Міністерство Освіти України
Івано-Франківський державний технічний
університет нафти і газу
Інститут гуманітарної підготовки
Методичні поради
до практичних занять з курсу «Філософія»
для студентів-іноземців 2-го курсу
(частина друга)
Затверджено на засіданні
кафедри філософії 02 березня 1998 року
Протокол (7
Всі питання, цифровий і
фактичний матеріали перевірені,
Зауваження рецензента враховані
Скальська Д. М.
м. Івано-Франківськ
1998
Методичні поради до практичних занять з курсу «Філософія» для студентів-іноземців II-го курсу (частина друга) складено згідно з програмою дисципліни «Філософія для іноземних студентів», затверджено на засіданні кафедри філософії, 02.09.1997р. протокол (1.
Автор:
зав. кафедри філософії
доцент, канд. філос. наук Д. М. Скальська
Відповідальний за випуск:
доцент, канд. філос. наук С. Й. Криштопа
Директор інституту гуманітарної
підготовки Б. П. П`ятничко
Нормоконтролер О. Г. Гургула
Коректор Н. Ф. Будуйкевич
Висновки
члена експертно-рецензійної
комісії університету:
Методичні поради рекомендуються до друку
« » 1998 р. М. О. Данилюк
Зміст
Вступ.....................................................................................................4-5
Модуль (2 Тема №5 Філософія Нового часу в Європі
(XVII-XVIII ст.)..........6-11
Тема №6 Класична німецька філософія...............12-15
Модуль (3 Тема №7 Основні проблеми сучасної філософії..16-19
Тема №8 Людина і майбутнє.................................19-20
Література.............................................................................21-23
Вступ
Основна мета методичних порад до практичних занять з курсу «Філософія» для студентів-іноземців полягає в формуванні науково-теоретичного світогляду цих майбутніх спеціалістів, а також розумінні ними загальнолюдських культурних цінностей. Адже ця категорія студентів, окрім адаптаційного періоду переборює мовно-психологічні труднощі, вживається в нове соціокультурне середовище.
Особливим завданням методичних рекомендацій є використання пріоритетних форм навчання за новими технологіями і, зокрема, модульно рейтингова система оцінювання та контролю знань.
Перша частина історичних порад охопила модуль (1 (тема (1, (2) та модуля (2 (тема (3, (4), друга частина даної розробки включає модуль (2 (тема (5, (6) та модуль (3 (тема (7, (8).
Слід зауважити, що вітчизняна філософська думка органічно вплетена в контекст загально-європейської філософії і присутня у всіх розділах модулів. Стосовно модуля (1, то він носить абсолютно мобільний характер, особливо з проблем «Давня філософія Сходу: історія та традиції», що пов‘язано з регіональним походженням іноземних студентів (Індія, Пакистан, Йорданія), які в нас навчаються. Зміст даного розділу включає давньоіндійську, давньокитайську мудрість філософські ідеї арабомовних країн, що відображено в рекомендованій літературі як першої, так і другої частини методичних порад.
У темах №5-8 зосереджується увага студентів на логіці розвитку західноєвропейської та української філософської думки.
Історико-філософський і логіко-гносеологічний аспекти розвитку філософії в Україні органічно поєднуються з контекстом загальноєвропейської філософської думки з чітким визначенням єдності і різноманітності історико-філософського процесу. Співставлення типів філософського мислення орієнтує студентів на глибоке розуміння його внутрішньої суперечності та інтенції розуму.
Історія філософських ідей та проблеми розглядується у контексті національної культури, що дає можливість застосовувати герменевтичні методи при самостійному опрацюванні першоджерел, рекомендованих робочою програмою до практичних занять.
Модуль (2
Тема №5 Філософія Нового часу в Європі
(17-18 ст.)
Заняття (11. Наукова революція та методологія наукового пізнання.
