Вступ Відродження сільського господарства має вирішальне значення для покращення економічного стану держави та підвищення рівня життя українського народу. Проведення земельної реформи стали складовою частиною економічної реформи, однією з основних ланок формування і розвитку аграрної політики на сучасному етапі. Земля є одним із найцінніших національних багатств України, яке, нажаль, найменше нині цінується та ще й задіяно в повній мірі в ринковому середовищі. Через це багато втрачають і окремі землевласники і територіальні громади і держава в цілому. Найбільшою мірою це стосується земель сільськогосподарського призначення в умовах широкомасштабного проведення земельної реформи в аграрному секторі економіки, що передбачала насамперед, роздержавлення земель, розпаювання сільськогосподарських угідь серед селян, право передачі земельних часток (паїв) в оренду одержання орендної плати, фактично було зруйновано так звану колгоспно-радгоспну систему землеробства. За роки проведення земельної реформи в Україні земельний фонд істотно змінився. Проте землі сільськогосподарського призначення особливо орні, власники і орендарі використовують не раціонально тобто, без застосування ґрунтозахисних технологій, що призводить до посилення деградації земель чи повного виведення з активного обороту колись цінних земель. Господарювання за радянських часів здійснювались на основі внутрігосподарського землеустрою, яким передбачалося певна структура посівних площ, яка залежала від спеціалізації конкретно господарства, розроблялись і створювались польові, кормові, овочеві та грунтозахисні сівозміни з розміщенням відповідних сільськогосподарських культур на полях цих сівозмін. Аграрна агрономічна служба колишніх сільськогосподарських підприємств вела книги історії полів, тим самим відстежувалося все науково обґрунтоване чергування культур і чорного пару в полях сівозмін. Це давало багатьом господарствам у поєднанні з агротехнічними, протиерозійними, гідротехнічними, лісо- та лукомеліоративними заходами добиватися високої культури землеробства, одержувати стабільну врожайність сільськогосподарських культур. Але наступні перетворення звели в манівець організацію території колишніх господарств та освоєння сівозмін. Нині землекористування відрізняється нестабільністю, дрібно культурністю, черезсмужжям, тощо. Про культуру землеробства, проведення робіт спрямованих на захист земель від ерозії, підвищення родючості грунтів не доводиться й говорити. Площі орних земель, на яких з’явилась бур'яниста рослинність, вже мають десятки тисяч гектарів. Ситуація яка склалася характерна і для інших регіонів України. Тому не випадково Верховною Радою України були прийняті закони «Про землеустрій» та «Про охорону земель», що спрямовані на забезпечення сталого розвитку землекористування, раціонального використання і охорони земель підвищення родючості земель та інших корисних властивості землі збереження екологічних функцій ґрунтового покриву та охорони довкілля. Дипломний проект розроблений по матеріалах Савинецької сільської ради Тростянецького району Вінницької області. Графічна частина дипломного проекту включає в себе: План існуючого використання земель Савинецької сільської ради Тростянецького району Вінницької області; План агровиробничих груп грунтів; Картограма крутизни схилів; Проект впорядкування території ріллі ПСГП «Савинецьке». 1. Правові основи створення нових сільськогосподарських структур на засадах приватної власності на землю (огляд літератури) На території України на базі земель, переданих в оренду землевласниками, створено нові агроформування – товариства з обмеженою відповідальністю, акціонерні товариства, тощо. Вони становлять 52 % усіх реформованих сільськогосподарських підприємств, 48% господарств ведуть виробництво на індивідуальній основі – це фермерські господарства та інші. Намітилися тенденції до парцеляції землекористування, вихід селян із «колективних» форм господарювання, створення господарств, які базуються на індивідуальній праці й особистому управлінні. Координальні зміни у землекористуванні докорінно змінили стан землеустрою в новостворених агроформуваннях. У більшості з них, його зовсім немає. Відсутні також, особливо в індивідуальних селянських господарствах, фахівці аграрної галузі, якими були забезпечені колишні сільськогосподарські підприємства до реформування. Сільськогосподарське виробництво здійснюється без використання новітніх технологій, на базі застарілих знань, а подекуди – взагалі на примітивному особистому досвіді. Саме це, передусім, зумовлює необхідність нового підходу до землеустрою в агроформуваннях сучасного типу. Для обрання організаційно – правової форми новоутвореного підприємства, слід керуватися чинним законодавством, зокрема законами України „Про господарські товариства”, „ Про підприємства в Україні”, „Про сільськогосподарську кооперацію”, „Про селянське (фермерське) господарство”, „Про підприємництво”. Серед передбачених чинним законодавством організаційно-правових форм підприємницької діяльності можна відзначити зокрема: - акціонерне товариство; - приватне підприємство; - товариство з обмеженою відповідальністю; - товариство з додатковою відповідальністю; - сільськогосподарський кооператив; - фермерське господарство. Підприємства вищезгаданих організаційно-правових форм є юридичними особами. Кожна з них має свої особливості, що обумовлюються кількістю засновників, отупінню їхньої участі в управлінні підприємством та розподілу прибутків, різною мірою відповідальності за зобов’язаннями підприємства та іншими факторами. Акціонерне товариство – це підприємство, створене на засадах угоди між юридичними особами і громадянам шляхом об’єднання їх майна та підприємницької діяльності з метою одержання прибутку. Воно має статутний капітал, поділений на визначену кількість акцій рівної номінальної вартості і несе відповідальність за зобов’язаннями тільки майном товариства. Акціонерні товариства можуть бути двох видів: - відкрите, акції якого розповсюджуються вільно без обмежень для придбання; - закрите, акції якого розповсюджуюються тільки між засновниками. Приватне підприємство – це самостійний господарюючий статутний суб’єкт, що є юридичною особою, має самостійний капітал, розрахунковий та інші рахунки в банках, укладає угоди, може створювати філії та представництва і бути засновником або членом асоціацій чи інших об’єднань. Засновниками (власниками) таких підприємств стали колишні керівники, які мали досвід керівництва великими підприємствами і користувалися довірою і повагою серед членів колишнього колективного підприємства. Товариство з обмеженою відповідальністю – підприємство, створене на засадах угодах між юридичними особами і громадянами шляхом об’єднання їх майна та підприємницької діяльності з метою одержання прибутку. Воно має статутний фонд, розділений на частку у розмірах, визначених установчими документами. Для товариства характерні двоступенева структура управління (загальні збори - виконавча дирекція (директор), голосування відповідно до розмірів частки учасника у статутному фонді, заборона суміщення посад голови товариства і керівника виконавчого органу. Товариство створюється і діє на підставі установчого договору між учасниками про його створення та статуту товариства (установчі документи). В установчих документах необхідно визначити вид товариства (з обмеженою відповідальністю), предмет та цілі його діяльності, склад засновників (учасників), найменування та місце знаходження товариства, розмір та порядок утворення статутного фонду, розміри часток кожного з учасників, розмір, склад та порядок внесення ними вкладів, склад та компетенція загальних зборів, голови та дирекції (директора),порядок прийняття рішень органами товариства, перелік питань, при рішенні яких потрібна одностайність, порядок внесення змін до установчих документів, порядок ліквідації і реорганізації товариства. Товариство може бути створеним, якщо його статутний фонд становить не менше 100 розмірів мінімальної заробітної плати. До дня державної реєстрації установчих документів товариства кожен з учасників має зробити не менше 30% розміру його внеску, передбаченого у цих документах. Залишок внеску здійснюється протягом одного року після реєстрації товариства. Учасники товариства не зобов’язані працювати в ньому і здійснюють свої права як рівноправні (пропорційно власній частці у статутному фонді) власники. Збільшення чисельності учасників товариства, якщо це не пов’язане з відступленням їх часток третім особам, зумовлює зростання розмірів статутного фонду і відповідної державної реєстрації змін до установчих документів. Учасники товариства несуть відповідальність у межах їх внесків до статутного фонду. ТОВ є зручною формою організації сільськогосподарського товариства, насамперед для груп людей , які довіряють один одному та готові нести однакову, але не повну відповідальність за діяльність свого підприємства. Товариство з додатковою відповідальністю - підприємство , створене на засадах угоди між юридичними особами і громадянами шляхом об’єднання їх майна та підприємницької діяльності з метою одержання прибутку. Воно має статутний фонд, поділений на частки визначених установчими документами розмірів. Переваги та недоліки товариства з додатковою відповідальністю схожі з ТОВ. Проте переваги даної організаційно-правової форми підсилюються наявністю додаткової відповідальності , що підвищує довіру до цих підприємств з боку кредиторів та інших партнерів. Сільськогосподарський кооператив – це підприємство, створене шляхом добровільного об’єднання пайових внесків для участі в спільній сільськогосподарській виробничій діяльності та обслуговуванні переважно членів кооперативу. Фермерське господарство (ФГ) – є формою підприємства громадян України , які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією. Право