ВСТУП Великий історичний період, іменований «Середніми віками», не має загальноприйнятих хронологічних рамок. Багато в чому це визначається розходженням поглядів на своєрідність і місце даної епохи в історії західноєвропейських країн, культуру їхніх народів. Так, дотепер ще зберігається погляд на Середні віки як період якогось провалу в культурному розвитку між античністю й Новим часом. Цей погляд був сформований ще в епоху Відродження й одержав більш повне обґрунтування у творчості просвітителів (однак подібну розповсюджену оцінку, наприклад, спростовувала історико-культурологічна література романтиків). Лише в умовах кризових явищ, що вразили західну цивілізацію на рубежі XIX-XX сторіч, вчені-культурологи стали поступово відходити від пануючої в науці оцінки на основі більш всебічного вивчення різноманітної культури Середньовіччя. Сьогодні можна певною мірою вважати, що період культури Раннього й Класичного Середньовіччя охоплює щонайменше десять століть, з V ст. по кінець XIV ст., тобто з моменту падіння Західної Римської імперії до моменту активного формування культури Відродження. Період Раннього Середньовіччя займає період V ст. - XI ст., а Класичного - XII - XIV ст. 1. Християнство і його роль у розвитку європейської середньовічної культури Основними рисами Раннього Середньовіччя є процес формування європейської спільності народів, складання феномена західноєвропейського християнського типу культури на основі загального поширення християнства. Християнство виникло в умовах глибокої соціально-економічної кризи, що охопила рабовласницькі підвалини Римської імперії й в кінці IV ст. стає державною релігією в Римі. Спочатку в I ст. н.е. християнство ще не знало церковної організації. Інститут священства заміняли пророки, учителі, апостоли, проповідники, які виходили із числа рядових віруючих і вирізнялися харизмою. (Під харизмою (від греч. charisma - милість, божественний дарунок) розумілася здатність, дарована духом, до пророцтва, учителюванню, здійснення чудес, зціленню й т.п.) З поступовим зосередженням керівництва християнськими громадами у руках пресвітерів, дияконів, а потім єпископів формується інститут священства. Єпископи стають охоронцями віри, пастирями, що наглядають за парафіянами, а також починають безконтрольно розпоряджатися майном християнської громади. По мірі зростання окремих громад єпископи оточували себе посадовими особами, у коло обов'язків яких входила проповідницька діяльність поряд з фінансовою, судовою й ін. На тлі занепаду міського самоврядування, ослаблення інституту світської влади єпископи стають першими особами в містах і міських округах. Проте столиця старіючої Римської імперії залишалася центром християнства, а її християнська громада прагнула надати римському єпископові особливого значення. Так отримує поширення версія про те, що засновником римської громади й першим її єпископом був сам апостол Петро, а починаючи з IV ст. римський єпископ став іменуватися папою римським. Укріпленню й поширенню християнства й церкви, що формується, сприяли Нікейский (325 р.) і Константинопольський (381 р.) Всесвітні собори, на яких були прийняті основні положення християнського віровчення, сформульовані в 12 пунктах «Символу віри». Вони й стають обов'язковими для всіх християн. Нікейский собор прийняв догмат про триєдність Бога: «Син Божий є істинний Бог, народжений від Бога Отця раніше всіх віків і так само вічний, як Бог Отець; Він народжений, а не створений, і єдиносущий з Богом Отцем». Константинопольський собор затвердив догмат про рівність й «єдиносущність» Божественної Трійці. Віра у воскресіння Христа, у воскресіння мертвих, у Божественну Трійцю стала основою християнського вчення. Разом з тим християнство вчило, що людина є земним втіленням Бога, любов якого до людини всеосяжна, зло ж − результат первородного гріха й порушення заповідей. Слабка й схильна до гріха людина може одержати порятунок за допомогою церкви. Християнство усе більше стає універсальним вченням, охоплюючи величезні маси людей, що мали різний