Подякувати Студентському архіву довільною сумою
Admin
26.02.2023 12:38
Дякуємо, що користуєтесь нашим архівом!
Соціально правові засади державної служби в Україні
Інформація про навчальний заклад
ВУЗ:
Не вказано
Інститут:
Не вказано
Факультет:
ЗІ
Кафедра:
Не вказано
Інформація про роботу
Рік:
2025
Тип роботи:
Контрольна робота
Предмет:
Управління персоналом
Частина тексту файла (без зображень, графіків і формул):
ПрАТ «ВНЗ «МІЖРЕГІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ УПРАВЛІННЯ ПЕРСОНАЛОМ»
Дніпровський інститут
Індекс групи: ВШБдп-12-24-М1КУА (2,0з)
Прізвище, імя, по-батькові студента:
Ананченко Іван Євгенович
КОНТРОЛЬНА РОБОТА
з дисципліни: Організаційно-правове забезпечення публічної служби в Україні
за темою «Соціально правові засади державної служби в Україні»
прізвище та ініціали викладача: доцент, Алфьорова Т.М.
Дніпро, 2025
ЗМІСТ
ВСТУП……………………………………………………………………………...3
1. Поняття, зміст та загальні види державної служби …………….……………5
2. Сучасний стан нормативно-правового забезпечення державної служби України ……………………………………………………………………………12
ВИСНОВОК……………………………………………………………………….26
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ…………………………………………27
ВСТУП
У процесі здійснення соціально-економічних реформ та політичних перетворень у суспільстві та державі особлива роль відводиться державній службі України. Будучи частиною механізму державного управління, вона повинна сприяти створенню всіх необхідних засад для побудови демократичної, правової держави. Сучасний етап державотворення в Україні, проведення адміністративної реформи висувають в якості одного з головних завдань переосмислення місця і статусу державного службовця України в системі суспільного виробництва, пошук дієздатної, ефективної моделі державного службовця та державної служби загалом. Державна служба виступає основним засобом практичної реалізації завдань і функцій держави, забезпечує функціонування її структур, сприяє створенню умов для нормальної життєдіяльності суспільства і людини. Досвід України і багатьох інших країн свідчить про те, що суспільство, яке належним чином не організувало працю, трудову діяльність державних службовців, відчуває серйозні труднощі, пов’язані з якістю державного управління.
Проблема особливостей правового регулювання праці державних службовців України свого часу тією чи іншою мірою висвітлювалася багатьма авторами, які зробили істотний внесок у її дослідження. Однак за радянських часів усі дослідження проводилися в інших соціаль но-економічних, політичних і правових умовах на фоні домінування державної форми власності, заборони підприємни цької діяльності, пріоритету громадських інтересів над особистими, кримінальної відповідальності за добровільну незайнятість тощо. Становлення нової системи трудового права України, складовими частинами якої є відмова від принципу загальності праці, реалізація принципу свободи праці, конституційне закріплення заборони примусової праці, обумовили появу раніше невідомих проблем, які потребують вивчення і наукового обґрунтування. Нині розвиток правового регулювання праці державних службовців України відстає від потреб і функцій демократичного суспільства. Передусім це стосується визначення місця і ролі державної служби, впорядкування багатьох питань проходження державної служби громадянами України, зокрема, порядку виникнення, розвитку й припинення службово-трудових відносин, відповідальності за невиконання чи неналежне виконання своїх посадових обов’язків. Багато нормативних актів у сфері службово-трудових правовідносин державних службовців не відповідають вимогам сьогодення і потребують свого удосконалення.
Поняття, зміст та загальні види державної служби.
Державна служба є особливим різновидом суспільно корисної праці. “У будь-якому державно організованому суспільстві неможливо обійтись без державного управління, а відтак, і без державних службовців, їх послуги потрібні будь-якій країні незалежно від державного устрою, форми правління, політичної системи або правлячого режиму. Саме державні службовці виконують практичні завдання, котрі усі цивілізовані суспільства світу поклали на свої держави” [7, с.258–259]. Держава як політично організована сила, здатна проводити у життя владні приписи, здійснює управлінський вплив на весь процес і спрямованість суспільних перетворень. Провідником державного управління є державна служба. Вона виступає основним засобом практичної реалізації завдань і функцій держави, забезпечує функціонування її структур, створює умови для нормальної життєдіяльності суспільства і людини.
З’ясування соціально-правової характеристики державної служби України, аналіз позицій відомих вчених щодо даної проблематики дозволяє зробити декілька важливих для подальшого дослідження висновків.