на створення фермерського господарства має кожен громадянин України, який досяг 18-річного віку і виявив до цього бажання. Першочерговим правом користуються громадяни, які проживають у сільській місцевості і мають необхідну кваліфікацію або досвід роботи в сільському господарстві. Відбір претендентів здійснюється на конкурсній основі. Формування землеволодінь і землекористувань недержавних сільськогосподарських підприємств здійснюється з дотриманням чинних в Україні законодавчих та нормативних актів, які регулюють майнові і земельні відносини власності, визначають організаційно-правові форми сільськогосподарського виробництва ринкового типу. Кожен член підприємства є самостійним і незалежним під час прийняття рішення щодо майбутнього використання своєї земельної частки. Склад, площі і розміщення сільськогосподарських угідь новостворюваних господарств повинні забезпечувати необхідні територіальні умови для інтенсивного використання земель при певних спеціалізаціях виробничої діяльності, а також відтворення їх корисних властивостей та мінімальне забруднення сільськогосподарської продукції шкідливими речовинами, попередження міграції забруднюючих речовин в ландшафтах. При організації сільськогосподарських угідь новостворених господарств необхідно передбачати вільний зв’язок тваринницьких ферм, в першу чергу, великої рогатої худоби, з масивами пасовищ та орних земель з метою запобігання переміщення худоби через землеволодіння і землекористування суміжних господарств. В процесі організації сільськогосподарських угідь вирішуються питання щодо використання новоствореними господарствами земель, які знаходяться у державній власності. При необхідності обґрунтовується доцільність їх територіального перерозподілу. По кожному з новостворених господарств визначаються ділянки першочергового виходу з них членів, якщо в цьому буде необхідність. Ділянки першочергового виходу повинні визначатися площею не менше 10% площі сільськогосподарських угідь господарства. 2. Характеристика об’єкта 2.1.Загальні відомості Землі Савинецької сільської ради розміщені на захід від районного центру та в 31 км від залізничної станції Вапнярка. Село Савинці розміщене в центральній частині сільської ради. Населення сільської ради складає 5073 чол. Територія Савинецької сільської ради нараховує 4757,2 га з них землі населеного пункту – 421,6 га, землі запасу – 476,2 га, землі сторонніх користувачів – 1224,1 га. До складу Савинецької сільської ради входять землі Тростянецької районної шляхової ремонтно-будівельної дільниці 36,3 га. Зовнішня межа сільської ради проходить вздовж доріг лісосмуг, лісу та доріг тобто проходить по чітких контурах місцевості. Склад земельних угідь сільської ради подається в таблиці 2.1 Таблиця 2.1 Склад земельних угідь, га № п/п Назва угідь Площа    га %  1 2  3  1 Рілля 2403,89 68,19  2 Багаторічні насадження 27,4 0,58  3 Сіножаті 16,0 0,34  4 Пасовища 487,7 10,25   Всього с/г угідь 3537,4 74,36  5 Землі у володінні громадян 290,3 6,10  6 Лісові площі 480,5 10,10  7 Деревно-чагарникові насадження 121,9 2,56  8 Болота 43,2 0,91  9 Під водою 75,5 1,59  Продовження таблиці 2.1  1 2 3 4  10 Під дорогами 72,8 1,53  11 Під вулицями 19,3 0,40  12 Під будівлями і дворами 89,5 1,88  13 Інші землі 26,8    Загальна площа 3524,64 100,0   На території сільської ради знаходиться сільськогосподарське підприємство – ПСГП «Савинецьке». Центральна садиба підприємства знаходиться в с.Савинці, а власники та землекористувачі, які знаходяться на території сільської ради відображені в таблиці 2.2. Виробничий напрямок підприємства - вирощування зернових і технічних культур з розвиненим тваринництвом. Таблиця 2.2 Експлікація земель за землевласниками та користувачами демель Номер на плані Власники землі,землекористувачі Всього площа,га В т.ч.в межахНП  1 ПГСП «Савинецьке» 1688,96   2 ТОВ «АгроЛан» 77,49   3 ТОВ «Китайгородське» 288,01   4 СТОВ «Довжок» 42,31   5 СФГ «Каштан» 14,65   6 СФГ Козар» 35,99   7 Козік А.Д. (суборенда АгроЛан) 33,38   8 Орендар Колісниченко О.М 41,85 41,85  9 Орендар Білик С.М. 16,18 16,18  10 Особисті підсобні господарства 207,38 197  Продовження таблиці 2.2  1 2 3 4  23 Ділянки для будівництва та обслуговування житлових будинків та господарських будівель 188 160  11 Землі для сінокосінні та випасання худоби 52,8   12 школа 2,7 2,7  13 ФАП 0,36 0,36  14 Будинок культури 0,8 0,8  15 Кладовище 8,3 8,3  16 церква 0,1   17 Верхівське ССТ 0,7 0,7  18 Цегельний завод 2,1   19 Осика Т.І 0,07 0,07  20 Тростянецька РШРБД 34,81 11,1  21 Віноблагроліс 61,19   22 Землі сільської ради 726,55 177,61   Всього земель в межах плану 3524,68 616,77   Аналізуючи дані таблиці 2.2 на території Савинецької сільської ради найбільшеу питому вагу займає сільськогосподарське господарство «Савинецьке», що становить 1688,96 га, та ТОВ «Китайгородське» -288,01га, ТОВ «АгроЛан» - 77,49 га ,а також є фермерські господарства «Каштан», Козар що відповідно становлять – 14.65 га , 35,99 га. Врожайність в господарстві досить помітно коливається по роках , що залежить в першу чергу від кліматичних умов. В формуванні врожайності немаловажне значення має додержання правильної агротехніки, правильне чергування культур в сівозміні, впровадження ефективних протиерозійних заходів. Однак, вирішальним в одержанні стабільних високих врожаїв є внесення добрив, особливо органічних. В справі підвищення врожайності зернових культур має значення правильне ведення насінництва, з застосуванням насіння районованих сортів. Для успішного ведення землеробства з врахуванням потреб охорони природи і раціонального використання землі важливим є організація території господарства з оптимальним співвідношенням сільськогосподарських угідь, а в умовах господарства це полягає в зменшенні земельних площ з інтенсивним використанням, тобто в залуженні еродованої ріллі з подальшою трансформацією її в сіножаті і пасовища, а також в багаторічні насадження /сади/. Природні умови. Територія Тростянецького району, в межах якого знаходиться господарство, розміщене в південно-східній частині Вінницької області. Для цього характерна одноманітність /при одночасній дрібноконтурності/ ґрунтового покриву, зумовлена відносною одноманітністю природних умов, ґрунтових порід, зволоженням, рельєфом тощо. Так, поряд з одноманітністю природних умов тут спостерігаються висока густота і глибина розчленування з глибоким врізом гідрографічної сітки, що обумовило глибокий базис ерозії і, відповідно, високу інтенсивність ерозійного руйнування ґрунту. Тому поряд з видовою однорідністю ґрунтів спостерігається дрібноконтурність з різним ступенем еродованості. Клімат. Згідно схеми агрокліматичного районування Вінницької області територія області господарства відноситься до помірно-теплого вологого клімату. Для даного району характерний довгий теплий період із кількістю опадів і короткою відносно теплою зимою, з невеликою кількістю опадів і нестійким сніговим покривом. Сума середньодобових температур за період з температурою вище +10˚ /1077-1239 ˚С/ і гідротермічний коефіцієнт, як показник ступеня вологозабезпечення за цей період характеризують територію господарства, як типову для другого агрокліматичного району, основні кліматичні показники якого приведені в таблиці 2.3 Таблиця 2.3 Кліматичні показники центральної зони Вінницької області № п/п Назва кліматичних показників Кліматичні показники  1 2 3  1 Сума температур вище +10˚ С 1077-1239˚ С  2 Тривалість безморозного періоду /в днях/ 160-174  3 Середня річна температура повітря 7-7,6˚ С  4 Середня із абсолютних мінімумів температури повітря 25-27˚ C  5 Абсолютний максимум температури повітря 32˚ С  6 Середня дата першого заморозку /восени/ 23-З0.ІХ  7 Середня дата останнього заморозку /весною/ 22-26.ІV  8 Тривалість вегетаційного періоду/дні/ 100-205  9 Сума опадів за рік, мм 443-457  10 Сума опадів за вегетаційний період, мм 304-320  11 Тривалість періоду з заляганням снігового покриву /днів/ 80-89  12 Середня з максимальних висот снігового покриву, см 18-20  13 Середня глибина промерзання ґрунту, см 55-56  14 Максимальна глибина промерзання ґрунту, см 90-91  15 Мінімальна глибина промерзання ґрунту, см 33  16 Сума ефективних температур /вище+5°С/ за період вегетації 1999-2069 ˚С  17 Основний напрямок вітру Пд.Сх–Пн.Зх   Тривалість періоду з середньодобовими температурами вище 10˚С складає в середньому 160 днів. Початок вегетаційного періоду /дата переходу навесні температури через +5°С/ припадає на 6-10 квітня. Перехід середньодобової температури повітря через +5°С восени /кінець вегетаційного періоду припадає на початок листопада. Останні приморозки навесні на поверхні ґрунту бувають 4-8 травня, а в повітрі 19-25 квітня. Перехід до літа приходить з встановленням теплої погоди і припинення нічних приморозків при переході середньодобової температури через +І5°С. Початком літа вважають другу половину травня, а кінцем першу половину жовтня. Перехід середньодобової температури повітря через +5°С, що буває в першій декаді грудня, прийнято рахувати початком зими. Закінчується зима з переходом середньодобової температури повітря від +5˚ С до вищої, що буває в другій половині лютого. Тому тривалість зимового періоду складає в середньому 87-90 днів. Зими переважно м’які, але в окремі роки мінімальні температури в січні і лютому доходять до З1–32°С. Для зими характерна нестійка погода: поряд з низькими температурами можливі відлиги, які приводять до утворення льодяного шару, що негативно впливає на перезимівлю озимини. Сніговий покрив невеликий і нестійкий. Пануючими в районі є північно-західні вітри, які обумовлюють зимою знижену температуру повітря і сильні морози. Південно-західні вітри в зимовий період приносять відлиги. Протягом року в районі випадає 443-475 мм опадів 70% опадів випадає на вегетаційний період. Гідротермічний коефіцієнт /ГТК/ в описуваному районі становить 2,8. Запаси продуктивної вологи в 20 см шарі ґрунту під час сівби озимих складають 25 – 30 мм. В найбільш несприятливі роки запаси вологи зменшуються до 8–10 мм, в той час як для появи сходів задовільними вважаються запаси вологи від 20 до З0 мм, а оптимальними – більше 30 мм. До початку сівби ярих культур в 20 см шарі ґрунту запаси продуктивної вологи досягають 40 – 45 мм, в метровому шарі - біля 200 мм, що достатньо для розвитку ярих зернових. Приведена характеристика клімату свідчить, в основному, про сприятливі кліматичні умови росту і розвитку районованих сільськогосподарських культур. Рельєф. В геоморфологічному відношенні територія господарства знаходиться в межах Подільсько-Побузької області, в геоморфологічному районі Південно-Бузької розчленованої лесової рівнини. Названий район характерний порівняно великою /250-300 м над рівнем моря/ абсолютною висотою, високим ступенем і глибиною розчленованості сучасної поверхні, інтенсивними процесами ерозії, чому сприяє майже повсюдне поширення піддатливих ерозій лесових відкладів. Поверхня території господарства складна і представлена широкою /4-5мм/, глибоко врізаною долиною р.