DevioLabавтоматичне керування капіталом
ПРАЦЮЄ 24/7
КРИПТОВАЛЮТИ · АКЦІЇ · 10 БІРЖ

Портфель, який керується автоматично

DevioLab підбирає стратегії, відстежує ринки та автоматизує купівлю і продаж активів. Кількість доступних криптовалют, акцій і торгових можливостей зростає щодня.

10підключених біржCrypto + Stocksв одному портфелі24/7автоматичний контроль

Формування системи адаптації персоналу на підприємстві

Інформація про навчальний заклад

ВУЗ:
Міністерство освіти і науки України
Інститут:
Подільський державний аграрно-технічний університет
Факультет:
Економічний факультет
Кафедра:
Кафедра менеджменту

Інформація про роботу

Рік:
2026
Тип роботи:
Дисертація
Предмет:
Економіка та управління підприємствами
Група:
ПІ
Коротко про документ

Про що ця робота

У дисертаційному дослідженні розроблено теоретичні засади та практичні рекомендації щодо формування системи адаптації персоналу на підприємстві. Запропоновано модель інтеграції процесу адаптації в загальну систему управління персоналом для підвищення ефективності діяльності компаній.

У роботі розглядаються

  • Адаптація персоналу
  • Управління персоналом
  • Економіка підприємства
  • Система адаптації
  • Наставництво
  • Корпоративні університети
  • Трудовий потенціал

Зміст і розділи

  1. Вступ
  2. Теоретико-методичні засади формування системи адаптації персоналу на підприємстві
  3. Організація процесу адаптації персоналу на вітчизняних підприємствах
  4. Удосконалення підходів до формування системи адаптації персоналу на підприємстві
  5. Висновки
  6. Список використаних джерел
  7. Додатки
Для кого:Науковці, студенти економічних спеціальностей, керівники підприємств та фахівці з управління персоналом.
Викладачі:Загорський Володимир Степанович

Ключові поняття

адаптація персоналусистема адаптаціїуправління персоналомпідприємствонаставництвоорганізаційна соціалізаціятрудовий потенціалкорпоративний університетпрофесійна адаптаціяефективність діяльності

Частина тексту файла (без зображень, графіків і формул):

