Міністерство освіти та науки України Технічний коледж національного університету «Львівська політехніка» Реферат Львів 2018 25 лютого (9 березня) 1814 року[8] в селі Моринці, нині Звенигородського району Черкаської області, Україна (за тогочасним адмінподілом Пединівська волость, Звенигородського повіту Київської губернії). Був третьою дитиною селян-кріпаків Григорія Івановича Шевченка і Катерини Якимівни Бойко після сестри Катерини (8 (20) листопада 1804 — близько 1848) та брата Микити (16 (28) травня 1811 — близько 1870). Згідно з родинними переказами, Тарасові діди й прадіди з батьківського боку походили від козака Андрія, який на початку XVIII століття прийшов із Запорізької Січі. Батьки його матері, Катерини Якимівни Бойко, були переселенцями з Прикарпаття.[1816 року сім'я Шевченків переїхала до села Кирилівка (нині Шевченкове Звенигородського району) Звенигородського повіту, звідки походив Григорій Іванович[11]. Дитячі роки Тараса пройшли в цьому селі. 12 (24) травня 1816 року народилася Тарасова сестра Ярина[12], а 26 січня (7 лютого) 1819 року — сестра Марія[13]. Одного разу малий Тарас пішов шукати «залізні стовпи, що підпирають небо», і заблукав у полі. Чумаки, зустрівши хлопця, забрали його з собою й увечері привезли до Кирилівки[14][15]. 8 (20) березня 1821 року народився Тарасів брат Йосип[16]. Восени 1822 року Тарас Шевченко почав учитися грамоти в місцевого дяка Совгиря[17]. Того часу ознайомився з творами Григорія Сковороди. У період 1822−1828 років він намалював «Коні. Солдати» (цього твору не знайдено)[18]. Слід завважити, що Т. Шевченко був середнього зросту. 39-річний рядовий Тарас Шевченко у «Формулярному списку про службу лінійного Оренбурзького батальйону № 1» за 1853 рік. був зростом 2 аршина і 5 вершків (становлять 164,46 см). 29 січня (10 лютого) 1823 року його старша сестра й нянька Катерина вийшла заміж за Антона Красицького — селянина із Зеленої Діброви. 20 серпня (1 вересня) 1823 року від тяжкої праці й злиднів померла мати Катерина[20], і 7 (19) жовтня 1823 року батько одружився вдруге з удовою Оксаною Терещенко, в якої вже було троє дітей[21]. Вона жорстоко поводилася з нерідними дітьми, зокрема з малим Тарасом[22]. 22 червня (4 липня) 1824 року народилася Тарасова сестра Марія — від другого шлюбу Григорія Івановича[23]. Тарас чумакував із батьком. Бував у Звенигородці, Умані, Єлисаветграді (тепер Кропивницький)[24]. 21 березня (2 квітня) 1825 року від тяжкої праці на панщині помер Григорій Шевченко[25], і невдовзі мачуха повернулася зі своїми трьома дітьми до Моринців. Тарас пішов у найми до дяка Петра Богорського, який прибув із Києва[26]. Як школяр-попихач, Тарас носив воду, опалював школу, обслуговував дяка, читав псалтир над померлими й навчався далі[27]. Того часу Шевченко ознайомився з деякими творами української літератури. Не стерпівши знущань Богорського, Тарас утік від нього й почав шукати в навколишніх селах учителя-маляра[28]. Відчуваючи великий потяг до живопису, кілька днів наймитував і «вчився» малярства в диякона Єфрема (Лисянка Звенигородського повіту, нині Черкаської області)[29]. Також мав учителів-малярів із села Стеблева, Канівського повіту[30] та із села Тарасівки Звенигородського повіту[31]. 1827 року він пас громадську отару в Кирилівці й там зустрічався з Оксаною Коваленко. Цю подругу дитинства Шевченко не раз згадує у своїх творах. Їй присвячено вступ до поеми «Мар'яна-черниця»[32]. Наймитуючи в кирилівського попа Григорія Кошиця, Тарас бував у Богуславі, куди возив поповича до школи, а яблука та сливи — на продаж. Водночас їздив на базар у містечка Бурти і Шпола[33]. 