1. Суть державної служби має соціальну обумовленість, адже вона переслідує суспільно корисні цілі й завдання. Вирішуючи суспільні та державні завдання, державна служба виконує функції забезпечення, виконання та реалізації державної влади, котра має слугувати суспільству. Державна служба – невід’ємний елемент функціонування сучасного державно організованого суспільства. Схематично це має наступний вигляд: суспільство – держава – державна влада – державна служба – суспільство.
2. Державну службу як багатоаспектне явище необхідно треба розглядати у декількох вимірах: соціальному, політичному, організаційному, структурному, правовому, процесуальному, соціологічному, моральному. У соціальному плані інститут державної служби являє собою орган взаємодії суспільства і держави, державного апарату і громадських структур, державного службовця і громадянина чи людини. У цьому сенсі система державної служби забезпечує виконання функцій регулятора поведінки людей у різних соціальних відносинах, обумовлених їх потребами, інтересами, звичками, нахилами, інстинктами та іншими спонуками. Саме на державну службу покладається вирішення завдань щодо забезпечення соціальних гарантій прав, свобод та законних інтересів громадян. Державне служіння суспільству повинно допомагати людині вирішувати її проблеми, сприяти задоволенню її соціальних потреб. Отже, державна служба як соціальна категорія – це професійне здійснення за дорученням держави суспільно корисної діяльності особами, які займають посади в державних установах та організаціях. Звідси, об’єктивна природа державної служби України сьогодні обумовлена зміненою природою і призначенням нової демократичної, правової, соціальної держави. Головною сутнісною рисою сучасної державної служби повинен стати пріоритет прав та інтересів особи.
3. Державна служба є складним соціально-правовим інститутом, вивчення якого вимагає комплексного аналізу його соціальних і юридичних основ. Цей інститут являє собою систему правових норм, що регламентують державно-службові відносини, тобто права, обов’язки, обмеження, заборони, стимулювання, відповідальність службовців, а також проходження і припинення службово-трудових відносин. Причому державна служба – це комплексний правовий інститут, утворений з норм різних галузей права, який охоплює велику кількість підінститутів. Державна служба завжди пов’язана з владою, що обумовлює специфіку її правового опосередкування і організації.
4. До основних ознак, рис та властивостей сучасної державної служби слід віднести такі: а) це професійна діяльність, тобто вона є для державного службовця професією – необхідністю виконувати відповідні посадові повноваження; б) у межах даної професійної діяльності реалізується компетенція державних органів; в) змістом діяльності державних службовців є виконання завдань і функцій держави, необхідних для життєдіяльності суспільства; г) це професійна діяльність, яка оплачується з державного бюджету; ґ) вона має владний характер і забезпечується заходами державного примусу; д) специфіка нормативної бази регулювання державної служби знаходить своє втілення у поєднанні різних галузей права публічно-правової та приватно-правової систем; е) переважання розумової праці в процесі професійної трудової діяльності, володіння особливим предметом праці – інформацією; є) для цього різновиду трудової діяльності встановлено відповідні кваліфікаційні розряди; ж) виконання службово-трудової діяльності здійснюється відповідно до внутрішнього трудового розпорядку.
5. Державна служба – це спеціальний інститут, покликаний реалізовувати владні повноваження держави. На думку Г.А. Атаманчука, “державна служба існує не тільки і не стільки для забезпечення виконання повноважень державних органів, а для того, щоб таким чином і так виконувати повноваження державних органів, щоб повністю реалізовувалась соціальна сутність держави, її призначення обслуговувати потреби та інтереси своїх громадян” [17, с.27].
6. Державна служба являє собою галузь суспільного поділу праці. Внаслідок спеціалізації праці поступово виділяється окрема галузь суспільного поділу праці – здійснення управлінської діяльності. Управління – невід’ємний елемент будь-якої суспільної діяльності. Метою управління є створення умов для нормального функціонування і розвитку керованого об’єкта, і тому управлінська праця є так би мовити “другорядною”, забезпечувальною та обслуговуючою.
7. Державна служба являє собою професійну діяльність, один з різновидів професій. Ця діяльність, маючи об’єктивний зміст, вимагає спеціальних знань та певних здібностей, передачі накопичених навичок, тому її здійснення вимагає постійної професійної підготовки (навчання). Таким чином, формується окрема управлінська професія, яка передбачає можливість професійного зростання.
У цьому контексті професійний службовець є кар’єрним державним службовцем. Не випадково у Законі України “Про державну службу” одним з визначальних принципів державної служби є принцип “професіоналізму, компетентності, ініціативності, чесності, вірності справі”.
8. Виходячи з означеного, поняття державної служби України слід визначити наступним чином: державна служба – це професійна діяльність державних службовців щодо виконання завдань та функцій суспільства і держави шляхом реалізації своїх посадових повноважень на оплатній основі.
