Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України Національний Університет “Львівська Політехніка”
Розрахункова робота на тему: Тема: "Постаті шістдесятників у романі Ірини Жиленко “Нomo feriens” Львів - 2011 Сутність явища літературного портрета полягає у тому, що він стоїть на перетині критики і художньої публіцистики, які мають на меті відтворити творчо-психологічне обличчя митця. Можливо, давнє суперечливе явище “критик–митець” спричинило появу іншого явища – “митець–про митця”. Мова йде про літературні портрети, написані письменниками про письменників. Письменники-митці, аналізуючи творчість своїх сучасників чи попередників, не ставлять прямого завдання визначати і судити. Існують щонайменше дві передумови, які збуджують письменницьку цікавість до чужої творчості. Перша – інтелектуальна спадкоємність і близькість. З огляду на це, літературні портрети – це засіб аналізу іншої та власної індивідуальності. Не маючи прямої, професійної потреби судити (у порівнянні з професійною критикою), виносити вердикти, письменники прагнуть максимально наблизитися до образу героя. Їх внутрішня потреба – наблизитися до того, кого маєш за творчий орієнтир, ким цікавишся як об’єктом вивчення. Активність мемуарних героїв неоднакова, вона варіює в залежності від ролі образу в спогадах, яка обумовлюється як об’єктивною суттю самої постаті, так і рівнем авторського знайомства з нею. Це не статичні фігури, а персонажі, які показані в дії, в часі, в умовах спілкування з мемуаристом. Мистецтво мемуариста полягає передусім у вмінні виявити у власній пам’яті факти, які характеризують епоху та її людей. Особливе місце у мемуарних творах посідає принцип вираження авторської свідомості. Т. Симонова пропонує розрізняти відкриті та опосередковані форми авторського самовираження. До відкритих форм вона відносить автобіографічний сюжет, систему авторських роздумів, коментарів, оцінок. Опосередковані – містять портрети сучасників, описи, мовну образність. Спогадам Ірини Жиленко характерна саме така форма авторського самовираження. Важливу роль відіграють образні вислови та словосполучення, які передають емоційність та нестандартність світогляду мемуаристки та визначаються індивідуальністю її стилю. Мемуари належать поетесі. Отож, немає нічого дивного, що сторінки її спогадів помережані віршами, здебільшого власними. Чому ж [ім’я автора приховано] назвала свій роман “Нomo feriens” (“людина святкуюча”)? Ця назва безпосередньо пов’язана зі світобаченням авторки. “Я щаслива людина. Люблю життя. Вдячна долі за те, що мене обминули спокуси вульгарного споживацтва, кар’єризму, фанатичного аскетизму та ідейного фанатизму, залишивши мені просте і добре, багатотрудне і радісне людське життя”. “Людина святкуюча” – це сама [ім’я автора приховано], це вона сприймає життя, як свято, що б там у ньому не траплялося і які б випробування не клав на її дорозі Бог. Відчуття богоприсутності ніколи не покидало її, а, можливо, насправді воно прийшло до неї з досвідом, з розуміння життя як самодостатньої цінності”. Мемуаристка бачить щастя у творчості, вірить у митця і його роль для майбутнього України: “Але думаю: Україна буде! Буде велика європейська держава, якій потрібна буде (як світло сонця) мистецька культура, що культивує в людині шляхетність, внутрішню свободу і науку щастя”. Так мемуаристка прагнула довести, що обмеження та заборони з боку держави не позбавляють щастя людину, для якої головним життєвим пріоритетом є любов. “Над любов’ю держава не владна”. [ім’я автора приховано] дивиться на епоху шістдесятництва та її учасників крізь призму часу, історії, широко залучаючи для доведення своїх думок не тільки накопичені ресурси пам’яті, але й такі документальні джерела, як листи та щоденники. Аналізуючи портрети шістдесятників у романі “Нomo feriens”, звертаємося до підручника “Мистецтво