Подякувати Студентському архіву довільною сумою
Admin
26.02.2023 12:38
Дякуємо, що користуєтесь нашим архівом!
1. Характеристика літературних напрямків 17-18 століття (бароко, класицизм, сентименталізм, рококо, преромантизм, просвітництво)
Інформація про навчальний заклад
ВУЗ:
Інші
Інститут:
Дніпропетровський університет
Факультет:
Філологія
Кафедра:
Кафедра зарубіжньої літератури
Інформація про роботу
Рік:
2020
Тип роботи:
Контрольна робота
Предмет:
Зарубіжня література
Група:
Кафедра зарубіжньої літератури
Частина тексту файла (без зображень, графіків і формул):
Характеристика літературних напрямків 17-18 століття (бароко, класицизм, сентименталізм, рококо, преромантизм, просвітництво)
Основні літературні напрями: - бароко (XVII — XVIII ст.); - класицизм (XVIII — початок XIX ст.); - сентименталізм (друга половина XVIII — початок XIX ст.); - романтизм (кінець XVIII — початок XIX ст.); - реалізм (друга половина XIX ст.); - модернізм (кінець XIX — XX ст.); - імпресіонізм, символізм, неоромантизм, імажинізм, футуризм, акмеїзм, експресіонізм, дадаїзм, сюрреалізм, екзистенціалізм тощо; - постмодернізм (з 1980-х pp.
Бароко
Напрям бароко (італ. вибагливий, химерний) поєднав у собі стильові ознаки середньовіччя та ренесансу.
Цим поєднанням зумовлені основні його риси:
прагнення вразити читача пишним оздобленням твору;
відтворенням постійного руху, пишності, вихору часу;
алегоризм;
різкий контраст;
тенденції життєстверджуючого сприйняття дійсності;
вираження просвітницької тематики;
знову утверджується складна, вигадлива форма творів
повертається середньовічний погляд на Бога як на вершину досконалості, основу буття, водночас зберігається ренесансова увага до людини, яка тепер трактується не як противага Богові, а як найдосконаліше його творіння;
замість світської спрямованості ренесансу знову утверджується релігійне забарвлення всіх цaрин культури;
зберігається античний ідеал краси, але робиться спроба поєднати його із християнським ідеалом, тобто йдеться про поєднання краси духовної та фізичної, внутрішньої та зовнішньої;
як і ренесанс, бароко зберігає увагу до природи (і в науці, й у мистецтві), але тепер природа трактується не як противага Богові, а як шлях пізнання досконалості й благодаті Творця.
Для бароко характерні й оригінальні, власні особливості:
динамізм, рухливість; у скульптурі й архітектурі це пере важання хвилястої із завитками лінії, на відміну від простої лінії та гострого кута чи півкола середньовіччя й ренесансу;
в літературі це змалювання руху, мандрівки, змін, трагічного напруження, катастроф, сміливих авантюр;
митець бароко вбачав своє надзавдання в тому, щоб зворушити, вразити, звідси захоплення гіперболами, гротеском, антитезами.
В епоху бароко простоту форми твору замінюють вигадливістю, надуманістю, пишномовністю. Тепер мистецтво часто сприймається як забава, гра розуму.
Розвивається інтерес до алегорій, з’являються алегоричні рами, поеми, вірші.
Важливого значення набуває зовнішній вигляд твору: вірші пишуть у вигляді хреста, чaри, ковадла, колони, ромба; стають популярними акровірші та мезостихи . Засновником бароко в Італії вважають Мікеланджело Буонаротті (1475—1564). Саме він підсилив архітектуру новими елементами оформлення, широко використовував карнизи, подвоєння колон, тісняву архітектурних елементів та надлюдський розмір. Скульптурні та архітектурні твори генія й досі справляють враження скорботи, напруги, нервовості, хоча зберігають чітку побудову, симетрію і потойбічну, майже неможливу красу.
Українське бароко виникло у першій чверті XVII ст. і розвивалося протягом двох віків в усіх жанрах тодішньої літератури, зокрема в проповідях І. Галятовського, А. Радивиловського, в поезії Л. Барановича, І. Величковського, Г. Сковороди та інших. Найвідомішим жанром барокової поезії була духовна пісня, але й світська поезія також мала різноманітні жанрові форми: філософська й еротична лірика, панегірик та епіграма, пейзажні та емблематичні вірші тощо. Серед найоригінальніших творів українського бароко виділяють «віршові іграшки»: акростих (коли початкові літери кожного рядка утворювали ім'я автора) і мізостих (коли потрібні слова складалися з літер, що знаходилися посередині вірша), кабалістичні вірші (числове значення слов'янської абетки давало можливість підрахувати рік написання твору), фігурні вірші (друкувались у формі серця, хреста, яйця тощо), «раки літеральні» І. Величковського — вірші, рядки яких можна читати однаково як справа наліво, так і зліва направо тощо.
Яскраві представники європейського бароко: письменники Педро Кальдерон, Джон Мільтон; художники Мікеланджело Караваджо, Пітер Пауел Рубенс, Ґарменс Рембрандт, Дієго Родріґес Веласкес; композитори Йоганн Себастьян Бах, Ґеорґ Фрідріх Ґендель.
Класицизм
Класицизм (від лат. Classicus — "взірцевий", "довершений") — літературний напрям, що виник у XVII столітті у Франції й набув поширення в країнах Європи до початку XIX століття.