1 МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ ПОДІЛЬСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ АГРАРНО-ТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ На правах рукопису УДК 658.3:005.96 ФОРМУВАННЯ СИСТЕМИ АДАПТАЦІЇ ПЕРСОНАЛУ НА ПІДПРИЄМСТВІ 08.00.04 – економіка та управління підприємствами (за видами економічної діяльності) ДИСЕРТАЦІЯ на здобуття наукового ступеня кандидата економічних наук Науковий керівник – Загорський Володимир Степанович доктор економічних наук, професор, член-кореспондент НАН України Кам’янець-Подільський – 2016 2 ЗМІСТ ВСТУП………………………………………………………………….. 4 РОЗДІЛ 1 . ТЕОРЕТИКО-МЕТОДИЧНІ ЗАСАДИ ФОР МУВАННЯ СИСТЕМИ АДАПТАЦІЇ ПЕРСОНАЛУ НА ПІДПРИЄМСТВІ………….. 11 1.1. Теоретичні засади формування системи адаптації персоналу на підприємстві.…………………………………………………………………. 11 1.2. Адаптація персоналу: сутність економічної категорії…………... 31 1.3. Структурно-функціональний аналіз системи адаптації персоналу на підприємстві………………………………………………….. 48 Висновки до розділу 1…………………………………………………. 64 РОЗДІЛ 2. ОРГАНІЗАЦІЯ ПРОЦЕСУ АДАПТАЦІЇ ПЕРСОНАЛУ НА ВІТЧИЗНЯНИХ ПІДПРИЄМСТВАХ…………………………………. 66 2.1. Передумови формування систем адаптації персоналу на вітчизняних підприємствах…………………………………………………. 66 2.2. Корпоративні університети як метод адаптації персоналу……... 92 2.3. Аналіз практики застосування н аставництва як інструмент у адаптації персоналу на вітчизняних підприємствах………………………. 115 Висновки до розділу 2…………………………………………………. 134 РОЗДІЛ 3 . УДОСКОНАЛЕННЯ ПІДХОД ІВ ДО ФОРМУВАННЯ СИСТЕМИ АДАПТАЦІЇ ПЕРСОНАЛУ НА ПІДПРИЄМСТВІ………….. 136 3.1. Пропозиції щодо формування системи адаптації персоналу в сучасних ринкових умовах………………………………………………….. 136 3.2. Методичні аспекти з апровадження сучасних інструментів адаптації персоналу на підприємстві………………………………………. 154 3.3. Впровадження наставництва на підприємстві як інструменту адаптації персоналу…………………………………………………………. 171 Висновки до розділу 3…………………………………………………. 185 ВИСНОВКИ…………………………………………………………….. 187 СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ……………………………… 190 ДОДАТКИ………………………………………………………………. 218 3 ВСТУП Актуальність теми дослідження. Сучасний етап розвитку економіки України, коли першочергову роль починають відігравати інформаційні технології, означає для вітчизняних підприємств вихід на новий рівень конкуренції. Конкуренція в світовій економіці сьогодні базується більше на основі зді бностей, ніж на основі активів. Нова конкурентна динаміка веде до значної нестабільності прибутковості компаній, адже нові продукти, послуги і конкуренти з’являються постійно. За умов такого конкурентного тиску, коли компаніям все складніше ставати лідерам и ринку чи утримувати лідируючі позиції, знання і безперервне навчання стали критичними компонентами успіху. В сучасній економіці важливість знань у виробництві нових продуктів та послуг різко зросла, знання стали домінуючою компонентою в створенні споживч ої цінності. Перетворення знань в основне джерело створення цінностей привело до того, що лідерами нової економіки стають підприємства, які навчились ефективно управляти знаннями, тобто створювати і знаходити знання і інтегрувати їх в нові продукти і послуги швидше, ніж їх конкуренти. Безперервні і швидкі зміни в технології вимагають безперервного розвитку персоналу, оскільки знання швидко застарівають. Підприємства найбільш зацікавлені у працівниках зі спеціальними кваліфікаціями, однак ці ж кваліфікації роблять працівників більш мобільними на ринку праці. В бізнес-середовищі, яке постійно змінюється, підприємства вже не можуть гарантувати довгострокової зайнятості. Корпоративна лояльність старого зразка практично відмерла. В таких умовах підприємства пови нні мати в своєму арсеналі не тільки сучасні методи підбору персоналу, а й комплекс заходів і процедур, спрямованих на максимально швидку адаптацію персоналу. Саме сформована система адаптації персоналу може стати однією з конкурентних переваг підприємства, що, з одного боку нівелює негатив від плинності персоналу, а з іншого – забезпечує швидку інтеграцію персоналу в 4 бізнес-процеси і його вихід на оптимальний рівень продуктивності в максимально стислі терміни. Основу і необхідне теоретико -методологічне пі дґрунтя для дослідження складають роботи вітчизняних та зарубіжних науковців у сфері управлінні підприємством, зокрема в контексті управління підприємством, психології та соціології управлінської діяльності – М. Армстронга, Х. Вайнріха, В. Вєсніна, О. Віханського, Г. Деслера, В. Загорського, Г. Захарчин, А. Кібанова, О. Краснопольської, Ж. Івченко, М. Лукашевича, Є. Маслова, Л. Семів, П. Стрельбіцького, А. Чикуркової. Дослідження процесу адаптації персоналу на підприємстві низки іноземних авторів (Т. Бауер, Д. Брадт, Н. Володіна, М. Захарьїна, А. Стоянова, М. Уоткінс, Т. Шведова, М. Штейн) стосуються розробки і впровадження програми адаптації персоналу як набору взаємопов’язаних заходів. Однак залишається багато невирішених теоретичних і практичних питань фо рмування системи адаптації персоналу на підприємстві. Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота відображає результати наукових досліджень, проведених відповідно до плану науково -дослідних робіт Львівського регіонального і нституту державного управління Національної академії державного управління при Президентові України: «Державно -управлінські засоби забезпечення інноваційного розвитку регіону» (державний адаптації персоналу як складової системи управління персоналом підприємства; аналіз характеру взаємозв’язків процесу адаптації персоналу з іншими елементами системи управління персонало м підприємства, розробку пропозицій щодо запровадження сучасних інструментів адаптації персоналу, зокрема при адаптації новопризначених керівників. Мета й завдання дослідження. Метою дослідження є розробка теоретичних засад і практичних рекомендацій щодо формування системи 5 адаптації персоналу на підприємстві. Для досягнення поставленої мети визначено такі завдання: – розвинути понятійно-термінологічний апарат у сфері формування системи адаптації персоналу на підприємстві з метою уточнення змісту ключових категорій; – на основі структурно -функціонального аналізу системи адаптації персоналу на підприємстві обґрунтувати концептуальний підхід, за яким адаптація персоналу на підприємстві розглядається як системний процес, а не набір окремих заходів з управління персоналом на підприємстві; – розвинути інструменти аналізу діяльності корпоративних університетів та навчальних центрів вітчизняних підприємств в частині адаптаційних навчальних програм та програм наставництва; – розробити модель формування системи ада птації персоналу на підприємстві; – на основі аналізу систем адаптації персоналу на вітчизняних підприємствах розвинути і поглибити методичні аспекти запровадження сучасних інструментів адаптації персоналу, зокрема при адаптації новопризначених керівників; – удосконалити алгоритм впровадження програми наставництва на підприємстві як інструменту адаптації персоналу. Об’єктом дисертаційного дослідження є процес адаптації персоналу на підприємстві. Предметом дослідження є теоретико -методичні та прикладні засади формування системи адаптації персоналу на підприємстві. Методи дослідження. Методологічною основою дисертаційного дослідження є комплекс філософських, загальнонаукових і спеціальних методів дослідження. Теоретичною основою роботи стали наукові праці та методичні розробки вітчизняних і зарубіжних учених в галузі менеджменту організацій та управління персоналом. Правову основу дисертації склали чинні нормативно -правові акти в сфері законодавства України про працю. 6 Інформаційною базою дослідження є офіці йні статистичні матеріали, періодичні наукові видання, звітні дані про діяльність українських підприємств, ресурси та видання мережі Internet. Автор[ім’я автора приховано] взаємозв’язку конкретного та абстрактного, логіко -семантичний, аналізу і синтезу, класифікації (при визначенні теоретичних основ формування системи адаптації персоналу на підприємстві, сутності адаптації персоналу як економічної категорії, а також при розробці пропозицій щодо запровадження сучасних інструменті в адаптації персоналу на підприємстві), структурно-функціональний аналіз та системний підхід (при дослідженні системи адаптації персоналу на підприємстві, її елементів, співвідношень, взаємозв‘язків і можливих змін, при побудові моделі формування системи адаптації персоналу на підприємстві, при розробці алгоритму впровадження програми наставництва), історичний, статистичний та порівняльний методи, аналіз та узагальнення емпіричних даних (при дослідженні практики функціонування систем адаптації персоналу в сучасних умовах). Наукова новизна полягає у вирішенні важливого наукового завдання – поглиблення та вдосконалення теоретико-методичних підходів до формування системи адаптації персоналу на підприємстві. Результати дослідження, які містять елементи новизни є такими: вперше: – розроблено модель формування системи адаптації персоналу на підприємстві, яка дозволяє врахувати комплекс зовнішніх і внутрішніх факторів, що обумовлюють діяльність підприємства, обрати відповідну стратегію інтеграції процесу адаптації персоналу у систему управління персоналом на підприємстві, а також підібрати оптимальний у конкретних умовах набір методів та інструментів адаптації персоналу; удосконалено: – концептуальний підхід до інтеграції процесу адаптації персоналу у систему управл іння персоналом на підприємстві, що, на відміну від 7 існуючих вітчизняних підходів, розглядає систему адаптації персоналу на підприємстві як окрему підсистему управління персоналом, за результатами аналізу елементів якої, їх співвідношень, взаємозв‘язків і можливих змін створюються умови для підвищення ефективності діяльності підприємства; – методичні аспекти запровадження сучасних інструментів адаптації персоналу, зокрема особливості розробки та часового розподілу заходів в адаптаційному листі (індивідуаль ній програмі адаптації), змістове наповнення «Комплекту новачка», принципи проведення зустрічей з ключовими стейкхолдерами посади; – алгоритм впровадження програми наставництва на підприємстві як інструменту адаптації персоналу, зокрема підходи до формува ння критеріїв результативності проходження співробітником процесу адаптації, що дасть можливість підприємствам формувати систему адаптації персоналу, яка відповідає сучасним економічним умовам і передбачає максимальне залучення виробничих підрозділів; дістали подальший розвиток: – понятійно-категоріальний апарат зазначеного предметного поля, а саме: а) уточнено (з позиції мети дослідження) теоретичні визначення понять «персонал», «кадри», «адаптація персоналу на підприємстві»; б) запропоновано дефініцію «система адаптації персоналу на підприємстві» як сукупність взаємопов’язаних елементів (об’єкти, завдання, методи, інструменти, нормативне забезпечення, результати адаптації персоналу), що взаємодіє із іншими підсистемами управління персоналом на підприєм стві і забезпечує практичне здійснення процесу взаємного пристосування новопризначених або потенційних працівників та самого підприємства і має на меті досягнення належного рівня функціонування новопризначеного або майбутнього персоналу за рахунок оптималь них витрат ресурсів та у максимально допустимі