1 Механістючний матеріалізм Ф. Бекона та Т.Гоббса. Раціоналізм та сенсуалізм.
2 Французький матеріалізм 18 ст.
Західноєвропейська філософія Нового часу своєю визначальною рисою мала утвердження нового суспільного устрою з його ідеалами, цінностями, свободами. Постала необхідність свого роду революції в науці, пов‘язана з пошуком відповідної методології пізнання. Даний період відомий також як культурно-історична епоха Просвітництва. Механістичний та метафізичний матеріалізм притаманний англійському філософу Ф. Бекону (1561-1626 рр.), основними працями якого були «Новий органон», «Про якість та примноження наук», а також «Про принципи та начало». Бекон орієнтує свій час на «нову логіку», в основі якої лежить метод індукції. Він проповідує емпіричний шлях пізнання природи і світу речей через почуття, досвід, експеримент і те, що з них випливає. Цікавою для аналізу є така його теза: «Немає нічого в розумі, що перед цим не пройшло б через відчуття». Таким чином стає зрозумілим ще одне твердження цього дослідника: «Знання – це сила», яке засвідчує прогресивну мету науки.
Принцип емпіризму розвинув Т. Гоббс (1588-1679 рр.) у творах «Філософські елементи вчення про громадянина» та «Левіафан». Продовжуючи тему того, що світ – це сукупність тіл, підпорядкованих законам механічного руху, де першопоштовх здійснений Богом, Гоббс утверджує деїзм, хоча сумісність релігії з наукою відкидається. Людина, згідно вчення Гоббса, незважаючи на свою моральність та духовність все ж не наділена творчою потенцією творити світ, а лише штучно примножувати його. Слід зауважити, що хоча Гоббс перебував на матеріалістичних позиціях, йому все ж близьким був теж раціоналізм.
В особі француза Р. Декарта (1596-1650 рр.) виявився засновник протилежної методологічної програми. В працях «Правила для керівництва розуму» і «Міркування про метод» сформульовано раціоналістично- дедуктивний підхід у пізнанні та доведено, що в розумі заключені абсолютно достовірні аксіоми знання. Сенсуалістичне тлумачення знання здійснив Дж. Локк (1632-1704 рр.), який критикує вчення Декарта за «природжені ідеї», а єдиним джерелом нашого пізнання доводить досвід, опосередкований діяльністю органів відчуття.
Найбільш видатними представниками 18 ст. в галузі пошуку нової парадигми мислення були Ж. Ламетрі (1709-1751 рр.), Д. Дідро (1713-1784 рр.), К. Гельвецій (1715-1771 рр.), П. Гольбах (1723-1789 рр.). Стосовно тлумачення природи, всі ці мислителі були значно послідовнішими матеріалістами, ніж їх попередники у 17 ст. Відмовившись від таких компромісних форм як деїзм і пантеїзм, вони критикували суб‘єктивний ідеалізм та відстоювали позиції сенсуалізму. Основним лозунгом цих науковців була теза про те, що «... Людина – продукт зовнішніх умов», а звідси ідеї про необхідність зміни соціальних умов на царину свободи та розуму. Як відомо, французькі матеріалісти не тільки проповідували просвітництво та вільнодумтсво, а й реально розповсюджували наукові погляди свого часу. Так, за участю Дідро була вперше видана знаменита «Енциклопедія» та ряд книг такого характеру, а Гольбах створив «Розвінчення християнства» та «Кишенькове богослів‘я».