1828 року Шевченка взяли козачком (слугою) до панського двору у Вільшаній (Звенигородського повіту на Київщині), куди він пішов по дозвіл учитися в хлипнівського маляра[34]. Коли Тарасові минуло 14 років, помер Василь Енгельгардт і село Кирилівка стало власністю його сина — Павла Енгельгардта[35], Шевченка ж зробили дворовим слугою нового поміщика у вільшанському маєтку. 6 (18) грудня 1829 року Павло Енгельгардт застав Шевченка вночі за малюванням козака Матвія Платова, героя франко-російської війни 1812 року, нам'яв вуха кріпаку-слузі та наказав відшмагати його на стайні різками[36]. Наступного дня наказ було виконано: кучер Сидорко відшмагав Шевченка[37]. Упродовж 1829−1833 років Тарас копіював картини суздальських майстрів[38]. Майже два з половиною роки — з осені 1828-го до початку 1831-го — Шевченко пробув зі своїм паном у Вільні[39]. Подробиці цієї подорожі маловідомі. Імовірно, що там він відвідував лекції малювання в професора Віленського університету Йонаса Рустемаса. У тому самому місті Шевченко міг бути очевидцем Польського повстання 1830 року. З цих часів зберігся Тарасів малюнок «Погруддя жінки»[40], який свідчить про майже професійне володіння олівцем[джерело?]. Переїхавши 1831 року з Вільна до Петербурга, Енгельгардт узяв із собою Шевченка[41], а щоб згодом мати зиск на художніх творах (серед дворянства було модою мати своїх «покоєвих художників»), віддав його в науку на чотири роки до живописця Василя Ширяєва. Відтоді й до 1838 року Шевченко жив у будинку Крестовського (тепер — Загородний проспект, 8), де наймав квартиру Ширяєв[42]. Ночами, у вільний від роботи час, Шевченко ходив до Літнього саду, змальовував статуї, тоді ж уперше почав писати вірші[43]. 1833 року він намалював портрет поміщика Павла Енгельгардта (акварель; оригінал, датований автором, зберігається в Національному музеї Тараса Шевченка в Києві)[44]. У повісті «Художник» Шевченко розповідає, що в доакадемічний час він намалював такі твори: «Аполлон Бельведерський», «Фракліт», «Геракліт», «Архітектурні барельєфи», «Маска Фортунати» (олівець)[45]. Шевченко брав участь у розпису Большого театру як підмайстер-рисувальник[46]. Створив композицію «Александр Македонський виявляє довіру своєму лікареві Філіппу» (акварель, туш, перо; дата і підпис Шевченка). Малюнок виконано на тему, оголошену ще 1830 року для конкурсу в Петербурзькій академії мистецтв на одержання золотої медалі[47]. Намалював: «Смерть Олега — князя древлянського» (туш), «Смерть Віргінії» (акварель, туш), на обох дати і підпис Шевченка[48], «Смерть Богдана Хмельницького» (туш, перо і пензель)[49]. До цього часу дослідники зараховують також Шевченкові малюнки, про які є згадка в його повісті «Художник»: «Геркулес Фарнезький»[50], «Аполліно» — копія[51], рисунки для розпису Большого театру в Петербурзі[52], «Маска Лаокоона»[53], «Слідок із скульптурного твору Мікеланджело»[54], «Голова Люція Вера»[55], «Голова Генія»[56]; «Анатомічна фігура»[57]; «Германік»[58]; «Фавн, що танцює»[59] Улітку 1836 року під час одного з петербурзьких нічних рисувальних сеансів у Літньому саду він познайомився зі своїм земляком — художником Іваном Сошенком, а через нього — з Євгеном Гребінкою, Василем Григоровичем і Олексієм Венеціановим, які познайомили Тараса з упливовим при дворі поетом Василем Жуковським[60]. Сошенко вмовив Ширяєва