стислі терміни; – інструменти аналізу діяльності корпоративних університетів та навчальних центрів вітчизняних підприємств, зокрема в частині форматів 8 адаптаційних навчальних програм, видів адаптації персонал у на підприємстві, місця системи адаптації персоналу в системі управління персоналом підприємства, що дозволить таким підприємствам своєчасно виявляти проблемні зони в організації процесу адаптації персоналу і вдосконалювати адаптаційні навчальні програми в частині забезпечення професійної та санітарно-гігієнічної адаптації; – підхід до адаптації керівників, зокрема врахування ключових відмінностей адаптації керівників від адаптації персоналу нижчої ланки та основні тематичні напрямки, які потребують висвіт лення під час адаптації керівників, що дасть можливість підприємствам уникнути фінансових і репутаційних втрат, які виникають при провалі процесу адаптації керівника. Практичне значення одержаних результатів дослідження полягає в тому, що сформульовані в дисертації положення, висновки і рекомендації можуть бути використані у процесі формування або оптимізації системи адаптації персоналу на підприємствах, оскільки передбачають врахування можливих галузевих та функціональних особливостей, а також носять комплексний характер. Зокрема, запропонований підхід до формування системи адаптації персоналу використовується на ТзОВ «СофтСерв» (Акт про впровадження результатів дисертаційного дослідження від 02.04.2015 року) та ПП «Стрийтеплиця», Львівська область (Акт про впровадження результатів дисертаційного дослідження від 25 .05.2015 року), а також при проведенні циклу лекційних і практичних занять, що стосуються питань управління персоналом державної служби, для державних службовців IV -VII категорії посад у Центрі перепідготовки та підвищення кваліфікації Львівського регіонального інституту державного управління Національної академії державного управління при Президентові України (Акт про впровадження результатів дисертаційного дослідження від 29.04.2015 року). Особистий внесок здобувача. Дисертаційна робота є самостійно виконаною науковою працею, в якій викладено авторський підхід до 9 сучасних тенденцій вирішення проблеми формування системи адаптації персоналу на підприємстві. Наукові положення, висновки і рекомендац ії, що виносяться на захист, одержані автором самостійно. З наукових праць, опублікованих у співавторстві, у дисертаційному дослідженні використані лише ті засади, які є результатом особистих досліджень автора. Зокрема, дисертантом проаналізовано існуючий досвід використання наставництва та визначено основні проблеми, пов‘язаних із функціонуванням наставництва як інструменту адаптації персоналу влади; а також визначено причини, що перешкоджають ефективному використанню наставництва як інструменту адаптації персоналу. Апробація результатів дисертаційного дослідження здійснена шляхом обговорення на засіданнях кафедри менеджменту організацій Львівського регіонального інституту державного управління Національної академії державного управління при Президентові У країни. Основні положення та висновки висвітлено у виступах на щорічних науково - практичних конференціях ЛРІДУ НАДУ при Президентові України: «Модернізація системи державного управління: теорія і практика» ( м. Львів, 05.04.2013 р.), «Модернізація системи державного управління: теорія і практика» ( м. Львів, 09.10.2015 р.), на міжнародній науково -практичній конференції «Формування конкурентоспроможної економіки: теоретичні, методичні та практичні засади» ( м. Тернопіль, 26 -27.04.2012 р.), ХІ міжнародній науко во-практичній конференції «Научные горизонты – 2015» (м. Шефілд, 30.09 -07.10.2015 р.), міжнародній науково -практичній конференції «Національне виробництво й економіка в умовах реформування: стан і перспективи інноваційного розвитку та міжрегіональної інтег рації» (м. Кам‘янець-Подільський, 30.10.2015 р.). Публікації результатів дослідження. Матеріали дисертаційного дослідження опубліковані у 11 роботах: 6 наукових статей у фахових виданнях, з яких 1 стаття у виданні, яке включено до міжнародних наукометричних баз даних і 1 стаття у наукових періодичних виданнях 10 іноземних держав, 5 тез матеріалів науково-практичних конференцій. Структура та обсяг дисертації. Дисертація складається із вступу, трьох розділів, дев‘яти підрозділів, висновків, додатків та списку використаних джерел. Загальни й обсяг дисертації становить 23 7 сторінок, з яких основний зміст 189 сторінок. Робота містить 15 рисунків, 17 таблиць та 13 додатків на 2 0 сторінках. Список використаних джерел і літератури налічує 242 найменування на 28 сторінках. 11 РОЗДІЛ 1 ТЕОРЕТИКО- МЕТОДИЧНІ ЗАСАДИ ФОРМУВАННЯ СИСТЕМИ АДАПТАЦІЇ ПЕРСОНАЛУ НА ПІДПРИЄМСТВІ Відповідно до мети дисертаційного дослідження, розділ спрямований на огляд та критичний аналіз літератури з проблематики, що досліджується, з ’ясування теоретико-методичних засад та здійснення структурно-функціонального аналізу предмету дослідження. 1.1. Теоретичні засади формування системи адаптації персоналу на підприємстві Адаптація персоналу на підприємстві є одним із ключових факторів, які впливають на якість людських ресурсів. Дослідження в сфері управління персоналом в тій мірі будуть успішними, в якій вони будуть забезпечені теоретико -методичними напрацюваннями. Тому теоретико - методичні напрацювання мают ь стати основою розробки понятійно - категоріального апарату та методології дослідження системи адаптації персоналу на підприємстві , яка дотепер не була предметом окремих дисертаційних досліджень. Методологічною базою дослідження доцільно використовувати теоретичні положення, розроблені дослідниками економіки підприємства та управління персоналом . Так, з агальновизнано, що після того як особу призначено на посаду, її потрібно «ввести» у виробничі вза ємини з іншими членами організації. Відбувається інформаційний процес з метою пристосування нового працівника до ролі та перспектив індивіда в організації і такий час вважається критичним як для нового працівника, так і для організації [ 57, с. 24; 91, с. 20; 130, с. 46-47]. Багато підприємств встановлюють випробувальний термін, який повинні пройти претенденти на посаду, перш ніж стати постійними працівниками. Більшість дослідників і 12 практиків одностайні в думці, що перебування на випробувальному терміні підвищує рівень неспокою, оскільки новий працівник не вважає себе частиною організації і все ще почувається непевно на роботі [ 7, с. 186; 21, с. 43; 89 , с. 125; 181, с. 227;]. У зв’язку з цим, вважається, що для підприємств, які використовують випробувальний термін при прийомі нових працівників, система введення в посаду (організацію) є так само необхідною, як і для підприємств, які не вдаються до випробувального терміну [ 7, с. 188; 156, с. 123-124]. Таке введення в посаду (організацію) має відбуватись через орієнтаційну сесію, яку проводять співробітники служби управління персоналом, повідомляючи інформацію про умови роботи, історію, місію та цілі організації, детальну інформацію щодо пільг та компенсацій працівникам. Саме таким чином починається розуміння кул ьтури та клімату організації новим працівником. Науковці і практики виділяють дві найважливіші детермінанти того, наскільки добре працюватиме новий співробітник – це перше завдання та взаємини із своїм керівником [130, с. 61-62; 89, c. 134]. Весь час і ко шти, витрачені в процесі набору та відбору, буде змарновано, зазнає втрат також продуктивність та ефективність організації, якщо новий працівник швидко не засвоїть свої обов’язки та функції [ 64, с. 82; 190, с. 4;]. Вище керівництво підприємства має відігра вати важливу роль у забезпеченні того, щоб нові працівники успішно вписалися в організацію і це є запорукою того що у керівництва підприємства буде менше проблем у збереженні, мотивації та розвитку своїх людських ресурсів [24, с. 214; 232, c. 45]. Умовою успішного входження в організацію для кожного її нового члена є вивчення системи цінностей, норм, правил і поведінкових стереотипів, які є характерними для даної організації. Лише за допомогою навчання нових працівників можна досягнути швидких результатів а даптації та входження працівника в організацію. Адаптація персоналу розглядається як інструмент у вирішенні такої проблеми, як формування у нового працівника потрібного рівня продуктивності і якості в більш короткі терміни [57, с. 95-96; 91, с. 28]. Формальне або неформальне створення груп з 13 початківців має включати в ці групи працівників, які мають тривалий досвід роботи в організації, такий метод сприяє утворенню неформальних груп, які ще не базуються на принципах нової організації, але і не відображають норми і принципи їх попередньої поведінки. Також, до сильних засобів, які сприяють утриманню нового працівника в організації його швидкої адаптації до організаційного оточення, відносяться бесіди з керівництвом та рекомендації [ 5, с. 320; 16, с. 127-128]. Завершальним етапом включення працівника в організацію є перехід в повноправні члени організації із присвоєнням статусу, допуском до інформації, наданням повноважень щодо прийняття рішень та колом обов’язків [ 64, с. 85]. До причин, які дово дять значимість процесу ефективного введення працівника в організацію відносять: скорочення витрат та незручностей, пов’язаних з швидким звільненням, підвищення прихильності, пришвидшене просування по кривій навчання, соціалізація та інші елементи процесу введення працівника в організацію [71, с. 77-78; 200, p. 116]. В основі сучасних поглядів на процес адаптації персоналу на підприємстві, стисло представлених вище, лежать наукові розробки та концепції, які формувались протягом ХІХ -ХХ століть і врахування я ких є необхідною передумовою розгляду процесу адаптації персоналу з позицій системного підходу. Адаптація як явище розглядається різними науками. Передусім слід виділити біологію, антропологію, філософію, психологію, соціологію, економіку. Термін «адаптаці я» походить від латинського adapto – «пристосовую», пізньолатинського adaptation – «пристосування, достосування». Вперше термін з’явився у фізіології і був введений німецьким фізіологом Г. Аугбертом у другій половині XVIII ст. Він визначив адаптацію як «зімни (пристосувального) характеру чутливості шкірних аналізаторів до дії зовнішніх подразників» [ 152, c. 109]. Сьогодні поняття «адаптація» в соціальних науках розглядається як процес пристосування системи до навколишнього середовища без втрати своєї ідентичності [102, с. 19]. 