Аналіз наукової літератури з цього питання спонукає до висновку, що в силу цілого комплексу причин – багаторідність видів державних органів, неоднаковість їх статусів, дублювання виконуваних ними завдань, функцій, повноважень – неможливо виділити єдиний критерій, що дозволив би чітко розмежувати особливості та специфіку державної служби за видами.
Зважаючи на це, погодимося з авторами, які поділяють державну службу на два види: цивільну й мілітаризовану. “З нашої точки зору, – доводить А.В. Петришин, – державна служба насамперед має бути поділена на два різновиди, які мають найбільш характерні особливості: цивільну і мілітаризовану” [3, с.142]. З такою позицією погоджуються Д.Н. Бахрах і С.Д. Дубенко [5, с.13].
До мілітаризованої державної служби належать у першу чергу власне військова служба у збройних силах, а також служба в інших військових формуваннях, якими на прикладі України є прикордонні війська, внутрішні війська, органи внутрішніх справ, Служба безпеки та деякі інші воєнізовані підрозділи. Мілітаризована державна служба поза всяким сумнівом підпадає під усі загальні ознаки державної служби, і тому необґрунтованими й навіть абсурдними видаються деякі спроби в юридичній і особливо публіцистичній літературі вивести службу в збройних силах та інших військових формуваннях за межі поняття державної служби.
“Мілітаризована служба (військова, поліцейська та ін.) має численні характерні ознаки, які можна виділити вже у процесі аналізу нормативних правових актів, якими встановлено правовий статус цих видів державної служби та відповідних державних службовців. На думку Д.Н. Бахраха, для мілітаризованої служби характерні наступні відмінні від цивільної служби ознаки: професійним обов’язком службовців цієї категорії є захист життя і здоров’я людей, забезпечення безпеки громадян та встановленого порядку управління, основних прав громадян і публічних інтересів, матеріальних цінностей, охорони громадського порядку й правопорядку; вступ на державну службу мілітаризованого характеру здійснюється особами, які досягли вісімнадцятирічного віку; наявність спеціальних особливих дисциплінарних статутів, положень про дисципліну, обумовлених специфічними особливостями посадових функцій мілітаризованих службовців; ці службовці мають особливі умови вступу на службу, її проходження, присвоєння спеціальних звань, проведення атестації й припинення служби; наявність встановленого у спеціальних адміністративно-правових нормативних актах особливого правового статусу мілітаризованих службовців (права, обов’язки, відповідальність, спеціальні пільги); особливий порядок притягнення до юридичної відповідальності [19, с.21].
Усі інші види державної служби віднесено до цивільної. Головною відмінністю цивільної державної служби від мілітаризованої, зауважує А.В. Петришин, є використання цивільних (невійськових) методів управління, які спираються переважно на авторитет, а не на застосування примусу. “Головною відмінністю цивільних державних службовців є те, що перші є не військовими, а цивільними особами, не перебувають на військовій чи воєнізованій службі з усіма її атрибутами” [18, с.119]. Поряд з цим єдина цивільна державна служба охоплює декілька підвидів.
Наприклад, С.Д. Дубенко відзначає, що вона може бути “загально-функціональною” – це здійснення загальних, традиційних, “стандартних” для усіх сфер діяльності державно-службових функцій, які не мають галузевої специфіки (наприклад, діяльність персоналу в адміністрації області, відділах міністерств і державних комітетів); спеціальною – це реалізація спеціально встановлених у нормативних правових актах повноважень службовців, котрі обіймають посади в державних органах, які мають яскраво окреслену галузеву компетенцію, що накладає відбиток на практичну діяльність персоналу (наприклад суддя, державний нотаріус, дипломат) [14, с.13].
Розгляд точок зору, позицій, висловлювань вчених щодо сутності, характеру й природи мілітаризованої та цивільної служб дозволив нам сформулювати низку необхідних для подальшого дослідження теоретично-методологічних висновків.
1. Висновки щодо мілітаризованої служби. По-перше, створення мілітаризованої державної служби обумовлене необхідністю виконання державою особливих охоронних завдань. Наприклад, призначенням Збройних сил України є збройний захист незалежності, територіальної цілісності й недоторканності України. Як основні завдання органів внутрішніх справ розглядаються забезпечення особистої безпеки громадян, захист їх прав, свобод і законних інтересів, охорона і забезпечення громадського порядку.