У ХVІІ ст. поряд зі стилем бароко, який виразив неспокій та сумнів доби, екзальтоване світосприймання нащадків ренесансу, виник ще один стиль, суголосний раціоналізмові доби – класицизм. Спершу він виникає у Франції на гребені піднесення французької нації, яка в другій половині віку стала наймогутнішою абсолютистською монархією Європи.
У освічених колах суспільства на початку ХVІІ ст. сформувався погляд, що не зрікаючись католицької побожності, людина повинна плекати свою внутрішню свободу на основі раціоналізму.
Класицизм – це мистецтво героїчної громадянськості. Прекрасне виступає в ньому як чітке, розумне, логічне, без суперечностей, притаманних реальному життю.
Сама назва "класицизм" підкреслювала той факт, що представники напряму наслідували античну "класику". Проте, не слід забувати, що за часів Відродження теж шанували античність. Відмінність у наслідуванні та відродженні античного мистецтва полягала в тому, що за часів Ренесансу цінувалося почуття, а класицисти, навпаки, надавали перевагу розуму.
Якщо в барокових літературних творах були можливими найпримхливіші поєднання і сплави, теорія класицизму регламентувала авторську уяву. Класицизм створив цілу низку канонів і правил, яких повинен був дотримуватися письменник.
Основні правила класицизму:
1. Класицисти утверджували вічність ідеалу прекрасного, що спонукало їх наслідувати традиції античних майстрів. Вони вважали, якщо одні епохи створюють зразки прекрасного, то завдання митців наступних часів полягає в тому, щоб наблизитися до них. Звідси— встановлення загальних правил, необхідних для художньої творчості.
2. У літературі простежувався чіткий розподіл за певними жанрами:
— високі (ода, епопея, трагедія, героїчна поема);
— середні (наукові твори, елегії, сатири);
— низькі (комедія, пісні, листи у прозі, епіграми).
Темами для творів високих жанрів були події загальнонаціонального та історичного значення, у них брали участь царі, видатні діячі, придворні тощо. Високі жанри були написані величавою, урочистою мовою. Темами для середніх і низьких жанрів були наука, природа, людські вади, соціальні пороки. У них діяли представники середніх і нижчих класів, мова наближалася до розмовного стилю. Якщо у високих жанрах прославлялись ідеї монархії та громадського служіння, то у середніх та низьких жанрах утверджувались ідеї пізнання світу і людської природи, викривалися вади суспільства і характерів.
Встановлювалися міжжанрові кордони, а будь-які міжжанрові сплави (наприклад, трагікомедія) вважалися неприпустимими.
Для кожного жанру регламентувалися мова і герої. Так, трагедії класицизму притаманна була піднесена, патетична мова, такі ж високі почуття, змальовувалися героїчні особистості.
У комедіях використовувалася проста мова, обов'язковим був сатиричний струмінь, діяли побутові персонажі. Жанрові форми нової літератури класицистами ігнорувалися, особливо це стосувалося прозових жанрів, які, незважаючи на їхню велику популярність у сучасній літературі, були відсунуті у класицизмі на другий план. Жанровими домінантами класицистичної літератури були ода і трагедія.
3. Важливим елементом в естетиці класицизму були вчення про розум як головний критерій художньої правди і прекрасного в мистецтві. Класицисти вважали, що античні майстри творили за законами розуму. Письменникам нового часу теж слід дотримуватися цих законів. Звідси походили майже математична точність правил мистецтва класицизму (ієрархія жанрів, єдність у драматургії тощо). Це накладало відбиток холодної безпристрасності, надмірної логічності на твори класицистів.
4. Із ученням про абсолютність ідеалу прекрасного і з раціоналізмом було пов'язане твердження про універсальність типів людських характерів. Спираючись на "Характери" Теофраста, класицисти стверджували незмінність людських характерів. Тому створені ними образи відрізнялися абстрактністю й універсальністю, втіленням лише загальних рис, а не індивідуальних ознак. Персонажі здебільшого були схематичні, — будували навколо зображення якоїсь провідної риси характеру (честь, обов'язок, хоробрість, лицемірство, жадібність тощо).
5. Характери чітко поділялися на позитивні і негативні.
6. Драматичні твори (трагедія, комедія) підпорядковувалися правилу трьох єдностей— часу, місця і дії. П'єса відтворювала події, які відбувалися протягом одного дня і в одному місці.
7. Чітка композиція твору мала підкреслювати логіку задуму автора і певні риси персонажів.
8. Для класицизму загалом характерні аристократизм, орієнтація на вимоги, смаки вищої суспільної верстви, хоча деякі представники класицизму порушували це правило (наприклад, Мольєр)
9. Естетичну цінність для класицистів мало лише вічне, непідвладне часу, як твори античності. Наслідуючи давніх авторів, класицисти самі створювали "вічні" образи, які назавжди увійшли до скарбниці світової літератури (Тартюф, Сід, Гора-цій, Федра, Андромаха, міщанин-шляхтич, скнара тощо).
Класицисти наполягали на виховній функції літератури та мистецтва. Причому засобом виховання "гарного смаку" є ні дидактизм, ні моралізаторство. Виховувати людину має насолода, яку мусить давати мистецтво.
Етапи розвитку класицизму
В історичному плані класицизм пройшов два етапи. Перший етап пов'язаний з розквітом монархічних держав, коли абсолютизм сприяв розвитку усіх сфер суспільства (економіки, політики, науки, культури). Головним завданням класицистів на цьому етапі було прославлення монархії, національної єдності держави під владою короля. Наприклад, Франсуа Малерб (1555—1628), П'єр Корнель утверджували ідеал мудрого монарха і відданих йому підданих. Особливо відомими стали образи Корнеля— Сід ("Сід"— 1673), Август ("Цінна, або Милосердя Августа") та ін.