слова” А. Ткаченка. У портретній характеристиці героя вчений виділяє: а) зовнішній вигляд та його “мультиплікацію” через жести, міміку; б) “портрет” внутрішній, психологічний. Характеризуючи шістдесятників [ім’я автора приховано] звертає увагу на деталі зовнішності, риси характеру, вдачу, звички, типи життєвої поведінки, коло симпатій. Розглядає постаті на різних рівнях: людина – письменник – громадський діяч. Іронія відчувається і в описі зовнішності Івана Драча: “Скромний, у великих окулярах і сірому дешевенькому костюмі. Шкарпетки сповзають на черевики. Звичайнісінький, його і не помітиш серед інших”. Привертають увагу мемуаристки Іванові очі – розумні, сірі, насмішливі, гордий і навіть зверхній погляд – і дуже високе чоло. Експресивність і фанатизм натури Алли Горської мемуаристка доводить влучними портретними характеристиками: “Розпатлана, заквецяна фарбою, голодна, вся у вугіллі (бо малювала вугіллям), брудні штани і пензель”. Анатолія Макарова зовні описує незвично: “чорний вихрик на голові”, здивовані очі, шляхетні руки. “Жіночна” і неймовірна красуня у “Нomo feriens” Ліна Костенко. Опис персонажа, його зовнішності – чи то в найзагальніших, чи найдокладніших рисах – здебільшого не має самодостатнього значення, а допомагає проникнути в його внутрішній світ, психологію, душевні порухи, вдачу тощо. Дослідник В. Барахов зазначає, що “мистецтво літературного портрета у спогадах письменників утверджується як активний спосіб пізнання духовного світу сучасника, його гуманістичних ідеалів, громадянської позиції. І цей факт переконує, що розвиток традицій мемуарної класики неможливий без вивчення конкретної постаті у контексті епохи, культури, без ретельного аналізу її психології, характеру, етики, індивідуальної своєрідності”. Вчений також стверджує, що проблема портретної схожості в образі персонажа не зводиться до зовнішньої, фотографічної копії оригіналу, а торкається сфери того внутрішнього життя особистості, яке неповторне щомиті, і для свого пізнання потребує зацікавленого і пристрасного аналізу. Перед тим, як перейти до безпосереднього аналізу характерів персонажів “Нomo feriens”, необхідно з’ясувати, що психологи розуміють під особистістю. До факторів, які творять особистість, належать ціннісні орієнтації, життєва концепція та мета, світогляд, совість, віра та переконання. Таким чином, аналізуючи постаті шістдесятників, варто звертати увагу на їх здібності, характер, спрямованість, самосвідомість, досвід, інтелект, психофізіологічні якості. Валерія Шевчука письменниця характеризує як людину надзвичайно дисципліновану, серйозну та відповідальну. Своїм вчителем вона називає Романа Корогодського: “Він не втомлюєтья виховувати мене, освічувати і навчати. Наші бесіди з ним неоціненні. Кожна, як феєрверк”. Відзначає також високий інтелектуальний рівень товариша. Євген Концевич приваблює мемуаристку високою культурою та гостинністю. Для Ірини Жиленко Концевич – втілення внутрішньої та зовнішньої краси: “Женько, як завжди, вродливий, енергійний і ріднесенький. Я ніколи не мала братів, але думаю, що і до брата ніколи б не мала сильнішого почуття, ніж до Євгена”. В’ячеслав Чорновіл вражає її всебічною обдарованістю: “Славко ерудований на всі боки – колосальні знання з історії, мистецтва, фольклору, діалектології тощо”. Засліплює і приголомшує письменницю своїм талантом, величчю, розумом Іван Драч: “Самодостатній, неприступний і замкнений, йому ніхто не потрібен”. Василь Симоненко – уособлення гуманності для Ірини Жиленко. Аллу Горську називає людиною високої душі, лідером і душею шістдесятництва. Письменниці вона запам’яталася “реготливою і гнівною”, “турботливою і нещадною”. Порівнюючи себе з Аллою, авторка “Нomo feriens” наголошує на принциповій відмінності їхніх темпераментів. Характер у Горської, за свідченням мемуаристки, був “суто чоловічий”, [ім’я автора приховано] називає її сильною та вольовою: “У неї на першому плані – творчість і боротьба!”