По-друге, змістовним елементом мілітаризованої державної служби є як можливість, так і реальне застосування примусу. Так, для виконання покладених на особовий склад органів внутрішніх справ завдань, особам рядового та начальницького складу надається право у деяких випадках застосовувати заходи фізичного впливу, спеціальні засоби і вогнепальну зброю. Монополія на легальне застосування насильства вважається однією з найбільш істотних особливостей держави, тому мілітаризована державна служба, насамперед військова, є виразником державницьких засад у найбільш повному їх значенні, забезпечує застосування власне примусових важелів державної влади [20, с.605].
По-третє, мілітаризована державна служба здійснюється зі зброєю в руках, “озброєними групами людей”. На цю обставину є пряме посилання в чинному законодавстві.
По-четверте, вступ на мілітаризовану державну службу обумовлюється спеціальними вимогами до віку, стану здоров’я, фізичної підготовки, моральних якостей людей.
По-п’яте, службовці мілітаризованої державної служби наділяються специфічним правовим статусом, мають низку визначених особливими умовами проходження служби спеціальних пільг, в особливому порядку притягуються до відповідальності, зокрема, до адміністративної й матеріальної.
З’ясування особливостей цивільної й мілітаризованої державної служби, критеріїв їх розподілу та єдності дозволяє зробити певні висновки практичного характеру стосовно удосконалення Закону України “Про державну службу”. Недоліком даного нормативно-правового акту є те, що він обходить питання єдності (неподільності) державної служби та одночасно її класифікації за типовими і видовими ознаками. Хоча це й не дивно, бо в науці з цього приводу ще точаться гострі дискусії і вчені пропонують різні варіанти: а) визначити, що складовими частками єдиної державної служби є такі її гілки, як загальна (або цивільна) та мілітаризована; б) не виділяючи окремих гілок державної служби, законодавчо закріпити (підтвердити) існування в межах держслужби таких її видів, як військова, дипломатична, митна тощо; в) нормативно закріпити такі види державної служби, як адміністративна, спеціалізована та патронажна; г) виділяти державну службу в кожній з існуючих гілок державної влади – законодавчій, виконавчій, судовій; ґ) законодавчо закріпити єдність державної служби з одночасним її внутрішнім поділом на три типи: цивільну, мілітаризовану, спеціалізовану.
Вважаємо, що у будь-якому випадку на рівні Закону України “Про державну службу” має бути визначено, що державна служба поділяється на цивільну і мілітаризовану. Саме ці види єдиної державної служби мають відмінні одна від одної ознаки, якості, риси, властивості. Дотримуючись цього висновку, вкажемо також на необхідність у найближчому майбутньому розробити й прийняти відповідні нормативно-правові акти: Закон України “Про цивільну службу” і Закон України “Про мілітаризовану службу”. Чинний Закон України “Про державну службу” у такому разі буде відігравати роль базового закону, у якому в загальному вигляді вирішуються найважливіші питання у сфері організації й проходження державної служби
Сучасний стан нормативно-правового забезпечення державної служби України
В умовах побудови правової, демократичної, соціальної держави оцінка надзвичайно важливих економічних, політичних, національних, культурних та інших соціальних процесів неможлива без врахування впливу на них права та його юридичної форми – законодавства. “Нормативно-правове регулювання стає необхідною передумовою цілеспрямованої демократичної організації суспільних відносин, надання їм певної рівноваги, упорядкованої свободи та соціальної справедливості”. Правовим регулюванням охоплюються різні сторони суспільного життя, а юридичної форми набувають основні та найважливіші види суспільних відносин у різних сферах людської діяльності, які потребують не просто законодавчого оформлення, а й змістовної правової наповненості. Під цим кутом зору спеціальні юридичні знання про особливості та прояви права, правового регулювання, що досягаються правознавством, дозволяють свідомо і точніше розібратися у тих соціальних процесах, які зазнають юридичного впливу з боку держави і вимагають свого юридичного впорядкування з одночасним наповненням його правовим змістом.
Нормативно-правовим регулюванням охоплені найважливіші питання організації та функціонування державної служби. “Невід’ємною частиною державотворення в Україні сьогодні є формування і законодавче вдосконалення владних структур, покликаних втілювати в життя завдання і функції держави. Особливе місце в комплексі питань, пов’язаних з організацією державної влади, належить формуванню дієвої державної служби, адже побудова сучасної правової демократичної держави в Україні, успішна реалізація її функцій можливі лише за умови створення кадрового апарату державної влади, що ефективно функціонує” [13, с.51]. Як і будь-яка інша діяльність, позначає В.М. Манохін, державна служба мусить від самого зародження проходити на основі певних норм, правил. “З виникненням держави як сили і засобу підтримання й забезпечення основних засад суспільства, виникло державне законодавство, складовою частиною якого стало і є досі законодавство про службу. При цьому найпершою турботою держави у сфері створення й розвитку державного законодавства було законодавство про державну службу. Причини очевидні: без державної служби державі у вирішенні всіх своїх задач та функцій не обійтись; державна служба своїм впливом сягає усіх суспільно-державних структур; приведення відносин у сфері державної служби в межі суспільно-правового статусу, правового інституту є прикладом для інших видів суспільно-трудової діяльності в частині нормативно-правового регулювання. Державна служба, відзначає В.Б. Авер’янов, опосередковується правом. “Сутність правових норм, які регламентують правовий статус державних службовців, у тому числі умови та порядок проходження державної служби, види заохочень і відповідальності службовців, складає правовий інститут державної служби. До нього входять норми конституційного, міжнародного, трудового, цивільного, кримінального, фінансового та інших галузей права” [15, с.181].