Берладинка, яка має напрямок течії з північного заходу на південний схід і ділить територію господарства на дві нерівні частини: північну і південну. Заплава річки зайнята ставками, що утворилась внаслідок перегородження русла декількома греблями. Територія землекористування господарства знаходиться, крім долини річки також не двох плото-випуклих вододілах, що розділяють долину річки Берладинки від долин інших річок, північна і південна границі господарства проходять по заданих вододілах. Ширина вододілів в межах господарства невелика і не перевищує 500-800м. Це найбільш підвищені і найменш розчленовані ярками і балками ділянки земель. Основу площ землекористування займає північна частина території, яка представляє собою лівобережну долину річки. Від випуклого вододілу долина річки проходить виразним перегином поверхні, у видовжений випуклий схил з падінням на південь до русла річки. Цей загальний південний схил, спочатку спадистий, а з наближенням до русла - все більш пологий, розчленований численними крутими балками і ярами, які прорізають поверхню, розгалужуються утворюючи цілий ряд вузьких, нахилених на південь спадистих і пологих міжбалочних гребенів, що в свою чергу переходять в спадисті і навіть круті схили балок. В результаті такого розчленування територія північної частини господарства представлена цілою сіткою вузьких випуклих гребенів і схилів, які роздрібнюють орні масиви, створюють дрібноконтурний ґрунтовій покрив з незмитих в різній степені ґрунтових відмін, що приводить до загального погіршення земельного фонду господарства і невідкладної потреби в затратах на протиерозійні заходи, як агротехнічні так і меліоративні, вилучення великої площі земель з фонду інтенсивного використання, а часто і взагалі з ріллі з трансформацією в пасовища чи сіножаті, а конкретніше – на пологих і слабоспадистих схилах – введення ґрунтозахисних сівозмін, а на сильноспадистих і крутих – лісомеліорація і будівництво гідротехнічних споруд. Виняток становить неширока смуга поверхні, що безпосередньо примикає до заплави річки і в переважній більшості зайнята селами Савинці і Китайгород. Тут схили виположуються, ерозійна сітка неглибока, інтенсивність ерозійного руйнування ґрунтів зменшується. Південна, або правобережна частина долини річки у вигляді виразного перегину поверхні проходить від плоского неширокого вододілу в круті розчленовані схили з середньо- і сильнозмитими ґрунтами та інтенсивним розвитком схилових ярів. В цілому територія землекористування характеризується як малопридатна для подальшого використання під традиційне землеробство і для збереження земель і їх раціонального використання потребує термінового застосування ґрунтозахисного землеробства з протиерозійною агротехнікою і меліоративним поліпшенням земель. Грунтотвірні породи. На розвиток грунтотворчого процесу і агровиробничі властивості ґрунтів вирішальне значення мають грунтотвірні породи, які складають тіло ґрунту і обумовлюють його властивості. На території землекористування господарства основною породою є лес, значно меншу площу і роль в формуванні земельного фонду мають делювіальні лесовидні відклади і сучасні алювіальні відклади. Домінуюча роль лесу полягає в тому, що лес плащем вкриває всю поверхню описуваної території, однак в залежності від інтенсивності водної ерозії на схилах потужність лесу різка і коливається в межах 6–1,5 м. Тільки глибокі яри і балки прорізують всю товщу лесу і по їх днищах відкладений перенесений сюди з схилів лесовидний делювій. Алювіальні відклади у вигляді пісків і супісків з прошарками річняку залягають в заплаві р. Русави. Лесові відклади за механічним складом переважно важкосуглинкові з переважанням фракцій грубого пилу чи дрібного піску. Зовнішнім виглядом леси на території господарства бурувато-полового чи полового кольору, пористі в переважній більшості карбонатні /карбонати у вигляді псевдоміцелію і прожилок/. Ґрунтові і поверхневі води. Гідрографічна сітка на території господарства представлена тимчасовими водотоками і безіменними балковими потічками. Річка протікає в центральній частині господарства. Ширина її заплави коливається в межах 200–300 м, ширина русла 10–40м, течія повільна, вода прісна – не мінералізована. Русла тимчасових балочних потоків неглибокі, часто заболочені. Зволоження ґрунтів відбувається за рахунок атмосферних опадів, якими зволожується переважна більшість площі господарства, що розташована на вододілах і схилах. Так на вододілах з доброю дренованістю ґрунтові води залягають на глибині 8–10 м і в режимі зволоженими участі не приймають за винятком вододільних сідловин і шлейфів пологих схилів, де ґрунтові води знаходяться на глибині 3–6 м, тому мають безпосередній вплив на зволоження ґрунтів. До особливостей зволоження ґрунтовими водами належать також явище масового виходу ґрунтових вод на спадистих схилах у вигляді дрібних джерел, в результаті чого розвиваються так звані мочаристі /надмірно зволожені/ ґрунти. По днищах балок рівень ґрунтових вод досить високий - від 0,5 до І,2 м, що спричиняється до перезволожених ґрунтів. Ґрунтові води на території господарства прісні і можуть використовуватися для водопостачання. Рослинність. Природна рослинність описуваної території внаслідок людської діяльності збереглась в зміненому вигляді. Про первісний вигляд природної рослинності можна судити по ділянках лісу, які збереглися, в них лісова рослинність представлена такими породами: береза, дуб, ясен, тополя, американський клен, акація біла, дика яблуня, груша, шовковиця. Лісосмуги на території господарства складені переважно з листяних порід /дуб, ясен, американський клен, акація біла, акація жовта/, порівняно менший вміст в лісонасадженнях мають плодові дерева /вишня, черешня, яблуня, груша, шовковиця/. На понижених, зволожених місцях поширення мають верби, осокори, вільха. З чагарникової рослинності зустрічаються ліщина, лоза, терен, шипшина, бузина. Лісова деревна рослинність представлена широколистими і дрібнолистими породами. В широколистих породах зустрічається дуб (Quercuur L.), липа (Tilia L.), клен (Acer L.), ясен (Fraxinus L.), із дрібнолистих – граб (Carpinus L.), рідко на поширених ділянках – вільха (Alnus Gaertn). Трявяниста рослинність лісів і лісосмуг різноманітна і залежить від густоти деревостою. На відкритих ділянках росте фіалка (Viola arvensis Muurr), конвалія (Convallia L.), медунка (Pulmonaria L.). В лісах – папороть (Pteropsida), вероніка (Veronicca hederifolia L.). На ділянках з підвищеною вологістю ростуть мохи, хвощі. Кормові угіддя знаходяться в задовільному стані. В злаках на суходільних пасовищах росте тонконіг лучний (Poa remota Fors). З бобових трав – конюшина біла (Trefolium repens L.), конюшина червона (Trefolium spadiceum L.), люцерна хмелеподібна (Medicago lupulina). Із різнотрав’я – подорожник (Piantago mayor L.). В днищах балок і лощин ростуть ситник ( Yuncus bufonius L.), щавель (Rumex acetosella L.). На подорожніх ділянках росте пирій (Elytrigia repens L.), полин білий (Artemisia), полин гіркий (Artemisia absinthium), спориш (Polygonum L.). На зволожених сіножатях з бобових – конюшина біла (Trifolium repens L.) і конюшина розова (Trifolium spadiceum L.), люцерна хмелевидна (Medikado lupulia L.). Із різнотрав’я – подорожник великий (Piantago mayor L.), щавель (Rumex acetosella L.). На орних землях сільської ради ростуть лікарські рослини: звіробій (Hypericum L.), медунка лікарська (Pulmonaria officinalis L.), дурман (Datura stramoniuum L.), м’ята (Mentha L.), валеріана (Valeriana L.). На полях ростуть бур’яни: пирій повзучий (Elytrigia repens L.) мишій сизий (S. glauca), осот жовтий (Sonchus arvensis), лобода (Chenopodium L.), хвощ польовий (E.arvense). На схилах балок, які використовуються як суходільні пасовища, поширені такі трав’янисті види: тонконіг лучний, вівсяниця, мітлиця звичайна, стоколос житній та безостий. З бобових зустрічаються конюшина біла і червона, люцерна, лязвенець рогатий, з різнотрав’я - подорожник ланцетний, кульбаба, ромашка польова, деревій, будяк. На знижених помірно–зволожених місцях, які використовуються під сіножаті та пасовища, поширені райграс пасовищний, тонконіг лучний, мітлиця біла, трясунка, вівсяниця лучна, конюшина червона, рожева і біла, люцерна хмелевидна, з різнотрав’я –подорожник великий, герань лучна, перстач гусячі лапки, кропива глуха, щавель кінський, щавель кислий, деревій. На перезволожених кормових угіддях поширені осока дрібнолиста, осока середньолиста, ситник жаб’ячий, ситник розлогий, очерет, лепешняк, незабудка болотна, жовтець болотний, зозулині сльози іван-чай. На окремих землях господарства культивуються озима пшениця, цукрові буряки, ячмінь, соняшник, кукурудза, овочеві культури, картопля, кормові буряки тощо. На полях поширені такі бур’яни: а/ з багаторічних - осот рожевий та жовтий, берізка польова, пирій повзучий, підбіл. б/ з однорічних - мишій сизий, лобода, щириця, волошки сині, мак польовий тощо. Ґрунти.