відпустити Шевченка на місяць, щоб той відвідував зали живопису Товариства заохочення художників[61]. Комітет цього товариства, «розглянувши рисунки стороннього учня Шевченка», ухвалив «мати його на увазі на майбутнє» 5 (17) квітня 1838 року Шевченко разом із Аполлоном Мокрицьким відвідав Ермітаж, де вони оглянули твори видатних художників (Ван-Дейка, Рубенса, Веласкеса, Рені та інших) і говорили про цінність їхніх полотен. Навесні 1838-го Карл Брюллов і Василь Жуковський вирішили викупити молодого поета з кріпацтва. Енгельгардт погодився відпустити кріпака за великі гроші — 2500 рублів[62]. На той час ця сума була еквівалентна 45 кілограмам чистого срібла[63]. Щоб здобути такі гроші, Карл Брюллов намалював портрет Василя Жуковського — вихователя спадкоємця престолу, і портрет розіграли в лотереї, у якій взяла участь імператорська родина[64]. Лотерея відбулася 22 квітня (4 травня) 1838 року[65], а 25 квітня (7 травня) Шевченкові видали відпускну[62]. Дослідники-мистецтвознавці датують періодом 1837—1838 років також малярські твори, про які є згадка у Шевченковій повісті «Художник», а саме: «Анатомічна статуя Фішера»[66]; «Мідас, повішений Аполлоном»[67]; «Едіп, Антігона та Полінік»[68]; «Єзекіїль на полі, всіяному кістками»[69]. У Петербурзькій академії мистецтв Катерина. Олія, 1842 Після викупу Шевченко оселився на 4-й лінії Васильєвського острова в будинку № 100[70]. Незабаром він став студентом Петербурзької академії мистецтв[71], а вже там — улюбленим учнем Брюллова[72]. Будучи вже неабияким портретистом, упродовж навчання він опанував також мистецтво гравюри й виявив видатні здібності як графік та ілюстратор. 23 червня (5 липня) 1838 року за рисунок із гіпсових фігур на місячному екзамені в Академії мистецтв Шевченкові виставлено номер тринадцятий (найкраща робота оцінювалась одиницею, а далі оцінки йшли по висхідній)[73]. 2 (14) листопада 1838 року Шевченко в Гатчині написав «Думку» («Тяжко, важко в світі жити…»), яку вперше надруковали в харківському альманасі Бецького «Молодик»[74]. 24 листопада (4 грудня) 1838 року переїхав на квартиру до Сошенка в будинок № 307 3-го кварталу Васильєвської частини (тепер — будинок № 47 на 4-й лінії)[75]. Наприкінці 1839 року Тарас Шевченко захворів на тиф. Одужував у маєтку Федора Пономарьова — свого найближчого приятеля в Академії мистецтв[76]. Водночас Шевченко наполегливо поглиблював свої знання, читав твори класиків світової літератури, захоплювався історією та філософією. Під враженням вістки про смерть автора «Енеїди» Шевченко написав вірш «На вічну пам'ять Котляревському»[77]. Разом із чотирма іншими його поезіями цей вірш побачив світ у альманасі Гребінки «Ластівка» (1841)[78]. Першу збірку своїх поетичних творів Шевченко видав 1840 року під назвою «Кобзар»[79]. До неї увійшло 8 поезій[80]: «Думи мої», «Перебендя», «Катерина», «Тополя», «Думка», «До Основ'яненка», «Іван Підкова»[81], «Тарасова ніч». Окремими виданнями вийшли поеми «Гайдамаки» (1841)[82] та «Гамалія» (1844)[83]. Шевченкові вірші справили на українське суспільство велике враження, проте російська богема загалом негативно поставилася до молодого поета, звинувативши його найперше в тому, що він пише «мужицькою мовою». Улітку 1842-го, використавши сюжет поеми «Катерина», Шевченко намалював олійними фарбами однойменну картину, яка стала одним із найвідоміших творів українського живопису[84]. Перша подорож Україною Під упливом побаченого й пережитого в Україні Шевченко написав вірша «Розрита могила», де висловив осуд поневолення українського народу Російською імперією. У лютому 1844 року виїхав з України до Петербурга через Москву, де пробув один тиждень і зустрівся з Михайлом Щепкіним та Осипом Бодянським[92]. Під час першої подорожі до України Шевченко задумав видати серію малюнків «Живописна Україна»[93]. Саме тому в пошуках історичних сюжетів він мав намір звернутися до Петра Буткова. Про це поет написав у листі до Осипа Бодянського 29 червня (11 липня) 1844 року[94]. 