На другому етапі історичного розвитку монархія виявила свої вади, що обумовило зміну спрямованості класицизму. Письменники вже не тільки прославляли монархів та часи їхнього правління, а й критикували соціальні пороки, викривали людські вади, хоча й не заперечували абсолютизм загалом. Якщо на першому етапі домінували ода, епопея, героїчна поема, а художні образи були величними і піднесеними, то на другому етапі характери героїв більше наблизитися до реальних людей, на перший план вийшли комедії, сатири, епіграми тощо.
Висновок. Таким у загальних обрисах постав класицизм — не тільки як напрям у літературі та мистецтві XVII—XVIII століть, а й тип художньої творчості зі специфічними засадами, чуттям і розумінням форми, як одна із констант європейської художньої культури. В Україні цей тип художньої творчості з'явився із заснуванням Києво-Могилянської академії (1632) і значного поширення набув наприкінці XVII — напочатку XVIII століття.
Мистецтво класицизму тяжіло до ідеалізованих абстрактних образів, зображувало облагороджену реальність, базуючись на позачасовій красі творів античності. Класицистичні канони – це єдність місця, часу і дії та жорстка ієрархія високих (трагедія, епічна драма, ода) та низьких (комедія, сатира, байка, жанрова побутова картина) жанрів.
Інтелектуальне життя Франції того часу концентрується при дворі короля-“сонця” Людовіка ХІV. Король любив у всьому величність і славу, престиж і розкіш двору, вишуканий і суворий етикет. Король дбав про мистецтва, тоді постають королівські Академія малярства і скульптури, Академія архітектури, Академія музики і танцю, Академія письма і літератури, які, з одного боку, виховували багатьох молодих митців, а з іншого – нав’язували мистецтву свої критерії і норми. “Хто згідно правил працює, творить красиве мистецтво” (Буало). Якщо мислитель доби ренесансу Мішель Монтень закликав слідувати природі, то в мистецтві класицизму панує “облагороджена краса”, “поліпшена“ природа.
ХVІІ ст. у Франції – століття театру. П’єр Корнель був автором п’єс “Сід”, “Горацій”, де панують ідеї перемоги громадянського обов’язку над особистими почуттями. Ідеалом Корнеля була відважна, вільна людина, що гордує смертю в ім’я обов’язку, який він втілював у образі Геракла. Все на світі залежить від людини і від її доброї волі – головна етична засада його трагедій.
Сюжети п’єс Жана Расіна “Андромаха” і “Федра” змальовують особисті стосунки між людьми, його герої обстоюють свою гідність перед деспотією. Расін – неперевершений майстер вірша, тонкої психологічної характеристики. Пристрасті героїв часто перемагають розум, спричиняють насильство, а розум повинен чинити опір насильству. У Расіна мораль допомагає глибше проникнути в людську натуру і переважає над громадянським звучанням тем.
Одночасно у французьких класичних трагедіях ХVІІ ст. виявилася криза світогляду класицизму, який виявився неспроможним узгіднити устремління до спільного блага з особистим щастям людини.
Великий майстер комедії Мольєр (Жан Батіст Поклен) надав жанрові глибокого суспільного змісту і яскравої театральної форми. Його театр виступав при дворі Людовіка ХІУ, висміюючи риси “світської черні”, підкреслюючи головні риси героїв – носіїв певного характеру. Він вивів цілу галерею образів винахідливих, моторних, переповнених плебейською енергією слуг. Мольєр – автор великих комедій “Тартюф”, “Дон Жуан, або Кам’яний гість”, “Мізантроп”, “Міщанин у дворянстві”. До кола французьких класицистів входили, крім Корнеля, Мольєра і Расіна, також поет Сірано де Бержерак, байкар Жан Лафонтен, теоретик класицизму Нікола Буало.
Традицію Мольєра через сто років продовжив П’єр Бомарше, він виводить образ людини неаристократичного походження, т.зв. третього стану, придворного Фігаро у п’єсах “Севільський голяр” та “Одруження Фігаро”, розумного і відважного борця за людську гідність, який говорить своєму панові Альмавіві: ”Вашою єдиною працею було народитися... в той час як мені, загубленому в земній юрбі... лише для того, щоб прогодуватися, довелося виявити більше знань і кмітливості, ніж їх було використано за сто років на управління всіма іспаніями. І ви хочете змагатися зі мною?”
У творах письменників і драматургів зростає вимога до чистоти і математичної точності будови французької мови, як взагалі до форми в мистецтвах. Літературний стиль Ларошфуко стає еталоном з його живістю, точністю і вишуканістю.
Жак Калло був першим з-посеред живописців, хто зобразив театральність людського життя, використав гротеск, збагатив техніку виконання графічного малюнка (Лихо війни, Капріччі, гравюра Страта під дубом). Жорж де Лятур творив під впливом школи Караваджіо, йому властиві внутрішня щирість персонажів, поряд з деякою напруженістю виразу (Поклоніння пастухів).