Ознайомлюючи іноземних студентів з філософським надбанням періоду Просвітництва у Європі, доцільно продовжити тему розуміння категорії «субстанція», яка розглядалась попередніми вченнями. Основний внесок з цього питання зробили нідерландський мислитель Б. Спіноза (1632-1677 рр.) та німецький філософ Г. Лейбніц (1646-1716 рр.). У таких творах, як «Про Бога, людину та її щастя» і «Етика» Спіноза доказує, що субстанція поєднує в собі два атрибути – протяжність і мислення і виступає у вигляді природи або ж Бога. При цьому субстанція ніким не створюється, вона є причиною самої себе. В концепції Лейбніца центральне місце займає вчення про монади, безтілесні «прості субстанції» («Монадологія»). Між цими «істинними атомами природи», «речовими елементами» створюються зв‘язки за принципами гармонії, а звідси і класифікація: монади найнижчої форми, монади-душі та монади-духи. Це вчення Лейбніца відоме в історії філософії, як вчення про множинність субстанцій.
Підсумовуючи моменти, які викликають інтерес до досліджуваної епохи можна згадати студентській аудиторії про творчість Д. Берклі (1685-1753 рр.) та Д. Юма (1711-1776 рр.), які виступаючи з ідеалістичних позицій, висловили суб‘єктивні погляди на роль чуттєвого пізнання. На їхню думку признавати можна тільки ті речі, котрі задані в сфері свідомості індивідума, так як представляють собою комбінації наших відчуттів. Їхні ідеї спроектували багато філософських течій не тільки Нового часу, але й сучасності.
Заняття (12 Класична українська філософія.
Києво-Могилянська академія – центр філософської думки та освіти.
Григорій Сковорода – філософська спадщина, теорія «трьох світів».
Розпочати вивчення першого питання слід з історичної довідки про те, що Києво-Могилянська академія виникла на базі Київської братської школи та школи Києво-Печерського монастиря, які були об‘єднані зусиллями митрополита Петра Могили в 1632 році. Згодом, колегіум став академією, тобто з 1701 року Києво-Могилянська академія стала першим вищим навчальним закладом серед східних слов‘ян. Важливим є виділити те, що Києво-Могилянська академія була не тільки учбовим закладом, а й осередком для вчених об‘єднань народів слов‘янського світу. Професори та учні академії здобули славу не тільки в Україні, а й в Росії, Польщі, Білорусі. Серед них були такі діячі та мислителі, як Ф. Прокопович, С. Яворівський, Г. Кониський, а дисципліни, що читались в академії складали курси богослов‘я, риторики, філософії.
Основною позицією при вирішенні проблем буття було традиційне твердження про Бога як начала та абсолютної підстави існування Всесвіту, однак ця думка не була загальноприйнятою. Так, Ф. Прокопович дотримувався пантеїстичного уявлення про те, що Бог майже іманентний природі, розчинений в ній (пантеїзм); інші філософи, зокрема І. Гізель, Г. Кониський були переконані, що Бог-творець, а акт творіння є одноразовим, після чого світ розвивається за заданими законами без втручання Всевишнього (деїзм). Як бачимо, вітчизняна філософська думка формується та розвивається в руслі загальноєвропейської.
Доречно зверніти увагу на місце натурфілософських пошуків Києво-Могилянської науки, яка залишилась в контексті теології, однак вагомі висновки з проблем матерії все ж були присутні. У зв‘язку з тим, що вивчення теоретичної частини матерілу з філософії студенти-іноземці осягають через органічне вплетення в історіософську канву, можна навести такі постулати з вчень професорів академії: 1) матерія, хоча і створена колись Богом, є універсальним та єдиним субстратом конкретних тіл та речей; 2) матерія, що створена Богом одноактно є вічною і не знищеною, а всі тіла як небесні, так і земні побудовані з однієї і тієї ж матерії, а тому є одноякісними; 3) матерія завжди знаходиться в русі, який є її атрибутивною характеристикою, більше того, він внутрішньо притаманний їй, матерія здатна на саморух. Всі ці спостереження над розвідками Києво-Могилянської академії засвідчують її як філософсько-освітянську, так і культурну цінність.