Прийнято низку законів та законодавчих актів, що регулюють окремі напрямки державно-службової діяльності: про місцеву державну адміністрацію, про Прикордонні війська України, про Прокуратуру України, про Збройні Сили України, про освіту, про національну поліцію України та ін. Усі вони тією чи іншою мірою стосуються питань організації та проходження державної служби у відповідних державних органах. Закон України “Про державну службу” спрямований на врегулювання суспільних відносин, що охоплюють діяльність держави щодо створення правових, організаційних, економічних, соціальних умов реалізації громадянами права на державну службу. В преамбулі цього Закону встановлено, що він визначає загальні засади діяльності, а також статус державних службовців, які працюють у державних органах та їх апараті, але зміст Закону дозволяє зробити висновок про те, що він практично регулює діяльність апарату органів виконавчої влади. “Організація і функціонування державної служби в Україні мають правове підґрунтя, постійно відчувають на собі упорядковуючий вплив правового регулювання” [18 с.52].
Таким чином, суспільство на будь-якому етапі свого розвитку не може обходитись без особливого регулюючого механізму, який забезпечує і спрямовує поведінку людей, забезпечує взаємодію, цілісність та цілеспрямований розвиток державно-управлінських відносин. Вивчення процесів регулювання поведінки людей за допомогою правових норм як "основних способів регуляції стає способом практичної політики в суспільстві” [14, с.57]. У даному аспекті державна служба і правове регулювання діалектично взаємодіють, доповнюють і передбачають один одного. Відсутність будь-якого з них чи їх ізольоване існування у демократичній, правовій, соціальній державі неможливе.
Нормативно-правове регулювання суспільних відносин у сфері організації та функціонування державної служби України – це результативний, організаційно упорядковуючий вплив спеціальної системи правових засобів [11,с.48]. Вибір правових засобів залежить від того, на які відносини право впливає та яким чином врегульовує їх. Праву, як особливій формі суспільного регулювання, властиві: нормативність, формальна визначеність, системність, примусовість та динамізм [5, с.183-185].
Державна служба у правовому розумінні являє собою систему правових норм, що регламентують державно-службові відносини окремої категорії працівників – державних службовців: їх права, обов’язки, заходи стимулювання та обмеження, відповідальність, порядок виникнення і припинення службових відносин. Тут чітко виявляється інституційність державної служби. Водночас вона виступає як комплексний інститут, що cклaдaєтьcя з різних галузей права і включає в себе багато підінститутів. “Державна служба – комплексний правовий інститут, який регулює організацію і діяльність усіх державних службовців і складається з правових норм різних галузей права. Складність інституту державної служби полягає в тому, що, по-перше, він поєднує в собі правові норми інших галузей права, по-друге, складається з окремих підінститутів, наприклад, проходження служби, принципів державної служби” [15, с.181–182]. Ю.М. Старилов підкреслює, що з юридичної точки зору державна служба являє собою комплексний правовий інститут із специфічним змістом і структурою. “Інститут державної служби складається з первинних юридичних положень – правових норм, які встановлюють численні й різнорідні за характером та важливістю державно-службові відносини”[4, с.265, 281].
Діяльність державних службовців опосередковується матеріальними і процесуальними нормами права. Матеріальні норми в інституті державної служби встановлюють статутні положення, що визначають принципові риси цього правового інституту. Матеріальні норми визначають: поняття державної служби, державного службовця та посадової особи; принципи державної служби; правовий статус державного службовця (права, обов’язки, правообмеження, пільги, гарантії та компенсації); способи заміщення посад; іспитовий термін; атестацію; службову дисципліну; умови служби; способи і підстави припинення державної служби; контроль і нагляд у системі державної служби. У свою чергу процесуальні норми регулюють відносини щодо реального виконання положень, які містяться у матеріальних правових нормах. Причому в кожному конкретному підінституті, який входить до інституту державної служби, містяться специфічні процесуальні положення і процедури. Процесуальні норми визначають: порядок вступу на державну службу; процедуру переміщення службовця і проходження служби; порядок проведення атестації; присвоєння спеціальних звань і рангів; дисциплінарне провадження; процедуру звільнення. У сукупності матеріальні й процесуальні норми інституту державної служби: встановлюють певний порядок дій державних службовців; забороняють здійснення певних дій; надають державним службовцям можливість вибору одного з встановлених варіантів посадової поведінки; дозволяють діяти (або не діяти) на свій розсуд.