соціальний стан. Цьому сприяв насамперед його світоглядний аспект, що трактує людину поза залежністю від соціального статусу як земне втілення Творця, покликаного прагнути до досконалості тернистим шляхом відмови від тлінної, земного й нескінченної любові до Творця й любові до ближнього за прикладом Ісуса Христа. Разом з тим християнство зовсім не відкидало, а на початковому етапі скоріше синтезувало культурні досягнення попередніх епох. Крім того, ідея єдиного походження роду людського як не можна краще відповідала процесу утворення великих ранньофеодальних держав, таких як Вестготске королівство, королівство бургундів, франків, імперії Карла Великого (кінець VIII — перша третина IX ст.). Але така позитивна оцінка нової релігії не відповідає на питання про те, чому протягом усього існування християнство було змушено боротися із численними ворожими йому доктринами, і більш того, потерпати під впливом цієї боротьби зміни. Варто звернути увагу на те, що християнство, як і будь-який тип культури, що претендує на панування, по-своєму сформулювало головне протиріччя, що лежить в основі світу. Це протиріччя між земним і небесним, тілом і духом безкомпромісно вирішувалося християнством на користь останнього. Християни були покликані в такий спосіб заперечувати a priori прояви земного життя. А це призводило на практиці до жорсткої регламентації всіх видів культурної діяльності людини з боку церкви. Звідси беруть початок численні єресі та інші види опору, що жорстоко придушувалися церквою. Становище римсько-католицької церкви з моменту падіння Риму відрізнялося від становища греко-католицького християнства. Так, вже в V ст. Візантійські імператори домоглися істотного підпорядкування церкви своїй владі, включення її в політичну систему. Незважаючи на те, що вищим органом греко-католицької церкви були собори, рішення про їхнє скликання приймав візантійський імператор. На Заході Європи положення церкви було іншим. Вона не тільки не підкорялася верховній політичній владі, але й зберегла практично повну самостійність у вирішенні внутрішніх і цілої низки політичних питань, починаючи з IV ст., з моменту оформлення інституту папства. Втім, історія папства знала й період різкого ослаблення (X — сірий. XI ст.), коли в умовах міжусобиці, що загострилася, папський престол був тимчасово підлеглий світської влади німецьких імператорів. Але вже із середини XI ст. могутність і незалежність пастирів римсько-католицької церкви були відновлені. А в наступний період Класичного Середньовіччя (XII—XIII ст.) вплив католицької церкви й папства на всі сфери громадського життя ще більше зросло. Досить згадати про самого могутнього главу католицької церкви папу Інокентія ІІІ (1198—1216). Якщо його попередникові Григорію VII (1073—1085) довелося боротися за розмежування влади духовної від світської, то через сто років Інокентію III вже вдалося не тільки одержати незалежність від світської влади, але й змусити окремих монархів визнати васальну залежність від Ватикану. Спадкоємець Григорія VII мав уже повну підставу порівнювати владу духовну й світську із сонцем і місяцем: подібно тому як місяць одержує своє світло від сонця, так і королівська влада одержувало при Інокентієві III свій блиск і велич від влади папської. Відповідно активізувалося втручання церкви в міжнародні справи, розширилася місіонерська діяльність, зросла її економічна могутність. У значній мірі зростання впливу католицької церкви, а разом з цим і утвердженню західноєвропейського типу культури сприяв остаточний розрив між західними й східної християнськими церквами. Розбіжності між охоронцями віри набули форми теологічної суперечки про те, чи виходить Дух Святий тільки від Бога-Отця (як стверджували візантійські теологи) або від Бога-Отця й Бога-Сина (на чому наполягав Рим). Протягом сторіччя розбіжності набували все більш непримиренного характеру, і в 1054 р. обидві церкви (православна і католицька) проголосили повну незалежність одна від одної. Цей розрив сприяв у певній мірі закріпленню розходжень і деяких