Приступаючи до другого питання, слід підкреслити, що особистість Г. С. Сковороди (1722-1794 рр.) символізує загалом всю слов‘янську філософію, якій притаманна «кордоцентрична лінія» (філософія серця). Видатний український філософ, просвітитель-гуманіст, людина високої моралі поєднував у своїй творчості антропологізм з пантеїзмом. Форма, в якій Сковорода проповідував свою мудрість була поетично-художньою, у вигляді байок, віршів, діалогів. Для студентів ця тема повинна мати виховне значення, адже, на думку Г. Сковороди життя необхідно творити як філософський трактат на засадах людяності, осяяний правдою істини. Розділивши творчий доробок мислителя на цикли, спостерігають цілу палітру глибоких людиноознавчих проблем.
У першому циклі творів (1767-1772 рр.), автор, виходячи з теорії двох натур будь-якого буття, виділяє першочергове пізнання людиною своєї родової натурприроди та принципи гуманізму. Другий філософський цикл (1772-1774 рр.) містить в собі вчення про людське щастя, загальні поняття моральності, а основне – «принцип сродної праці» як найповнішого розкриття здібностей людей. До третього циклу (1775-1780 рр.) належить аналіз філософом символічного світу як особливої сфери культурного буття, ціннісні ідеали життя. Четвертий цикл (1783-1784 рр.) – втілює філософське кредо Сковороди, в якому формулюється теорія про три світи та дві натури. Найбільш важливим є деталізувати студентам визначення «трьох світів» -- макрокосм (великий світ); мікрокосм (людина); символічний світ (Біблія). Відповідно кожен з цих світів має двояку натуру – видиму (зовнішню) та невидиму (внутрішню), справжньою з яких є внутрішня, бо вона згідно «філософії серця» і людини є істинною. Нерідко мислителя Сковороду порівнюють з світовими постатями та називають «українським Сократом», його ідеї та вчення знайшли розвиток у творчості переважної частини українських мислителів доби Відродження, Просвітництва та сучасних часів.
Тема (6. Класична німецька філософія
Заняття (13. Ідеалістичні системи німецької класики.
І. Кант – родоначальник німецької класичної філософії.
Діалектика Г. Гегеля – вершина філософської культури.
І. Кант (1724-1804 рр.) поклав початок німецької класичної філософії ідеалізму, хоча в перший період своєї творчості виступає як матеріаліст. Фактично, знайомство Канта з Д. Юмом похитнуло його попередні погляди. Мислитель 18-го ст. І. Кант вирішив критично оцінити можливості людського пізнання і на цій основі здійснив «коперніканський переворот», переробивши всю філософію. Період його діяльності, відомий як «критичний», оформився в такі праці: «Критика чистого розуму», «Критика практичного розуму», «Критика здатності судження».
При вивченні німецьких класиків в особі І. Канта перед студентами-іноземцями можуть виникнути труднощі в оволодінні новими термінами, поняттями та категоріями, які практично не мають точних аналогів у філософській думці країн Сходу. Так, Кантом введено розуміння світу через поділ його на «речі в собі» та «речі для нас». Згідно Канта, пізнати можна тільки явища, так як вони представляють собою спосіб, з допомогою якого речі виявляються в нашому досвіді. Важливе місце відводиться Кантом концепції апріоризму, яка засвідчує, що єдино достовірними є знання отримані до досвіду та на незалежній від нього основі. За допомогою таких апріорних форм Кант намагався досліджувати простір і час. Категорія розуму подається як безумовне знання, однак воно антиномічне (суперечливе).
В історії народів Сходу, зокрема в древніх цивілізаціях таких, як Месопотамія, побутувала культура трансцендентального світосприйняття, у Канта ж трансцендентальна філософія знайшла відбиток у науковоприродничих дослідженнях, наприклад, «небулярна» космогонічна теорія. Оригінальною та корисною для розуміння постулатів вчення про мораль європейської людини є постановка Кантом умов «категоричного імперативу». Цей постулат виступає як верховний принцип, що випливає не з емпіричної природи людини, а власне з трансцендентальності. Кантівська моральна філософія набула розвитку на європейському континенті та вплинула на культуру сучасних філософськоантропологічних вчень.