Ґрунтовий покрив території господарства складний. Він представлений, в основному, лісостеповими опідзоленими ґрунтами /ясносірі, сірі і темносірі опідзолені/, причому велика різноманітність ґрунтових відмін за рахунок різкого ступеня еродованості, якої зазнають ґрунти. У відповідності з рельєфом території ґрунти розвинулися на вододільних плато і схилах різної крутизни, які займають в господарстві переважаючу площу. Тому найбільш поширеними в господарстві є сірі опідзолені слабо – і середньозмиті ґрунти, приурочені до пологих і спадистих схилів. На днищах балок в умовах постійного наносу делювіального матеріалу сформувалися намиті ґрунти, незначну площу займають лучні і лучно-болотні ґрунти. Таку ж незначну площу займають так звані мочаристі темносірі опідзолені ґрунти, які розвинулися в місцях масового виходу на спадистих схилах джерел ґрунтових вод, і які характеризуються застійним перезволоженням навіть в засушливі літні періоди. В результаті польового обстеження і камеральної обробітки на території господарства виділено З1 ґрунтову відміну, які виділені на карті ґрунтів відповідними шифрами і ілюміновані кольорами згідно умовним позначенням. Розподіл ґрунтових відмін за площею дається в таблиці 2.4. Таблиця 2. 4 Характеристика ґрунтового покриву Шифр ґрунту Назва ґрунтів (Механічний склад, грунтотвірні породи) Площа    Га %  1 2 3 4  1 Ясно-сірі опідзолені середньосуглинкові І65,0 5,6  2 Ясно-сірі опідзолені слабозмиті середньосуглинкові 96,6 3,3  3 Сірі опідзолені піщанисто-середньосуглинкові 12,4 0,4  4 Сірі опідзолені грубопилувато-середньосуглинкові 328,7 11,2  5 Сірі опідзолені грубопилувато-важкосуглинкові 131,1 4,5  6 Сірі опідзолені слабозмиті грубопилувато-середньосуглин. 36,1 1,2  7 Сірі опідзолені слабозмиті грубопилувато- середньосуглин. 275,0 9,4  8 Сірі опідзолені середьнозмиті піщанисто- середньосуглин. 15,6 0,5  9 Сірі опідзолені середьнозмиті грубопилувато- важкосуглин. 50,7 1,7  10 Сірі опідзолені сильнозмиті грубопилувато- важкосуглин. 32,4 1,1  11 Темно-сірі опідзолені грубопилувато- середньосуглинкові 95,5 3,2  12 Темно-сірі опідзолені грубопилувато- важкосуглинкові 183,6 6,2  13 Темно-сірі опідзолені грубопилувато- середньосуглинкові 433,4 14,7  14 Темно-сірі опідзолені грубопилувато- важкосуглинкові 357,5 12,2  15 Темно-сірі опідзолені грубопилувато- середньосуглинкові 138,3 4,7  16 Темно-сірі опідзолені грубопилувато- важкосуглинкові 79,6 2,7  17 Чорноземи опідзолені грубопилувато- важкосуглинкові 62,7 2,1  Продовження таблиці 2.3  1 2 3 4  18 Чорноземи опідзолені слабозмиті грубопилувато-важкосугл 103,5 3,5  19 Темно-сірі слабореградовані грубопилувато-середньосуглин 15,6 0,5  20 Темно-сірі слабозмиті слабо реградовані грубопилуваті 5,5 0,2  21 Чорноземи слабореградовані грубопилувато- важкосуглинкові 38,4 1,3  22 Чорноземи слабореградовані слабозмиті грубопилувато- важкосуглинкові 72,7 2,5  23 Чорноземи слабореградовані середньозмиті грубопилувато- важкосуглинкові 27,1 0,9  24 Чорноземи слабореградовані сильнозмиті важкосуглинкові 16,3 0,6  25 Сірі опідзолені глеюваті грубопилувато-середньосуглинкові 8,8 0,3  26 Темно-сірі опідзолені мочаристі пилувато- легкоглинисті 17,9 0,6  27 Темно-сірі опідзолені намиті грубопилувато- Важкосуглинкові 13,0 0,4  28 Лучні глибокі намиті грубопилувато- середньосуглинкові 7,7 0,3  29 Делювіально-балочні наноси грубопилувато- Важкосуглинкові 24,3 0,8  30 Мулувато-болотні неосушені 71,6 2,4  31 Перемішені і розмиті ґрунти, ями, кар’єри 22,8 0,8  ВСЬОГО обстежено: 2939,4 100,0  Не обстежено земель 585,28 -  Всього земель в межах пану 3524,68 -   Аналізуючи дані таблиці можна зробити висновок, що найбільшу площу займають сірі та темно-сірі опідзолені ґрунти. Найбільшу площу на території господарства займають такі ґрунти як: темно-сірі опідзолені середньо та важкосуглинкові ґрунти 790,9 га, сірі опідзолені середньосуглинкові – 328,7 га. Порушені, перериті та розмиті ґрунти і виходи грунтотвірних і підстилаючих порід в господарстві займають площу 22,8 га. У формуванні даних ґрунтів приймали участь, як підзолисті, так і чорноземні процеси ґрунтоутворення. Тому темно-сірі опідзолені ґрунти поєднують в собі, поряд з ознаками опідзоленості, ознаки чорноземів (значна кількість гумусу, порівняно висока насиченість вбираючого комплексу кальцієм, слабе порушення структури, наявність реліктів діяльності степової фауни – кротовин). У порівнянні з сірими опідзоленими ґрунтами вони характеризуються меншим ступенем опідзолення, кращою структурністю профілю, більшою інтенсивністю і глибиною гумусових горизонтів. В комплексі заходів, спрямованих на поліпшення родючості темно-сірих опідзолених середньо і сильно змитих ґрунтів, обов’язковим є застосування протиерозійної агротехніки з внесенням підвищених доз органічних добрив. Орні землі необхідно використовувати в ґрунтозахисних сівозмінах. Ділянки з ухилом більше 10о слід віддати під залуження. Характеризуючи в цілому темно-сірі опідзолені ґрунти, слід відмітити, що вони мають непогану потенціальну родючість, і тільки змиті ґрунти погіршують їх природні властивості. На території господарства мають незначне поширення чорноземи опідзолені, площа складає 166,2 га. Ясно-сірі опідзолені ґрунти поширені на широких вододільних плато і слабопологих схилах, а слабозмиті – на площах і слабоспадистих схилах звалів. Перетворення породами для оптимальних ґрунтів є лесовидні суглинки. Ґрунтові води залягають на глибині 8-10 м на процес ґрунтоутворення не впливають. Ясно-сірі опідзолені ґрунти займають площу 261,6 га. На території господарства ґрунти зустрічаються однорідним контуром і приурочені до слабо спадистих і спадистих схилів балок. Ґрунтотворними породами для них служать лесовидні суглинки. Сірі опідзолені ґрунти широко поширені на території господарства, де займають площу 928.2 га , залягають на слабо підвищених (вирівняних ) схилах рельєфу (плато) та його слабо пологих схилах. Ґрунтотворними породами для них служать лесовидні суглинки. 2.3 Економічні умови господарства До економічних умов, які безперечно впливають на господарську діяльність приватного сільськогосподарського підприємства «Савинецьке» відноситься система розселення, транспортні зв’язки, виробничий напрямок господарства, структура управління, які відображені в таблиці 2.5. Таблиця 2.5 Основні показники господарської діяльності ПСГП «Савинецьке» Галузі та види продукції Площа, га Урожайність, ц/га Вироблено продукції, ц   2016 2017 2018 2016 2017 2018 2016 2017 2018  1 2 3 4 5 6 7 8 9 10  Рослинництво  в т. ч. зернові та зернобобові 1901 1836 1906 66 68 70 126465 124848 133420  з них                 пшениця озима 1281 1256 1290 63 62 65 81184 77872 83850  кукурудза на зерно 382 350 365 90 86 88 34409 30100 32120  ячмінь озимий 238 230 251 45 43 48 10872 9890 12048  Ріпак озимий 646 640 638 23 25 28 14896 16000 17864  соняшник 859 840 862 34 31 35 29964 26040 30170  цукровий буряк 462 479 459 559 536 562 258418 256744 257958   Аналізуючи дані таблиці найбільшу посівну площу займає озима пшениця відповідно по роках 1281 га - 2016р, 1256 га в 2017 р,1290 га -2018 р, а найменшу посівну площу займає озимий ячмінь в середньому по трьох роках 239 га. Виробничий напрямок господарства зерно-буряковий з розвиненим м’ясо-молочним тваринництвом. Структура управління сільськогосподарським виробництвом – галузева. Рослинництво господарства закріплено за механізованою рільничою бригадою, яка забезпечує обробіток земель та вирощування всіх культур. В створенні кормової бази значну роль відіграють кормові угіддя. До таких угідь відносять пасовища та сінокоси. На Україні природні не поліпшені угіддя займають 3,9 млн.гектарів землі. Особливо велика питома вага їх у Карпатах і Криму на гірських луках а також у Степу, а по декуди і в Лісостепу, де вони розміщені переважно на схилах балок. В приватному сільськогосподарському підприємстві «Савинецьке» крім рослинницької галузі також розвинуте тваринництво (свинарство), яке відображене в таблиці 2.6. Таблиця 2.6 Характеристика тваринницької галузі Тваринництво Середньорічне поголів'я, голів Виробено продукції, ц   2016 2017 2018 2016 2017 2018  свиней 118 120 109 193 195 184   Характеризуючи дані таблиці 2.2, господарство вирощує свині що по роках відповідно становить: 118 – 2016р, 120 – 2017р, 1109 – 2018р 3. Проектна частина 3.1. Обгрунтування розміщення ріллі сільськогосподарського підприємства Територія Савинецької сільської ради займає площу 3524,68 га. З них 2403,89 га займає рілля, 27,4 га сад і 487,7 га займають пасовища, 16,0 га займають сінокоси. На території Савинецької сільської ради розміщене ПСГП «Савинецьке» який займає площу - 1688,96 га, характеристика якого розміщена в таблиці 3.1. Таблиця 3.1 Характеристика ПСГП «Савинецьке» № п/п Назва угідь Площа В т.