14 Тривалий час, з другої половини ХІХ століття – до початку ХХ століття наукові погляди на процеси, пов ’язані з адаптацією людини до соціального середовища формувались в рамках соціології та психології, згодом – нової на той час науки менеджменту організацій. Так, Г. Спенсер, в 60-х рр. ХІХ століття визначив, що пристосування має місце, коли відбуваються деякі зміни в узвичаєних обставинах, і триває, допоки нові умови не стануть узвичаєними для організму. За Спенсером, результатом процесу соціальної адаптації людей виступає задоволеність функціональних потреб індивідів [147]. З Ф. У. Тейлора (кін. ХІХ – поч. ХХ ст.) починається зародження теорії про орієнтацію працівників. Він висуває припущення про обов ’язкову присутність наставника при «новачкові», так як «навіть найбільш пристосований до даної роботи робітник не підготовлений до повного розуміння цієї науки без керівництва і допомоги, внаслідок прогалин в його розвитку чи в силу недостатнього розумового розвитку» . Тому, на дум ку Ф. Тейлора, замість того, щоб шукати працівника, якого вивчив хтось інший, роботодавці мають бути зацікавлені у створенні системи співробітництва в колективі для того, щоб у процесі роботи самостійно вивчити працівника та спільно досягти високого рівня набутих знань і навиків [237, p. 28-29]. На початку 40 -х рр. ХХ століття Е. Фром у контексті пояснення поняття адаптації вказує на т е, що людська природа є продуктом історичної еволюції, та розмежовує поняття (1) стати тичної і (2) динамічної адаптації особистості до зовнішніх умов як, відповідно: 1) «пристосування, за якого характер людини залишається незмінним та постійним і виявляють ся тільки деякі нові звички», а особистість у цілому залишається незмінною; 2) пристосування, за якого під тиском обставин відбуваються «зміни особистості, зміни характеру, виявляються нові прагнення, нові тривоги». Усі людські потреби та прагнення він розуміє як результат соціальної практики і зазначає: «У процесі життя людина на різних рівнях вступає у різні взаємини зі світом: 1) шляхом оволодіння речами та їхньої асиміляції; 2) шляхом відносин із людьми та із самою собою. Перший згаданий рівень автор називає процесом асиміляції, 15 згаданий останній рівень – процесом соціалізації» [158, с. 198-199]. В середині 60 -х років ХХ ст. у період економічного зростання у США було звернено увагу на те, що хвилює нового працівника у перші місяці його роботи на підприємстві . В цей час один з провідних представників школи організаційної психології М. Даннетт проводить дослідження, які показують надзвичайну важливість для кар ’єри нового працівника таких двох чинників як перше завдання і взаємини із своїм керівником. Згідно з його дослідженнями, майже половина всіх нових працівників, які приходять на роботу після закінчення навчальних закладів, не залишаються в організації довше трьох років, якщо вони не одержують завдання, яке вважають перспективним [201, p. 168-169]. В цей же час з ’являється дослідження американського соціального психолога Е. Шейна «Організаційна соціалізація і професія менеджменту». Досліджуючи важкі ситуації, коли нові працівники намагаються вивчити свої обов’язки та організацію, науковець охарактеризував цей процес як організаційну соціалізацію. На його думку, організаційна соціалізація – це «процес вивчення зв ’язків; процес, коли тебе наставляють та навчають; процес, під час якого людина дізнається про те, що є ва жливим в організації чи в якомусь з її підрозділів». Е. Шейн також характеризує елементи організаційної соціалізації, як сприйняття таких пунктів: 1) основні цілі організації; 2) засоби, яким віддається перевага в досягненні цих цілей ; 3) основні обов ’язки членів організації та їх роль у ній; 4) моделі поведінки ; потрібні для того, щоб тебе прийняли, і для ефективного виконання ролі; 5) правила, які забезпечують індивідуальність та цілісність організації. Е. Шейн вважав, що процес організаційної соціалізаці ї розпочинається із введення і орієнтації нового працівника. Також він дослідив три способи поведінки, які можуть стати наслідком процесу організаційної соціалізації. По-перше, особа може збунтуватися і не сприйняти цінності організації. Як наслідок така особа продовжить кар ’єру в іншій організації. По -друге, особа може вписатися в організацію, схваливши та сприйнявши її цінності та моделі 16 поведінки. Такі особи, ймовірно, демонструватимуть лояльність та відданість організації і робитимуть в ній кар’єру. Третя альтернатива полягає в тому, що особа стає творчим індивідуалістом. Така особа сприймає лише деякі найважливіші цінності й норми організації. Ця альтернатива, на думку Е. Шейна, значно важча для індивіда ніж перші дві, але така можливість є надзвичайно цікавою для організації, адже творчі індивідуалісти конче потрібні, щоб змінювати й розвивати організацію, вони потрібні для нових ідей і нових методів розв ’язання проблем. Саме такі індивіди оживляють організації, які неспроможні чи не бажають змінитися. Тому, на думку Е. Шейна, вище керівництво організації має подбати про те, щоб вже на стадії соціалізації працівника було створено умови, в яких такі люди зможуть працювати. [229, p. 8-21]. Е. Шейн продовжив вивчення організаційної соціалізації і спільно з Д. Ван Мааненом визначив шість основних тактичних вимірів , які характеризують і представляють всі способи, у які організації можуть відрізнятись залежно від свого підходу до соціалізації. Цей підхід згодом отримав назву модель організаційної соціалізації Ван Маанена – Шейна і включає такі виміри організаційної соціалізації: - колективна або індивідуальна соціалізація ( колективна – виділення новачків в окрему групу, де вони разом проходитимуть всі процедури; індивідуальна – створення умов, за яких досвід, н абутий кожним з новачків є унікальним); - формальна або неформальна соціалізація ( формальна – статус новачка відмінний від статусу інших працівників, наприклад, учень, інтерн, стажер тощо; мінімалізація або відсутність відмінностей у статусі новачка у порівнянні з іншими членами трудового колективу); - послідовна або довільна соціалізація (послідовна – організація визначає окремі чіткі фази діяльності і послідовність їх проходження при соціалізації нового працівника; довільна – якщо чіткі фази діяльності н а початку роботи і визначено, то порядок їх проходження жодним чином не 17 регулюється); - фіксована або нефіксовна соціалізація (фіксована – організація визначає чіткі часові рамки процесу, при цьому жодне проміжне оцінювання не впливає на зміни в тривалості чи характері заходів і процедур; нефіксована – новачку не надається конкретних часових рамок процесу, натомість визначаються ключові показники, досягнення яких свідчитиме про готовність новачка до зміни статусу); - об‘єднуюча або роз‘єднуюча соціалізація (об‘єднуюча – визначений організацією наставник повинен служити рольовою моделлю для новачка; роз‘єднуюча – новачкам не надається жодних рольових моделей за якими вони мали б виконувати свої обов‘язки); - поглинаюча або від штовхуюча соціалізація ( поглинаюча – організація офіційно схвалює і документально підтверджує корисність наявних особистих характеристик новачка; відштовхуюча – організація декларує необхідність для новачків змінити певні особисті якості з метою створення нового іміджу працівника, який відповідає запитам організації) [240]. Отже, модель Ван Маанена – Шейна передбачає, що організація впливає на процес соціалізації через визначення типу інформації, який отримують новачки, джерела цієї інформації і ступеню її доступності. Важливу роль у ґенезі концепції адаптації персоналу відіграли дослідження іншого американського соціального психолога Т. Шибутані, який першим почав розглядати адаптацію як єдність процесів перетворення середовища «під себе» і себе «під середовище». Так, Т . Шибутані диференціював ситуативну і загальну адаптацію до ситуації і саме поняття адаптації вживав на означення поступово вироблюваного особистістю відносно усталеного набору способів подолання типових ускладнень [176, с. 391-392]. В кінці 70 -х рр. Д. Стоунер відзначав, що для нових працівників передусім притаманні «хвилювання щодо того, наскільки добре вони виконують свою роботу; взаємини з своїми колегами - нові працівники почуваються не на своєму місці порівняно з досвідченішими колегами» [ 233, 18 p. 541]. Також Д. Стоунер доводив важливість взаємин новопризначеного працівника і його керівника: «Спеціальна підготовка, терпіння та прозорливість потрібні від керівників нових працівників з багатьох причин. По-перше, нові працівники, як правило роблять бі льше помилок, ніж у середньому: нетерпимий керівник може надмірно реагувати на ці помилки, погасивши ентузіазм нового працівника й принизивши його уявлення про себе. По -друге, невпевнені керівники часто надто пильно контролюють нових працівників – або намагаючись утримати їх від помилок, або не даючи їм показати себе надто успішними чи знаючими» [там само, p.598-599]. В цей же період відомі на той час практики і дослідники менеджменту Х. Кунтц та Х. Вайнріх, розвиваючи думки Е. Шейна про організаційну соціалізацію, визначають три її головні аспекти на прикладі новопризначених менеджерів у бізнес-середовищі: а) набуття вмінь і навичок, необхідних для виконання роботи; б) засвоєння відповідних моделей поведінки; в) пристосування до норм і цінностей організації. У зв’язку із цим, вони виділяють низку проблем, які постають перед новопризначеними. По-перше, на додачу до необхідності відповідати специфічним вимогам посади, менеджери одночасно стикаються із новими цінностями, новими особистими зв ’язками і новими моделями поведінки. По -друге, вони не знають з ким можна порадитись, докладно не знають як організація функціонує і мають страх бути неуспішними на новій посаді. Такі проблеми, на думку Х. Кунца та Х. Вайнріха, зумовлюють серйозне занепокоєння, навіть стан тривоги у новопризначених менеджерів, особливо тих, які знаходяться на випробувальному періоді або проходять стажування. З метою мінімізації негативних наслідків, автори пропонують, щоб перший контакт новопризначених відбувався із «найкращими керівниками організації, особами, які можуть слугувати моделлю для майбутньої поведінки» [215, p. 235-237]. В середині 80 -х років ХХ століття Г. Джонс, розвиваючи дослідження Е. Шейна та Д. Ван Маанена, запропонував, вищезгадані шість вимірів скоротити до двох категорій: інституціалізована та індивідуалізована 19 соціалізація. Під інституціалізованою соціалізацією дослідник має на увазі підхід, за яким підприємство впроваджує структуровані покрокові програми, застосовує групові орієнтаційі заходи для новачків та інструменти наставництва. Індивідуалізована соціалізація передбачає, що новий працівник негайно розпочинає виконання посадових обов‘язків і в ході роботи з‘ясовує норми та цінності організація, очікування від посади, яку він обіймає. В рамках індивідуалізованої соціалізації, працівник повинен відігравати більш проактивну роль у пошуку необхідної інформації і ініціюванні робочих стосунків [211, p. 264-277]. З середини 80 -х років ХХ століття процес адаптації персоналу на підприємстві стає предметом дослідження вітчизняних вчених. Слід виділити два основних напрямки досліджень, які з позиції нашого дослідження, ми вважаємо взаємопов‘язаними. До першого напрямку належать дослідження адаптації персоналу в економічній науці, зокрема в практиці управління підприємствами (Г. Захарчин, Ж. Івченко, М. Лукашевич, Н. Любомудрова, Л. Семів). Другий напрямок – дослідження процесу адаптації як психологічного явища (Г. Васянович, О. Іванашко, Ю. Колісник-Гуменюк, О. Левенець, Н. Пилипенко). Серед сучасних праць зарубіжних фахівців, які розглядали різні аспекти адаптації персоналу в контексті управління підприємством, психології та соціології управлінської дія льності варто згадати роботи М. Армстронга, Д. Брадта, Г. Деслера, В. Вєсніна, В. Задіори , А. Кібанова, Е. Кобцевої, Н. Корнеліус, Т. Котової, М. Крутцової, Е. Малініної, П. Малуєва, Є. Маслова, Н. Маусова, В. Медведева, Б. Сербиновського, М. Стюарт, Ю. Тюлькіної, Ю. Шабанової, Р. Шулера. Зазначений науковий доробок вітчизняних та зарубіжних