Г. Гегель (1770-1831 рр.) – творець філософської системи, яка носить енциклопедичний характер. Виступаючи об‘єктивним ідеалістом, філософ керується принципом тріади та через трьохступеневий цикл розвитку світового духу (ідеї), будує діалектику як єдино адекватного предмету методу. Звичайно, щоб осягнути глибину змісту гегелівської філософії, слід ознайомитись з працями «Енциклопедія філософських наук», «Наука логіки», «Феноменологія духу». Отже цей великий німецький філософ розробляв історію філософії, досліджував філософію права, моралі, релігії, мистецтва.
У своїй діалектичній концепції Гегель весь розвиток світу представив як саморозвиток абсолютної ідеї, всі форми буття якої виступають формами самовідчудження та самопрояву цієї ідеї. Звідси випливає чітка ієрархічна система, що є водночас методом та логікою існування світу, подана німецьким класиком у вигляді законів та категорій діалектики. На думку Гегеля, в соціальному устрої найідеальнішою моделлю є пруська монархія як кінцева мета розвитку держави. Недоліком гегелівської системи виступає той момент, що зображаючи, наприклад, студентам цю концепцію --унаочуючи, вона по суті обмежена рухом по колу, тобто дана система є замкнутою на своїй основній ідеалістичній ідеї.
Заняття (14. Філософія Л. Фейєрбаха та виникнення марксистської філософії.
1.Антропологічний матеріалізм Л. Фейєрбаха.
2.Марксизм і соціальна філософія.
Для студентів-іноземців важливо показати внутрішню логіку філософського розвитку в класичній європейській культурі, яка на відміну від Східної парадигми наповнена зіткненням часто протилежних шкіл, напрямків, течій, методів. Така критичність та опозиційність характерна і для німецької класики, де на зміну абсолютному ідеалізму приходить антропологічний матеріалізм в особі Л. А. Фейєрбаха (1804-1872 рр.). В центр свого філософування Фейєрбах ставить людину у всій повноті її відчувань, як «люблячу істоту». Від людини як абстракції філософ перейшов до її родової сутності, що оформилась як фундаментальна філософська категорія в одній з концепцій метафізичного матеріалізму. Основні положення своїх міркувань Фейєрбах виклав у працях «Сутність християнства», «Основні положення філософії майбутнього».
Л.Фейєрбах вперше в історичній науці до релігійних феноменів застосував поняття відчуження. Сутність філософії переноситься мислителем в сферу антропологічних міркувань, релігійне почуття тлумачиться ним як породження людського страху. Найважливіше, на думку Фейєрбаха -- це відношення між людьми, де переплітаються категорії любові «Я» до «Ти» і «Ти» до «Я», тоді й відсутня абстрактна потреба Бога. Через твердження «людина людині Бог», автор знаходить віру в себе, надію та підтримку серед людей. Безумовно, цей німецький філософ справив значний вплив на загальний розвиток світогляду свого часу, а також традицій європейської антропологічної школи.
Наступне питання, пов`язане з поняттям марксизму як цілісної духовної традиції в Європейській культурі. К. Маркс (1818-1883 рр.) та Ф. Енгельс (1820-1895 рр.) виходили в своїх теоріях з позицій матеріалістичного розуміння розвитку природи та суспільства. Найвідоміші твори «Німецька ідеологія», «Економічно-філософські рукописи 1844 року», «Капітал», де ряд проблем, зокрема, стосовно людини подані в намаганні відійти від ідеалістично-спекулятивних міркувань. Філософські знання марксисти сформулювали через розуміння основного питання філософії, поняття філософського матеріалізму та діалектики, що складають єдине вчення. Багато прогресивних сторін цих вчень, зокрема, стосовно соціальної теорії, не отримали достатнього творчого, а подекуди й гуманного розвитку. Соціальні перетворення, на думку Маркса, були необхідні для створення умов всебічного гармонійного розвитку кожної людини. Ці та інші постулати лягли в основу формування соціальної філософії 20 ст.