Творцем класичного напряму в живописі Франції став Нікола Пуссен (1594-1665). Живописні полотна Ф. Пуссена передають порядок, чіткість, гармонію, урівноваженість, піднесено-безпристрасну високу красу. Він торкався тем з міфології, історії, Святого письма Старого і Нового Заповіту. Замолоду перебував під впливами Тиціана і Рафаеля, римської школи ХVІІ ст., а вже в картині Натхнення поета виявилася оригінальність ХVдожника у красивості постатей – бога Аполлона, муз, Поета, Амура.
На обличчях панує спокій як вираз віри в перемогу розуму. Його герої – люди сильних характерів і величних вчинків, високого суспільного призначення. Найвидатніші картини – Танкред і Герміона, Краєвид з Поліфемом, Сім Таїнств. Мова живопису Пуссена наповнена мірою і порядком, композиційною врівноваженістю, плавним і чітким лінійним ритмом. Ці засоби чудово передають сувору величність ідей і характерів. Колорит будується на гармонії глибоких і сильних тонів: “Царство Флори”, “Спляча Венера”, “Визволений Єрусалим”. Картини Пуссена висловлюють поетично-піднесені і згармонізовані почуття. Пуссен – творець класичного ідеального героїчного пейзажу, тобто “поліпшеної” природи, вигаданої ХVдожником.
Клод Лоррен був майстром пейзажу з ясними небесами, розлогими рівнинами, морем і горами, де домінує повітря, далечінь, глибина і світло (Акіс і Галатея, Тібр під Римом), це ніби персоніфікації “золотого віку”.
Твори наступних десятиліть 1660-70 рр. у французькому живописі позначені відходом від гуманізму попередньої доби і наближаються до холодного академічного придворного стилю. У країні панує меркантилізм і підтримка абсолютистської централізованої влади широкими міщанськими верствами.
Услід за малярством класицизм виявляє себе у французькій музиці, у творах композиторів Ж. Б. Люллі, Ф. Куперена, Ж. Ф. Рамо. Інструментальним творам і оперним аріям притаманні чіткість ритму, досконалість і ясність гармонічної мови, стрункість і пропорційність форми.
Значними у французькому мистецтві того часу були досягнення в архітектурі. Шедевром архітектури класицизму став пишний Версальський палац (Жюль Гардуен-Мансар) і парк (Андре Ленотр). У ХVІІ ст. розпочинається планомірна забудова міст, Париж прикрашається палацами, будується церква Інвалідів (копія собору Св.Петра), східний фасад Лувра (починав Берніні, добудував Клод Перро). В будові Лувру позначається вплив розсудливості і математичної розрахованості, статичності і рівноваги, це зразок академізму і класицизму ХVІІ ст. Лувр став зразком подальшого будівництва урядових споруд в Європі впродовж ХVІІІ і ХІХ ст.
У музичному мистецтві Європи ХVІІ – ХVІІІ ст. поряд з класицизмом співіснують пізньоренесансна та барокова стилістика. На початку ХVІІ ст. виникають перші зразки опери у Флоренції (Я. Пері, “Дафна”), Мантуї (К. Монтеверді, “Орфей”, “Коронація Поппеї"), зразки багатоголосого мадригала (Монтеверді), у другій половині століття – зразки ораторії (А. Скарлатті, м.Неаполь), фуґи (Дж. Фрескобальді), скрипкових сонат (Тореллі, Віталі, Кореллі) і концертів (Антоніо Вівальді).
У часи Французької революції, до і після неї, досягає найвищого розвитку класицизм (еmpire) з його високими ідеями героїзму та досконалості. Ранньокласичний, ренесансний і бароковий стилі, рококо і сентименталізм були передумовою виникнення зрілого класичного стилю в музиці в часи його найвищого розквіту – віденських класиків – Гайдна, Моцарта й Бетховена. Класицизм воперному мистецтві – це опери “Орфей” Х. В. Глюка, “Весілля Фігаро”, “Дон Жуан”, “Чарівна флейта” В. Моцарта.
Найвищі зразки класицизму в інструментальній музиці – це симфонії і квартети Гайдна, Моцарта й Бетховена, камерні сонати та інструментальні концерти цих знаменитих віденських класиків. У фіналі ІХ симфонії Бетховена звучить хоровий гімн-заклик до об’єднання мільйонів людей на засадах Свободи, Рівності і Братерства.
Сентименталізм
Сентименталізм - напрям у європейській літературі, другої половини XVIII — початку ХІХ ст., що характеризується прагненням, відтворити світ почуттів простої людини й викликати співчуття читача до героїв твору. Сентименталізм розвивався як утвердження чуттєвої, ірраціональної стихії в художній творчості на противагу жорстким, раціоналістичним нормативам класицизму та властивому добі Просвітництва культу абсолютизованого розуму. Сентименталізм дістав свою назву від роману англійського письменника Л. Стерна «Сентиментальна подорож по Франції та Італії» (1768). Поступово сентименталізм запанував і в інших жанрах, змінивши жанрову систему сучасної йому літератури. Сентименталізм відкидає класицистичний поділ жанрів на «високі» і «низькі», усі вони стають рівноправними. Письменники-сентименталісти відкрили здатність простої людини, не зіпсованої цивілізацією, передовсім ідеалізованого селянина, до тонких чуттєвих переживань.
Визначальні риси сентименталізму:
- відтворення почуттів і пристрастей людини як основний предмет зображення;
- позитивні герої — представники середніх і нижчих верств суспільства; - вільна побудова твору;
- підвищена емоційність зображення подій та характерів, їх нетиповість; - мальовничі сільські пейзажі;
- розробка переважно епічних форм, виникнення ліро-епосу;
- інтенсивне використання пестливої форми та слів, що означають почуття й настрої.
