Закон України «Про державну службу». Проблемні аспекти. 10 грудня 2015 року Верховною Радою України було прийнято внесений Кабінетом Міністрів України, Закон України «Про державну службу» , який (за виключенням окремих статей) набув чинності з 1 травня 2016 року. Цей Закон довго очікували всі державні службовці України, але як завжди буває, отримали не те що хотіли. Працівники кадрових служб після вступу Закону в силу зіштовхнулися з великими проблемами по йог впровадженню. Хотілося б зупинитися на деяких найбільш проблемних і актуальних питаннях сьогодення. Законом «Про держану службу « було віднесено певний перелік посад до патронатної служби, тобто велика кількість людей , які мали статус державних службовців в один момент стали працівниками патронатної служби. Довгий період після прийняття Закону, не було жодних роз’яснень, як все ж таки рахувати стаж і вислугу цим працівникам. Люди , як і завжди стали заручниками нововедень і , як мені здається, авторами цього Закону були далеко не практичні працівники держаних установ. Можу навести приклад помічників суддів усіх ланок, які безпосередньо працюють з суддею (суддями) , які володіють важливою інформацією по справах, готують проекти рішень, вироків, а нерідко і є їх авторами . Вони стали заручниками, а краще сказати рабами своїх суддів, без жодних прав , але з великою кількістю обов’язків. Помічники суддів стали найнижчою ланкою в судах, адже решта працівників по Закону можуть не виконувати їх вказівки , прохання по справах. Вже от кілька років депутати обіцяють прийняти профільний Закон «Про патронат» , але до цього часу жодних зрушень у цьому напрямку не зроблено. Я особисто як юрист вважаю, що в даному випадку було порушено права помічників суддів, встановлені Конституцією України як такі що не можуть погіршувати становище особи. Але на даний час все так залишається. Однією з прогресивних новел Закону України «Про державну службу», є надання більшої самостійності в прийнятті рішень керівникам державної служби державних органів щодо питань доступу та проходження громадянами державної служби. Стаття 6 чинного Закону встановлює, що посади державної служби в державних органах поділяються на категорії «А», «Б», «В». При цьому безпосередньо в тексті Закону визначено перелік посад державної служби, які відносяться до категорії «А» та «Б». А до категорії «В» належать інші посади державної служби, не віднесені до категорій «А» і «Б». Важливо підкреслити, що, на відміну від старого Закону (частина третя статті 25), який передбачав право Кабінету Міністрів України відносити не перелічені в законі існуючі та нові посади державних службовців до відповідної категорії, чинний закон не передбачає такого права, ні для Кабінету Міністрів України, ні для жодного іншого державного органу чи його керівника. Таким чином, законодавець установив вичерпний перелік посад категорій «А» і «Б», який може бути змінено лише шляхом внесення змін до цього закону. Але як завжди тарпляється в українсьому законодавстві стаття 51 Закону України «Про державну службу» вповноважує Кабінет Міністрів України проводити прирівняння нових посад працівників державних органів до відповідних груп оплати праці. Водночас редакція цієї статті призвела до низки різночитань щодо віднесення певних керівних посад у місцевих державних адміністраціях до відповідних категорій. Знову ж таки, щоб виправити цей курйоз Національне агентство України з питань державної служби стало давати роз’яснення по цих питаннях щодо віднесення керівних посад у місцевих державних адміністраціях до відповідних категорій державної служби. Але всі кваліфіковані юристи, управлінці знають , що листи та роз’яснення міністерств, інших центральних органів виконавчої влади не є нормативно-правовими актами, вони мають роз’яснювальний, інформаційний характер і не повинні містити нових правових норм, які зачіпають права, свободи та законні інтереси громадян або мають міжвідомчий характер. Зважаючи на це, в одних районних державних адміністраціях керівникам структурних підрозділів (зокрема начальникам відділів та завідувачам секторів) райдержадміністрацій та їх апаратів присвоєно ранги в межах категорії «Б»5 посад державних службовців, в інших – як до категорії 4 . Разом із тим аналіз наявної інформації з відкритих джерел (сайтів РДА) дає підстави стверджувати про незначне поширення практики віднесення зазначених керівників до категорії «В» та присвоєння їм відповідного (6, 7, 8, 9) рангу державного службовця. А ось із віднесенням посади керівника апарату місцевих державних адміністрацій до категорії посад державних службовців ситуація протилежна. Попри позицію Національного агентства України з питань державної служби8 , відповідно до якої «посада керівника апарату місцевих державних адміністрацій наразі не передбачена у переліку посад державної служби категорії «Б», у значній кількості районних державних адміністрацій посада керівника апарату віднесена до категорії «Б». І лише в окремих випадках – до категорії «В»9 . Дуже довго Закон «Про державну службу» готувався, доопрацьовувався, і що ми маємо? Все як завжди : недопрацювання, неможливість чіткого застосування закону, адже кожен кадровик разом з керівником тлумачать його на свій розсуд. Здається, що його прийняття було потрібне лише на верхніх ступенях влади. Неоднаковість застосування Закону України «Про державну службу» суб’єктами призначення призводить до порушення одного з основних прав державного службовця – оплати праці залежно від займаної посади, результатів службової діяльності, стажу державної служби та рангу. Окремої варто уваги заслуговує проблема визначення ієрархії посад та просуванням по ній державних службовців. На відміну від попередньої редакції, у новому законі «Про державну службу» фактично