вчених складає тло, основу і достатнє теоретико -методологічне підґрунтя для власне дослідження дисертаційної проблеми – формування системи адаптації персоналу на п ідприємстві. З огляду на таке широке коло джерел, які опосередковано, дотично, принагідно виходять на актуалізовану нашим дослідженням проблему, перейдемо до аналізу наукових досліджень, які 20 власне безпосередньо стосуються проблеми. Необхідно зазначити, щ о лише поодинокі дослідження і то, з позицій конкретних та відмінних від поставлених нами мети і завдань, стосуються аспектів формування системи адаптації персоналу на підприємстві. Зазначимо основні з них. Низка російських дослідників і практиків (Н. Володіна, С. Лазарева, А. Стоянова, Т. Шведова) оперують в своїх роботах терміном «система адаптації персоналу». Разом з тим, аналіз цих робіт засвідчує, що системний підхід у вказаних роботах стосується передусім розробки і впровадження програми адаптації пе рсоналу як набору взаємопов’язаних інструментів. У той же час такі аспекти як місце і роль системи адаптації персоналу в системі управління персоналом підприємства, взаємодія з іншими функціями управління персоналом, зовнішні і внутрішні чинники впливу на процес адаптації персоналу не знайшли відображення у вказаних дослідженнях. Більш комплексний підхід зустрічаємо в роботах західних науковців (Т. Бауер, Д. Брадт, М. Стайн, М. Уоткінс), але і ці дослідження не враховують всіх зазначених вище аспектів і не стосуються українських підприємств. У психологічній науці було здійснено низку досліджень окремих видів адаптації, зокрема соціально-психологічної – Ф. Бєрезін, А. Налчяджан, В. Нетепчук, і професійної – В. Васянович, О. Іванашко, Ю. Колісник-Гуменюк, О. Левенець, Н. Пилипенко. Низка авторів – В. Кудрявцев, Л. Мітіна, Ю. Поваренков, А. Ростунов розглядають професійну адаптацію виключно в контексті і як один з етапів професіоналізації особистості або працівника. Певна увага дослідниками приділена аспектам, які з позиції нашого дослідження можуть бути визначені, як методи (організаційні форми) адаптації персоналу. Так, Н. Целовальниченко, аналізуючи особливості правового регулювання стажування, п риходить до висновку, що метою стажування є «навчання і адаптація до виконання фахових обов’язків на певному підприємстві» [ 162]. Окремі аспекти адаптації персоналу при 21 навчанні кадрового резерву розглядає Е. Гребнева [27]. Окрім методів адаптації персоналу науковці досліджують і аспекти, які можуть бути визначені як інструменти адаптації. В сердині 90 -х років низка досліджень довела важливість інструменту наставництва саме для процесу адаптації персоналу, зокрема було доведено тенденцію до більшої обізнаності новачків про підприємство, якщо вони почали працювати під проводом наставника, на відміну від новачків, які почали працювати без наставника. Також було зафіксовано, що новачки, які отримують поради і підтримку в соціальних аспектах від наставників, по чуваються більш комфортно в процесі адаптації на підприємстві [ 222]. Дослідження також підтвердили, що симпатія до наставника, ефективність контакту і загальне задоволення процесом адаптації є вищими за умов подібності (вікової, статевої, расової) наставника і протеже [ 202]. Сучасні дослідження дозволили розвинути концепцію наставництва, за якої ефект зростає якщо наставник є менш формалізованою фігурою, кимось на кшталт «приятеля» (англ. – buddy (приятель, друг). Така особа може бути як призначена керівництвом, так і з‘явитись у неформальний спосіб (співробітник на сусідньому робочому місці), але ключовою характеристикою є комфортність для новачка, як у з‘ясуванні загальних питань («Яким чином я можу отримати необхідні розхідні матеріали?»), так і п итань політичного характеру («Чия думка справді є визначальною?»). Дослідження доводять, що працівники, які проходять процес адаптації за допомогою «наставника - приятеля», швидше виходять на очікувані показники продуктивності [226] На сучасному етапі наста вництво розглядають як систему злагоджених взаємозв’язків між молодими та досвідченими співробітниками в процесі передачі знань, умінь і тру дових навиків, що проявляється у формі індивідуального чи колективного, формального чи нефо рмального шефства, що нерозривно пов’язано з професійною підготовкою, адаптацією персоналу і розвитком його трудового потенціалу [180]. Важливим фактором визначено, що здійснюючи призначення наставника необхідно враховувати не тільки 22 його професійні якості, але і людські. Настав ник повинен викликати симпатію і, крім того, він повинен сам уміти і хотіти працювати з людьми. Оттже, процес наставництва повинен бути організований так, щоб діяльність співробітника як наставника ніяк не відбивалася на його основній роботі. Інакше систем а адаптації персоналу на підприємстві, заснована на наставництві, приведе не до підвищення, а до зниження продуктивності в цілому [ 25, с. 26-28; 148]. Для дослідження наставництва в сучасних економічних умовах мають значення роботи таких науковців і пракик ів як Н. Гаврилів, Е. Горшкова, А. Денисенок, М. Захарьїна, О. Іванісов, А. Мартинова, Є. Півень, В. Притула, М. Стомма, А. Щевьєва. Інструмент коучингу (досліджували В. Павлов, С. Рогачев, І. Рибкін, Д. Уітмор, С. Шекшня) на відміну від наставництва направлений не стільки на безпосереднє навчання, скільки на те, щоб максимально повно розкрити потенціал нового співробітника і добитися від нього повної віддачі в роботі. Коучинг базується на визнанні того, що всі люди володіють набагато більшими здібностями, ніж вони зазвичай проявляють. І коуч в своїй роботі спирається не стільки на поточні показники співробітника, скільки на його потенціал, який прагне розкрити на користь підприємства. Коуч або менеджер, що володіє навиками коучинга, не стільки дає вказівки і інструктує, скільки ставить питання. Питання, що задаються коучем за певною схемою (так звані «ефективні питання») дозволяють новачкові по -новому подивитися на свою роботу і на свої можливості. З іншого боку, керівникові коучинг відмінно демонструє реальний професійний рівень нового співробітника на поточний момент і дозволяє спланувати свою роботу з його розвитку. З новачком може працювати штатний коуч, або ж менеджер (найчастіше безпосередній керівник), що володіє навиками коучинга. В окремих випадках д оцільне залучення зовнішніх коучів [135, с. 62-66; 153, с. 81-89]. Ключовою перевагою коучингу є економія часу. Мова йде не тільки про скорочення часу, необхідного для повноцінної адаптації нового співробітника, але і про час, потрібний для безпосереднього управління 23 персоналом. Як зазначають практики, сам процес коучинга часу вимагає зовсім небагато. Власне, для менеджера зовсім не обов`язково виділяти для коучинга окремий час. Цілком достатньо постійно усвідомлювати і використовувати основоположні принципи коучинга під час своєї взаємодії з новим співробітником. У будь -якому випадку, це займає значно менше часу, ніж нескінченні інструкції і вказівки, а ефективність такого підходу є значно вищою [175, с. 55-56]. Наставництво і коучинг не є конкуруючими інструментами . Більше того, використання цих інструментів в комбінації адаптації створює стійкий синергетичний ефект. Ключове питанням застосування цих інструментів адаптації персоналу полягає в тому, який з них більшою мірою відповідає організаційній культурі підприємства. Безперечно, коучинг і наставництво, можна застосовув ати як самостійн і інструменти, але при їх спільному застосуванні ефект може бути значно вищим [25, с. 65]. Важливість і роль адаптації персоналу на підприємстві з огляду на різні фактори (професіоналізацію персоналу, зменшення витрат на заповнення вакантних посад, зниження рівня плинності персоналу, підвищення рівня ефективності діяльності підприємств , загальну стратегію управління персоналом підприємства) згадується у Н. Андерсон, Р. Беннетта, Т. Вєршініної, В. Загорського, К. Гарсія-Серрано, Д. Гаріно, П. Готьє, К. Кларка, Н. Куроленкіної, М. Подцероб, П. Стрельбіцького, А. Чикуркової. Малодослідженим залишається питання ефективності адаптації персоналу. Безпосередньо дотичними до оцінки ефективності заходів щодо управління персоналом є праці В. Аллавердяна, В. Загорського, О. Захарової, Д. Кіркпатріка, О. Паратновової, Д. Філліпса. Термін “ефект” (від лат. слова еffectus) означає виконання, дію. Ефективність тлумачиться як результат, наслідок якихось причин, сил, дій. У широкому розумінні, за с ловами Г. Саймона, діяти ефективно означає використовувати найкоротший спосіб і найдешевші засоби для досягнення бажаних цілей [ 143, с. 29]. Одразу два терміни, які українською мовою 24 означають «ефективність» можна зустріти в англомовній літературі з менеджменту– «efficiency» та «effectiveness». Більш коректним тлумчаннем цих термінів, на нашу думку є « ефективність» та «результативність». Відповідно вони несуть різне змістовне навантаження: результативність – це ступінь відповідності досягнутих результатів поставленій меті, оцінка впливу отриманих результатів, а ефективність (у випадку, коли мова йде про державне управління) – досягнення соціально значимих результатів при суспільно виправданих затратах. Виходячи з цього, ефективність адаптації персоналу можем о визначити як успішне пристосування працівників до професійних, соціальних і організаційних умов за найкоротший допустимий проміжок часу та при використанні мінімальних ресурсів. Однією з найбільш поширених моделей оцінки ефективності інвестування у людс ький капітал є розроблена Дональдом Кіркпатріком наприкінці 50-х рр. XX ст. модель оцінки ефективності навчання персоналу підприємства, яка складається у оцінці та співставленні знань, навичок та поведінки працівників до навчання, відразу після проведення процедури навчання та через певний проміжок часу, необхідний для засвоєння викладеного матеріалу. Однак визначити ефект від навчання у вартісному вираженні досить важко та трудомістко, а, отже, вимагає вкладення додаткових коштів та витрати значного часу н а дослідження. Зважаючи на це, Д. Кіркпатрік припускав, що кінцеву економічну оцінку ефективності навчання не завжди економічно доцільно проводити. В першу чергу це стосується великих організацій, де інвестуванням у людський капітал охоплено переважну біль шість персоналу [ 212, p. 169-171]. Ми поділяємо думку В. Загорського, як ий зазначає, що така обставина значно звужує область використання даної моделі та знижує об’єктивність здійсненої оцінки ефективності інвестування у людський капітал. Крім того, модель Кіркпатріка не дозволяє зіставити розміри інвестованих коштів з тим ефектом, який отримає організація в результаті навчання персоналу [ 43, с. 51-52]. На нашу думку, наявність такої кількості обмежень створює 25 перешкоди для використання даної моделі як унів ерсального та досконалого методу оцінки ефективності адаптації персоналу на підприємстві . Разом з тим, на нашу думку, модель Кіркпатріка може бути використана в якості методу оцінки для встановлення психологічного рівня доцільності та результативності програми адаптації з точки зору працівників, які пройшли адаптацію. Ці результати дослідження слід враховувати при подальшому виборі інструментів адаптації персоналу, що дозволить підвищити, якщо не ефективність, то принаймні результативність адаптації персоналу. Ще одна модель оцінки ефективності