Видатними представниками цього напряму є Ж.-Ж. Руссо (Франція), С. Річардсон (Англія), Й.-В, Гете (Німеччина).
Сентименталісти бачили своє завдання втому, щоб розчулити читача, вони описували нещасливе кохання, страждання благородної людини, утиски і переслідування. Страждаючи від жорстокості дворян, сентиментальний герой позитивно впливає на своїх кривдників.
Сентименталізм сприяв демократизації літератури. Головний герой сентименталістів — людина середнього стану, здатна на благородні вчинки і глибокі переживання. Вона не пристосована до життя, непрактична, не вміє жити "за законами розуму", живе за законами серця, у світі зла і несправедливості є наївним диваком. Герой сентименталістів пасивний, злі люди роблять його нещасним, він, за словами М. Бахтіна, "навіть не гине, його приводять до загибелі"
Улюбленими ліричними жанрами сентименталістів були елегія, ідилія, послання, мадригал. Сентименталісти рідше зверталися до драматичних жанрів ("міщанська драма", "серйозна комедія ", "сльозлива комедія"). Вони відмовилися від суворих правил побудови творів. У епічних творах сентименталістів часто зустрічаються ліричні відступи, їх автори нерідко відмовляються від елементів сюжету (зав'язка, розвиток, дії, кульмінація, розв'язка). Особливе місце у їх творах займає пейзаж як засіб розкриття внутрішнього стану персонажа. Він викликає здебільшого меланхолійні переживання.
Рококо
Рококо ("вигадливий", "примхливий", фр. rococo, від rocaille – осколки каменів, раковини) – стильовий напрямок, що панував у європейському мистецтві протягом перших трьох чвертей XVІІІ ст. Рококо являв собою не стільки самостійне художнє явище, скільки фазу, певний етап загальноєвропейського стилю бароко. Термін "рококо" виникає у Франції в епоху розквіту класицизму як презирлива кличка для манірного й вигадливого мистецтва XVIII ст. Його головна ознака – вигнута, примхлива лінія, що нагадує обриси раковини. Важкій та патетичній урочистості бароко протиставляє камернутендітну декоративність.
Найпоширенішою формою живопису стало декоративне панно, здебільшого овальної, круглої або вигнутої форми; основу композиції становить м’яка вигнута лінія, що надає твору обов’язкову для стилю примхливість та нарядність. У своїх колористичних пошуках майстри йшли від Рубенса, Веронезе й венеціанців, але замість насиченості і соковитості кольору використовували бліді півтони: червоний стає рожевим, синій – блакитним, з’являються лимонно-жовті, рожеві, бузкові кольори (і навіть вигадані – як "колір стегна переляканої німфи"). Одним з основоположників "рококо" був талановитий Антуан Ватто, який досяг найдосконалішого втілення принципів стилю. Найбільшим майстром мистецтва рококо вважається учень Франсуа Лемуана Франсуа Буше, чудовий колорист, майстер любовних сюжетів. Живопис Буше став взірцем для цілої плеяди майстрів (Натуар, брати Ванло, Антуан Куапель та ін.), цей вплив відчувався у Франції аж до Революції 1789 р. Серед значних майстрів рококо були художники самого різного дарування, вони зверталися до різноманітних жанрів живопису: Наттьє, Друе, Токке, Латур, Персоно та ін. Останнім великим живописцем рококо вважається Жан Оноре Фрагонар, тонкий портретист і пейзажист, який, так само як і Ватто, не вписується лише в рамки модного стилю.
Скульптура рококо менш значна й своєрідна, аніж живопис. Велике поширення в мистецтві рококо одержали портретні погруддя та маленькі скульптурні групи або статуї купальниць, німф, амурів: їх ставили в парках, прикрашали ними альтанки, салони, купальні. Найвидатніші скульптори рококо: Лемуан, Пігаль, Пажу, Фальконе, Клодіон.
Для архітектури рококо характерне зосередження уваги зодчого на інтер’єрі. Скульптурна деталь, застосовувана для прикраси фасаду, робиться більш опуклою, здобуває самодостатнє значення, не підкоряючись основним архітектурним лініям. Плоскі пілястри великого ордера змінюються опуклими напівколонами, що надають стіні мальовничого виду. Будівлі рококо здебільшого асиметричні; переважають круглі, овальні і восьмикутні кімнати; різкий прямий кут не використовується навіть між стіною й стелею, а лінія з’єднання маскується рельєфним орнаментом; нерухлива площина стіни дробиться, заглиблюється, внаслідок чого кімнати набувають ще вигадливішої форми. Стіни офарблюються у світлі, повітряні тони й прикрашаються мальовничими панно, різьбленими панелями, дзеркалами у золочених рамах. Найвідоміші французькі зодчі рококо: Робер Декотт, Габріель, Боффран, Оппенор, Дельмер, Мейссоньє.
Франція стала законодавицею естетики рококо; інші ж європейські країни були нерівномірно захоплені цим віянням. Найбільше поширення рококо одержало в Німеччині, особливо в Пруссії при дворі Фрідріха II. Архітектор Кнобельсдорф створив у Потсдамі один з найуставленіших ансамблів у стилі рококо (Сан-Сусі).