ч    га % ПСГП «Савинецьке»  1 2 3 4 5  1 Рілля 2403,89 68,19 1688,96  2 Багаторічні насадження 27,4 0,58   3 Сіножаті 16,0 0,34   4 Пасовища 487,7 10,25   4 Всього с/г угідь 3537,4 74,36   5 Землі у володінні громадян 290,3 6,10   6 Лісові площі 480,5 10,10   6.1 Деревно-чагарникові насадження 121,9 2,56   7 Болота 43,2 0,91   9 Під водою 75,5 1,59   10 Під дорогами 72,8 1,53   11 Під вулицями 19,3 0,40   12 Під будівлями і дворами 89,5 1,88 22,17  13 Інші землі 26,8 0,56   14 Загальна площа 3524,68 100,0 1711,13   Орні землі господарства представлені в основному масивами компактної форми. Групування контурів ріллі представлені в таблиці 3.2 Таблиця 3.2 Групування контурів ріллі Назва угідь Площа, га Кількість контурів Кількість контурів, площа, га Кількість вкраплених контурів     < 50 га 50-150 га > 150 га   1 2 3 4 5 6 7  Рілля 2403,89 30 15 15 - -  Всього 2403,89 - - - - -   Загальна площа ріллі в підприємстві ПСГП «Савинецьке» становить 2403,89 га . Вона розташована на 30 контурах. З них < 50 га – 15 контурів, від 50 до 150 га – 15 контурів і < 150 га – 0. га. 3.2. Обгрунтування системи використання ріллі сільськогосподарського підприємства «Савинецьке» Створення оптимальних умов для росту сільськогосподарських культур, раціональне використання, зберігання та підвищення родючості грунту – основне завдання землеробства на всіх етапах розвитку, зокрема в умовах інфляції. Сівозміни сприяють правильному використанню земель, поліпшенню організації праці і ефективному використанню засобів виробництва. У сівозміні вирощується кілька різних культур з неоднаковими строками сівби, збирання, обробітку грунту. Сівозміна – це науково-обгрунтоване чергування сільськогосподарських культур і пару в часі і на території, або лише в часі. Чергування в часі – це щорічні або періодичні зміни культур і чистого пару на полі. Основою сівозміни є раціональна структура посівних площ. Структура посівних площ – співвідношення площ під різними сільськогосподарськими культурами при встановлені якої виходить з конкретних економічних, господарсько – організаційних і природних умов господарства. Якщо культура вирощується на одному полі 8 років,такі посіви називають повторними,а більш тривале її вирощування-беззмінним. З розвитком природничих наук було теоретично обґрунтовано причини зниження врожайності сільськогосподарських культур при беззмінному вирощуванні. Правильне чергування культур у сівозміні поліпшує умови живлення рослин порівняно з беззмінними. Різні культури вбирають поживні речовини не з однакових шарів грунту, що пов’язано з глибиною розміщення в ньому коріння. У сівозміни входять бобові культури, які збагачують грунт на азот, вони збагачують орний, а й глибокі шари ґрунту, у зв’язку з цим у кожній сівозміні повинен чергуватись горох та інші бобові культури для кращого росту і урожаю інших культур сівозміни. Для поліпшення структури і фізичних властивостей ґрунту дуже важливе значення мають кореневі і післяжнивні рештки, які залишаються в грунті після вирощування культур. Кількість їх після різних культур не однакова. Найбільше рослинних решток залишається в грунті після багаторічних трав, які збагачують його на гумус. Багато нагромаджують їх зернові, особливо озимі. При розробці проекту сівозміни потрібно підбирати найбільш цінні культури в межах кожної групи і визначити оптимальне співвідношення між ними. Для оцінки культур використовують дані про фактичну врожайність в даному господарстві. Розміщуючи культури в сівозміні треба виходити з господарсько-економічних і природних умов, щоб забезпечити кращими попередниками, насамперед основні культури, а потім всі інші. При організації території господарства враховано, що розміщення сівозмін по можливості повинно узгоджуватись з межею населеного пункту. Кожна окрема сівозміна повинна бути за розмірами достатньою для забезпечення виробничого циклу. Враховуючи природні і організаційно-господарські особливості господарства організовано 10-ти пільну польову зерно просапну сівозміну, середній розмір поля 148,3 га. При складанні науково-обгрунтованих схем чергування культур в сівозмінах враховуються біологічні особливості кожної культури, перспективи розвитку господарства. Науково - обґрунтоване чергування сільськогосподарських культур сприяє поповненню і кращому використанню поживних речовин ґрунту і обрив, підтриманню сприятливих фізичних властивостей ґрунту, захисту від ерозії, попередженню розповсюдження бур’янів, хвороб і шкідників сільськогосподарських культур. Поля сівозмін запроектована по можливості, рівновеликими. Рівно великість полів сівозмін на площі орних земель забезпечує постійність посіву сільськогосподарських культур, однаковий обсяг польових робіт. Структура посівних площ господарства розроблена на основі науково-обгрунтованих схем чергування культур в сівозмінах і завдання на складання проекту. Основне місце в структурі посівних площ належить зерновим 50%, серед зернових : - 20% займає озима пшениця; - 10 % горох; - 10% кукурудза; - 10% ячмінь. Технічні культури займають 25% в тому числі - цукрові буряки - 20% , 5% соняшник. Серед кормових основне місце займає кукурудза 10%. Впровадження передбаченої проектом посівних площ і чітке дотримання порядку чергування культур в сівозмінах в комплексі з агротехнічними заходами забезпечує значне підвищення урожайності вирощуваних культур, захист ґрунтів від ерозії зменшення забур’яненості полів, а також хвороб та шкідників сільськогосподарських культур. В таблиці 3.3 наведена структура посівних площ. Таблиця 3.3 Структура посівних площ та урожайність с ̸ г культур на перспективу Назва сільськогосподарських культур Площа Урожайність ц ̸ га   га %   Зернові:всього 747,0 44,6 -  в т. ч. озимі: 482,8 28,9 -  Озима пшениця 482,8 28,9 62  в т. ч. ярі: 186,2 11,1 -  Ярий ячмінь 186,2 11,1 40  Кукурудза на зерно 148,3 8,9 90  Технічні: 444,9 26,6 -  в т. ч. соняшник 148,3 8,9 30  Озимий ріпак 296,6 50,0 28  Цукровий буряк 246,6 14,7 520  Багаторічні трави 372,4 22,3 145  Однорічні трави 111,2 6,6 73  Всього по сівозмінах 1672,5 100,0 -   Дивлячись на таблицю 8 можна зробити висновки, що найбільшу урожайність по господарству становить цукровий буряк – 900 ц/га, а найменша урожайність соняшника та озимого ріпака - 35 ц/га. На основі ріллі , яка залишається в господарстві , це 1672,5 га враховуючи вище описані принципи сівозмін , в господарстві формуються такі сівозміни. Польова десятитипільна сівозміна, середній розмір поля 148,3 га, чергування культур на полях слідуюче: кукурудза на зерно(148,3); озима пшениця (148,3); цукровий буряк(148,3); ярий ячмінь (148,3); озима пшениця. (148,3); соняшник (148,3); озимий ріпак (148,3); озима пшениця (148,3); цукровий буряк.( 148,3); озимий ріпак.( 148,3); Грунтозахисна п’ятипільна сівозміна з площею 189,49 га з середнім розміром поля 37,9 га. 1. Ячмінь з підсівом багаторічних трав( 37,9); 2. Багаторічні трави (37,9); 3. Багаторічні трави (37,9); 4. Озима пшениця (37,9); 5. Однорічні трави (37,9);. Розглянувши дані сівозміни по сільськогосподарському підприємству «Савинецьке» с.Савинці можна встановити їх вид - це зерно-бурякові сівозміни. 3.3 Еколого-економічне обґрунтування проекту Еколого-економічні проблеми землекористування, не зважаючи на формування нового земельного устрою в Україні, набувають суттєвого значення у з’язку з переходом на нові системи господарювання, що пов’язку з переходом на нові системи господарювання, що пов’язані зі зміною форм власності на землю і розвитком орендних земельних відносин. У процесі здійснення земельної реформи з’явилися нові загрозливі явища в сільськогосподарському землекористуванні, зокрема створення нових агроформуван без достатнього екологічного і економічного обгунтування структури земельних угідь, посівних площ, а в результаті майже в два рази зросли площі під просапними культурами, що посилюють дію не тільки ерозійних процесів, але і створюють передумови виникнення інших де градаційних процесів (виснаження грунтів, вірусне зараження тощо). За останній час практично припинилося фінансування проектно-дослідних робіт з землеустрою, не має концепції використання і охорони земель, в наслідок чого ця проблема за останні роки трансформувалось в одну з невирішених проблем безпеки держави постало завдання максимального задоволення економічних інтересів землевласників і землекористувачів, найбільш повного й ефективного використання виробничого потенціалу господарств і закріплення за ними земель при суворому дотриманні природоохоронних вимог, особливих режимів і умов використання земель. Виникла потреба врахування не тільки економічних але і екологічних умов і факторів, що знано змінюють методологію і методику землевпорядного проектування. У зв’язку з цим проект землеустрою стає головним документом, що дає змогу правильно організувати виробництво і територію, особливо сільськогосподарських підприємств, провести перерозподіл земель у разі зміни прав землевласності, раціонально і ефективно використовувати і зберігати земельні ресурси. Досягнення земельної реформи є запровадження оренди землі. Але, майже половину площі земельних часток (паїв), понад 10 млн га здається в оренду. У цих випадках марнується природна родючість грунту, посилюються деградаційні процеси, суспільство зазнає втрат. Перерозподіл земельного фонду в процесі реформи призвів до порушення організації території сільськогосподарських підприємств, зокрема сівозмін, що посилило процеси змиву грунту, деградації грунтового покриву. Зміна форм власності на землю реформування земельних відносин у сільському господарстві самі по собі не могли створити передумови для підвищення ефективності використання земельного фонду вцілому. Частина землі не використовується зовсім. Саме в цьому полягає один із серйозних недоліків реформи. Подолання його потребує зміни економічних «правил гри» у сільськогосподарському виробництві, вирішення питань кредитного, фінансового, матеріального забезпечення цього сектору економіки. В умовах ринкових відносин головним чинником виробництва є прибуток, який виражається вартістю реалізації продукції мінус затрати виробництва. Для забезпечення екологічної ефективності господарства в затрати необхідно включати витрати, пов’язані з відновленням родючості грунту. Ефективність проекту організації території сільськогосподарського підприємства визначають у порівнянні з існуючим станом використання земель. Таким чином для визначення ефективності дипломного проекту необхідно: розрахувати