Сутність, соціально-юридична природа і зміст категорії “нормативно-правовий акт” на сьогоднішньому етапі розвитку наукового знання в теорії держави і права не завжди розуміються вченими однаково. На думку О.Ф. Скакун, правовий акт ( це акт волевиявлення (рішення) уповноваженого суб’єкта права, який регулює суспільні відносини шляхом встановлення (зміни, відміни, зміни сфери дії) правових норм, а також визначення (зміни, припинення) на підставі цих норм прав і обов’язків учасників конкретних правовідносин, міри відповідальності конкретних осіб за вчинене ними правопорушення. “Нормативно-правовий акт – це письмовий документ відповідного державного органу, яким встановлюються, змінюються або припиняються норми права, які містять правила загального характеру,” – зазначає С.О. Комаров. Під нормативними правовими актами розуміють акти, які “встановлюють норми права, котрі вводять їх в дію, змінюють або скасовують правила загального характеру”, – погоджується з ним В.В. Лазарєв. „Нормативно-правовий акт – це належним чином оформлене зовнішнє вираження волі держави, її органів, окремих осіб, яке виступає як носій змістовних елементів правової системи – юридичних норм, правоположень практики, індивідуальних приписів, автономних рішень осіб”, – вказує С.С. Алексєєв.
Самостійне дослідження та аналіз наведених точок зору вчених щодо розуміння такого соціально-юридичного явища, як нормативно-правовий акт, дозволяє виділити наступні основні його ознаки. По-перше, він має мовно-документальну форму вираження. Незалежно від характеру і юридичного значення нормативно-правовий акт завжди є зовнішньо об’єктивованим, фактично відособленим письмовим матеріалом – юридичним документом. По-друге, виражає волю громадянського суспільства, держави в особі уповноважених ними органів. По-третє, має офіційний характер і спрямований на регулювання певних суспільних відносин. “Характерна особливість волі, вираженої в правовому акті – її спрямованість на досягнення чітко визначених юридичних наслідків (введення у правову систему нових норм, набуття тих чи інших прав, встановлення гарантій)” [10, с.194]. По-четверте, встановлює юридичні норми та інші елементи правової системи, які мають юридичну енергію, необхідну для цілеспрямованого впливу на процес правового регулювання. У цьому контексті нормативно-правовий акт являє собою зовнішню форму конституювання та існування змістовно організованих правових явищ. По-п’яте, акт приймається з додержанням певної процедури. По-шосте, публікується в офіційних спеціальних виданнях з обов’язковою відповідністю автентичності тексту офіційного зразка. В Україні нормативно-правові акти публікуються у “Відомостях Верховної Ради України”, газетах “Голос України”, “Юридичний вісник України” та “Урядовий кур’єр”, “Зібранні постанов уряду України”, журналі “Офіційний вісник України”. По-сьоме, за своєю сутністю нормативно-правові акти – джерела і форми інших правових явищ, необхідних для системного, оптимального, ефективного регулювання суспільних відносин у різних сферах життєдіяльності суспільства. Саме тому в процесі юридичного регулювання вони завжди прив’язані до того чи іншого елементу механізму правового регулювання – юридичних норм, правовідносин, конкретних дій щодо реалізації прав, обов’язків та гарантій їх забезпечення. Як джерело юридичних явищ нормативно-правовий акт виступає інструментом конституювання і форми, що забезпечують введення, зміну чи припинення дії цих явищ. З даної точки зору нормативно-правовий акт являє собою засіб впливу на різнорідні елементи національної правової системи, надання їм необхідних для ефективної дії чи взаємодії юридичних властивостей.
Нормативно-правовий масив, покликаний регулювати відносини у сфері організації та функціонування державної служби, складається з різних нормативно-правових актів: законів, постанов, указів, положень, статутів, правил, інструкцій, рішень, розпоряджень, наказів. Останні мають різну юридичну силу і характеризуються притаманними лише їм специфічними особливостями.