особливостей у культурному розвитку Західної Європи й народів, що опинились під впливом православ'я. 2. Культура Середніх віків у Західній Європі Для характеристики стану середньовічної культури необхідно комплексно розглянути та дати оцінку досягненням різних її галузей (сфер). Однак при цьому необхідно враховувати духовну домінанту соціокультурного процесу Середньовіччя, або релігійні орієнтири суспільства. Релігійне світорозуміння було засновано на вимозі придушення плоті й звільнення духу (філософія аскетизму). На практиці не представлялося можливим повне усунення раціональної людської діяльності, в силу чого церква створює досить жорстку систему регламентації громадського життя шляхом обмеження її проявів різними правилами, приписами, звичаями й т.п. З іншого боку, для підтримки беззаперечного авторитету церкви, збереження чистоти її догматів робиться наголос на розвиток не раціонального, а переважно емоційного сприйняття дійсності й основ віровчення. Прояви плотських страстей, що визнавалися гріховними, замінялися жагучою, часом фанатичною любов'ю до Христа, Діви Марії, з одного боку, і фанатичною ненавистю до ворогів християнства. У зв'язку з цим відомий дослідник середньовічної культури А. Я. Гуревич зауважує: «Емоційна насиченість середньовічного життя при жорсткому обмеженні всіх форм раціональності робила середньовічних людей надзвичайно легковірними. Віра в бачення, чудесні зцілення, відвідування людей нечистою силою були невід'ємною частиною індивідуальної й суспільної свідомості. Люди жили в атмосфері чуда, що вважалося повсякденною реальністю.» Так поступово разом з поширенням і зміцненням позицій християнства й католицької церкви релігія ставала в центрі всього соціокультурного процесу, підкоряючи й регламентуючи основні його сфери. Розквіт даного типу культури припадає на період Класичного Середньовіччя. Не дивно, що в ієрархії сфер середньовічної культури безперечне лідерство мало богослов'я (теологія), у рамках якого здійснювалися поширення ідеї християнства, виховання священнослужителів, розробка ефективних методів впливу на людину. Інші сфери культури так чи інакше покликані були служити богослов'ю, існувати в рамках висунутих теологією доктрин і постулатів. Теологія зіграла не останню роль у захисті офіційної церковної доктрини в області догматики й культу від численних єресей (від греч. hairesis — особливе віровчення), виникнення яких відноситься до часу Раннього Середньовіччя й без врахування яких не можна уявити соціокультурну ситуацію цього часу. Серед найпоширеніших ранніх єресей можна виділити монофізитство (заперечувало вчення про двоїсту, боголюдську природу Христа), нестроїанство (доводило положення про «самостійно існуючу» людську природу Христа) адопціанську єресь, в основі якої лежала ідея про всиновлення Богом людського сина Христа й багато інших. Якщо в період Раннього Середньовіччя єресі відображували багато в чому процес становлення інституту церкви, її ієрархічного ладу, а на чолі єретичних рухів часто стояли представники єпископату, то в часи розквіту Середньовіччя єресі були спрямовані вже проти інституту церкви, значної частини кліру, що погряз в жадібності й розпусті, проти всепроникаючої церковної регламентації життя. Такими були досить розповсюджені в країнах Західної Європи єресі катарів (Італія, Фландрія, Франція XI—XII ст.), вальденсів (Франція, кінець XII ст.), лоллардів (Антверпен, особливе поширення одержала в Англії), альбігойців (Франція XII—XIII ст.) і ін. Єретичні рухи Класичного Середньовіччя носили досить яскраво виражений становий характер, відбивали інтереси в основному незаможних верств, виступали проти церковного землеволодіння, церковної десятини й т.п., проповідували філософію аскетизму. Одночасно вони висували постулати, спрямовані проти окремих догматів церкви. Римсько-католицька церква з моменту свого оформлення активно боролася з поширенням єресей. Серед різних методів боротьби з ними в період Класичного Середньовіччя найбільше поширення одержала інквізиція (від панцира. Inqusitio − розшук) діяв з XIII ст. як регулярний церковний суд. Терор інквізиції був спрямований не тільки проти єретиків, але й проти різних проявів вільнодумства, чаклунства, знахарства й т.