В епоху рококо розквітає графіка. Майже всі великі живописці XVIII ст. були також блискучими малювальниками (Ватто, Фрагонар), багато майстрів повністю присвятили себе графічному мистецтву (Сент-Обен, Кошен, Дебюкур у Франції, Ходовецький у Німеччині). Оформлення книг, майстерність плетіння, меблі, бронза та інше досягли в цей період небувалої художньої висоти.
Преромантизм
Преромантизм (фр. preromantisme — передромантизм) сукупнiсть iдейно- стильових тенденцiй у європейськiй лiтературi другоï половини ХVIII початку ХIХ ст., якi, не пориваючи iз сентименталiзмом, передбачали появу романтизму, поривали iз культом розуму, притаманним класицизму та Просвiтництву.
Найповнiше преромантизм проявився в Англiï та Шотландiï (творчiсть Т. Чаттертона, Дж. Макферсона, Г. Уолпола та iн.), зумовивши так званий осiанiзм, готичний роман тощо. Висунувши iдею народного суверенiтету, таких форм суспiльного життя, якi б вiдповiдали духовi народу, культ природноï людини та художника як природного генiя, виступивши проти позачасових вiчних естетичних норм i правил, традицiйних форм i моделей об'єктивiзувального мислення, утвердивши на противагу просвiтницькому рацiоналiзму цiннiсть незайманоï цивiлiзацiєю природи й природноï народноï поезiï, що проявилося вне став цiлiсно лiтературi, фольклористицi й iсторiографiï, преромантизм, однак, ю iдейно- художньою системою. Вiн був не так першим етапом романтизму, як його пiдготовчою стадiєю. У цiлiсне свiтобачення, яке дiстало художньо адекватне стильове обличчя, його течiï iнтегрував романтизм. Розвиток романтичного типу творчостi , що почався у преромантизмi, як загальноєвропейське явище був пов'язаний з глибоким свiтоглядним зламом наприкiнцi ХVIII на початку ХIХ ст., iз спростуванням принципiв механiстичного матерiалiзму. Матерiалiстам свiт видавався замкнутою системою з упорядкованими об'єктами та формами (зокрема й у сферi суспiльного життя), що iснували за законами класичноï механiки. У подоланнi цих метафiзичних засад вирiшальну роль вiдiграла нiмецька iдеалiстична фiлософiя, що справила величезний вплив на формування свiтоглядноï основи романтизму. За нею свiт (унiверсум) є живою динамiчною цiлiснiстю, що перебуває в безнастанному руховi й змiнах, у боротьбi суперечностей, якi в синтезi виступають як його багатство. У соцiально-iсторичному планi романтизм був вiдповiддю людського духу на прискорений рух iсторiï, на злам старих, феодальних засад (французька революцiя 1789-1794 рр., наполеонiвськi вiйни, нацiонально- визвольна боротьба пригноблених народiв) i вiдзначався прагненням по- своєму зрозумiти характер свiтового розвитку, що виявився непiдвладним розумовi. Романтизм став новим типом iдеолога та художньоï свiдомостi, що охопив рiзнi дiлянки людськоï дiяльностi: iсторiю, фiлософiю, психологiю, право, полiтичну економiю. Успадкувавши культурологiчнi iдеï Вiко та Руссо, руссоïстську антропологiю з ïï культом природи, дух народу (Фiхте), своєрiднiсть, призначення й мiсце кожного народу в розвитку свiтовоï iсторiï (Гердер, Шеллiнг, Гегель). З огляду на єднiсть макрокосмосу й мiкрокосмосу (людини), романтизм поставив людину в центр перетину свiтових сил i законiв, у нерозривний зв'язок iз природою, всесвiтом, суспiльством, долею та Богом як вiчною животворною силою. Оскiльки людина є частиною всеосяжноï природи й, таким чином, мiстить у собi космiчнi сили, вона постає iндивiдуально-самоцiнною та неповторною з автономним душевним свiтом. Свiдомiсть ïï не вичерпується сферою розуму, як це твердили просвiтники; внутрiшня сутнiсть людини виходить за сферу практичного мислення в царину почуття, iнтуïцiï, уяви, фантазiï, за допомогою яких тiльки й можна осягнути все багатство буття, його найвищу гармонiю. Звiдси, на противагу просвiтницькому реалiзму, в романтизмi пiдпорядкування виражального первня зображальному, логiчноï iдеï образовi, домiнантна роль художньоï фантазiï. Звiдси й апологiя мистецтва (Шеллiнг), яке поєднує в собi художнє й фiлософське пiзнання i є суттю та навищою цiннiстю свiту. Перебуваючи в центрi унiверсального буття, людина в романтизмi немовби виламується з прози щоденного побуту, меркантильних iнтересiв суспiльства, оскiльки емпiричне матерiальне життя не вичерпує безмежних можливостей буття. Справжнє життя, сповнене свободи й краси, — у сферi духу й природи. Тодi як пафосом Вiдродження i Просвiтництва було пiдпорядкування людини суспiльним iнтересам, у романтизмi основний є конфлiкт мiж особою й суспiльством, бунт особистостi проти перетворення ïï на обивателя, протест проти гноблення народу й iндивiда.
Головним критерiєм цiнностi твору є його новизна й оригiнальнiсть. Художник не наслiдує природу чи якiсь зразки й правила, а силою своєï фантазiï творить новий свiт, виступаючи сам як частина животворноï природи (А. В. Шлегель). Гердерiвське уявлення про те, що, вiдображаючи всю суму особливостей життя й культури певного народу, мистецтво виступає як органiчне явище, що виростає безпосередньо з iсторичного народно- нацiонального грунту, одержало в романтикiв дальший розвиток. Оскiльки спосiб життя, звичаï i внутрiшнiй свiт кожна нацiя має своï, час i простiр, що були для класицистiв нейтральним фоном, мiсцем дiï, у романтикiв наповнюються конкретним iсторичним, нацiонально- неповторнимзмістом.