. У постаті Опанаса Заливахи виділяє скромність, доброзичливість, романтичність. “Панасик – патологічний добряк,” – зазначає авторка щодо характеру художника. В особистості Галини Севрук відзначає творчий фанатизм та геніальність. Із захопленням розглядає [ім’я автора приховано] творіння майстрині: “Від умовно-модернових настінних барельєфів аж очі розквітають! Ця безкінечно прекрасна умовність кераміки, ці тарелі, горщики, чаші, кахлі, картини і т. п. – вони мені просто снились уночі”. Кожна особистість творчої еліти 60-х мала величезний творчий потенціал, широке коло інтересів, всі були по-справжньому талановиті творці, які природно усвідомлювали нерозривність понять людської і національної гідності. Психологи творчою особистістю називають людину, в якій поєднується внутрішня потреба творити із розумінням суті справи, знаннями і вміннями, відповідною обдарованістю. Творчим людям притаманні певні риси характеру: самостійність суджень, впевненість у собі, здатність бачити у труднощах цінність, естетична орієнтація, здатність ризикувати. Самореалізації особистісного потенціалу сприяють такі риси, як самовпевненість, сміливість, свобода, наполегливість, самоповага. Як бачимо, ці риси характеру та поведінки можна помітити і у постатях шістдесятників. Добираючи необхідні художні деталі, мемуаристка відтворює образи яскравих творчих особистостей. Авторка подає творчі портрети друзів, враховуючи їх заслуги і таланти. Аналізуючи Івана Дзюбу, відзначає, що він організовував неперевершені виступи, які були популярні серед інтелектуалів, за що [ім’я автора приховано] називає його “одержимим Цицероном”. “У нього був закоханий весь інтелігентський Київ. Коли цей вродливий, стрункий чоловік зі світло-наївними, аж мовби дитинними очима виходив на сцену – аудиторія завмирала. Іван був гладіатором і лицарем, а кожен його вихід на трибуну – поєдинком. Із глупством, косністю, підлістю, ошуканством”. Мемуаристка пригадує, що ніяких ораторських прийомів він не використовував, говорив спокійно і чемно, розкриваючи недоліки тодішньої літературної критики, а також виявляв брехню у творчості поважних письменників, яких знищував дощенту своїми словами. [ім’я автора приховано] відзначає також неповторний артистизм його натури. Вона називає Дзюбу геніальним агітатором, бо, на її думку, він долучив до національного руху молоді більше, ніж усі інші дисиденти разом узяті. Приділяючи увагу творчій долі Євгена Сверстюка, мемуаристка пише про його діяльність у самвидаві. [ім’я автора приховано] наголошує на тематиці його творів, які були пронизані гострим національним комплексом болю, розкривали проблеми народного життя, протиставляли ницість духу людській гідності. Справа налагодження діяльності власне українського самвидаву – це заслуга Івана Світличного. Письменниця вказує на високий інтелектуальний рівень Івана: “…розмірковував над найскладнішими темами суспільно-культурного життя і філософії, прекрасно орієнтувався в національній культурі та її регіональних особливостях”. Доповнюючи творчий портрет митця, [ім’я автора приховано] стверджує, що він мав вплив на Ліну Костенко, Миколу Вінграновського, Івана Драча, сприяв активній творчості молодої художньої інтелігенції – Алли Горської, Людмили Семикіної, Галини Севрук, Опанаса Заливахи. Почуття радості та гордості сповнювали його, коли слухав вірші Симоненка, Драча, Вінграновського, Костенко, Стуса та багатьох інших. Пишався поетами і художниками, музикантами і режисерами, науковцями і співаками. Тяжко переживав найперші трагедії покоління 60-х: смерть Василя Симоненка, а пізніше – загибель Алли Горської. Щоб зрозуміти роль Світличного у згуртуванні дисидентів, [ім’я автора приховано] закликає подивитися на 60-ті роки з погляду