п. Підсумком таємного дізнання із застосуванням катувань у катівнях інквізиції стали публічні страти, спалення єретиків (так називані автодафе, букв, акт віри). Найбільша активізація діяльності інквізиції довелася на період Реформації. Філософія. Помітне місце в ієрархії сфер середньовічної культури займала філософія. Вона була першою «служницею» богослов'я. Головним її завданням щодо релігії було надавати докази істинності християнської віри. Особливий успіх мали у вирішенні даного завдання схоласти, багатьма положеннями яких користуються й сучасні теологи. Найбільш вагомий доказ існування Бога представив Томас Аквінат (1225—1274), домініканський чернець, оголошений католицькою церквою у другій половині XIX ст. незаперечним авторитетом в області богослов'я, філософії, історії, політики й права. Т.Аквінат, зокрема, стверджував, що в пошуках причин усіх явищ людський розум, ідучи по сходам причин, неминуче повинен прийти до ідеї верховної причини усіх явищ і процесів, якою і є Бог. Втім, поряд з питаннями апології релігії філософія Середньовіччя розробляла й власну проблематику: формальну логіку, діалектику поняття, мистецтво спору и й т.д. Суворо певний ієрархічний порядок, що відповідає феодальним становим сходам, підкоряв інші «нижчі» науки (астрономію, геометрію, історію й т.д.) філософії, що у свою чергу, як відзначалося, сама служила теології. Але так само, як і філософія, «нижчі» науки вирішували свої внутрішні завдання, поступово накопичуючи досвід і знання, підготовляючи наступний етап культурного розвитку західноєвропейського суспільства. Одним із прикладів такого нагромадження знань під невсипущим оком теології було створення енциклопедій або енциклопедичних зводів («сум») у формі відповідей на питання, що з'єднували богослов'я, раціональну методику, формально-логічні проблеми. Енциклопедії не просто надавали читачеві суму знань, а повинні були, за задумом укладачів, доводити єдність миру як створення Творця. У них містилися відомості з різних галузей знань. Наряду з енциклопедіями були створені підручники по медицині й математиці. Інститут чернецтва. Величезну роль у поширенні релігійного світогляду як на Заході, так і Сході, відігравав інститут чернецтва. Максимально наближена до християнського ідеалу аскетизму, самовідданої любові до Всевишнього й ближнього, організація монастирського життя дозволила не тільки досягти значних успіхів в області ведення господарства, про що досить широко відомо, але й перетворити монастирі у справжні центри середньовічного культурного життя, освіти, виховання, науки. Наприклад, ще в період Раннього Середньовіччя, в 529 р. Бенедикт Нурсійский заснував католицький чернечий орден у Монтекассіно (Італія), на зразко монастирів на Сході, поставивши завдання накопичення знань і розвитку науки. Ченці бенедиктинських монастирів незабаром стали відомі як митецькі врачевателі й фармацевти, що навчилися вирощувати лікарські рослини й виготовляти лікарські засоби. На рубежі VII й VIII ст. англосаксонський літописець чернець Біда Високоповажний (672—755) зробив розрахунок церковного календаря, пов'язаного з періодичністю астрономічних явищ. Популярність одержали енциклопедичний збірник абата Грабана Мавра (VIII ст.), у якому були зібрані відомості по різних науках: «Книга про розподіл чисел», «Правила рахунку на абаку», а також трактат по геометрії французького ченця Герберта (X ст.); «Записки про різні ремесла» ченця Теофіла (X ст.) і т.