введено дві ієрархії посад. Одна – за категорією посади, у межах яких присвоюються відповідні ранги, друга – за групою оплати праці, у межах яких встановлюються розмір посадових окладів. Таким чином, складається парадоксальна ситуація, коли посади керівників структурних підрозділів апаратів райдержадміністрацій віднесені до категорії «Б», а посада керівника апарату, що є їхнім безпосереднім керівником, належить до нижчої категорії «В». Разом із тим їх посади з 1 8 січня 2017 року є рівнозначними17, оскільки відповідно до Схеми посадових окладів на посадах державної служби за групами оплати праці з урахуванням юрисдикції державних органів у 2017 році та Переліку посад державної служби, що прирівнюються до відповідних груп оплати праці18, віднесені до однієї – 4 групи оплати праці. Якщо добре проаналізувати ситуацію, яка є на і на теперішній час, то ми бачимо, що є проблема із визначенням категорії посад державної служби. Справа в тому, що відповідно до абзацу третього пункту 2 розділу ХІІІ Закону України «Про запобігання корупції» державні службовці категорії «Б» зобов’язані подавати на сайт Національного агентства з питань запобігання корупції щорічні декларації осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування (далі – е-декларації). Національне агентство з питань запобігання корупції (далі – НАЗК) зазначило, що «під час другої хвилі додається решта декларантів, зокрема: державні службовці категорії “В” (наприклад: спеціалісти, провідні та головні спеціалісти в органах виконавчої влади, інші посадові особи нижче керівників структурних підрозділів та їхніх заступників)». Тобто, на думку НАЗК, керівники структурних підрозділів та їхні заступники відносяться до категорії «Б», що означає необхідність подання ними своїх е-декларації. В цьому випадку існує дилема. З однієї сторони, згідно зі статтею 172-6 Кодексу України про адміністративні правопорушення, відповідальність за несвоєчасне подання е-декларації несе особа, яка зобов’язана її подавати, а не служба управління персоналом державного органу, яка відповідно до Типового положення про службу управління персоналом державного органу «оформляє документи про присвоєння відповідних рангів державним службовцям». Тобто і держслужбовців категорії «Б». З іншої сторони такі особи, як зрештою і всі інші державні службовці, не можуть достеменно встановити, до якої категорії відноситься посада, яку вони обіймають. На практиці це призводить до того, що деякі завідувачі секторів державних органів вважають, що їх посада належить до категорії «В». Водночас деякі головні спеціалісти при поданні своїх е-декларацій вказують, що посада, яку вони обіймають, належить до категорії «Б». Більше того у деклараціях окремих високопосадовців, у т.ч. народних депутатів України, суддів, прокурорів, Президента України, вказано, що їх посади відносяться до категорії «А», хоча, відповідно до частини третьої статті 3 нової редакції Закону, вони взагалі не є державними службовцями. Я думаю, що це спричинене тим, що у новій редакції Закону України «Про державну службу» відсутня необхідність зазначення категорії посади в акті індивідуального характеру (наприклад, у наказі про призначення конкретної особи чи в наказі про присвоєння їй рангу державного службовця), з яким під підпис ознайомлювався б державний службовець. Закон звичайно прийняли, ніби і впровадили його в дію, але від 2015 року до теперішнього 2019 року залишилось ще стільки проблем, що виникає питання : невже такий важливий для України закон не міг бути підготовлений дійсно професіоналами, практиками , людьми які щоденно у своїй роботі стикаються з труднощами в практичній площині. Звичайно, а хто ж дослухається до думки професіоналів. Ще одною проблемою , яка була і попередньому Законі України «Про державну службу» і в прийнятому у 2015 році , є проблема оплати праці державних службовців. Вони звісно щиро сподівалися, що новий закон принесе нові зарплати, але не так сталося як гадалося. Адже передбачене цим законом поетапне підвищення зарплати не має чітких часових рамок. І це є негативний момент. Уряд буде регулювати ці питання, виходячи з можливостей держави. І знову ж держслужбовці стали заручниками влади, про яку незалежність , не корупційність можна говорити, якщо люди з вищими освітами, високим професіоналізмом не впевнені у завтрішньому дні. Посадові оклади, які щорічно затверджує Кабінет Міністрів України здебільшого є окладами виживання ніж стимулювання до гарної роботи, високих показників, підвищенню власного професійного рівня. Адже із зарплатою, яка в деяких категоріях є нижчою за мінімальну ,про яку чесну, неупереджену, професійну державну службу може йти мова. Звичайно вищі категорії отримують і вищі оклади, але це мізерний відсоток усіх державних службовців. Дуже велика плинність кадрів також є великою проблемою державної служби. Адже навчені професіонали йдуть шукати роботу більш оплачувану, більш престижну. Адже на одних одному інтузіазмі сім’ї не прогодуєш. Звичайно це стосується великих міст , обласних центрів, а у маленьких містечках за відсутності іншої роботи люди змушені і ще раз змушені працювати в державних органах. Підсумовуючи свої думки варто сказати, що хоч з часу прийняття Закону України «Про державну службу « пройшло більше трьох років парламентарі не до кінця зробили його таким , як цього вимагає весь світ. Звичайно вносяться поправки, зміни до Закону, яких вже є велика кількість, але проблеми залишаються і надалі. Сучасна система державної служби України потребує значного покращення. Наразі в Україні у сфері управління державною службою відсутнє єдине бачення перспектив її розвитку, що, у свою чергу, зумовлює невизначеність професійної діяльності державних службовців. І цю ситуацію потрібно виправляти вже зараз.