Модуль №3. Тема №7. Основні проблеми сучасної філософії.
Завдання №15. Особливості філософських течій сучасності.
1. Неопозитивізм.
2. Екзистенціальна філософія.
Студентам-іноземцям слід зазначити, що даний розділ загалом окреслюється в літературі як соціально-філософська та людинознавча література. Тенденції, що були закладені попередніми напрямками, школами та вченнями вилились в неокантіанство, неогегельянство, неотомізм, неопозитивізм та ін. Так, неопозитивізм — один із основних напрямків західної філософії, що активно проявив себе в 30-60-і рр. 20 ст. Його представники внесли певний вклад у вирішення цілого ряду складних і актуальних філософсько-методологічних проблем. В тому числі: знаково-символічних засобів у науковому пізнанні, можливості математизації знання, співвідношення теоретичного апарату та емпіричного базису науки. На думку таких філософів, як Л. Вітгенштейн та Р. Карнап науку слід відділяти від філософії, а єдино важливим знанням вони вважали тільки спеціальне наукове знання, знання ж філософії є аналіз мовних форм, перш за все мови науки. Студентській аудиторії необхідно пояснити, що позиції неопозитивізму, як відхід від класичних філософських питань(“метефізики”) несе в собі змістову втрату, а зведення тільки до логічного аналізу мови науки, тобто абсолютизація формальної логіки приводить до обмеженості філософської думки.
Наступна впливова та об’ємна течія під загальною назвою екзистенціалізм або “філософія існування”, представлена іменами М. Хайдеггера, К. Ясперс, А. Камю, Ж. П. Сартра. Цей напрям протиставляє сциєнтистсько-технократичному розгляду суспільства проблему людини, як особливої сфери унікального буття — екзистенції. Філософи-екзистенціалісти розглядають проблеми людської свободи та відповідальності, змісту життя, почуття вини та страху. Відповідно, ними аналізуються в різних іпостасях теми смерті і любові, відчуження людини та істинної людської комунікації. Цей напрям справив глибинне враження не тільки на художнє мислення сучасності, а впродовж двох століть спрямовував інтелектуальний потенціал соціальної філософії, через гуманізм проклав шлях до цивілізації, духовності, всеєднання.
Заняття №16. Підсвідоме та містика в філософії 20 ст.
1. Основи фрейдизму.
2. Релігійна філософія.
З данного питання слід розглянути вчення засновника психоаналізу, австрійського психіатра З. Фрейда (1856-1939 рр.). Основи фрейдизму викладені в працях мислителя “Вступ до психоаналізу”, “Психологія несвідомого”, “Майбутнє однієї ілюзії”, де в загально-філософському плані тлумачиться психіка людини як самостійна субстанція, незалежна від чинників суспільства, хоча індивідуальне життя та історичні події виступають проявом цієї сфери підсвідомого не тільки окремих людей, а й цілих народів. Звичайно, концептуальний виклад принципів та методів існування несвідомого як найважливішого компонента людської свідомості дає нове розуміння людської особи, її специфічної структури. Дана модель представлена через біологічне «Я», індивідуально-особистісне «Его» та соціальне «Супер Его», як рівні організації. Згідно Фрейда, людською поведінкою керують саме ірраціональні сили. Фрейдизм отримав розповсюдження в інших сферах людського прояву – релігії, мистецтві, соціальній адаптації, розвинувся в концепції неофрейдизму, а також поширився на мораль, фольклор та культуру 20-го ст. взагалі. Найбільш відомими послідовниками основ фрейдизму виступили К.Юнг та Е.Фромм.