д. У період Класичного Середньовіччя монастирі не втратили свого значення як центри культурного життя. На початку XIII ст. виникли злиденні чернецькі ордени, члени яких у пошуках хліба насущного бродили по містах і селах, впливаючи на народну культуру. Головну роль у становленні системи освіти відіграли школи, що перебували в V-IX ст. в руках церкви. Метою шкіл була підготовка служителів церкви, яка складала програми навчання й здійснювала відбір учнів. Разом з вивченням богословських наук у церковних школах збереглися предмети, що дісталися їй у спадщину від античної системи світського утворення: граматика, риторика, діалектика з елементами логіки, арифметика, геометрія, астрономія й музика. Разом із цими школами церква відкривала «зовнішні» школи, де навчалися юнаки, не призначені для церковної кар'єри. У другій половині XI ст. у Європі стали з'являтися світські школи для навчання дітей зі знатних родин. В 1088 р. на основі Болонської юридичної школи був відкритий перший університет (від лат. universitas — сукупність, спільність). В XII-XIII ст. виникають університети в інших країнах Західної Європи. В Англії першим був університет в Оксфорді (1167), другим - університет у Кембриджі (1209). Перший університет Франції був заснований у Парижі (1160). Це був типовий середньовічний університет, де викладання велося латинською мовою, тому тут могли навчатися студенти з усієї Європи. У Паризькому університеті було чотири факультети: загальноосвітній (молодший, підготовчий, де викладалися сім вільних мистецтв) і богословський, медичний, юридичний (старші факультети, куди приймалися студенти, що закінчили загальноосвітній факультет). Церква досить успішно здійснювала контроль за викладанням в університетах. Так, на вимогу церкви з університетів виганяли небажаних їй викладачів, а богослови одержували привілейоване положення серед колег, як це відбулося, наприклад, в 1255 р. у Паризькому університеті на основі спеціальної булли папи Олександра IV. Для розпису й скульптури романського типу характерно площинне двомірне зображення, узагальненість форм, порушення пропорцій у зображенні фігур, відсутність портретної подібності з оригіналом, напружена духовна виразність. Зображення виконані у суворості, найчастіше вкрай наївні. До кінця XII ст. романський стиль змінюється готичним. Розквіт його припадає на XIII— XV ст. Епоха готики співпала з часом становлення й розвитком міських центрів у період Класичного Середньовіччя. Перші храмові будівлі готичного стилю, що стали зразком для більш пізніх споруд, характеризуються стрункими колонами, зібраними мов би в пучки, що розкриваються на кам'яному склепінні; величезними витягнутими догори вікнами, прикрашеними вітражами й неодмінною «трояндою» над входом у храм. В основі загального плану готичного храму лежить форма латинського хреста. Ззовні й усередині собори прикрашалися статуями, рельєфами, вітражами, живописом, що підкреслювали найбільш характерні риси готики - спрямованість угору. Такі були готичні собори в Парижі, Шартре, Бурже, Бове, Амьене, Реймсі (Франція). Дещо відрізнялися собори Англії, для яких були характерні більша довжина й своєрідне перетинання стрілчастих арок склепінь. Найбільш яскравими зразками готичного стилю Англії є Вестмінстерське абатство в Лондоні, собори в Солсбері, Йорку, Кентербері й ін. Перехід від романського стилю до готики в Німеччини був більше повільним, чим у Франції й Англії. Цим порозумівається наявність великої кількості споруджень еклектичного стилю. Брак будівельного каменю, особливо в північних районах Німеччини, започаткував цегельну готику, що поширилася досить швидко по всій Європі. Першим цегельним готичним храмом була церква в Любеку (XIII ст.) В XIV ст. виникає нова техніка — полум'яніюча готика, для якої було характерним прикрашення будівлі кам'яним мереживом, тобто найтоншим різьбленням по каменю. До шедеврів полум'яніючої готики можна віднести собори в містах Амбері, Амьені, Аласоні, Конші, Корбі (Франція). Готична архітектура висунула нові вимоги до скульптури й живопису. З'являється кругла скульптура, зображення стає більш реалістичним, багатша палітра фарб. Самобутньою рисою православних храмів є багатоверхість, що втілювала уявлення про світ великий, різномовний і вод­ночас єдиний у соборній зібраності. В інтер'єрі соборна ідея реалізувалася за допомогою іконостасу з його ідеєю моління, святих про спасіння людства. Кольори храму, просвітленість