сьогодення. Івана вона вважає центром, навколо якого оберталося усе новітнє суспільне життя. Створення літературних портретів зобов’язувало мемуаристку ретельно відбирати художні фарби та відтінки для того, щоб яскравіше подати образи сучасників. [ім’я автора приховано] дивується енергійності Ліни Костенко, адже у атмосфері постійних заборон важко залишатися поетом. Вихід був один – писати без надії на опублікування. Жиленко не вміла писати в таких умовах – покидала муза, а от Ліна Костенко творила протягом двох десятиліть “для шухляди”. “Втім, Ліна у нас одна”. Авторка “Нomo feriens” порівнює свій поетичний стиль зі стилем Ліни Костенко, і робить висновок, що Лінина поезія відзначається більшою відкритістю, особливим ліризмом та філософічністю. У творчому портреті Валерія Шевчука мемуаристка виділяє новаторство мислення, пошук та експеримент, філігранність форми. Пригадуючи виступи Валерія, називає його пристрасним оратором, який не сприймає демонстративності та фальшу: “Він позбавлений елементарної дипломатичности, говорить різко і зверхньо”. Письменниця визначає Валерія Шевчука як митця величезної працездатності, особистість національно заангажовану. Подаючи портрет Івана Драча, авторка звертає увагу на еволюцію його манери письма. “Донедавна писав вірші гарні, але як у всіх ”. Пізніше велике враження на Ірину Жиленко справляє любовна лірика поета. Його вірші про любов “такі сильні, ураганні, аж мовби грубі”. Мемуаристка наводить влучні слова Валерія Шевчука про силу таланту, “який керує Іваном ”. Автор[ім’я автора приховано]ть Ірину Жиленко своєю експресивністю. Вона згадує про плідну співпрацю Леся Танюка та Алли: “Пам’ятаю, як пристрасно працювали вони над постановками і як, гордо іронізуючи, оповідали про свої поразки. Бо битися їм доводилося в глухий мур“. Мемуаристку захоплює майстерна гра пензля Віктора Зарецького, чоловіка Алли. Атмосфера стандарту та обмеження з боку влади слугували йому своєрідним стимулом, адже, за словами Жиленко, він з часом почав малювати “дуже цікаво і складно”. Майстерні художників-шістдесятників залишалися територією національного духу в глухі часи тоталітаризму. [ім’я автора приховано] – свідок духу шістдесятництва в Києві, її життя проходило в оточенні молодих літераторів, критиків, художників. Вона пояснює народження своєї книги бажанням відтворити картину життя інтелігенції 60-х років. Основна мета автора – зберегти ті “золоті блискітки”, що складали дух шістдесятництва. Безцінність документалізму – в листах, де постають образи Івана Світличного, Євгена Сверстюка, Опанаса Заливахи, Івана Драча, Михайлини Коцюбинської, В’ячеслава Чорновола та багатьох інших. “Не було б мене такої, якою я є , якби не шістдесятники ”, – зазначає вона. Мемуари Ірини Жиленко в ряді моментів перегукуються із книгою спогадів “Ми зустрічались на сонці, очима… ” Володимира Дрозда, в якій також цитуються фрагменти щоденника, що їх писала поетеса в роки юності, згадується історія зі службою В. Дрозда в Радянській Армії. Домінування автобіографічного дискурсу, ліризм, залучення документальних текстів – характерні особливості роману “Нomo feriens” Ірини Жиленко. Автор[ім’я автора приховано]ридцять років. Сива я. Сиві мої друзі, багатьох вже немає. У багатьох позаду – десятиліття в’язниць і таборів. Але – як квіти нев’янучі – завжди зі мною безсмертні і добрі посмішки Івана Світличного, Алли Горської, Віктора Зарецького, Василя Симоненка. Завжди в мені (глибока, аж тану од неї) ніжність до сивенького Панаса Заливахи, до Михасі Коцюбинської, до Євгена Сверстюка, до Ліни Костенко. Це – моя родина, моє велике, мужнє, нещасне і щасливе покоління. Лицарі духа”. У “ Homo feriens ” письменниця розглядає феномен шістдесятництва й шістдесятників як самобутню епоху в житті країни, репрезентуючи себе і як свідка, і як безпосередню учасницю процесу.