30 жовтня (11 листопада) 1844 року комітет Товариства заохочення художників ухвалив дати Шевченкові грошову допомогу, щоб він зміг видати «Живописну Україну», визначивши для цієї мети 300 рублів і зобов'язавши його надіслати для Товариства одного примірника першого випуску видання[95]. Перші 6 офортів серії («У Києві», «Видубецький монастир у Києві», «Судна рада», «Старости», «Казка» («Солдат і Смерть»), «Дари в Чигирині 1649 року») вийшли друком у листопаді того ж року під назвою «Чигиринський Кобзар»[96]. 1844 року опубліковано передрук першого видання «Кобзаря» з додатком поеми «Гайдамаки»[97]. Того ж року Шевченко написав гостро політичну поему «Сон» («У всякого своя доля»)[98] з критикою самодержавної системи Російської імперії. Проти цього твору дуже різко виступив Віссаріон Бєлінський[99].22 березня (3 квітня) 1845 року Шевченко подав заяву до ради Академії мистецтв із проханням дати йому звання художника[100]. Рада, розглянувши заяву, ухвалила таке рішення: «Ст. 12. По прошению вольноприходящего ученика Академии Тараса Шевченко (по входящей книге № 386). Определено: Поелику Шевченко известен Совету по своим работам и награжден уже за успехи в живописи серебряною медалью 2-го достоинства, то удостоить его звания неклассного художника и представить на утверждение общему собранию Академии»[101]. Також подав заяву до правління Академії про видачу йому квитка для проїзду в Україну й вільного проживання там[102]. 25 березня (5 квітня) рада Академії мистецтв видала Шевченкові квиток на право проїзду в Україну[103]. Вже в листопаді 1845 року загальні збори Академії мистецтв у Петербурзі затвердили рішення ради від 22 березня про надання Шевченкові звання некласного художника[104]. Друга подорож Україною Циганка ворожить українській дівчині 31 березня (12 квітня) 1845 року Шевченко виїхав із Петербурга через Москву до Києва. У Москві зустрівся з Михайлом Щепкіним і оглянув Кремль. На шляху до Києва Шевченко проїхав Подольськ, Тулу, Орел, Кроми[105], Есмань, Кукуріківщину[106].Весну, літо й осінь 1845 року Шевченко провів у Мар'їнському на Полтавщині (Миргородський повіт) на запрошення предводителя дворянства Миргородського повіту Олександра Лук'яновича. Жив у окремому від панів приміщенні, малював портрети й краєвиди. Тут поет здружився з селянами, охоче з ними зустрічався і розмовляв[107]. До нашого часу зберігся лише портрет О. А. Лук'яновича, що перебуває в Миргородському краєзнавчому музеї. Як про те свідчать Шевченкові автографи під віршами «Єретик» (10 жовтня), «Сліпий (Невольник)» (16 жовтня), Великий льох, «Стоїть в селі Суботові» (21 жовтня), написані вони в Мар'їнському. У вересні він гостював у своїх родичів у Кирилівці, відвідав сестру Катерину в Зеленій Діброві, побував у Княжому[108]. Ставши співробітником Київської археографічної комісії, Шевченко багато подорожував Україною, збирав фольклорні й етнографічні матеріали та змальовував історичні й архітектурні пам'ятки[109]. Восени та взимку 1845 року Шевченко написав такі твори: «Іван Гус» («Єретик»)[110], «Сліпий», «Великий льох», «Наймичка»[111], «Кавказ»[112], «І мертвим, і живим…»[113], «Холодний Яр»[114], «Давидові псалми»[115]. Тяжко захворівши, наприкінці 1845-го написав вірша «Заповіт»[116], у якому закликав до революційної боротьби за визволення свого поневоленого народу. Через яскраво антирежимний характер нові поетичні Шевченкові твори не могли бути надруковані, а тому розповсюджувались у рукописних списках.