Просвітництво
Термін "Просвітництво" (франц. siècle des lumières, нім. Aufklärung, англ. The Enlightenment, рос.Просветительство, польс. Oświecenie) вживається на означення культ.течії в історії Європи 17–18 ст. У ширшому розумінні: епоха в історії європ. культури між бароко і романтизмом. Важлива ознака П. – секуляризація європ. д-в, а також спроба сформулювати права людини. Будучи закономірним щаблем у культ.розвитку будь-якої д-ви, що вступає на шлях капіталіст. відносин, П., незалежно від нац. особливостей його прояву в тій або ін. країні, вирізняється певною сукупністю спільних рис, серед яких: демократизм, пов'язаний із необхідністю прилучення до к-ри й знань широких верств сусп-ва; раціоналізм, що означає віру в безмежні можливості людського розуму; істор. оптимізм, віра в прогрес науки й сусп-ва, у наявність єдиної мети істор. розвитку. В епоху П. відбувалися такі індивідуальні та сусп. духовні емансипаційні процеси, за яких втрачається довіра до авторитетів, що (втрата довіри) ґрунтується на критичному способі мислення.
Спроби визначення осн. змісту терміна "Просвітництво" робилися у 18 ст., зокрема Вольтером, Й.-Г.Гердером. Але остаточно він утвердився після статті І.Канта "Що таке Просвітництво?" ("Beantwortung der Frage: was ist Aufklärung?").
Одним із засобів утвердження ідеалів П. його прихильники вважали розвиток історичної науки ("школи моралі й політики"). При цьому просвітницький погляд на історію характеризувався наступними властивостями: відмова від теологічного способу витлумачення історичного процесу, різко негативне ставлення до середніх віків, ідеалізація античності, істор. оптимізм та віра в прогрес, визнання буття єдиних істор. закономірностей розвитку всього сусп-ва. Визначальною рисою мислителів цього часу були істор. оптимізм, віра в прогрес, що розглядався як поступальний розвиток к-ри, торгівлі, пром-сті, техніки. Всесвітньо-істор. підхід та уява про людство як єдине ціле вважалися закономірним характером вселенського істор. розвитку, який підлягає певним "природним законам".
П. є природним продовженням гуманізму 14–15 ст. як світського культ. напряму. Але епоха П. відокремлена від епохи гуманізму епохою реліг. реформації і катол. реакції, коли в житті Зх. Європи взяли гору теологічні й церк. засади. Важливою складовою просвітницької ідеології стала розробка суспільно-політ. теорій, зорієнтованих на розбудову раціонально організованого сусп-ва. В основу просвітницьких суспільно-політ. теорій було покладено поняття незмінної людської природи, зміст якого включав ідею про рівність людей від природи, а також про існування низки невідчужуваних прав і свобод людини й громадянина. Ці теорії, зокрема теорія природного права, що виходила з уявлення про вроджену рівність людей, ідеологічно обґрунтовували вимоги демократ. свобод. Проти феодально-абсолютистської д-ви була спрямована й теорія сусп. договору, згідно з якою держава не мала Божественного походження, а становила інститут, що виник шляхом укладання договору між людьми; ця теорія надавала право народу позбавити влади монарха, який порушує умови договору та погано охороняє природні права громадян.
Прагнення просвітників підкорити ідеальним, розумним принципам і сусп. лад та держ. установи (яким належало, на їхню думку, піклуватися про "загальне добро"), і життя людей було пов'язане з культом розуму. Феод.лад та його інститути розцінювалися як "неприродні", "нерозумні". Тому деякі просвітники покладали надії на "освіченого монарха", розраховуючи, що абсолютизм надалі проведе необхідні бурж. реформи. Так виникла ідея освіченого абсолютизму. Однак та частина просвітників, яка більшою мірою відстоювала інтереси народу, ішла значно далі, відстоюючи ідеї нар.суверенітету й демократ. республіки.
Поняття "Просвітництво" стало вираженням заг. процесу, що поступово охопив низку країн, насамперед європейських. Причому в різних д-вах і в різних царинах життя цей процес протікав по-різному і мав свою незаперечну нац. специфіку, в контексті чого, як правило, виділяють англ., франц., нім., італ. та ін. Просвітництва.
В Англії просвітницька думка мала своїм джерелом ідеологію, породжену Англ. бурж. революцією 17 ст. Найважливішими представниками П. тут були: Дж.Локк (1632–1704), Ф.Бекон (1561–1626), Дж.Берклі (1685–1753); філософ Т.Гоббс (1588–1679); учений-фізик І.Ньютон (1643–1727); філософ Д.Юм (1711–76); економіст А.Сміт (1723–90) та ін.