тем та образів декору одухотворяли світлою радістю, надією і добром його архітектурний космос. Середньовічний храм був також літописом історичного часу. Багатоверхі храми Київської Русі, що втілювали ідею об'єднан­ня земель навколо центру (Софійський собор у Києві), у пе­ріод феодальної роздробленості замінили на одноверхі, більш мужні й суворі (П'ятницька церква у Чернігові, Успенський собор у Володимирі-Волинському). Надії часів національно-визвольного руху відобразилися в багатокупольності Преображенської церкви у Великих Сорочинцях та Юріївського со­бору Видубицького монастиря в Києві. Ікона в добу Середньовіччя стала найважливішим актом культури, оскільки уможливлювала спірітуалізацію світу. За Є. Трубецьким, ікона — це пристрасне бажання людини зро­зуміти надбіологічний зміст буття, який не лежить на по­верхні, а зашифрований, трансцендентний. Ікона не знала перспективи, що відкриває глибину простору; в ній домінува­ла площина і єдино можливий рух сходження. Канонічно-імперсональний світ ікони був символічним. У давньоукраїнській іконі "Юрій Змієборець" червоний колір плаща героя означує ситуацію кривавої битви з чудовиськом, стіни з баштами — місце події, темна печера — належність дракона, що виповзає з неї, силам пітьми; у давньоруській іконі "Трійця" Андрія Рубльова схилені одна до одної голови ангелів знаменують злагоду і братську любов, чаша на столі — жертву, характер плину ліній, ніжний смуток кольорів — настрій печалі. Ікона досліджувала внутрішній, духовний зміст буття. її персонажі відсторонені від світу земного, усвідомлюють гли­бини духу, осягають присутність божественного в усьому. Так, для вітчизняної духовності Христос — насамперед Людина, Спаситель, Вчитель (на відміну від європейського Вседержи­теля та Судії), тому в українських іконах переважало відчут­тя його мужньої стійкості і скорботної внутрішньої зосере­дженості ("Пантократор" майстра Дмитрія). Українські богородичні ікони також сповнені активної життєвої сили ("Волинсь­ка богоматір"). Звертання до іконографічних сюжетів "Одигітрії", "Покрови" свідчило про розуміння Божої Матері як держательки світу, захисниці, опори в усіх життєвих бурях. Література. Важливим елементом художньої культури Середньовіччя була літературна творчість. Високого розвитку досягає усна поезія. Кращими її зразками є добутки героїчного епосу Англії й Скандинавії. Найбільший твір героїчного епосу Англії «Поема про Беовульфа», створена близько 700 р. й оповідає про ратні подвиги мужнього, справедливого й безстрашного витязя Беовульфа. Пам'ятник скандинавського епосу — «Старша Эда» представляє збірку древньонорвезьких і древньоісландських пісень і сказань про героїв. Ці твори виконувалися співаками-музикантами. Досить важливий елемент усної творчості — саги, що зберегли пам'ять народу про дійсні історичні події («Сага про Ньяле», «Сага про Эгиле», «Сага про Эрике Рудий» й ін.). Ще одним напрямком художньої творчості була лицарська література, що розвивалась у період Класичного Середньовіччя, в умовах феодальної роздробленості. Героєм її був воїн-феодал, який здійснював подвиги. Найбільш відомими є «Пісня про Роланда» (Франція), лицарський віршований роман «Тристан та Ізольда» (Німеччина), «Пісня про Нібелунгів» (Німеччина), «Пісня про мого Сіда» та «Родріго» (Іспанія) і ін. До західноєвропейської лицарської літератури відноситься й розповсюджена лицарська лірична поезія, що оспівувала зразки вірності дамі серця, заради якої лицарі піддавали себе всіляким випробуванням з ризиком для життя. Поети-співаки, що прославляли у своїх піснях лицарську любов, у Німеччині називалися міннезінгерами (співаки високої любові), на півдні Франції — трубадурами, а на півночі країни — труверами. Досить значним явищем у літературній творчості середньовічної Європи була поезія вагантів (від лат. vagari — бродити), батьківщиною якої вважається Франція. Разом з появою нецерковних шкіл в XII ст. і виникає дана субкультура - у формі поетичної творчості учнів цих шкіл, які бродили по містах. Особливістю творчості вагантів