вартість товарної продукції, яка вироблялась на час складання проекту і яка буде вироблятись за проектом; розрахувати матеріально-грошові затрати на виробництво сільськогосподарської продукції рослинництва і тваринництва. Досягнення високої якості сільськогосподарської продукції можливе при грамотному поєднанні органічних і мінеральних добрив, включаючи мікроелементи, правильних співвідношеннях елементів живлення і виборі форм добрив, дотримання термінів їх внесення. Раціональна система удобрення сприяє підвищенню їх ефективності та зростанню продуктивності праці в сільському господарстві. Умови живлення рослин у грунті залежать від доз, строків і способів внесення добрив. Їх доза, співвідношення в добриві елементів живлення рослин залежать не тільки від сільськогосподарської культури, грунту, але і від клімату і погодних умов. Тому використання добрив в кожній зоні мають свої особливості. Систему добрива розробляють для господарства, сівозміни, луків і пасовищ, багаторічних насаджень, окремих культур і культур захищеного грунту. Одним із найголовніших показників родючості ґрунту, що слугує вагомим критерієм його оцінки, є уміст у ньому гумусу. Від кількості та якості гумусу залежними є більш чи менш майже всі властивості ґрунту. У складі гумусу зосереджується 95–98% ґрунтового азоту, 80% сірки, близько 60% фосфору, значна кількість кальцію, магнію, калію та інших елементів, які в процесі трансформації (мінералізації - синтезу) вивільняються і стають доступними для рослин. Зменшення вмісту гумусу різко обмежує саморегуляцію в ґрунтах, а також їх буферні властивості. Підкислення ґрунтів сприяє переходу важких металів, радіонуклідів в легкорухомі форми, збільшенню коефіцієнта їх переходу в рослини, отже і погіршенню якості продукції агроценозів. Тому підтримання запасів органічних речовин ґрунту означає збереження його еколого– енергетичного потенціалу. Гумус визначає основні фізичні і біологічні властивості ґрунту. Без внесення добрив зв’язок урожаю сільськогосподарських культур з вмістом гумусу настільки тісний, що гумус при цьому стає одним із основних показників родючості ґрунтів. Баланс гумусу сільськогосподарських культур сільськогосподарського господарства «Савинецьке» розрахований в таблиці 3.4. Таблиця 3.4. Баланс гумусу сільськогосподарських культур ПСГП «Савинецьке» Назва сільськогосподарських культур Площа га Урожайність, ц/га Баланс гумусу     +- на 1 га. +- всього  Зернові: 747,0 - - -  в т. ч. озимі: 482,8 - - -  Озима пшениця 482,8 62 -0,187 -5597,58  в т. ч. ярі: 186,2 - - -  Ярий ячмінь 186,2 40 +0,215 +1601,3  Кукурудза на зерно 148,3 90 -0,300 -4004,1  Технічні: 444,9 - - -  в т. ч. соняшник 148,3 30 0,330 -1468,17  Озимий ріпак 296,6 28 -0,348 -2898,37  Цукровий буряк 246,6 520 -0,056 -7180,99  Багаторічні трави 372,4 145 +0,215 +11609,57  Однорічні трави 111,2 73 -0,040 -324,70  Всього по сівозмінах 1672,5 - - -  Виходячи з розрахунку балансу гумусу сільськогосподарських культур, найбільше виноситься гумус з грунту під час посіву озимої пшениці, соняшника, а під час посіву багаторічних насаджень та ярого ячменю баланс гумусу накопичується. 3.4. Впорядкування території ріллі сільськогосподарського підприємства. При впорядкуванні території сівозміни необхідно вирішити такі питання: - проектування полів сівозміни та робочих ділянок: - розміщення польових доріг. Поля сівозмін, робочі ділянки, польові дороги, лісосмуги є безпосередніми елементами впорядкування території сівозмін, які проектують незалежно від умов території. Інші елементи залежать від умов зони та конкретного господарства. Впорядкування території сівозміни повинно сприяти: - створенню умов для застосування диференційованої агротехніки, системному підвищенню родючості грунту, запобігання ерозії та ліквідації наслідків ерозії; - створенню територіальних умов для високопродуктивного використання сільськогосподарської техніки і транспортних засобів; - зниженню капітальних затрат пов’язаних з обладнанням території. Основними характеристиками поля є: площа, розмір і співвідношення сторін, розміщення щодо рельєфу місцевості, однорідного ґрунтового покрив, умов зволоження. Кількість полів в грунтозахисній сівозміні повинно бути до 5 - 8, в кормовій – 5-8, в польовій 10-12. Після визначення кількості полів потрібно визначити середній розмір поля в сівозміні. Відхилення від середнього розміру поля можуть бути в овочевій +/- 5%, в кормовій +/-15 %, в польовій +/- 10 %. Проектування полів слід починати з визначення їх розміщення. Поля розміщують з півночі на південь, а також із визначенням оптимальних довжин поля. Форма поля повинна бути прямокутна або у вигляді трапеції. Границі полів повинні суміщати з існуючими дорогами, природними рубежами (річка), а також зовнішніми межами земле користувань. У господарстві ПСГП «Савинецьке» враховуючи грунтовий покрив та крутизну схилів, запроектовано польову і грунтозахисну сівозміни, які розміщені відповідно від 0 до 3˚, і від 3до 5˚ а на землях крутизною більше 7˚ було проведено заліснення, яке відображено в таблиці 3.5. Таблиця 3.5 Характеристика сівозмін в ПСГП«Савинецьке» Назва сівозмін Площа га Сер. розм. поля га В тому числі по полях     1 2 3 4 5 6 7 8 9 10  польова 1483,09 148,3 116,07 117,86 135,26 154,17 158,76 154,28 155,68 122,59 175,73 107,12  грунтозахисна 189,49 37,9 36,06 38,65 50,7 33,25 30,8 - - - - -  залуження 17,97    -  -  -  -  -  -  -  -  -  -  Всього по сівозмінах 1691,36   - - - - - - - - - -   Економічна ефективність проекту. Актуальність теми: ринкові методи господарювання вимагають того, що будь-який ресурс який є у наявності суб’єктів господарювання повинен використовуватись із відповідною віддачею. Проблема ефективного використання наявних ресурсів для аграрних виробників має особливе значення з огляду на те , що зниження віддачі від використання певного ресурсу впливає на зниження конкурентоспроможності підприємств на зовнішніх та внутрішніх рамках. Така ситуація є характерною для сучасного сільського господарства, де внаслідок зниження ресурсовіддачі, а відповідно і конкурентоспроможності відбувається значне скорочення виробництва багатьох видів продуктів. Ресурсовіддача виробництва характеризується показниками продуктивності праці та показниками матеріаловіддачі. Таким чином з точки зору фундаментальної економічної теорії необхідно надати оцінку окупності живої та уречевленої праці. Однак, на нашу думку, продуктивність праці знаходиться в прямій залежності від наявності матеріальних ресурсів виробництва, а тому відповідно результативність виробництва в першу чергу залежить від оснащеності підприємства матеріальними ресурсами. Відомо,що матеріальні ресурси виробництва в залежності від способу їх участі у виробництві поділяють на основні та оборотні. При цьому специфіка розвитку вітчизняного аграрного сектору диктує необхідність приділення значної уваги саме питанню забезпечення підприємств необхідними за обсягами та якісним станом основними засобами. При цьому необхідно звертати значну увагу питанню ефективного використання вже наявних засобів. Умови економічної кризи спонукають керівників до постійного пошуку резервів підвищення ефективності використання усіх матеріально-речових чинників виробництва, у тому числі і основних фондів. Виявити і практично використовувати ці резерви можна за допомогою ретельного економічного аналізу. Одним з найважливіших чинників підвищення ефективності виробництва сільськогосподарських підприємств є забезпеченість їх основними фондами у необхідній кількості і асортименті і повніше їх використання. Сільськогосподарське виробництво здійснюється за органічної єдності чотирьох (в умовах зрошення –п’яти ) факторів, серед яких важливе місце займають засоби виробництва – знаряддя і предмети праці. Вони беруть безпосередньо участь у створенні вартості продукції і, будучи складовим елементом продуктивних сил, визначають ступінь розвитку матеріально-технічної бази аграрних підприємств. Тому від рівня забезпеченості виробництва знаряддями і предметами праці, їх структури та ефективності використання значною мірою залежать кінцеві результати діяльності суб’єктів господарювання в сільському господарстві. Знаряддя і предмети праці, виражені у вартісній формі, разом з грошовими ресурсами, що обслуговують процес виробництва, становлять поняття виробничих фондів. Їх кругообіг відбувається як рух вартості, результатом якого є виробництво матеріальних благ, що втілюють у собі вартість спожитих засобів виробництва. Аграрні підприємства, крім сільськогосподарської, можуть виробляти й інші види продукції, займатися торгівлею, будівництвом тощо. Тому основні виробничі фонди цих підприємств не є однорідними за їх функціональною роллю. Саме за цією ознакою вказані фонди поділяють на: виробничі та невиробничі фонди сільськогосподарського призначення. До перших відносять будівлі, споруди, передавальне обладнання, робочі і силові машини та обладнання, вимірювальні і регулюючі прилади, обчислювальну техніку та програмні засоби до неї, транспортні засоби, інструмент, виробничий і господарський інвентар, робочу і продуктивну худобу, багаторічні насадження, внутрішньогосподарські дороги, мости та інші основні засоби. Названі основні виробничі фонди (з метою аналізу забезпечення ними й оцінки ефективності використання) можуть об’єднатися в три групи: фонди рослинництва, тваринництва і загальногосподарського призначення. До другої групи належать помислово-виробничими і будівельними фондами, фондами торгівлі і громадського харчування. Певною мірою ці основні фонди характеризують ступінь агропромислової інтеграції та диверсифікації виробництва. Оцінка основних фондів підприємства є грошовим вираженням їхньої вартості. Вона необхідна для правильного визначення загального обсягу основних фондів, їхньої динаміки і структури, розрахунку