Студентам-іноземцям слід пригадати, що в европейській філософській культурі більшість термінів та категорій мають свою традицію та історію походження, окрім етимологічного уточнення. Так, неотоміз виступає офіційно філософською доктриною католицької церкви, завдячуючи своєю назвою вченню середньовічного мислителя, спадщина якого детально розглядалася в першій частині методичних порад,-- Фоми Аквінського. Сьогодні, це авторитетне і впливове вчення сучасної філософської антропології, вищою реальністю якого виступає «чисте буття» як духовне, божественне начало. Серед продуктивних ідей неотомізму слід виділити теорію еволюції Всесвіту П.Тейярд-де-Шардена (1881-1955 рр.). Якщо одні сучасні неотомісти намагаються йти шляхом «космологічних доказів» існування Бога, то інші намагаються звернути погляд до людини. В позиціях останніх рішуче переглядається ієрархія цінностей. Посилюється гуманітарна спрямованість, інтерес до конкретної особистості, поведінки. моралі. Основним в людинознавчих пошуках сучасних неотомістів виступає пошук ними свого «Я», неповторної духовності, намагання до досконалості. Звичайно ці томісти-реформатори зв`язують свою філософську творчість з етичними проблемами, серед яких: боротьба за доброту людської сутності, за мир та виживання людства, ряд ініціатив у вирішенні екологічних проблем та ін. Найбільш яскраві постаті серед неотомістів: Ю.Бохенський (1902р.), Ж.Марітен (1882-1973рр.), Е.Анрі-Жильсон (1884-1978рр.)
Тема №8. Людина і майбутнє.
Взаємовідношення «людина-світ» – фундаментальне питання філософії.
Людина і суспільство.
Методи прогнозування майбутнього.
Доречним буде нагадати студентській аудиторії, що дане питання останнього заняття, логічно перекликається з першим питанням першого заняття, де мова йшла про світогляд людини та усвідомлення її гармонії з навколишнім середовищем у всі часи та у всі народи. Звичайно, проблема «людина-світ» настільки об`ємна та фундаментальна, що неможлива для усвідомлення без всього попереднього матеріалу вивченого та засвоєного іноземними студентами. Необхідно в цій темі уточнити такі терміни, як прогрес, культура, цивілізація, свобода, творчість та інші категорії, зв`язані з різними розділами европейських філософських наук, таких, як релігієзнавство, культурологія, етика, естетика, психологія, соціологія.
Відносно суспільства, його можна визначити як сукупність всіх форм і способів взаємодії та об`єднання людей в соціум. Як система, суспільство включає в себе все, що створено людиною в якості особливої форми руху матерії. В сучасній соціальній філософії взаємовідношення «людина-суспільство» пов`язується з інформаційною революцією, з новим баченням світу. У зв`язку з цим, важливо підкреслити іноземним студентам, що сьогодні слід формувати загальнопланетарну цивілізацію на засадах єдності та неподільності світового співтовариства та множинності, незалежності і різноманітності культур і народів.
Студентській аудиторії іноземців слід дохідливо роз`яснити, що соціальне прогнозування, передбачення – є відображення, що випереджає дійсність. Виступає як багатопланова система досліджень з теоретико-пізнавальними компонентами, які в свою чергу пов`язані з вивченням законів матеріального світу, сфер практичного застосування. Сам процес отримання знань про майбутнє грунтується на спеціальних наукових методах. До речі, в культурах Сходу досить сильно розвинений культ «передбачення» та «провісництва», що відрізняється від прогнозування своєю принциповою ненауковістю.
Розрізняють кілька основних груп методів прогнозування: екстраполяційні методи, що спираються на емпірично фіксовані закони; методи моделювання та аналогії, основу яких становить модельний досвід та інформаційне (комп`ютерне) моделювання; історична аналогія, яка враховує супутні для майбутнього історичні чинники; логічні методи прогнозування, що виділяють у вигляді «визначених теоретично обмежених меж» та сценаріїв можливого майбутнього, тісно пов`язані з сутністю і перспективами науково-технічного процесу, а також глобальними проблемами сучасності.