інвестування у навчання персоналу була розроблена на початку 90 -х рр. ХХ ст. Д. Філліпсом. Модель також має чотири рівня оцінки, перші три з яких співпадають за сутністю та методикою оцінки з моделлю Кіркпатріка. Так, першим етапом даної моделі є анкетування персоналу з метою виявлення його реакції на програму навчання. На наступному етапі здійснюється тестування персоналу з метою визначення зміни знань працівників в результаті пройденого навчання. На цьому етапі в яко сті основного оціночного індикатора виступає активність, ініціативність та готовність працівників до практичного використання отриманих знань і навичок у практичній діяльності в організації. Третій етап складається у оцінці практичних досягнень працівників , які пройшли навчання їх безпосередніми керівниками шляхом співставлення трудової поведінки своїх підлеглих до та після навчання. Оцінка здійснюється шляхом заповнення спеціально розроблених анкет. Кінцевим та найбільш важливим етапом моделі Філліпса є оц інка економічного результату шляхом розрахунку показника ROI (Return of investment – «повернення на інвестиції») за допомогою формули: ROI = x 100%, (1.1) де В – збільшення економічних вигод (наприклад, прибутку) як результат навчання працівників, грош. од.; І – всі види грошових витрат, які інвестувало підприємство в 26 навчання персоналу, грош. од [224, p. 290-291]. Не дивлячись на те, що соціальні процеси, такі як адаптація персоналу, за своєю суттю важко формалізувати і виміряти, і окремі фахівці вважають, що застосування до невизначених за своєю сутністю явищ, пов’язаних із людськими ресурсами, визначених і точних формул некорисно і нечесно, це обман і марна трата часу [188; 242, p. 231], у практиці управління підприємствами дослідження ефективнос ті передбачає здійснення процесу «оцінювання». Оцінювання трактується як систематична оцінка операцій чи результатів програми або політики у порівнянні з комплексом явних та неявних стандартів, з метою вдосконалення програми чи політики. Виділяють оцінюван ня процесів та оцінювання результатів. Оцінювання процесів передбачає вивчення того, що відбувається в межах програми в процесі її виконання (оцінка ефективності). Його застосовують на ранніх етапах програми з метою її покращення. Оцінювання результатів ст осується кінцевих результатів програми та їх значення, досягнення поставленої мети (оцінка результативності). Якщо при оцінюванні процесів основна увага приділяється залученню учасників, пропонованим видам діяльності, здійснюваним заходам, практиці роботи персоналу та діям клієнтів, то оцінювання результатів акцентує на тому, що сталося з клієнтами (учасниками) після виконання програми [212, p. 82-85; 224, p. 45]. Результатом застосування вищезазначених підходів є те, що у спіх адаптації персоналу на підприємстві сучасному етапі визначається передусім тим, чи вдалось сформувати нові стереотипи трудової поведінки працівників, підтримати позитивну мотивацію працівників, сформувати чи підтримати прагнення працювати на стабільний результат [ 48]. Разом з ти м, проблемою залишається вибір критеріїв і індикаторів для вимірювання зазначених показників. Іншим аспектом, який визначає теоретичні засади формування системи адаптації персоналу на підприємстві є питання нормативно - правогого забезпечення процесу адаптац ії персоналу. В Україні перші 27 вітчизняні нормативно -правові акти, окремі положення яких дотичні до процесу адаптації персоналу прийнято у 70 -ті роки ХХ ст. Так, с таття 29 Кодексу законів про працю України « Обов’язок власника або уповноваженого ним органу п роінструктувати працівника і визначити йому робоче місце» передбачає, що « До початку роботи за укладеним трудовим договором власник або уповноважений ним орган зобов’язаний: 1) роз’яснити працівникові його права і обов’язки та проінформувати під розписку про умови праці, наявність на робочому місці, де він буде працювати, небезпечних і шкідливих виробничих факторів, які ще не усунуто, та можливі наслідки їх впливу на здоров’я, його права на пільги і компенсації за роботу в таких умовах відповідно до чинног о законодавства і колективного договору; 2) ознайомити працівника з правилами внутрішнього трудового розпорядку та колективним договором; 3) визначити працівникові робоче місце, забезпечити його необхідними для роботи засобами; 4) проінструктувати працівника з техніки безпеки, виробничої санітарії, гігієни праці і протипожежної охорони» [68]. Таким чином, в Кодексі законів про працю хоча і не вживається термін «адаптація», однак передбачено певні зобов’язання підприємств з проведення діяльності, яка має характер адаптації, в першу чергу її психофізіологічного, організаційно -адмінстративного, економічного та санітарно-гігієнічного аспектів. Разом з тим питання професійної та соціально-психологічної адаптації залишено без уваги, що, на нашу думку, може мати негативний вплив на швидкість виходу працівника на належний рівень функціонування та входження в колектив. Якщо підприємства корпоративного сектору змушені самостійно роботи кроки в цьому напрямку, керуючись міркуваннями максимізації прибутку, то для підприємств державного сектору ігнорування соціально -психологічної адаптації персоналу при організації системи адаптації персоналу на підприємстві може 28 бути одним із багатьох факторів, що впливають на негативні економічні показники. Отже, як бачимо, норм ативно-правове регулювання трудових відносин на початковій стадії роботи працівника на підприємстві має певний вплив на організацію системи адаптац ії персоналу і на підприємствах . Враховуючи це, нами було проведено аналіз нормативно -правових актів, дотичних до адаптації персоналу на підприємстві, з метою визначення їх ролі у функціонування систем адаптації персоналу підприємств в сучасних ринкових умовах. Вперше у законодавстві України поняття «професійна адаптація» було визначено у Постанові Кабінету Міні стрів України від 27.01.1994 № 48 «Про Концепцію державної системи професійної орієнтації населення» як «комплексна система заходів, покликана сприяти процесу пристосування особи до психологічних та організаційно -технічних особливостей професійної діяльнос ті на виробництві, успішному професійному становленню працівника». Згідно Концепції, професійна адаптація була визначена одним з елементів професійної орієнтації, яка в свою чергу визначалась як «комплексна науково обґрунтована система форм, методів та засобів впливу на особу з метою оптимізації її професійного самовизначення на основі врахування особистісних характеристик кожного індивідуума та потреб ринку праці. Вона спрямована на досягнення збалансованості між професійними інтересами і можливостями люди ни та потребами суспільства в конкретних видах професійної діяльності» [129]. Наказ Міністерства праці України, Міністерства освіти України, Міністерства соціального захисту населення, від 31.05.1995 № 27/169/79 «Про затвердження Положення про організацію професійної орієнтації населення» підтвердив норму, встановлену Концепцією державної системи професійної орієнтації населення про те, що професійна адаптація є елементом професійної орієнтації. Однак тепер у визначенні професійної адаптації визначалось, щ о «професійна адаптація покликана сприяти входженню особи у трудову 29 діяльність, практичній перевірці правильності професійного вибору і успішному професійному становленню працівника» [127]. На нашу думку, така дефініція професійної адаптації була кроком назад, порівняно із Концепцією державної системи професійної орієнтації населення, адже з неї зникли принципи комплексності і системності. Позитивним зрушенням у наказі «Про затвердження Положення про організацію професійної орієнтації населення» було те, що одним із завдань і функцій системи професійної орієнтації населення, зокрема у галузі профорієнтаційних послуг та психологічної підтримки населення було визначено: - здійснення заходів щодо сприяння професійній адаптації осіб, направлених на професійне навчання, психологічного супроводження навчальних груп; - сприяння професійній адаптації працівників, які вперше працевлаштувались та громадян, що змінили професію. Окрім того, наказом визначалось, що «професійна інформація, професійна консультація, профе сійний добір, професійний відбір та професійна адаптація молоді, яка навчається, вивчення ефективності працевлаштування випускників навчальних закладів здійснюються закладами освіти спільно з батьками учнів, підприємствами, установами і організаціями, центрами (відділами) професійної орієнтації територіальних центрів зайнятості, центрів соціальних служб для молоді». Серед напрямів організації роботи з професійної орієнтації зайнятого населення підприємствам незалежно від форм власності рекомендувалось здійс нювати організацію виробничої адаптації молодих робітників і спеціалістів, професійно-кваліфікаційного просування персоналу [там само]. Як бачимо, на державному рівні одразу ж було віддано пріоритет первинній адаптації персоналу, або працівників без трудов ого досвіду. В той же час, бачимо, що державна система професійної орієнтації населення не ставить собі на меті адаптацію працівників, які мають трудовий стаж. 30 Постанова Кабінету Міністрів України від 17.09.2008 № 842 «Про затвердження Концепції державної системи професійної орієнтації населення» визначила професійну орієнтацію населення як «науково обґрунтовану систему взаємопов’язаних економічних, соціальних, медичних, психологічних і педагогічних заходів, спрямованих на активізацію процесу професійного самовизначення та реалізації здатності до праці особи, виявлення її здібностей, інтересів, можливостей та інших чинників, що впливають на вибір професії або на зміну виду трудової діяльності» [126]. Як і у Концепції, затвердженій 1994 року, одним із струк турних елементів професійної орієнтації населення було визначено професійну адаптацію, яка визначалась як «науково обґрунтована система заходів, що забезпечує входження, оволодіння та досягнення особою професійної майстерності у конкретному виді професійно ї діяльності на конкретному робочому місці». Проте, положення, згідно з яким «забезпечення професійної адаптації працівників на підприємствах, в установах та організаціях, сприяння професійному становленню працівників» визначено у Концепції виключно як одн а із «форм взаємодії органів виконавчої влади з інститутами громадянського суспільства» [там само], а не як, завдання органів виконав[ім’я автора приховано] проблема адаптації персоналу на підприємстві розцінюється органами виконав[ім’я автора приховано] на роботодавців, профспілкові та інші громадські організації. На нашу думку, такий підхід може бути виправданим виключно щодо підприємств корпоративного сектору. Однак, враховуючи велику кількість підприємств державного сектору, вважаємо, що у разі збереження існуючої державної політики в сфері профорієнтації, а саме активної ролі Державної служби зайнятості, за нею має бути закріплена функція із контролю за забезпеченням професійної адаптації працівників на державних підприємствах. Що стосується підприємств корпоративного сектору, то і в цьому напрямку, державна політика щодо адаптації персоналу на підприємстві, на нашу думку, могла б бути більш активною, зокрема, в контексті формування сприятливих умов для формування 31 систем адаптації персонал у на підприємствах як одного з аспектів корпоративної соціальної відповідальності. 