого страхового законодавства;
підзаконних актів[6]
Норми та принципи правового регулювання страхової діяльності визначені Конституцією України, міжнародними угодами, законами та постановами Верхов...
24.07.2020 11:07-
Ділись своїми роботами та отримуй миттєві бонуси!
0%
Оголошення від адміністратора