[117] Сам Шевченко переписав їх для себе в спеціальний зошит-альбом, якому дав назву «Три літа»[118] (1843−1845). Навесні 1846 року Шевченко прибув до Києва й оселився в будинку (тепер — Літературно-меморіальний будинок-музей Тараса Шевченка) в колишньому провулку «Козине болото». Цього часу були написані балади «Лілея» та «Русалка». У квітні Тарас пристав до Кирило-Мефодіївського братства — таємної політичної організації, заснованої з ініціативи Миколи Костомарова. 27 листопада (9 грудня) 1846 року Шевченко подав заяву на ім'я попечителя Київського навчального округу про зарахування на посаду вчителя малювання в Київському університеті Святого Володимира, на яку його затвердили 21 лютого (5 березня) 1847-го. У березні 1847 року після доносу почалися арешти членів братства. Шевченка заарештували 5 (17) квітня 1847 на дніпровській переправі, коли він повертався до Києва, відібрали збірку «Три літа» й відправили під конвоєм до Петербурга. Там його ув'язнили в казематі Третього відділу імператорської канцелярії на Пантелеймонівській вулиці (тепер вул. Пестеля, 9). За спогадами сучасників, на допитах поет відмовився зрікатися своїх поглядів і не виказав нікого з членів братства. Перебуваючи близько двох місяців за ґратами, Шевченко й далі писав вірші, що згодом об'єднав у цикл «В казематі», до якого, серед інших, належать вірші «Садок вишневий коло хати…» і «Мені однаково…». Шевченка звинуватили в написанні віршів «малоросійською мовою», з якими «могли посіятись і згодом укоренитися думки про вигадане блаженство часів Гетьманщини, про щастя повернути ці часи й про можливість Україні існувати як окремій державі»[119]. На суді не доведено участі поета в Кирило Мефодіївському братстві. Шевченка як «наділеного міцною будовою тіла» призначили рядовим в Оренбурзький окремий корпус із забороною писати й малювати[120]. В Орській фортеці, усупереч забороні, Шевченко таємно малював і писав вірші, які йому вдалося переховати й зберегти в чотирьох «захалявних книжечках» (1847, 1848, 1849, 1850 роки). За того часу Шевченко написав поеми «Княжна», «Варнак», «Іржавець», «Чернець», «Москалева криниця» та багато поезій. Поет цікавився життям казахів, що кочували в околицях фортеці, вивчав їхні пісні та легенди й малював сценки з їхнього побуту. Восени 1847 року в Орській фортеці Шевченко захворів на ревматизм.[121] Деяке полегшення Шевченкового становища настало з весни 1848 року, коли його ввели як штатного художника до складу Аральської експедиції під командуванням лейтенанта Олексія Бутакова. Перебування на острові Кос-Арал було дуже продуктивним у творчості митця. Окрім виконання численних малюнків, сепій та акварелей, Шевченко написав поеми «Царі», «Титарівна», «Марина», «Сотник» і понад 70 поезій, у яких відбито поетів емоційний стан. В Оренбурзі Шевченко зблизився із засланцями-поляками — учасниками повстання 1830—1831 рр. — і заприязнився з польськими й білоруськими письменниками Броніславом Залеським та Едвардом Желіговським, з