За умов суворої законності усі юридичні акти поділяються на дві підпорядковані групи – закони і підзаконні акти. Це й виступає надійною гарантією високого демократизму усієї системи правових актів. Поняття “підзаконні акти у сфері державної служби” відображає одну загальну рису їх змісту – вони базуються на законі, а також одну загальну особливість їх юридичної сили – вони не суперечать закону. В іншому ж підзаконні акти досліджуваної групи багато в чому різняться між собою, мають суттєві особливості як за змістом, так і за юридичною силою. Причому, останній із вказаних критеріїв стосовно підзаконних актів береться у зв’язку з двома ознаками: компетенцією правотворчого органу та сферою дії акта.
Беручи до уваги названі ознаки, усі підзаконні нормативно-правові акти в сфері державної служби слід поділити на чотири основні групи: загальні, місцеві, відомчі та локальні або внутрішньо організаційні.
Загальні підзаконні нормативно-правові акти – це акти, які видаються органами загальної компетенції і поширюються на всіх державних службовців. За своїм значенням вони займають друге, після законодавчих актів, місце в національній системі права. До них відносяться: акти постійно діючих органів Верховної Ради, акти вищих органів виконавчої влади, акти окремих відомств.
Місцеві підзаконні нормативно-правові акти – це такі акти, які видаються територіальними органами державної влади і управління, і поширюються на державних службовців, які перебувають на даній території. На відміну від загальних, ця група актів присвячена питанням місцевого життя в межах тієї чи іншої адміністративно-територіальної одиниці – області, району, міста, селища. Звідси й своєрідність її юридичної сили.
Відомчі підзаконні нормативно-правові акти – це такі акти, які видаються органами спеціальної компетенції (міністерствами, комітетами, відомствами) і поширюються в основному на структурні підрозділи й державних службовців, котрі входять до складу цього відомства. У певних аспектах свого регулятивного впливу вони стосуються також і державних службовців, які мають справу з даними міністерствами, комітетами, відомствами щодо реалізації своїх функціонально-посадових обов’язків. З огляду на це закономірним є висновок, що дані акти мають внутрішню дію: поширюються в основному на органи, структури, підрозділи та державних службовців в межах певного відомства, комітету чи міністерства. Велика кількість різнорідних відомчих актів видається органами державного управління. Відомчі акти органів державного управління іноді самі створюють певну систему. Вони розрізняються за своєю юридичною силою. Найвищу юридичну силу з-поміж відомчих актів органів державного управління мають акти центральних органів галузевого і функціонального управління.
До локальних підзаконних нормативно-правових актів слід віднести акти, які видаються тими чи іншими органами, службами та підрозділами даної складової механізму державного апарату для вирішення своїх внутрішніх питань і діють лише в їх межах. Вони мають багато подібних рис з відомчими актами. Однак їх зміст і юридична сила ще більш обмежені. Локальні акти є суто внутрішніми і виражають децентралізацію в правовому нормативному регулюванні службово-трудових відносин, виступають як форма локальних юридичних норм. Внутрішній характер досліджуваної групи підзаконних нормативно-правових актів має безпосереднє вираження в компетенції державних органів, які мають право їх видавати. Ці акти присвячуються організаційно-управлінським питанням, які виникають у певному структурному підрозділі. У більшості випадків вони стосуються питань дисципліни, служби і праці, системи матеріального і морального заохочення, порядку взаємовідносин певних служб і структурних підрозділів того чи іншого державного органу, установи чи організації.
Підбиваючи підсумки сказаному, необхідно відзначити, що система нормативно-правового забезпечення державної служби являє собою сукупність законів та підзаконних нормативних актів, які створюють правове поле для її організації й функціонування, а також трудової діяльності їх особового складу, тобто державних службовців.
На нашу думку нормативно-правове забезпечення державної служби доцільно поділити на сім взаємопов’язаних груп:
1. Конституція України [1]. У ч.2 ст.38 Основного Закону проголошується право громадян брати участь в управлінні державними справами та право рівного доступу до державної служби, до служби в органах місцевого самоврядування. Розглядаючи конституційні норми діяльності державної служби, потрібно виходити зі ст. 8, яка визначає, що Конституція має вищу юридичну силу та проголошує принцип верховенства права. Звідси випливає, що конституційне верховенство забезпечує єдність, узгодженість і стабільність усієї правової системи, її окремих елементів та інститутів державної служби. Цей принцип також передбачає, що органи влади, посадові особи і громадяни повинні дотримуватися Конституції України, законів України, міжнародних норм; державні службовці виконують функції тільки в межах компетенції органу, в якому вони працюють, і в межах прав, закріплених за посадою; державні службовці віддані державі, а громадяни довіряють службовцям.