Література, рекомендована як першоджерела:
1 Індійська філософія. Із Рівгеди — «Єдність буття і його походження», «Космогонічний гімн», «Гімн пуруші» // Антологія світової філософії, методичний збірник філософських текстів. Т.1, ч.1. К.,1991, с.6-8.
2 Упанішади // Там же, с.10-11.
3 Чарвака-Локаята // Там же, с.28.
4 Китайська філософія. Лао-Цзи “Про природу дао” // Там же, с.33-34.
5 Конфуцій “ Про небо і долю” // Там же, с.40.
6 Арабомовна філософія. Аль-Кінді “Про першу філософію” // Там же, с.220-222.
7 Фарабі “Сутність питань” // Там же, с.224-234.
8 Антична філософія. Платон “Вчення про “ідеї” в “Парменіді” // Там же, с.77.
9 Арістотель “Метафізика”, книга 4 // Там же, с.82-83.
10 Середньовічна філософія. Аврелій Августин “Сповідь” //
Там же, с.165-166.
11 Фома Аквінський “Про суще та сутніть” // Там же, с.212-215.
12 Філософія Нового часу. Ф. Бекон “Новий Органон” // Антологія світової філософії, збірник філософських текстів. Т.1, ч.2. К.1991. с.19.
13 Р. Декарт “Роздум про метод...” // Там же, с.86-87.
14 Г.В.Лейбніц “Монадологія” // Там же, с.91-92.
15 Німецька класична філософія. І.Кант “ Пролегомени до всілякої майбутньої метафізики...” // Там же, Т1, ч.3. К.,1992,
с.3-4.
16 Г.В.Ф.Гегель “Сутність філософії” // Антологія світової філософії. Т.3. М. 1971, с.284-288.
17 Л.А.Фейєрбах “ Філософський матеріалізм” // Там же,
с.467-470.
18 З.Фрейд “Я і Воно” // Психологія підсвідомого. М. 1989, с.426-427.
19 Сучасна зарубіжна філософія. Л.Вітгенштейн “Філософські дослідження” // Читанка з історії в 6-ти книгах, книга 6, зарубіжна філософія 20 ст., К., 1993, с.17-
20 М.Хайдеггер “Время и бытие” // Разговор на просёлочной дороге. М., 1991, с.82.
21 А. Камю “Міф про Сізіфа. Ессе про абсурд” // Бунтующий человек.М., 1990, с.24-25,91.
22 П.Тейяр де Шарден “Феномен людини” //Читанка з історії філософії у 6-ти книгах, книга 6, зарубіжна філософія XX ст., К., 1993, с.17-21.
23 В.Табачковський «Антропокультурне та соціокультурне у людському світовідношенні» — «Філософська та соціологічна думка» К., 1996, №3-4, с. 240-244.
Література основна і додаткова:
Філософія. Курс лекцій: навчальний посібник. К.,1997.
Введение в философию. Учебник для вузов. /Под ред. И. Т. Фролова/. — М.,1989, ч.1.,ч.11.
Сатисчандра Чаттерджи, Дхирендрамохан Датта. Индийская философия. М.,1994.
Философский Энциклопедический словарь. М., 1989.
Антология мировой философии. Методический сборник философских текстов. Т.1, ч.1,К., 1991.
Антология мировой философии: сборник философских текстов. Т.1, ч. 2, К., 1991.
Антология мировой философии: сборник философских текстов. Т.1, ч. 3. К.,1992.
Современная западная философия — Словарь. М., 1991.
Современная философия: словарь и хрестоматия, Ростов-на-Дону, 1996.
Читанка з філософії у 6-ти книгах, зарубіжна філософія XX ст., К., 1993.