1.2. Адаптація персоналу: сутність економічної категорії Передумовами ефективного управління персоналом є наявність відповідного понятійно -структурного дискурсу реальних явищ і процесів. Останнє є можливим якщо визначити теоретико -методологічні принципи наукового відображення об ’єктивної дійсності, понятійно -категоріального структурування досліджуваних явищ і процесів. У розрізі аналізу системи адаптації персоналу це потребує, в першу чергу, контекстуального визначення категорій: адаптація, персонал, адаптація персоналу. Розглядаючи питання адаптації працівників на підприємстві зустрічаємо різні трактування цього терміну і передусім «адаптація персоналу» та «кадрова адаптація» («адаптація кадрів») , що зумовлює необхідність обґрунтувати сутність категорії «персонал» і її відмінність від таких понять як «кадри», «людські ресурси» та «трудові ресурси», які в сучасній науковій літературі часто розглядаються як тотожні [16; 24; 35; 79; 100]. Для того, щоб визначитись, чи має сенс розмежування чи ототожнення досліджуваних категорій, необхідно звернутись до законодавчої бази України та до думок науковців. Так, дослідження нормативних документів показало, що поняттям «кадри підприємства/організації» і «персонал підприємства/організації» не приділено належної уваги. Лише в Кодексі законів про працю розглядається до певної міри подібне із зазначеними категоріями поняття – трудовий колектив підприємства – його «утворюють всі громадяни, які своєю працею беруть участь у його діяльності на основі трудового договору (контракту, угоди), а також інших форм, які регулюють трудові відносини працівника з підприємством [68]. Першою і суттєвою відмінністю між категоріями людські/трудові ресурси та кадри/персонал є масштаб їх застосування. Вперше поняття 32 «трудові ресурси» було сформульовано у 1922 р. у одній з статей радянського економіста С. Струміліна як «частина населення країни, яка за своїм фізичним розвитком, отриманою освітою, професійно-кваліфікаційним рівнем здатна займатись суспільно корисною діяльністю» [ 21, с. 19]. Як справедливо відзначає Н. Корольова, в ведення цієї категорії в науковий обіг не було випадковим, а було обумовлене особливостями соціально -економічного розвитку країни на основі командно -адміністративних методів управління. В сучасних соціально -економічних реаліях категорія «трудові ресурси» трансформується і збагачується новим, ширшим змістом [72, с. 319]. В сучасній економічній науці трудові ресурси трактуються як «частина населення країни, яка, маючи відповідні, психофізіологічні, фізичні та інтелектуальні якості, здатна виробляти матеріальні блага та духовні послуги, тобто здійснювати корисну діяльність » [35, с. 61]. Трудові ресурси підприємства є невід’ємною частиною трудових ресурсів суспільства, мають здатність до відтворення під впливом організаційних умов трудової діяльності і , з позицій їх участі в формальних трудових відносинах, поділяються на фактичну і потенційну компоненти. Фактична компоне нта трудових ресурсів організації представлена працівниками, а потенційна – трудовими резервами, складовою частиною яких є претенденти на працевлаштування в організацію [72, с. 320]. На макрорівні трудові ресурси складаються із двох груп громадян: тих, що в конкретний період працюють незалежно від віку і працездатності і тих, які здатні працювати, але з якихось причин не працюють [38, с. 592]. Невдовзі після появи досліджень С. Струміліна (з 30 -х рр. ХХ ст.) час категорія «кадри» в Радянському Союзі почала використовуватись у розумінні першої із цих двох груп [144, с. 20]. Такий підхід до поділу категорій зберігся по сьогоднішній день. Однак поряд з кожним з термінів використовується синонім : у випадку терміну «кадри» таким синонімом є «персонал», у випадку терміну «трудові ресурси» – «людські ресурси». Як показують дослідження праць сучасних авторів , які працюють в 33 сфері менеджменту організацій та управління персоналом, їх погляди на питання використання категорій «кадри» і «персонал» можна розділити на чотири групи: - автори, які в своїх працях використовують категорію «персонал»; - автори, які в своїх працях використовують категорію «кадри»; - автори, які ототожнюють між собою категорії «персонал підприємства» і «кадри підприємства»; - автори, які вбачають суттєві відмінності між категоріями «персонал підприємства» і «кадри підприємства». Так, В. Воронкова вказує на те, що персонал – це особовий склад організації, який працює за най мом і має деякі ознаки, зокрема наявність трудових відносин із працедавцем. Такі відносини, як правило оформлені трудовою угодою, хоча і не виключений варіант відсутності юридичного оформлення найму [ 21, c. 41]. Г. Щекін стверджує, що персонал – це «весь особовий склад підприємства, установи, організації чи частина ць ого складу, яка складає групу за професійними чи іншими ознаками [ 181, с. 23]. В. Лук’янихін вказує на те, що персонал – це особовий склад організації, який працює за наймом і має певну компетенцію, що об’єднує здібності і мотивацію кожного співробітника і визначає його поведінку в межах організації [89, с. 45]. Велика група авторів ототожнюють поняття «кадри» і «персонал». Н. Кротова вважає, що персонал організації (або її кадровий склад) включає всю сукупність найманих працівників цього підприємства, які виконують певні завдання. Вони перебувають з організацією як з юридичною особою у відносинах, що регулюються угодою найму. В умовах ринкової економіки в такі від носини можуть включатись власники і співвласники організації. В цих випадках їх також розгл ядають як частину персоналу [ 79, с. 32-33]. В. Веснін вважає, що персонал (кадри) – це основний штатний склад організації (за виключенням керівництва), який виконує різні виробничо - господарські функції [ 16, с. 28]. Подібної думки дотримується і Є. Маслов [100, с. 18]. Окрема г рупа науковців ( О. Гетьман, А. Шегда, Т. Яркіна) 34 ототожнють одразу три поняття – «персонал», «кадри» і «трудовий колектив» і визначають їх як «сукупність працівників що входять до складу підприємства [ 24, с. 47; 185, с. 29] або «основний штатний склад підприємства ( організації), які володіють необхідною кваліфікацією і виконутьрізноманітні виробничо-господарські функції [35, с. 62]. Разом з тим, є автори, які розмежовують вказані категорії. Кадри вони визначають як «соціально-економічно категорію , яка визначає постійний (штатний) склад працівників, тобто працездатних громадян, які перебувають у трудових відносинах з державними, кооперативними, приватними тощо підприємствами, фірмами, організаціями, установами». Категорія «кадри», в такому випадку, використовується для характеристики конкретно працюючого персоналу підприємства, галузі, сфери економіки в цілому, визначення його мобільності, формування і зміни професійного і кваліфікаційного складу. Наголошується, що під кадрами мають на увазі кваліфікованих працівників, які пройшли попередню професійну підготовку і володіють спеціальною освітою, трудовими навичками і (або) досвідом роботи в обраній сфері діяльності. Зазначено, що не прийнято прирівнювати до кадрів тимчасових і сезонних працівників, сумісників, а також осіб, які займаються індивідуальною комерційною діяльністю в сфері комерційної торгівлі. Покращення якісного складу кадрів визначається ростом їх рівня освіти, загальної культури, досвіду працівників, професійним розвитком їх індивідуальної робочої сили [40, с. 117]. В той же час персонал організації визначається як «сукупність фізичних осіб, які перебувають з організацією як юридичною особою у відносинах, що регулюються договором найму і наділених певними якісними характеристиками, що дозволяють забезпечити досягнення цілей організації. У таких відносинах можуть перебувати і фізичні особи – власники чи співвласники організації, якщо вони окрім належної їм частини прибутків, отримують відпо відну оплату за участь в діяльності організації своєю особистою працею [там само, с. 255 -256]. Іншим словами, персоналом 35 організації називаються всі особи, які трудяться в організації. Отже, суттєвою ознакою персоналу організації визначено наявність у ньог о трудових взаємовідносин з працедавцем . Як правило ці відносини оформлено трудовим договором (контрактом), хоча не виключеним є і варіант відсутності формального юридичного оформлення найму . Ще одна важлива ознака персоналу – наявність певних якісних характеристик: здібності (наявність конкретних знань і професійних навичок, досвід роботи в певній сфері діяльності ); мотивації (коло професійних і особистих інтересів , прагнення зробити кар ’єру, потреба в професійній і особистій самореалізації); властивос ті (наявність психологічних, інтелектуальних, фізичних якостей, необхідних для певної професійної діяльності). Наявність у співробітників тих чи інших якісних характеристик визнача є структуру персоналу організації за категоріями: керівники, фахівці, службовці, робітники. Всі категорії персоналу організації в свою чергу, можуть структуруватись за професіями, спеціальностями , кваліфікаційними ознаками [там само]. Серед вітчизняних дослідників аналогічних поглядів дотриму ються М. Грещак, С. Покропивний, О. Ульяненко, Н. Філіппова [36, с. 165 ; 154, с. 129; 157 с. 224]. Проведений нами аналіз дозволяє більш прийнятною вважати позицію, згідно якої категорії «персонал» і «кадри» не ототожнюються. Персонал вбачається більш ємною категорією, яка включає сукупність всіх працівників підприємства, зокрема і осіб, які на якийсь час перервали роботу з різних причин, але при цьому числяться в даній організації (хвороба, відпустка, відпустка по догляду за д итиною тощо), а кадри – дещо вужча категорія. Ми погоджуємось з думкою Н. Філіппової, що до категорії «кадри» слід зараховувати лише тих співробітників, які мають високий рівень кваліфікації, значний стаж роботи на конкретному підприємстві (який конкретно стаж для зарахування до категорії «кадри» вирішується в кожному конкретному випадку окремо), реально беруть участь в даний момент у виробничій діяльності 36 підприємства і працюють не на умовах сумісництва або скорочений робочий день (тобто не трудяться на умовах часткової зайнятості). До вищеназваних ознак Н. Філіппова зараховує також профільну освіту і представляє ознаки співробітників підприємства, які належать до категорії «кадри підприємства», у вигляді такої системи: а) наявність середньої або вищої кваліфікації; б) наявність досвіду роботи на певному або аналогічному за галузевою ознакою підприємстві; в) реальна участь співробітника в трудовій діяльності підприємства; г) робота на підприємстві на постійній основі ; д) освіта, що відповідає виду діяльності [157, c. 222]. Н. Філіппова робить висновок, що віднести співробітників до категорії кадри можна «за сукупності вказаних ознак» [там само, с. 223]. Таке формулювання, на нашу думку, не може вважатись цілком коректним, адже не означає буквально «за відповідності усім перерахованим ознакам». Подібної (до Н. Філіппової) точки зору дотримується С. Покропивний: «В зарубіжній і національній системах термін «кадри» часто ототожнюють лише з частиною співробітників – спеціалістами чи працівниками, які мають досить високий рівень кваліфікації і значний стаж роботи на певному підприємстві» [36, с. 