економічних показників господарської діяльності підприємства за певний період. Основні фонди підприємства оцінюються: залежно від моменту проведення оцінки – за первісною (початковою) чи відновленою вартістю; залежно від стану основних фондів – за повною або залишковою вартістю. Просте й розширине відтворення основних виробничих фондів відбувається в безперервному процесі здійснення різних його взаємозв’язаних форм – ремонту, модернізації та заміни окремих елементів засобів праці; технічного переозброєння, реконструкції та розширення діючих цехів, виробництв і підприємств у цілому, а також спорудження нових аналогічних виробничих об’єктів. Необхідною передумовою нормального перебігу відтворювальних процесів постійний облік ступеня спрацювання ( старіння) та амортизації основних фондів. Основні фонди протягом свого тривалого функціонування зазнають фізичного (матеріального) і економічного спрацювання , а також техніко-економічного старіння. Під фізичним (матеріальним) спрацьовуванням основних виробничих фондів розуміють явище поступової втрати ними своїх первісних техніко-експлуатаційних якостей, тобто споживної вартості, що призводить до зменшення їхньої реальної вартості – економічного спрацьовування. На швидкість і розміри фізичного спрацювання основних фондів впливають їхня надійність та довговічність, спосіб використання (екстенсивне чи інтенсивне), особливості технологічних процесів, якість технічного догляду й ремонтного обслуговування, кваліфікація робітників, інші організаційно технічні фактори. Техніко-економічне старіння основних фондів – це процес знецінення діючих засобів праці до настання повного фізичного спрацювання під впливом науково-технічного прогресу. Воно характеризується поступовою втратою засобами праці своєї споживної вартості внаслідок удосконалення існуючих та створення нових засобів виробництва, запровадження принципово нової технології, старіння продукції, що виробляється з допомогою цих засобів виробництва. Старіння властиве передовсім знаряддям праці та транспортним засобам і зв’язане з реальними економічними збитками для підприємств, що експлуатують застарілу техніку. Таблиця Фізичне спрацювання та техніко-економічне старіння діючих знарядь праці можна усунути частково або повністю, застосовуючи різні форми відтворення. Між окремими видами спрацювання й старіння засобів праці та формами їхнього відшкодування існує певний взаємозв’язок. Результати проекту показані в таблиці . Безперервний процес виробництва потребує постійного відтворення фізично спрацьованих і технічно застарілих основних фондів. Необхідною умовою відновлення засобів праці в натурі є поступове відшкодування їхньої вартості,яке здійснюється через амортизаційні відрахування (амортизацію). Амортизація основних фондів – це процес перенесення авансованої раніше вартості всіх видів засобів праці на вартість продукції з метою її повного відшкодування. Для відшкодування вартості зношеної частини основних фондів кожне підприємство робить амортизаційні відрахування, тобто встановлює певну грошову компенсацію відповідно до розмірів фізичного спрацювання й техніко-економічного старіння. Ці відрахування включають до собівартості продукції, реалізують під час продажу товарів, а потім накопичують у спеціальному амортизаційному фонді, що служить відновленню основних фондів. В умовах ринкових відносин особливої актуальності набуває питання підвищення економічної ефективності використання основних виробничих фондів. Аграрним підприємствам важливо знати, якою ціною виробляється валовий продукт, скільки авансованих засобів, у тому числі основних фондів, брало участь у його створенні. В умовах інфляції, коли швидкими темпами зростають ціни на знаряддя праці, а також вартість капітального будівництва, цей показник доцільно визначати за товарною продукцією, оціненою в поточних цінах реалізації. Розрахована таким способом фондовіддача, хоч і не повністю, але все ж об’єктивніше характеризує економічну ефективність використання основних виробничих фондів, ніж валова продукція, що оцінюється в порівнянних цінах. Скорочення термінів експлуатації основних фондів, з одного боку, уможливлює прискорення їх оновлення, зменшення морального старіння, зниження ремонтно-експлуатаційних витрат , а з іншого, - зумовлює зростання собівартості продукції за рахунок амортизаційних сум, потребує більших за обсягом інвестиційних ресурсів для нарощування виробничих потужностей машинобудування. Економічна діяльність сільськогосподарських підприємств України відбувається в умовах обмеженості інвестиційних ресурсів, що обумовлює необхідність раціонального використання наявних у них основних фондів. Отже, перед підприємствами стають завдання домогтися підвищення використання наявних основних засобів і насамперед активної їх частини, в часі і за потужністю, тобто мова йде про підвищення рівня інтенсивного їх використання. Для вирішення цього завдання та тримання відчутних результатів у діяльності підприємства повинні бути розроблені конкретні засади, спрямовані на поліпшення використання основних фондів, практичне застосування яких дасть змогу використовувати наявні на підприємствах резерви підвищення їх ефективності. За економічними законами економічна ефективність організації території землекористувань слід розглядати з позицій: Внесення капіталовкладень на систему використання земель, її охорону та освоєння нових земель, створення оптимальних соціальних умов життя і діяльності людей, що мешкають на певній території. Отримання чистого додаткового прибутку внаслідок господарської діяльності. Визначення термінів окупності затрат. Основним показником економічної ефективності організації території сільськогосподарських землекористувань є збільшення виходу валової сільськогосподарської продукції, отримання додаткового чистого прибутку, які відображені в таблиці 4.1 Таблиця 4.1 Економічні показники ПСГП «Савинецьке» Показники Озима пшениця Ярий ячмінь Соняшник Озимий ріпак Кукурудза на зерно Цукровий буряк  1 2 3  4  5 6  Площа посіву, га 482,8 186,2 148,3 296,6 148,3 296,6  Валовий збір, ц 29933,6 7448 4449 8304,8 13347 154232  Урожайність, ц/га 62 40 30 28 90 520  Реалізовано, ц 27535 6925 4226 8304,8 12280 154232  Виручка від реалізації, тис. грн 13354,5 3337,85 4627,5 9924,2 4789,2 10086,8  Собівартість реалізованої продукції, тис. грн. 6217,4 1722,9 2157,4 4694,7 2243,5 6382,1  Прибуток, тис. грн 7137,1 1614,95 2470,1 5229,5 2545,7 3704,7  Собівартість 1 ц, грн 225,80 248,0 510,51 565,30 182,70 41,38  Ціна реалізації 1 ц, грн 485,0 482,0 1095,0 1195,0 390,0 65,40  Рівень рентабельності, % 115 94 114 111 113 58   5. Охорона природи та навколишнього середовища. Охорона навколишнього природного середовища - це сукупність заходів, спрямованих на збереження, раціональне використання й відтворення природних ресурсів і космічного простору в інтересах людей, на забезпечення екологічної рівноваги в природі й на поліпшення якості довкілля. Мається на увазі раціональна охорона атмосфери, надр, гідросфери, використання або знищення відходів, захист від шуму, іонізуючого опромінення, електромагнітних полів тощо. Проблема охорони навколишнього природного середовища особливо загострилася через те, що підвищені масштаби господарської діяльності почали порушувати природну рівновагу. Охорона природи має розв'язувати проблему оптимізації взаємовідносин людини і природи: рекомендувати заходи, за яких буде завдано якнайменшої шкоди природі. Кожній природній зоні має відповідати певний спосіб природокористування, який зберігатиме можливість постійного використання природи. У цьому полягає основне завдання охорони природи як науки. Охорона навколишнього середовища й раціональне використання природних ресурсів - суспільно необхідна діяльність. Вона проводиться в інтересах суспільства, й тому витрати на неї так само необхідні, як і всі економічні витрати на соціальні цілі: культуру, освіту, охорону здоров'я, мистецтво. Природоохоронну діяльність розглядають у соціальному, економічному, політичному, моральному й технічному аспектах. Соціальні аспекти природоохоронної діяльності - це піклування про здоров'я людей. Економічні аспекти охоплюють широке коло питань, пов'язаних із витратами коштів на природоохоронні заходи й необхідністю задоволення матеріальних і духовних потреб суспільства при одночасному збереженні якості середовища життя. Політичні аспекти - це ставлення держав до питань охорони природи. Морально-етичний аспект -це колективна дисципліна як населення окремо взятої країни, так і всього людства. Технічний аспект стосується створення нових екологічних технологій, розробки технічних систем охорони довкілля і розвитку екологічної інфраструктури. Господарська діяльність людини обумовлює істотні зміни в природі. Якщо не вживаються запобіжні заходи, то відбувається виснаження і руйнація природи. Уникнути цього можна тільки тоді, коли використання природи стане засобом її охорони. Це означає, що наукове природокористування має забезпечити повне задоволення потреб суспільства і одночасно зберігати і збагачувати природне середовище як джерело всіх матеріальних благ. Охорона природи має розв'язувати проблему оптимізації взаємовідносин людини і природи: рекомендувати заходи, за яких буде завдано якнайменшої шкоди природі. Кожній природній зоні має відповідати певний спосіб природокористування, який зберігатиме можливість постійного використання природи. У цьому полягає основне завдання охорони природи як науки. Правова охорона навколишнього природного середовища полягає в створенні, обґрунтуванні і застосуванні нормативних актів, якими визначаються як об'єкти охорони, так і заходи з її забезпечення. Ці заходи утворюють екологічне право, яке регулює відносини між природою і суспільством. Охорона навколишнього природного середовища - це