2. Міжнародно-правові документи. Насамперед, це: Міжнародний пакт про громадянські та політичні права від 16 грудня 1966 р., Конвенція Міжнародної Організації Праці (МОП), „Про дискримінацію” 1958 р., яка забезпечує рівний підхід і можливості при прийомі на роботу, та Кодекс поведінки посадових осіб з підтримання правопорядку, прийнятий на 34-й сесії Генеральної Асамблеї ООН 17 грудня 1979 р.
3. Закон України „Про державну службу” [6].
4. Спеціальні закони, які регламентують державно-службові відносини у сфері державної служби. Це: Закон України “Про прокуратуру України”, Закон України “Про освіту”, Закон України “Про національну поліцію”, Закон України “Про внутрішні війська”, Закон України “Про оперативно-розшукову діяльність”, Закон України “Про охорону праці”, Закон України “Про порядок відшкодування шкоди, заподіяної громадянину незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду”, Закон України “Про забезпечення безпеки осіб, які приймають участь у кримінальному судочинстві”, Закон України “Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів”, Закон України “Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю”, Закон України “Про звернення громадян” та інш.
5. Укази Президента, що регламентують основні питання державної служби, забезпечують можливість швидкого встановлення механізму правового регулювання сфери відносин державної служби. Серед них слід назвати такі: “Про підвищення ефективності системи державної служби“, “Про Положення про Головне управління державної служби України”, “Про вдосконалення діяльності державних органів, роботи державних службовців та підвищення ефективності використання бюджетних коштів”, “Про заходи щодо вдосконалення роботи з кадрами в органах виконавчої влади, з керівниками підприємств, установ і організацій”, “Про затвердження Програми кадрового забезпечення державної служби та Програми роботи з керівниками державних підприємств, установ і організацій”, “Про систему підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації державних службовців”.
6. Постанови Кабінету Міністрів України: “Про Науково-методичну раду при Головному управлінні державної служби при Кабінеті Міністрів України”, “Про управління державною службою”, “Про затвердження Положення про роботу з кадрами в центральних і місцевих органах державної виконавчої влади”, “Про затвердження Положення про порядок проведення конкурсу на заміщення вакантних посад державних службовців”, “Про Положення про формування кадрового резерву керівників державних підприємств, установ та організацій”, “Про Порядок віднесення посад працівників місцевих рад та їх виконавчих комітетів до відповідних категорій посад державних службовців і присвоєння їм рангів державних службовців”, “Про затверджений перелік керівників структурних підрозділів центральних і місцевих органів державної виконавчої влади, які призначаються та звільняються з посад відповідно Кабінетом Міністрів України, міністрами, керівниками інших центральних органів державної виконавчої влади та керівниками місцевих органів державної виконавчої влади”, “Про віднесення посад працівників державних органів до відповідних категорій державних службовців”.
7. Інші нормативні акти, які приймаються міністерствами та іншими центральним органами виконавчої влади. Наприклад, наказ Міністерства фінансів України “Про затвердження Інструкції про службові відрядження”, лист Міністерства фінансів України про припинення державної служби та відставку державних службовців, наказ Міністерства праці, Міністерства юстиції, Міністерства фінансів від 28 липня 1993 р. № 43 “Про умови роботи за сумісництвом працівників державних підприємств, установ, організацій”.
Розгляд суті, характеру і природи нормативно-правового забезпечення державної служби в Україні дозволяє визначити його наступні особливості.
По-перше, нормативно-правове забезпечення державної служби в Україні – це система загальних і спеціальних правових актів, у яких містяться норми, що регулюють побудову, організацію, функціонування відповідних органів, структур і підрозділів та діяльність їх особового складу. Це системно упорядкований масив різноманітних за юридичною силою, формою і сферою дії нормативних актів, який має своїм загальним предметом упорядкування відносин у сфері державної служби. “Завдяки властивій праву системності його джерела (зовнішні форми) також перебувають у зв’язку, певній поєднаності. Ці зв’язки і поєднаність найбільш повно і послідовно виявляються у нормативно-законодавчих системах, де, окрім того, диференціація нормативних актів за змістом доповнюється їх ієрархічною взаємозалежністю, обумовленою відмінністю юридичної сили останніх”.
По-друге, нормативно-правове забезпечення державної служби ( не самодостатня система. Воно виступає як невід’ємна підсистема національного законодавства — відображає основні риси суспільного і державного устрою, закріплює принципові положення офіційної правової доктрини. Юридичну базу даного різновиду нормативно-правового забезпечення складають Конституція та закони України, норми яких затверджують правові основи правоохоронної політики, встановлюють загальний порядок проходження служби в державних органах, визначають правовий статус різних категорій державних службовців.
По-третє, даний різновид нормативно-правового забезпечення має низку своєрідних особливостей. Першою
Ділись своїми роботами та отримуй миттєві бонуси!
0%
Оголошення від адміністратора