166]. У такому випадку, з точки зору практики управління персоналом підприємства, повстає питання про мету і доцільність виділення категорії «кадри підприємства» як частини категорії «персонал підприємства». Н. Філіппова зазначає, що «правомірність цього підходу пояснюється тим, що він дозволяє об’єднати окремі елементи різних варіантів класифікації трудових ресурсів підприємства чи персоналу» [157, c. 223]. Наприклад, персонал підприємства має кваліфікаційну структуру, тобто ділення всього персоналу на категорії у від повідності до кваліфікації. В такому випадку склад кадрів визначається тільки тією частиною різних категорій персоналу, які входять до складу вищої і середньої кваліфікації співробітників. При розмежуванні персоналу на такі дві категорії , як, ті, що працюю ть на постійній основі і тимчасово зайняті на підприємстві , до кадрів можуть бути віднесені тільки працюючі на постійні основі. При розмежуванні персоналу на персонал 37 основної і неосновної діяльності до кадрів слід зараховувати ту частину персоналу, яка зайнята основною діяльністю. Окрім того, Н. Філіппова вважає за доцільне «вибудувати співвідношення категорій, які б коректно відображали особисті фактори виробництва на відповідних рівнях» [там само, c. 223]. Звідси походить її пропозиція щодо розмежування персоналу підприємства на «кадри» і ту частину персоналу, яка до них не належить – «не кадри». Окрім того, відштовхуючись від, як зазначає Н. Філіппова, «якого-небудь варіанту сталої кваліфікації речового фактору виробництва для пошуку аналогу класифікації особистого фактору виробництва, більш усього для даної цілі підходить розмежування основних фондів на активні і пасивні». Тому дослідниця вважає за правомірне поділяти персонал на такі ж складові (активну і пасивну частини), бо «насправді і результативно активними можуть бути лише ті працівники, які володіють раніше перерахованими ознаками» [там само]. На нашу думку, підхід, запропонований Н. Філіпповою виправдовує використання категорії «кадри» лише частково і виключно з теоретичною метою. Передусім слабкою ланкою даного підходу є те, що згідно запропонованих Н. Філіпповою показників або визначення С. Покропивного до категорії «кадри» не потрапляє персонал, який з практичної точки зору, наприклад, з позиції максимізації прибутків підприємства відіграє вкрай важливе значення. Так, не відповідають згаданим показникам новопризначені випускники престижних вищих навчальних закладів, зокрема програм МВА. Хоча, стартова заробітна плата, рівень відповідальності і особистий внесок у загальний успіх підприємства такого працівника на посаді керівника можуть бути значно вищими від багатьох інших працівників, які, згідно із запропонованим підходом, можуть бути віднесені до категорії «кадри», але обіймають посади фахівців. Іншим сумнівним критерієм є «наявність досвіду роботи на певному або аналогічному за галузевою ознакою підприємстві». Сучасна практика підбору персоналу та діяльності рекрутингових агенцій переконливо свідчить, що існує ціла низка спеціальностей (менеджери з продажів, фахівці з 38 управління персоналом , бухгалтери, маркетологи, офіс-менеджери тощо), представники яких жодним чином не прив ’язані до досвіду роботи на підприємстві якоїсь однієї галузі [107; 151]. Дане твердження актуальне і для топ-менеджерів [23; 59]. В сучасних умовах ведення бізнесу суперечливим є також критерій «робота на підприємстві на постійній основі». Наприклад, сталою практикою на підприємствах ІТ-галузі є використання праці приватних підприємців - розробників програмного забезпечення [12]. Фактично, це висококваліфіковані фахівці, які мають багаторічний стаж роботи на конкретному підприємстві і користуються всім пільгами соціальних пакетів, однак формально вони не перебувають «на роботі на підприємстві на постійній основі». Подібна схема використання робочої сили є постійним предметом критики з боку податкових органів, однак в суто моральному аспекті, адже з позиції податкового і трудового законодавства є абсолютно легальною [4; 122]. Критерій «освіта, що відповідає виду діяльності» далеко не завжди є визначальним при підборі персоналу на сучасних підприємствах [29] і, таким чином, також не може бути повною мірою використаний як ознака співробітників підприємства, які належать до категорії «кадри підприємства». Таким чином, ми вважаємо твердження Н. Філіппової «насправді і результативно активними можуть бути лише ті працівники, які володіють раніше перерахованими ознаками» спростованим, а запропонований дослідницею поділ персоналу на активну і пасивну частину не науковим та позбавленим практичного змісту. Разом з тим, як ми зазначали вище, виділення категорії «кадри» може бути виправданим з суто теоретичною метою і ми цілком погоджуємось з Н. Філіпповою, що «склад кадрів можна визначати шляхом об ’єднання окремих категорій персоналу підприємства, які виділяються в різних варіантах класифікації зайнятих» [157, с. 222]. Ми вдались до етимологічного аналізу , в результаті якого було з’ясовано, що терміни «кадри» (cadre) і «персонал» ( personnel) мають 39 французьке походження і набули свого значення як сукупність всіх працівників підприємства майже в один і той же час – в 30 -х рр. ХІХ ст. Однак вже в той час існувала єдина відмінність, яка, на нашу думку, відіграла вирішальне значення у подальшому використанні цих термінів науковцями країн, які використо вують мови германської та романської мовних груп. Якщо « personnel» застосовувалось виключно до цивільних організацій, то «cadre» мало дещо ширше значення і могло стосуватись також військових формувань. Вірогідним є також те, що на подальший розвиток термін у «кадри» вплинули революційні події на території Франції у ХІХ ст. У підсумку, сьогодні, у найбільш знаних тлумачних словник ах англійської мови – словнику Колінза та Оксфордському словнику англійської мови , на які посилаються у фахових словниках з менеджм енту, термін «cadre», поряд із вищезгаданим аналогічним із терміном «personnel» значенням, визначається також як: а) ключова група офіцерів та іншого військового персоналу, необхідна для формування і підготовки нового військового підрозділу; б) група навченого або у інший спосіб підготовленого персоналу спроможна формувати, навчати або очолювати значну організацію, таку як релігійна або політична група; в) група підготовлених і відданих працівників (особливо у комуністичних країнах, з 30 -х рр. ХХ ст. ); г) група революціонерів або інших політичних активістів, особливо у випадку їх участі у військовій або терористичній діяльності [198, p. 123; 223, p. 94]. Отже, як бачимо, в сучасній англо -саксонській інтерпретації термін «кадри» має кілька додаткових значен ь, які, мають певне мілітаризовано - політичне (зокрема комуністичне) забарвлення. На нашу думку, це обумовлює той факт, що саме термін «персонал», а не термін «кадри» було використано у одному із нормативних документів у США у 1919 р. [37, с. 292]. Це поклало початок використання терміну «персонал» у західній науковій традиції і пізніше знайшло продовження у формуванні окремого напрямку менеджменту – управління персоналом. Сучасна ж вітчизняна наука, і економічна наука зокрема, як ми вже зазначали , активно 40 використовують терміни «кадри» і «кадровий» без вказання принципової відмінності від терміну «персонал» , або взагалі замість терміну «персонал» . На нашу думку, це пов ’язано з тим фактом, що коріння більшості сучасних наукових шкіл, зокрема у сфер і суспільних наук, сягає наукових шкіл радянського часу. У той же час, беззаперечним є той факт, що суспільні науки у радянський період були примусово заідеологізованими і, зокрема, важливу роль у науковій роботі відігравало цитування класиків марксизму- ленінізму. Саме в ислів Й. Сталіна «Кадри вирішують все» і його подальше активне використання в публіцистиці, засобах масової інформації і, власне, суспільних науках, на нашу думку, ста ли першопричиною переважного використання терміну «кадри». Отже, як ми з ’ясували вище, категорія «кадри» є значно вужчою від категорії «персонал», у зв ’язку з чим доцільність її використання в контексті адаптації зокрема, і в управлінні персоналом на підприємстві загалом, викликає серйозні сумніви. Передусім тому, що очевидною стає часткова відповідність цілої низки термінів , які традиційно застосовуються при управлінні підприємствами – кадровий менеджмент, кадрова робота (робота з кадрами), кадрова політика, кадрова стратегія, кадровий потенціал, кадрове планування, кадрова служба. Жоден з цих термінів в найбільш поширеному їх розумінні не стосується якоїсь окремої частини персоналу підприємства, а неодмінно охоплює весь персонал, в окремих випадках виходячи навіть за рамки підприємства. О. Криворучко в цьому контексті слушно зауважує, що «в усіх інших випадках, що охоплюють напрями роботи й управління усім персоналом підприємства, більш доцільними є термін «стратегія управління персоналом» [77, с. 71]. Однак метою цього дослідження не є з ’ясування доцільності використання терміну «кадри» і його похідних, тому ми обмежимось констатацією твердження, що термін «персонал» повніше розкриває об’єкт процесу адаптації. Стосовно терміну «людські ресурси» (англ. – human resources), то він виник найпізніше, у другій половині 60-х рр. ХХ ст. і фактично розширив термін «трудові ресурси», в тому аспекті, що «людські ресурси» включають 41 сукупність соціокультурних харак теристик й індивідуально -психологічних властивостей людей [37, с. 473]. До кінця ХХ століття категорія «людські ресурси» ототожнювалася з категорією «трудові ресурси» і трактувалася як людські запаси (резерви), що є в наявності з їхніми професійними й фізичними здібностями, призначеними для забезпечення процесів суспільного відтворення [1, c.33]. Як слушно зауважує В. Никифоренко, очевидно, що в такому трактуванні превалює економіко-матеріалізований наголос, який зближує цю категорію з традиційною економічною категорією «робоча сила». Разом з тим, в останні роки , завдяки якісними змінам поглядів на роль людини в системі суспільного виробництва, сутнісне навантаження поняття «людські ресурси» наповнюється новим змістом, акценти в якому зміщуються в бік більш повного використання всіх потенційних (і, насамперед, інтелектуальних) можливостей людини, тобто людського потенціалу економіки [ 111]. Так, Л. Семів під поняттям «людські ресурси» розуміє сукупність якостей людей, а саме: соціально-демографічних, освітньо-професійних, мотиваційних, ментальних, інтелектуальних, духовно-інформаційних, інноваційних, креативних, культурних, етносоціальних, соціалізаційних тощо, які визначають здатність людини до праці, споживання матеріальних і духовних благ, саморозвитку, творення інновацій, примноження знань в усіх сферах людської діяльності [156, с. 11]. Л. Шевченко зауважує, що сутнісна характеристика людських ресурсів розкривається у постійній взаємодії між людьми шляхом удосконалення їх власної соціалізації, взаємодії людини і природи, адаптації до нових соціально-економічних умов. [10, с. 19]. Я...
Допоможи студентському архіву

Ми допомогли тобі — допоможи наступному студенту

Файл ще не обрано

Оголошення від адміністратора

Антиботан аватар за замовчуванням

Подякувати Студентському архіву довільною сумою

Admin

26.02.2023 12:38

Дякуємо, що користуєтесь нашим архівом!