Розвиток франц. П. охоплює: раннє (17 ст.) – Р.Декарт (1596–1650), П.Гассенді (1592–1655) – та високе П. (18 ст.) – Ш.-Л. де Монтеск'є (1689–1755), Вольтер (1694–1778), Ж.-Ж.Руссо (1712–78), Ж.-О. де Ламетрі (1709–51), Д.Дідро (1713–84), К.-А.Гельвецій (1715–71), П.-А.Гольбах (1723–89). Однією із центр. подій розвитку франц. П. стало видання відомої "Енциклопедії" (1751–80), а соціально-політ. завершенням – події Французької революції кінця 18 століття. Ідейними вождями "старшого покоління" франц. просвітників 18 ст. були Вольтер і Ш.-Л. де Монтеск'є. Вірячи в істор. прогрес, вони покладали надії на "освіченого монарха" (Вольтер) або пропагували конституційну монархію за англ. зразком. У Франції 18 ст. існували три крила П.: перше – прихильне до давнього способу правління (ancien régime) – репрезентували аполітичні або монархічні популяризатори знання і науковці, які висували думку, щоб увести поділ влади на законодавчу, виконавчу й судову. До другого зараховують філософів, прихильних до існуючої влади та ідей абсолютної монархії, але зосереджених на боротьбі з релігією і привілеями Церкви. Гол.представники: Вольтер, П.-А.Гольбах, Д.Дідро. Третє крило складали радикальні супротивники рівною мірою як монархії, так і Церкви, демократи й прото-соціалісти, передусім Ж.-Ж.Руссо.
У Німеччині П. розпочалося у 18 ст., що було зумовлено екон. відсталістю та відсутністю нац. єдності. Фундамент під нім. П. заклали Г.-В. фон Лейбніц (1646–1716), Х.Томазіус (1655–1728) та Х. фон Вольф (1679–1754). Символом нім. П. є І.Кант (1724–1804), який синтезував думки Д.Юма та ін. філософів європ. П. До чільних представників нім. П. належать Х.-А.Крузій (1715–75), Е.-В. фон Чирнгауз (1651–1708), А.-Г.Баумгартен (1714–62), Й.-Г.Гердер (1744–1803), Й.-В. фон Гете (1749–1832), Г.-Е.Лессінг (1729 –81), Ф.Шіллер (1759–1805). На відміну від французького німецьке П. вирізнялося вкрай обережним ставленням до релігії. Ін. особливістю нім. П. виявилася об'єднуюча ідея, що змогла згуртувати різних за духом його представників – від найрадикальніших до, здебільшого, дуже помірних. Це ідея нац. єдності нім. народу, його права на вільний розвиток нац. к-ри, літератури й мови – що сприяло появі єдиної д-ви.
Із кінця 1750-х – 1760-х рр. центр. фігурою П. став Г.-Е.Лессінг із його викриттям феод. тиранії, осудом реліг. нетерпимості. Й.-Й.Вінкельман (1717–68) звеличував демократію, що породила велике мист-во антич. греків. Й.-Г.Гердер стверджував єдність істор. процесу, розвивав принципи історизму й нац. своєрідності в мист-ві. Катол. П. в Австрії репрезентували: М.Деніс (1729–1800), П.-Й.Ріггер (1705–75), К.-А.Мартин (1726–1800), Й. фон Зонненфелс (1732–1817).
Італ. П. у 18 ст. мало кількох видатних особистостей: юриста Ч.Беккаріа (1738–94), соціолога Дж.Віко (1668–1744), історика Л.-А.Мураторі (1672–1750). У Тоскані реформи в дусі Просвітництва проводив Б.Тануччі (1698–1783). Ідеї італ. П. рельєфно виділялися також у працях М.Чезаротті (1730–1808), П.Вері (1728–97), Г.Філанджері (1752–88), а в драматургії – К.Гольдоні (1707–93).
В Іспанії П. розвивалося під впливом ідей франц. енциклопедистів. Просвітники 18 ст. критикували середньовічну схоластику й реліг. догми, проповідували практичне знання, просвітницьку естетику. Одним із найбільших діячів П. був Г.-М. де Ховельянос (1744–1811). Катол. П. в Іспанії репрезентували т. зв. лустрадос (просвітники), золотим періодом для яких були 1759–88, коли д-вою правив освічений Карл III Бурбон. Найвідомішими лустрадос були також: П.-Р.Кампоманес (1723–1803), Л.-Ф. де Моратін (1760–1828), Б.-Х.Феіхоо е Монтенегро (1676–1764).
У Польщі ідеї П. прижилися пізніше, ніж у країнах Зх. Європи. Часові межі польс. П. (від 1740-х рр. до 1822) науковці приймають із застереженням, бо деякі прояви класицизму тривали тут до серед. 19 ст. Специфікою польс. П. була участь катол. духовенства, перше покоління просвітників складали гол.чином священики. Завдяки діяльності, передусім С.-К.Потоцького та І.Потоцького, Польща першою із країн Європи отримала сучасну конституцію. Просвітництво в Польщі можна розмежувати на три фази: рання (1733–64); зріла (1764–95); занепадницька (пізнє Просвітництво, або Просвітництво постаніславівське; 1795–1822). У польс. "Oświeceniu" велике значення мали сатира, сатирична журналістика, комедія, "східна повість", дуже широкого поширення набула література рукописна. Одним із засновників і найбільшим представником польс. просвітницької літератури й театру був Ф.Богомолець (1720–84). Ін. найважливіші представники: Г.Коллонтай (1750–1812), І.Красицький (1735–1801).
Ідеї П. побутували і в ін. країнах Зх. Європи. Його репрезентували: у Швеції – К.Лінней (1707–78); у Португалії – маркіз ді Помбал (1699–1782). Данське П. представляли Й.-Б.Блюме (1...
17.11.2020 20:11-
Ділись своїми роботами та отримуй миттєві бонуси!
0%
Оголошення від адміністратора