була їх яскрава антиклерикальна спрямованість. Це викликало відповідні репресивні міри з боку церкви. Міська культура. З розвитком міської культури пов'язана творчість жонглерів (Франція) і шпільманів (Німеччина), які виступали в XI—XII ст. на площах міст як актори, акробати, дресирувальники, музиканти й співаки. Серед шпільманів (spilman - "букв, той, що грає) можна було зустріти й небагатого лицаря, і школяра, і підмайстра. Церква, як і світська влада, здавна переслідувала шпільманів. Наприклад, судебником («Саксонське зерцало», VIII-IX ст.) шпільмани, як злочинці, стоять поза законом. Той же, хто проти волі батька ставав шпільманом, за судебником втрачав спадщину. Однак, коли в XII ст. серед шпильманів стали з'являтися мандрівні клірики, ставлення до гравців стало змінюватись. Відомо досить багато випадків, коли знатні особи не тільки приймали їх на службу, але й довіряли шпільманам посольські доручення через специфіку їхнього способу життя й досить високий освітній рівень. В цілому для епічного мистецтва шпільманів були характерні анонімність, тобто автор не називав свого імені й не давав власних оцінок діючим особам своїх творів, а також гіперболізм (навмисне перебільшення числа або сили). Театр. Однією з основних форм театрального мистецтва був церковний театр. Приблизно з XI ст. під час літургії в храмах стали розігруватися драматичні релігійні сценки, основані на біблійному сюжеті, названі містеріями. В XIII ст. ці дійства стали виноситися на площі перед храмом. Учасниками вистав були городяни. По ходу вистави з'явилися різні імпровізації, що включали сценки з буденного життя, та які одержали назву фарсу. Пізніше фарсом стали називати самостійну форму середньовічного сатиричного, гумористичного, найчастіше фривольного змісту спектаклю, персонажі якого представляли певні соціальні типи. Одночасно широкого поширення з XIII ст. набуває особливий жанр драми у віршах — мораліте, повчальної алегоричної п'єси, персонажі якої були уособленнями чеснот і пороків. Вже в XIV ст. у культурному житті європейських країн виникають нові тенденції, що проявляються в посиленні інтересу до людської особистості, реалістичному відображенні дійсності. Особливо ці тенденції стали помітні в культурі середньовічної Італії. Наближався новий період у культурному розвитку Західної Європи — Ренесанс. Отже, епоха Середньовіччя не може розглядатися як період провалу в розвитку західноєвропейської культури від античності до Нового часу. Також навряд чи можна дивитися на неї як на період своєрідного застою. При всій суперечливості культурологічного процесу більш правомірне твердження про те, що саме в цей час склалися найважливіші риси західноєвропейського християнського типу культури на основі загального поширення християнства. Інститут церкви, християнське віровчення займали в розглянутий період домінуючі позиції практично у всіх сферах культурного життя середньовічного суспільства. Однак наприкінці епохи Класичного Середньовіччя чітко виявилася тенденція до секуляризації насамперед у духовній сфері на основі поширення гуманістичних ідей. 3. Людина в середньовічній культурі Найважливішим аспектом християнства як світогляду було особистісне розуміння абсолюту як особистісної структури Трійці та Боговтілення. Боговтілення стало не лише сходжен­ням Бога до людини, а й сходженням людини до Бога, що означувало нове місце людини в світомоделі. Це було звільнен­ня особистості від космологічної сліпої залежності, наділення її власною волею і водночас — відповідальністю перед вищим за своє моральне самовизначення. Поняття "особистість" утверджувалося саме в добу середніх віків у досвіді городян, лицарів, ченців-самітників. У дихотомічному світі існування людини теж було двої­стим. Душа належала вічності, тіло — часові. Ідеалом був чернець, святий, аскет, відсторонений від земного і тому близь­кий до Бога, до Вічності. Подвиг самотності монахів утвер­джував можливість автономії людини. У земному житті люди­на відчувала причетність до цілого через належність до хрис­тиянської