якими пізніше листувався. Другий арешт і заслання Навесні 1858-го поет прибув до Петербурга, де його зустріли українські друзі та численні прихильники, серед них і родина Федора Толстого. Червня того ж року Шевченко оселився в Академії мистецтв, де жив до самої смерті. Щоб познайомитися з українським поетом, туди приїжджали Іван Тургенєв і Марко Вовчок. Хата на Пріорці Діставши з чималими труднощами дозвіл, Шевченко влітку 1859 року повернувся в Україну, де не був дванадцять років. Тут відвідав своїх рідних — у Кирилівці та декого з давніх знайомих. У перших числах серпня 1859-го Шевченко приїхав до Києва й оселився на межі Куренівки та Пріорки, на Вишгородській вулиці. Його мрії одружитися та придбати землю над Дніпром не здійснилися: Шевченка втретє заарештували і після кількаразових допитів (зокрема Марком Андрієвським — чиновником для особливих доручень при київському генерал-губернаторі) зобов'язали повернутися до Петербурга.На світанку 14 серпня 1859 року поет диліжансом через Ланцюговий міст, що на Дніпрі, виїхав до Петербурга.[122] До останніх днів свого життя поет перебував під таємним наглядом поліції. Одначе він створив багато нових творів. Уважають, що поема «Марія» становить вершину творчості поета після заслання.[джерело?] Шість раніше написаних і заборонених у Росії поезій Шевченка було видано за кордоном у Лейпцигу 1859-го. У друкарні Пантелеймона Куліша 1860 року вийшло друком нове видання «Кобзаря», яке, однак, охоплювало тільки незначну частину Шевченкових поезій. Того ж року надруковано й «Кобзар» у перекладі російських поетів, а в січні 1861-го випущено окремою книжкою Шевченків «Буквар» (Букварь южнорусскій) — посібник для навчання в недільних школах України, виданий коштом автора та накладом 10 000 .У Петербурзі Шевченко вирішив зайнятися гравюрою, бо цей вид мистецтва можна було тиражувати. У квітні 1859 року Шевченко, подаючи деякі зі своїх гравюр на розгляд ради Імператорської академії мистецтв, просив удостоїти його звання академіка чи задати програму на здобуття цього звання. 16 квітня рада постановила визнати його «призначеним в академіки й задати програму на звання академіка з гравірування на міді». 2 вересня 1860 року разом з іншими митцями Тараса Шевченка визнано академіком гравюри «на повагу майстерності та пізнань у мистецтвах»[123].Уже хворим Шевченко взяв участь у підготовці першого числа часопису «Основа», яке вийшло ще за його життя. Перед смертю записав олівцем на офорті автопортрета 1860 року свій останній вірш «Чи не покинуть нам, небого». Український літературознавець Павло Зайцев назвав цей твір незрівнянним поетичним документом боротьби безсмертної душі з тлінним тілом перед обличчям фізичної смерті. Смерть і поховання В останні роки Шевченко хворів на ревматизм, набуту внаслідок цього ваду серця, поліартрит і цироз печінки — перебіг цих хвороб, із часом, ускладнила водянка.[121] З осені 1860 року самопочуття Тараса Григоровича почало погіршуватися. 23 листопада, зустрівшись у М. М. Лазаревского з доктором Барі, Шевченко особливо скаржився на біль у грудях. Доктор, вислухавши груди, радив Шевченкові поберегтися. Відтоді здоров'я його погіршувалося зо дня на день. Січень і лютий Шевченко просидів майже безвихідно в кімнаті, зрідка тільки відвідуючи деяких знайомих.26 лютого (10 березня) 1861 року Шевченко помер від наростаючої водянки.[124] На кошти друзів 1 (13 березня) його було поховано спочатку на Смоленському православному кладовищі в Петербурзі.