сукупність заходів, спрямованих на збереження, раціональне використання й відтворення природних ресурсів і космічного простору в інтересах людей, на забезпечення екологічної рівноваги в природі й на поліпшення якості довкілля. Мається на увазі раціональна охорона атмосфери, надр, гідросфери, використання або знищення відходів, захист від шуму, іонізуючого опромінення, електромагнітних полів тощо. Проблема охорони навколишнього природного середовища особливо загострилася через те, що підвищені масштаби господарської діяльності почали порушувати природну рівновагу. Зараз у сферу виробництва втягнуто практично всі види природних ресурсів суші й значну частину багатств Світового океану. Людство вже використовує приблизно 70 % земель, придатних для сільського господарства, 80-90 % природних кормових угідь, близько 50 % приросту деревини. Щорічно на одного жителя планети видобувається 24 т мінеральної сировини. Людина освоїла (експлуатує) й певною мірою змінила природні ландшафти на 56 % території, а на 1/5 частині суходолу (поселення, інженерні споруди, насадження лісів, рілля тощо) дуже змінила їх. У сучасний період кожні 10-15 років подвоюється маса сировини й палива, що видобуваються, а це призводить до виснаження низки джерел природних ресурсів. Технологічна недосконалість обробки мінеральної й біологічної сировини спричинила глобальну проблему забруднення навколишнього середовища відходами виробництва. Заселення людьми всіх сприятливих для життя територій, сільськогосподарське їх освоєння, швидкі темпи урбанізації та індустріалізації призвели до порушення природних процесів у природних системах, до деградації природи в багатьох районах земної кулі. Природне середовище розглядається у двох аспектах: як джерело природних ресурсів та як умови життя й діяльності людей. Сучасна промислова цивілізація в тому вигляді, як вона нині організована, зазнає сильного зіткнення з екосистемою нашої планети. Породжений науково-технічною революцією конфлікт між людством і середовищем його проживання, орієнтація суспільства на постійне збільшення споживання супроводжуються виникненням екологічних криз. Еволюція природи й суспільства останніми століттями дедалі більше пов'язана з переходом до гігантського за масштабами глобального природокористування. За цих умов уже зникло багато біологічних видів, масового й глобального характеру набули численні забруднення, змінюється склад гідросфери й атмосфери. Тому є реальна загроза самому існуванню роду людського: не лише здоров'ю людини, а й усьому генофондові. При цьому найважливішими вважаються три види екологічних небезпек: 1) соціально-екологічна, що становить загрозу погіршення середовища проживання людей і впливає на показники їхнього життя, здоров'я, добробуту; 2) біосферно-екологічна, як загроза глобально-регіональній природній рівновазі, станові природних систем і об'єктів; 3) ресурсно-екологічна, яка загрожує природно-ресурсному потенціалу і впливає на характеристики його запасу, якості, відтворення. Проблему взаємодії природи й суспільства слід розглядати не тільки на глобальному (планетарному) рівні, а й на всіх інших: міждержавному, державному, міжрегіональному, регіональному та локальному. Екологічні проблеми всіх рівнів тісно взаємозв'язані і взаємозумовлені. Важливо враховувати також: розподіл антропогенних навантажень по території, основні ядра їх концентрації; склад, динаміку, ареали поширення й поєднання навантажень різних видів у межах тих чи тих регіонів; ареали зосередження населення, його чисельності в зоні діяння особливо небезпечних і шкідливих навантажень (за їх видами), їхніх соціально-демографічних наслідків; природні ландшафти, природні об'єкти і види, що зазнають найсильніших антропогенних навантажень, з урахуванням їхньої стійкості до цих діянь, здатності до самовідновлення; ступінь враженості природних систем тими чи тими діяннями та їх відновлюваності; ареали (регіони, зони) із різним ступенем кризової екологічної ситуації, а також ареали, які потребують допомоги й підтримки. Забезпечення екологічних проблем вимагає вирішення трьох завдань: 1) оздоровлення довкілля й поліпшення його якості; 2) збереження природного середовища і охорона здоров'я людей; 3) запобігання шкідливому впливові господарської діяльності. Для вирішення екологічних проблем необхідні: розробка екологічних технологій, котрі забезпечували б стійкий соціально-економічний розвиток без деградації навколишнього середовища; розробка економічного й соціального механізму, який сприяв би вирішенню екологічних проблем; прийняття нових міжнародних угод щодо навколишнього середовища; екологічне виховання населення. Екологічна безпека - це такий стан навколишнього середовища, коли гарантується запобігання погіршенню екологічної ситуації та виникненню небезпеки для здоров'я людини. У міжнародно-правовому аспекті під екологічною безпекою пропоновано розуміти такий рівень міждержавних відносин, якими гарантуються збереження, раціональне використання, відновлення та підвищення якості довкілля. Отже, екологічну безпеку можна розглядати як складову національної та глобальної безпеки, тобто як такий розвиток суспільних відносин, при якому системою державно-правових, організаційних, науково-технічних, економічних, інших соціальних заходів буде забезпечено охорону якісного навколишнього природного середовища для здоров'я людини, природних систем і комплексів. Визнання екологічної безпеки як невід'ємного атрибута соціального розвитку вимагає докорінної зміни принципів сучасної цивілізації, бачення їх в екологічному ракурсі. Формулювання головних настанов політики екологічної безпеки та поліпшення стану навколишнього середовища має ґрунтуватися на результатах міждисциплінарних наукових досліджень відносин природи й суспільства та можливості комплексного вирішення проблем збереження й захисту природного середовища. Для успішного розв'язання екологічних проблем необхідно: 1) вдосконалити структуру виробничих комплексів через підвищення питомої ваги виробництва з високим рівнем екологічності; 2) здійснити перехід до нових технологічних процесів, що сприятимуть комплексному й повному використанню природних ресурсів; 3) поліпшити методи очищення й утилізації шкідливих відходів і викидів; 4) створити підприємства екологічної індустрії, що перероблятимуть відходи; 5) раціоналізувати використання природних ресурсів з метою охорони навколишнього середовища. Отже, спостерігається деградація і забруднення навколишнього середовища не окремої країни або регіону, а світу в цілому. Особливо це позначається на потеплінні клімату, випаданні кислотних опадів, скороченні площ лісів, біологічному різноманітті, скороченні ріллі, поступовій обмеженості не відновлювальних природних ресурсів, нерозв'язанні проблем харчування, зростанні кількості населення тощо. 6. Охорона праці. Охорона праці – це система правових, соціально-економічних, організаційно-технічних, санітарно-гігієнічних та лікувально-профілактичних заходів та засобів, спрямованих на збереження здоров’я і працездатності працівників під час трудової діяльності . Об’єктом охорони праці є здоров’я і працездатність людини, а предметом – засоби і заходи, спрямовані на їхнє збереження. Правові заходи охоплюють законодавчі акти загального та спеціального призначення. До загальних законодавчих актів з питань охорони праці належать: • Конституція України; • Кодекс законів про працю; • Закон України “Про охорону праці”; •Закон України “Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності”. Для того щоб не накликати на себе гнів перевіряючих в особі інспекції з охорони праці і не поставити під загрозу існування підприємства, роботодавцю потрібно передбачити проведення певних заходів, головні з яких вказані нижче 1. Створити службу охорони праці Згідно зі ст. 15 Закону «Про охорону праці» така служба обов'язково повинна бути створена на підприємстві з кількістю працюючих 50 і більше осіб у відповідності з Типовим положенням про службу охорони праці, затвердженому наказом Держкомітету з нагляду за охороною праці від 15.11.2004 р. № 255. На підставі цього документа також має бути розроблено Положення про службу охорони праці цього підприємства, визначено структуру такої служби, її чисельність, основні завдання, функції та права її працівників. Крім того, повинні бути затверджені посадові інструкції посадових осіб служби, що визначають їх обов'язки, права та відповідальність за виконання покладених на них функцій. На підприємствах з кількістю працівників менше 50 чоловік функції служби охорони праці можуть виконувати в порядку сумісництва (суміщення) особи, які мають відповідну підготовку. А на підприємствах з кількістю працівників менше 20 для виконання функцій служби охорони праці можуть на договірних засадах залучатися сторонні фахівці, які мають не менше трьох років виробничого стажу і пройшли навчання з охорони праці. 2.Розробити та затвердити на підприємстві положення, інструкції та інші акти з охорони праці. Обов'язок роботодавця за твердженням таких документів передбачений в ст. 13 Закону «Про охорону праці». Вони повинні встановлювати правила виконання робіт і поведінки працівників на території підприємства, у виробничих приміщеннях, на будівельних майданчиках і робочих місцях. Інструкції та інша документація з охорони праці розробляються на підставі положень законодавства з охорони праці, типових інструкцій та технологічної документації підприємства з урахуванням виду діяльності підприємства і конкретних умов праці на ньому. 3. Організувати проведення інструктажів з питань охорони праці. Перед початком роботи нового працівника роботодавець згідно зі ст. 29 КЗпП зобов'язаний проінформувати його під розписку про умови праці, наявні на його робочому місці. У тому числі, про всі небезпечні чи шкідливі виробничі   фактори, як...