спільноти, станового колективу, професійного цеху. Тому й образи князів у літописах канонічні та імперсональні ("Повість временних літ"). Індивідуальний психологічний досвід не входив у тканину художнього тексту. Герої захід­ноєвропейського епосу — завжди виразники важливих інте­ресів соціуму. Карл Великий з "Пісні про Роланда" за будь-яких обставин — ідеальний мудрий правитель. Герой середньовічної літератури обов'язково співпричетний до "горнього світу". Взагалі, сам простір книги вже був сак­ральним як простір божого одкровення в слові. Події житія, наприклад "Повісті про Бориса і Гліба", переносили героїв із земного світу у світ вічний, нетлінний, символічність якого потребувала будувати біографії за певною канонічною схемою: незвичайне народження, життя і прижиттєві страждання, мученицька смерть, чудеса, творені ними. На просторах кни­ги володарювала, як і в іконі, обернена перспектива, яка пе­ревертала звичну ієрархію світу й підпорядковувала життєві ситуації вічному інобуттю, чим і давала можливість читачеві доторкнутися до чистих висот "горнього світу". Книжний світ впорядкований і сакралізований. Його часо­вий вимір від творення до руйнівного кінця в літописах, скажі­мо, в "Повісті временних літ", містив конкретні земні події, які в такому контексті позбувалися "временності" і ставали на­лежними до вічності. Його просторовий вимір від землі до неба потребував збереження непорушності космічної організації, тому, наприклад, прагнення Володимира Мономаха в його "Повчанні" до загального примирення, злагоди, усунення конфліктів було не лише відгомоном історичних бур. Як і в уні­кальній пам'ятці руської культури "Слово про Ігорів похід", що розгортається, за влучним аналізом М. Поповича, як схема сю­жету про блудного сина, повернення втікача з полону — Ігоря — після безславної поразки до Києва розглядається як відновлен­ня космічної рівноваги, тому й радіють йому всі "страни і гради". Атмосфера міста зумовила появу вільної особистості. Тут формувався дух індивідуалізму, підприємливості, практичного глузду, самовпевненості та волі до перемог у житті. Цей дух відобразився в літературному жанрі фабліо (наприклад, "Про Віллана-лікаря"), невеличкої віршованої новели, яка услав­лювала практичність, кмітливість простого, хитруватого го­родянина, а також у скульптурі. Якщо, наприклад, скульпту­ра романського храму утверджувала слабкість і мізерність людини як перед ликом Вседержителя і Судії, перед підсту­пами диявольських істот, так і перед сповненим небезпеки і таємниць світом, то скульптура готичних соборів в одухотво­реній експресивності постатей акцентувала саме людські уст­ремління перед абсолютною владою божества. Культ лицаря, окрім духу войовничості, зневаги до смерті, викристалізував такі цінності, як відданість, шляхетність, особиста гідність. Лицарський кодекс знайшов відображення в поемах про лицарів Круглого столу короля Артура, зокрема в "Повісті про Трістана та Ізольду", у творах Кретьєна де Труа ("Ланселот"), Вольфрама фон Ешенбаха ("Парсіфаль"), у по­езії трубадурів (Бернарт де Вентадорн, Бертран де Борн). Висновки Духовною основою європейської культури є християнство, яке заклало радикально нові підвалини уявлення про місце людини у світі. Християнство, що сформувалось у І ст. н. е., поклало початок культурі, яка визнавала в людині особистість, дивилась на неї як на уособлення божественного начала. Дог­мат Боговтілення вплинув на усвідомлення самоцінності лю­дини, на яку падає відблиск божественного Абсолюту. В ос­нові духовного універсалізму християнства лежить виправдан­ня свободи людини, ідея невід'ємності її індивідуальних прав. Реальна земна людина в усій неповторності її особистих рис розглядається в християнстві як виняткова і незаперечна цінність. У цьому сенсі феномен європейської культури є не­віддільним від християнського світогляду. Відкритий міжнародний університет розвитку людини «Україна»
Реферат на тему: «Європейська культура доби Середньовіччя. Церква і папство» Виконала: [ім’я автора приховано] -Дубно 2013-